Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека



Сторінка11/17
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.22 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   17

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ


 

Сонце пригрівало все дужче, паризька весна минала. На вулицях і бульварах гуляло багато публіки. З'явилися і туристи, серед яких чимало було німців. «Чого б ото?» — дивувався Василь. Без Лізи Париж здавався йому нудним, безлюдним. Вона й досі не повернулась, не подавала про себе звісток, і він дуже непокоївся. Не знав же навіть її адреси. А втім, що з того, якби й знав, писати все одно не можна було. Увечері Василеві не хотілося їхати в порожню квартиру, де все нагадувало про Лізу, і він майже весь вільний час проводив у тенісному клубі — інколи грав, а частіше просто розмовляв а друзями. Туди ж приїжджав і Сар'ян, вони разом обідали, потім їхали до журналіста і дотемна працювали в садку. Усі спроби Василя налагодити зв'язок з «батьком» і довідатися про Лізу були марні. «Батько» мов крізь землю провалився: не відповідав на листи. Василь не знав, що й думати. Не бачачи ніякого виходу, він вирішив розшукати фрау Шульц. За нормальних умов Василь не шукав би її, зустрічатися з нею не можна було з багатьох причин. Але становище було непевне, і це якоюсь мірою виправдовувало його. Василь розшукав фрау Шульц у модному ательє. Звертаючись до неї, спитав: — Моя дружина замовляла вам вечірню сукню. Вона у від'їзді і попросила мене довідатися, чи не готова сукня. — Готова, заходьте, я вам покажу. — Фрау Шульц одразу все збагнула і провела Василя в маленьку кімнатку за приймальним залом. Виявилося, вона теж стурбована тим, що немає звісток від «батька». — Ні листів, ні кур'єра — нічого! Сама не розумію, в чому справа! — Жінка розповіла, що з Браун стрічається рідко. Стенографістка ухиляється від зустрічей і взагалі поводиться дивно, нервозно, ніяких вартих уваги відомостей не приносить, хоч гроші бере. — Чим ви пояснюєте це? — спитав Василь. — Правду кажучи, голову собі над цим я особливо не сушила, бо якби Браун і сповістила, щось значне, я все одно нічого не могла б передати: зв'язку нема. — Якщо все-таки Браун принесе вам цікаві новини, будь ласка, повідомте мене. Дзвоніть прямо в контору, — сказав Василь і, попрощавшись, пішов. Ганс Вебер рідше став появлятися в клубі, а грати в теніс і зовсім перестав. Прийде на часинку, погортає журнали, вип'є в барі келех вина і щезає надовго. Василеві хотілося поговорити з ним, та лишитися наодинці з Вебером йому не щастило, а показувати за тогочасних обставин свою особливу близькість із секретарем генерального консульства Німеччини не хотілося. Після зустрічі з фрау Шульц Василь усе-таки надумав з'ясувати у Вебера дещо про стенографістку: її нервозність, про яку говорила фрау Шульц, викликала в нього деяку тривогу. Одного разу, побачивши Вебера в читальному залі з ілюстрованим журналом у руках, Василь підсів до нього і пошепки, як і належало в цьому місці, запросив повечеряти разом. — Треба поговорити з вами… Вебер кивнув головою. Невдовзі він зайшов до ресторану і сів до Василсвого столика. Вечеряти він не схотів — замовив собі кави. Вигляд у нього був заклопотаний. — Чому ви стали рідко заходити сюди? — по-дружньому спитав його Василь. — Обставини! — невиразно відповів Вебер і, понизивши голос, додав: — Тенісний клуб у нас вважають розсадником демократичних ідей і антинімецьких настроїв. Відвідини його наше начальство не дуже схвалює… — Скажіть, ви знаєте що-небудь про фрау Браун? — Що саме? — Кажуть, останнім часом вона дуже нервує… — Подейкують, що незабаром змінять увесь склад німецьких дипломатичних працівників, які довго жили в Парижі. Можливо, це торкнеться й Браун. — Хіба так уже погано поїхати на батьківщину? Вебер подивився на Василя й усміхнувся, його погляд немов питав: «Ви справді наївний чи хочете удати з себе такого?» — Невже ви серйозно вважаєте, що дуже приємно повернутися у наш третій рейх? Браун тут була непогано забезпечена матеріально, мала відносну свободу, заводила собі яких хотіла кавалерів… Там вона буде не тільки під наглядом, але й не зможе зустрічатися з чоловіками неарійської раси. От і хвилюється дамочка, передчуваючи всілякі неприємності. — Дякую. Я все зрозумів. А як справи у вас? — Думаю, що мене скоро теж відкличуть, але коли саме — важко сказати. — В Німеччині будьте дуже обережні! Я бачив на власні очі, що там коїться… — Гадаєте, я не знаю? — Ще одне: я вас прошу, попередьте мене або Сар'яна, коли від'їжджатимете. І не забудьте залишити мені свою берлінську адресу. — Залишу неодмінно. Я більше ніж певен, що ми з вами ще зустрінемося… Зустрінемось у вільній Німеччині! Ие може бути, щоб верх узяло варварство. Не всі ж у Німеччині — фашисти. — Звичайно, ні, але перетнути шлях варварству можна, тільки борючись! — Василь подивився на свого співрозмовника. Той сидів похмурий, напівзаплющивши очі. — Ми й будемо боротися! Будемо за всяку ціну. — Вебер підвів голову, його худорляве обличчя стало жорстким. — Коли виникне потреба, ви завжди можете розраховувати на мою допомогу і підтримку, — сказав Василь. — Я це добре знаю. — Вебер підвівся. — Мені пора. — Він міцно потис Василеві руку і пішов до виходу. Василь дивився йому вслід, думаючи про те, що Веберові буде нелегко. Поклавши собі боротися з фашизмом у Німеччині, він ризикував головою. Але Василь вірив, що такі, як Вебер, не відступлять, не втечуть з поля бою… У конторі, розмовляючи з Борро, Василь запропонував відрядити Клода Гом'є до Америки. — Адже Клод мріяв про цю поїздку. Хай Клод виконає в Америці доручення. нашої фірми і водночас приглянеться до всього, — може, йому пощастить знайти щось цікаве для нас. — Можливо… Але про це найкраще спитати у самого Клода. — Борро помовчав, потім запитав: — Скажіть, мосьє Кочеку, ви справді маєте намір дати Клодові доручення в Америці чи хочете спровадити його звідси? — Анрі, поговорімо відверто, раз і назавжди порозуміймося!.. Я знаю, що Клод, Домінік і ви — справжні патріоти. Ви ненавидите фашизм, не хочете віддати свою батьківщину на поталу фашистам. Це добре — так і має бути: жодна чесна людина, і ще коли вона талановита, не може миритися з тим варварством, що його породжує фашизм. Та, погодьтесь, самими карикатурами й плакатами, які б вони не були гострі, подужати такого підступного і лютого ворога не можна. Треба поєднувати різноманітні форми боротьби. Ваш друг Клод легко захоплюється, він дуже запальний, може накликати на себе, та й не тільки на себе, силу-силенну неприємностей, нічого не досягнувши при цьому… — Можливо, — знову сказав Борро. — Не можливо, а саме так. Тут, у Франції, є серед заможних прошарків багато прихильників Гітлера. Не тому, що вони обожнюють німецьких фашистів, — ні, а тому, що до смерті бояться комуністів. Прибічники Гітлера створюють організації, фінансують їх, причому неабияк. Вони таємно озброюються, виступають у пресі, виголошують промови з трибуни Національних зборів і готують громадську думку — мовляв, прихід фашистів до влади неминучий. А ви обмежуєтесь тим, що друкуєте плакати й малюєте карикатури. Це мало, дуже мало. Якщо ви хочете серйозно боротися, візьміться до діла по-справжньому, створіть свою організацію, згуртуйте довкола себе найпередовішу частину французької молоді, навчіться конспірації, зумійте жертвувати малим заради великого. Ви зрозуміли мене? — Зрозумів, — відповів художник, дивлячись Василеві в очі. — Отже, нехай Клод з'їздить до Америки. Порадьте йому не дуже поспішати з поверненням… — Я скажу. — Борро встав. — Мосьє Кочеку, у вас є ще до мене запитання? — Запитань нема, але є прохання. Зробіть усе можливе, щоб ми і в Америці перемогли. Це надто важливо для нас. Якщо доб'ємося там успіху, то виконуватимемо переважно замовлення для Америки і відмовимось од дрібних замовлень. — Клод і Домінік працюють захоплено: їм теж хочеться показати себе американцям. Сподіваюсь, ми доб'ємося успіху, — відповів Борро, думаючи явно про щось інше…  

Василь давно вже не бачився з Ковачичем. Тож вільного вечора подзвонив йому і спитав, чи не хоче пан віце-консул пообідати з бідним комерсантом? Джо Ковачич радо прийняв запрошення, і вони умовилися зустрітись о шостій в «Максима». Знаючи, що в цьому дорогому ресторані не завжди бувають вільні місця, Василь заздалегідь замовив по телефону столик. Василь давно виношував ідею дістати за допомогою Ковачича американський паспорт, але все відкладав розмову. Він добре розумів, що за теперішнього міжнародного становища з його чехословацьким паспортом далеко не заїдеш, а згодом можна зостатись і зовсім без підданства. До такого висновку Василь прийшов після поїздки до Німеччини. Ковачич, як справжній джентльмен, з'явився в ресторані хвилина в хвилину — о шостій годині. Побачивши Василя за столиком, весело гукнув йому: — Хелло, Кочеку! Як поживаєте, старий? — Чудово! Сідайте сюди. Я скучив за вами, Джо! Василь замовив розкішний обід, коньяк, вино, шампанське. Віце-консул умів пити не п'яніючи. За десертом розмова зайшла про Василеві справи. — Все було б о'кей, — сказав Василь. — Ось тільки шкода, що я з кожним днем дужче й дужче відчуваю свою неповноцінність… — Неповноцінність? — Уявіть собі!.. Адже я підданий Чехословацької республіки, а не США, як ви. Боюсь, що незабаром, взявши до рук мій паспорт, чиновники і навіть портьє в готелях дивуватимуться: що це, мовляв, за країна — Чехословаччина? Коли я був у Німеччині, німці не приховували своєї зневаги до мене, і, якщо хочете, я ледве втік звідти… Скажу вам конфіденціально, що наближається розв'язка: німці окупують мою батьківщину — і тоді мій паспорт буде взагалі нічого не вартий! — Та ні! Не може бути, щоб німці ризикнули так зробити. Не можна ж, справді, чинити розбій серед білого дня! — Ковачич недовірливо похитав головою. — Дуже навіть можна!.. Не встиг Гітлер прибрати до рук владу, як судетські німці заговорили про автономію. Повірте мені, це тільки початок, найстрашніше попереду. Скажу вам більше: не тільки Чехословаччина, а й батьківщина ваших предків під загрозою. — Що ж, мабуть, ви правду кажете: від фашистів усього можна сподіватися. Біда в тому, що зі страху перед більшовиками ніхто їм не перешкоджатиме! — погодився Ковачич. — Джо, ради нашої дружби, допоможіть мені дістати американський паспорт! — сказав раптом Василь, не зводячи очей з обличчя американця. — Це дуже важко!.. Щоб стати американським підданим, треба народитися в Штатах або жити там довго, не менше як десять-п'ятнадцять років… — Якби було легко, я не звертався б до вас. Для мене це питання життя і смерті. Мене вважають удатним комерсантом. Я почав на голому місц,і. Тепер у мене чималий статок. А що з того? Завтра все може піти прахом… Я готовий на будь-які витрати, тільки допоможіть! — Справа не у витратах! — Віце-консул досадливо поморщився. — А в можливостях… — Усе життя вам дякуватиму! — Зараз нічого не можу обіцяти. Якщо трапиться нагода, повідомлю вас. Вони випили ще пляшку шампанського, і Василь довіз Ковачича до особняка, в якому містилося консульство США, а на другому поверсі жили його співробітники. Поставивши машину в гараж, Василь надумав пройтися по нічному місту. Було тепло, як улітку. На вулицях гуляло багато людей. За мармуровими столиками прямо на тротуарі, перед кафе й ресторанами, сиділи літні парижани і зиркали на перехожих. На кожному кроці лунали модні пісеньки. Париж гуляв, Париж веселився. А на душі у Василя було тривожно. Від Лізи людної звістки. «Батько» теж мовчить… Невже йому, Василеві, судилося все життя прожити в тривозі? Так можна і постаріти, не побачивши світлого дня, не зазнавши ніяких радощів. Хіба це життя: завжди насторожі, удень і вночі, уранці і ввечері. Зважувати кожне слово, перш ніж його вимовити… Навіть сьогодні вранці, розмовляючи з Борро, хлопцем безумовно чесним, порядним, він змушений був говорити натяками. Певно, Борро мучать думки, що за людина цей Кочек, чого він добивається? З одного боку, радить, як краще боротися проти фашизму, а з другого — випроваджує Клода в Америку, щоб, не дай бог, той не кинув тінь на рекламну фірму «Жубер і компанія». Бідолашний хлопець сушить голову над цим, а спитати прямо не наважується… Або той же Ганс Вебер! Відкритися б перед ним, — нема ж ніяких сумнівів, що Вебер справжній антифашист і колись може бути корисним помічником. Ні, поки що не можна, — як каже «батько», недостиглі плоди не зривають. А хто знає, коли вони достигнуть?.. Що Вебер? Навіть з таким близьким і вірним другом, як Сар'ян, і то доводиться тримати себе в суворих рамках. Така вже, видно, його доля, нічого тут не зміниш! Василь зітхнув і почав думати про інше. Останнім часом сторінки французьких газет рясніли повідомленнями про те, що уряд виявляє тенденцію до зближення з Радянським Союзом. Писали про візит до Москви Ерріо і П'єра Кота. Здавалося б, усе логічно, правильно, так і має бути. Весь світ знає, що між Францією і Росією завжди були дружні відносини. І тепер, коли в сусідній Німеччині лунають войовничі заклики, для Франції лишається єдиний вихід: підтримка з боку могутнього Радянського Союзу, якщо ті заклики перетворяться на агресивні дії. Однак стало відомо, що, посилаючи до Росії Ерріо й Кота, прихильників зближення з росіянами, кабінет міністрів не наділив їх ніякими повноваженнями. Вони мали тільки вивідати, який настрій у Кремлі. Одне слово, правлячі кола Франції вдалися до дуже хитрого маневру: пустили димову завісу, аби показати Гітлерові, що коли він спробує так чи інакше зазіхнути на інтереси Франції, то вона знайде собі сильного союзника в особі комуністичної Росії. Недавно в тенісному клубі Маріньє сказав Василеві, що росіяни запропонували правителям Франції укласти військову угоду, але французи відступили, чим і підтвердили зайвий раз, що на берегах Сени ніхто серйозно й не думає про перспективи зближення з Радянською Росією. Зрозумівши маневр французького кабінету, російський уряд, видно, змушений буде виробити самостійну лінію поведінки. Але ж, щоб вистояти проти Німеччини, Франції потрібна допомога Росії, інакше вона неминуче зазнає поразки. Недарма такі визначні військові спеціалісти, як генерали Вейган і Делаттр де Гассіньє, палко підтримують ідею союзу з Росією. — Боюсь, аби зрештою ми не перехитрили самих себе! — сказав Маріньє наприкінці. «Отже, — подумав Василь, — у нас у Москві розкусили нечесну гру французького кабінету, не дали обкрутити себе кругом пальця, не захотіли стати громовідводом дли французької буржуазії, яка прагне, з одного боку, невинність зберегти, а з другого — капіталу набути! Ні, дзуськи, часи не ті: в Росії на чолі держави не цар, а більшовики, вони ніколи не візьмуть участі в нечесній грі!» А Гітлер стає все нахабнішим. Чи то зрозумівши несерйозність переговорів Франції з Росією, чи то намагаючись ще більше зміцнити свої позиції, він вдався до нового трюку — розпустив рейхстаг і оголосив про плебісцит, що мав відбутися 12 листопада 1933 року. Несподівана сенсація! Плебісцит дав Гітлерові сорок мільйонів п'ятсот тисяч голосів. Наслідки плебісциту в Німеччині вразили Європу, і політики, які покладали надії на те, що становище фашистського диктатора хистке, зажурилися. Відтепер усі змушені були зважати на людину, що одна правила великою державою в центрі Європи і помишляла про світове панування. Припущення «батька» справдилися цілком: світові події розгорталися надзвичайно швидко, і фашизм ставав реальною загрозою для всього людства. Побільшувалася й відповідальність Василя. А він сидів склавши руки. «Батько» не подавав про себе звісток, і всякий зв'язок з ним припинився. Треба ж було, щоб таке сталося саме тепер, у розпал важливих політичних подій. Була б тут Ліза, Василь поїхав би додому сам чи послав би її, але зараз про це й думати не можна!.. Другого дня вранці секретарка доповіла Василеві, що якийсь мосьє Франсуа Ренар просить прийняти його. — Просіть! — Василь схопився і пішов назустріч давньому компаньйонові. Переступивши поріг гарно умебльованого кабінету, Ренар оцінив усе пильним поглядом. Він мало змінився — такий самий кремезний, червонощокий, з черевцем. Ось тільки костюм на ньому модний, з дорогого матеріалу, хоча й куплений у магазині готового одягу. — А, дорогий Ренар! Я радий бачити вас при доброму здоров'ї! — Василь обняв гостя, посадовив його в шкіряне крісло. — Розповідайте, як поживаєте, як ваші справи? — Я теж дуже радий вас бачити, Кочеку! Скаржитися нема на що — з вашої легкої руки все йде чудово. Ми таки розширили підприємство: у нас тепер не майстерня, а авторемонтний завод!! — Мабуть, товстун, ставши заводчиком, звик говорити про себе у множині. — Вітаю! Отже, збулися ваші мрії? — Ще й як!.. У нас сорок чоловік робітників і майстрів. Збудували новий цех для фарбування машин, встановили невеликий конвейєр. Пригадуєте, ще при вас надійшла пропозиція від однієї паризької фірми по продажу старих автомобілів? Так от, ми тепер повністю обслуговуємо цю фірму, Прибутки чималі, гріх скаржитися. До речі, я приніс вам гроші. — Ренар поліз у кишеню піджака, вийняв пачку грошей і поклав її перед Василем. — Будь ласка, полічіть і, якщо не важко, поверніть мені вексель. Василь відчинив сейф, поклав туди, не перелічуючи, гроші і вийняв вексель. — Дякую, що не забули мене. Радий, що ці гроші стали вам у пригоді! — Василь подзвонив і попросив секретарку принести фрукти й коньяк. — О ні, вдень, у робочий час, я спиртного і в рот не беру! — Ренар категорично відмовився від коньяку.. — Тоді — лимонад, морозиво? — Це, либонь, можна! — Він ще раз пильно оглянув кабінет Василя. — Бачу, ваші діла теж у розквіті!.. А втім, я знав, що з такою кмітливістю ви далеко підете. Я не раз казав про це мосьє Дюрану і нашому мерові. — Як вони поживають? — поцікавився Василь. — Я давно нічого не чув про них. — Без особливих змін. Хіба що мосьє Дюран ще більше розбагатів — купив нові земельні ділянки під виноград. Він каже, що скоро ціни на землю підвищаться у два-три рази. Дюран має особливий нюх, він рідко помиляється. Якщо у вас є вільні гроші, вкладіть їх у землю. Запевняю, не помилитесь! Я міг би підшукати для вас гарні ділянки. — Ви дуже добрі до мене, Ренаре, але, на жаль, я не можу скористатись вашою порадою. — А чому? — Причина дуже проста. Усі мої спроби стати французьким підданим закінчилися нічим. Отже, рано чи пізно мені доведеться повернутися на батьківщину. — Аж дивно, про що думає наш уряд? Якщо не дати громадянства такій корисній для республіки людині, як ви, то кому тоді давати? — щиро жалкував товстун. Пообіцявши побувати в нього, як тільки трапиться нагода, Василь попросив передати уклін усім друзям і провів Ренара аж на вулицю. Увечері по Василя заїхав Сар'ян і повіз його до себе. Поки Жаннет готувала вечерю, друзі, переодягнувшись, пішли в садок. Василь обкопував плодові дерева, Сар'ян сапав город. Наповнене ароматом бузку й ранніх квітів повітря було дуже чисте після паризької спекоти. Тут і дихалося добре, і працювалося легко. — Наймити, вечеряти! — пролунав дзвінкий голос Жаннет. Після прохолодного душу друзі їли з великим апетитом, особливо Василь. — Зрештою все стає на свої місця! — несподівано сказав Сар'ян за десертом. — Про що це ви? — Василь підвів голову і здивовано втупився в нього. — Кажу, все стає на свої місця!.. Власне, так і має бути… — Не розумію! — Простежте за моїми думками і все зрозумієте… Оскільки Німеччина покинула Женеву, Ліга націй фактично перестала існувати. Так само розпався й мертвона-роджений комітет по роззброєнню… Ви читали заяву сера Макдональда? Він сказав, що без Німеччини уряд його величності не візьме участі ні в якій конференції по роззброєнню. Пакт чотирьох фактично став першою великою перемогою Гітлера і поразкою Франції. Італійська офіціозна преса не приховує своєї радості з цього приводу. А барон Азоїзі, делегат Італії в Лізі націй, натякаючи на те, що Німеччина стала могутнім політичним фактором у Європі, м'яко повчає своїх колег: «Треба бути реалістами і сприймати речі такими, якими вони є…» У пакті чотирьох сили розподіляються далеко не на користь Франції. Америка обрала роль спостерігача, але такого, що скоріше співчуває Німеччині. Політичні діячі за океаном міркують приблизно так: проти лівих сил Європи, особливо проти більшовицької Росії, потрібна реальна сила, цією силою може бути тільки сучасна Німеччина. Недарма делегат Сполучених Штатів Норман Девіс радить: «Головне — не загострювати становища…» Англія, як завжди, дбає тільки про свої власні інтереси, і Франція лишається наодинці перед двома тотальними державами — Італією та Німеччиною. Ну, а якщо врахувати, що переговори з росіянами, як виявилося, звичайнісінький блеф, картина стане цілком ясною!.. — Ви змалювали дуже вже похмуру картину. — Просто реалістичну! Поміркуйте самі, за такої роз'єднаності в Європі хто може перешкодити Гітлерові перейти від слів до діла? Коли Франція підпише пакт чотирьох, од неї відійдуть, якщо досі не відійшли, усі її союзники на Балканах, не кажучи вже про Польщу, де на чолі держави стоять такі брудні політикани, як маршал Пілсудський і полковник Бек, — вони давно ведуть сепаратні переговори з Німеччиною. Малі держави, залишені старшим партнером напризволяще, змушені діяти, як у приказці: на бога надійся, а свій розум май — рятуйся хто як може!.. Приєднаний Австрії до рейху теж питання днів. Якщо канцлер Дольфус і далі опиратиметься аншлюсу, його просто усунуть. Повірте, відтепер великі держави почнуть робити Гітлерові поступку за поступкою, доки не станеться катастрофа… — Жюль, невже в тебе нема інших тем для розмови з друзями, ніж ця клята політика? — перебила Сар'яна Жаннет. — Пробач, люба! Я, здається, справді стаю надміру балакучим, — сумно відповів журналіст. Піднявшись до себе нагору, Василь довго сидів біля відчиненого вікна і думав про те, що Сар'ян правильно міркує. Світ нестримно прямує назустріч катастрофі…

Подзвонив Ковачич і сказав, що їм конче потрібно зустрітися. Домовились, що зустрінуться в італійському ресторані. І як тільки вони сіли за столик у найдальшому кутку, Ковачич, не гаючи часу, перейшов до діла. — Учора карета швидкої допомоги підібрала на вулиці непритомного чоловіка, — сказав він. — Лікар констатував смерть, і небіжчика привезли не в лікарню, а в морг. В його кишені знайшли американський паспорт. Подзвонили до нас у консульство, я саме взяв трубку. Отож я негайно помчав у морг. Померлого звали Девід Хейфі. За висновком лікарів, помер він од розриву серця внаслідок зловживання алкоголем. Коли я переглядав папери Хейфі, мені сяйнула думка: а чи не більше буде користі для моєї батьківщини, якщо замість п'яниці Хейфі мій друг Кочек стане громадянином Сполучених Штатів? — Та як же це можна зробити? — недовірливо спитав Василь. — А от слухайте!.. Через автомобільні катастрофи та інші нещасливі випадки на паризьких вулицях щодня гине кілька чоловік. Установити, хто вони такі, вдається не завжди — нема документів. Багатьох із них ніхто й не розшукує. Скажіть, чому одним з таких неопізнаних померлих не може бути і Девід Хейфі з штату Мічіган? — Але ж у нього був паспорт, і, мабуть, у морзі його зареєстрували під прізвищем, вказаним у паспорті? — В тому-то й річ, що не зареєстрували!.. Черговий моргу, не знаючи англійської мови, записав Хейфі до графи невідомих. До того ж він був добряче випивши, то ж навіть у французькому паспорті все одно нічого не зрозумів би. Насилу повертаючи язика, черговий спитав мене: «Скажіть, містере, це не американський паспорт?»— «Ні, це не паспорт», — відповів я. «А герб наче американський», — п'яно белькотав він. «Та кажу ж — ні!.. Не розібравшись, даремно турбуєте службових осіб, одриваєте від роботи», — розсердився я і поклав собі до кишені паспорт, чекову книжку та інші документи Хейфі, а гроші залишив на столі. Їх було чимало — близько тисячі доларів і кількасот франків. «Гадаю, — сказав я черговому, — що небіжчик був людина невідома в цих краях і ніхто його не опізнає. Тож ви з чистою совістю можете лишити ці гроші собі, звичайно, якщо не патякатимете зайвого!» У відповідь черговий схвально кивнув головою. Мабуть, такі випадки трапляються нерідко в його біографії… — Ну а далі? — спитав Василь. Уся ця історія не дуже була йому до душі. — Девіда Хейфі, який помер від надмірного вживання алкоголю, не воскресити. Хай земля йому буде пухом!.. Певен, що служник моргу, діставши купу грошей, нікому жодного слова не скаже ні про мій візит, ні про документи, які я взяв, — навіть коли згадає про них. Яка йому вигода? Чекову книжку та інші документи Хейфі ми знищимо, і спадкоємці через певний час спокійнісінько одержать гроші, що лежать на його поточному рахунку. — Припустімо, все буде саме так. Але який сенс? Не можу ж я скористатися паспортом невідомого Девіда Хейфі, хоч і мертвого. На паспорті його фотокартка — мене зразу ж викриють як самозванця та ще звинуватять у вбивстві людини з метою пограбувати її і привласнити паспорт… — Невже ви вважаєте мене наївним і думаєте, що я запропоную вам замість фотокартки Хейфі наклеїти свою і віддати вам його паспорт? Така груба робота негідна нас! Ми знайдемо такі ходи, що в них заплутаються професійні криміналісти. — Що ж ви пропонуєте? — Ви тільки уважно стежте за моїми думками і через десять хвилин підтвердите, що вони справді геніальні! — Ковачич засміявся. — Коли про смерть людини, підібраної на вулиці, остаточно забудуть і на всі запити із Штатів (якщо вони, звісно, надійдуть) буде дано відповідь, що американському консульству в Парижі нічого невідомо про Девіда Хейфі, ви подасте нам зіпсований американський паспорт і попросите видати на заміну дублікат… Ви, мабуть, чекаєте, що я запропоную вам залити паспорт бідолахи Хейфі чорнилом або окропом? Правда ж? Скажіть чесно, я відгадав ваші думки? — Майже… — Слухайте, це знову була б груба робота профанів!.. Ви плавати вмієте? — запитав Ковачич, наливаючи собі вина. — Вмію. — Чудово! В такому разі, не ризикуючи втопитися, ви покупаєтесь у Сені. Добре, що в цю пору вода у річці не така вже холодна, і запалення легенів не буде! — Даруйте, Джо, але я поки що не можу збагнути, який зв'язок між паспортом і купанням у Сені? — сказав Василь, хоч одразу зрозумів не такий уже хитромудрий план американця. — От бачите, навіть ви, комерсант, майстер рекламної справи, не можете второпати, який тут зв'язок! — просяяв Ковачич. — Вода в Сені забруднена мастилом, нафтою та всякою іншою поганню. Звичайно, ви покупаєтесь в одязі. У боковій кишені піджака лежатиме паспорт. А ще коли трохи відкриєте сторінку, де написано прізвище власника й наклеєна фотокартка, то паспорт буде зіпсовано на совість!.. Ви запитаєте — а як вам опинитися в Сені, та ще в одязі? Ну, це дуже просто! Хіба в іноземця, що вперше приїхав до Парижа, не може виникнути бажання покататися на човні по Сені? І хіба так уже незвичайно, коли, зробивши незграбний рух, він замість того, щоб стати в човен, опиниться в каламутній воді річки? Пірніть собі на здоров'я разів зо два, вдайте, що тонете, — перехожі кинуться вам на допомогу, врятують. Це ж подія: сміливі французи врятували американця од певної смерті! Якщо, на ваше щастя, в цей час стоятиме поблизу ще й полісмен, — все буде гаразд: він складе протокол. Було б ідеально, якби з'явилась хоч невеличка замітка про цю сумну пригоду на четвертій сторінці вечірньої газети. В умовах Парижа таку замітку неважко організувати за невелику плату, навіть коли репортер і не бачив вашого купання!.. — Джо, ви справді все геніально продумали. Задовольніть востаннє мою цікавість, і я здаюся на милість переможця! — Будь ласка! Готовий відповісти на будь-які ваші запитання. — Ковачич сперся на спинку крісла і закурив. Вигляд у нього був задоволений. — Подавши вам зіпсований паспорт, я повинен буду дещо повідомити про себе: де народився в Штатах, де одержав закордонний паспорт, адресу моєї сім'ї в Америці ну й таке інше. Хіба ви не зробите запит, щоб перевірити, чи справжні ці відомості? — У пас чудова голова, Кочеку! Я все думав: чи здогадається цей слов'янин уточнити таке першочергової важливості питання, чи пройде мимо? Здогадався! Слов'янин, виявилося, не такий уже простак… Добре, так і треба, — терпіти не можу простаків! А тепер відповідаю на ваше запитання: іноді, коли в нас виникають сумніви, ми запитуємо державний департамент, а іноді й ні. З вами все дуже ясно. До того ж вашу справу вестиму я. Захочу — дам запит, захочу — не дам. Тут я сам собі хазяїн. А взагалі, хочу вам сказати, Кочеку, ви народилися під щасливою зіркою. Приблизно через місяць наш шеф їде в Африку полювати на слонів. Коли його не буде, я зостануся справді повним хазяїном!.. — Ну, Джо, я здаюсь і п'ю за ваше здоров'я — ви справді геній! — Василь підняв келех з вином і цокнувся з Ковачичем. — Скажіть тільки: звідки все це у вас? — Звідки, звідки… Думаєте, я даремно просидів два роки у спецшколі, перш ніж перейшов на роботу в державний департамент? — Не знаю, що то за школа і чого там навчають, але можу сказати одне: коли в людини нема своєї голови на плечах, то ніяка школа йому не допоможе! — Це зрозуміло! — охоче погодився американець.  

Всі наступні дні Василь обмірковував пропозицію Ковачича, не знаючи, на що зважитися. Звичайно, американський паспорт йому був би потрібен, але в ім'я чого Ковачич ризикує? Після довгих роздумів Василь вирішив, що втрачати йому нічого, до того ж такої нагоди може більше не трапитися. Якщо гарненько подумати, то в цій справі і ризику великого нема. Правда, Ковачич признався, що вчився у спецшколі, — отже, він ще й розвідник. То й нехай! Видаючи йому паспорт, Ковачич робить службовий злочин — навряд чи стане він ризикувати… Невідомості, здавалося, не буде кінця. Ліза все ще не приїжджала. «Батько» теж мовчав. Василь знову пішов до фрау Шульц — цього разу, щоб запропонувати їй поїхати до «батька». — Якщо, звичайно, — сказав він, — ця поїздка не пов'язана з великим ризиком для вас… Фрау Шульц погодилась не вагаючись. Але їхати їй не довелося: «батько» сам прибув до Парижа. Він схуд, постарів, на обличчі з'явилися зморшки, очі позападали. Літнє пальто висіло на ньому, як на кілку. — Що з вами, чому од вас так довго не було ніяких вісток? — спитав Василь у машині по дорозі до Сар'янів. — Хворів, майже три місяці пролежав у лікарні, — відповів «батько». — Од Лізи теж нема звісток — поїхала, як у воду впала, — мовив Василь. — Справа в тому, що в країні, куди поїхала твоя дружина, становище дуже ускладнилось… Там відверто орудують німецькі фашисти. Цілком можливо, що вони не сьогодні-завтра вчинять державний переворот і поставлять на чолі уряду своїх людей. Мене не було на місці, а двоє наших, посланих туди для зв'язку із Лізою, не змогли добутися до неї, і тільки зовсім недавно, лише кілька днів тому, нам стало відомо, що вона жива, здорова і скоро буде тут. Я й приїхав сюди, щоб побачитися з Лізою, довідатися з першоджерела, що ж там коїться? — Це правда, Ліза скоро приїде? — Страшенно хвилюючись, Василь на мить навіть забув, що сидить за кермом. — Мені не личить говорити неправду. Щоб загладити свою нетактовність, Василь запитав, чи надовго приїхав «батько». — Поживу трохи в тебе, якщо, звичайно, не заперечуватимеш. Дочекаюся Лізи, побалакаємо з нею, а там видно буде. — Будь ласка, живіть скільки хочете — я дуже радий! Ми дамо вам посилене харчування, і ви незабаром очуняєте. — У нас кажуть; аби шкіра та кістки… Спасибі за запрошення. Справді, після лікарні треба було б відпочити, та все ніколи. Довкола таке робиться, що тільки встигай повертатися!.. А що в тебе нового? — Особливих новин нема. Фрау Шульц каже, що стенографістка німецького посла стала дуже нервозна. Цінної інформації не дає, а гроші бере, як і раніше. Ганс Вебер пояснює її поведінку тим, що їй скоро доведеться повертатися у фатерланд. Після Франції, де вона жила вільно і сито, не дуже-то хочеться у фашистський рай! Можливо, сам Вебер теж поїде в Німеччину. Він твердить, що фашисти міняють весь дипломатичний персонал за кордоном. — Ще що? — А ще — невдовзі актив нашої фірми перевалить за триста тисяч франків, а там, дивись, ми станемо і мільйонерами! Цими днями вирядив до Америки одного свого художника-антифашиста, Клода Гом'є, чесного, але дуже запального хлопця, — боявся, що він кине тінь на нашу фірму. І є в мене ще одна новина, яка потребує вашої поради… Хочу дістати американський паспорт! — І Василь переказав «батькові» свою недавню розмову з віце-консулом. «Батько» якийсь час мовчав, потім, дивлячись убік і немов міркуючи вголос, сказав: — Хоч у його становищі робити ризиковані операції не належить, але, з другого боку, пропускати те, що само пливе до рук, теж нерозумно, тим паче, що така нагода більше не трапиться. А мати в кишені американський паспорт, виданий самим консулом, чогось-таки варто! Ризикнемо, — закінчив він, повертаючись до Василя. — Американське підданство може тобі добре прислужитись найближчим часом! — Чому саме найближчим часом? — Бо незабаром тобі доведеться перебазуватися до Німеччини. Звичайно, не сьогодні і не завтра, але думаю, що скоро. Одержавши паспорт, їдь в Америку, налагодь там ділові зв'язки з фірмами, які торгують з Німеччиною, щоб стати їхнім представником у Берліні. Ти — багата людина, досвідчений комерсант, з твоїми здібностями тобі не важко здійснити такий план. Оскільки становище в Європі хистке, буде цілком логічно, якщо ти ліквідуєш свої діла у Франції і переведеш увесь свій капітал у який-небудь солідний нью-йоркський банк. В Америці не треба кращого атестата на благонадійність, ніж сотні тисяч доларів на поточному рахунку. Не можна нехтувати, Василю, становища людини — представника великих американських фірм у Берліні. Фашисти, вельми зацікавлені в торгівлі з Америкою, де, до речі, купують переважно стратегічну сировину, носитимуться з тобою, як з писаною торбою. Ми про все це поговоримо докладніше, коли настане час. Зараз хочу порадити тобі: не втрачай зв'язку з Гансом Вебером і Браун, — вони дуже знадобляться в Німеччині. Вебер — як завзятий антифашист і чесна людина, а Браун можна буде знову купити за гроші, якщо вона працюватиме у важливій установі. — Не хочеться їхати до Німеччини! — прохопилося у Василя. — Не розумію, — сказав «батько». — На жаль, нам з тобою не судилося жити там, де хочеться, робити те, що любе. Моя б воля, я, наприклад, почав би розводити квіти — тюльпани й троянди, які дуже люблю!..  

Кілька днів «батько» безвиїзно жив у Василя за містом, насолоджуючись відпочинком. Він подовгу бродив у садку; як великий знавець, доглядав квіти, потім брав книжку і сідав у шезлонг. Почитавши, «батько» солодко дрімав. З усього було видно, що він дуже стомився і ще не зовсім оклигав після хвороби. У ці дні Василь намагався впорати діла якнайраніше і поспішав додому. Він піклувався про «батька», привозив з міста смачні фрукти, добрі вина. Після вечері до них приєднувалися Сар'яни. Вчотирьох вони грали в покер, довго розмовляли. В цих розмовах журналіст мимоволі показував широкі знання, політичну зрілість, він дедалі більше подобався «батькові». Жаннет симпатизувала гостеві, жартувала з його французької мови і частувала домашнім печивом. У неділю Василь не поїхав до міста, і «батьків» розпорядок дня порушився. Після сніданку вони сиділи в садку за шахівницею. Першу партію виграв «батько», але Василь був молодший, упертіший, не хотів осоромитися — і другу партію виграв. Почали контрову і, захоплені грою, не почули, як до двору під'їхало таксі, скрипнула хвіртка, і в садок зайшла Ліза. Побачивши «батька» і Василя за шахівницею, вона пішла прямо до них. Першою помітила Лізу з вікна кухні Жаннет, але Ліза знаком попросила її мовчати, непомітно підкралася до Василя і руками затулила йому очі. — Ліза! — Василь скочив, перекинув шахівницю, розсипав фігури. Схопивши дружину в обійми, закружляв з нею по садку. — Годі… пусти!.. Божевільний! — опиралася Ліза. Василь обережно поставив дружину на землю. — Не розумію, чому ти так змарніла. Годували тебе погано, чи що? — Просто стомилася з дороги… А ти теж добрий — дружину не зустрів! Приїжджаю додому, моя телеграма з Марселя — в поштовій скриньці, у квартирі — нікого. Взяла таксі і прямо сюди… Як добре, що «батько» тут! Мені треба поговорити зразу ж, негайно! — Невідкладних справ нема, їх вигадують нетерплячі люди, — сказав «батько». — У нас тут часу по зав'язку, встигнемо побалакати про справи! Та хоч як він хотів одкласти ділову розмову, все-таки йому довелося по обіді вислухати Лізу. Закінчивши свою розповідь, вона ще раз попросила «батька» врятувати професора Ніколаї. — Убивця заніс над ним руку. Якщо ви не допоможете, професор загине!.. Я бачила на власні очі усіх цих негідників. Запевняю вас, ті цивілізовані звірі в модних галстуках ні перед чим не зупиняться! Коли Соковський пообіцяв фон Боленові спекатися професора Ніколаї, то вже спекається! — Добре, подумаємо, як допомогти твоєму професорові! — Треба не думати, а діяти, — діяти якнайшвидше, інакше буде пізно! — Ще раз повторюю: ми зробимо все, щоб урятувати професора Ніколаї. Але як практично це зробити, признаюся, поки що не знаю… Ти краще повтори ще раз зміст листа, якого нібито надіслало міністерство закордонних справ Франції своєму послові… Переказавши текст листа, Ліза додала, що, наскільки вона пригадує, німці твердили, начебто лист підписав генеральний секретар міністерства Алексіс чи то Ленжен, чи то Леже. — Алексіс Леже, — уточнив Василь. — Хай йому чорт, це ж справжнісінька змова! А як перешкодити — не знаєш, — міркував «батько». — Доказів у нас ніяких, нам можуть і не повірити. А сидіти склавши руки і нічого не робити теж не ійожна: скориставшись цією фальшивкою, фашисти таке накоять там, що потім лікті кусатимеш… — Ситуація складна, — погодився Василь. — Може, варто залучити до цієї справи Сар'яна? У нього широкі зв'язки в урядових і наукових колах, він, напевне, зможе щось зробити. — Можна спробувати, — мовив «батько». — Лізо, ти продиктуй зміст листа по-французьки, як його пам'ятаєш, а Василь запише. Коли лист був готовий і «батько» запропонував покликати журналіста, Василь сказав: — Можна попросити Сар'яна, хай він подумає, як спішно викликати професора через Сорбонну або Французьку академію. — Гадаєш, це йому під силу? — Певен, що він може це зробити. — Ну що ж, попросимо журналіста… Думаю, що, поки нема ніяких розмов про листа, це не викличе у фашистів підозри. Лізо, попроси Сар'яна піднятися до нас, якщо він не дуже зайнятий, а сама побудь унизу. Краще, коли ми поговоримо з ним без тебе!.. — Дорогий друже, хочемо конфіденціально поговорити з вами, — сказав Василь, як тільки журналіст увійшов у велику, світлу кімнату. — Але спершу познайомтесь із цим документом і скажіть, що це таке? — Фальшивка! — рішуче відповів Сар'ян, повертаючи Василеві листа. — Фальшивка мерзенна, страшна, сфабрикована для провокації. Міністерство закордонних справ Франції ніколи б не написало такого листа насамперед тому, що факти, викладені в ньому, не відповідають дійсності. Французький уряд не тільки не помишляє пускати російські війська на свою територію, але й взагалі не думає укладати з більшовиками якої б то не було угоди. До того ж… до того ж — боронь боже! — який йолоп напише такого листа відкритим текстом? Хіба у французів нема спеціальних шифровок або дипломатичних кур'єрів, щоб приставити такий документ адресатові надійним шляхом? Якщо Леже побачить свій підпис під цим листом, він помре від розриву серця!.. — Далебі, Сар'яне, ваша виняткова проникливість ніколи не була такою разючою! — промовив Василь. — На жаль, у нас нема ні оригіналу цього листа, сфабрикованого, мабуть, у Берліні, ні інших доказів, а проте маєте рацію — це провокація, причому дуже серйозна. За допомогою фальшивки німецькі фашисти збираються вчинити державний переворот в одній країні, союзній Франції, для того щоб підкорити її інтересам третього рейху. Затівається велика гра. Навіть якби у нас і були докази, ми все одно не могли б їх розголосити, дбаючи про безпеку людини, яка добула копію цього листа, — в тому й складність нашого становища!.. Може, все-таки варто повідомити одного з членів кабінету про цю фальшивку, але попросити, щоб він не дуже розголошував її? — Я не зовсім уявляю, як можна зробити що-небудь розумне і водночас не розголосити такий лист? — трохи роздратовано сказав Сар'ян. — При бажанні можна, — втрутився у розмову «батько», який досі мовчав. — Чому, наприклад, член кабінету міністрів не може інформувати через закриті дипломатичні канали главу тієї держави про підготовку змови? — Мабуть, може. — Журналіст уважно подивився на гостя. — Скоро у нас з'явиться ще одна можливість — фашисти рано чи пізно заговорять про цей лист, інакше навіщо він їм? Отоді можна надрукувати на сторінках французьких газет усю правду! — розвивав далі свою думку «батько». — Ви могли б узяти на себе таку важку місію? — спитав Василь у Сар'яна. — Що саме? — Передати, на ваш розсуд, одному з міністрів копію цього листа, попередивши, що його записано по пам'яті, і повідомити про змову. А пізніше, коли це буде можливо, викрити фальшивку на сторінках французької преси. — Думаю, що це я зможу зробити… Ви тільки дайте мені копію листа. — Дозволю нагадати, — сказав «батько», — що завчасне розголошення листа накличе велику біду на людину, яка, ризикуючи життям, дістала його нам! — І ще одне прохання, — сказав Василь. — У тій країні, де орудують німецькі фашисти, життя одного вченого в небезпеці. Його треба врятувати. Це професор археології Ніколаї. Єдиний спосіб допомогти йому — спішний виклик Сорбонни або Французької академії. Може, таким чином йому і пощастить вирватися звідти… — Дайте мені адресу професора, і я завтра ж організую йому виклик — це зробити значно простіше! Василь сів за машинку і, стукаючи двома пальцями, зняв копію з листа. Один примірник, разом з адресою професора Ніколаї, він оддав Сар'янові, другий — «батькові», а третій, про всяк випадок, лишив собі. Увечері Василь посадив Лізу й «батька» в свою машину і повіз їх по околицях Парижа. Подорож вони завершили в маленькому ресторанчику на березі Сени. Про справи не говорили: «батько» хотів, щоб Ліза трохи отямилася від поїздки в ту країну. І тільки на третій день після її повернення, посадовивши подружжя біля себе, він завів розмову про те, що їм треба ще зробити. — Отже, завтра я вас покину. Цього разу — надовго, — сказав він. — Обставини складаються так, що вам обом доведеться перебазуватися до Німеччини. Поспішати з цим не треба, а готуватися пора. Було б дуже добре, якби тобі, Василю, пощастило дістати американський паспорт — поїхав би в Берлін як представник американських фірм. Навіть якщо американці запропонують тобі продавати німцям стратегічну сировину — нафту, мастила, цинк, олово, нікель, алюміній, вольфрам тощо — не роздумуючи погоджуйся! Через тебе чи без тебе — вони однаково продаватимуть усе це німцям. Якщо хочеш знати, то навіть добре — бути представником солідних фірм і картелів, які постачають Німеччині такі матеріали. Фашисти всіляко улещуватимуть тебе, і ти будеш у більшій безпеці… — Але ж Василь одного разу вже їздив… туди. Це ж небезпечно — з'являтися там знову, та ще з американським паспортом? Мене теж фашисти бачили і засікли за всіма правилами, — сказала Ліза. — Наївно було б думати, що німецькій розвідці тільки й роботи стежити за якимсь Ярославом Кочеком з Чехословаччини під час його перебування в Німеччині. Але припустімо на хвилину, що це було так. То й що з того? Чому багатий комерсант Кочек не міг за цей час прийняти американське підданство? З тобою, Лізо, ще простіше. Якщо навіть фашистські розвідники взяли тебе на замітку, хоч це й мало ймовірно, то все не так важко пояснити. Ти зустріла американця, полюбила його і вийшла за нього заміж. Чи ба, яке диво!.. Звичайно, треба. бути обережними, але перебільшувати хитрість ворога теж не слід, тим паче, що, поки зберетеся в Німеччину, багато води спливе, багато що забудеться. В Німеччині живіть скромно, нічим не привертайте до себе уваги сусідів, особливо поліції. А втім, усе це я кажу даремно, — ви чудово знаєте, як треба поводитися! — Що ми маємо робити в Німеччині? — спитав Василь. — Знову створити надійне прикриття — жити, пристосовуватися до місцевих умов і спостерігати. Уважно спостерігати і запам'ятовувати. А коли настане час, спробувати встановити зв'язок з місцевим підпіллям. Спочатку через Вебера. Не може бути, щоб у Німеччині не було антифашистських груп, — їх тільки треба знайти. Дивись, Василю, не гарячкуй! Крім Вебера, тебе не повинна знати жодна жива душа. Діятимеш тільки через нього. Не випускай з поли зору також Браун — мені чомусь здається, що вона ще знадобиться нам. Будучи представником американських фірм, про свій особистий бізнес теж не забувай. Цим ти здобудеш більшу довіру в навколишніх людей, зав'яжеш потрібні знайомства. Коли пустиш коріння в Берліні, почнеш тихенько збирати інформацію про підступи фашистів — не тільки проти нас, але й проти Франції, Англії і навіть Америки. Якщо ми хочемо перетнути шлях фашизмові, то повинні допомагати всім, забуваючи про суперечності між нами, навіть знаючи, що правителі деяких країн ладні утопити нас у ложці води. Поживемо — побачимо, хто з нас завбачливіший, ми чи вони. — Добре, «батьку». Єдине, про що я вас прошу, налагодьте з нами надійний і постійний зв'язок. — Про це ми подбаємо, — пообіцяв «батько». — Скажи, Василю, якщо виникне потреба ліквідувати діла у Франції, ти зможеш зробити це швидко? — Хоч завтра! — Скільки дістанеш за свою частку в рекламній фірмі? — Якщо в мене буде ще трохи часу, я зможу довести свій капітал до трьохсот тисяч, а може й більше. Останнім часом, коли надійшли замовлення Лейпцігського ярмарку, наші прибутки дуже збільшились. Незабаром, якщо встановимо ділові зв'язки з Америкою, вони стануть ще більшими. — Чудово! Коли продаси свою частку, гроші переведи на долари і поклади їх, як ми й домовилися, в солідний нью-йоркський банк. Ці гроші знадобляться тобі, — надалі всі витрати робитимеш із своїх коштів, на нас не розраховуй. — Гроші для мене не проблема. Я навчився заробляти їх тут, зароблю і в Німеччині. Вранці, прощаючись, «батько» порадив Василеві вивідати — чи не можна буде, якщо виникнуть якісь надзвичайні обставини, покластися на друзів з тенісного клубу— на де ла Граммона й Маріньє. Про відпустку не було сказано жодного слова, і Василь зрозумів, що зараз просити її — марна річ.  
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка