Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека



Сторінка12/17
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.22 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

 

Минали день по дню. Париж розважався — ресторани, кафе, особливо нічні клуби і вар'єте, були повнісінькі. На Великих бульварах влаштовувались виставки художників, магазини і салони демонстрували нові моди до майбутнього осінньо-зимового сезону. І все-таки за всім цим відчувалась поки що невиразна тривога. До Парижа приїхав професор Ніколаї. Сар'ян не тільки зустрів ученого на вокзалі, але й узяв у нього інтерв'ю. — Великий оригінал цей професор, — розповідав Василеві журналіст. — Знаєте, як відповів на моє запитання, чи здогадувався він про небезпеку, що загрожує йому. «Річ у тому, — сказав він, — що всі люди смертні. Покинули цей світ видатні вчені, художники, полководці, монархи, — покинемо й ми, а як, внаслідок чого, повірте, мені зовсім байдуже». — «Але ж природа вклала в кожну живу істоту інстинкт самозбереження, — спробував я заперечити, — нікому не хочеться вмирати передчасно». — «Звичайно! Якщо ви гадаєте, що мені не хочеться жити, то глибоко помиляєтесь, інакше я не покинув би свою батьківщину, знаючи заздалегідь, що не скоро повернуся туди». На моє останнє запитання, що ж він думає робити в Парижі, вчений дав грунтовну відповідь. «Насамперед займатимуся своїм ділом — за короткими записами хочу відновити картину староримського городища середини третього століття до нашої ери і опублікувати попередні дані про нього. На жаль, я не встиг закінчити розкопки. Але й того, що добуто із землі й вивчено, досить, аби зробити деякі цікаві висновки… Читатиму лекції в Сорбонні, де колись учився сам… А ще треба щось зробити, відкрити людям очі, щоб вони усвідомили навальну небезпеку. Як це зробити, — признаюся, сам ще не знаю. Я ніколи не цікавився політикою. Більше того, зневажав людей, які присвятили себе цій, на мій погляд, марній справі. Але я нещодавно зрозумів, що своєю пасивністю мимоволі ллю воду на млин чорних сил. Твердження, що фашизм — породження тільки нашого часу, — глибока помилка. В усі часи диктатори різних рангів і здібностей робили те саме, що сьогодні робить Гітлер, — грали на релігійному фанатизмі або шовінізмі мас, намагалися відвернути їх од внутрішніх труднощів та суперечностей і спрямувати їхню енергію на спеціально вигаданого зовнішнього ворога». Справді, чоловік прозрів, нічого не скажеш! — закінчив свою розповідь Сар'ян. — Честь і хиала професорові! — сказав Василь.  



Від Клода Гом'є надходили з Америки бадьорі вісті. Вітрини великого універсального магазину в центрі Нью-Йорка, які він оформив, справили гарне враження. Слідом за цим з Америки посипалися замовлення. Василь не помилився в своїх сподіваннях: замовлення були вигідні й значно збільшували прибутки фірми. На початку нового навчального року Лізу зарахували на основне відділення, і вона, досі вільна слухачка, тепер стала повноправною студенткою Сорбонни. З радістю вона розповіла чоловікові про бурхливу овацію, яку студенти й викладачі влаштували на честь професора Ніколаї. Він упізнав її в натовпі студентів, підійшов і міцно потис руку. Проте Ліза не збагнула, що то могло означати — вчений просто симпатизував їй чи зрозумів, що вона причетна до його запрошення в Париж… Після важкої поїздки Ліза почувала себе погано, хоч і приховувала це від Василя. Замислившись, вона, бувало, мовчала годинами. У розмовах з Василем часто нагадувала про майбутній переїзд до Німеччини. — Невже ми справді поїдемо до Німеччини? — запитувала вона з тривогою. — Мабуть, доведеться, — Василь відповідав спокійно, байдуже, намагаючись навіть своїм тоном підкреслити, що він не вбачає в цьому нічого особливого. — Боюсь я цієї поїздки. Ти б поглянув на пики фашистів. Не люди, а виродки, здатні на будь-яку підлість… — Хорошого там справді мало, але їхати хтось все одно мусить!.. Не можна допускати, щоб вони безкарно робили все, що їм заманеться. Звісно, ми з тобою не зможемо їх зупинити, але хоч знатимемо їхні плани — і то немало. Та й чого нам боятися? За цей час ми дечого навчились, і голими руками нас не візьмеш. Підготуємося як слід і тільки тоді поїдемо. — Василь намагався заспокоїти Лізу. Він і справді не боявся майбутньої поїздки. У відповідь Ліза тільки зітхала, але спокійнішою і веселою не ставала… Якось Ковачич запросив Василя в консульство, дав йому пакет і порадив діяти. — Джо, а як мені бути з дружиною? — спитав Василь. — Хіба це можливо, щоб чоловік був підданий Сполучених Штатів, а дружина — Чехословацької республіки! — Чи ба, яка проблема! В анкеті вкажете, що ви неодружений, а через деякий час візьмете з вашою дружиною церковний шлюб. Подасте нам довідку, і ми видамо вашій дружині американський паспорт або принаймні запишемо її у ваш паспорт, що фактично те саме. — Джо, світла ви голова! В пакеті, як Василь і сподівався, був паспорт Хейфі. Перед тим як розіграти спектакль з купанням на березі Сени, Василь відверто розповів про все Сар'янові і попросив у нього допомоги. — Треба, щоб того ж дня, ввечері, у газеті з'явилася замітка про цю подію. Я покладаюся на вас. — Зробимо, — не вагаючись погодився журналіст. — Складімо разом текст повідомлення у відділ міської хроніки. А коли вас витягнуть з води, я опишу ваших рятівників і передам готову замітку нашому хронікерові. Все буде гаразд, такі речі в нас часто друкують. Вони придумали текст майбутньої замітки. Журналіст, прочитавши її вголос, спитав: — То як, годиться? — Цілком, — відповів Василь і подивився на годинника. — Зараз за п'ять хвилин друга. Я встигну з'їздити додому переодягтися і на третю годину буду біля човнової станції. А вас прошу проїхати в машині повз місце, де станеться пригода, хвилин п'ятнадцять на четверту. Спектакль було розіграно справді як по нотах. Перш ніж вирушити на берег Сени, щоб викупатися в холодній воді, Василь поїхав додому, надів гарного, дорогого костюма, крислатого капелюха. Він був схожий на американця з Південних Штатів, що одягалися дорого, але без смаку. Пильно перевірив кишені, вийняв з них усі документи і залишив тільки паспорт Девіда Хейфі, кількасот американських доларів і франків. Між першою сторінкою паспорта і палітуркою заклав тонку пластинку з губки, а бокову кишеню піджака, куди поклав паспорт, заколов шпилькою. На човновій станції Василь каліченою французькою мовою пояснив хазяїнові, що хоче покататися на човні, заплатив гроші, недбало поклав квитанцію до кишені штанів. Хазяїн кинув у човен весла, одв'язав тонкий стальний ланцюг, яким човен було припнуто до залізного кільця, і, передавши кінець ланцюга американцеві, показав рукою, що той може відчалювати. Василь став однією ногою на корму, другою хотів відштовхнутися, але не встиг — човен швидко рвонув уперед, і Василь, втративши рівновагу, впав у воду. Він каменем пішов на дно, пускаючи бульки, виринув, знову зник під водою, знову виринув, б'ючи руками по воді. Першим на допомогу йому кинувся юнак — на вигляд студент — що проходив мимо. Він схопив потопаючого за комір і підштовхнув його до пристані. Там він і хазяїн човнової станції витягли важкого, промоклого до кісток «американця» на берег. Вони хотіли зробити йому штучне дихання, але той відмовився. Підвівся, стріпнувся, викрутив як міг піджак, засмучено подивився на свого крислатого капелюха, що поплив далеко від берега. Потім щедро винагородив своїх рятівників мокрими доларами. Піднявши руку, зупинив автомашину, що мчала повз станцію, поговорив з водієм і, діставши дозвіл, сів ззаду. За кермом сидів Сар'ян. Він довіз Василя додому і на прощання порадив випити коньяку, щоб не застудитися. Удома Василь насамперед вийняв з кишені паспорт бідолахи Девіда Хейфі. Досвідчений Джо Ковачич правду сказав: паспорт був, геть зіпсований. Фотокартка відклеїлась. Не виймаючи губки, Василь сховав паспорт у письмовий стіл. Того дня він більше не поїхав у контору, дочекався Лізи і розповів їй про незвичайні події дня. — Боже!.. Чому ти раніше не сказав мені про це? — схвильовано запитала вона. — Щоб завчасно тебе не тривожити. Як бачиш, усе гаразд. Тепер нам з тобою лишається зробити ще один подвиг, і тоді гру буде завершено. — Який подвиг? — Мадам, ми маємо обвінчатися в церкві. — Ти збожеволів! — Ніколи в житті я не був так впевнений у своїх розумових здібностях! Я одержу американський паспорт, і ми обвінчаємось у нашого милого кюре. Думаю, що, взявши велике пожертвування, він не вимагатиме від нас усіляких довідок та метрик. Тоді ти, моя дружина, станеш підданою Сполучених Штатів Америки! — Щось усе дуже просто в тебе виходить. — Не будемо завчасно тривожити душу сумнівами!.. Чи не краще піти в оперу? Того ж вечора, повернувшись із театру, Василь прочитав на четвертій сторінці «Парі суар» замітку, набрану петитом: «Врятували американця. Сьогодні, о четвертій годині, якийсь американський турист, найнявши човна в мосьє Роше, надумав покататися по Сені. Сідаючи в човен, він оступився і впав у воду. Не вміючи плавати, турист пішов на дно і, певне, втопився б, аби не двоє відважних французів — хазяїн човнової станції мосьє Роше та юнак років вісімнадцяти, що проходив у цей час понад Сеною. Молодий француз зняв піджак, не вагаючись кинувся в річку, ризикуючи життям (згадаймо, що потопаючі звичайно хапаються за своїх рятівників), пірнув і допоміг невдасі туристові піднятися на поверхню. Цей юнак та мосьє Роше витягли потерпілого на пристань і подали йому першу допомогу. Щедро винагородивши своїх рятівників, американець зупинив першу стрічну машину і поїхав. Юнак відмовився назвати своє прізвище». — Молодець Сар'ян, — сказав Василь, подаючи Лізі газету. Другого дня він одніс Ковачичу зіпсований паспорт та свою фотокартку. Той поставив у куточку її печатку і порадив теж добре намочити в забрудненій мастилом та гасом воді, а потім подати всі документи секретареві консульства. — Заповнюючи анкету, напишіть своє справжнє прізвище й ім'я, на запитання про сімейне становище дайте відповідь — неодружений, — ще раз нагадав Ковачич і додав: — Все буде о'кей! Патрон поїхав, і тепер я тут хазяїн. Секретар консульства, повертівши в руках Василів паспорт, сказав: — Так, зіпсований безнадійно! Скажіть, містере Кочеку, поліцейські не склали протокола про подію? — Не знаю, мені ніхто нічого не казав… Хоча, стривайте, в якійсь газеті надрукували замітку про те, як я упав у воду і як відважні французи врятували мене, хоч я їхньої допомоги зовсім не потребував. — У вас збереглася ця газета? — Навряд, але якщо вона потрібна, то можна знайти. Замітку було надруковано того ж дня у вечірній газеті, а от в якій — назви не пригадую. — «Парі суар», — промовнп секретар. — Так, щось схоже на це… — Було б доцільно додати до нашої заяви вирізку з цієї газети, — сказав секретар і запропонував Василеві прийти по новий паспорт днів через три-чотири. — Добре, мені нема куди поспішати. Але, розумієте, жити в цьому місті без документів неможливо. Затопив кому-небудь у пику — покажи полісменові документа… — Це правда. — На обличчі секретаря з'явилося щось схоже на усмішку. Він дістав з шухляди письмового столу бланк консульства, присунув до себе портативну машинку і сам настукав довідку про те, що паспорт підданого Сполучених Штатів містера Кочека справді в американському консульстві в Парижі. Подаючи підписану і засвідчену печаткою довідку Василеві, він нагадав, щоб містер Кочек не забув прихопити з собою вирізку з газети, коли прийде по паспорта. — Велике вам спасибі! — Василь підвівся з крісла. — Усе-таки признайтесь, містере Кочеку, зупинив його секретар, — того дня ви добре хильнули, інакше не опинилися б у Сені! — Був гріх, — весело підморгнув Василь. Через три дні містер Джозеф Ковачич, який тимчасово заступав консула Сполучених Штатів Америки в Парижі, урочисто вручив новенький паспорт американському громадянинові Ярославу Кочеку і порадив ставитися до важливого документа, яким, безперечно, є американський паспорт, дбайливіше. Увечері, з нагоди щасливого завершення такої ризикованої операції, Василь влаштував для Ковачича великий банкет у російському ресторані під старовинною назвою «Слов'янський базар».  

У Парижі знову зима. Сірі дні, холодний вітер, мокрий сніг з дощем. Але зимовий холод ніяк не позначився на кипінні політичних пристрастей. У Парижі ні на мить не вщухала боротьба між партіями і окремими угрупованнями. Керівництво соціал-демократичної партії, занепокоєне посиленням впливу комуністів, відмовилось од подальшого зміцнення єдиного фронту. Ліберальна буржуазія, боячись, з одного боку, свого народу, а з другого — агресії фашистської Німеччини, розгубилась і не знала, що робити. Промислові магнати відкрито шукали шляхів для змови з Гітлером. Фашистські організації, такі, як «Колишні фронтовики», «Патріотична молодь» та «Бойові Хрести», шаленіли, прагнучи захопити владу. В ці. дні знову заговорила стенографістка Ельза Браун. Вона передала фрау Шульц, що до Парижа приїхав якийсь Пауль Бель — представник іноземного відділу націстської партії. Тим відділом керує Ріббептроп, якого призначив Гітлер. На дуже таємній нараді у радника німецького посольства, де були присутні лише вісім особливо довірених осіб, Бель, що дістав од Ріббентропа спеціальне завдання підготувати повстання у Парижі, зробив інформацію. Він сказав, що встановив тісні контакти з керівниками всіх трьох найбільших фашистських організацій Франції, що розроблено докладний план спільного повстання. Столицю поділено на десять секторів, на чолі кожного сектора поставлено досвідчених керівників з відставних офіцерів, які мають чимало зброї. Ельза Браун сказала, ніби на цій нараді відверто говорили, що префект паризької поліції К'япп тримає в своїх руках усі нитки змови, але не тільки не робить ніяких спроб викрити її, а навпаки — всіляко допомагає фашистським організаціям. Нещодавно К'япп випустив на волю двох відомих керівників організації «Колишні фронтовики», в яких під час обшуку було знайдено зброю і докладний план повстання. І хтось своєчасно попередив фашистів про те, що поліція має намір учинити наліт на склад зброї. Обізнані люди твердять, що це теж робота префекта поліції… На закінчення Бель сказав: краще тепер піти на певний ризик — одним махом покінчити з республіканським ладом у Франції і посадити фашистів на чолі майбутнього уряду, ніж потім довго воловодитися з французами, а може, навіть починати війну проти них. Бель обіцяв перекинути через бельгійський кордон у Францію ще зброї і порадив не скупитися, даючи фашистським організаціям фінансову допомогу. На нараді постановили прискорити підготовку до повстання, хоч певний строк не назвали — було тільки висловлено побажання не відкладати його пізніше березня. Василь розповів Сар'янові про плани німців, поклав поговорити і з Маріньє. Маріньє зацікавлено вислухав Василя і сказав, що про все негайно повідомить міністра, ні в якому разі не називаючи прізвища мосьє Кочека. — Хіба я не розумію, що нам, як іноземцеві, ризиковано втручатися в політику. — Вихована людина, він навіть не спитав, звідки у співвласника рекламної фірми такі відомості. З того, як швидко було вжито заходів і К'яппові дано відставку, можна було зрозуміти, що уряд мав ще й інші відомості про діяльність префекта поліції та про підготовку фашистського повстання. Завдяки цьому швидкому і рішучому удару день повстання, мабуть, значно відсунувся б, якби не скандал, що несподівано вибухнув у Парижі. Один з найбільших французьких фінансистів Олександр Стависький, який орудував мільйонами, несподівано для всіх збанкрутував і наклав на себе руки. Після його смерті з'ясувалося, що створений ним банк та інші підприємства — фіктивні, а сам Стависький — аферист високої марки. До його фінансових махінацій, як виявилося, були причетні багато політичних діячів і парламентаріїв. Парижан це вкрай обурило: банкротство Стависького зачіпало інтереси сотень тисяч людей, дрібних власників акцій його фіктивних підприємств. Газети повідомили, що шостого лютого, о третій годині дня, відбудеться засідання Національних зборів. А напередодні, пізно увечері, в квартирі Василя пролунав телефонний дзвінок. Фрау Шульц — Василь пізнав її по голосу — просила до телефону мадам Маріанну. Досі фрау Шульц ніколи не дзвонила їм додому, і Василь збагнув, що тільки надзвичайні обставини змусили її те зробити. І справді, поклавши трубку, Ліза сказала, що їй треба негайно зустрітися з фрау Шульц. — Як я зрозуміла, у неї щось невідкладне, — додала вона, швидко надіваючи пальто. — Я проведу тебе. — Навіщо? Я скоро повернуся. Ліза пішла. Дуже стурбований, Василь ходив по їдальні з кутка в куток. Перше, що спало на думку, — німці викрили стенографістку. Вслід за цим виникне багато неприємностей. Але тоді фрау Шульц не дзвонила б, тим паче так пізно. Що ще? Маріньє оголосив його прізвище? Коли навіть припустити, що це так, — звідки про те дізналася фрау Шульц?.. Нарешті пролунав дзвінок, і до передпокою влетіла схвильована Ліза. Вона прошептала скоромовкою: — Годину тому Ельза Браун несподівано прийшла в ательє і, залишившись наодинці з фрау Шульц в окремій кабіні для примірки одягу, сказала, що фашисти призначили повстання на завтра — день дебатів у Національних. зборах. — Інших подробиць вона не повідомила? — Фашисти нібито мають намір стягти свої сили до майдану Згоди, штурмом вдертися в Національні збори, перебити лівих депутатів, а решту силою змусити голосувати за передачу їм влади. Василь подивився на годинника — близько десятої, їхати до Сар'яна за місто — згаяти багато часу. Треба спішно побачитися з Маріньє. У телефонному довідникові Василь знайшов номер його домашнього телефону і подзвонив. — Пробачте, ради бога, що я так пізно дзвоню. Мене змусили до того особливі обставини, — промовив він, коли до телефону підійшов Маріньє. — Приїздіть до мене, я чекатиму на вас. — Маріньє сказав свою адресу. В домі Маріньє Василь, назвав себе служникові, який відчинив йому двері, тренером тенісного клубу. Коли господар запитав його, навіщо така обережність, Василь відповів: цілком можливо, що хтось із служників мосьє Маріньє теж належить до штурмових загонів полковника де ла Рокка. — Може, може. — Маріньє насупився, але не сперечався. Василь розповів йому все, про що тільки-но довідався. — Не може бути! — Маріньє трохи зблід. — Джерела інформації ретельно перевірено. Вони не викликають ніяких сумнівів! — Василь стежив за виразом обличчя господаря дому і чекав, що ж той робитиме. — Подзвоню міністрові і попрошу негайно прийняти мене! — Маріньє назвав потрібний номер і, закінчивши розмову, звернувся до Василя: — Як ви приїхали до мене? — На таксі. — Шкода, я думав — своєю машиною. Ну, все одно, — сподіваюся, ми піймаємо таксі!..  

Уряд, попереджений про підготовку повстання, стягнув до Національних зборів поліцейських і загін гвардії, щоб захистити парламент від фашистів. Парижани в подивом і острахом спостерігали, як через майдан Згоди ідуть до парламенту загони фашистів. Перед міністерством морського флоту відбулася справжня битва між демонстрантами і гвардійцями. Горів підпалений фашистами автобус. Лунали вигуки: «Геть Даладьє!», «Хай живе К'япп!» Депутати боязко поглядали на охорону, виставлену біля Бурбонського палацу, — небезпека, що фашисти вдеруться до будинку парламенту, була цілком реальна. О шостій годині уряд Даладьє дістав перший вотум довір'я: «за» проголосували триста депутатів, «проти»— двісті сімдесят. Дев'ята година вечора. Засідання палати депутатів триває. Не припиняється і фашистський заколот. Біля будинку міністерства морського флоту виникає пожежа. Гвардійці пострілами з револьверів одганяють фашистських гомил, які намагаються вдертися до будинку парламенту. Даладьє вдруге ставить на голосування питання про довір'я урядові. Цього разу за вотум довір'я голосують уже триста шістдесят депутатів. Через два дні уряд Даладьє все-таки змушений був подати у відставку. Головою уряду національної єдності стає сенатор, колишній президент республіки Гастон Думерг. Міністром закордонних справ — літній Луї Варту, названий згодом апостолом східного Локарно. Лютий закінчувався. Наближалася весна 1934 року. Здавалося, увесь світ перетворився на велетенський киплячий казан, а політики і власть імущі взяли на себе роль кочегарів, невтомно підкидаючи під той казан пальне. Навіть недосвідченим у політиці людям ставало ясно, що йдеться до війни — до великої, кривавої війни. Не хотіли цього помічати правлячі кола великих капіталістичних держав. Замість того, щоб спинити біснуватого єфрейтора, вони заплющували очі на всі підступи фашистів, сподіваючись, що Гітлерові пощастить зробити те, чого не вдалося зробити Антанті в 1917–1920 роках — знищити Радянську державу. Гітлерівці всіляко підтримували ці надії осліплених ненавистю до комунізму політичних діячів, перетворивши антикомунізм на державну доктрину фашистської Німеччини. У Берліні відверто заявляли про свій намір «всіма засобами боротися проти небезпеки більшовизму», «покінчити із. світовим комунізмом», «ліквідувати Радянський Союз». На ці антикомуністичні, антирадянські заклики гітлерівців відгукувались серця правлячих кіл капіталістичних держав, особливо керівників монополій Сполучених Штатів Америки. І ось наслідок: перед фашистською Німеччиною навстіж відчинилися двері сталевих сейфів, долари широким потрком потекли до фашистів. Було укладено десятки договорів та угод на поставку Німеччині стратегічної сировини, озброєння і навіть найновіших авіаційних моторів. Од Америки не відставала й Англія. Британські банки «Імперіал кемікл індастріс», «Віккерс-Армстронг», «Хіггінс енд К°» та інші, — неабияк фінансували німецькі підприємства, що виробляли зброю. Як сказав американський посол у Берліні Додд, «… англійці самі порушили Версальську угоду, продаючи Німеччині літаки та іншу військову техніку». Стало відомо, що американський дипломат Норман Девіс, відвідавши Німеччину на початку 1933 року, розмовляв з Гітлером. Вислухавши антирадянські висловлювання Гітлера, Девіс заявив, що Сполучені Штати прихильно ставляться до його політики. За цих умов Василеві стало ясно, що поїздки до Німеччини не уникнути. Отже, треба готуватися, не гаючи часу. Насамперед Лізі слід оформити американське підданство. Василь побоювався, щоб старий кюре не зажадав од нього всяких довідок. Це було б катастрофою, бо ніяких документів він подати не міг. Василь пішов до старого і попросив у нього дозволу висповідатися. Він признався своєму сповідникові в тяжкому гріхові. — Оформивши цивільний шлюб у себе на батьківщині, я досі не обвінчався у святій церкві… — Чому ви так довго відкладали вінчання? — Після одруження ми надумали поїхати у весільну подорож і от осіли тут, у Франції, не подбавши про документи, які потрібні, щоб обвінчатися. Я ладен піти на будь-які жертви, аби тільки мені відпустили гріхи і вінчали в церкві! — Гріх свій ви можете спокутувати молитвою і каяттям… Але повінчатися без належних документів не можна! — Отче, дружина моя чекає дитини. Не можемо ж ми, добрі християни, виховувати позашлюбну дитину… — У вас є хоч якісь документи? — Паспорт, рекомендації друзів із тенісного клубу та ділових людей… Нарешті, моє бажання погасити всі витрати. — Сьогодні я відпущу вам гріхи. Щодо вінчання — це питання серйозне, і я мушу порадитися з єпіскопом. Приходьте до мене по відповідь днів через три, — сказав кюре. Василь спитав, дивлячись йому в очі: — Чи не краще буде, якщо я тепер же пожертвую на святу церкву значну суму грошей, скажімо, дві чи три тисячі франків. — Краще три, — прошепотів кюре. — Згоден. — Василь трохи помовчав. — Може, зручніше обійтися без поради його преосвященства? На мій погляд, такі делікатні питання ви цілком маєте право вирішити й самі, без сторонньої допомоги. Я жертвую три тисячі франків на церкву. А вам за ваш труд заплачу дві тисячі франків. Гадаю, так буде справедливо. — А свідки у вас є? — При бажанні вони можуть бути, але краще обійтися без свідків. Мені соромно признатися кому б то не було, навіть близьким друзям, що я досі не обвінчався у церкві. — Добре, завтра я вас чекатиму о третій годині… — І, немов міркуючи вголос, кюре додав: — Справді, може, краще обійтися без свідків?.. Василь відрахував кюре п'ять тисяч франків і пообіцяв бути в церкві завтра рівно о третій. Коли вранці Василь попросив Лізу пропустити заняття в Сорбонні і піти з ним у магазин вибрати вінчальну сукню; вона засміялася: — Ти, мабуть, жартуєш? — Які можуть бути жарти в такій серйозній справі? Я прошу тебе стати моєю дружиною не тільки перед людьми, але й перед богом! Тижнів через два після того, як Василь обвінчався, він поїхав в американське посольство і подав заяву, попросивши видати його законній дружині американський паспорт. Й Василеве прохання задовольнив містер Ковачич, що тимчасово заступав консула Сполучених Штатів Америки в Парижі.  

Як тільки все уладналося з паспортами, Василь міг вирушити разом з Лізою за океан. Хотілося «набратися американського духу», як він казав, і налагодити в Нью-Йорку зв'язки з діловими колами. Все це була підготовка до поїздки в Берлін, куди Василь мав прибути як представник поважної американської фірми. Американські піддані могли їхати в Сполучені Штати без особливих віз. Проте Василь якось за обідом у ресторані все-таки сказав Коиачичу про свій намір поїхати до Штатів. — Справжній комерсант має відчувати веління часу і відповідно діяти, — говорив він. — Мені здається, що великий бізнес тепер треба шукати в торгівлі між Америкою і Німеччиною. Німці озброюються — отож перебудовують свою промисловість, роблять великі закупки в Америці. Чом би й мені не випробувати своїх сил на цій ниві? Як підданий Сполучених Штатів, я можу поїхати в Берлін і взятися там до якогось вигідного діла. Звісно, було 6 ідеально, коли б я міг поїхати туди як представник кіл, що торгують з Німеччиною. В Нью-Йорку в мене справи, пов'язані з нашою рекламною конторою, але я спробую знайти поважну фірму, що погодилася б послати мене до Німеччини як свого представника. Ліквідувавши діло тут, у Парижі, я сподіваюсь одержати значну суму готівкою. Якщо її пустити в оборот, торгуючи з Німеччиною, можна непогано заробити. В усякому разі, варто спробувати! — Звичайно, варто, — погодився Ковачич. — В Америці, я певен, ви знайдете те, що вас цікавить. Хочете, дам вам рекомендаційного листа? — Це було б чудово! Але ви так багато зробили для мене, що я не наважуюсь завдавати вам клопоту ще раз… — Дрібниці. Насамперед відрекомендую вас своєму батькові — старий орудує великими ділами і може бути вам корисний. Він дуже любить слов'ян і, думаю, зробить для вас усе, що зможе. А ще дам вам листа до одного мого приятеля, з яким я разом учився в коледжі. Це син нафтового магната Адамса, а сам — віце-президент «Стандард ойл компані». — Джо, вас послав мені сам господь бог! Я навіть не знаю, як вам віддячити! — вигукнув Василь. — Не такий я вже некорисливий, як вам здається!.. Часом я думаю — чи не стати мені вашим компаньйоном? У мого старого чудовий нюх на бізнес, — якщо він почує, що, торгуючи з Німеччиною, можна добряче заробити, то відвалить мені якихось сто-двісті тисяч доларів. Але, ставши вашим компаньйоном, я зовсім не збираюсь кидати державну службу. Певно, ви погодитесь зі мною, що, будучи віце-консулом, а згодом і консулом, а може, навіть радником американського посольства в якійсь європейській державі, я дам більше користі нашій справі, ніж коли стану звичайним бізнесменом? — Безумовно! — Василя зацікавила ініціатива американця. — Вчасно добута інформація інколи важить у бізнесі значно більше, ніж хитра комбінація найздібнішого комерсанта. Зробімо так: я поїду в Штати, роздивлюся там на місці і, повернувшись, докладно поінформую вас, — тоді й вирішимо остаточно. Зараз одне скажу: я був би щасливий, коли б мав такого компаньйона, як ви, Джо! — Радий чути це. У свою чергу можу сказати: у вас, Кочеку, світлий розум, ви все схоплюєте на льоту, з вами приємно мати справу! Перед від'їздом Василь запитав Жубера, чи не буде той заперечувати, якщо він вилучить з підприємства п'ятдесят тисяч франків у рахунок своєї частки? Йому треба послати гроші додому батькові. Жубер охоче погодився — навіть сто тисяч! Василь зробив ще один хід — запитав Жубера: що той вчинить, якщо виникне потреба і йому, Кочекові, доведеться покинути фірму? Чи вважатиме Жубер за краще вести діла фірми самому, чи візьме нового компаньйона? Жубер здивувався, — він був не готовий відповісти на таке запитання і тому тільки мовчки знизав плечима. Перевівши п'ятдесят тисяч франків в американські долари, Василь поклав їх через Паризьке відділення в американський банк, що мав тісний зв'язок з важкою промисловістю Німеччини. Подружжя Кочеків їхало в другому класі великого океанського пароплава. Подорож була приємна. На небі жодної хмаринки, море спокійне, каюта затишна. У великому басейні підігріта морська вода, — купайся хоч цілу добу. Вечорами в просторому залі зі шкіряними кріслами демонструвалися кінофільми. У барі грав джаз, і після вечері пасажири розважалися танцями. Уранці Кочеки вставали, тільки-но починало світати, піднімались на палубу і довго стояли біля борту, спостерігаючи, як народжується новий день, — прокидається океан, і його зеленкуваті Води осяває сонячний блиск. У ці хвилини здавалося, що в повітрі лунає пісня. Затамувавши подих, вони слухали ту дивовижну пісню, а думки несли їх далеко — у рідні краї, до забутого дитинства, і життя вже не показувалося таким тривожним, яким було насправді… Контрольний пункт Нью-Йорка складався з двох суміжних заліа У першому, просторішому, прибулі, чекаючи виклику, пили каву з бутербродами чи прохолодні напої, а в другому залі, за скляною перегородкою, сиділи за довгими столами контролери. Василь з Лізою сіли за маленький столик і замовили каву, спостерігаючи те, що відбувається в сусідньому залі. Коли надійшла їхня черга, контролер, повертівши в руках паспорт, спитав: — Загубили, чи що, свій паспорт у Європі? — Схоже на те… — Не розумію! — Упав у річку, намочив паспорт. Довелося просити новий… — Зайвого, мабуть, хильнули! — Було. — Зрозуміло. Досить нашому братові виїхати із Штатів — і готово: наче з ланцюга зриваємося! — Контролер поставив свій штамп і передав паспорт сусідові. Далі все пішло як по маслу — всі п'ять представників різних відомств Америки, починаючи з розвідки і кінчаючи еміграційними установами, поставили свої штампи. Останній контролер, повертаючи Василеві паспорт, сказав, що той може залишити порт після того, як його речі оглянуть у митниці. Лізу ні про що не запитали. Попереджений телеграмою, Клод Гом'є чекав на них біля виходу з порту. Вони щиро привіталися. Клод посадив їх у старенький форд і повіз у готель, недалеко від Бродвея. Тут вони попрощалися. — Відпочивайте, — сказав Клод, — а завтра, якщо не заперечуватимете, я приїду до вас уранці, годині о десятій, і докладно розповім про справи. — Дуже добре! — Василь подав йому руку. — Сподіваюсь, у вас усе гаразд? — Одне можу сказати: кращого важко ждати! У мене в портфелі вже вісімнадцять угод. Якщо вважатимете за потрібне, можу подвоїти і навіть потроїти їх, — відповів художник. Того ж вечора Василь знайшов телефон старого Ковачича і, подзвонивши, сказав йому, що привіз листа від сина. Умовилися зустрітись об одинадцятій ранку в його конторі. Щодо сина нафтового магната Адамса, то Василь вважав, що з ним доцільніше буде познайомитися після зустрічі з батьком Джо. Містер Ковачич — кремезний, бадьорий дід — привітно зустрів Василя. — Ну, як там мій лобур? Не завів собі ще дружини-француженки? — спитав він, прочитавши синового листа. — Всі дуже поважають Джо, і поводиться він вельми гідно. Перед моїм від'їздом Джо заступав консула, — відповів Василь. — Це мене тішить. Коли йому хочеться, хай робить дипломатичну кар'єру, хоч я і не розумію, навіщо йому це. — Старий пильно подивився на Василя. — В листі Джо просить допомогти вам порадою і ділом. Хотілося б знати, якої поради ви потребуєте і в чому я міг би вам допомогти? — В Парижі у мене прибуткове рекламне підприємство, — почав Василь. — Але, як кажуть, людина завжди шукає, де краще. Недавно я побував у справах своєї фірми в Німеччині і зрозумів, що можна добре заробити, торгуючи з німцями. Цікаво почути вашу думку з цього приводу. Джо сказав мені, що він теж увійшов би в діло і спробував щастя. Але поїхавши в Берлін просто як бізнесмен, навряд чи щось матимеш, тим більше тепер. Добре було б поїхати, маючи повноваження представника досить солідної американської фірми, що торгує з Німеччиною. Чи не могли б ви допомогти мені в цьому? Це не спішно, я можу й зачекати… — У наш час добре можна заробити на торгівлі зброєю. Якщо хочете зібрати собі капітал, займіться цим! — На жаль, я на цьому зовсім не розуміюся та й взагалі віддав би перевагу мирному ділу… — Виявляється, ви делікатна людина! — Старий посміхнувся. — Чим же тоді ви хотіли б торгувати? — Насамперед автомобілями — адже я за професією автомеханік. Можна також — нафтою, бензином, мастилом. Наскільки я знаю, у німців своєї нафти нема… — Про це варто подумати… Ви маєте слушність, останнім часом торгівля з Німеччиною пожвавилась, і спритній людині тут є де розвернутися. Ви довго пробудете у нас? — Днів десять-п'ятнадцять, не більше. — У суботу приїжджайте з дружиною до нас обідати. Я пришлю по вас у готель свою машину. Про все інше ми ще поговоримо. Шкода, що ви не хочете торгувати зброєю! В наш час це найходовіший товар, і тут я міг би вам допомогти. — Всяка зброя, зрештою, неодмінно стріляє, а я за характером людина мирна… — Бізнес є бізнес. А від того, що ви не хочете братися до цього діла, на світі зброї менше не стане!.. А втім, кожному своє, — сказав Ковачич, даючи зрозуміти, що побачення закінчено. Від розмови із старим у Василя склалося дивне враження. Невже цей колишній слов'янин продає німцям зброю, знаючи заздалегідь, що вона може бути спрямована і проти його співвітчизників? А чому, власне, ні? Бізнес є бізнес. Побачення з Адамсом-молодшим відбулося на другий день у конторі «Стандард ойл компані». Сказавши секретарці, що він хоче особисто передати містерові Адамсу листа від його друга Джо Ковачича, і поклавши їй свою візитну картку, Василь сів у крісло і став чекати. Роботу в конторі містера Адамса-молодшого було добре організовано. Василь спостерігав, як підмальована, модно одягнена секретарка чітко, без зайвих слів з'єднувала шефа по телефону з ким належало і рішуче відмовляла іншим, пояснюючи, що містер Адамс зайнятий, сама викликала по телефону потрібних людей і встигала водночас швидко клацати на машинці, розшифровуючи застенографовані доручення шефа. За десять-дванадцять хвилин, протягом яких Василь чекав на прийом, містер Адамс устиг поговорити з Лондоном, Берліном і Техасом. Нарешті Василя запросили до кабінету. За великим письмовим столом, заставленим різноколірними телефонними апаратами, сидів кремезний, спортивного вигляду молодик років тридцяти — тридцяти, двох, з жорсткими рисами обличчя, глибоко посадженими, проникливими сірими очима. Взявши у Василя листа, Адамс широким жестом запросив його сісти в крісло. — Я прочитаю листа, і ми поговоримо в вами, — сказав він. Василь оглянув кабінет сина нафтового магната. Його було умебльовано дуже скромно, куди скромніше, ніж Василів кабінет у Парижі. Закінчивши читати, Адамс спитав: — Джо просить допомогти вам, у чому саме? — В Парижі мої справи йдуть непогано. За порівняно короткий час мені пощастило зібрати там невеликий капітал… — Який? — перебив його американець. — Після ліквідації діла, гадаю, набереться півмільйона франків. — А в доларах? Поки Василь прикидав, містер Адамс узяв телефонну трубку і спитав когось: «За яким курсом котируються французькі франки?» І тут же записав відповідь. — Ви сказали, що вам пощастило зібрати невеликий капітал, — мовив він. — Розповідайте далі, я вас слухаю. — Мені хотілося б зайнятися чимось іншим, більш прибутковим… — Чому? — Діловій людині властиво не вдовольнятися своїм становищем, прагнути ширших можливостей — так уже влаштований світ!.. Я певен, що тепер можна непогано заробити, торгуючи з німцями. Хочу податися в Німеччину і там спробувати щастя. Може, ви, містере Адамсе, могли б доручити мені якесь діло в Німеччині? Замість того, щоб відповісти, американець почав запитувати. — Ви знаєте, що німці купують переважно стратегічну сировину і дуже мало інших товарів? — Так. — Що вони плекають агресивні плани? — Теж знаю. — І що ж ви думаєте з цього приводу? — Думаю, що, вміло діючи, можна спрямувати агресію німців туди, куди бажано… — А саме? — На Схід, — відповів не задумуючись Василь. Настала велика пауза. Адамс замислився, тарабанячи пальцями по столу. — Ви могли б узяти на себе представництво нашої компанії в Німеччині?. — нарешті запитав він. — Міг би, якщо, звичайно, задовольнять умови. — Один процент із загальної суми обороту, — сказав Адамс. — А яка сума обороту? — спитав Василь. — Це залежить від вас, — чим більше продаватимете, тим більшим буде і ваш заробіток. — Розумію, це в перспективному плані. Все-таки хотілося б знати, як справи зараз? — Ми тільки почали зав'язувати ділові стосунки з Німеччиною і уклали перший контракт на поставку бензину та мастил на загальну суму сто тисяч доларів. Повторюю, це тільки початок! — Сподіваюсь, ви зрозумієте мене, якщо я скажу, що мені треба жити, годувати сім'ю і до того, поки налагодяться наші справи з Німеччиною. — Ваші умови? — поцікавився Адамс. — Треба подумати. Підрахувати… — Тоді послухайте мене: один процент із загального обороту плюс оплата всіх ваших витрат, пов'язаних з поїздкою й перебуванням у Німеччині, і ще — перевезення задарма на наших танкерах ста мішків кави кожним рейсом. Підходить? — Так, цілком. — Коли можете стати до роботи? — Місяців за три-чотири. Мені треба ліквідувати своє діло в Парижі. — Трохи пізнувато, але нічого не вдієш. Перед від'їздом зайдіть до нашого юридичного відділу, укладіть відповідну угоду. Там вас поінформують і видадуть документи, щоб ви могли вести наші справи у Німеччині. Вам треба виконувати одну умову: ніколи ні за яких обставин не розголошувати наших комерційних таємниць. Ніхто не повинен знати, що ми продаємо, кому і за яку ціну. Джо пише, що на вас можна покластися, — буду радий, коли це так. — Містере Адамсе, я певен, що ви будете задоволені мною. До речі, Джо хоче вступити зі мною в компанію… — Навіщо це йому? Хай працює в компанії з батьком. Старий орудує мільйонами. А Джо єдиний його спадкоємець! — Гадаю, буде краще, якщо я не втручатимуся в чужі родинні справи. Захоче Джо працювати зі мною, — будь ласка, я не заперечую. На цьому розмова закінчилася. Діло було зроблено. Вештатися марно в Нью-Йорку не було рації. Оформивши документи в юридичному відділі компанії та ознайомившись із деякими таємними деталями, що стосувалися торгівлі з Німеччиною, Василь з Лізою поверталися до Парижа на тому самому океанському пароплаві. Крім доручення, що вповноважувало його представляти інтереси «Стандард ойл компані» в усій Німеччині, укладати угоди на поставку нафти, бензину, мастил і вести розрахунки, він віз із собою нові контракти на оформлення вітрин нью-йоркськнх кінотеатрів та універсальних магазинів. Гом'є був молодець — мало того, що вмів добре малювати, він показав неабиякі організаторські й комерційні здібності. Прощаючись із Василем, Гом'є запевняв його, що в Америці діло можна розвернути у великих масштабах, аби бажання. Увечері першого дня плавання, спустившись у свою каюту, Василь сказав Лізі: — Ми облагодили в Нью-Йорку дуже важливу справу. Це ж не жарт: Ярослав Кочек, американець слов'янського походження, він же Василь Максимов, — уповноважена і довірена особа всесвітньовідомої нафтової компанії! Певен, німці упадатимуть коло нас… — Я вже казала, що боюсь фашистів. Від людей, які не мають ні честі, ні совісті, всього можна сподіватися. Гітлер сам пише у своїй книзі, що він звільняє німецький народ від будь-яких моральних зобов'язань… — Усе правильно, за винятком одного, найголовнішого: ти не береш до уваги, що фашистській Німеччині потрібні бензин і мастила, без яких не зрушить з місця жоден танк, не підніметься в повітря жоден літак. Якщо вони залежать від Америки, то яка їм рація сваритися з представником нафтової компанії? — Дивись, не переоціни своїх сил!.. Не забувай, що, коли виникнуть якісь особливі обставини, американці не заступляться за тебе. Ти чув, як цинічно говорив про політику старий Ковачич, коли ми були в нього на обіді. Він сказав: «Сильні завжди пожирають кволих — такий закон природи. Якщо мої співвітчизники, югослави, хочуть, щоб німці не проковтнули їх, мов удав кролика, хай не сваряться із сильним сусідом». В цих словах — увесь моральний кодекс буржуазного світуї.. — Так, старий — людина досить страшна! Як він тільки умовляв мене стати уповноваженим його фірми і постачати Німеччині найновіші літаки-бомбардувальники, авіамотори та інше озброєння, обіцяючи при цьому золоті гори. А коли я сказав про свої побоювання, що фашисти використають цю зброю для поневолення інших народів, і насамперед найближчих сусідів, він відповів, що я наївна, навіть сентиментальна людина і не розумію простих речей: якщо у німців є гроші, вони все одно куплять зброю, не в Америці, то в тій же Європі! — Це схоже на правду… — На жаль, схоже… Тут тільки й чуєш на кожному кроці, що гроші не пахнуть. А літаки, дивись, скинуть бомби на тих, хто продав їх!.. — Але ж, дорікаючи іншим, ти сам збираєшся взяти участь у цій страшній грі — продавати фашистам якщо не бомби, то пальне… — Інколи велика мета виправдовує засоби. Певен, «батько» схвалить мої дії, довідавшись, що я знайшов надійне прикриття для роботи в Німеччині.  
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка