В двох томах том перший Повісті та оповідання



Сторінка1/26
Дата конвертації21.02.2016
Розмір5.53 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26
АНАТОЛІЙ ТАРАСЕНКО

ВИБРАНІ ТВОРИ

В ДВОХ ТОМАХ
ТОМ перший
Повісті та оповідання

В повістях і оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною.

Повість “Не щез у полиновому степу” про Шевченка, яка написана у співавторстві зі Станіславом Мастәровим, ә деяким переосмисленням в обставинах незалежності двох держав доленосноҝ місіҝ украҝнського поета в казахстанському засланні.

Цілинна хроніка

повість

Піввіковому ювілеәві цілини присвячуәться

Піввіковому ювілеәві цілини присвячуәться

Глава перша

ВЕРСІЯ.

Жовтень, 2003 рік

Версія, як одне із міркувань щодо сутності явища, ә універсальною властивістю літератури, більше того, всяка книга, окрім Книги книг, бачить світ саме в такому вигляді. Як заголовок вступний, “Версія” в цьому значенні мною тут вжита замість звичного “До читача”, під котрим які тільки звернення не зустрічаються, іноді навіть зовсім і не від автора.

Ә в мене невелика новела “Сни, які збулися й не збулися”. Чи то містика, чи то алегорія, але – автобіографія. Про те, як за неуважністю небес до моәҝ планиди – нас на Землі багацько – все значне в моәму житті вчинялося з великим запізненням. І про те, що таке відношення до мене доля зробила закономірністю.

Двадцять років тому я знав, що напишу книгу під назвою “Цілинна хроніка”. Про одну з найбільш великих творчих подій вельми драматичного двадцятого століття. Такою вона рано чи пізно буде офіційно визнана не тільки нами (хоча нам самим це поки що даәться важко), але й іншими, адже таких масштабних аҙрарних баталій в історіҝ ще не було. І тепер уже не буде, для них просто не залишилося місця на землі...

Навіть писати почав... Але доля стримала за руку: – Не поспішай! Потім. Пропусти вперед інших, вони соціальне замовлення одержали і щонайменше його таки виконують… Знала, звичайно, доля, що настане час, коли нав’ючений лантухами отих соціальних та політичних замовлень, із підкошеними ногами, ішак звільниться від тягара стереотипів та знову натхненно здійметься Пегасом.

Тарахкотіння громіздкоҝ поклажі того соціалістичного віслюка ще й дотепер стоҝть у вухах. Міна сповільненоҝ діҝ в його ноші була. Безумовно, об’әднані сили інтернаціонального десанту, який висадився в північних малолюдних областях, де загальний потенціал республіки виражався вельми кволо, своәю потужністю вражали. Проте, певна вага в Казахстану була, більше того, в недавно виграній війні до нього, як до тиловоҝ бази фронту, питань не було… На власні сили, насамперед, і розраховували в Алма-Аті, коли складали за пропозиціями Москви плани освоәння своҝх перспективних територій. І, звичайно ж, такого десанту – за його обладунком, чисельністю та психологічною підготовкою – тут насправді не чекали. А якщо й чекали, то не відразу й не в одну мить… Ще не відбудовані були колишні окуповані райони держави, та й прожектів-одноденок усяких тоді з’являлося багато… Казахстанське керівництво ще добре пам’ятало не тільки святу справу мобілізаціҝ солдат ув ім’я Перемоги, але й, у надриві сил, продовольства для арміҝ, сталі для броні, олива для куль, коней для кавалеріҝ, тому просто не вірило, що тепер саме йому під майбутній урожай такі неміряні ресурси відразу дадуть. І міркувало так: чим більш зухвалі плани ми накреслимо, тим енергійніше нам будуть викручувати руки в мирний час…

Одним словом, не зоріәнтувалося воно, і це стало його проблемою, яка коштувала крісел та кар’әри. Але опоненти та критики кампаніҝ й донині апелюють неначебто до життәвоҝ мудрості цих людей і навіть до тихого саботажу з ҝхнього боку як әдиного засобу збереження своҝх історичних пасовиськ, чого там і близько не було. Була звичайна недооцінка ситуаціҝ.

ЦІЛИНА РОЗОРЮВАЛАСЯ ЗАРАДИ ХЛІБА. АЛЕ НЕ ТІЛЬКИ… ЦЕ БУЛА ТА ЧАСТИНА АМБІЦІЙНОГО РАДЯНСЬКОГО ПРОЕКТУ, ЯКА ЗДІЙСНИЛАСЯ.
Здійснилася не тільки ця частина сталінського курсу на світове лідерство в післявоәнному розкладі сил. Генералісимус особисто керував космічними започаткуваннями та створенням зброҝ, до наших днів, як кажуть, актуальноҝ, котра робить війни абсурдними, що відкривало простір небаченій досі рушійній силі соціалізму.

Розбудова земного, майже космічного простору в самому центрі держави – в географічному центрі, а не адміністративному – вже давно була головним пунктом програми.

Підступалися до нього ще за часів останніх Романових, про що свідчить хоч би кустанайський кінний завод. Навіщо він знадобився царській династіҝ за Тоболом? Аби на Сенатській площі на азійському тулпарі перед Әвропою погарцювати? Але кустанайській конячці драглиста столична погода не до вподоби, до того ж в імлистій Әвропі своҝх порід, як маку…

А әвропейський кінь, у свою чергу, не робітник в екстремальних умовах Зауралля та Сибіру, цілину на ньому не зорати… Так що, за нинішніми аналогіями, царі побудували тут начебто тракторний завод. Завели не тільки коней, але й місто Кустанай, до цього в урочищі між ярами Абільсай та Майлісай було жалюгідне скупчення приземкуватих глинобитних халуп. На герб міста гніду родоначальницю ніяка влада не встромляә саме через ҝҝ монархічні зв’язки.

Кустанайська коняка, проте, в борозну не пішла: ҝҝ в армію забрали – на турецьку, японську, світову першу, громадянську, фінську... Опісля світовоҝ другоҝ, третя, з американцями, всерйоз не розглядалася, і останнім преріям на землі – степам Росіҝ та Казахстану – прийшов кінець. І тому казахстанському керівництву теж.

Його, за нездібністю усвідомлення величі ҙлобальних радянських планів (воно лише декілька нових радгоспів пропонувало закласти), відповідно до статуту комунальноҝ партійноҝ кухні, замінили, й відтоді вся ініціатива стала безроздільно належати Москві. Казахстанці залишалися на ролях другого плану. Серед найперших ешелонів алма-атинські, з добровольцями Півдня, були, але на загальне становище це не впливало. Втім, у ту годину, як і в попередню воәнну, мобілізований людський ресурс являв собою наднаціональне утворення, важливіше за якусь окремо взяту республіку… На степ накотилася зовнішня лавина за стратегічними директивами Центру.

…Незалежний казахський тулпар заторохтів поклажею зі скалками імперських горшків та докорами Москві за всі колоніальні гріхи. Тиражувалися глибокодумні міркування про злочинне потурання з боку тутешніх верхів у справі придушення традиційного укладу життя степовиків та потрави залізними кіньми добірних пасовиськ для табунів тургайських, із чого робилися висновки про фатальну непоправність заподіяного…

Про цілину тоді, здавалося, писали тільки “доброзичливці”. Це люди особливоҝ природи: з генетичним комплексом реваншу за все те, що було, ә та буде, і з почуттям самозбереження водночас. Існуә ця публіка, здебільше, анонімно, і з’являәться на авансцені в антрактах, коли головного режисера немаә, актори готуються до наступного акту, а поодинокі глядачі, які першими напилися кави та справили потребу, починають благодушно розташовуватися в залі…

Цікаво, як згодом на тім світі Микита Хрущов, нехай хоч і душею вже, в очі душ Семена Будьонного та Клима Ворошилова дивився? Говорили ж оці вусаті, в лампасах, маршали йому, лисому та безвусому, в украҝнській вишиванці, цивільному: цілину тракторами молодь буде орати та сіяти, а в давніх селах чорноземних – на шкапах колишньоҝ леҙендарноҝ будьоннівськоҝ кавалеріҝ. Та з леҙендарними ж ворошиловськими стрільцями, тепер уже згорбленими ветеранами, в борозні.

Так воно тоді й було… Тому покотився лавиною звідти у вільні широкі казахські степи всякий люд – за кличем партіҝ та без заклику, на нову техніку та на пристойні, хоча й нелегкі, гроші… “Гроші, – як зауважив великий Ніколо Аматі, – не горблячись, заробити неможливо”. Невимушено й легко вони, дармові, пливуть зі скарбниці тільки в руки аферистів, але ҝх майстер скрипальних справ за громадян не вважав… Ця сентенція, напевне, надовго переживе його унікальні, застраховані на всі різновиди ризику віолончелі.

Знову-таки доля: на перший призов цілинників я не вийшов зростом. Але підоспів до другого. Він так і називався – другий етап цілини. В далеких від усякого землеробства вівчарських тургайських степах, без асфальту, залізниць та бодай хоч ҙрейдером профільованих доріг… Без аеропортів, ліній зв’язку та комунікацій. І відкрилося мені, запізнілому...

Я побачив кризу неосяжного реҙіону, обжитого на першому етапі. Коли безпрецедентні витрати вже, здавалося, повинні були винагородити орачів сповна. Але оплатилося ҝм посухами, неврожаәм та страшенною вітровою ерозіәю ҙрунту. Від пиловоҝ куряви день робився ніччю, а мільйони тонн піднятого вверх казахстанського чорнозему товстим прошарком осідали в квітучих південноукраҝнських садках. Таким же повноводним плином, як і п’ятиріччя тому, поҝхали новосели. Тільки тепер уже зворотним напрямом – додому або до нових міст, якими почали обростати широкополі лани…

Саме тоді знаменита попутна пісня цілинників, яку наспівувала вся краҝна, цей своәрідний марш ентузіастів тіәҝ хвилі, зроблений Әвгеном Родиҙіним на слова Миколи Солохіна:
Ҝдуть новосели

По землі цілинній,

Пісня молодіжна

Далеко летить,
на ту ж музику стала демаршем, зі словами вже народними:

Ҝдуть новосели,

Морди невеселі,

Пісня з матюками

Далеко летить…
За кризою цілини почалася криза влади. Старі житниці, знекровлені живою силою та технікою, ниділи, нові – в Сибіру та Казахстані – не вдалися. Англійський прем’әр Черчілль розцінював плоди діяльності Хрущова на цьому поприщі як феноменальні: це при ньому до велетенськоҝ землеробськоҝ держави, яка споконвіку підгодовувала світ, почали завозити хліб.

На всякі випади буржуазноҝ пропаҙанди офіційна Москва плювала завжди. Але, вперше після Сталіна, вона розгубилася та дійшла до внутрішніх чвар під натиском доморощених критиків, супротивників та згаданих уже тут “доброзичливців”, котрі при всякій владі зі своҝми гаслами – “Ми вас попереджували!” – повсякчас напоготові на будь-якому історичному віражі. Столицю звинувачували за насаджений околицям (у центрі держави!) експеримент, за руйнацію місцевого устрою та ігнорування уроків саскачеванськоҝ цілини, яка за декілька десятиліть до нашоҝ закурила “пиловим котлом” не тільки на всю Канаду, але й на сусідні Сполучені Штати... Хоча канадців, між іншим, теж серйозно попереджували. І не “доброзичливці”, а тамтешні переселенці з Південноҝ Украҝни, які еміҙрували за океан разом зі своҝми букерами – невеликими плужками для ҙрунтозахисноҝ оранки родючих таврійських нив.

Це був період, коли цілинна епопея могла завершитися та набути іронічного значення й сумних аналогій з іншими ҙрандіозними, але пустими витівками людства. Залишився б нескореним степ, зализав би, скалічений, своҝ рани, зазеленів би ковилом-травою від обрію до обрію та поза ними і знову повернувся б у своә первісне становище безмежних теренів для перекотиполя під високим синім небом з острівцями жител селян-переселенців серед таких же рідкісних аулів корінних, осілих уже тепер, тутешніх мешканців.

Рішення щодо другого етапу цілини стало в цю критичну мить переломним. Ініціатива його з’яви цілком належала казахстанцям, вони продемонстрували натиск, вагомі доводи та повну готовність зорати своҝ відвічні пасовиська, що вивело Центр із нерішучості, а ситуацію з тупика. І якщо перші хвилі в ковилових степах погнало вітром з Москви, то цей самий “другий етап” був закликаний до себе степом.

Лише тоді – чи то випадково, чи за закономірністю вже – плугатарям воздалося. Страшна пиловими смерчами та пуста засіками сьома радянська п’ятирічка обернулася щедрою восьмою… Та подальшими, як правило, високими врожаями…

Не слід книги, змістовніші за телефонний довідник, цифрами навантажувати. Тому прописом можна вказати, що хлібів найвищого ҙатунку Kostanaj, Republik Каzakhstan у восьмій п’ятирічці взяв утроә більше, ніж у попередній. Латиниця використана тут у зв’язку з загальновизнаним правилом визначення торгових координат: у наші дні прагматичний світ забув свою колишню критику того “авантюрного” проекту (навіщо вона йому тепер здалася, це тільки ми продовжуәмо) та почав цікавитися помітною звідти, з-за обрію, кучугурою зерна: – Скільки коштуә?..

В океані того розораного казахського ковилу тургайський степ був лише внутрішнім Саргасовим морем тюльпанів, частка зібраних тут хлібів досить незначна в щорічних мільярдах казахстанських пудів. Але не все на світі виважуәться кантором. Цілина – це не тільки заново нарізане поле. Борозна пролягла через колиску давніх кочівель. І вже не за планами далеких штабів. Вона стала лакмусовим папірцем надій та очікувань степу від найдальших його закутків. Я все це бачив сам. Я був присутнім на тутешній унікальній зустрічі в обіймах двох гілок әвразійськоҝ цивілізаціҝ на рівнинах безкрайньоҝ Тургайськоҝ столовоҝ краҝни. Колись, тисячоліття тому, ще до монгольського нашестя, вони впродовж декількох століть сусідували географічно навпаки. Там, у Подніпров’ҝ, де викарбували яскраві сторінки сумісноҝ історіҝ та залишили свій незабутній у ній слід…

Киҝвська Русь та Великий Степ, Дешт-і-Кипчак…

* * *

А поміж термінами “Версія” та “До читача” ә істотна відміна. Друга дефініція ә зверненням пояснювальним, яке дозволяә, а, можливо, й передбачаә зворотну кореспонденцію – до письменника, – що не завжди входить у творчі плани авторів. А іноді трагічно обриваә ҝх, як у випадку з “Утопіәю” Томаса Мора (царство йому небесне), котра починалася вступом, за давньоримським звичаәм, начебто як у вигляді листа своәму товаришеві, Петру Едіҙю. Або Джордано Бруно (цьому теж), який припрошував читача до своҝх “Діалогів”… Звичайно, обох розпирала пиха непомірна: один якусь державу змалював, начебто ще більш справедливу за своҝм устроәм, ніж його власна, де він, невдячний, ще й посаду десь біля короля обіймав. Інший, астроном отой, узагалі в заборонені небесні матеріҝ втрутився. Тому й прогрішення ҝх великі, й дискусіҝ з приводу ҝх звернень до широкоҝ публіки з тих часів ще не вляглися. Навпаки…



У нас же тут звичайна, без усяких звернень, – які ще можуть бути дискусіҝ, – хроніка. У вигляді цілком суб’әктивноҝ версіҝ. Всяка версія, як правило, викладаәться…

І крапка.


Глава друга

Блага ЦИВІЛІЗАЦІҜ.

1999 рік

Що ә блага цивілізаціҝ? Тільки, будь ласка, без високих матерій…

Благо – оце саме авто. За тонким його склом ззовні ә десь мінус сорок ҙрадусів, а тобі, у білій сорочці з краваткою, цигаркою в зубах та кермом у руках, хоч би що... Під капотом півтори сотні коней, та не в поголовному переліку, а більш хитрому порядку складення ҝх еталонних сил. Дев’ять кобилиць за місяць лоша не народять, а табун навіть у тисячу коней до нашоҝ швидкості не розженеться. Не кажучи вже про такий транспорт, як гужовий, хоч яким цугом ти його ні запрягай…
Благо – оця ось асфальтова маҙістраль. Хоч і не світових стандартів, але необхідноҝ нам довжини. На стандартах, між іншим, заради довжини й економили. П’яту годину ҝдемо... Ә можливість щодо плодів цивілізаціҝ поміркувати. Й відносно того, що на зв’язок через мобільний телефон звідси хоч із ким вийти можна, й телевізор – ось він, вимкнений, спереду. За кермом ти не телеглядач, так що краще слухай радіо. І так уже хтозна скільки псевдомогилок обіч шляхів, як пам’ятників загиблим…
Раніше на цей маршрут потрібні були не години, а тижні.
А через автомобільний радіоприймач слово надали кандидатові. Голосування (через нього я повертаюся додому) післязавтра. Тому виступ у нього заключний. Балотуәться він у нашому реҙіоні і, якщо переможе, то обійме там, наверху, одну з ключових державних посад. Тому й почав він розпалювати слухачів за всіма правилами передвиборчоҝ демагогіҝ, залякувати громадян складностями розвитку та напруженістю моменту. Налягав на загальновідомі проблеми, котрі, у випадку його обрання, брався радикально вирішити. Він знаә, як це зробити. У нього ә великий досвід та непохитна політична воля.
…Цей маршрут забирав багато часу в перші цілинні роки та тисячоліття до них, коли замість доріг тут була лише мережа напрямів до віддалених кочівель на голій місцевості за відомими одному тільки богові та старожилам прикметами. До розкиданих у степу більш-менш велелюдних аулів та хуторів столипінських переселенців улітку вели накачані бричками малопомітні коліҝ, а взимку – віхи, встромлені в замети держаками вниз очеретяні мітли.

Наш сьогоднішній шлях лежить уздовж русла Тоболу. Якщо прямувати ним до кінця та проминути, скажімо, свій Кустанай, то десь на ніч ви опинитеся вже в російському Кургані. Далі, тюменськими болотами, не розженешся, хоч і лежить там безмежний, до самого Льодовитого океану, Сибір. На захід від нас – челябінське та оренбурзьке Зауралля, а на схід – степ, нескінчений, немов галактика у просторі та сивині століть…


Блискавична операція в степу була проведена декілька десятиріч тому. Плугатарі зробили з нього землеробську ниву, оброблене поле, родючість якого цілком залежала від родопомічних служб. І перетворилася на наших очах недавно ще малонаселена територія на високорозвинений аҙрарний реҙіон, у житницю, яку зазвичай продовжували називати степом. Хоча розорано все. Геть усе! Коли кіностудія імені Ҙорького похопилася відшукати місце для свого “Івана Бровкіна на цілині”, шалено знаменитого опісля, то не те, що ковилових морів, але хоча би якогось ҝх клаптика, скільки-небудь придатного для імітаціҝ акту першоҝ борозни, в Казахстані не залишилося. В сусідньому Оренбуржжі фільм знімали.

Ми з Іваном – не Бровкіним, а Купцовим (він спить на задньому сидінні), – до ціәҝ справи теж безпосереднә відношення мали. І ми орали. А якщо ти бодай одну борозну в своәму житті проклав, то відношення до випестуваноҝ ниви, до плодів ҝҝ, до плодів цивілізаціҝ взагалі, в тебе вже не узагальнене… Ти не байдужий безпристрасний споживач благ, а ҝх творець. У тебе почуття реальноҝ коштовності речей, власноҝ гідності та особисте усвідомлення важливості своәҝ місіҝ: ти не якесь каміння носив, а, як той біблійний трудівник, будову зводив…


Той безіменний ветхозавітний трудар, мабуть, був одним із тих, хто на будівельний майданчик потрапив за покликанням. Посіпак його, у всякому випадку, треба було гнати звідти в три шиҝ: без гордощів за справу ні до яких зодчих, ні до яких спільників і близько допускати не треба. Це я зрозумів ще в молодості, коли спорудив на батьківському подвір’ҝ літню кухню, невелику будівлю, зв’язану з хатнім ҙанком вимощеною доріжкою. Те літо було дощове, а тут вже й осінь підходила з ҝҝ постійними атрибутами – сльотою та грязюкою, а і в сльоти, й у грязюки тамтешньоҝ властивості феноменальні. Оголені колись орачами з-під кипучого травостою таврійських степів південноукраҝнські землі в дощі стають непрохідними. Все, що рухаәться зверху, в’язне до колін у багнюці ҝхнього півметрового чорнозему. Не одного разу в негоду, далеко від будь-яких бруківок, я відчував велику прикрість з приводу унікальності родючого прошарку нашоҝ землі та недорозвиненості на ній ознак цивілізаціҝ у вигляді нормальних доріг... Первозданністю дикоҝ природи зручно милуватися з салону такого ось автомобіля, а ще краще з вікон пасажирського експресу, там відкриваәться панорамний краәвид. На полюванні, риболовлі чи на пікніку, де ти ще й захаращуәш ҝҝ, наскільки в змозі – тут враження взагалі незабутнә. Або, в кого така ідилія, гасати сонячними галявинами на ҝҝ лоні з сачком, а потім у теплі складати докладний опис засушених, можливо, ще невідомих людству комах. Теж непогано, за внесок у науку декому гроші дають.

А якщо замерзати тут, у задубілому наскрізь степу, так перед смертю проклянеш ти всю природу. Всю дикість оцю. Все навколишнә середовище. Байдуже, німе та бездушне…

Обривалися долі людей на цих маршрутах. Ризикували й ми не одного разу життям. Це з рухливоҝ траси засніжений степ величний і невинний, а опинився б зараз ти отам десь ген-ген...

Пам’ятаю свою безпомічність перед ним: якось у грудневу віхолу я покинув на шляху свій пошкоджений автомобіль, але загубив оріәнтири, оті жалюгідні, встромлені узбіч коліҝ очеретяні маяки. В буремні ночі не так холодно, як у простиглий морозний день, але десь біля мінус двадцяти ҙрадусів було. Можна втриматися до ранку, хоча це вже, мабуть, межа. Трохи довше можна тоді, коли знаәш, куди йдеш... А плутати невідомо куди… Сидів би в своҝй Украҝні, так ні, поперся в цю Тмутаракань…

Я розраховував натрапити на озеро Карасор, з усіх боків оточене стіною високого очерету. На протилежному його боці приліпилося невелике сільце Баликти, й тоді до нього, невидимого крізь снігову заметіль, я б неодмінно дістався в обвід чи вліво, чи вправо отим очеретяним берегом. Щоправда, це було б кілометрів десять з гаком додатково, озеро – воно хоч і не той священний Байкал, але все ж таки досить “славнеә море”.

Скрутність мого становища полягала в тім, що цей Карасор я міг проминути: і оріәнтиром, і роздратуванням для мене тепер був лише Місяць, на котрий, за моҝми розрахунками, треба було йти, щоб не збитися з дороги. Час від часу він більмом тьмянів через дірки в лахмітті сніговоҝ пелени, а одного разу на хвильку прямо-таки виблиснув усім своҝм повним світлим ликом, осяяв піднебесні терени та вихопив із мороку якісь дивовижні рухливі тіні. Я вийняв кишенькового ножика та продовжив свій шлях, озираючись навколо… Втім, яка користь із цього ножичка, коли з вовками зіткнувся… Некролог складуть, як тому тургайському експедитору: не стало нашого товариша, кісточки його з халявками було знайдено...

Нічне світило демонстративно показалося знову, парадокс був у тім, що з ціәҝ погибельноҝ глушини я бачив у ту мить американських астронавтів. Бачив через закарбований у голові епізод учорашнього телевізійного сюжету, Інтербачення транслювало репортаж звідтіля, з Місяця, якраз напередодні ціәҝ, будь вона проклята, поҝздки. Онде вони, в тьмавій віспині якогось кратера висять догори ногами та головою до мене… Сьогодні американці, певно, приступили вже, як було заплановано, до буріння надр стосовно проби місячних ҙрунтів…

Краще б наші висадилися там замість своҝх “луноходів”. Та тепер би вже приземлилися поряд і зустрілися зі мною, а диктори урочисто повідомили: “У Казахстані, в районі міста Аркалика…” Надивився я в тім Аркалику на ці спускові апарати, там ҝх прямо міськими вулицями возили…

А так громадяни Сполучених Штатів свій прапор у Місяць увіткнули. В першу чергу, а як же: увесь світ тепер зоряно-смугасте полотнище бачить… А я оці відьмацькі мітли, віхи проҙресу тутешнього, на свій превеликий жаль, можливо, останній у своәму житті, загубив… І ні душі навколо, найближче до мене зараз оці лунатики. Ә, ә вже життя на інших планетах, а ми на своҝй Землі конаәмо…

На неҝ, грішну, мене повернули вовки. Два, величезні, вони проскочили повз мене й стали навпроти… Звір у відкриту атаку йде лицем до лиця… Вірніше, мордою до лиця, хоча це вже не мало ніякого значення…

Значення зненацька набули хвости, котрими звірі приязно завихляли… Знав я, що великі, впевнені в собі дворові собаки на віхолу наввипередки біжать куражитися в степ. Ці, здаәться, вже поверталися додому. Вибрикувати ҝм ще не набридло, перевертом навкруги вони продовжували свою карусель, а потім, крізь той високий узбережний очерет, повели мене кригою навпростець до свого села. Хтось казав, що колись тут замість озера була сінокісна низина, але в роки війни з-під землі хлинула вода. Затопила все враз, навіть лобогрійки колгоспні забрати звідси не встигли, вони десь і досі тут, під ногами… Не дуже, щоправда, віриться…

Гавкотнею нас зустрічали дворові шавки, ці на прогулянки до степу не наважуються. А моҝ проводирі лизнули мені руки та подалися на своҝ подвір’я. Собак я й до цього поважав, відповідав ҝм, скажімо так, взаәмністю від імені людства. У них наш менталітет.

…Тоді, в ту осінню негоду, літню кухню там, на батьківщині, я спорудив. У ній дровами потріскував комин, а я переможно висунувся в розчинене вікно та пускав в простиглий імлистий світ з відвойованого мною простору кільця тютюнового диму. Дрібний дощ уперто трамбував двір до сіроҝ асфальтовоҝ гладі, дув пронизливий вітер, а я, немов Господь Бог опісля чергового дня творіння, задоволено підсумовував своҝ денні звершення. У Бога тоді ще не було ніяких співрозмовників, а до мене з вулиці підійшов батько. З його плаща, який сягав до кінчиків чобіт, із картуза та з лівого рукава прямо на вчительський портфель стікали дощові струмки. Об якийсь кийок в другій руці батько обчистив шматки грязюки з ніг та спитав: “Милуәшся?” – “А що, нічим?” – “Якщо гадаәш, що ә чим, то йди після школи в будівельники. Подивися, скільки шкоди від тих, котрі нічим не пишаються… Зліплять, та геть з очей… А ти все свого футбольного м’яча ганяәш…”

Не зовсім вірно напророкував батько, але з великою часткою ймовірності…

…Кандидат перейшов до персональних звернень на адресу місцевого електорату та різних його соціальних прошарків. “Особлива наша увага напередодні сорок п’ятоҝ річниці цілини до ҝҝ покорителів. Створення стабільноҝ зерновоҝ бази в північних областях краҝни стало вимогою епохи… Освоәння нових земель можна сміливо назвати подвигом покоління… Ми висловлюәмо щиру подяку всім його учасникам та ветеранам…”

Це вже й нас стосуәться…

– Іване, підйом! З тобою людина розмовляә, а ти хропиш так, що двигуна не чутно…

– Та я крізь сон чую, хто виступаә, – позіхнув та протер очі мій товариш. – А про що балачка йде?


Я підсилив гучність динаміка. А балачка пішла й вашим, і нашим: кандидат вирішив зробити адресний жест ще й прибічникам патріархальщини. Ә такий континҙент, котрий залишився стояти нарозкаряку: опірна нога вже на тверді реалій, друга, колись поштовхова, десь іззаду загрузла… Витягти ҝҝ можливо лише без стоптаного чобота, котрий там застряг, та покинути його в тій твані разом із онучею, але як це так – розпрощатися…

Нехай би стояв собі цей континҙент, тому що стояння в нього суто умовне. Насправді в ціәҝ частини інтелектуального соціуму нога на нозі в теплі міських квартир. Вони давно, від самого народження, не дарунки природи, але виключно блага цивілізаціҝ споживають, роздратовано лаючись на нестійкість теренів попід собою та на невмолиму загальну тенденцію зміщення центру тяжіння в бік опірноҝ ноги. Але саме так – хвилинна до годинноҝ, а не навпаки – з’әднуються стрілки годинника на циферблаті історіҝ, щоб потім рушити далі…

А кандидат розпинаәться перед ними. Лащиться. Даремно – всі вони ә кон’юнктурники. За винятком старих людей, звичайно, ці якраз молодці… У них щира ностальҙія за своҝми минулими роками, коли, як кажуть, зуби ще цілі були та дівчата задивлялися, і травостій був шовковистий… А інші всі, так і ә, кон’юнктурники. Із тих, котрі не будували, не творили, кому нічого охопити поглядом опісля трудів праведних. У них немаә почуття співучасті, уявлення про реальну коштовність речей та оцих ось рукотворних благ цивілізаціҝ.

“...Не будемо мовчати й щодо деяких неҙативних наслідків кампаніҝ, не обійшлося, на жаль, без перегинів та інших прорахунків, які набрали невідворотного характеру в економіці, соціальній сфері та культурі, – продовжував підтакувати ретроградам кандидат. – Необдумано переорано пасовиська, що призвело до занепаду традиційних галузей тваринництва, які відвічно були головним заняттям націҝ… Наша історична наука схиляәться до того…”

Даремно кандидат почав про це, даремно! Коли в цьому багновищі якісь голоси здобудеш, то сам смердіти будеш так, що прибічники відсахнуться… Та й навіщо об таку науку він обіпертися намагаәться, яка свого стрижню не маә. Обіпертися можна на те, що не гнеться, не схиляәться. На те, що тебе втримати в змозі...

– Я його післязавтра з потрухом викреслю, – пообіцяв Іван. – Що він пасторалі тут заспівав середньовічні? Яких ще пасовиськ йому бракуә? Художній свист! ...Кхе-кхе, а дехто тут дисертацію писав про історичне значення цілини, – зробив він натяк уже в мій бік та знову став моститися спати.

Ще коли кандидат почав перекладати провину за всі недоліки цілинноҝ епопеҝ на Центр, як на ініціатора та стратега ціәҝ ҙрандіозноҝ кампаніҝ, я теж про себе вирішив… Стратегічний Центр був достеменно, але ж бо тактику цілком тут, на місцях, розробляли… Ми з ним, кандидатом, якраз безпосередні свідки всього… Ми учасники. Тепер, виходить, співучасники. Одним словом, я його теж викреслю. Не висловлю довіри. Дружба – дружбою…

Більше того: я виборець не рядовий. Я, шановні панове, заступник голови дільничноҝ комісіҝ. Голову несподівано до лікарні поклали, а мені терміново запропонували прибути для виконання обов’язків. Добре, прибудемо, виконаәмо, не вперше. Досвід маәмо, досвід чималий: наші кандидати ніколи менше дев’яносто дев’яти відсотків не набирали. Досвід дозволив мені навіть зробити відкриття в галузі політологіҝ. Свій універсальний всесвітній закон я сформулював отак: “Успіх виборів, так само як і авіаційного польоту, цілком залежить від суб’әктивного фактора, від людей: у вирішальній мірі від одиниць у кабіні, а також від нулів без паличок у салоні”.

У житті на виборах мені діставалися місця то пасажирські, то за штурвалом, був я й нулем, був і паличкою. Але завжди відчував високу відповідальність за свою місію перед собою.
Несподівано ми зупинилися, якесь скупчення затримало рух з обох напрямів. Маҙістралі в нас жваві, але ще не такі, як әвропейські, тому затори тут поки що досить рідкісні й трапляються вони здебільше через недоліки дорожнього господарства або через транспортні аваріҝ.

Ми вийшли на край дороги, щоб розім’яти суглоби, розігнати Іванові сон перед приҝздом, понюхати гострий запах морозного повітря та пересвідчитися, в чому справа.

Свіжість знадвору, одначе, була надзвичайною. Сорочка зразу ж зашерехтіла фольгою та прилипла до тіла, сизе олов’яне каміння на узбіччі глухо стукотіло під ногами, що свідчило про позамежні температури. Ми швидко майнули назад, у теплий комфортний салон.

Сивий від паморозі полісмен почергово пропускав машини, ми проминули вузьке місце, але так і не зрозуміли, що там трапилося.

– Мабуть, щось серйозне, – вдивлявся у вікно Іван. – Людей у мундирах по такому колотуну багацько докупи зігнали…

Водіҝ біля бензоколонок вже жваво коментували дорожню подію. Наче як відбулися тут кримінальні розбори заҝжджоҝ уральськоҝ братви. Й начебто розстріляно якийсь вельможний джип. Ніяких співчувань із приводу ціәҝ подіҝ не висловлювалося, напроти, звідкілясь почулося “Туди йому й дорога” – усім відомо, хто в таких автомобілях знаходиться. Всі вони там під прицілом, із автоматами на них чатують. Тому розмова точилася здебільше щодо самоҝ дорожньоҝ пробки, як безперечного свідчення про нові явища в динаміці соціальноҝ структури суспільства, де співвідношення класових прошарків почало перехилятися на користь панівного злочинного елементу, якому для з’ясування стосунків уже своҝх ресторанів не вистачаә, так він тепер на маҙістралях рух простого люду паралізуә.

Іван зателефонував опівночі.

– Ти, гадаю, ще нічого не знаәш, а то б мені вже повідомив. Серед отих братків, схоже, вбили Бориса!

– Як це воно – схоже?..

– Машина його… А за зовнішнім виглядом упізнати неможливо… Зіжмакане все, зрешечене та спалене… У Світлани експерт знайомий, казав, що кістяк ледве від керма відірвали… Коли б днями ҝхати на похорон не довелося…

– По-перше, візьми за правило притримувати найгірші уявлення про можливе в собі й не май звички тиражувати ҝх уголос, тому що покотиться лавина пліток; по-друге, в мене на цім тижні голосування.

– Ну й голосуйте, а я поки що з усіма нашими на зв’язок виходити буду... Тут не до пліток – його документи та папери на місці загибелі валялися. Машина спершу шкереберть пішла, все через вікна-дверцята повилітало. Потім уже спалахнуло – почерк братків…

Збіг обставин: прізвище Бориса – Братко. Воно в нього друге, батьківське, коли той до них повернувся. До цього він був записаний на материне – Яценком. Разом ми – Борис, Іван та я – мешкаәмо тепер тут із далеких уже років. Усього тоді приҝхало нас із Запоріжжя одинадцятеро, але наша трійка була із будівельного інституту. Всі ми тут перезимували, що залишиться в пам’яті назавжди. Ділилися тютюном, нужденним харчем, планами та надіями, засвоювали закони гуртожитку. Усвідомлювали, хто ә ким та що за скільки. Але непомітно доля розселила нас порізно. Борис теж минулого року виҝхав до сусіднього Челябінська, туди давно вже перемістився його бізнес… Та на те вона й доля: не сидіти ж поряд, не киснути разом молодим людям десятиріччями… Зв’язки підтримуәмо, знаәмо одне про одного, а також про те, що всі десь там при своҝй справі… У кожного власний світогляд та свій інтерес... Всі ми начебто ті ж самі, але вже зовсім інші…

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка