Varnak ueuo com Дмитро Дорошенко



Сторінка16/17
Дата конвертації09.03.2016
Розмір5.7 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

Том 2, розділ 14

Оживлення українського національного руху в Росії після кримської війни. Селянська реформа 1861 року. Народництво й хлопоманство. Репресії проти українства в Росії. Галичина під Австрією. Скасування панщини. Початки національного відродження. 1848-й рік. Москвофіли й народовці. Взаємини з Україною Наддніпрянською.


Крах, який потерпіла Росія в Кримській війні, був крахом цілої державної системи царя Миколи І-го. Бюрократично-поліційне господарювання в краю не витримало того серіозного іспиту, яким була війна з коаліцією європейських держав. Росія виявилася дуже слабо підготовленою до війни. Не було майже ніякої комунікації. Інтендантура виявила свою повну нікчемність. Армія, вихована на бездушній, формальній дисципліні, билася хоробро, але була позбавлена доброго проводу й несла страшенні жертви в боях. Технічне узброєння було відсталим у порівнанні з ворогами. Військові невдачі й страшні втрати в людях почали хвилювати громадянство. Цар Микола не виніс сорому за погром своєї армії й цілої системи - й отруївся. Престол перейшов у 1855 році до його сина Олександра II, вихованого в ліберальному дусі відомим російським поетом Жуковським. Російське громадянство з одушевленням вітало нового царя, сподіваючися від нього реформ і змягчення суворого режиму попереднього царювання. І це змягчення наступило якось само собою ще раніше, ніж уряд видав якісь нові розпорядки або закони. Преса заговорила мовою, якої вона не знала до цього часу, й голосно почала заявляти про потребу реформ. Оживилася література, люди взагалі стали сміливіше себе почувати й говорити. Олександер II скоро по своєму вступі на престол дав амнестію членам Кирило-Методіївського Товариства, і всі видатніші діячі братства: Костомарів, Куліш, Білозерський і Шевченко зійшлись у Петербурзі, де був зорґанізований на той час духовий центр українського національного руху.

Загальне піднесення руху, яке обхопило освічені круги в цілій Росії, торкнулося також і українського громадянства. Вся увага кращих представників українського громадянства була звернута на сподівану емансипацію селян від кріпацької неволі. В порівнянні з проблемою кріпацтва відступали на другий плян усі інші питання. Як російська, так і українська література працювали в тісному контакті між собою, що торкалося боротьби з кріпацтвом. Російські журнали містили українські поезії Шезченка, а великий російський письменник Тургенєв переклав російською мовою «Народні оповідання» Марка-Вовчка, які були одним суцільним актом обвинувачення проти кріпацької неволі. Народ і його доля стають у центрі всіх помислів української інтелігенції, вже підготованої романтизмом до ідеалізації народу, як носія, високих моральних основ життя. Кріпацтво уявляється, як велике соціяльне зло, як найбільша несправедливість, яку треба чим швидше усунути. Ці ідеї лягають в основу цілого нового напрямку, який виявився однаково серед російського й серед українського громадянства й який трохи пізніше прийняв назву «народництва».

На Україні народництво прибрало яскравий національний відтінок. Для українських народників простий народ був носієм не тільки високих моральних прикмет, яких, мовляв, уже давно бракує освіченим клясам, але також і одиноким представником української національности, — в протилежність зросійщеному панству. Тому то для українських народників наближення до народу, до його мови, до його поезії було заразом і поворотом до своєї національносте. Народники починають критично ставитися до своєї національної минувшини, до гетьманських часів, поскільки ті часи привели до поневолення народньої маси. В їх очах героями є лише ті козацькі провідники, які дійсно боролися за народню волю й яких за те зберегла в своїй памяті вдячна народня маса. Таким поборником демократичних і народолюбних ідеалів представлялося Запорожжя, про яке збереглося стільки народніх пісень і переказів. Народники поривають із історичною традицією української державності! й національне відродження бачать у тому, щоб інтелігенція повернулась, як вони казали, до народу, засвоїла його мову, перейнялася його інтересами й ідеалами, віддала себе цілком на службу народнім інтересам.

Але покищо цей народ перебував у кріпацькій неволі, й тому вся енергія українських народників була звернута на те. щоб підготовити уми до скасовання кріпацтва, щоб переконати уряд і громадянство в необхідності цього скасування. Заразом ішла діяльна праця над тим, щоб підготовити літературу для народу, який мав стати вільним, розвинути народню українську мову до такого ступня, щоб вона могла стати знаряддям просвіти й науки. Так само йшла праця над вивченням минулого й сучасного життя народніх мас, особливо щодо опубліковання памяток усної поетичної творчости народу.

Духовим осередком українського національного руху й його новим народницьким змістом став спочатку Петербург. Тут засновується українська громада, головну ролю в якій грали Костомарів і Куліш. Багаті українські поміщики Тарновський і Галаган дали Кулішеві кошти для заснування української друкарні й орґанізації видавничого руху. В Петербурзі виходить ціла низка дуже важних українських видань: «Записки о Южной Руси» Куліша й його історичний роман «Чорна Рада», альманах «Хата», твори Котляревського, Квітки, Шевченка, Марка-Вовчка, проповіді Гречулевича й багато інших. Після довгих безуспішних спроб добитися дозволу на видання українського журналу, В. Білозерському вдалося дістати в кінці 1860 року дозвіл на видання в Петербурзі українського місячника «Основа», який виходив протягом 1861-62 років, зробившися головним орґаном українського руху. На самій Україні також почали засновуватися «Громади» — в Полтаві, Чернігові, Харькові. В Київі повстала в 1860 році спочатку студентська громада, а потім і загальна. Громади дбали про орґанізацію українських шкіл, видання й розповсюдження українських книжок, улаштовували українські театральні вистави, концерти, відчити і взагалі старалися поширити українську національну свідомість серед усіх кругів громадянства. Тоді ввійшло в моду серед інтелігентної молоді ношення народньої одежі, як українського національного убрання, співання народніх пісень, уживання української мови в розмові. В Чернігові в 1861-63 роках виходив український тижневик «Чернігівський Листок» під редакцією поета-байкаря Л. Глібова. По всіх важніших українських містах почали виходити українські книжки, особливо підручники для народніх шкіл і взагалі для народнього читання. Головна увага українського громадянства була зосереджена по-первах біля справи увільнення селян із кріпацької неволі.

Вперше урядово заявив про селянську реформу сам цар Олександер II у Москві весною 1856 р.: приймаючи представників дворянства, цар сказав їм, що він не має наміру скасувати кріпацтво негайно, але вважає, що це треба зробити неминуче, бо краще скасувати кріпацтво зверху, ніж дочекатися до того часу, коли воно почне скасовуватися само собою знизу. І цар радив дворянам добре поміркувати над способом переведення реформи. Властиво практична підготовка реформи почалася з заснування в кінці 1856 р. спочатку таємного комітету, який мав вияснити питання про реформу «повільну, без крутих і різких переворотів, по докладно й пильно обміркованому наперед пляну». Уряд довго вагався, не знаючи, як узятися за діло. Він то дозволяв обмірковувати проекти реформи в пресі, то забороняв. У 1857 році дворяни литовських і білоруських ґуберній (Ковенської, Віденської й Городенської) звернулися до уряду з заявою, що вони готові покласти кінець кріпацьким відносинам шляхом добровільного порозуміння з селянами. Цар у своїм указі 20 листопада 1857 р. похвалив литовсько-білоруських поміщиків за їх бажання «увільнити селян від кріпацької залежности» й звелів заснувати в кожній із трьох ґуберній особливі комітети для обміркування проґрами реформи. По зразку цих комітетів почали орґанізовуватися комітети й по інших ґуберніях, а на початку 1858 року таємний головний комітет був зроблений явним і вже отверто занявся підготовкою реформи. Літом 1858 року при Головному Комітеті була заснована спеціяльна Редакційна Комісія, яка занялася систематичним зводом усіх проектів, які вироблялися на провінції ґуберніяльними комітетами. До цієї комісії були закликані також два видатні українські діячі, поміщики Чернігівської ґубернії Василь Тарновський і Григорій Галаган, які працювали в своєму ґуберніяльному комітеті й енергійно обстоювали інтереси селян.

Як у головному Комітеті, так і в редакційній Комісії розпочалася завзята боротьба між представниками двох напрямків: один обстоював інтереси поміщиків і намагався перевести реформу так, щоб селяни дістали як найменше землі й заплатили за неї поміщикам як найдорожче; другий обстоював інтереси селян. Спочатку головою редакційної комісії був ґенерал Ростовцев, щирий прихильник ліберальної реформи, яка мала наділити селян можливо більшим наділом землі. Йому дуже помагав міністр внутрішніх справ Мілютін. Але коли в початку 1860 року Ростовцев помер, цар на його місце призначив оборонця поміщицьких клясових інтересів ґрафа Паніна, якому вдалося значно обтяти проект, виготовлений Ростовцевим. Вкінці реформа була опрацьована, прийнята Державною Радою й проголошена в формі царського маніфесту з 19 лютого 1861 року.

Увільнення селян із кріпацтва мало наступити не відразу, а ступнево, протягом двох років. Селяни діставали на свою власність землю, на якій вони раніше працювали в поміщиків, за певний викуп, який мали сплачувати протягом 20 років. Розмір землі, яка припадала на кожну мужеську душу, був установлений ріжно, в залежності від якости землі й характеру господарства. З цього погляду ґубернії імперії були поділені на кілька ґруп, при чім українські ґубернії лівобережні й правобережні були виділені в особливі ґрупи. Але розмірі наділу землі взагалі був зменшений на 40%, на Чернігівщині на 25%, у Харьківщині на 31%. Взагалі земля була оцінена дорожче від дійсної вартости й селяни переплатили принаймні на 45% більше, ніж мусіли б по справедливості заплатити. Розмір наділу на одну душу мужеського полу був установлений для українських ґуберній пересічно в 4½ десятини (він хитався від 2¾ до 6 десятин). Ціла категорія селян так званих «дворових», тих, що були в свій час відірвані від хліборобської праці і взяті поміщиками для ріжних домашніх послуг, зовсім не одержали ніякої землі й повинні були записатися до міщанського стану. Взагалі селяни, хоча ставали особисто вільними, не діставали тої суми громадських прав, із яких користали інші верстви російського суспільства. Вони були поставлені під особливу опіку провінціяльної адміністрації, були звязані в своїх рухах волею тієї сільської громади, до якої кожний був приписаний; нижчий сільський суд мав право карати селян різками, тимчасом як для інших громадян тілесна кара була скасована.

Селяни не були вдоволені з суті реформи й особливо з способу її переведення. По багатьох місцевостях Росії, в тім і на Україні вибухали розрухи й нерідко реформу доводилося здійснювати за допомогою військової сили. Не була зовсім удоволена з реформи й радикальніша частина інтелігенції. Та все-таки колишнє примітивне рабство було скасоване й перед освіченими кругами громадянства ставало тепер завдання поширити серед увільненої з кріпацтва сільської маси освіту, розвинути її політичний виднокруг, допомогти їй стати свідомими громадянами держави. Це було тим більше на часі, що уряд заповів реформи адміністрації, суду й запровадження земської й міської самоуправи. Головна увага була звернута на поширення серед народніх мас освіти: на створення популярної літератури, на видання підручників та на орґанізацію школи. На цьому полі за розмірно короткий час було чимало досягнуто. Куліш зорґанізував у Петербурзі видавництво народніх книжок і шкільних підручників. Костомарів орґанізуваз публичний збір грошей на цю мету. Почали орґанізовувати школи; для дорослих улаштовувано освітні курси по неділях, через що й самі школи здобули загальну назву «надільних» шкіл. Їх улаштовували й по містах і по селах. Багато студентів пішли простими народніми учителями по селах, інші брали посади сільських писарів, знов же інші продавали по ярмарках книжки. Це був початок того «ходження в народ», яке пізніше прибрало характер соціял-революційної пропаґанди. Але спочатку в діяльності цих студентів і взагалі інтелігентів, які відмовлялися від продовження своєї науки, від каріери, часом навіть поривали з своїми близькими, щоб віддати всі сили на служення народові, не було ніякої революційної мети, а тільки бажання піднести культурний рівень мас.

Одначе провінціяльна адміністрація, а часом і поміщики підозріло ставилися до таких просвітителів. Особливо поміщики на Правобережжі з великим недовірям ставилися до культурно-просвітньої діяльности серед народу, до поширення українських популярних брошур і підручників. Вони засипали російську адміністрацію доносами на «хлопоманів», — так охрестили вони людей, які захоплювались інтересами «хлопів», обвинувачуючи їх у соціял-революційній пропаґанді, й добилися, наприклад, того, що деякі українські книжки було заборонено продавати на правобережній Україні, тимчасом як вони зовсім вільно продавалися на лівому березі, в сусідніх полтавській і чернігівській ґуберніях.

Але культурний український рух скоро знайшов собі й ідейних противників. Спочатку російське громадянство й російська преса прихильно ставилися до української літератури й до українських національно-просвітніх змагань. Російські журнали обох головних напрямків, так званих «западників» і «славянофілів», охоче друкували на своїх сторінках твори українською мовою або статті в обороні прав української мови на самостійний літературний розвиток, розвідки з поля української історії або етнографії. В українцях вони бачили союзників і товаришів у ділі виборення емансипації для кріпацької маси. Але вже в 1861 ропі відносини почали мінятися. Розвиток української літератури й зріст української культурно-національної діяльности почав тривожити націоналістичні великоруські круги, які хоч і називали себе славянофілами, але фактично стояли за повне підпорядкування всіх славянських народів Росії, або, вживаючи вислову російського поета Пушкіна, стояли за те, щоб «усі славянські потоки злилися в російському морі». На сторінках славянофільських, а потім і чисто консервативних видань почали лунати голоси, що українська мова це ніяка мова, а тільки діялект, і що нема ніякої потреби творити якусь окрему українську літературу; що просвіта українських народніх мас українською мовою доведе тільки до відчуження їх від загально-російського життя. Знов же таки з польського боку почулися голоси, що українці не мають підстав для самостійного національного розвитку, бо українці належать до польського племени й українська мова це тільки діялєкт мови польської; український національний рух ці польські публіцисти виставляли як наслідок чиєїсь сторонньої інтриги, спрямованої на шкоду польським інтересам, щоб ослабити польський елемент на правому березі Дніпра, який вони виставляли чисто польським краєм. Навіть жиди виступили проти українського руху, добачаючи в ньому небезпеку державного сепаратизму.

Український орґан «Основа» енергійно відбивав ці атаки на всіх фронтах. Костомарів і Куліш у блискучих статтях боролись як із великоруським високодумством і нетерпимістю, вбачаючи в них темну спадщину старих московських часів, так із претензіями поляків до українських земель. Збиваючи закиди сепаратизму, редакція «Основи» формулувала українську національну проґраму в дуже скромних домаганнях свободи літературного розвитку й народньої школи та просвіти, підкреслюючи свою строгу державну льояльність і навіть брак яких би то не було політичних аспірацій. Костомарів переніс спір на сторінки загряничного журналу «Колоколъ», видаваного емігрантом Герценом у Льондоні; в своєму листі до редакції «Колокола» Костомарів так сформулував тодішні українські бажання: українці дякують цареві Олександрові II за його наміри увільнити кріпаків (лист був видрукований у «Колоколі» на початку 1860 року) й просять лише, щоб він визволив народ не тільки по імени, але щоб народ користувався перед законом рівними правами з дворянством, бо інакшої свободи уперта в своїх старих переконаннях Україна не розуміє. «Ми бажали би крім того, каже далі Костомарів, щоб уряд не тільки не перешкаджав нам, українцям, розвивати свою мову, але щоб він поміг нам у цій справі й видав розпорядок, щоб у школах, котрі, як він сам заявив, будуть заведені для нашого народу, викладано предмети рідною, зрозумілою йому мовою, а не урядовою російською, бо інакше український народ буде виучувати тільки слова, але не розвивати свої знання. Більше ми не будемо жадати й домагатися для себе властиво нічого, крім спільних із усією Росією бажань. Навпаки, ми бажали б, щоб усі інші славяни злучилися з нами в один союз, навіть під берлом російського царя, коли той цар стане володарем вільних народів, а не всепожираючої татарсько-німецької московщини. В майбутньому славянському союзі, в який ми віримо й якого сподіваємося, наша південна Русь повинна становити окрему державну цілість на всьому просторі; де народ говорить українською мовою, з захованням єдности, заснованої не на згубній мертвій централізації, але на ясній свідомості рівноправности й своєї власної користи». Цей нарис української програми кінчить Костомарів енергійною апострофою до росіян і поляків: «Нехай же ні росіяни, ні поляки не визнають своїми земель, заселених нашим народом»!



Українсько-російський і українсько-польський спори загострилися з того моменту, як поляки почали готовитися до повстання проти Росії, яке вибухло в 1863 році. Підготовка цього повстання, яка велася також і на правобережній Україні й мала своїм осередком Київ, сприяла між іншим появі одної громадської течії, яка значно зміцнила український рух. Я вже згадував про романтичне українофільство серед польської шляхти на Правобережжі й про так звану українську школу в польській літературі. З цього плятонічного українофільства виросла в кінці 50-х років течія, котра українське національне питання поставила й розвязала для себе зовсім радикально, — просто покинувши польський національний табор і перейшовши до українського. Ця течія виникла серед освіченої шляхетської молоді Київщини й Волині, яка вчилася в київськім університеті. Вона мала своїх попередників і ідейних батьків у представниках літературної української школи, але ще більший вплив мали на неї демократичні й радикальні ідеї, які ширились із-за кордону емісарами польських революційних орґанізацій і які взагалі доходили на Україну з Західньої Европи. Вже скоро після погрому польського повстання 1830-31 років проявився серед польської шляхти на правому березі Дніпра своєрідний рух, який дістав назву «балагульства». Це була свого роду демократична реакція шляхти проти панської пихи магнатів, це був романтичний порив протесту проти умовних форм життя та перестарілих поглядів і понять; вона сполучувалася з ідеалізацією козаччини, як ідеалу вільного демократичного ладу, й виявлялася в змаганні наслідувати простоту відносин селянського життя, в уживанні народньої української мови, в ношенні народньої одежі, співанні народніх пісень і т. д. Балагули при всіх своїх крайностях і дивацтвах усе-таки будили думку про Україну, про якісь старі українські традиції. Під впливом соціял-революційних ідей, які приходили з заходу, в 50-х роках серед студентської молоді зпоміж шляхти виникла реакція проти балагульства в формі так званого хлопоманського руху. Хлопомани прийняли симпатії балагулів до українства, але вони осуджували піяцтво й розпущеність балагулів і вимагали поважного відношення до життя: вони говорили про потребу емансипації кріпацької маси, про демократизацію суспільних відносин та про активне служення народу, щоб загладити гріхи своїх батьків і дідів перед цим народом. Хлопомани в цьому зовсім сходилися з лівобережними народниками. Коли з початком 60-х років серед польської студентської молоді в Київі почалась активна підготовка повстання, хлопомани не схотіли брати в ньому участи, заявляючи, що це повстання не обіцяє нічого доброго українським народнім масам, бо ведеться під старими недемократичними гаслами, що місце кожного справжнього сина місцевого краю — не в польському шляхетському таборі, а серед українського сільського люду, якому це повстання чуже й непотрібне. Коли спір дуже загострився, ґрупа хлопоманів під проводом Володимира Антоновича зробила сміливий крок, оповістила себе українцями, вийшла з польських студентських орґанізацій і разом із студентами з лівого берегу заснувала окрему українську громаду. На закиди з польського боку в зраді і ренегатстві Антонович відповів на сторінках «Основи» своєю знаменитою «Сповіддю». Він заявив у ній, що шляхтичі-поляки, які живуть на Україні, мають перед судом своєї власної совісти тільки два виходи: або полюбити народ, серед якого вони живуть, перейнятись його інтересами, повернутися до народности, колись покинутої їх предками, і невсипущою працею та любовю по мірі сил спокутувати те зло, яке вони зробили народові, котрий виховав багато поколінь шляхетських кольоністів і котрому ці кольоністи за кров і піт платили презирством, лайкою, зневагою його релігії, звичаїв, моралі, гідности, або ж залишитися в ролі ненависних народові зайдів-паразитів, визискувачів чужої праці, ворогів національного розвитку цього народу. Антонович заявив, що він для себе вибрав перший вихід і тому не боїться ніяких докорів, бо має чисте сумління: він вертається до народности своїх предків, із табору чужинців-визискувачів переходить у табор, який хоче працювати для добра українського народу. За прикладом Антоновича пішли не дуже численні представники шляхетської молоді, але це все були здебільшого дуже цінні одиниці, з котрих деякі згодом віддали великі заслуги українській літературі й політичному рухові; вистане назвати імена самого Антоновича, що став професором київського університету й знаменитим ученим, видатного лінгвіста Костя Михальчука, етнографа Бориса Познанського, економіста Тадея Рильського й цілий ряд інших.

Попервах російський уряд не звертав особливої уваги на зріст українського руху на початку 60-х років, гадаючи, що він ставить собі виключно літературні й культурно-просвітні завдання. Російська адміністрація навіть почала була видавати розпорядки й відозви до народу українською мовою, в інтересах зрозумілости для сільської маси. Кулішеві навіть було доручено перекласти закони про селянську реформу українською мовою, а в Київі коштом шкільної округи було видано кілька українських книжок для народніх шкіл. Одначе дуже скоро це толерантне відношення різко перемінилось. Вибух польського повстання дав російській реакційній пресі, на чолі якої стояв впливовий публіцист Катков, привід кричати, що за польським повстанням вибухне колись і українське, якщо уряд не вживе заздалегідь заходів; була пущена вигадка, ніби український рух повстав наслідком «польської інтриги» й вигаданий на те, щоб ослабити Росію. Почалася плянова кампанія проти українського культурного руху, проти шкіл і проти літератури, ведена як у Москві й Петербурзі, так і в Київі, Одесі та по інших містах. Російське суспільство обхопив вибух московського шовінізму, а, вислуговуючися перед урядом, ріжні українські перевертні й москвофіли старалися публично доводити, ніби український народ не хоче ані української школи, ані мови, засипали російську пресу ріжними наклепами й доносами на діячів українського руху. Все це збудило традиційну підозрілість і недовіри російської адміністрації й уряду до українського руху. Діяльність народників і хлопоманів на культурно-просвітньому полі викликала страх перед соціял-революційною пропаґандою серед народу, а розвиток українського національного руху збудив примару українського сепаратизму. Російський уряд взагалі ніколи не вірив, що на Україні зникли змагання до автономії, до державного сепаратизму, й ніякі запевнення, що український рух має лише чисто літературні й просвітні цілі, його не заспокоювали. Вже літом 1862 р. уряд почав одержувати від провінціяльної адміністрації донесення про розвиток української пропаґанди не тільки серед селян і міщан, але й серед війська, й що метою цієї пропаґанди є «відділення України від Росії». Це в звязку з постійним цькуванням з боку російської преси дуже стривожило уряд. Він розпочав репресії. Не помогли колективні заяви українців, наприклад, лист до редакції Катковського «Русскаго ВЂстника» з Київа, в кінці 1862 року, за підписом 21 громадянина з Антоновичем, Рильським, Житецьким, Чубинським на чолі, де автори рішуче протестували проти обвинувачення українських діячів у пропаґанді державного сепаратизму України від Росії й заявляли, що їх одиноке змагання — це «вжити всіх сил, щоб дати народові змогу просвітитися, самоусвідомитись, усвідомити свої потреби і вміти їх заявити, одним словом через свій внутрішній розвиток стати на той громадський ступінь, на який його ставить закон». Та це не могло розвіяти підозрінь уряду. В Київі, Харькові, Полтаві, Чернігові й на провінції були переведені численні арешти серед української інтелігенції. Чернігівська й Полтавська громади були цілком розгромлені й найактивніші їх члени, так само, як і низка українських діячів у Київі та Харькові, після тюрми й слідства були заслані до далеких північних ґуберній Росії (П. Чубинський, Ол. Кониський, В. Лобода, П. Єфименко, Ст. Ніс та інші); багато було вислано з місць їх побуту до других ґуберній, багатьох урядовців скинуто з посад або переведено на службу до інших міст. Кілька поміщиків або їх дітей інтерновано в їх маєтках без права виїздити. «Чернігівський Листок» припинено, всі недільні та інші школи з українським навчанням закрито. Цар вислав на Україну свого фліґель-адютанта Мезенцева спеціяльно розслідити справу «малоросійської пропаґанди». Нарешті в 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр із забороною видавати українські книжки для школи й народнього читання, мотивуючи тим, що «не було, нема й бути не може ніякої української мови». Внаслідок цих репресій у розвитку українського руху настав певний «антракт», який затягнувся аж до початку 70-х років, коли рух знову був оживився. Несприятливі умови для розвитку українського національного руху в межах Росії змусили українських діячів звернути свої погляди на ту частину української території, яка перебувала під владою Австрії в значно відмінних політичних умовах і на якій уже від кількох десятків років почалося національне відродження, в значній мірі під впливом українського письменства в Росії. Це була Галичина.

*

В кінці 1772 року Галичина перейшла під владу Австрії. Щоб заокруглити свої володіння на сході й забезпечити собі сполучення між Галичиною й Семигородом, Австрія в 1774 році приєднала до себе ще й північну частину Молдавського господарства з містами Чернівцями, Серетом і Сучавою, мотивуючи тим, що цей край колись належав до Галицького князівства. Справді, це було колишнє «Пониззя», яке лише в XIV ст. опинилося в руках молдавських господарів. Новий край, названий Буковиною, був заселений у північній своїй частині українським, а в південній мішаним українсько-румунським населенням. Молдавський господар протестував проти австрійської окупації, але його зверхник, султан турецький, дав у 1775 р. свою згоду, й молдавські протести нічого не помогли. Якийсь час Буковина управлялася військовою владою, а в 1786 р. її прилучено до Галичини, в злуці з якою вона перебувала до 1849 р., коли її відокремлено в осібну провінцію.



Як Галичина, так і Буковина прийшли під владу Австрії в дуже занедбаному стані, як економічному, так і культурному. Вищі верстви українського народу в Галичині були спольщені, на Буковині зрумунізовані. Уніятське духовенство в другій половині XVIII віку значно підупало й матеріяльно й духово. Нижче духовенство було темне й матеріяльно незабезпечене. Звичайним джерелом прожитку сільського священика був ґрунт двоспряжного селянина, та ще на цьому ґрунті сиділа вдова й діти попереднього священика. В деяких місцях священики повинні були робити панщину, і в 1777 році австрійський уряд мусів видати наказ, яким, забороняв виганяти полів і дяків на панщину. Хоч уніятське духовенство, так само, як і народні маси, міцно держалося свого східнього греко-католицького обряду, як одинокого заборола рущини, але навіть серед найбільш освічених і свідомих представників духовенства помітний був загальний упадок духу й зневіра. Австрійський уряд сам спостеріг тяжкий стан уніятського духовенства і вжив заходів для поліпшення його долі. Насамперед він подбав за піднесення його освіти. Дві духовні семінарії для греко-католицького духовенства у Львові й Перемишлі, які існували ще за польських часів, давали дуже невисоку освіту. Австрійський уряд заснував у 1774 р. у Відні при церкві св. Варвари тз зв. «Barbareum», семінарію для уніятського духовенства, перенесену в 1784 р. до Львова, де вона стала ґенеральною семінарією для всіх греко-католиків Австро-Угорської держави. Поліпшено й матеріяльне та правне становище духовенства, що дуже піднесло його дух і сприяло пробудженню ідейних змагань серед його кращих представників.

Взагалі австрійський уряд звернув серіозну увагу на становище шкільної справи в краю, особливо на народне шкільництво. Середня освіта в Галичині знаходилася цілком у руках монаших орденів — єзуїтського, василіянського й піярського, які мали в східній Галичині десяток середніх шкіл, де наука велася латинською й польською мовою. Австрія перемінила їх на державні гімназії з німецькою мовою навчання; тільки в 1815 році заведено було й науку польської мови. Число середніх шкіл почало зростати, а в 1808 році відкрито першу гімназію в Чернівцях на Буковині. Важніші були заходи на полі народнього шкільництва, де як у Галичині, так і на Буковині панувала повна темрява. Вже в 1774 році заведено три роди народніх шкіл: 1) однокласові «парафіяльні», з наукою в рідній мові, 2) триклясові «тривільні» й 3) чотироклясові «нормальні» з наукою німецькою мовою. Як «рідна мова» була допущена й українська, властиво церковно-славянська з українською вимовою.

В кінці 1784 року у Львові засновано університет із чотирьох факультетів, із викладами німецькою, а на богословському відділі латинською мовою. Бажаючи швидче підготовити кадри освічених священиків і урядовців, австрійський уряд заснував у 1787 році у Львові провізоричний фільософічний і богословський інститути спеціяльно для українських студентів, т. зв. «Studium Ruthenum», який проіснував до 1809 року. В цім інституті наука мала викладатися «руською», себто українською мовою того часу. На професорів інституту, який своїми викладами вповні відповідав університетському навчанню, покликано не тільки уроженців Галичини, але також і кількох русинів із Закарпаття. «Studium Ruthenum» мало велике значіння для культурного розвитку Галицької Руси, виховавши кадри освіченого духовенства, з якого вийшло чимало видатних учених і громадських діячів. На Буковині засновано спочатку в Сучаві духовну школу, перенесену в 1789 р. до Чернівців, у 1818 році цю школу скасовано й аж тільки в 1827 році засновано богословський ліцей, який проіснував до 1875 р., коли в Чернівцях засновано німецький університет із трьох факультетів: фільософічного, богословського й правничого.

Особливу увагу мусів австрійський уряд звернути на економічне становище краю й на соціяльні відносини в ньому, головно на стан сільського населення. Пердовсім вирішив він зясувати маєткові відносини в краю, і вже в кінці 1772 року вийшов «патент» (наказ) про складення інвентарів, на основі яких патентом 1775 року заведено т. зв. рустикальний податок від землі. Ще раніше австрійський уряд скасував обовязок шляхти служити в посполитому рушенні, замінивши його грошовою контрибуцією. Марія-Тереза патентом з 1775 року наказувала панам по людськи поводитися з «хлопами» й не вимагати від них більше понад те, що стояло в інвентарях. Але цей патент мав більше плятонічне значіння. За Марії-Терези все залишилося ще по старому: нова ера наступила за Йосифа II (1780-1790), яскравого представника так званого освіченого абсолютизму. Йосиф II був одушевлений бажанням зробити як найбільше добра для своїх підданих. «Поняття Йосифа, каже один англійський історик, про соціяльні й релігійні реформи, були настільки передові, що найсміливіші новатори Франції майже нічого не могли додати до них десять років пізніше». Але в своєму змаганні радикально реформувати життя своєї ріжноплеменної монархії Йосиф зовсім не рахувався ані з національними особливостями окремих народів, ані з їх традиціями та звичаями, в яких бачив лиш пересуди та забобони. Він скрізь заводив централізм в управі, а в обсягу культурного життя — панування Німеччини, не рахуючися з місцевими мовами. Він закрив манастирі, а з їх майна утворив т. зв. «релігійний фонд» для добродійних цілей. Забороняв церковні процесії й паломництва, скасував усі привілеї при виплаті земельних податків, видав наказ про реліґійну толєранцію, зреформував університети, надавши їм світський характер; але маючи на увазі лише добро своїх підданих, він узброїв проти себе всіх, хто звик до старого укладу життя, хто був привязаний до релігійних обрядів, до своїх національних особливостей, і в опозиції до цісаря-реформатора обєдналися найріжнорідніші елементи населення й цілі краї. За місяць до своєї смерти (в лютому 1790 р.) Йосиф мусів узяти назад усі свої розпорядки, якими були скасовані старі установи в державі.

Але в житті української сільської маси Йосиф заслужив собі добру память. Заявивши весною 1781 року про свій намір «скасувати в цілій державі підданське невільництво й завести умірковане підданство», він видав у кінці року (спеціяльно для Галичини 5. IV. 1782 р.) свій знаменитий патент, який задержуючи ще панську юрисдикцію над селянами, давав селянам право женитися без дозволу пана й віддавати своїх дітей до ремесла або до школи, дозволяв їм шукати собі заробітку, де хто хотів, діставши відпустку від пана, яку той мусів дати безплатно. Ще перед виданням цього патенту панщина була обмежена законом до 30 днів. Далі пішли патенти, які ще більш облегшували становище селян, увільнюючи їх помалу від кріпацької залежносте й від усяких докучливих податків та обовязків. Був зреформований і поміщицький суд: хоча пани й залишилися суддями, але мали скласти для цього особливий іспит, а хто не склав іспиту, мусів утримувати своїм коштом особливого суддю, так зв. юстиціярія або мандатора. Сільські громади діставали право вибирати своїх «плєніпотентів» — заступників на суді. Патентом із року 1785 наказано скласти катастер і, коли за 4 роки його закінчено, патент із року 1789 установив нове оподаткування по принципу, що ґрунт має служити хліборобові передовсім на його прожиток; тільки з того, що залишалось йому понад те, одну частину брала держава, а другу дідич. В процентовому відношенні це виглядало так, що 70% мало лишитися селянинові, 12% державі, а 18% дідичеві (як вартість панщини і всіх кріпацьких податків). Податок на державу мав стягати не пан, а війт, і передавав урядовцеві; коли взяти на увагу, що до того часу пани брали собі 80% прибутків селянина з його господарства, залишаючи йому лише 20%, то легко зрозуміти, яку бурю незадоволення серед поміщицької верстви викликав цей патент. За ним пішов уже зовсім революційний патент про заміну всякої панщини грішми, але він не був уведений у життя, бо незабаром Йосиф II помер.

За його наступника Леопольда II (1790-92) наступила певна реакція. Проте, хоч Леопольд і не був таким щирим прихильником емансипації селян, як його брат, але все ж він був настільки ліберальний, щоб відхилити бажання поміщицької верстви — скасувати всі реформи Йосифа II й привернути старі порядки. Він тільки скасував патент про заміну панщини грішми, але наказував адміністрації стежити за тим, щоб шляхта не робила перепон селянам, які б хотіли за викуп увільнитися від панщизняних обовязків. Та цісар Леопольд скоро помер, а його син і наступник Франц II (1792-1835) зовсім занедбав справу селянської реформи. За його панування почалася справжня реакція на всіх полях суспільного життя. Тимчасом для Австрії наступили дуже тяжкі часи через постійні війни з Францією. Ці війни зовсім зруйнували народне господарство Австрії, яке було захитане ще з часів Семилітньої війни, й привели її до страшного банкротства. Випущені в величезній кількості паперові гроші довели до знецінення австрійської валюти, що повело за собою руїну або банкротство багатьох приватних людей і не давало змоги встановити якусь рівновагу в державних фінансах. При таких обставинах уряд не дуже поспішав і з селянською реформою, боячися нових економічних потрясень, і справа скасування панщини завмерла надовго. Економічне становище селян погіршилося від часу заведення в 1821 році ґрунтовного податку на основі нових інвентарів 1819 року, коли було допущено багато надужить при означенні приналежности лісів і випасів; позаписуваних майже скрізь за дідичами. З одного повстали безконечні процеси, при чому селяни покликалися на старі йосифинські інвентарі, а пани на інвентарі з 1819 року — й вигравали процеси. Багато сел було внаслідок цього зруйновано економічно.



Реформи за австрійських часів, хоча й проваджені бюрократичним способом і недоведені до кінця, підняли дух українського народу. Серед духовенства починають зявлятися люди, які вже свідомо виступають в обороні прав української народности, домагаються пошанування її мови в письменстві й житті. Серед них визначився Іван Могильницький, канонік перемиський, який обороняв права української мови в школі. Одначе він, як і більшість освічених людей того часу, був прихильником старої книжної мови, хоча вже був знайомий із першими велико-українськими виданнями. Коло єпископа Івана Снігурського в Перемишлі згуртувався в 20-30-х роках цілий гурт учених і патріотично настроєних священиків: Йосиф Левицький, автор граматики української мови (1834); Йосип Лозинський, етнограф і фільольоґ, історик Антін Добрянський, Іван Лаврівський та інші.

Та найбільший вплив на початок національного відродження українців в Австрії справили ідеї романтизму й славянського відродження, які ширилися серед чехів та поляків, і нарешті безпосередня знайомість із творами нової української літератури в Росії, з українськими етнографічними й історичними виданнями. Піонерами національного відродження Галичини судилося стати трьом вихованцям львівської семінарії, так званій «руській трійці»: Маркіянові Шашкевичеві, Іванові Вагилевичеві й Якову Головацькому. Всі вони були діти священиків і сами стали священиками. Ще на шкільній лаві захопилися вони ідеєю відродження славянських народів і під впливом українського письменства в Росії задумали працювати над відродженням української народности в Галичині, бажаючи оперти його на духовому звязку з Україною наддніпрянською, з її багатою національно-історичною традицією. В 1837 році Шашкевич видав збірник «Русалка Дністрова», першу книжку в Галичині народньою українською мовою. Ця книжка, дарма, що її скоро по виході уряд сконфіскував, зробила велике вражіння на молодь. Як писав пізніше Головацький, цею книжкою Шашкевич «запалив вогонь, котрий лише гробова персть загасити може, спас народ від загибелі й отворив очі кожному письменному чоловікові, в котрого лишилося ще незіпсоване руське серце, показав йому його положення й обовязки для народу й спосіб, як ті обовязки треба сповнити». Члени «Трійці» збирали народні пісні й публікували їх, писали статті до чеських, польських і німецьких часописів про життя й побут українського народу, стараючися викликати зацікавлення серед своїх і чужих. Піонерам національного відродження довелося працювати серед тяжких і несприятливих умов. В Австрії панувала з часів віденського конгресу загальна політична реакція. Поліція й цензура пильно стежили за кожною новою думкою й немилосерно нищили в самому зародку. Особливо підозріло ставилася влада до проявів національного пробудження серед славянських народів, добачаючи в них загрозу для спокою й цілости держави. Тому то й «Русалка Дністрова» не могла появитись у Львові й хоч вийшла аж у Будапешті, але була скоро по виході сконфіскована. Спеціально в Галичині уряд боявся польських конспірацій та польської революційної пропаґанди, яка знаходила собі відгук серед української шкільної молоді. Саме українське громадянство, представлене на ті часи майже виключно духовенством, було строго консервативне; воно почувало вдячність до австрійського уряду за свою емансипацію й держалося дуже стримано супроти всяких нових і ліберальних ідей. Серед деяких представників старшого покоління, які хоч і любили свою галицьку «Русь», але не бачили виглядів на піднесення її з упадку власними силами, все більше вкорінювалася думка що єдиний порятунок для тої Руси — опертися на могутню Росію й, замісць творити власне письменство й культуру на основі народньої мови прийняти готову, розвинену мову російську з її багатим письменством. У цих поглядах їх зміцняли звязки з російськими вченими т. зв. славянофільського напрямку, особливо з московським професором Поґодіним, які присилали їм російські книжки, листувалися з ними й твердили їм про єдність усіх «руських» племен. Це був початок так званого москвофільства в Галичині, корінь якого лежав у зневірі у власні сили й захопленні примарою великої й потужної Росії, яка, мовляв, визволить і ущасливить усі славянські народи. При таких настроях галицького громадянства зусилля «руської трійці» збудити зацікавлення до своєї народности, спонукати до практичної праці на користь народніх мас, знаходили дуже небагато відгуку. Шашкевич зломився під тягарем несприятливих обставин і помер передчасно. За ним пішов і Вагилевич, зломившися морально задовго до своєї смерти. Один Головацький виявив значну відпорність і встояв на життьовому шляху. Талановитий, етнограф, фільольоґ і добрий публіцист він виступив у 1847 році в одному німецькому журналі з гаряче написаною статтею, в якій змалював становище українського народу в Австрії й Росії, докоряв галицькому суспільству за його байдужість до національної справи й накидав цілу програму, як піднести політичне, культурне й економічне становище українського народу в австрійській державі. Ця стаття зробила велике вражіння на галицьке громадянство, розворушила його й спонукала до певних заходів на літературно-громадському полі. Але перше, ніж ці заходи здійснилися, вибухла в Відні революція 1848 року й відкрила широке поле для політичної діяльности, перед тим строго забороненої.

Ще за кілька літ до революції оживилася в Галичині діяльність польських революціонерів, які під проводом ґенерала Мєрославського почали підготовляти збройне повстання для відбудови польської держави. Австрійський уряд, щоб паралізувати діяльність революціонерів, став через своїх агентів нацьковувати селян на дідичів, і в 1846 році в західній Галичині коло Тарнова польські селяни кинулися бити своїх панів, які нібито йшли проти цісаря, що стояв за селян. У східній Галичині було тихо, але народ явно стояв за цісаря. Австрійська адміністрація оцінила ці настрої народу й спонукала уряд перевести остаточне скасування панщини, що й було проголошено патентом 16 квітня 1848 року. Основою реформи був викуп селянських ґрунтів державою, якій селяни мали сплачувати протягом 40 літ, починаючи з 1858 року, за те й дідичі звільнялися від усяких обовязків щодо своїх колишніх підданих — заступати їх у суді, допомагати в тяжких випадках і т. п. Наслідком реформи в східній Галичині повстало коло 375 тисяч вільних селянських господарств. Та при переведенні реформи не було впорядковане право володіння на ліси й випаси, й це опісля викликало нескінченні процеси й руйнувало селян. За дідичами залишені деякі февдальні привілеї, наприклад так зване право пропінації — монополь на викурювання й продаж горілки та деякі інші, що на довгі часи залишилося джерелом ріжних непорозумінь і справедливого незадоволення селянських мас.



Та спочатку загальну увагу як уряду, так і суспільства заполонили революційні події, спершу в Угорщині, далі в столиці, в Відні, а далі майже по всій державі. Французька революція в лютому 1848 р. зразу розворушила всю Европу й відгукнулася дуже скоро й в Австрії. Вже в березні 1848 року Метерніх покинув владу й цісар мусів задовольнити виставлені мадярами домагання широкої автономії. Слідом за тим заворушилися чехи й предложили цісареві домагання злуки Чехії, Моравії й Шлеська в одну цілість, повного урівноправнення чехів із німцями в шкільництві та в адміністрації, скасування панщини, свободи друку, зібрань, релігії і т. д. Скликання німецького парляменту в Франкфурті подало думку скликати славянський конгрес у Празі, який зійшовся 2. червня й на якому були заступлені всі славянські народи Австро-Угорщини. В Галичині розпочався рух спершу серед поляків. Молодь почала демонстрації за Польщу в межах 1772 року, й українські студенти брали участь у цих демонстраціях. Польська Рада Народова видала 19 квітня відозву до «braci Rusinów» закликаючи до згоди та до спільної праці. Але серед українського громадянства вже наростала реакція. Пропущення українців в адресі до цісаря й агресивність польської преси й громадянства прискорили рух українців до відокремлення й самостійної акції. Вже 19 квітня львівські русини подали до цісаря в імени українського народу петицію, де говорилося, що русини творять частину великого славянського народу, що вони — автохтони в Галичині й мали колись державну самостійність, що вони цінять свою народність і хочуть її зберегти; петиція прохала про заведення української мови в народніх і вищих школах, щоб закони видавано українською мовою й щоб урядовці її обовязково знали, щоб зрівнане було духовенство всіх трьох обрядів (римо-католицького, греко-католицького й православного) і щоб русинам були доступні всі уряди. 2 травня засновано «Головну Руську Раду», яка випустила програмову відозву — деклярацію, де говорилося, що русини галицькі належать до великого українського народу, який числить 15 міліонів, згадувалося про колишню самостійність і про колишні часи упадку та закликалось український народ до пробудження й до забезпечення собі кращої долі в межах проголошеної 25 квітня конституції. За почином Головної Ради по всіх більших містах у краю позасновано окружні ради, й рух перейшов на провінцію. Діяльність Головної Руської Ради зустріла неприхильне відношення з боку польської Головної Ради, яка домагалася, щоб русини виступали спільно з поляками. Вона спиралася на спольщену українську шляхту, яка складала окремий комітет і подавала від себе адреси до цісаря, де протестувала проти петиції 19 квітня й заявляла, що не хоче себе ні в чому відділяти від поляків. Для протиділання Головній Руській Раді зорґанізовано 23 квітня «Руський Собор», а супроти заснованої першої газети українською мовою «Зоря Галицька» засновано ґазету «Дневник Руський». Коли поляки почали орґанізувати свою національну ґвардію, то й русини стали творити свою ґвардію — баталіони «руських стрільців».

Австрійський уряд поставився прихильно до домагань українців, котрі не пішли в своїх аспіраціях так далеко, як поляки, не виявляли сепаратистичних тенденцій і скрізь підкреслювали свою льояльність. Намісник Галичини ґраф Стадіон радив урядові спертися на українцях, як на льояльному з політичного погляду елементі. Так завязався тимчасовий аліянс українців із урядом, хоч він практично дав русинам дуже мало й зовсім не виправдав їх надій, пішли потім лєґенди про «австрійську інтригу» й про ґрафа Стадіона, що ніби то «вигадав русинів» у Галичині.

Українці теж узяли часть у Славянському Конгресі в Празі, Головна Руська Рада вислала туди своїх делегатів, які виступали на зїзді спільно в одній польсько-українській секції, де головою був поляк Кароль Лібельт, а заступником українець Григорій Гинилевич. Та в секції повстав антагонізм, українці домагалися проголошення поділу Галичини. За посередництвом чехів і росіянина — емігранта Бакуніна осягнуто компроміс: домагання автономії й самоуправи для Галичини, урівноправнення обох краєвих мов, спільна національна гвардія з відзнаками обох народностей, окремі народні й середні школи. Революційна буря перервала праці з'їзду й він мусів 11 червня розійтись.

Тимчасом у Львові зійшовся «Собор руських учених» (19. жовтня 1848 р.) при участі 118 членів. Його метою було установити для української мови однакові форми, зясувати ріжницю української мови від мови церковно-славянської, російської й польської й виробити правопис. На Соборі 23 жовтня виступив Головацький із своєю славнозвісною «Розправою о язиці южноруськім і его нарічіях», де, йдучи за Шафариком, установляв поділ руської мови на три самостійні наріччя: українське, великоруське й білоруське. Собор ухвалив прийняти етимольоґічний правопис Михайла Максимовича, установити одностайну граматику української мови, домагатися заведення української мови до всіх шкіл і підтримати домагання поділу Галичини на два окремі краї, польський і український. Ще літом 1848 року Головна Руська Рада проголосила заснування «Галицько-Руської Матиці» на зразок чеської та інших славянських «Матиць». Вона мала видавати підручники для шкіл і взагалі бути огнищем письменства й просвіти рідною мовою. До своєї діяльносте Галицько-Руська Матиця приступила аж у 1850 році. В кінці 1848 року цісарським декретом засновано у львівськім університеті катедру української мови й літератури й призначено на неї Якова Головацького, який в січні 1849 р. розпочав свої виклади, а незабаром видав і ґраматику української мови. В листопаді 1848 р. прийшло до заворушень у Львові, і начальник австрійської залоги ґенерал Гамерштайн бомбардував місто. Взагалі становище в Австрії, в звязку з угорською революцією дуже загострилось. Але русини виявили велику льояльність до монархії, за що їх прозвано «тирольцями сходу». Вони зорґанізували баталіони для охорони угорської гряниці, незмінно запевняли про свою відданість династії й зверталися до цісаря не з домаганнями, а з вірно-підданчими петиціями.



10. липня 1848 року зійшовся перший австрійський парлямент, у ньому на 383 послів було з Галичини 96 послів, із того 39 від українців (27 селян, 9 священиків і 3 світських людей: один дідич, один учитель гімназії й колишній ґубернатор Галичини ґр. Стадіон). Українські посли в парляменті поставили внесок поділу Галичини, підпертий петицією з 15.000 підписів, і ще кілька домагань національного характеру. Українські посли-селяни дуже енергійно виступили в справі панщизняної реформи, домагаючись як найменшого викупу панам за свої ґрунти. Але вже 7 березня 1849 року парлямент розпущено. В Австрії брала гору реакція, яка запанувала остаточно після того, як австрійський уряд за допомогою російського війська, присланого царем Миколою І, приборкав революцію на Угорщині. Конституцію 1848 року скасовано й уряд вернувся до давнішої системи централістично-бюрократичного правління. Літом 1851 р. розвязалася «Головна Руська Рада» й Галичина заснула на ціле десятиліття. Розчарування в здобутках національного руху 1848-49 років ще більше зміцнило москвофільські настрої й сам Головацький швидко опинився в таборі прихильників російської мови й письменства в Галичині. Мляве та сонне життя галицьких українців у 50-х роках переривали лише суперечки про мову та правопис і так звана «азбучна війна», що виринула в кінці 50-х років через проект австрійського уряду накинути русинам латинський правопис. Усе українське громадянство одностайно повстало проти цього проекту й оборонило свою, славянську азбуку, хоч суперечки про те, чи вживати «кирилиці» чи «гражданки», провадилися й далі. Так само велася боротьба за чистоту греко-католицького обряду супроти замахів наблизити його до обрядів церкви римо-католицької. Як і в XVIII ст. уніятське духовенство твердо стояло за свій обряд, як за головне забороло своєї «руськости».

Нове оживлення в житті українського суспільства в Галичині почалося 1860 року під впливом загальних політичних подій. 20 жовтня 1860 року оголошено в Австрії нову конституцію, на основі якої заведено крайові сойми, які мали вибирати від себе делегатів до Державної Ради в Відні. 26 лютого 1861 року конституцію змінено в ліберальнішому дусі. Галицький сойм мав складатися з 150 послів. На перших виборах українці провели 49 своїх послів. У соймі зразу ж закипіла національна боротьба, яка потім не вгавала аж до самої світової війни й упадку Австро-Угорської монархії. Тому, що на польському боці була величезна більшість послів, всі домагання українців національно-політичного характеру відкидалися так само, як і домагання з обсягу національно-культурного життя. Приборкання польського повстання в Росії відбилося на загостренні національного антагонізму і в Галичині. Представники старшого покоління, настроєні консервативно, почали від свого культурного москвофільства схилятися до москвофільства політичного. Коли російський уряд, щоб успішніше боротися з польським елементом на Холмщині, почав закликати туди на священицькі й учительські посади галичан і навіть уніятським єпископом у Холмі зроблено галичанина Михайла Куземського, сотні галицьких українців виїхали до Росії, й це зміцнило москвофільські настрої в Галичині, хоч значно ослабило культурні сили краю. Тимчасом Австрія була розбита в 1866 р. в війні з Прусією, й пішли чутки, що Росія забере Галичину. Це повело до отвертих проявів російської орієнтації. Цілий ряд видатніших галицьких діячів, які раніше стояли за відрубність українського народу, рішуче заявили про національно-культурну єдність галицької Русі з Великою Росією: Яків Головацький, поет Іван Гушалевич і талановитий популяризатор Іван Наумович, письменник Богдан Дідицький — усі стали на москвофільському становищі. Ґазета «Слово», заснована в 1861 році, яка раніше не мала виразно москвофільського характеру й навіть містила писання українців із Росії, тепер почала писати, що галицькі русини хочуть жити спільним культурним життям із Росією, що вони зрікаються своїх заяв із 1848 року і вважають себе за таких самих «русских», як і великоруси. Наумович у кінці 1866 р. проголосив це отверто з соймової трибуни. Одначе Росія Галичини не забрала, а Австрія перебудувала свій державний устрій на основі дуалізму з Угорщиною, давши своїм окремим історичним краям певну автономію. В Галичині австрійський уряд рішив опертися на поляків, як на більш вироблений культурно і політично елемент, і то до того більш льояльний із погляду на їх непримиренне становище супроти Росії після приборкання повстання 1863 р. Хоча формально в Галичині була проголошена рівноправність обох народностей, але фактично крайова управа була віддана в руки місцевої польської шляхти, в соймі через куріяльну систему виборів польським послам забезпечена величезна перевага; в школі від нижчої до університету польська мова дістала повні права й стала пануючою. Центр ваги в вирішенні міжнаціональних відносин був перенесений із Відня до Львова й галицьким українцям довелося провадити постійну й уперту соймову боротьбу за рівноправність на полі культурнім та економічнім. Ця боротьба, в якій справи формальні, питання мови, переважали над справами соціяльно-економічного характеру й яка не давала майже ніяких практичних наслідків для української сторони, почала розхолоджувати народні маси до участи в виборах і взагалі в парляментарському житті. Число україньких послів у соймі і в віденському парляменті стало зменшуватися при кожних нових виборах: селяни віддавали свої голоси тим, хто вмів здобути їх зручною агітацією, а то й просто підкупом. Усе це вело до упадку політичного життя взагалі.

Для українців політична боротьба утруднювалася ще й тим, що від початку 60-х років галицько-українське громадянство фактично розбилося на два табори, які що далі, то завзятіше ворогували між собою. Як раз одночасно з приверненням конституційного ладу в державі до Галичини докотилися хвилі українського національного руху на Наддніпрянщині. «Кобзар» Шевченка, твори Куліша, «Основа» та інші українські видання дійшли до Галичини й зробили величезне вражіння на галицьку молодь та викликали серед неї народницький рух, анальоґічний до руху на Великій Україні. Почали засновуватися студентські громади, твори Шевченка переписувалися й ширилися в сотнях списків, повстала мода на народню пісню й одежу, молодь почала записувати з уст народу пісні й казки, почалися спроби видання часописів народньою українською мовою й правописом, прийнятим на Україні, т. зв. кулішівкою («Мета», «Нива», та інші). Почалися й особисті зносини з українськими діячами в Росії — П. Кулішем, Ол. Кониським та іншими. Розпочалися гарячі змагання за мову, й прихильники національного розвитку на народній основі, прозвані народовцями, повели рішучу боротьбу проти заходів москвофілів (званих «твердими» або старо-русинами) змосковщити літературне і взагалі духове життя Галичини. Коли москвофіли опанували важніші культурні установи — Галицько-Руську Матицю, Ставропігійський Інститут (колишнє Ставропігійське братство) й Народній Дім, народовці заснували в 1868 році товариство «Просвіта», і взагалі кожен напрям почав творити свої власні паралельні заклади: клюби, товариства, орґани преси й т. д. З того часу ціле суспільне життя Галичини проходило під знаком цього фатального роздвоєння на дві національні орієнтації, які одна одну взаємно поборювали на культурнім, а пізніше на політичнім полі.

Та хоч народовці, не вважаючи на те, що до них прилучилися деякі впливові діячі старшого покоління, наприклад посли до сойму Степан Качала та Юліян Лаврівський, були спочатку значно слабші від старорусинів, за котрими стояла вся вища церковна управа, одначе розвиток національного руху в Галичині йшов невпинно вперед і мав певне значіння також і для українців наддніпрянських. Коли російський уряд розпочав репресії проти українського руху, то серед українських діячів виникла думка тимчасово перенести літературну роботу до Галичини, в умови вільнішого конституційного життя, зміцнити цим місцевий український рух у Галичині, щоб опісля, як настануть вільніші відносини в Росії, використати здобутки цього руху для України наддніпрянської. В 1867 році при матеріяльній допомозі українців російських засновано у Львові журнал «Правда», в якому писали П. Куліш, Ів. Нечуй-Левицький, Ол. Кониський, М. Драгоманів, Панас Мирний і ціла низка інших видатних письменників із України. На капітал, пожертвований українською поміщицею-патріоткою з Полтавщини, Єлисаветою Милорадовичкою, куплено у Львові друкарню й віддано до розпорядження заснованому в 1873 році «Товариству імени Шевченка». Участь російських українців у культурно-національному житті українців галицьких мала для останніх велике значіння: вона підбадьорила їх, зміцнила літературні здобутки, впливала на зміцнення поступових і демократичних течій серед галицького громадянства. І хоча в суспільно-політичних поглядах наддніпрянців і галичан скоро дали себе чути певні ріжниці, зумовлені ріжницею обставин, у яких розвивалося громадське життя в Росії та в Австрії, проте ідейний вплив українців російських на галичан був дуже помітний і корисний для їх національного та політичного розвитку їх поза межі вузького провінціялізму й привчаючи до думки, що вони становлять частішу одного великого українського народу.

На Буковині, яка хоч формально була до 1849 року злучена з Галичиною, але жила своїм окремим життям, революційні події 1848-49 років позначилися тільки револьтою православних попів проти деспотичного митрополита Миколи Гакмана та повстанням гуцулів у городах під проводом бувшого посла до парламенту Лукіяна Кобилиці. Коли зійшовся перший парлямент у Відні, то з Буковини були вибрані, крім одного посла-німця з Чернівців, самі селяни — 5 українців і 2 румуни. Та вони не відіграли ніякої особливої ролі в парляментському житті. Буковинським румунам, не вважаючи на спротив українців, удалося добитися відділення Буковини від Галичини: 4 березня 1849 року цісар Франц-Йосиф оповістив Буковину окремим коронним краєм. У царині культурного життя в краю панували нероздільно впливи німецькі, в церковному житті — румунські. Народ залишався фактично без школи, хоча на шкільну справу йшли величезні доходи з т. зв. релігійного фонду, який повстав іще за Йосифа II з секуляризованих манастирських маєтків. Становище трохи поліпшилося, коли управу школами віддано до рук місцевій установі, православній буковинській консисторії (до р. 1850 вона залежала від римо-католицької консисторії у Львові), а особливо коли в 1868 році держава взяла народне шкільництво в свої руки. Тоді число шкіл почало швидко зростати. Серед інтелігенції, головно духовенства, що ще не забуло своєї «руськости», панувало стихійне русофільство, та відгомін народовецького руху 60-х років долетів і до Буковини, де появилося кілька талановитих письменників, серед яких перше місце заняв Йосип Федькович «буковинський Шевченко», як його називали. Але ці письменники знаходили ще мало відгуку серед свого буковинського суспільства й мусіли прилучитися до літературного руху в Галичині, а Федькович навіть переселився був до Львова на становище редактора видань «Просвіти». Тільки в 1868 році повстало в Чернівцях перше українське товариство «Руська Бесіда», але й воно довго перебувало в руках москвофілів. В 1875 році відкрито в Чернівцях університет і в ньому зразу ж засновано катедру української мови й літератури, яку занив галицький народовець Гнат Онишкевич.

Значно сильніший вплив і, здавалося, більші надії викликала революція 1848-49 років на Підкарпатській Русі. Ця маленька країна дала на переломі XVIII і XIX ст. ряд талановитих учених і письменників, із котрих деякі позаймали університетські катедри не тільки у Львові, як ось Ів. Земанчик, А. Павлович, П. Лодій, але й у Росії (той таки Лодій, Ів. Орлай, Гр. Балудянський та інші). Але на місцеве життя це не мало впливу, хіба що піддержувало русофільські настрої. Коли вибухла мадярська революція, австрійський уряд знайшов собі проти неї опору в словаках і русинах. Серед останніх висунувся талановитий і енерґійний діяч Адольф Добрянський, який зумів зорґанізувати своїх земляків і добитися від уряду невеликої автономії для Угорської Руси, а сам був призначений її намісником (наджупаном). Але Добрянський був переконаний прихильник культурної єдности з Росією, він заводив до діловодства в урядах і до шкіл не місцеву народню мову, а старе книжне «язичіє» і взагалі не вважав за потрібне спиратися на місцевий народній елемент. Через те його патріотичні реформи не пустили глибшого коріння в народній масі й, коли настала реакція, й Добрянський залишив своє становище намісника, а особливо коли мадяри з початком 60-х років дістали в свої руки владу, то всі здобутки революційної доби були знищені. На Підкарпатській Русі запанувала мадярщина, супроти якої місцевий руський елемент виявився зовсім слабким. Хоча серед підкарпатських русинів у 50-х роках розпочався деякий літературний рух (поет Ол. Духнович), але, маючи виключно церковний і вузько-консервативний характер, він не міг причинитися до піднесення просвіти в народній масі. Занедбана духово й економічно, відтята від звязків навіть із сусідньою Галичиною, Підкарпатська Русь була здана на поталу злиднів і духової темряви.

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка