Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека



Сторінка10/17
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.22 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   17

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ


 

Ліза їздила по містах Італії — побувала в Пізі, Феррарі, Сієні, Флоренції. З неослабним душевним хвилюванням відвідувала уславлені музеї і картинні галереї, дивуючись людському генієві, що створив безсмертні шедеври мистецтва. Люди спорудили величні собори, збудували палаци з мармуру й граніту, заповнили їх картинами та скульптурами. Але людям мало всього цього, — замість того щоб самим творити прекрасне, вони захотіли привласнити багатства сусідів. По вулицях старовинних італійських міст марширують чорносорочечники, горлають пісні, повні ненависті до інших народів. З балкона римського палацу відгодований, мов кабан, дуче закликає молодь — нащадків римських легіонерів, як він їх називає, — бути готовою до завоювання чужих територій. У соборі святого Петра папа привселюдно благословляє Муссоліні й Гітлера на подвиги во славу церкви, хоч увесь світ знає, що фашисти в Німеччині переслідують католиків і воскрешають язичеський культ стародавніх германців. В Італії світить сонце, блакить Неаполітанської затоки навіває спокій. Вечорами лунають пісні — не ті, що їх горлають фашистські шибайголови, а ті, яких завжди співали й співають тут рибалки, торговці на вулицях, гондольєри… І тоді Лізі гарно, спокійно, вона насолоджується своєю подорожжю. Живе в розкішних готелях, ні в чому собі не відмовляє, — Василь щедро наділив її грошима. «Постарайся добре відпочити, — сказав він їй на прощання. — Адже нам не часто випадає щастя побувати у такій чудовій країні в ролі безтурботного туриста». Проте щось весь час гнітить серце, а вночі мучить безсоння. Попереду в неї важке завдання. Хіба не може бути провалу? Звичайно, вона завжди насторожі, але не все залежить від неї — можуть бути всякі несподіванки. Досить згадати, що сталося на німецько-французькому кордоні… Під вікнами готелю знову горлають чорносорочечники — кричать про своє бажання відновити велику Римську імперію, нащадками якої вважають себе… В жилах у них тече кров непереможних легіонерів! Жалюгідні маньяки, не розуміють, що де минулого вороття нема. Що збереглося від тдього минулого? Спогади й руїни… До кінця студентських канікул лишалося трохи більше місяця. За цей короткий строк Лізі треба було багато встигнути в чужій країні, де вона не знала жодної живої душі, не мала жодної надійної адреси. Знала тільки на ймення професора Ніколаї, що провадив археологічні розкопки. Останнім пунктом своєї мандрівки по Італії Ліза обрала Венецію. Зачарована цим казковим містом — «кам'яним лотосом», вона прожила там п'ять днів у готелі на Лідо, а потім купила квиток другого класу і сіла на невеликий пароплав, схожий на той, яким вони пливли з Василем у Марсель. Було дуже жарко, з моря не повівало холодком. Пасажири, знемагаючи від нудьги і спеки, не знали, куди подітися. Тинялися по палубі, годинами куняли під тентами в шезлонгах. На другий день плавання Ліза помітила двох дітей, що бігали по палубі — семирічного хлопчика й дівчинку років п'яти. Коли діти, стомившись, сіли біля неї, Ліза заговорила з ними. Ті дуже зраділи, що вона розмовляє їх рідною мовою. — В Італії ніхто нас не розумів! Італійці такі невігласи, не знають німецької мови, — сказав хлопчик. Підійшла молода жінка. — Он ви де! Мої діти не набридли вам? — спитала вона всміхаючись. — Ми щойно познайомилися, — відповіла Ліза. — Та й вони дуже милі! Жінка, як і досі всміхаючись, подала їй маленьку руку. — Гертруда Дітріх!.. Ліза назвала себе. Вони розговорилися. Виявилося, що Гертруда — дружина директора німецького банку в тому самому місті, куди мала поїхати з Італії Ліза. Вони всією сім'єю відпочивали в Італії. Підійшов високий на зріст чоловік з рудими вусами, в білому костюмі. — Познайомтеся, мій чоловік, Йоганн Дітріх, — відрекомендувала його Гертруда, а син її сказав: — Тату, знаєш, фрейлейн Маріанна розмовляє по-німецькому, як ми! — Дуже приємно, — Дітріх вклонився. — Мабуть, фрейлейн німкеня? — Не зовсім, — відповіла Ліза. — Батько мій словак, а мама — німкеня із Східної Пруссії. Хоч у мене й батькове прізвище, але я пам'ятаю його погано, він помер, коли мені було три роки, і ми з мамою лишилися самі. — Наскільки я знаю, національність законом визначається по батькові! — сказав Дітріх. — Ну яка ж я слов'янка! Жодного слова не знаю ні по-словацькому, ні по-чеському… — Так, це, либонь, переконливо. Справді, німкеня не тільки народила вас, але й виховала. Отож можна вважати, що ви німкеня. Німкеня від змішаного шлюбу, — підкреслив усе-таки Дітріх. І спитав: — Ви теж відпочивали в Італії? — Ні, я вчуся в Сорбонні. Мені треба зібрати матеріал для дипломної роботи… Зараз їду туди, куди й ви… Адже там, на околицях міста, провадяться археологічні розкопки чи то староримського городища, а чи то фортеці. Керує ними професор Ніколаї. От тільки не знаю, чи дозволить він мені побувати біля розкопок… — Професор Ніколаї великий оригінал. Від нього можна всього сподіватися! — Ви знайомі з професором? — Трохи, — всміхнувся Дітріх. — Коли приїдемо, попросимо його допомогти вам. Гадаю, професор не відмовить. Як ти думаєш, Гертрудо? — Про що питати? Звичайно, він не відмовить тобі, Йоганне! — поспішила відповісти дружина. — Буду вам дуже вдячна, гер Дітріху!.. Ліза була сьогодні, як то кажуть, в ударі: легенда про померлого батька і матір-німкеню спала на думку несподівано. Цей Дітріх, безперечно, наці або співчуває їм. Вона зрозуміла, що випадкове знайомство з німецькою родиною на пароплаві може допомогти їй проникнути в німецьке товариство. І одразу ж поклала собі скористатися для знайомства з професором Ніколаї не листом з Чехословаччини, а впливом директора німецького банку и тому місті, де вона мала певний час жити й працювати. Звичайно, це була ризикована гра. Але, як любив повторювати Василь: «У нашому ділі без ризику не можна. Аби тільки він був розумний…» Настала обідня пора. Дівчинка так і вчепилася за Лізину сукню: «Фрейлейн Маріанно, ходімо з нами, будь ласка!» — Справді, чому б вам не пообідати з нами в першому класі? — звернувся до неї Дітріх. — Із задоволенням, мені тільки треба переодягтися! За табльдотом, окрім Лізи й родини Дітріхів, сидів ще чоловік середнього віку, кругловидий, чисто поголений, із солідним черевцем. Коли Дітріх відрекомендував йому Лізу, той церемонно вклонився й сказав: — Альберт Соковський, до ваших послуг! Гертруда шепнула Лізі на вухо: — Дуже впливова людина в нашому місті!.. За обідом найбільше і найголосніше говорив Дітріх. Соковський, кинувши дві-три незначні фрази, пив собі пиво. — Наше місто дуже гарне, фрейлейн Маріанно, — не вгавав Дітріх, звертаючись до Лізи. — Багато зелені, чимала річка, велетенські парки та майдани. Поживете у нас, і вам не захочеться вертатися назад, до своїх пещених французиків! — Але вони зовсім не мої! — відповіла Ліза, в думці попросивши пробачення у французьких друзів. — Однак ви, німкеня, вважаєте за краще вчитися не в Німеччині, а обрали Сорбонну. — Це залежало не від мене. Мій дядько, матусин брат, переїхав до Парижа і взяв мене з собою — у нього нема своїх дітей… — Що він поробляє, ваш дядько, у Парижі? — Дітріх без будь-яких церемоній задавав питання за питанням, наче допитував підсудного, а не розмовляв за столом з дівчиною. Це помітив навіть Соковський. — Ну знаєш, Йоганне! — пробурчав він. — Але ж треба знати своїх супутниць! Сподіваюсь, фрейлейн не заперечує проти моїх запитань? — О, звичайно! — відповіла Ліза всміхаючись. — Мій дядько комерсант і досить багата людина. — А ваша мати живе в Чехословаччині? — Так, у неї там невеличкий скляний завод — батькова спадщина. — І багато прибутків дає цей завод? — Гадаю, що багато. Інакше матуся не жила б серед словаків, а переїхала б на батьківщину, в Східну Пруссію, або в Париж до дядька. Він її весь час кличе. — Нічого! Скоро німці почуватимуть себе в Чехословаччині зовсім по-іншому, вашій матусі недовго терпіти! — сказав Дітріх, перезирнувшись із Соковським. Обід закінчився, і чоловіки, вибачившись перед жінками, піднялися на палубу покурити. Ліза бавила дітей. Поки прибирали стіл, вона робила; їм з паперу різних птахів. Потім сіла до піаніно, і під її акомпанемент діти співали й танцювали, а фрау Гертруда сиділа збоку і всміхаючись дивилась, як діти розважаються в товаристві цієї малознайомої дівчини… Увечері, сказавши, що в неї болить голова, Ліза рано пішла в свою каюту. Довго лежала нерухомо, розплющивши очі, і думала, що пролог до спектаклю зіграно немовби непогано. От коли б пощастило зіграти отак роль до кінця, до завіси! Якби Василь був тут, він похвалив би її… Напружений день давався взнаки: голова аж тріщала. Ліза тільки тепер зрозуміла, як вона стомилася за кілька годин… «А що коли в тебе не стане сил зіграти роль до кінця? — спитала вона себе і одразу ж відповіла: — Навіщо ставити дурні запитання? Ти ж бачила холодні очі Дітріха — такі люди пощади не знають. Отож треба бути сильнішою за нього!..» Уранці Ліза, свіжа, бадьора, піднялася на палубу. В Італії вона встигла засмагнути — обличчя й руки мали бронзовий відтінок. Смаглявість їй була до лиця, а біла сукня з тонкого полотна підкреслювала колір її золотавого волосся. Ранок був тихий — ані подиху вітерця. З усієї сили світило сонце, дихалося легко. Тишу порушував тільки шум двигуна. Пароплав повільно плив, лишаючи за собою на іскристій поверхні моря широку смугу білої піни. До Лізи підійшов товстун Соковський, в спортивному костюмі, з грубою сигарою в зубах. — Доброго ранку, фрейлейн!.. Як ваша голова? — Дякую, уже добре! — Я завжди казав, що глибокий сон краще зціляє, ніж десять учених лікарів, разом узятих! У цій сукні ви така чарівна. Боюся, молодь нашого міста, побачивши вас, втратить спокій… Підбігли діти Дітріхів. Соковський скоса глянув на них і замовк. Обідали знову разом. Дітріх розщедрився — замовив вина. Він був у чудовому настрої і по обіді попросив фрейлейн Маріанну що-небудь заграти. Лізу не треба було довго вмовляти. Вона сіла до піаніно і заграла вальс Шуберта. — Еге! Виявляється, окрім усіх інших ваших принад, ви ще й чудова музика! — вигукнув Дітріх і попросив щось іще заграти. За кілька днів дороги діти полюбили Лізу, а дорослі виявляли все більшу прихильність до неї. Вони завжди разом обідали й вечеряли, разом гуляли на палубі, Ліза часто грала їм німецьку класику. Напередодні приїзду, коли всі зібралися увечері на палубі й милувалися місячною доріжкою на морі, Дітріх спитав Лізу: — Скажіть, фрейлейн Маріанно, у вас є в нашому місті знайомі? — На жаль, нема. — Де ж, у такому разі, ви думаєте зупинитися? — Ще не знаю. Найму номер у недорогому готелі, а згодом знайду собі пристойний пансіон… — Не думаю, що готель підходяще місце для самітної дівчини! Так, Альберте? — звернувся Дітріх до товстуна. — Авжеж. — От що, фрейлейн Маріанно, ви можете жити якийсь час у нас, поки ми підшукаємо для вас гарне місце в пансіонаті або в порядній німецькій сім'ї. — До нас, фрейлейн Маріанно, їдьмо до нас! — радісно закричали діти. — Далебі, не знаю… Мені совісно турбувати вас!.. — Ніяких турбот, — втрутилася Гертруда. — Дім у нас великий, вільних кімнат багато. Паулю й Ельзі теж буде весело з вами. Не встигли Дітріхи увійти в будинок і розпакувати речі, як почалося паломництво до них. Здавалось, усі німці, що жили в цьому місті, вважали за обов'язок засвідчити свою повагу геру Йоганнові Дітріху. Галасливо висловлювали радість, що він повернувся, говорили, ніби весь цей час почувалися сиротами, що без нього стоять діла, і, щоб їх завершити, потрібні його порада та особисте втручання… Ліиа, яка мимоволі слухала ці розмови, зрозуміла: господар дому — верховода місцевих фашистів і, крім офіційних обов'язків директора німецького банку, виконує ще якісь особливі функції. Що ж, це їй тільки на руку!.. Лізу рекомендували гостям як друга сім'ї, і німці, вважаючи її за «свою», ставилися до неї довірливо й говорили при ній таке, чого не говорили б при сторонніх. А Ліза намагалась якнайменше потрапляти на очі і, коли починалися надто відверті розмови, непомітно зникала. На це звернув увагу Дітріх і якось сказав дружині: — Знаєш, ця Маріанна дуже тактовна й скромна дівчина, недарма в її жилах тече німецька кров! Була б вона чистокровна німкеня, я запросив би її вихователькою до наших дітей. — Це було б чудово! Пауль і Ельза так полюбили її. — Не можна! Негоже, щоб дітей Йоганна Дітріха виховувала дівчина, яка народилася від змішаного шлюбу, — обірвав дружину Дітріх. Товстун Соковський рідко бував у домі директора банку, але щоразу говорив Лізі незграбні компліменти. — Ми неодмінно видамо вас тут заміж і справимо пишне весілля! Фрау Гертруда під великим секретом розповіла Лізі, що Альберт Соковський — довірена особа фон Нейрата, його неофіційний представник, і виконує тут надзвичайно важливе завдання. — Ви повинні знати, люба Маріанно, що в цій країні живуть неповноцінні люди, і тому дехто з їхніх політиків, які стоять при владі, сподіваються, що Франція допоможе їм проти нас — німців. Однак їхні сподіванки марні! У Соковського є при дворі короля надійні друзі. Вони усунуть небажаних міністрів і на їхнє місце посадовлять відданих Німеччині людей! — вибовкувала вона Лізі почуті від чоловіка секрети. — Не думайте, що гер Соковський просто флегматичний товстун. Він — стопроцентний пруссак і все може… Кажуть, він особисто знайомий з фюрером ще з Мюнхена і давав йому гроші, коли зароджувалася партія націонал-соціалістів. Соковський неймовірно багатий: він власник великого заводу сільськогосподарських машин і має ще дещо, але про те не годиться говорити голосно. Сподіваюсь, ви розумієте мене, люба?.. Ліза не раз пропонувала Гертруді гроші за кімнату й харчування, але та щоразу рішуче відмовлялася. Щоб хоч як-небудь віддячити своїм господарям, Ліза бавила Ельзу й Пауля, водила їх гуляти. По обіді, коли дітей укладали спати, вона, взявши путівник, бродила по місту, бувала в музеях. Інколи до неї приєднувався хтось із молодих місцевих німців, — вони старалися розважати вродливу дівчину, друга сім'ї Дітріхів, прихилити її до себе. Ліза охоче гуляла з ними по людних вулицях — показувала місцевим властям, які в неї широкі знайомства з впливовими німцями. Через кілька днів після приїзду Дітріх сказав Лізі, що йому пощастило поговорити з диваком професором і, якщо у фрейлейн Маріанни не пропала охота копатися в землі, вона може з'їздити до цього Ніколаї. — Професор живе в наметі біля своїх скарбів і майже не буває в місті, — додав він. — Ви дасте йому записку чи мені просто сказати, що я від вас? — Просто скажіть, що від мене. Цього буде досить!.. Рано-вранці Ліза із саквояжем у руках стояла на узбіччі шосе і старанно «голосувала» автомобілям, що проїжджали повз неї. Нарешті шофер вантажної машини загальмував, і вона сіла в кабіну поруч з ним. На жаль, шофер не розумів жодного слова з мов, якими спробувала розмовляти з ним Ліза. Втративши будь-яку надію розтлумачити йому, куди вона їде, Ліза почала показувати, як копають землю, і все повторювала: «Професор, розкопки. Розумієте? Професор Ніколаї». Ім'я професора шофер знав. Біля стовпа з позначкою «27» він загальмував і показав на людей, що порпалися в землі. Розплатившись, Ліза побігла туди і легко здогадалась, хто з них професор Ніколаї. — Я від пана Дітріха, він говорив вам про мене, — відрекомендувавшись, сказала Ліза. — Ви француженка? — Професор пильно роздивлявся на неї. — Ні, не француженка. — Де ж тоді ви навчилися так добре розмовляти по-французькому? — Давно живу в Парижі, вчуся в Сорбонні. — Скажіть чесно: ви хочете одержати диплом, щоб мати його для свого нареченого як посаг, чи справді збираєтеся присвятити себе науці? — В міру моїх скромних сил хочу присвятити себе науці. І буду вам дуже вдячна, коли ви дозволите мені брати участь у розкопках, якими ви керуєте, — сказала Ліза. — Розкопки — не жіноча справа! Бачите, який у нас бруд, курява… А втім, якщо вас справді цікавить наша робота, можете приїжджати до нас і знайомитися з усім, що ми витягаємо із землі, — це речі двохтисячної давності. Ви вмієте малювати? — спитав професор. — Трохи вмію. — Чудово, дещо змалюєте. Погляньте на оту мармурову статую жінки. Вона добре збереглася, тільки трохи ушкоджено ніс. Унікальна річ! Такої ви не побачите в жодному музеї світу. Коли маєте з собою папір і олівець, можете почати малювати. — Дякую, ви дуже ласкаві!.. Як ви гадаєте, тут було селище римлян чи фортеця? У нас багато розмов з цього приводу. — Найвірогідніше, тут було селище. Але через те, що римляни жили в чужій країні, в оточенні ворожого народу, вони змушені були обгородити селище фортечним муром, широким валом і поставити сторожові вежі. Однак це не допомогло їм, — певно, жителі цієї країни напали на римлян, знищили їх і зруйнували селище… Під палючим сонцем старий цілу годину водив Лізу по руїнах, показував залишки фортечного муру та веж, пояснював усе. — Зважте, мадемуазель, — отака сумна доля завойовників у всі віки! Якщо пішла в небуття могутня Римська імперія, то що ж чекає сучасних завойовників?.. Ліза змалювала мармурову статую і, коли сонце схилилося на захід, попрощалась із професором і поїхала в місто. Тепер у Лізи були всі підстави пожити в цьому місті ще деякий час. Вона в думці дякувала дивакові професору за те, що він не дозволив їй брати участь у розкопках, бо довелося б щодня їздити в цю безлюдну місцевість і годинами копатися в землі під пекучим сонцем. Фрау Гертруда, сказавши Лізі, що в пансіонаті, де звичайно зупиняються німці, звільнилась кімната, додала: — Не розумію, чому б вам не жити у нас до самого від'їзду? Ви ж бачите, ми добре ставимося до вас, а діти мої полюбили вас… — Я більше не можу завдавати вам клопоту, тим паче, що тепер часто вдосвіта їздитиму на розкопки і повертатимуся, назад запорошена й брудна… — Ну, вам видніше! — Гертруда навіть трохи образилася. — Сподіваюсь, ви не покинете нас зовсім і бодай щосуботи й неділі буватимете у нас! — Із задоволенням і вдячністю! У пансіонаті, куди Ліза перебралася того ж дня, жили самі німці — переважно молоді чоловіки. Жінок було троє, не беручи до уваги хазяйки, яка чимось скидалася на фрау Браун. Багато мешканців знали Маріанну як друга сім'ї Дітріхів, були дуже вдоволені, коли вона появилася в пансіонаті. Вони ставилися до Лізи з повною довірою. Проживши в пансіонаті лише кілька днів, Ліза впевнилася, що всі ці добродії, оселившись тут під личиною комерсантів, комівояжерів та представників усіляких німецьких торгових фірм, насправді агенти розвідки й уповноважені партії націонал-соціалістів. Вони не приховували, що збираються змінити в чужій країні державний лад і посадити в міністерські крісла бажаних їм людей. Якщо цього не пощастить зробити «мирним» шляхом — шляхом провокацій та підкупів, то в запасі у них є інші, дійовіші засоби. Зокрема, вони натякали на добре озброєні фашистські загони з місцевої молоді, готові за першим сигналом кинутися в бій, щоб здобути владу. Один німець, схожий на молодого вченого, часто говорив про те, що вдаватися до насилля ранувато, — можна завчасно збурити всю Європу. Інша річ — мирні засоби. Хто може перешкодити королеві дати теперішнім міністрам відставку і доручити сформувати новий уряд надійній людині, яка задля держави порве зв'язок з Францією, укладе міцний союз з Німеччиною і пристосує економіку країни до інтересів старшого партнера? Законно, мирно і, головне, без галасу! Але серед молодих німців, що мешкали в пансіонаті, були й гарячі голови — прихильники негайних дій. — Нам наплювати на думку Європи! — кричав рудий молодий німець з веснянкуватим обличчям. — Кого нам боятися? Пещених французиків чи бундючних англійців, які сидять на своєму острові? А таку мізерію — як ото Бельгія та Голландія — взагалі можна не брати до уваги!.. Ці німці говорили так, немовби не сьогодні-завтра стануть господарями всієї Європи і диктуватимуть народам свою волю. По вечорах вони пили пиво, палко сперечалися, горлали свій гімн — «Німеччина, Німеччина понад усе». З Лізою були ввічливі, навіть підкреслено шанобливі. До цього їх змушувала залізна дисципліна: не могли ж вони дозволити собі легковажності щодо друга сім'ї пана Дітріха — вождя місцевих фашистів!.. Щосуботи, купивши гостинці дітям, Ліза йшла до Дітріхів. Увечері там збиралися більш чи менш вельможні німці. Тут теж не обходилося без пива й сосисок, але пили в міру, обмінювалися новинами, і якщо сперечалися, то без галасу й криків.. Якось у домі Дітріха з'явилася нова людина — сухорлявий років сорока німець, з виразом гидливості на обличчі. Прізвище його було фон Болен. Він щойно приїхав з Німеччини і привіз силу новин. З того, як шанобливо прийняли гостя і як уважно слухали його, Ліза догадалась, що прибулець — велика цяця серед націстів. Спершу він розповідав столичні плітки: кого на яку посаду призначили, що казав фюрер у своїх численних промовах. Заволодівши увагою слухачів, він перейшов до важливішого, надавши цьому своєму повідомленню жартівливого відтінку. — На з'їзді партії в Нюрнберзі фюрер вручає прапори штурмовикам міста Кельна. Повертаючись додому, вони несуть попереду загону штандарт, на якому написано великими літерами: «Страсбург». Це, бачте, не сподобалось французькому послові панові Франсуа Понсе. Він приходить до фюрера в імперську канцелярію і каже: «Пане канцлер, мій уряд не може дозволити, щоб штурмові загони писали на своїх штандартах «Страсбург», — це звучить як заклик до захоплення чужих територій». Тут фон Болен, як досвідчений оповідач, зробив паузу і не помилився, — одразу залунали голоси: «Що відповів цьому нахабі фюрер?» — Терпляче вислухавши посла, фюрер дуже ввічливо відповів йому: «Шкодую, що цей факт випав з моєї уваги. Смію запевнити вас, що я й гадки не маю вимагати повернення Ельзас-Лотарінгії! Я дуже добре знаю цих каналій ельзасців, — вони не захочуть приєднатися ні до Німеччини, ні до Франції. Отож марно воювати за них. Я мрію тільки про те, пане посол, щоб одного чудового дня мені спорудили пам'ятник як людині, що встановила вічний мир між Францією і Німеччиною». Французькому послові не лишалося нічого іншого, як попрощатися і вийти. Ви подумайте — яка мудра хитрість! Усі ж знають висловлювання фюрера, що ми рано чи пізно поквитаємося з Францією за все — за поразку, за версальську ганьбу й приниження, які витерпів німецький народ. А офіційному послові він каже зовсім інше. Спробуй присікайся! — Хайль Гітлер! — вигукнув якийсь гість. Усі посхоплювалися з місць, грюкаючи пивними кухлями по столу, і закричали: «Хайль, хайль!» Слухаючи все те, стежачи за поведінкою людей, які захоплювалися цинізмом свого фюрера, Ліза в душі здригалася. У неї назбиралося чимало цікавих спостережень, а зв'язку не було. У свій час, коли вона запитала «батька», як їй подати звістку про себе, той відповів: «Ти їдь, пристосовуйся до місцевих умов, придивляйся і запам'ятовуй. Настане час, ми знайдемо тебе». Минуло чимало часу, а ніхто її не знайшов. Скоро студентські канікули закінчаться і їй тут не можна буде лишатися. Та й рації в тому нема ніякої. Вона встигла побачити тут фашистів у натуральному вигляді, пізнала їхні думки, познайомилася з методами їхньої роботи. Тепер вона твердо знає: у фашистів нема ніяких моральних підвалин, ніщо не може їх збентежити. Так думала Ліза, не знаючи, що головне — попереду… Тієї суботи гості розійшлися дуже пізно, і в їдальні лишилося тільки троє: господар дому, товстун Соковський і фон Болен. Вони про щось розмовляли. Лізина спальня була на другому поверсі — якраз над їдальнею, і, коли німці розмовляли голосно, їй усе було чути. Але сьогодні ці троє говорили майже пошепки, і нічого не можна було второпати. Та ось співрозмовники внизу забули про обережність і поступово підвищили голоси. Фон Болен напучував товстуна: — Постарайтеся створити у міністра двору враження, що віддаєте йому винятково важливий документ. Скажіть, нібито нашій розвідці пощастило перехопити таємного листа міністерства закордонних справ Франції до свого посла тут. Документ цей сфабриковано дуже майстерно. Справжній бланк міністерства, підпис статс-секретаря, шрифт, яким друкують особливо важливі документи, і навіть спеціальний папір, яким користуються французи. Ось цей документ. — Ліза здогадалася, що фон Болен дістав з кишені якийсь папір і показав співрозмовникам. — У листі йдеться про те, що перед лицем німецької небезпеки французький уряд змушений піти на подальше зближення з Радянським Союзом. Нібито із росіянами провадяться попередні переговори для того, щоб укласти військову угоду, за якою їм буде дозволено розмістити на території Франції, щонайближче до франко-німецького кордону, військові з'єднання — до трьох армійських корпусів повного складу. Водночас Франція обіцяє подати росіянам потрібну військову та іншу допомогу, якщо Німеччина нападе на СРСР. Наприкінці листа мовиться, що міністерство закордонних справ Франції доручає своєму послові підготувати тутешній уряд до повідомлення про цю угоду, коли її буде підписано. За всяку ціну переконайте міністра, що перед лицем німецької агресії в західного світу нема іншого виходу, як зближення з Радянським Союзом. Як у Парижі, так і в Лондоні, мовляв, певні, що союз із росіянами подіє як холодний душ на націстський уряд Німеччини. Хай наш друг, міністр двору, вселяє тутешньому королю думку, що більшовики, розмістивши частини Червоної Армії на території Франції, ніколи звідти не підуть. Ще більше, вони, цілком можливо, зажадають від союзників територіальних поступок за рахунок Польщі, Румунії та Угорщини. Нехай міністр двору вживе потрібних заходів, щоб завчасно не оповіщали змісту листа. Але якщо відомості про нього просотяться в пресу, тоді нашому другові Дітріху доведеться організувати могутні масові демонстрації, в яких візьмуть участь молодь, студенти, службовці державних установ. Ці люди зажадають відставки уряду. Варто спровокувати, якщо можна буде, безпорядки і сутички з поліцією — краще, коли б з людськими жертвами. — Може, дати копію цього листа місцевим журналістам, які працюють у нас, щоб вони хоч натякнули попервах про існування такої угоди між французами і росіянами? — спитав Дітріх. — Тепер це показуватиметься більш правдоподібним: адже у французькій пресі лунають голоси за переговори з Кремлем. У Парижі серйозно подейкують про поїздку до Москви відомих русофілів Ерріо та Пера Кота. Майте на увазі, наші люди вже тепер можуть вивести на вулицю кілька тисяч чоловік! — До цього питання ми ще повернемося, коли Соковський сповістить, яке враження справить лист в урядових колах. — Про це неважко здогадатися: всі монархи світу до смерті бояться більшовиків, — сказав Соковський. — У мене є інша пропозиція. Чи не краще обрати коротший шлях — усунути прем'єра і одним махом розв'язати всі проблеми? — Ні, в Берліні вважають, що до цього треба вдаватися в крайньому разі, коли буде випробувано всі інші заходи!.. Особисто я цілком згоден з такою настановою. Для поспіху в нас нема особливих причин, — сказав фон Болен. Настала коротка пауза, певно, він про щось міркував. — А втім, ви, здається, маєте рацію, дорогий Йоганне: варто сказати журналістам про те, що є такий лист, не розкриваючи, зрозуміло, його змісту. Нехай роблять усякі припущення і пишуть про це… Скажіть, Соковський, ви встигли прибрати до рук потрібних людей у тутешній поліції? Я цікавлюсь цим не випадково. Якщо треба буде організувати демонстрацію, що матиме всі ті наслідки… — Аякже! Не тільки в поліції, а й у генеральному штабі армії у нас є свої люди, готові діяти за першим нашим сигналом. Я в житті не зустрічав пожадливіших і продажніших людей, ніж у цій країні. Тут за гроші можна купити не тільки чинів поліції, а й самого короля вкупі з королевою, аби тільки добре заплатили, — дозволив собі пожартувати товстун Соковський. — Отже, ми про все домовилися, — знову почав фон Болен. — У мене до вас одне-єдине прохання: намагайтеся, щоб наші люди поводилися тут не надто задирливо. Нам ні до чого дратувати місцеве населення. Скрипнуло крісло, мабуть, приїжджий гість підвівся, встали й інші. — Не турбуйтесь! Ми все зробимо і певні, що в Берліні нами будуть задоволені! — поспішив запевнити фон Болена Дітріх. — От і добре… До речі, Дітріх, хто ця дівчина, яка гостює у вас щосуботи й неділі? — спитав фон Болен. — Німкеня від змішаного шлюбу. Народилась у Чехословаччині, вчиться в Сорбонні. — Думаєте, у неї все гаразд? — Цілком певен. — Не цікавились, як вона опинилася тут? — Приїхала взяти участь в археологічних розкопках, які веде професор Ніколаї. — Чи не той це професор, який натякав нещодавно про демократію і право кожної нації самій обирати собі спосіб управління? — Атож! — відповів за Дітріха Соковський. — Виходить, ще живий! Шкода, дуже шкода… Краще було б прочитати повідомлення про його наглу смерть! — Фон Болен зареготався. Засміялися і ті двоє. Соковський сказав: — Ми про це подумаємо.

На ті слова у Лізи навіть подих перехопило. Внизу знову почали шепотіти, потім усе стихло, гості й господар пішли. Але Ліза була дуже збуджена тим, що почула, і не могла заснути. Сповістити б про все «батька», щоб наші вчасно викрили фальшивку… Але як? Єдина можливість — якнайшвидше їхати в Париж. Ні, і це не годиться: передчасний від'їзд може викликати підозру. Фон Болен і так цікавився нею. Адже вона жодного разу навіть не натякала, що збирається скоро їхати. Якби спішна телеграма, виклик… На жаль, ніхто їй такої телеграми не пришле. У неділю вранці, коли в домі всі спали, Ліза сама приготувала для дітей сніданок і покликала їх до їдальні. На столі лежав аркуш паперу. Ліза кинула на нього швидкий погляд і встигла прочитати заголовок: це була та фальшивка, про яку йшлося вчора вночі. Як, чому такий винятково секретний документ опинився на столі? Забули випадково чи лишили з певним заміром? Невже її запідозрили в чомусь? Вона, здається, не давала ніякого приводу для цього. То в чому ж річ? Усе це блискавкою промайнуло Лізі в голові… Звичайно, було б дуже ефектно — приїхати в Париж і покласти на стіл документ, сфабрикований у Берліні. Не тільки розповісти про підготовку змови, але й довести це документом. Спокуса велика, що й казати. Однак не треба забувати, з ким маєш справу. Про забудькуватість таких пройдисвітів і мови не може бути, — це явна пастка. Найменша необачність, один необережний крок, і все пропало — загинеш сама і діло занапастиш. Ліза, як крізь сон, почула голос хлопчика: — Фрейлейн Маріанно, на столі якийсь папір! — Він потягнувся, щоб подивитись. — Стривай, Паулю, — зупинила його Ліза. — Хіба ти не знаєш, що негарно читати чужі папери? — Вона накрила аркуш салфеткою. Нагодувавши дітей, Ліза повела їх гуляти…  



Час минав швидко, до початку занять в університеті зоставалися лічені дні, — пора було збиратися додому. Ліза поїхала за місто, на розкопки, щоб попрощатися з професором Ніколаї. Всю дорогу вона думала, що треба попередити вченого про небезпеку, яка йому загрожує, — порадити виїхати звідси світ за очі. Ні, робити цього їй, Лізі, не можна ні в якому разі. Професор насамперед запитає її, звідки вона знає, що йому, людині зовсім мирної професії, загрожує небезпека? Ясно, що Ліза не зможе йому розповісти. Тоді він, вважаючи її плетухою, інтриганткою, дивись, зчинить галас. Історія ця дійде до фашистів, і ті зрозуміють усе… Допомогти професорові треба: приїхавши в Париж, вона попросить Василя або самого «батька» якось урятувати його. Вони придумають, як це зробити!.. Напередодні, під'їзду Ліза купила дітям іграшки і пішла до Дітріхів попрощатися. Вона палко подякувала їм за добро, що вони зробили для неї, обіцяла писати з Парижа. Побажавши Лізі щасливої дороги, Дітріх спитав, чи не хоче вона попрощатися і з Соковським. — Я б охоче, але мені незручно самій іти до нього! — Тоді я піду з вами. — Що ви! Не завдавайте собі клопоту! Ліза насторожилась — чого б це така наполеглива люб'язність? Але тут втрутилася Гертруда. — Йоганн проведе вас, тим паче що Соковський живе за кілька кварталів звідси. Лізі мимоволі довелося погодитись. Соковський жив у невеликій віллі поблизу Дітріхів. Двері відчинив кремезний молодик двометрового зросту. Пізнавши директора банку, він уклонився і пропустив гостей у дім. До кабінету господаря їх провів інший молодик, з військовою виправкою, на зріст трохи нижчий за першого. Від зустрічі з ними Лізі зробилося млосно, але вона опанувала себе і спокійно піднялася по сходах на другий поверх. Кабінет Соковського був розкішно умебльований. Килим на підлозі приглушував кроки, м'які, оббиті світлою парчею меблі, шафи, напаковані книгами, величезних розмірів письмовий стіл, на стінах картини. Помітивши гостей, Соковський відклав ілюстрований журнал, що його тільки-но читав, і швидко підвівся з крісла. — О, кого я бачу! Який приємний сюрприз! — Я прийшла попрощатися, а гер Дітріх ласкаво згодився провести мене, — сказала Ліза. — Уже покидаєте нас? — Так, скоро почнуться заняття в університеті… Соковський ступив два кроки і опинився біля Лізи. Правою рукою він схопив її за підборіддя і подивився прямо в очі. — Скажіть, студентко, ви справді та, ким тут рекомендуєте себе? — Я вас не розумію, — тихо промовила Ліза. — Отак і не розумієте? — Він опустив руку. — Ні! — Ліза вийняла з сумочки мережану хусточку і, вдаючи, ніби витирає сльози, затулила нею лице, щоб не помітили, як вона хвилюється. — Чого ви плачете? — Цього разу запитання було поставлено м'яко, майже лагідно. — Мені… дуже прикро… — Прикро? Чому? — Я вас поважала… дуже вдячна всім — і фрау Гертруді, і панові Дітріху, і особисто вам… за вашу увагу до мене… І раптом — отакі слова! — Ліза гарячково згадувала: чи нема у неї з собою або в речах чогось такого, що могло б скомпрометувати її? Наче нічогісінько. Паспорт, студентський квиток, зошит із нотатками про розкопки. Листа на ім'я професора Ніколаї, який привезла з собою, давно вже знищено. Ліза пам'ятає, що старанно перевірила записи в паспорті — там не було ніяких поміток про те, що вона заміжня. Отже, це просто психологічна атака! Правда, вони могли перевірити, чи справді в неї мати — власниця скляного заводу в Словаччині, але поки що про це ніякої розмови не було. Вона помітила, як Дітріх і Соковський перезирнулись, останній навіть покрутив кінчики вусів. — Заспокойтесь, я пожартував!.. Бажаю вам щасливої дороги… Але майте на увазі, фрейлейн Маріанно, якщо ви нас обдурили і базікатимете зайве про те, що тут побачили й почули, — бережіться. Ми вас знайдемо всюди. Зрозуміли? — Отак грізно застерігши, Соковський відпустив Лізу. Тільки на вулиці вона відчула, як неприємно прилипла до тіла сорочка. Зітхнувши на повні груди, Ліза подумала: «Здається, минулося і цього разу!..»  
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка