Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека



Сторінка13/17
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.22 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ


 

Василь і Ліза повернулися до Парижа в розпал літа. Заможні жителі столиці роз'їхалися по своїх маєтках, заміських віллах, морських курортах. У місті вешталося дуже багато іноземних туристів. Готелі і ресторани були повнісінькі. Гроші з усього світу пливли в Париж, і життя, веселе, безтурботне, ішло своїм звичаєм. Жубер теж, здавалося, повеселішав, став життєрадісним, знову насвистував модні пісеньки та арії з класичних опер. Його безтурботність так здивувала Василя, що він, проти звичаю, спробував зав'язати з ним серйозну розмову: — Скажіть, Жубере, чим пояснити, що французи зовсім байдуже ставляться до подій у Німеччині, які стурбували весь світ? — Французи, любий друже, звикли до спокійного життя. Вони не хочуть помічати нічого, що може порушити їхній спокій. Адже так легше жити!.. — А вам ніколи не спадає на думку, що, може, доведеться жорстоко розплачуватись за таку безтурботність? — Чи варто заглядати далеко і передчасно псувати собі настрій? Якщо настане час розплати, тоді й думатимемо. — А не пізно буде? — Голубе, я фаталіст. Чому бути, того не минути! І тривожити себе всілякими передбаченнями не збираюсь — це безглуздо. Наперед знаю, від мого хотіння чи нехотіння нічого не залежить. Мій девіз — живи, поки живеться! Людині, слава богу, не дано знати, що її чекає попереду… Ще раз упевнившись, що розмовляти із Жубером про політику — річ марна, Василь заговорив про інше. — Пригадуєте нашу розмову перед моїм від'їздом до Америки? Що ви робитимете, якщо я вийду з фірми? Тоді ви певної відповіді не дали… — Ви це серйозно? — Цілком. Наприкінці року я думаю покинути Францію. — Любий Кочеку, пробачте за відвертість, але я дивуюся! Чого вам бракує тут? Налагоджене підприємство, великі прибутки. За короткий час ви зібрали добрий статок і, якби захотіли, то збільшили б його у кілька разів. Якщо вас потягло до землі, купіть маєток у мальовничій місцевості, розводьте коней-скакунів або породисту худобу. Відвідуйте іподром, їдьте в Монте-Карло — грайте в рулетку, тіштеся. Зрештою, заведіть вродливу коханку. Людина, що має прибутки, як у нас, може дозволити собі все що завгодно.. — Гадаю, це не для мене. — Не розумію, чому. Але якщо ви так надумали, нічого не вдієш. Гроші ви можете забрати в будь-який час. Я перевірив і впевнився: у нас досить вільних грошей, щоб розрахуватися з вами повністю. Більше того, фірма може вести діло, не вкладаючи додаткових капіталів. — Жубере, коли вже ви почали рахувати гроші, то знаєте, яка моя частка? — спитав Василь, хоч сам добре відав це. — Приблизно чотириста сімдесят тисяч франків мінус п'ятдесят тисяч, що ви вже взяли. Разом — чотириста двадцять тисяч франків. Але ж ви не завтра збираєтесь їхати, а до кінця року ми ще заробимо. — Непогано було б округлити свій капітал до півмільйона франків. Півмільйона! Це звучить… — Залишайтесь, і ви легко досягнете цього, — відповів Жубер і додав — Я певен, що тепер зможу вести діло фірми самостійно, отже, відповідно збільшаться і мої прибутки. Але все-таки я хотів би працювати з вами. Буду радий, якщо ви зміните свій намір і зостанетесь!.. З Джо Ковачичем Василь зустрівся в італійському ресторані за вечерею. Говорив більше Василь, а Джо тільки кидав репліки. Здавалося, він ладен був до ранку слухати розповідь про свого батька, про те, як Адамс прийняв Василя і про Америку взагалі. — Я ж казав, що в коледжі ми дружили з Адамсом! Бачили, як він вас прийняв? — Він не тільки люб'язно мене прийняв, але й запропонував бути представником нафтової компанії в Німеччині. — Василь переказав Ковачичу подробиці своєї розмови з Адамсом. — Що ж ви думаєте робити? — От про це мені і хочеться з вами поговорити. Я прийняв пропозицію містера Адамса і, як тільки ліквідую своє діло тут, поїду в Берлін. Сподіваюсь, Джо, ви пам'ятаєте, що перед моїм від'їздом до Америки збиралися стати моїм компаньйоном? Ковачич кивнув головою. — Тоді послухайте, що я вам скажу. Містер Адамс запропонував мені як додаткову винагороду безплатно перевозити на танкерах компанії по сто мішків кави кожним рейсом. Я підрахував: якщо ми працюватимемо разом і почнемо продавати каву німцям, то матимемо по п'ять тисяч доларів з кожної партії, не менше. Німці запровадили в себе суворі обмеження на вивезення із країни валюти. Але ж ви розумієте, що їхні марки не потрібні нам в Америці. До того ж у них дуже високе мито. Якби ви домовилися із своїми друзями — дипломатичними працівниками в Німеччині — про те, щоб нони дозволили нам використовувати дипломатичну пошту для вивозу твердої валюти й листування, що стосується наших комерційних справ, тоді б усе було гаразд. Я візьму на себе всю іншу роботу: одержуватиму й реалізуватиму каву, переводитиму марки в долари. А якщо Адамс дозволить перевозити на своїх танкерах більше кави та ще й долучити до кави кілька десятків ящиків сигарет, наші прибутки піднімуться!.. Пропоную вам цілком розумний план розподілу праці: ваші зв'язки, моя робота й комерційна кмітливість. — Містер Кочеку, я приймаю вашу пропозицію! — урочисто проголосив Ковачич. — Віднині можете вважати мене своїм компаньйоном. Генеральний консул Америки в Берліні Роджерс, Джек Роджерс — мій однокашник по спецкурсах, чудовий хлопець. Для мене він зробить усе. Маю надію домовитися і з Адамсом. Йому нічого не варто перевезти нам сотні зо дві мішків кави й кілька ящиків сигарет. Танкери все одно перетинають океан. В крайньому разі попросимо мого старого, — він теж фрахтує пароплави і може дати вказівку капітанам перевезти нам і каву і сигарети. Отже, домовились! — Домовились!.. Через кілька днів після цієї розмови секретарка доповіла Василеві, що якийсь чоловік наполегливо просить, щоб його прийняв мосьє Кочек. — Порадьте йому звернутися до директора-розпорядника мосьє Ляроша. — Я вже казала йому це, але він хоче бачити саме вас. — Ну хай зайде!.. У відвідувача було пом'яте обличчя, похмурий погляд, та й костюм на ньому теж був пом'ятий і потертий. — Я слухаю вас, — озвався Василь, відчуваючи до цього чоловіка якусь мимовільну неприязнь. — Мене звуть Гастон Фове, — відрекомендувався відвідувач. — Я виготовив крем для обличчя за зовсім новим рецептом і назвав його «Кристал»… Мій крем чудовий, але, на жаль, у наш час без гучної реклами успіху не матимеш, якщо навіть винайдеш вічний двигун. Ми з вами можемо заробити купу грошей, коли ви погодитеся рекламувати мій крем. Цілком зрозуміло, що реклама має бути широка і яскрава. — Сказавши це, він вийняв із старого портфеля слоїки з кремом у барвистій упаковці і розклав їх перед Василем. — Чим же ваш крем такий гарний? — спитав Василь. — Я вже вам казав, що «Кристал» виготовлено за особливим рецептом. У його складі є дуже важливі компоненти — поживні речовини, бджолиний віск, який пом'якшує шкіру обличчя, згладжує зморшки… Ви ж розумієте, я не можу завчасно розголошувати секрет «Кристала»… — Скажіть, мосьє, ви показували свій винахід органам охорони здоров'я і дістали дозвіл на виробництво нового крему? — Ні… — Чого ж ви прийшли до нас? — Дивно!.. Невже ви не хочете заробити великі гроші? — Хочемо, але тільки законним шляхом. Подайте нам дозвіл на виробництво вашого крему і рекомендацію управління гігієни, і ми приймемо у вас замовлення на будь-яку рекламу. — Ах, мосьє, мосьє! Хіба ви не розумієте, що, коли я звернусь до офіційних установ по дозвіл, парфюмерні фабриканти уб'ють мене ще до народження, — як кажуть, в утробі матері. Пропоную вам половину всіх прибутків… — Ні, мосьє Фове. У нас поважна фірма, і ми незаконних операцій не робимо. — А якщо я запропоную вам чималу суму готівкою? — Теж ні. — Отак я й повірю, що ви розбагатіли тільки на законних операціях! — Це вже ваша особиста справа. Сподіваюсь, ви розумієте, що нам більш нема про що розмовляти? — Що ж тут не розуміти, звісно, розумію! Хіба можна жити на світі без протекції? Ви просто не довіряєте мені. — Відвідувач гірко зітхнув і вийшов з кабінету, навіть не попрощавшись. Василь був спантеличений: хто він — підісланий слідець чи невдаха, один з тих, хто все життя прагне легкого заробітку і ніколи нічого не добивається? Слідом за винахідником крему до Василевого кабінету ввійшов скромно одягнений чоловік середнього віку. — Мосьє, я прийшов просити у вас допомоги, бо вірю у вашу гуманність і людяність! — жваво почав він. — Я один з тих, кого, на нещастя, занесли до чорного списку за політичні переконання. А в мене дружина, діти… Прошу вас, дайте мені роботу, яку завгодно, аби робота! — А чому ви надумали звернутися саме до мене? — спитав Василь, не вірячи жодному слову відвідувача. — Кажуть, ви людина широких поглядів. Може, для вас не матиме значення та обставина, що мене занесли до чорного списку… — Ваші відомості про мене дуже помилкові, — перебив Василь. — Я насамперед комерсант. Політика ніколи не цікавила мене і, думаю, не цікавитиме. Якщо ви справді попали в скрутне становище, можу запропонувати вам десять франків. — Мосьє, ви даремно мене боїтеся! Василь, не відповідаючи, натиснув кнопку дзвінка і, коли ввійшла секретарка, сказав: — Проведіть, будь ласка, цього добродія. Якщо він захоче, скажіть касирові, щоб той видав йому десять франків! Чоловік вийшов, обережно ступаючи по килиму, немов під його ногами було заміноване поле. А на душі у Василя залишився неприємний осадок: кому треба було підсилати до нього провокаторів?.. Нарешті приїхав кур'єр, і Василь дістав од «батька» відповідь на свого листа. «Батько» високо оцінив те, що Василь має можливість поїхати до Німеччини не просто як бізнесмен, а як представник американської нафтової компанії. «Ти навіть уявити собі не можеш, як це чудово і які перспективи для роботи у фашистській Німеччині відкриє перед тобою представництво», — писав він. Він не квапив Василя з від'їздом у Берлін. «Не поспішай, ліквідуй своє діло за всіма правилами, щоб не зазнати збитків. Перед від'їздом поговори щиро і в можливих межах відверто з Борро та друзями із тенісного клубу — Маріньє й де ла Граммоном, щоб, — коли виникне особлива потреба, можна було на них звіритися…» І знову жодного слова про відпустку або поїздку додому, хоча б на короткий час… У ніч 30 червня 1934 року, яку сучасники назвали ніччю «довгих ножів», Гітлер нещадно розправився зі своїми супротивниками всередині фашистської партії, котрих очолював Рем. Тієї ночі за наказом Гітлера було вбито понад тисячу занадто честолюбних націстів, серед них генерала Шлейхера. Через кілька днів після цих кривавих подій Гітлер, виступаючи по радіо, цинічно пояснив німцям причину «чистки» 30 червня: «… Рем проводив свою особисту політику. Він хотів убити мене і підготував змову. 1 липня о 16 годині 20 хвилин загони штурмовиків мали захопити Берлін… Я покарав бунтівників. Як представник німецького народу, я маю право сам вершити суд, вирок якого не підлягає оскарженню. Я наказав знищити змовників, як це завжди робилося в усі часи. Я віддав наказ розстрілювати!..» Усім стало зрозуміло, що Гітлер та його найближче оточення не зупиняться ні перед чим, аби досягти своєї мети. Це зрозумів і австрійський канцлер Дольфус. Він хотів був виїхати з Австрії, але не встиг: 25 липня його вбили. До Василя прибіг схвильований Сар'ян і розповів подробиці цього чергового злочину націстів. — Четверо вбивць вдерлися до кабінету Дольфуса, запропонували йому піти у відставку — «задля умиротворення й відновлення згоди» — і передати свої повноваження фон Рінтеленові, довіреній особі Гітлера. Вбивці змушували канцлера виступити по радіо — оповістити країну про свій намір, наказати військовим частинам, зосередженим перед будинком, розійтися. Вони дали Дольфусові п'ять хвилин на роздуми. Коли час минув і канцлер, як і раніше, відповів категоричною відмовою, його тут же прошили кулі… Дольфус певною мірою став жертвою своєї власної політичної гри, — сказав на закінчення Сар'ян. — Це з його ініціативи було створено хеймери, озброєні загони реакції, з допомогою яких було розгромлено всі демократичні партії та організації, потоплено в крові збройні виступи віденських робітників. Певен, що така доля спіткає всіх непослідовних політиків: у наші дні не можна боротися з фашизмом, не опираючись на демократичні сили нації! Василь помічав, як під впливом подій, що охопили весь світ, зріли політичні переконання Сар'яна, як він з ліберального інтелігента зробився справжнім антифашистом. Це стало особливо ясно напередодні марсельської трагедії.  

Наприкінці 1934 року завдяки літньому, дуже досвідченому міністрові закордонних справ Варту зовнішньополітичні позиції Франції значно зміцніли. Розгубленість, що панувала в перші дні, коли Гітлер захопив владу у Німеччині, поступилася місцем активним діям. Східний Локарно — дітище Варту — дав перші позитивні наслідки, особливо після вступу СРСР до Ліги націй. Гітлер, якого нещодавно проголосили «фюрером», розпочав реорганізацію німецької армії. Він був явно стурбований успіхами зовнішньої політики Франції і намагався вжити контрзаходів. Насамперед Гітлер зміцнив контакти з Італією та Іспанією, де назрівала громадянська війна. Націсти перейшли до свого улюбленого засобу — терору щодо небажаних політичних діячів сусідніх держав. Чергова жертва — югославський король Олександр, а слідом — войовничий міністр Франції Варту… Якось Сар'ян повернувся додому значно пізніше, ніж звичайно, і Василь почув його розмову з дружиною. — Жаннет, мені конче треба поговорити з Кочеком у невідкладній справі! — А якщо вони вже сплять? Невже не можна почекати до ранку? — Я бачив у їхніх вікнах світло. Все-таки спробую. — Як хочеш!.. Сар'ян, піднявшись на другий поверх, тихенько постукав до Василя. — Ви не спите? — Ні, ні, заходьте, будь ласка! — Василь відчинив двері. — Пробачте, що так пізно вдерся… Мені треба побалакати з вами. Василь повів журналіста у свій кабінет. — Ви, звичайно, чули, що на запрошення французького уряду до нас приїжджає югославський король Олександр для переговорів про союз, — сказав Сар'ян, втомлено сівши в крісло. — Так, читав про це в газетах. — Ви знаєте також, що король Олександр — один з найлютіших ворогів фашистської Німеччини. Гітлер вважає, що його треба неодмінно усунути з дороги, як усунули Дольфуса, щоб нізащо не допустити зближення Югославії з Францією. — За логікою речей це схоже на правду. Але в той же час Франція — не Австрія, і тут німецькі фашисти навряд чи наважаться на такий вчинок. — Дорогий мій, невже я став би турбувати вас серед ночі тільки на підставі якихось логічних міркувань, не маючи на руках фактів?.. Сьогодні до нас у редакцію надійшов вельми переконливий лист, у якому людина, що не побажала себе назвати, повідомляє про підготовку замаху на короля Олександра і, якщо пощастить, водночас на Варту. Я чергував у редакції, і лист попав до мене. — Сар'ян вийняв з кишені конверт і подав Василеві. Переглянувши листа, Василь промовив: — Судячи з подробиць, автор листа справді все знає!.. — От бачите! Тоді поміркуймо разом, що мені робити. — Мабуть, насамперед треба опублікувати листа. Якщо не, цілком, то хоча б уривки, — сказав Василь. — Цим ви вб'єте одразу двох зайців: дасте зрозуміти організаторам замаху, що про їхні плани вже знають, і відкриєте очі поліції. — Браво! Тільки надрукувати треба саме уривки з листа, не повідомляючи, що він анонімний. І звичайно — запитати уряд: яких вжито заходів для охорони високопоставленого гостя Франції його величності короля Югославії? Взяти інтерв'ю в співробітників Сюрте Женераль і теж опублікувати на сторінках газети. Це справить враження. Одне слово — треба бити на сполох, і чим гучніше, тим краще!.. — Саме так, бити на сполох! Коли журналіст пішов, Василь сперся на підвіконня і довго дивився в темряву. Ніч була тиха, зоряна. Знизу, долинали духмяні пахощі тютюну. Зрідка на шосе падала смуга світла — проїжджала автомашина, і знову все поринало в темряву. «Невже націстам удасться вчинити ще одне вбивство?» Василь розумів, що коли тепер з політичної арени піде один з послідовних супротивників німецької експансії, щирий друг Франції, то це може докорінно змінити співвідношення сил на Балканах… Через день на сторінках газети, в якій працював Сар'ян, з'явилося сенсаційне повідомлення про підготовку замаху на короля Югославії Олександра. Повідомлення підкріплювалося цитатами з листа до редакції поінформованого автора, який не побажав назвати своє ім'я. Газета зверталася до урядових органів з проханням сповістити, яких заходів для охорони короля вжито? Повідомлення не помітили — жоден орган преси не відгукнувся на нього, мовчав і уряд. У метро, в кафе, у вітальнях, читаючи це повідомлення, люди знизували плечима, — нісенітниця, мовляв, чергова побрехенька! Якомусь писаці захотілося похизуватися вигадкою. Хто справді у Франції наважиться підняти руку на союзника й гостя країни?.. Через кілька днів, у ранковому випуску своєї газети, Сар'ян повідомив нова подробиці плану замаху на короля Югославії Олександра. Він писав, що, за точними відомостями, замах готують керівники хорватських терористів Павлович і Першич, які живуть у Берліні. В їхньому щоденнику, опублікованому там, сказано, що вони підписали угоду про спільні дії з македонськими націоналістами. Інша газета, «Парі-міді», опублікувала на своїх сторінках уривки із щоденника Павловича й Першича, де автори відверто заявляли, що ставлять перед собою завдання знищити керівників Югославії і встановити в ній владу націоналістів. Уряд та поліція, як і раніше, вважали, що особливих заходів для охорони короля вживати не слід… Рівно о другій годині 9 жовтня король сходить з корабля на набережну Марселя. Його зустрічають міністр закордонних справ Франції Варту і генерал Жорж. Вони сідають у відкритий автомобіль. На шляху, яким вони їдуть, нема суцільного кордону — поліцейських розставлено через кожні десять метрів. Ні мотоциклісти, ні кавалеристи не супроводжують автомашину. Тільки один полковник гарцює на коні з правого боку. Одне слово, нема ніякої охорони, немов усе зроблено, щоб полегшити терористам вчинити їхню чорну справу… Машина проїжджає повз будинок біржі, і в цю мить з натовпу вискакує чоловік. Кінь полковника, чи то злякавшись, чи то за велінням вершника, стає дибки. Чоловік безборонно стрибає на підніжку автомобіля. Лунають постріли. Король Олександр, обливаючись кров'ю, падає. Варту поранено в руку, генерала Жоржа у живіт. Полковник, замість того щоб затримати злочинця, тут же пристрелює його. Тіло короля переносять до будинку префектури, над якою спускають прапор на ознаку того, що король помер. Про пораненого Варту всі забувають. Майже три години нікому не спадає на думку подати допомогу міністрові, який сходить кров'ю, і той помирає на операційному столі лікарні. Прем'єр-міністр Гастон Думерг спішно скликає засідання ради міністрів у зв'язку з убивством короля Югославії Олександра. Почалося засідання. Одразу ж лунає телефонний дзвінок, і хтось сповіщає прем'єра про смерть Варту. — Не може бути! — вигукує Думерг і повідомляє про цю сумну новину міністрів… Деякі, міністри не згодні з тим, що трагедія в Марселі є наслідком збігу фатальних обставин, і вимагають покарання винних. Але більшість висловлюється проти: коли, мовляв, російський білогвардієць убив президента Думера, нікого не покарали, хоч підстав для цього було більш ніж досить. Чому ж сьогодні треба приймати іншу ухвалу? Висунули ще один демагогічний мотив: якщо покарати винних, то цим французький уряд візьме на себе відповідальність за вбивство на своїй території югославського короля Олександра, а цього допустити ні в якому разі не можна… Права преса намагається обійти марсельську трагедію мовчанкою, вдаючи, що нічого особливого не сталося: югославські терористи вбили свого короля. Франції і французів ця акція не стосується. Однак орган комуністичної партії б'є на сполох. Розбираючи докладно обставини вбивства, доводить, що власті, діставши з різних джерел сигнали про підготовку терористичного акту, не тільки не вжили ніяких заходів, щоб його відвернути, але й зробили все, аби допомогти лиходієві вчинити злочин. Більше того — терориста застрелили на місці, замість того щоб затримати і дати можливість слідчим органам розмотати увесь клубок, викрити справжніх злочинців, які підготували замах. Дехто думає, що смерть терориста поховала кінці. Ці люди помиляються: всі знають, хто організував той замах. Настане час — злочинцям доведеться відповідати сповна!.. Уряд подає у відставку. Міністром закордонних справ Франції стає П'єр Лаваль..  

У ці тривожні дні Василь несподівано одержав з поліції повістку, в якій йому пропонували з'явитися в кімнату номер двадцять чотири до чергового комісара. Він старанно перебирав у пам'яті все, що трапилося з ним від дня приїзду до Франції, обдумав кожен свій крок і не міг пригадати нічого, що могло б спонукати поліцію викликати його. Василь ходив з кутка в куток по кімнаті міської квартири, ще і ще раз пригадуючи найменші подробиці життя, зустрічі з різними людьми, ділові розмови й щирі бесіди. Він завжди був обачний, зважував кожне слово, і все-таки його викликали в поліцію… Невже це пов'язано з відвідинами того підозрілого суб'єкта? Чи, може, поліція пронюхала щось про американський паспорт? Тоді справа гірша, клопоту не оберешся… Правду сказати, тепер, коли він збирався виїхати з Франції, виклик у поліцію великого значення не мав. Найбільше, що з ним можуть зробити, — запропонують покинути Францію. Його турбувало інше: очевидно, він допустився якоїсь помилки. А це вже провал — брак у роботі… У роздумах минула ніч. Небо вже повільно сіріло, наставав осінній світанок. Василь відчинив вікно. В кімнату ринуло холодне повітря. З вулиці долинав шум, який усе гучнішав. В ньому злилися і кроки пішоходів, і шурхіт автомобільних шин по асфальту, і вигуки вуличних торговців, і заводські гудки. Починався паризький день… Василь швидко роздягся і ліг у ліжко, щоб хоч трохи подрімати перед важким днем. Але заснути йому так і не пощастило, — треба було вирішити ще одне складне питання, про яке він забув: який паспорт показати поліції — чехословацький чи американський? Звичайно, ставлення до американця буде зовсім інше, але показати американський паспорт Василь не міг: в усіх документах, у банку, в торговій палаті було записано, що він, Ярослав Кочек, підданий Чехословацької республіки. О восьмій Василь був уже на ногах. Старанно поголився і, прийнявши ванну, відчув себе бадьорим. Лізі нічого не сказав про виклик у поліцію — навіщо тривожити її передчасно? У конторі він засів за поточні справи, а рівно о дванадцятій був у поліції, постукав у двері кімнати номер двадцять чотири і почув сердитий голос: «Заходьте!..» За столом, закиданим папками, сидів середнього віку шатен у цивільному. Прочитавши подану Василем повістку, він запропонував йому сісти на стілець напроти себе. — Давно живете у Франції? — спитав після невеликої паузи. — З весни тисяча дев'ятсот тридцять першого року. — Національність, підданство, заняття? — Словак, чехословацьке, співвласник рекламної фірми «Жубер і компанія». — Чи належите до політичних партій або організацій? — Ні, не належу. — Переконання? — Я комерсант. І переконання мої полягають у тому, що треба заробляти гроші — чим більше, тим краще, — відповів Василь. — І ви досягли успіхів? — Не маю підстав скаржитися на долю… — Скажіть, мосьє Кочеку, ви чули про вбивство югославського короля в Марселі? — Читав про це в газетах. — Що ви думаєте з цього приводу? — Як християнин, вважаю то звірством. Ніхто не має права вбивати подібних до себе… Комісар розкрив папку, що лежала перед ним, і почав перегортати якісь папери, потім підвів голову і виголосив цілу промову: — Бачите, мосьє Кочеку, слов'яни невдячні люди, — на нашу гостинність вони відповідають злом. Один росіянин, що врятувався у нас від більшовиків, убив президента Думера, а цими днями інший слов'янин, чи то з Македонії, чи з Хорватії, убив свого короля і тим завдав нам багато неприємностей. Згодьтесь, що нам може увірватися терпець!.. За таких обставин ми змушені вжити відповідних заходів і захистити себе від можливих ексцесів на майбутнє. Є ухвала виселити з Франції всіх підозрілих слов'ян, що б вони не робили… — Комісар помовчав і подивився на Василя: яке враження справлять на нього ці слова? Василь сидів спокійно, вертів у руках ключі од автомашини. — Проте ця ухвала не стосується порядних людей, — вів далі комісар. — Ми, французи, люди гуманні і вміємо відрізняти біле від чорного. Ну, хоч би ви. Від багатьох поважних людей ми чули про вас добре слово. — Комісар знову почав гортати папери в папці. — Ось ваш колишній компаньйон, власник авторемонтного заводу мосьє Франсуа Ренар, хазяїн бару того ж містечка, начальник поліції Руле, члени правління тенісного клубу панове Маріньє і де ла Граммон, ваш нинішній компаньйон мосьє Жубер і, нарешті, ваш сповідник дуже хвалять вас як гарного сім'янина, віруючого католика і тверезу, порядну та благонадійну людину… Отже, ви приємний виняток і можете жити у Франції скільки вам завгодно! — закінчив комісар. — Мені лишається тільки подякувати вам! — мовив Василь. — Я потурбував вас лише для того, щоб сказати вам про це. Не смію більше затримувати! — Комісар подав руку. Василь потиснув комісарові руку і вийшов. І тільки на вулиці, сідаючи н машину, зрозумів, яке напруження пережив під час візиту в поліцію. І цього разу минулося!.. Василь був задоволений з себе: виявляється, він — виняток для паризької поліції! Чи можна було думати про кращу атестацію? І все-таки виклик у поліцію став поштовхом, щоб благонадійний мосьє Кочек прискорив ліквідацію своїх справ. Насамперед Василь домовився з Жубером про те, що забиратиме свої гроші поступово, до кінця грудня, щоб фірма не зазнавала ніяких фінансових труднощів. Він брав щомісяця по п'ятдесят тисяч франків, переводив їх у долари за офіційним курсом — одинадцять франків і сімдесят сантимів за долар — і переказував на свій поточний рахунок в американському банку. Він ще не забув про виклик до поліції, коли Ліза розповіла йому про нову неприємність. — Ти подумай тільки, вони вислідили його і хотіли вбити!.. — Хто кого вислідив, кого хотіли вбити? — Вислідили професора Ніколаї і вчора вночі напали на нього, хотіли вбити. — Звідки ти довідалася про це? — Розповів нам декан — друг професора Ніколаї. Він був у лікарні, розмовляв з ним і дізнався, що пізно вночі до Ніколаї подзвонили. На запитання: «Хто там?» — почувся грізний окрикі «Відчиняйте, поліція». Професор відчинив двері… До нього вдерлися три здоровенні молодики. Ніколаї спробував чинити опір, навіть збив одного з ніг. Але що може вдіяти один, хоч би який він був сміливий, проти трьох озброєних бандитів? Кілька ударів ножем, і професор, обливаючись кров'ю, впав і знепритомнів. Гадаючи, що він мертвий, убивці втекли, забувши зачинити двері квартири. Сусідка, що живе поверхом вище, побачила відчинені навстіж двері, здійняла тривогу, викликала поліцію… Лікарі кажуть, що життю професора Ніколаї небезпека не загрожує, але він у важкому стані… Негідники, знайшли-таки старого!.. — В Лізи тремтіли губи, очі наповнилися сльозами. Треба віддати їм належне, працюють сміливо!.. Певно, німецька розвідка має широке розгалуження, якщо націсти так легко вислідили небажану їм людину і в чужій країні вчинили замах на її життя! — Як ти гадаєш, не могли вони вислідити і мене? — Ну що ти!.. Професор Ніколаї — визначна особа: він читав лекції, виступав із статтями, викриваючи махінації націстів у себе на батьківщині. Знайти його було неважко… — Василь намагався заспокоїти дружину, однак сам був серйозно стурбований. Націстські агенти, що натрапили на слід професора Ніколаї, могли так само вислідити й Лізу. Тоді життя в Німеччині буде дуже складне… Але якщо не їхати в Берлін Василеві, який має поважні рекомендації, то кому ж їхати?.. За місяць до від'їзду в Німеччину Василь написав своєму новому патронові, містеру Адамсу-молодшому, що наприкінці року збирається до Берліна і просить повідомити, чи нема додаткових доручень, крім тих, які він дістав під час свого перебування в Нью-Йорку. В ці дні Василь часто зустрічався з Джо Ковачичем. Якось Джо, побачивши його, засяяв: — Ну, друзяко, здається, у нас усе гаразд! Мій старий розщедрився і пообіцяв перевозити нам щомісяця на зафрахтованих пароплавах по кількасот, мішків кави й сотню ящиків сигарет, — якщо, звичайно, діло у нас піде успішно. Ви тільки налагодьте відносини з митниками, а все інше буде — о'кей! Ми з вами такі гроші загрібатимемо, що чортам нудно стане. Для мене дуже важливо почати заробляти самому, хочу довести старому, що він помиляється, вважаючи мене за бездарного чиновника державного департаменту. До речі, у своєму листі батько хвалить вас: «Твій майбутній компаньйон серйозна людина. Він справив на мене вельми позитивне враження, хоч ми з ним і розійшлися де в чому!..» — Все це чудово. Я майже певен, що мені пощастить домовитися з митниками. Але найголовніше — вивіз валюти. Якщо ми не зуміємо знайти шляхів, щоб вивозити тверду валюту, перед нами постануть нові труднощі… — Не турбуйтесь! Я сьогодні ж розмовлятиму по телефону з нашим генеральним консулом у Берліні і з’ясую всі можливості… От неначе б уже і все готове для від'їзду. З Америки надійшла відповідь: єдине, писав Адамс, про що має подбати містер Кочек, це про збільшення поставок нафти, бензину й мастила. Діло в рекламному бюро теж було ліквідовано; ніяких непорозумінь між компаньйонами не виникло, і Василь розлучався з Жубером по-дружньому. Лишалося виконати останнє доручення «батька»: щиро поговорити з деякими друзями. Перш ніж назавжди покинути свій кабінет, Василь покликав до себе художників, майстрів та інших працівників контори і з кожним попрощався, кожному сказав добре слово. Першим він запросив Борро. — Дорогий Анрі, з вами у мене особлива розмова, — почав Василь. — Передусім хочу подякувати вам за все хороше, що ви зробили для фірми. Сподіваюся, що лишаю тут вірного друга і, коли виникне потреба, можу цілком покластись на нього… — Не сумнівайтеся в цьому! — відповів художник. — Майте на увазі, Анрі, ви можете знадобитися мені не заради якихось моїх особистих справ… Ну, як би сказати ясніше, щоб ви мене зрозуміли!.. — Мосьє Кочеку, не думайте, що я немовля. Я, можливо, здогадуюсь, хто ви і чого добиваєтесь. Говоріть зі мною цілком відверто! — Добре, говоритимемо відверто!.. Але спершу скажіть мені — хто я і чого добиваюсь!.. — Ви — революціонер-антифашист, боретеся проти фашистів і, звичайно, виступаєте не тільки від свого імені… — А від чийого ж? — Точно не знаю… Гадаю, це не так і важливо. Важливо, що наші інтереси збігаються, — я маю на увазі французьких патріотів. Скажу вам на прощання ще одне: ви, безумовно, дуже талановита людина, і ваша робота викликала в мене трохи добрих заздрощів. Я прагнув учитися у вас і, здається, дечого навчився. Завжди за всіх обставин ви можете звіритися на мене! — Надходять важкі часи, Анрі!.. Цілком можливо, що Гітлер захоче порахуватися з Францією. Це була б трагедія не тільки для вас, французів, але й всього людства. Може, настане такий час, коли нам доведеться діяти спільно… Не очікуючи цього, гуртуйте довкола себе справжніх патріотів, вчіться конспірації, готуйтесь до боїв. Не маю сумніву, що їх не довго чекати. Якщо коли-небудь від мене, прийде людина і скаже: «Мені хотілося б замовити вам. портрет», — довіртесь їй!.. — Я зрозумів вас! — Борро рвучко обняв Василя і швидко вийшов. На подив Василя, розмови з Маріньє не вийшло. Той тримався. неприступно, відповідав коротко і закінчив тим, що сказав: — Мосьє Кочеку, я знаю, ви чесна людина і заслуговуєте на всіляку повагу, але я не можу співробітничати з вами. Хочу вас запевнити, що ми, французи, якось розберемося у своїх справах без чужої допомоги! Зовсім по-іншому поводився де ла Граммон. Він щиро зустрів Василя, коли той прийшов прощатися. — Так, правда ваша, часи настають важкі!.. Відверто признаюся вам, що боюсь, коли б наші тупоголові правителі, які нічого не бачать далі свого носа, не привели нас до катастрофи, — говорив він. — Вони роблять Гітлерові поступку за поступкою, не розуміючи, що йому поклади тільки пальця — він і всю руку і голову одкусить!.. Ви не ображайтеся на нашого друга Маріньє. Це типовий представник касти французьких урядовців. Але людина він чесна і справжній патріот. У критичну мить Маріньє стоятиме по цей бік барикад. Кажу щиро, мені шкода розлучатися з вами… Пишіть, дайте про себе звістку, і, якщо я чимось зможу допомогти вам, завжди до ваших послуг! Із Сар'яном попрощались, як прощаються перед довгою розлукою давні й близькі друзі. — Любий друже, — сказав журналіст, — коли ви поїдете, я осиротію. Ні з ким буде й душу відвести. Не забувайте мене і, якщо буде зручно, пишіть частіше! — Він дав Василеві берлінську адресу Ганса Вебера і ще раз повторив, що на того можна звіритися. Візи на в'їзд до Німеччини одержано, квитки на кур'єрський поїзд Париж — Берлін придбано, усе потрібне куплено. Навіть автомобіль переслано багажем. Напередодні від'їзду Василь востаннє повечеряв з Ковачичем. Вони домовилися про все. Джо передав Василеві рекомендаційного листа до свого друга, генерального консула Америки в Берліні О'Кейлі. Розпивши останню пляшку вина, вийшли з ресторану. На вулиці було вогко, великі лапаті сніжинки кружляли в повітрі. — Ну, голубе, зичу успіху! Цілком покладаюсь на вас, сподіваюсь, що скоро ми з вами зберемо чималий статок! Джо міцно потис Василеві руку, зупинив таксі і поїхав. Василь простував по паризьких вулицях, заполонений суперечливими почуттями: йому було шкода їхати з цього чудового міста. Але, з другого боку, здавалося, що справжня робота почнеться там, у Німеччині. «Буде важко? — запитував він сам себе і одразу ж відповідав: — Можливо…» І думав про те, що так чи інак починається нова смуга в його неспокійній біографії.

 

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка