Varnak ueuo com Дмитро Дорошенко



Сторінка12/17
Дата конвертації09.03.2016
Розмір5.7 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

Література до розділу 10


М. Грушевський, Історія України-Руси, т. VIII, ч. 2, Київ-Відень 1922; його ж Український рух на схід — розселення за московською гряницею до 1648 року. "Україна", 1914, кн. II.

Н. Василенко, Очерки по исторіи Западной Руси и Украины. Київ 1916.

Д. БагалЂй, Очерки по исторіи колонизаціи и быта степной окраины Московскаго государства, Москва 1887; його ж: Украинская старина, Очерки, замЂтки и матеріалы изъ стародавняго харьковскаго быта и культуры, Харьків 1896; його ж: Гр. Сковорода, український мандровний філософ, Харьків 1926; його ж: Очерки изъ русской исторіи. т. 2-й (монографіи и статьи по исторіи Слободской Украины), Харьків, 1913; його ж: Історія Слобідської України, Харьків 1918.

І. Миклашевскій, Изъ исторіи хозяйственнаго быта Московскаго государства, ч. І, Заселеніе и сельское хозяйство южной окраины XVII в., Москва 1894.

Д. БагалЂй Д. Миллеръ, Исторія г. Харькова за 250 лЂтъ его существованія, т. I, XVII-XVIII вв. Харьків 1905.

Е. Альбовскій, Харьковскіе казаки, вторая половина XVII стол. Петербургъ 1914.

А. Лебедевъ, Харьковскій Коллегіумъ, какъ просвЂтительный центръ Слободской Украины до учрежденія въ Харьковъ университета, Москва 1880.

И. Теличенко, Протестъ слободской старшины и козаковъ противъ реформы 1765 года, "Кіев. Старина", 1888, кн. I-III.

М. Сумцовъ, Изъ украинской старины, Харьків, 1905; його ж: Слобожане, Історично-етноґрафічна розвідка, Харьків 1919.

В. Юркевич, Еміграція на схід і залюднення Слобожанщини за Богдана Хмельницького, Київ, 1932; його ж: Харьківський перепис р. 1660, "Записки Істор.-Філол. Відділу Укр. Акад. Наук", т. 20, Київ 1928.

В. Данилевичъ, Время образованія Слободскихъ черкасскихъ полковъ, "Сборникъ статей, посвященныхъ В. Ключевскому", Москва 1909.

Е. Овчаренко , Земельна власність у Слобідській Україні в XVII-XVIII вв., її походження і форми, "Записки Іст.-Філос. Відл. Укр. Акад. Наук", т. XI, Київ 1927.

Н. Петровъ, Къ исторіи колонизаціи Слободской Украины, "Кіевская Старина", 1883, кн. IV і VI.

А. Ефименко, Старинная одежда и принадлежности быта Слобожанъ, "Южная Русь", т. II, Петербургъ 1905; Два намЂстника, Там же.


Том 2, розділ 11

Запорожжя після свого переходу в 1734 році під російську владу. Його політичний і соціяльний устрій. Економічне життя. Сербська кольонізація запорозьких земель. Зруйнування запорозької січі. Запорозька еміграція в туреччині. Поворот задунайських запорожців до Росії. Азовське козацьке військо. Козаки чорноморські або кубанські.


Майже одночасно з Гетьманщиною й Слобожанщиною скінчила своє історичне існування й третя українська автономна область, яка входила в XVIII ст. в склад російської імперії — Запорозька Січ або Запорожжя, Це сталося в 1775 р., коли зруйновано Запорозьку Січ, запорожців розігнано, а їх землі стали тереном нової кольонізації на зовсім інших, ніж перед тим, соціяльно-економічних основах.

Історія запорозьких козаків XVII і XVIII ст. дуже тісно звязана з історією Гетьманщини, так тісно, що часом тяжко відокремити одну від другої. І в отсьому нарисі мені доводилося не раз говорити про запорозьке козацтво, про його участь у політичній історії лівобережної України та про його вплив на соціяльні відносини в ній. Коли я тепер хочу спеціяльно зупинитися на Запорожжі й на його долі в період між поворотом запорожців у російське підданство в 1734 р. та його упадком у 1775 році, то це тому, що власне цей останній період виявляє особливий інтерес: як раз у цей останній період свого існування на рідній землі запорозьке військове братство виявило нахил перетворитись в окрему державну орґанізацію й створити тверді підстави її економічного існування. Запорожжя дуже скорим темпом еволюціонувало від своєрідного лицарського ордену напівкочового характеру, з екстензивним способом експлуатації природних багатств своєї території (ловецтво й рибальство) до звичайної державної орґанізації, з осілою хліборобською господаркою інтенсивного характеру. Воно ставало справді демократичною республікою, але вже носило в собі зародок клясової диференціяції, яка неминуче мала б наступити при дальшому нормальному розвитку його економічного життя. Але ввесь уклад запорозького життя й тенденція його розвитку йшли в розріз із укладом життя російської імперії, з тими порядками, які там здобували щораз більшу силу, й Запорожжя мусіло впасти, як упала перед тим автономія Гетьманщини й Слобідської України.

Історіографія Запорожжя XVIII ст. розроблена досить добре. Запорожжя мало в останні десятиліття свого існування правильно поставлену канцелярську службу, мало свій власний архів, і значна частина цього архіву, не зважаючи на всі зовнішні пертурбації, збереглася, була знайдена в першій половині XIX віку й використана Аполоном Скальковським, що в своїй "Історії Нової Січі або посліднього коша Запорозького" (Одеса 1840 р.) дав досить повну зовнішню, політичну історію Запорожжя. Пізніше історіографом Запорожжя став проф. Дмитро Яворницький, що ціле своє життя присвятив дослідові Запорожжя. Він видав велику силу памяток і матеріялів про топографію, побутову археольоґію й політичну історію запорозького краю. Йому належить також і синтетична, тритомова "Історія запорозьких козаків" (1895-97), доведена до року 1734. Дуже багато цінного архівного матеріялу про Запорожжя опубліковано в виданнях Одеського Історичного Товариства й Катеринославської Архівної Комісії. На полі розроблення архівних матеріялів до історії Запорожжя поклав значні заслуги й проф. Василь Біднов. Але основною недостачею історіографії Запорожжя аж до останнього часу було те, що вона проминала майже цілком без уваги соціяльну історію Запорожжя та його економічну структуру. На цю недостачу звертав свого часу увагу Михайло Драгоманів, що сам спробував був заповнити прогалину щодо історії внутрішнього життя Запорожжя в одній своїй нескінченій праці. Але тільки протягом останнього десятиліття молодші вчені на Радянській Україні взялися за досліджування матеріялів до історії соціяльно-економічного устрою Запорожжя, і в цій ділянці вже вийшли цінні праці проф. М. Слабченка, пані Н. Василенкової-Полонської та інших.

Запорожці, приймаючи в 1734 р. знову російське підданство, одержали в своє володіння широкий край, який турки формально уступили російській імперії по замиренні в 1740 р. Цей край дістав спеціяльну назву "Вольностей Війська Запорозького". Він обіймав увесь простір пізнішої Катеринославської губернії, трьох повітів Херсонської, і навіть включав у себе деякі погряничні території Таврії й Харьківщини. Увесь цей широкий простір став власністю дуже нечисленної орґанізації, яка нараховувала в собі не більше 20.000 людей, без жінок і дітей. Тепер обставини дуже змінилися супроти тих, що були ще на початку XVIII ст., за Мазепи. Тоді запорозьке козаче братство жило на самій периферії заселених областей; і його територія і сусідні степи були з буквальному розумінні слова "диким полем". Запорозьке братство економічно залежало від довозу продуктів із півночі, з Гетьманщини. Тепер людські оселі зовсім близько присунулися до його гряниць: польська Україна, Гетьманщина, Слобожанщина — тісним пів-колом облягали Запорозькі Вольності з заходу, півночі й північного сходу. На них уже почувалося бажання поширити свій кольонізаційний рух далі, і запорозькі землі представляли з цього погляду велику принаду. Та й сам російський уряд, стараючися забезпечити південні гряниці від татарських нападів, носився з пляном будування укріплених ліній і окремих фортець усе на тій же запорозькій території. І запорожці вірно зрозуміли ситуацію. Вони збагнули, що коли не хочуть, щоб їх землі почав заселювати хтось другий то мусять сами розпочати їх кольонізацію. І дійсно, за кілька десятків років край почав помітно міняти свою фізіономію: замісць "дикого поля" він став обертатися в країну осілої хліборобської культури з вільним селянським населенням.

Правні відносини Запорожжя до російського уряду були унормовані в умові, заключеній літом 1734 р. в Лубнях: запорожці визнали себе підданими російської цариці, дістали свої землі, право жити по своїм старим звичаям і підлягали російському ґенералові, який командував військом на Україні. Їм було призначено 20.000 рублів платні на рік із державної казни. В 1750 році з Петербурґу було наказано, щоб Запорожжя підлягало безпосередньо гетьманові, на той час — Розумовському. Але фактично зверхня влада над Запорожжям і надалі поділялася між гетьманом і російським ґенерал-губернатором, який сидів у Київі. В своєму внутрішньому житті Запорожжя було цілком автономне, і до нього ані гетьман, ані російська влада не втручалися. На чолі Запорозького Війська стояв кошовий отаман, якого вибирано кожного 1. січня на один рік. Але в даний період помітна вже виразна тенденція вибирати одну й ту саму особу кожен рік, або ж перевибирати за якийсь час наново. Так, наприклад, кошового Ігнатовича вибирано протягом вісьмох років чотири рази, а останнього кошового Калнишевського десять разів поспіль. Кошовий мав величезну владу. Він порядкував військовими справами, стояв на чолі адміністрації й військового господарства, мав право верховного судді, репрезентував Запорозьке Військо перед вищою російською владою, зносився з гетьманом і царським урядом, навіть із представниками урядів сусідніх держав, наприклад із Кримом. Йому належали особливі почесті. Він мав при собі окремий штат старшин, які помагали йому виконувати його функції й сповняли його доручення. В часі війни, в поході, влада кошового була чисто диктаторська, він діставав тоді право життя й смерти над кожним козаком. Подаючись у відставку, кошовий не повертався до свого первісного стану, він зараховувався до почесної категорії "стариків", які займали колись високі посади у війську, а потім творили немов раду сеніорів запорозького братства.

Крім кошового до старшини належали також виборні, військовий суддя, який крім судових обовязків виконував функції січового скарбника; військовий осавул, до якого належало адютанство при кошовому, завідування поліцією і взагалі ріжні адміністраційні обовязки; нарешті військовий писар, який завідував військовою канцелярією та провадив листування в справах цілого війська. Крім того був іще цілий ряд старшин, які несли ріжні, спеціяльно військові або адміністраційні обовязки. Так, наприклад, були полковники. Посада полковника мала на Запорожжі особливе значіння: полковником була особа, яка виконувала яке-небудь важливе завдання протягом певного означеного часу, наприклад, командувала відділом війська в часі походу або стояла на чолі адміністраційної округи, так зв. паланки. Запорозька старшина, починаючи від самого кошового отамана, діставала платню з тих грошей, що їх присилав російський уряд, і ця платня була, порівнюючи, зовсім не мала. Діставала вона також платню, грішми й натурою, і з прибутків, які надходили з військового скарбу. Під кінець існування Запорожжя ми бачимо, що в руках старшини було зосереджене дуже значне майно, головно в табунах коней і в отарах скоту. І хоч теоретично верховна влада належала цілому запорозькому братству, яке виявляло свою волю на всенародній раді, але фактично в останньому часі існування Запорожжя всім кермувала запорозька старшина, яка висунула зпоміж себе людей талановитих і енергійних.

Саме запорозьке військо ділилося на 38 куренів. Ці курені склалися історично і, може бути, уявляли собою гуртування по територіяльному принципу. На це вказують назви деяких куренів, наприклад, переяславський, полтавський, донський, канівський і т. д. Кожен курінь становив військову комуну, яка мала спільне майно і навіть спільний стіл. На чолі куреня стояв виборний курінний отаман, який мав велику владу: в межах свого куреня він був таким же господарем, як і кошовий отаман у маштабі цілої Запорозької Січі. Курінні отамани разом із кошовою старшиною становили властиво керівну верству на Запорожжі. Кожен курінь мав у Січі свій окремий будинок, так би мовити, касарню, де жили всі члени куреня. Число козаків у курені досягало кількох сот, але рідко коли вони всі разом перебували на Січі. Річ у тому, що значна частина козаків відбувала постійну сторожову службу на гряницях і по кріпостях, частина ж перебувала на риболовних і звіроловних промислах. Уся територія Запорозьких Вольностей поділялася на 8 округів, так званих паланок: Самарську, Кодацьку, Інгульську, Бугогардову, Орельську, Протовчанську, Калміуську й Прогноїнську. Кожна паланка мала свій військовий і адміністраційний центр, так званий гард, де постійно перебував полковник, начальник гарду. Вся земля на Запорожжі належала Війську, як верховному власникові. Вона віддавалася в користування ріжним категоріям людности, так само, як і місця рибної ловлі та пасовища. Кожного року робився розподіл степу й річок між окремими куренями. Окремо розподілювано ділянки для рибальства, скотарства, місця для бжільництва, ліси для звіроловлі між старшиною й некозацьким елементом. Ми не знаємо точно, як розподілювано землю для хліборобства; можна думати, що на основі "займанщини", себто вільного захоплення землі, придатної для господарства, так, як це було колись на Слобідській Україні.

Як уже згадано, запорожці швидко після свого переходу під російську владу взялися за кольонізацію своїх обширних земель. Зпоміж самих козаків виділялись окремі одиниці, які залишали запорозьке братство, членами якого могли бути тільки безженні козаки, й, оженившись, заводили господарства на окремих хуторах, або ж селилися по кілька родин у одній слободі. Такі хутори з хліборобським господарством заводили також і деякі старші, нежонаті козаки, члени товариства. Ці хутори носили спеціяльну назву зимовників. Береги річки Самари в центральній частині запорозьких земель були вкриті такими зимовниками, в яких особливо процвітало садівництво та бджільництво. В 1775 р. на самому правому березі Дніпра було 763 зимовника, де мешкали 8684 січовики. Але далеко численнішу категорію кольоністів запорозьких земель становили звичайні селяни, які переселялися з Гетьманщини, з Слобідської і навіть із польської України. Тому, що з усіх цих областей легальне переселення було дуже утруднене, майже неможливе, то переселенці звичайно просто втікали з своїх рідних сел. На Запорожжі вони зустрічали дуже гостинний притулок, тут їх ніхто не переслідував, не силував до панщини, не обтяжав податками й повинностями. Переселенці ставали "підданими Війська Запорозького" й платили до військового скарбу невеликий податок. Чим тяжчою ставала панщина в сусідніх краях, тим більший потік утікачів шукав собі щастя долі на вільних запорозьких землях, і тут виростали одно за другим нові села. Всього в рік зруйнування Запорожжя існувало на його території понад 150 сел. Про число населення на запорозьких землях дає нам поняття передовсім реєстр козаків, які присягали в 1762 році новій цариці Катерині II. Січових козаків, членів запорозького товариства, в момент присяги перебувало в Січі 13.427 чоловіка; з тими, що перебували в той час по паланках, всього було 17.969 козаків. Крім того присягнуло 2.312 жонатих козаків, які жили на своїх зимовниках і слободах. Число селянського населення точно установити не можна, докладні цифри маємо тільки по деяких окремих паланках, але в усякому разі воно переходило 150.000 людей, так, що взагалі населення Запорозьких Вольностей досягло 200.000

Давніше в історичній літературі панував погляд, ніби запорожці жили на строго комуністичних основах і що приватної власности, з виїмком хіба одежі та зброї, у них не було. До певної міри такий погляд був справедливий щодо XVI, може навіть і першої половини XVII ст. Але в добу, за яку оце мова, право власности існувало цілком явно. Не кажучи вже про зимовники й те господарство, яке там провадилося — очевидно, на чисто індивідуальній, а не комуністичній основі, — окремі козаки володіли доволі значними капіталами, як у грошах, так особливо в конях і в худобі, а також і в ріжному рухомому майні. Збереглися заповіти деяких простих козаків, і з цих заповітів видко, що їх автори розпоряджали значними грішми. Особливо багато було людей заможних серед старшин. Так, наприклад, останній кошовий Петро Калнишевський збудував своїм коштом чотири церкви на Україні; з опису його майна, сконфіскованого після його заарештування, виявилося, що Калнишевський мав готівкою 50.000 рублів і кілька сот червінців, крім того 639 коней, понад 1.000 рогатої худоби й 14.000 овець та кіз. Писар Глоба мав коло 30.000 рубл. грошей, 336 коней, 889 рогатої худоби й більше 12.000 овець та кіз. Так само й інша старшина, й навіть рядові козаки володіли великим числом коней, худоби, зброї, одежі й усякого рухомого майна. З того самого опису видко, що запорозька старшина володіла зимовниками, де провадилося добре розвинуте сільське господарство й сіялося жито, пшениця, ячмінь, овес, просо. Серед майна старшини знайдено багато предметів культурної обстанови й навіть комфорту; видко, що вона вживала чай і каву, серветки, виделки й усякий інший посуд найріжнороднішого ґатунку. З реєстру цієї шкоди, яку наробили татари в часі свого наїзду в 1769 році, бачимо, що вони захопили в кошового 600 коней, у полковника Колпака 127 коней, 300 волів і 1.200 овець. Навіть у одного простого козака татари забрали 250 коней і 70 волів, а в другого 5.000 овець.

Взагалі скотарство зпоміж усіх інших способів господарства найбільше відповідало умовам запорозького життя й через те воно було дуже поширене. Стародавнім, споконвічним промислом на Запорожжі були рибальство й мисливство. Запорожці провадили регулярну торговлю продуктами свого господарства з усіма сусідніми країнами: Україною, Росією, Кримом, Туреччиною, Польщею. Вони вивозили на продаж футра, шкіри, вовну, худобу, коней, масло й олію, пшеницю, рибу. На Запорожжя привозили заморські вина й бакалію, горілку, хліб, лісові матеріяли, оливу, ладан, зброю, порох, олово, сукно, бавовняні й шовкоеі тканини, сапян та інший крам. Особливе значіння мав торг сіллю, що її вивожено з Криму: до самої Польщі вивозили запорожці щороку коло 1.000 возів соли. Як засвідчив у 1767 р. запорозький депутат у Комісії для вироблення нових законів, на Запорожжі 5.000 людей жило виключно з соляного промислу. На правобережну Україну везли головно сало, віск, рибу, футра, сіль, сир, гнали коней і худобу. З самого мита мало Запорожжя великі прибутки: в 1688 році на одному тільки перевозі в Переволочній запорозькі шафарі вибрали на користь військового скарбу 12.000 карб. мита. Підраховуючи річний оборот запорозької торговлі в XVIII ст., проф. М. Слабченко кладе його на 800-835 тисяч карбованців. Довіз переважав над вивозом. Щоб облегшити торговельні операції чужим купцям, давано з військового скарбу позики.

Відома войовничість запорожців була тісно сполучена з їх високою релігійністю: вважаючи себе за покликаних оборонців христіянства в боротьбі з магометанським світом, запорожці глибоко шанували свою православну віру. Окрасою Січі була її церква в честь Покрови св. Богородиці, оздоблена золотом, сріблом і дорогим камінням на шатах ікон та у вівтарі. Крім того будовано церкви в кожному селі на запорозькій території. Над річкою Самарою був у запорожців свій Пустинно-Миколаївський манастир, до них належав також і Межигірський манастир під Київом: Запорожжя вважалося за його парафію, і звідти ззичайно присилали ієромонахів до січової церкви. На Січі була й школа, де вчилося понад 150 хлопців, що їх козаки спроваджували з України, зпоміж своєї рідні. Крім звичайної в ті часи елементарної науки, хлопців учили ще й військового мистецтва: "шаблею добре рубати й на коні репяхом сидіти". Взагалі при всій суворості свого життя запорожці виявляли завжди велику пошану до науки.

Хоча російський уряд, приймаючи запорожців у 1734 році в царське підданство, обіцяв задержати всі старі права й у тім спокійне володіння територією так званих Вольностей Війська Запорозького, але на ділі він дуже рано почав ці права порушувати. Насамперед на точці незайманости запорозьких володінь. І це наповнило останні десятки літ існування запорозької республіки постійними клопотами й тривогами. Вже в кінці XVII ст. московський уряд дуже докучав запорожцям тим, що будував свої укріплені пункти на їх території й тримав там свої залоги. Тепер після переходу запорожців у російське підданство поставлено військову залогу зовсім близько від самої Січі під претекстом допомоги в обороні проти татар. Запорожці раді-нераді мусіли з цим миритися. В 50-х роках XVIII ст. російський уряд приступив до будування нових фортець на південному заході запорозьких гряниць, понад річками Бугом і Синюхою. В самому серці запорозьких земель повстала лінія російських фортець із постійною залогою. Це в повсякденному житті вело до ріжного роду невигід і непорозумінь. Тимчасом виникли погряничні непорозуміння з донськими козаками на сході. Російський уряд узяв сторону донських козаків і наказав запорожцям зруйнувати свої оселі на побережжі Азовського моря й відсунутися далі на північ.

Але найприкріші непорозуміння виникли в звязку з сербською кольонізацією, яку російський уряд розпочав в 1751 році. Саме в той час почали виселятися до Росії серби з південних провінцій Австро-Угорщини; вони виходили цілими купами під проводом своїх ватажків, задержуючи свою військову орґанізацію. Російський уряд відвів для їх поселення спершу широку смугу землі на північно-західній гряниці запорозьких земель понад річкою Синюхою. Тут збудувано Єлисаветинську кріпость, — пізніше місто Єлисаветград, яка стала центром нової провінції, так званої Ново-Сербії. Ця провінція була цілком викроєна з запорозьких володінь, розуміється, без попередньої згоди самих власників. Трохи згодом, а саме в 1753 році, на протилежному кінці запорозьких земель, на сході, основано другу провінцію, так звану Славяно-Сербську, з містом Бахмутом, як центром, і також заселену сербськими вихідцями. Всім переселенцям роздано великі обшари землі, увільнено від усяких податків і піддержувано значними грошовими субсидіями. Серби виявили себе дуже поганими й неспокійними сусідами. Між ними й запорожцями повставали безперестанку ріжні непорозуміння й суперечки, які часом переходили в отверті збройні сутички, як це було в 1764 р. над річкою Ташликом на гряниці Ново-Сербії.

Чутки про сутички між сербами-поселенцями й запорожцями доходили до російського уряду й викликали в нього незадоволення на запорожців. Скарги на запорожців ішли також і з другого боку, а саме від польського уряду, який обвинувачував запорожців у піддержці гайдамацького руху на польській Україні. Про цей рух буде мова трохи далі, тепер лише зауважимо, що сама запорозька управа в особі січової старшини зовсім не піддержувала гайдамаків, а навпаки, трактуючи їх як самовільників і розбійників, хапала їх і карала, коли вони попадали їй до рук. Але, безумовно, симпатії запорозької маси були на боці гайдамаків, як борців проти соціяльного й національно-реліґійного поневолення українських народніх мас. Окремі люди зпоміж запорожців не тільки подавали гайдамакам поміч, але й сами ставали в їх лави. Не лише польські погряничні власти, але також і турецькі скаржилися російському урядові на запорожців за піддержку гайдамацьких ватаг. Це утворювало в очах російських урядових кругів погляд на запорожців, як на людей дуже неспокійних і навіть шкідливих. Зі вступом на престол цариці Катерини II з її централізаційними плянами, з її політикою скасування всіх автономних областей у межах імперії й переведення їх на степень звичайних провінцій, доля запорозької республіки була, можна сказати, вирішена. Справді, існування цієї народоправної, демократичної козацької республіки, з вільним козацьким населенням, було занадто різким контрастом супроти російського абсолютизму, опертого на поліційно-бюрократичній системі й закріпощенні селянських мас поміщиками, щоб така автономна республіка могла довго вдержатися. Скасування Запорожжя було тимчасом спинене зовнішніми обставинами, а саме російсько-турецькою війною 1768-1774 років, коли запорозькі козаки були дуже потрібні російському урядові, як військова сила.

Запорожці дійсно взяли в цій війні живу участь і зробили Росії дуже важні послуги. Вони провадили й морські, й сухопутні операції. Літом 1770 р. запорозький полковник Третяк розбив при усті Дунаю цілу турецьку флотилю й потопив 11 ворожих кораблів. Запорожці дуже визначилися в боях під Очаковом. В 1771 році запорозький полковник Колпак здобув Кафу (Теодосію). В 1773-74 роках запорожці дуже успішно оперували на Дунаї. Але всі ці бойові заслуги нічого не помогли запорожцям. Їх доля була вирішена, й російський уряд дожидав тільки кінця війни, щоб покінчити з Запорожжям. Весною 1775 року, зараз по заключенні миру з турками в Кучук-Кайнарджі, російські війська, які поверталися додому, дістали наказ зосередитися біля кріпости св. Єлизавети (пізніше Єлисаветград Херсонської Губернії). Одна армія під командою ґенерала Текелія, силою в 66.000 людей при 50 гарматах, рушила несподівано на Січ, тимчасом як 20.000-ний корпус під командою князя Прозоровского вирушив на лівобережні запорозькі паланки.

Запорожці давно вже, ще перед війною, передчували, що над їх головами збираються темні хмари. З огляду на це запорозька старшина під проводом талановитого кошового Петра Калнишевського вела ультра-льояльну політику супроти російського уряду. Вона в усьому йшла йому назустріч, старалася уникати всяких непорозумінь. Майже кожного року запорожці висилали своїх депутатів до Петербурґу, й вони там старалися задобрити царицю та її вельмож і відхилити вже занесений над їх Січею меч. Але нічого не помогло. Не помогло навіть те, що Запорожжя ввійшло до певної міри в моду серед вищого петербурзького світу: про нього почали писати за кордоном, як про оригінальний військовий орден, порівнювали його з мальтійським лицарям, дивувалися його оригінальним порядкам, прославляли його військові заслуги. Цілий ряд високопоставлених осіб записувалися в члени запорозького братства, вважаючи за честь належати до товариства цих славянських лицарів. Серед таких членів запорозького братства зустрічаємо з одного боку всесильного фаворита цариці Катерини — князя Потьомкіна, а з другого — відомого німецького математика Ейлера. Тільки й це не врятувало Запорожжя: Катерина ставилася до нього з непримиренною, чисто особистою неприхильністю.

4 червня 1775 року Текелій, цілком несподівано для запорожців оточив Запорозьку Січ і виставив гармати для бомбардування. На Січі почався заколот, частина козаків готова була вступити в розпачливу боротьбу. Але настоятель Січової церкви, архимандрит Володимир Сокальський виступив у ролі примирителя, умовивши козаків не розпочинати даремного кровопроливу. Частина козаків піддалася добровільно, частині вдалося втекти за Дунай. Текелій звелів зруйнувати Січ і заарештував запорозьку старшину. Катерина розправилася з нею з звірською жорстокістю. Кошового Калнишевського вивезено до Соловецького манастиря, де він дожив до глибокої старости, живцем похований у холодних мурах манастирської вязниці, відтятий від усього світу. Кошовий суддя Головатий і писар Глоба були заслані до Тобольська. Січ скінчила своє існування. 3. серпня 1775 року появився маніфест Катерини, де вона старалась умотивувати зруйнування Запорожжя, обвинувачуючи козаків у ворожому відношенні до осілого господарчого життя, до установлених законів, в бунтах і розбоях. Усе це було дуже далеке від правди і вказувало лише на те, що Катерині хотілось якось виправдатися перед громадською думкою.

Запорожці, які піддалися Текелієві, розбрелися по селах та зимовниках. Спершу їм було дозволено жити в характері вільних селян. Майно старшини було сконфісковане. Наступив поділ запорозьких земель. Величезні простори роздано царициним фаворитам, вельможам, ґенералам. Просто неймовірні багатства повиростали в один момент. Ґенерал-прокурор сенату князь Вяземський дістав 200.000 десятин землі — ціле князівство! Потьомкін дістав коло 150.000 десятин, ґрафиня Браніцька 21.000, ґраф Каменський 20.000, колишній гетьман Розумовський 35.000, ґенерал Чертков 16.000 і т. д. Усім тим, кому даровано землю, давано пільгу на десять років від усяких податків. Взагалі кожен дворянин міг дістати 1.500 десятин із умовою, що він за кілька років оселить на ній не менше 13 дворів селян.

Більша частина розданих земель була дуже слабо заселена. Селяни, які вже жили раніше, тепер почали розбігатися, боячися панщини. Тоді уряд дозволив закріпощати всіх, хто жив на землі, в тім і колишніх запорожців, а поміщики почали спроваджувати собі селян із центральних губерній, із України й Московщини. Протягом 9 років до 1734 року роздано поміщикам коло 4.5 міліонів десятин землі. Але це вичерпало тільки половину великого земельного фонду, який залишився після Запорожжя. Це примусило російський уряд узятися до кольонізації краю чужоземцями, головно німцями.

Зруйнування Запорожжя знайшло широкий відгук у народніх українських масах: це ж була остання твердиня, де ще не було ненависного кріпацтва, це була одинока область, де правила виборна влада, де не відчувався тягар поліційно-бюрократичного режиму. Тому то зруйнування Січі знайшло свій відгук у численних народніх піснях, які жили в устах українського народу майже до останнього часу і які оплакували упадок козацької свободи.

Жаль за втраченою козацькою свободою збільшувався в народі ще тим, що в краю безпосередньо почали заводитися кріпацькі порядки, які були повним контрастом до тих, які існували за запорозьких часів. Вже згадано, що територія Запорозьких Вольностей відразу зробилася країною величезних земельних лятифундій і ріжноплеменної кольонізації, яка надала краєві доволі ріжнобарвний ентоґрафічний характер. Опанувавши в результаті війни з турками побережжя Чорного моря, російський уряд поспішав закріпитися на його берегах і скоріше заселити величезні простори землі, які відділяли ці береги від старих провінцій імперії. Ввесь новоприєднаний до Росії край — і запорозькі землі, й приморські степи — віддано під іменем Новоросії під управу князя Потьомкіна. Він енергійно взявся за діло; заснував міста Херсон, Миколаїв і Катеринослав, останній на місці запорозького села Половиці над самим Дніпром. Усі пляни Потьомкіна відзначалися дуже широким розмахом, часом аж до фантастичности. Цариця відкрила своєму фаворитові необмежені ресурси з державної скарбниці; до його послуг були й робочі руки: військо, селяни-кріпаки й наймані робітники. Але при всьому тому багато з його замислів скінчилося крахом, багато коштів було змарновано без усякої користи, й "потьомкінські села", які він будував по берегах Дніпра підчас подорожі Катерини II до Криму, стали приказкою. Поспішаючи скоріше кольонізувати запорозькі землі, Потьомкін відкрив широкий доступ до краю чужоземним кольоністам, передовсім німцям. Після сербів, які поселилися на запорозьких землях ще за часів існування Січі, потяглися болгари, що виселялися зпід турецької влади. З Бесарабії, яка належала тоді туркам, прийшли вірмени й заснували місто Григоріополь, на збудування якого російський уряд дав великі кошти.

Значно більшу вагу мала кольонізація німецька. В 1789 р. з Прусії прибула партія менонітів у 230 родин. Вони дістали щедрі субсидії, навіки були звільнені від військової служби, на тридцять років були звільнені від податків і дістали по 65 десятин прекрасної чорноземної землі в самому серці запорозьких володінь, на острові Хортиці над Дніпром та на правому березі Дніпра. Слідом за першою партією почали зявлятися нові німецькі кольоністи, й швидко пізніша Катеринославщина, Таврія й Херсонщина вкрилися сіткою німецьких кольоній. У 1845 році число німців-кольоністів досягло вже 100.000. Крім німців селилися в Новоросії греки, молдавани, жиди. Але все-таки більшу частину поселенців творили українці.

Певна частина первісного населення краю залишилася й при нових порядках. Колишні піддані війська запорозького і навіть самі запорожці були обернуті здебільшого в так званих державних або казенних селян. Їх доля, порівнюючи, була краща, бо вони залишились особисто вільними і тільки платили до скарбу певний податок та відбували військову повинність. Деяка частина населення, яка жила на землях, розданих панам, була обернута в кріпаків. Катеґорія вільних селян, себто державних, збільшувалася помалу втікачами з сусідніх провінцій держави, де вже панувало кріпацтво, й навіть із польської України. Уряд дорожив заселенням краю і тому дивився крізь пальці на появу цих нових переселенців та зараховував їх до державних селян. 3 другого боку й поміщики, дбаючи про заселення своїх володінь, не тільки виводили кріпаків із центральних губерній, але також приймали до себе втікачів. Панщина на нових місцях, де щойно заводилося господарство, була легша, ніж у старому краю, і тому для багатьох кріпаків здавалося принадним покидати старі насиджені місця, покидати свої оселі й навіть родини та переселятися на нові місця, де було більше свободи й де менше докучала ненависна панщина.

Так із великими зусиллями, з великими витратами коштів за допомогою чужинців-кольоністів доводилося російському урядові переводити заселення краю, де недавно перед тим спокійно й успішно відбувалася кольонізація й опанування краю для хліборобської культури самим автохтонним населенням, яке шукало тільки одного: вільної праці на вільній землі, без панщизняних обовязків.

*

Зруйнування Запорозької Січі над Дніпром ще не було кінцем Запорозького Війська. Коло 5.000 запорожців у самий момент руйнування Січі встигло вислизнути зпід рук ґенерала Текелія й частиною на човнах, частиною суходолом, дістатися до турецького міста Білгороду (теперішній Акерман у Бесарабії) над Дністровим лиманом. Вони вислали звідси депутацію до турецького султана, й той прийняв запорожців у своє підданство, віддавши їм для життя гирла Дунаю, себто його широку дельту з обширними островами. Запорожці дістали право внутрішньої автономії по своїм старим звичаям. Число їх почало дуже скоро зростати: до них прилучилась окремі козаки, які не могли втекти зразу, і вже в наступному 1776 році в війську нараховувалося 7.000 козаків. Це число зростало з кожним роком: Задунайська Січ стала принадною для всіх тих, хто не хотів миритися з новими порядками на колишньому Запорожжі. Втікали сюди також енергійніші одиниці зпоміж селян на російській і на польській Україні. Ця еміґрація до Задунайської Січі затривожила російський уряд, і він видав у 1779 і в 1780 роках маніфести з закликом до втікачів, щоб верталися до рідного краю, обіцяючи повну амнестію. Рівночасно роблено дипльоматичну інтервенцію перед турецьким урядом, домагаючися, щоб козаків відсунуто далі від російсько-турецького кордону. Султан видав наказ, щоб козаки не переходили на лівий берег Дунаю.



Тимчасом на нових місцях запорожці зустрілися з іншими козаками-еміґрантами: це були донські козаки, які ще в початку XVIII століття після здавлення повстання отамана Булавіна виселилися до Туреччини. Їх називали некрасівцями по імени їх отамана Некрасова, котрий вивів їх із Дону. Це були чисті великоруси, які за майже 80 років перебування в Туреччині цілком зберегли свою мову, народність і свою старовірську релігію. Вони після ріжних блукань оселилися при усті Дунаю в Добруджі, там, де поселилися тепер і запорожці. Між некрасівцями й запорожцями почалися непорозуміння, які дійшли до збройних сутичок. Одного разу некрасівці спалили Задунайську Січ. Султан узяв Сторону некрасівців і звелів запорожцям пересунутися далі по Дунаю, по лінії Силістрія-Рущук.

Запоріжці були незадоволені. Під впливом агітації австрійських аґентів частина їх, 8.000, покинула в 1785 р. устя Дунаю й виселилася до Банату (між містом Зентою на Тисі й Панчовою на Дунаї). Вони прийняли австрійське підданство, дістали право виборного устрою (їх кошовий уважався за полковника австрійської служби), вільного володіння землею й платню від австрійського уряду. Але запорожці довго не втримали суворого режиму австрійської бюрократії, з її дрібязковою контролею й постійними причіпками, і в 1811-12 роках повернулися назад у Добруджу, де знову злучилися з своїми земляками, які тут мали свою Січ. Спільними силами напали вони на некрасівців, узяли штурмом Дунавець, вирізали місто Тульчу й таки вигнали некрасівців. Турецький уряд мусів примиритися з фактом і переселив некрасівців на острів Майнос на Мраморному морі, а частину розселив у Малій Азії.

 На нових місцях запорожці влаштувалися так, як колись над Дніпром. Над притокою Дунаю Дунавцем вони заснували свою Січ, яка мала так само 38 куренів. Вона була обведена окопами, а посередині була збудована церква. Старшина була вибрана споміж старих, іще дніпровських запорожців. Жінок по давньому не допускали до Січі, й жонаті козаки мусіли жити окремо по слободах. Так, як колись старі козаки йшли до манастирів Самарського або Межигірського, так тепер ішли на Атонську гору, де засновано спеціяльний український манастир імени пророка Ілії. Щоб збільшувати свій контингент, запорожці висилали аґентів на Україну, щоб там потай вербувати молодих хлопців.

Становище запорожців під турецькою владою було важке. Річ у тому, що з Росією турки часто провадили війну, а тому, що російський уряд, як зараз побачимо, знову почав творити українські козацькі формації, то запорожцям приходилося битися проти своїх. Російський уряд постійно через своїх аґентів підмовляв запорожців вертатися до рідного краю, обіцяючи їм усякі блага, і це вносило значний розбрат у козацьке товариство. Знов же таки й турки дуже часто вживали запорожців для операцій проти своїх збунтованих підданих-христіян. Так, запорожців посилали втихомирювати повстання сербів, а потім греків. Участь у цих операціях була для козаків дуже неприємна, так само, як і у війні проти Росії. Час від часу невеликі групи запорожців покидали Задунайську Січ і тікали до Росії. Там їх здебільшого поселяли на Кубані. Коли в 1827 році відносини між Росією й Туреччиною погіршали настільки, що обидві сторони почали готуватися до війни, російський уряд збільшив свою агітацію серед Задунайських запорожців, щоб перехилити їх на свій бік. З другого боку, турецький уряд, не довіряючи запорожцям, відновив свої пляни переселити їх кудись далі до Малої Азії. Росіяни знайшли собі вірного однодумця в особі самого запорозького кошового, яким в той час був Йосип Гладкий.

Коли в 1828 році почалася війна, й російська армія з самим царем Миколою І появилася на Дунаю, Гладкий повів агітацію серед козаків, щоб передатися на бік Росії. Але він не мав великого успіху. Більшість не довіряла російським обіцянкам, не хотіла кидати Туреччини, до якої вже звикла, та й боялася помсти з боку турків. Тимчасом султан наказав запорожцям мобілізуватися й прилучитися до турецької армії, яка збиралася коло Силістрії. Гладкому треба було на щось зважитись. Він привів до Силістрії 2.000 козаків із числа тих, що не хотіли передаватися на бік росіян, і заявив візиреві, що мусить вертатися на Січ, щоб зібрати дальші відділи козаків і привести їх до нього. Та замісць того, явившися на Січ, забрав там клейноди, військовий скарб і 500 своїх однодумців та передався з ними на бік Росії. Російська армія саме тоді шукала місця для переправи через Дунай. Гладкий, який прекрасно знав місцевість, указав пункт, де армія могла спокійно й непомічена турками перейти на другий бік Дунаю. Він сам кермував переправою. Це була велика послуга, й цар Микола щедро нагородив Гладкого.

Але за те всі козаки, що залишилися на турецькому боці, стали жертвою пімсти. Всіх козаків, які явилися до Силістрії, турки арештували й кинули до тюрми. Січ спалили, і всіх, кого там захопили, вирізали. Почався погром усього українського населення в Добруджі, яке жило там під захистом Задунайської Січі. Коли війна скінчилася, то запорожців, які ввесь час сиділи в тюрмі в Адріянополі, пущено було назад на Дунай, але ні про яке козацтво не можна було й думати; вони разом із рештками української людности, яка залишилася після турецького погрому, зосталися жити, як прості рибалки. Потомки цього населення ще й досі живуть у Добруджі.

З козаків, які передалися з Гладким на бік Росії, було утворене так зване "Азовське військо", яке дістало землю для свого поселення понад північним берегом Азовського моря між Бердянськом і Маріуполем. Гладкий із ранґою російського ґенерала був призначений отаманом того війська. Та це військо було дуже малочисельне й могло виконувати лише функції берегової охорони проти контрабандистів.

Року 1865 воно було скасоване, козаки були переведені на Кубань і втілені до Кубанського війська.

 Але ще раніше, ніж козаки-еміґранти почали вертатися в російське підданство й творити ріжні військові формації, в межах самої російської держави було відновлене українське козацтво запорозького типу, хоч у значно відмінних формах супроти колишньої Запорозької Січі. Російський уряд, зруйнувавши в 1775 році Січ і розігнавши запорожців, дуже скоро побачив, що зробив занадто поспішний і незручний крок. Боротьба з Туреччиною за береги Чорного моря була далеко ще не закінчена, і південні гряниці держави потребували оборони. Реґулярна армія не вистарчала, та й утримання її в більших розмірах вимагало великих видатків. З другого боку орґанізація Задунайської Січі вимагала якоїсь противаги, щоб паралізувати її атракцію для українського населення. Вже в 1776 році, себто через рік по скасуванні Січі було оповіщено про формування двох так званих пікінерних полків, куди приймали колишніх запорозьких козаків. Але ці полки були дуже непопулярні серед населення.

Тоді одному з колишніх запорозьких старшин, Сидорові Білому було доручено формування чисто козацького відділу. В 1784 році окреме військо з колишніх запорожців було засноване формально під іменем Бугського Козацького Війська. Це військо дістало землі для свого поселення між річкою Богом і Дністром. Від Богу воно дістало свою назву. Коли вибухла в 1791 р. нова турецька війна, бугські козаки взяли в ній дуже активну участь. У той час, як їх брати бились проти Росії на Дунаї, бугські козаки під проводом полковника Антона Головатого взяли сильний форт Березань при усті Дніпра, чим уможливили російській армії здобути Очаків. Козаки дістали нагороди й були переіменовані у "Військо вірних чорноморських козаків". Їх нараховувалося 7.000. Потьомкін дуже ними опікувався й прийняв на себе спеціяльно придуманий титул "великого гетьмана".

В 1791 році Потьомкін умер. Становище чорноморських козаків у петербурзьких сферах захиталося. Тоді Головатий поїхав до Петербурґу й виклопотав, щоб козаків переведено на щойно здобуту від турків Кубань, в трикутнику між Азовським та Чорним морем. Місцевість ця була майже незаселена й потребувала постійної оборони від войовничих кавказьких верховинців. У 1792 році чорноморські козаки переселилися на нові землі й тут заснували, як свій осередок, місто Катеринодар, на березі річки Кубані. До чорноморців пристали згодом ті запорожці, які в часі російсько-турецької війни 1806-1807 років передалися були на бік Росії й склали ефемеридне "Буджацьке або Усть-Дунайське Козацьке Військо".

Після деякого тертя й навіть отвертого заколоту життя на Кубані наладилось, але вже зовсім у відмінних формах, ніж колись на Запорожжі. Тепер козаки жили родинами, заводили кожен своє індивідуальне господарство. Розселилися по селах, які стали називатися станицями і які на спомин про старі часи дістали назви по імени колишніх запорозьких куренів. Край почав швидко заселюватись. Прибували нові переселенці з України: так у 1813 і 1832 рр. були переведені сюди сформовані з колишніх гетьманських козаків полки і влиті в склад Чорноморського Козацького Війська. В 1832 році стався навіть одинокий у своїм роді і можливий тільки за старих царських порядків факт примусового набору на колишній Гетьманщині кількох тисяч дівчат і вирядження їх на Кубань: це було зроблено спеціально з огляду на недостачу жінок на Кубані; ці дівчата повиходили заміж за козаків, щоб збільшити число родин. Побільшувалося число населення й селянами-утікачами. Але їх не вписувано в козаки, і вони залишалися вільними селянами-хліборобами, позбавленими одначе тих прав і привілеїв, що їх мало козацтво.

Колишня козацька автономія й самоуправа були дуже скоро зовсім обкроєні. Вже в 1800 році поруч із виборним військовим отаманом поставлено російського ґенерала, який мав спільно з ним правити військом. У 1802 році чорноморські козаки дістали такий самий устрій, як і ті козачі війська, які залишилися в межах Росії, себто донське, уральське та інше. Замісць виборного отамана вони дістали призначеного, так званого наказного отамана з російських ґенералів. Козача рада, козачі клейноди задержали тільки чисто декораційне значіння.

Головна роля чорноморських козаків звелася до постійної боротьби з кавказькими гірськими племенами. Ця боротьба вимагала відмінних способів і відмінних метод, ніж ті, що їх колись уживали запорозькі козаки. Чорноморці мусіли пристосовуватись до цих нових умов своєї військової діяльности й це, в звязку з місцевими ґеоґрафічними умовами, поклало на них особливий відпечаток, виробило з них особливий тип. У 1864 р. чорноморських козаків, по прилученню до них так званих лінейних козаків-великорусів із походження, перейменовано в Кубанське Козацьке Військо. Після остаточного завоювання Кавказу життя на Кубані втихомирилося й кубанські козаки від того часу відбували звичайну військову службу в складі російської армії. Наділені дуже гарною родючою землею, вони досягли помітного економічного добробуту. Кубанці зберегли свої українські етнографічні прикмети, але відділені значними просторами від головних центрів українського життя, вони не відогравали хоч трохи значнішої ролі в українському національному відродженні аж до революції 1917 року й тих подій, які за нею пішли.

Всі ці галузі українського козацтва, які вели своє походження від запорозького братства, всі ці козацькі орґанізації, цікаві, як прояв самодіяльности українського народу; вони зароджувалися в його нутрі; в формах їх орґанізації й життьового укладу український народ старався здійснити свої ідеали суспільного життя. Ці ідеали, як ми бачили, зустрілися з опором російської держави, яка була будована на цілком інших основах, протилежних тим, про які мріяв український народ. І козацтво не витримало цієї боротьби; воно мусіло частиною зовсім упасти, частиною підпорядкувати себе російській державі, стати до неї на службу, цілком переформуватись, як це сталося, наприклад, з козацтвом кубанським. Запорозьке козацтво та його епігони цікаві для нас ще з іншого погляду: всі ці козаки, дніпровські, дунайські, чорноморські були піонерами української народньої кольонізації, яка стихійно посувалася до берегів Чорного моря. Кінець кінцем та кольонізація, що її згори насаджував російський уряд, ішла тільки по слідах кольонізації народньої й не завжди навіть розумно продовжувала те діло, яке розпочинали піонери кольонізації народньої, — запорозькі козаки та їх епігони. Та остаточний результат був майже однаковий: українське населення щільно присунулося до берегів Чорного й Азовського морів і обхопило їх широким поясом від устя Дунаю до устя Кубані й далі на південний схід аж до Кавказького хребта.

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка