Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека



Сторінка14/17
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.22 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ




 

Цього разу Василь зупинився в Берліні у звичайному, порівняно недорогому готелі, — тепер йому не треба було набивати собі ціну. Ставлення до американського підданого в Німеччині було більш ніж прихильне. Це він відчував ще в дорозі, під час переїзду франко-німецького кордону, коли прикордонники шанобливо брали його й Лізин паспорти і одразу ж повертали, уклоняючись, а митники тільки вдавали, що оглядають речі американського пасажира, — піднімали віка численних валіз, не цікавлячись їх вмістом. У готелі Василеві надали номер-люкс на третьому поверсі, з ванною і телефоном. Портьє та інші служники готелю зустрічали американське подружжя, незмінно усміхаючись і намагаючись умить виконати будь-яке їхнє бажання. Єдине, чого вони не могли зробити, це досхочу нагодувати заокеанських гостей. У ресторанах на всій території третього рейху було встановлено певні дні для м'ясних і рибних страв, а в інші дні подавали страви з овочів, хліб замінювали сурогатом, масло — маргарином. Проживши в готелі кілька днів і показавши Лізі місто, Василь узявся до діла. Треба було найняти квартиру, встановити зв'язок з фірмою-покупцем, відвідати американське консульство й зареєструватися там. Він попросив портьє порадити йому, як і де знайти в Берліні квартиру. Портьє дав Василеві адреси і телефони кількох контор найму квартир. На Василеві дзвінки відповідали ввічливі дівчата, працівниці цих контор, ставили безліч усіляких запитань: в якому районі, на якому поверсі, із скількох кімнат добродій хотів би найняти квартиру? З центральним опаленням чи пічним? З ванною чи ні? І нарешті, останні і найважливіші запитання: національність і підданство? Одразу ж попереджали, що іудеям квартир не наймають. Василь казав, що він не заперечував би проти невеликого особняка, неодмінно з гаражем. Найняти квартиру в Берліні, виявилося, неважко. Було багато вільних помешкань, навіть цілих будинків, особливо після того, як з Німеччини вислали євреїв. Уже на другий день Василя сповістили, що можуть запропонувати особняк з восьми кімнат, умебльованих новими меблями, з великим садом і гаражем, у районі Потсдама. Василь і Ліза поїхали оглянути особняк. Їх супроводжував представник контори. Посеред великого саду — білий двоповерховий будинок з балконами. За будинком — гараж на три автомашини з ямою та іншими пристосуваннями для ремонту. Біля воріт — сторожка. Водопровід, каналізація, власна котельня, вугільний бункер, телефон. У цокольному поверсі— кухня, холодильні камери і приміщення для челяді. Все, що потрібно для райського життя!.. Звичайно, у цих восьми кімнатах з дорогими меблями Василеві й Лізі робити було нічого. Але особняк мав багато переваг перед міською квартирою, навіть дуже затишною. Високий цегляний мур відокремлював його од вулиці. Поблизу жодного сусіда — отож нічого було боятися, що хтось підслуховуватиме. Нарешті, тиша й свіже повітря теж чогось варті. Ліза, оглянувши все, невесело сказала: — Тут, звичайно, добре, але що я робитиму в цих. хоромах цілі дні, коли ти поїдеш до міста? — Читатимеш, господарюватимеш… А коли тобі це набридне, поїдеш зі мною до міста. — А що робити в місті? — Ну, люба, хіба мало чим можна зайнятися в такому великому місті, як Берлін? Музеї, картинні галереї, кіно… Нарешті, коли захочеш, можна поступити на якусь роботу. Ти знаєш мови, а тут багато американських установ. — Гаразд, побачимо, — непевно відповіла Ліза і додала — Ти уявляєш, яку ціну заправлять за цей палац!.. — А мені до того байдуже, — платитиме компанія. Одначе коли вважатиме, що надто дорого, доплачу із своїх власних коштів. Їх у мене чимало, та й тут зароблю… Ліза мовчки знизала плечима. Ціну за особняк справді заправили велику — чотири тисячі марок на місяць. Пристойна квартира з трьох кімнат з усіма вигодами у центрі міста коштувала не більше трьохсот марок. — Ні, для мене це надто дорого, — сказав Василь, коли йому назвали ціну, і запропонував дві тисячі п'ятсот марок. Мабуть, охочих найняти особняк за таку суму в Берліні було не дуже багато, — Василеву пропозицію прийняли і, одержавши орендну плату за місяць наперед, уклали з ним угоду. А ще через кілька днів, коли прибула автомашина, Василь і Ліза переїхали до особняка. Тепер треба було заорендувати приміщення для контори, найняти службовців і розпочинати роботу. Та й для особняка потрібні були садівник, сторож, опалювач і покоївка. Сторож, що жив в особняку, не викликав у Василя довіри. Перш ніж наймати людей, Василь поклав побачитися з Вебером і побувати в генерального консула Америки — відрекомендуватися йому і передати листа Джо Ковачича. О'Кейлі був симпатичний чолов'яга. Прочитавши листа, він усміхнувся: — Протегувати підданим Сполучених Штатів — мій обов'язок. Якщо можу допомогти вам порадою — завжди до ваших послуг!.. Скажіть, містере Кочеку, ви живете в готелі чи найняли квартиру? — Найняв особняк у Потсдамі і позавчора переїхав туди з дружиною. — Це ж скажені гроші! — вигукнув О'Кейлі. — Так, дуже дорого, зате зручно — тиша, чисте повітря. Все це чогось варте… Потім, признаюсь вам, я сподіваюся тут добре заробити і повернути всі витрати з лишком. Якщо, звичайно, ви допоможете мені. — Чим? — Насамперед порадою. Мені треба відкрити в Берліні контору, найняти службовців, налагодити зв'язки… Загалом безліч клопоту! — Приміщення для контори знайти легко: в діловій частині Берліна багато вільних приміщень. Євреїв вислали, а на їхніх місцях ще ніхто не осів. А от наймаючи людей, будьте обережні: тут кожен третій або агент, або слідець гестапо. Дивіться, аби вони не підсунули вам своїх людей, — застеріг О'Кейлі. — А як цього уникнути? — Важко, але можна. Хочете, ми порекомендуємо вам декого… — Буду вам безмежно вдячний! — Нема за що дякувати, це теж мій обов'язок… До речі, як ви влаштувалися з харчуванням? — Дуже погано. В Парижі ми з дружиною звикли до смачних наїдків, а тут самі овочі, замість хліба — картопля, а коли й дадуть зрідка м'ясо, то таке, що їсти не можна. Не кажучи вже про те, що нема доброго вина! — Ви можете користуватися нашим магазином, там за долари вам продадуть усе, що вашій душі заманеться. — Консул написав записку і подав Василеві: Зайдіть туди — це в дворі консульства, — купіть, що потрібно, і замовте ще чогось на майбутнє… В листі Джо просить мене де в чому допомогти вам… Про це він говорив зі мною і по телефону. Коли виникне потреба, приходьте, — я зроблю все, що зможу. — Я хотів би запитати вас, містере О'Кейлі, як ви гадаєте, — чи поведеться нам тут? Націсти не викликають у мене довір'я… — Націсти на чолі з Гітлером — погань. Це, звісно, строго між нами!.. Вони пробудили в німців найниціші почуття. Однак націсти — це все-таки краще, ніж комуністи. З націстами можна домовитись на певних умовах, налагодити з ними торгові зв'язки, як, наприклад, робить ваша компанія, і непогано заробити. А що комуністи? Вони не визнають ні приватної власності, ні приватної ініціативи! — Цілком згоден з вами!.. Без приватної власності світ запалиться… Признатися, я невеликий політик, а проте боюся, щоб Гітлер не обдурив нас… У нього вовчий апетит. Спершу він проковтне, своїх найближчих сусідів, потім візьметься до великих, — тоді й нам стане не дуже затишно на цьому світі… — Щодо близьких сусідів — будь ласка! Їжте їх, пане Гітлере, на здоров'я, — то байдуже!.. Нам вигідніше мати справу з однією могутньою державою, ніж морочитися з усякою дрібнотою. Сказати вам правду, у наш вік дрібні держави не мають права на існування, і чим швидше відбудеться неминучий розпад їх, тим краще. Нехай Гітлер спинається на ноги і всією могутністю вдарить по Радах — нас цілком влаштує це! Вам ніколи не спадало на думку, що Гітлер, зрештою, обкрутить нас круг пальця? — спитав Василь. — Та де там! — Генеральний консул зареготав. — Ми для Німеччини зовсім недосяжні!.. Вона змушена буде напасти на Ради. Гітлер та його найближче оточення добре розуміють, що для них ворог номер один — більшовики, що їм не. жити на нашій планеті, доки існують Ради. Якщо німці трохи поскубуть ще й зарозумілих англійців, теж буде непогано, — утвориться вакуум, а ми заповнимо його. Часи міняються містере Кочеку! Англійці не мають ніяких прав панувати над світом, як це було досі. Ми — найбагатша нація, і майбутнє належить нам — американцям! — Голос О'Кейлі лунав урочисто. — Питання ці надто складні, не для мого розуму! — скромно сказав Василь і підвівся. У магазині Василь наповнив три великі паперові пакети усякими наїдками, купив кілька пляшок вина, поклав усе це в багажник і відвіз додому Лізі. По обіді він подзвонив у контору акціонерного товариства «Фламме» — основного покупця продукції компанії, представником якої був містер Ярослав Кочек, — і назвав себе. — Одну хвилинку! — попросив жіночий голос, і його зразу ж з'єднали з Шіллінбергом, генеральним директором товариства. — О, містер Кочек! Добридень, добридень, ми давно чекаємо вас! — Коли ви могли б прийняти мене, пане Шіллінбергу? — Коли ви тільки забажаєте! Хоч зараз, якщо не заперечуєте… Василь не кваплячись зібрався, узяв портфель і, прощаючись аз Лізою, сказав: — Ну, велика битва починається!.. Він знав, що акціонерне товариство «Фламме» націсти створили спеціально для закупівлі нафти в Америці, що керівники товариства — підставні особи, а фактичний хазяїн його — рейхміністр Герінг, який прибрав на той час до рук не тільки всю авіацію, але й авіаційну промисловість Німеччини. Високий, гладкий, з прилизаним світлим чубом, Шіллінберг, який вважався генеральним директором «Фламме», прийняв уповноваженого найбагатшої американської нафтової компанії вельми прихильно й запопадливо. — Ви не заперечуватимете, якщо при нашій розмові будуть присутні мої заступники — віце-директори Бломе і Цізель? — запитав він. — Звичайно, ні. До просторого кабінету з темними важкими дубовими меблями зайшли два типові бюргери в старомодних костюмах. Відрекомендувавшись американському гостеві, вони статечно сіли біля самого стола, накритого зеленим сукном. Секретарка принесла тацю, на якій стояли порцелянові чашки, кофейник, пляшка шнапсу і чотири малесеньких чарочки. Поставивши все це на стіл, вона мовчки вийшла. Шіллінберг власноручно налив у чашку гарячої кави і, подаючи Василеві, спитав, чи не хоче містер Кочек чарочки шнапсу? — Либонь, не відмовлюсь! — Василь ковтнув напою, що відгонив сивухою, і навіть не скривився. Кава — звичайнісінький сурогат. «Якщо вже в такій багатій установі п'ють сурогат замість кави, — подумав Василь, — то в Німеччині знайдуться покупці на справжню бразільську каву!..» Почалася ділова розмова. Шіллінберг сказав уповноваженому «Стандард ойл компані», що «Фламме» хоче значно збільшити закупівлю пального в Америці, особливо авіаційного бензину, з умовою, що компанія надасть товариству довгострокові кредити і збудує в Німеччині сучасні бензосховища. Василь, знаючи думку Адамса, відповів, що компанія не може надавати довгострокові кредити, окрім комерційних, тобто короткострокових. І одразу ж запитав: на яку кількість товариство передбачає збільшити закупівлю? — Якщо буде кредит, ми могли б купувати у вас близько двохсот п'ятдесяти тисяч тонн бензину і тридцяти тисяч тонн мастил на рік, — відповів генеральний директор. — Я хоч сьогодні готовий укласти контракт на поставку такої кількості бензину й мастил. — А кредит? — Як я вже сказав, компанія надасть вам комерційний кредит під векселі акціонерного товариства на термін від чотирьох до шести місяців з розрахунку півтора відсотка річних. Щодо бензосховищ, то навряд чи ми зможемо взяти на себе такі зобов'язання… А втім, я запитаю компанію, якщо ви на цьому наполягаєте. — Василь говорив спокійно, упевнено, і в керівників «Фламме» склалося враження, що це представник з великими повноваженнями. — Вашу пропозицію ми обговоримо на раді директорів і повідомимо вас про свою ухвалу, — сказав Шіллінберг. — Будь ласка, я вас не кваплю!.. Чи не могли б ви зробити мені невелику послугу — допомогти підшукати приміщення для моєї контори не дуже далеко від вас? Віце-директор Бломе зразу ж погодився допомогти містерові Кочеку.  

Треба було неодмінно встановити зв'язок з Гансом Веберам. Василь мав і адресу його, і номер домашнього телефону, але з'являтися до нього додому не міг, щоб не викликати підозри і не зашкодити Веберові. Лишалося одне — подзвонити по телефону. Василь не знав, чи зручно й це, бо не сумнівався, що в Берліні підслуховують усі телефонні розмови. Він попросив Лізу піти на залізничну станцію Потсдам, звідти по телефону-автомату подзвонити Веберові додому і, як давня знайома, призначити йому побачення. — Він людина тямуща, — сказав Василь, — тож, коли ти назвеш себе, зрозуміє, про що йдеться. Більше того, він, я певен, сам чекає нашого дзвінка, знаючи, що ми маємо приїхати. — Якщо Вебер захоче зустрітися зі мною, — де, в якому місці призначити йому побачення? — спитала Ліза. — Де-небудь поблизу. Ну, скажімо, на. тій же станції Потсдам. Погуляйте трохи і, якщо пересвідчитесь, що ніхто не стежить, приходьте сюди. Ніч сьогодні темна, навряд чи хто вас пізнає. — Скажи, ти цілком певен у Вебері? Уявляєш, що буде, коли ми помилимось у ньому!.. — Цілком певним ні в чому не можна бути!.. Але Вебер завжди справляв на мене добре враження. До того ж його рекомендував Сар'ян, у чесності якого сумніватися не доводиться. І ще згадай: саме Вебер привів до нас Браун. — А якщо все це гра? Обміркована в усіх деталях гра? — Без певного довір'я до людей нам не можна! Інакше ми з тобою не розвідники, а нікчеми, та й годі.. Вебер був дома; судячи з тону голосу, зрадів дзвінку і зразу ж зажадав побачитися. Через півгодини Ліза здалеку пізнала високу, цибату постать Вебера, пішла йому назустріч, взяла під руку і повела в парк. — Ходімо до нас, тут недалеко. Чоловік чекає на вас! — сказала вона. Зустріч Василя з Вебером була щира. Вебер немов ожив, побачивши Кочека. — Нарешті ви приїхали! Василь посадив його на канапу, присунув столика, дістав шотландське віскі й налив чарки. — Після такого холоду не зашкодить трохи випити, — запропонував він, — та й за зустріч теж! Ліза сказала, що їй треба готувати вечерю, і вийшла, залишивши чоловіків самих. — Розкажіть, друже, що нового у вас, як поживаєте, як влаштувались? — Василь сів поруч з Вебером на канапі. Розповісти треба багато про що, не знаю, з чого й почати!.. Насамперед я дуже радий, що ви приїхали. Живу я непогано, працюю тепер у консульському відділі міністерства закордонних справ, посідаю скромну посаду референта. — Якою вам здалася Німеччина? — Що вам сказати?.. Навіть не віриться, що це моя батьківщина, — настільки все змінилося, особливо — люди. Вони бояться сказати одне одному зайве слово, живуть придушені страхом. — Невже всі примирилися з існуючим ладом, і ніхто не пробує боротися? — Боротися?.. Важко, дуже важко. — Вебер похилив голову і деякий час мовчав, потім глянув на Василя. — Звісно, є чесні люди, що борються як можуть, та все це крапля в морі… — Але ж ріки беруть початок з маленьких струмочків, — сказав Василь. — Звичайно… Проте буває й так, що струмки висихають, не встигнувши влитись у великий потік… — Буває, — погодився Василь. — Та все в, житті, незважаючи на тисячі перешкод, прагне кінцевої мети. Я розумію, що жменьці чесних людей неймовірно важко боротися проти велетенської державної поліцейської машини. Але навіть сам факт опору означає багато, — принаймні світ знатиме, що не всі німці схвалюють націзм! — Виходячи з цих принципів, ми й діємо. Нас небагато, та члени нашого гуртка — вірні, порядні люди. Робимо мало, але поки що більше й не можемо… Нам потрібна допомога! — закінчив він, притишивши голос. — Настане час, ми поговоримо про це, — сказав Василь. — Зараз мені потрібна ваша допомога, Я приїхав сюди як американець — представник нафтової компанії «Стандард ойл компані» у Німеччині. Маю відкрити в Берліні контору і найняти працівників. Чи не можете ви порекомендувати юрисконсульта, досвідченого бухгалтера, діловода, які знають мови, а особисто для мене — сторожа-садівника й служницю? Зрозумійте мене правильно: потрібні не борці-антифашисти, а просто порядні люди, не зв'язані з гестапо, — от і все! — Думаю, що зумію знайти вам таких людей. Їм можна знати, що ми з вами знайомі?.. — Відверто кажучи, це небажано… Коли знайдете юрисконсульта чи бухгалтера, пришліть їх до мене. Скажете їм, нібито випадково довідалися, що американському підприємцю потрібні працівники. — Як ви знатимете, що людина прийшла до вас саме від мене? — спитав Вебер. — Та ніхто ще не знає, що мені потрібні співробітники. Отож ніхто й не звернеться. — У мене є на прикметі один юрист… Глауберг, Альберт Глауберг. Якщо не заперечуєте, він прийде до вас сюди завтра ввечері, о сьомій годині. — Як ви думаєте, він не на підозрі в гестапо? — Дорогий Кочеку, тепер у Німеччині нема людей, яких не підозрювало б гестапо. У поліцейській державі інакше не буває. Наскільки я знаю, Глауберг ніколи не брав участі в політичній боротьбі. Він людина скромна і малопомітна. — По-вашому, йому можна довіряти? — Як вам сказати… До певної міри, але не більше… — Зрозуміло! Перекажіть цьому Глаубергові, нехай прийде. Ліза запросила Вебера до столу, але той подякував і відмовився, сказавши, що після восьмої години він, мовляв, нічого не їсть. — Не буду заважати вам! — Вебер підвівся. — Скажіть, а як надалі ми зможемо підтримувати з вами зв'язок? — спитав Василь. — Мадам Маріанна завжди може подзвонити мені додому по телефону. Але, зважаючи на те, що у нас підслуховують усі розмови, найкраще говорити в інтимному плані… Цілком природно, що я захочу зустрітися з гарною дамою, призначу їй побачення… До речі, в мене є конспіративна квартира, де ми з вами могли б зрідка зустрічатися. — У тій квартирі ви можете зустрічатися з місіс Кочековою, але не зі мною. Одразу ж виникне підозра: чому чоловік тієї жінки, за якою упадає Вебер, опинився у нього… Я думаю, найкраще показати, що ми з вами знайомі ще з Парижа: випадково здибатися на вулиці на людях, голосно виказати свою радість. Тоді я зможу дзвонити вам по телефону, іноді бачитися з вами, навіть запрошувати вас до себе в гості або в ресторан повечеряти. — Це, звичайно, можна, але… — Що вас бентежить? — Як тільки в гестапо дізнаються, що ми знайомі, мене негайно викличуть туди… — То й що? — І накажуть стежити за вами, повідомляти все, що я довідаюся про вас. Не забудьте, ви — американець, отже, підозрілі… — В цьому я теж не бачу нічого страшного. Ви знаєте, що я людина аполітична, що мета мого життя — робити гроші, і більше нічого!.. Ось про це ви й повідомите гестапо… — Не хотілося б мати з ними справу. — Вебер бридливо скривився. — Ну та нічого… Убравсь між ворони, то й каркай, як вони. Підемо й на це… Уже проводжаючи гостя; Василь, ніби ненароком, спитав, чи не знає Вебер, де тепер фрау Браун і чи зустрічає її? — Ельза Браун працює стенографісткою в іноземному відділі націстської партії. — Он як! — На цю звістку у Василя навіть дух перехопило. — На відміну від Парижа, тут, у Берліні, вона живе скромно, ніде не буває, уникає зустрічей зі мною, — сказав Вебер. — Не порадите, як налагодити зв'язок з нею? — По-моєму, вона не захоче цього… — Зрозуміло, що не захоче!.. Зате нам дуже хочеться побачитися з нею і не поривати корисного знайомства. Ні, любий, як би Браун не опиралася, треба встановити з нею зв'язок за всяку ціну!.. Це ж не жарт, іноземний відділ націстської партії! Отам і снуються всі інтриги. — По-моєму, Браун найлегше здибати на вулиці, — не дуже охоче сказав Вебер. — Вона страшенно педантична — виходить з дому рівно о пів на дев'яту, спускається в метро, за п'ятнадцять дев’ята виходить недалеко від рейхстагу і прямує на роботу… Ввечері іноді затримується і тому не завжди вертає додому в один і той же час… Василь провів Вебера до самої хвіртки. Повернувшись, він застав Лізу біля вікна. — На вулиці так поночі, хоч в око стрель! — сказав він. Ліза рвучко обернулася до нього. — Скажи, Василю, яке враження на тебе справив сьогодні Вебер? — Найкраще. — Правда? — Правда. Але чому ти запитуєш про це? Хіба ти помітила в ньому щось підозріле? — Ні, не помітила. Але зрозуміла, що відтепер, якщо він спритний провокатор, ми цілком у його руках, і нам не вибратися звідси! — Заспокойся, люба! Раз і назавжди викинь з голови такі думки. Вебер зовсім не провокатор, він інтелігент-антифашист. Звичайно, не такий борець, щоб завтра повалити в Німеччині фашистський режим, але, повір моєму досвідові, він чесна, порядна людина, тільки дуже обережна. Я сьогодні остаточно впевнився в цьому. — Дай бог, як то кажуть, щоб було так! — А тобі доведеться виконати одну досить неприємну роботу. — Василь пильно подивився на Лізу. — Треба — то треба!.. Я розумію, що ми приїхали сюди поглиблювати знання німецької мови… Що я маю зробити? — Побачитися з Браун. Не тільки побачитися, але й умовити її співробітничати з нами, як і раніше. Ти тільки подумай, які перед нами відкриються перспективи, якщо вона почне інформувати нас про ті підступи, що їх готують гітлерівці проти своїх сусідів і, зрештою, проти нас! — Порадь, як до неї знайти підхід, і я постараюсь… — Гадаю, що з першої зустрічі в тебе нічого не вийде. Про поведінку Браун можу розповісти тобі з усіма подробицями, неначе з книжки вичитуватиму!.. Вона опиратиметься, відмовлятиметься, проситиме, благатиме дати їй спокій і навіть погрожуватиме, що піде в гестапо, причому все це, за винятком погрози, зробить щиро, побоюючись, щоб її не викрили. Ну, а в нас із тобою є підстави думати, що ми все-таки вмовимо її працювати з нами! — Огидне і небезпечне діло! — прошепотіла Ліза. — Не бійся, Браун галасу не зчинить ї в гестапо не піде. Але діло тут ми затіваємо справді небезпечне! — погодився Василь.  

Незабаром на фасаді чотириповерхового будинку на людній вулиці, в самому центрі Берліна, з'явилась нова вивіска — «Сдандард ойл компані. Берлінське відділення». Контора складалася з чотирьох кімнат — кабінету представника компанії, або директора Берлінського відділення, як звичайно називали містера Кочека; великої приймальні, кімнати, де сиділи бухгалтер та діловод, і кабінету юрисконсульта. Василь звелів винести старі меблі, що лишилися від колишнього хазяїна, і купити нові. Через кілька днів усі чотири кімнати було умебльовано з великим смаком. За допомогою Вебера людей підібрали теж непоганих. Флегматичний, млявий, мовчазний юрист Глауберг чудово знав заплутані статті цивільного й комерційного кодексів… Досвідчений бухгалтер Шульце, з вусами, як у Вільгельма Другого, працював раніше в одній єврейській експортно-імпортній фірмі, і тепер йому не довіряли хазяї-арійці. Літній, сивий діловод Колвіц вільно володів кількома європейськими мовами, але нічого не добився в житті, бо любив заглядати в чарку. І, нарешті, секретарка фрейлейн Лотта, рудоволоса, голубоока, схожа на ангела дівчина, яка вміла друкувати на машинці й стенографувати. Ото і весь персонал контори. В усіх кімнатах поставили телефони, а в кабінеті шефа — навіть три апарати, відкрили поточний рахунок у німецькому національному банку, замовили штампи, бланки, печатку, і контора почала функціонувати. Василь повідомив у листі Адамса про те, що вже зроблено, а також переказав пропозицію генерального директора «Фламме» Шіллінберга значно збільшити закупівлю пального, переважно авіаційного бензину, якщо товариству буде надано довгостроковий кредит в розмірі трьох мільйонів доларів і збудовано за рахунок компанії великі бензосховища в районі Гамбурзького порту. Надіславши спішного листа в Нью-Йорк, Василь став чекати відповіді. Він зайшов до генерального консула Америки і попросив його надіслати Адамсові дипломатичною поштою або листа, або шифровану телеграму про те, що він, Кочек, не радить надавати «Фламме» довгостроковий кредит, бо Німеччині, яка прагне зміцнити свій повітряний флот і активно взялася будувати літаки, а також підводні човни, конче потрібно пальне. Отож «Фламме» збільшить його закупівлю, маючи й звичайний комерційний кредит з розрахунку півтора відсотка річних. Що ж до спорудження бензосховищ у районі Гамбурга, то він би радив компанії збудувати попервах три-п'ять, та й то з умовою, що вони належатимуть компанії. О'Кейлі записав усе, що сказав Василь, і пообіцяв того ж дня передати Адамсові. Спершись на спинку крісла, О'Кейлі промовив: — Я вважаю, що ваші рекомендації правильні. Вже що, а пальне вони куплять за готівку. Цими днями військово-морське міністерство спустило на воду три підводних човни і в гамбурзьких верфях розпочато будівництво двох крейсерів. За нашими відомостями, фірма «Мессершмітт» налагодила серійне виробництво бомбардувальників і літаків-коригувальників. Гітлер узяв курс на озброєння і переозброєння, а пального йому бракує. Чому ж вашій компанії не скористатися з цієї обставини? — Повірте, ми зуміємо скористатися з цієї ситуації! — усміхнувся Василь. Після нібито випадкової зустрічі з Вебером на вулиці Василь запросив його в ресторан. Увечері, коли над Берліном низько спустилися свинцеві хмари і пішов мокрий сніг, вони втрьох — Василь, Ліза і Вебер — сиділи за окремим столиком у ресторані «Дрезден» і під гуркіт джазу, на очах у численних відвідувачів, розмовляли про свої справи. — Через кілька днів я запрошу вас до себе в гості. Приїжджайте, нам треба побалакати, — сказав Василь. — Охоче, але майте на увазі: мої побоювання справдились. Мене викликали в гестапо і довго випитували, хто ви і звідки я вас знаю. Наприкінці звеліли підтримувати з вами зв'язок і про все доповідати. Звичайно, я не вагаючись погодився виконати свій патріотичний обов'язок… — Ну й добре, — весело відповів Василь. — Нам конче потрібні папір і друкарський шрифт. Чи не зможете допомогти? — спитав Вебер. — Треба подумати. Ви, певно, маєте намір друкувати газету або прокламації? — Почнемо з прокламацій. Папір продається. Але купувати його у великій кількості — значить викликати підозру. — Друкувати. прокламації — справа серйозна, легко провалитися. Добре обміркуйте все: підберіть надійних друкарів та й людей, що поширюватимуть листівки, підшукайте зручне приміщення. І ось що: крім вас, ніхто, жодна душа, не повинна знати мене і мого імені. Тільки коли ви дотримуватиметеся цієї умови, я готовий співробітничати з вами і допомагати в межах можливого. — Василь підняв келех з вином, цокнувся з Лізою, Вебером і випив. Джаз заграв модний фокстрот. Вебер підвівся і запросив Лізу. Незабаром вони кружляли в натовпі танцюристів. Повернувшись на місце, Вебер продовжив перервану розмову: — Зараз ніхто, крім мене, не знатиме про вас нічого. Але згодом виникне потреба, щоб ще хтось з наших познайомився з вами. Мало що може трапитися. — Правильно. Ми ще поговоримо про це. Щоб ви знали, Вебере, ми найближчим часом спробуємо зав'язати стосунки з фрау Браун… — Якщо ви вважаєте, що це конче потрібно… — Так, вважаю!.. Скільки паперу вам треба? — спитав Василь. — Чим більше, тим краще! — Я розумію і спробую дістати вам кілограмів сто — сто двадцять паперу. Обміркуйте, як його забрати і перевезти. Скажіть, коли приїдете в гості… Вони неквапливо пили вино, призволяючись убогою вечерею — маленькі шматочки м'яса й варена картопля, посипана дрібно нарізаною зеленою цибулею і сиром. Василь і Вебер по черзі запрошували Лізу танцювати. Було вже за північ, коли вони попрощались біля дверей ресторану.  

Перш ніж побачитися з Ельзою Браун, Ліза протягом двох днів спостерігала, як вона виходить із станції метро і, цокаючи підборами по асфальту, прямує на роботу. На третій день Ліза пішла назустріч Браун і, порівнявшись з нею, сказала: — Добрий день, фрау Браун, як поживаєте? — Ви… тут? — Від несподіванки німкеня мало не випустила сумочки з рук. — Що в цьому дивного? Я ж вам казала, що в мого брата тут справи! Ельза Браун пришвидшила ходу, щоб позбутися настирливої знайомої. — Фрау Браун, нам треба з вами поговорити. Де це можна зробити? — Нам нема про що говорити!.. Дайте мені спокій, — тремтячим голосом прошепотіла стенографістка. — Даремно ви так думаєте! — Ліза помітила, що вони підходять до іноземного відділу націстської партії, і змушена була сказати: — До побачення, фрау Ельзо! До нової зустрічі… Браун квапливо зникла за важкими дверима. Щоб мати більше часу для розмови, Ліза другого дня очікувала фрау Браун недалеко від будинку, в якому та жила. Не встигла стенографістка вийти з парадного, як. Ліча поспішилась до неї. — Знову ви!.. — вигукнула фрау Браун. — І адресу мою взнали!.. — У Берліні адресні столи працюють дуже справно!.. Отже, фрау Браун, нам усе-таки треба побалакати. Я прийшла сюди, щоб домовитися, де ми побачимося, — говорила Ліза, ідучи поруч з німкенею. — Я ж сказала, що нам нема про що говорити!.. — Я це чула. Але поміркуйте — у вас буде багато грошей, куди більше, ніж у Парижі. Якщо захочете, можете одержувати і продукти, яких тут не дістати. Зрозумійте, йдеться про зовсім невинні речі, і для вас ніякої небезпеки нема… — Ідіть геть, мадам, і дайте мені спокій! Інакше я покличу поліцейського. — Браун скоріше благала, ніж погрожувала. — Ну, цього ви ніколи не зробите, — спокійно сказала Ліза. — Чому ви так думаєте? — Який сенс вам занапащати себе? — Ви теж загинете зі мною. — Ні, загинете тільки ви. Мене, іноземку, хіба що вишлють із країни — ото й усе. Вони мовчки спустилися вниз, у тунель метро. — То де б ми могли поговорити? — знову спитала Ліза. — Я вже відповіла вам!.. — Не слід так поводитися з доброю давньою знайомою! Ми просто поговоримо з вами і, якщо не домовимось, розстанемося назавжди! — Знаю я це «назавжди»!.. Не хочу мати з вами ніяких справ!.. Підійшов поїзд, Браун кинулася до вагона… Василь порадив Лізі не втрачати надії, не турбувати Браун день чи два і дати можливість їй заспокоїтися, отямитися, обміркувати своє становище. І справді, коли Ліза через три дні знову підстерегла Браун біля під'їзду будинку, німкеня трималася по-іншому. Може, її спокусили гроші, а може, вона зрозуміла, що Ліза все одно від неї не відстане. Ткнувши Лізі записочку, Браун сказала! — Сьогодні о восьмій годині вечора приїздіть до мене за цією адресою. Таксі не наймайте і взагалі остерігайтесь, щоб за вами ніхто не слідкував… — Що це за адреса? — Квартира моєї подруги… Вона дозволяє мені зрідка зустрічатися там із залицяльниками… З нелегким серцем пішла Ліза на цю адресу. Адже всього можна було чекати — засади, будь-якої провокації. Вона умовилась із Василем, що він ждатиме її у своїй машині за квартал від будинку і, якщо у визначений час Ліза не повернеться, зразу ж звернеться до О'Кейлі. Дістатися до будинку подруги Браун Ліза мала одна. Будинок цей, як виявилося, був дуже далеко — майже на околиці міста, за кілька кварталів од автостради Берлін — Лейпціг, яку саме споруджували. Лізі довелося їхати туди і метро, і автобусом, а потім ще й трамваєм. Знайшовши без особливих труднощів будинок, Ліза зійшла на останній, четвертий поверх.

Двері відчинила сама Браун, вигляд у неї був похмурий. Не звертаючи на це уваги, Ліза люб'язно привіталася з нею, запитала про здоров'я, скинула пальто, повісила на вішалку і зайшла у маленьку кімнату. — Мабуть, нема рації гаяти час на дрібниці, — сказала вона, сівши на канапці. — Краще одразу обговоримо справу, заради якої я приїхала сюди, так далеко. — Я вас слухаю. — Браун сіла в крісло біля вікна, не підводячи голови, щоб уникнути Лізиного погляду. — Ви матимете три тисячі марок щомісяця. Це втричі більше, ніж одержували в Парижі. Зустрічатимемося з вами не частіше як двічі на місяць і, щоб не привертати до себе уваги цікавих, щоразу в іншому місці. — Що я мушу робити? — Те саме, що і в Парижі. Цього разу — правдива інформація про плани іноземного відділу партії націонал-соціалістів. Звичайно, не про дрібні й загальновідомі факти, а про великі, значні, таємні. — Це все? — Все. — Тоді вислухайте мої умови. — Браун встала і сіла поруч Лізи. — Ніяких розписок, що я одержала гроші, — це раз. Друге — ні з ким, окрім вас, зустрічатися не буду. — Вважайте, що ваші умови прийнято і їх буде суворо дотримано, — відповіла Ліза. — Сподіваюсь, ви розумієте, що тут не Париж. Там у скрутну хвилину можна було зникнути, сховатися в будь-якій іншій країні. А тут, якщо викриють, дорога одна — на той світ. В найкращому разі — концентраційний табір, теж смерть, тільки повільна. Треба бути дуже обережними, Дайте мені слово, що мое ім’я ніде, ні за яких обставин не згадуватиметься!.. — Фрау Ельзо, повірте, що я дорожу своєю безпекою не менше, ніж ви своєю. Можете бути певні: що б там не було, ви залишитесь осторонь, і жодна душа, крім мене, нічого про вас не знатиме. А тепер візьміть, будь ласка, перший аванс. — Ліза вийняла із сумочки три папірці по тисячі марок і поклала їх на журнальний столик перед Браун. — Скажіть, чи є у вас щось цікаве? — Є дещо… Італійці готуються до війни з Абіссінією, і, здається, наш уряд пообіцяв підтримати їх… Останнім часом керівники нашого відомства і представники Італії вели інтенсивні переговори. Про наслідки цих переговорів щодня доповідали особисто фюрерові. Минулого тижня приїжджали до нас керівники націстської партії Австрії Зейс-Інкварт, Тавс і Леопольд — обмірковувати «план Отто», який зберігають строго в секреті. Часто приїздить глава фашистської партії судетських німців Гейнлейн. Під час останнього його приїзду йому порадили підготувати вимогу про надання Судетській області автономії… — Все це Браун вимовила швидко, пошепки. — Дякую, фрау Ельзо! Я дуже рада, що ми знову, знайшли з вами спільну мову! — Ліза встала. — Якщо вам треба буде зустрітися із своїми залицяльниками, можете скористатися цією квартирою за невелику плату. — скапала Браун. — Моя подруга може надати її вам на якийсь час або на ніч. Більше того, коли побажаєте, вона може підшукати вам пристойних кавалерів… — Дякую. Якщо треба буде, я скажу вам… — Наступного разу, будь ласка, прихопіть із собою коробочку французької пудри рашель, губну помаду і пачку натуральної кави, ніяк не можу звикнути до сурогату!..  

Набридлива, безперервна мжичка, яка сіяла день і ніч, враз ущухла. Небо очистилось від хмар, засяяло сонце. Почалася весна, тривожна весна 1935 року. З Нью-Йорка надійшли чергові телеграми. В одній із них Адамс схвалював діяльність Василя в Німеччині. В іншій бухгалтерія повідомляла, що на поточний рахунок містера Кочека у німецький національний банк переказано десять тисяч доларів на організаційні витрати. Ще однією телеграмою комерційний відділ компанії сповіщав свого уповноваженого, що танкер з пальним прибуде в порт Гамбург десятого квітня під панамським прапором. Василеві пропонували виїхати туди, зустрітися з капітаном танкера містером Бемом, оформити здачу пального й мастила акціонерному товариству «Фламме» і підібрати постійного представника компанії в Гамбурзі. Василь завітав до генерального консула О'Кейлі, сказав йому про свій від'їзд і взяв у нього рекомендаційного листа на ім'я містера Меллона, американського консула в Гамбурзі. — Бажаю успіху, містере Кочеку! Коли повернетесь, розкажете, як там, у Гамбурзі, справи, — промовив О'Кейлі на прощання і додав: — Здається, вашу пораду не надавати акціонерному товариству «Фламме» довгострокових кредитів не буде взято до уваги… Після переговорів Гібсона з Гітлером державний департамент порекомендував керівникам банків, фірм, компаній і трестів, які мають ділові зв'язки з Німеччиною, надавати довгострокові кредити німецьким фірмам. Федеральний уряд гарантуватиме ці кредити. — Що ж, згори видніше… Моє діло маленьке — інформувати компанію про становище у Німеччині, а їм вирішувати, що робити! — Так, ми тільки виконавці, — погодився О'Кейлі. — Але, щоб краще виконувати доручення, треба бути в курсі великої політики і діяти впевнено, із знанням справи. — Очевидно, ви маєте рацію, хоч я, правду кажучи, ніколи політикою не цікавився, а проте добився дечого в житті! — усміхнувся Василь. — Часи були інші! — Можливо… В чому ж суть цієї великої політики, якщо, звичайно, не таємниця? — Таємниці ніякої. Просто наші державні діячі вважають, що Німеччина — єдина реальна сила в Європі, яка може перешкодити поширенню комунізму. Отже, Америка зацікавлена в зміцненні позиції Гітлера. Зрозуміло, до певних меж!.. — Хто може визначити їх? — спитав Василь. О'Кейлі мовчки розвів руками… За два дні до від'їзду Василь попросив свого юрисконсульта побувати в Гамбурзі, забронювати там у готелі гарний номер і з'ясувати, з ким із чиновників гамбурзької портової митниці можна зговоритися. Василь був певен, що Глауберг успішно впорається з цим делікатним дорученням. Незважаючи на свою млявість і флегматичність, він був проникливий і спритний юрист, — в усякому разі, чудово розбирався в обставинах, умів при нагоді використати й людські вади… Увечері Василь подзвонив Веберові й сказав, що місіс Маріанна і він були б раді, якби пані і пан Вебер завітали до них в особняк на чашку чаю. Про пані Вебер було сказано для того, щоб, коли телефонну розмову підслуховують, гестапівці думали, ніби містер Кочек не такий близький з Вебером і не знає, одружений той чи ні. — На жаль, я холостяк, — відповів Вебер. — Ми раді будемо бачити вас у себе! Вебер запитав адресу, хоч добре. знав її, і приїхав близько восьмої години. Мала відбутися відверта розмова, і Ліза, знаючи про це, знайшовши привід, вийшла з вітальні. — Дорогий Вебере, мені здається, настав чає поговорити з вами цілком відверто, — почав Василь, як тільки вони лишилися удвох. — Насамперед хочу сказати вам, що я ніякий не словак і не американець, тим паче не комерсант за покликанням. Але будучи справжнім ворогом фашизму, допомагаю і надалі допомагатиму всім борцям проти фашизму, незалежно від їхніх переконань і політичних поглядів. Сподіваюсь, у цьому наші інтереси цілком збігаються. Досі я не запитував про ваші політичні переконання, не цікавився також і метою, якої ви добиваєтесь тут, у Німеччині. Перед нами стоїть головне і єдине завдання — всіма силами боротися проти фашизму. Якщо це так, укладімо спілку, об'єднаймо наші зусилля… Згодні зі мною? — Цілком, — відповів Вебер, уважно слухаючи Василя. — В такому разі дозвольте поставити вам кілька запитань і дещо уточнити. Звичайно, ви відповісте на них тільки в тому разі, якщо вважатимете за потрібне. — Будь ласка… — Чи добре перевірені антифашисти-підпільники, які діють з вами? — Зараз нас набереться чоловік тридцять — тридцять п'ять, рахуючи і тих, що співчувають. Ми з обережності затримуємо ріст нашої організації, але, коли б треба було, могли б значно розширити її. В Німеччині антифашистів чимало… Ми всі давно знаємо одне одного і намагаємося не допускати в своє середовище випадкових людей… — Чи є у вас чітко вироблена програма або конкретна мета, якої ви добиваєтесь? — Програми у нас нема, а наша мета — знищити диктатуру Гітлера і націонал-соціалістів, відновити в Німеччині демократичні порядки. — Дозвольте дізнатися, до яких політичних партій належали раніше члени вашої організації? — Я мушу засмутити вас: серед нас нема ні комуністів, ні соціалістів. А втім, ми знаємо, що є ще одна підпільна антифашистська організація, яка складається з комуністів і соціал-демократів. Вона, либонь, більша за нашу, в ній багато робітників… Може, ви хочете встановити зв'язок саме з цією групою і працювати з нею? Якщо так, скажіть мені відверто, я знайду шлях до них… — Ні, друже, так ставити питання неправильно, — не мені працювати з ними, а вам, вашій групі. Розпорошуючи сили, яких і так мало, ви нічого не досягнете. Вам треба зрозуміти ще й ту обставину, що без комуністів сьогодні успішно боротися проти фашизму неможливо. Дозвольте дати вам дружню пораду: налагодьте контакт я тією групою і хоча б координуйте свої дії, якщо не хочете об'єднуватися з ними і прагнете зберегти організаційну самостійність. — Особисто я вважаю, що ви маєте рацію. Але перш ніж на щось наважитись, треба порадитися з друзями. Гадаю, вони теж зрозуміють, що нам доцільно встановити контакт з тією групою підпільників. Така думка вже виникла. Водночас вважаю за свій обов'язок заздалегідь попередити вас, що наші не підуть на об єднання: у нас різна мета!.. — Це називається ділити шкуру невбитого ведмедя… Ви спершу поваліть фашизм, а потім уже говоріть про кінцеву мету. А втім, ваше діло!.. Мені хотілося б порадити вам до найменших подробиць обміркувати методи конспірації, чітко організувати роботу вашої групи з таким розрахунком, щоб, коли зазнає провалу одна ланка, вціліли інші. І нарешті, ще одне — для успішної боротьби з націонал-соціалістами треба знати їхні плани, близькі й далекі, в усіх аспектах — внутрішніх і зовнішніх, політичних і економічних. А для цього потрібна широка інформація. Слід мати своїх людей скрізь, де тільки можна, — в оточенні Гітлера, Геббельса, Герінга, Гесса, Розенберга, Бормана та інших фашистських верховодів, у генеральному штабі й гестапо, в міністерстві закордонних справ, у правлінні банку і в поліції… Я розумію, цього не можна досягти за один чи два дні, потрібен час і терпіння. Але, якщо ви хочете боротися з фашизмом серйозно, наберіться терпіння, дійте без поспіху, ризикуйте тільки тоді, коли це конче потрібно. Я можу допомогти вам розставити людей, дам грошей. Але допомога має бути взаємною: ви, в свою чергу, повинні ділитися зі мною добутою інформацією. Обіцяю вам, що те саме робитиму і я. Обміркуйте все, що я вам сказав. Коли я повернуся з Гамбурга, ми знову зустрінемося й уточнимо деталі нашої спільної роботи. — Коли ви думаєте повернутися? — За тиждень, щонайпізніше за десять днів. Повідомлю вас, як тільки повернусь. — Добре, на той час я теж дещо підготую… До речі, я знайшов вам хорошого сторожа-садівника, — сказав Вебер. — Хто він? — Досвідчений садівник і справжній антифашист. Розумний, обережний, немолодий чоловік. Він нічого не знатиме про вас, окрім того, що ви звичайний грошовитий комерсант… В усякому разі, я намагався переконати його в цьому. Якщо ви погодитеся найняти його, він переїде із сім'єю до вас у сторожку і, в міру можливості, крастиме у вас папір… — Що ж, пришліть його до мене хоч завтра. — Я раджу нам вдатися до іншого, більш складного, зате цілком безпечного способу: дайте об'яву у вечірній газеті, що вам потрібен садівник-сторож. Серед охочих посісти цю посаду прийде і мій знайомий. Ви його і виберете. Прізвище в нього дуже просте — Мюллер.  

Гамбург — морські ворота Німеччини — здався Василеві й Лізі більш жвавим і веселим, ніж Берлін. Порт і все, що було пов'язане з ним, накладало своєрідний відбиток на життя цього великого міста. Тут часто стрічалися іноземці, матроси з найвіддаленіших куточків землі. Кожен другий гамбуржець знав хоч одну іноземну мову. У Гамбурзі зосередилося багато закладів для розваг, будинків розпусти, звичаї тут були простіші, ніж в інших містах Німеччини. У ресторанах годували краще — подавали смачно зготовлену рибу, м'ясо. У магазинах теж було більше продовольства, ніж у столиці. У Гамбурзі небачено процвітала спекуляція, — на чорному ринку можна було купити все що завгодно, від споживчих товарів аж до іноземної валюти, золота й коштовного каміння. З цьому гамірному багатомовному місті дихалося вільніше. Глауберг зустрів патрона з дружиною на вокзалі і повіз їх до найкращого готелю під назвою «Гамбург», де забронював трикімнатний номер-люкс. Було ще рано, і, щоб не гаяти дорогоцінного часу, Василь швиденько переодягся і пішов до американського консула. Містер Меллон, немолодий американець із сивуватими скронями, був дуже люб'язний, розумний чоловік. Він пояснив, що мірцеві обставини мало чим відрізняються від тих, які, панують нині в усій країні, — ті самі фашисти з своєю галасливою демагогією… Щодо людини, яка б уповноважувала фірму, то в нього є на прикметі один німець, і, якщо містер Кочек скаже, де він буде завтра об одинадцятій годині ранку, той чоловік прийде до нього із запискою консула. — Хто такий цей німець? Чи викликає він довір'я? Я хочу сказати, чи не зв'язаний він з націстами? — спитав Василь. — Ах, голубе! Хіба тепер можна розібрати, хто з німців викликає довір'я, а хто ні? Всі вони в якійсь мірі заражені шовінізмом і, тільки-но вип'ють кухоль пива, горлають, що Німеччина понад усе!.. Чоловік, якого я збираюся вам рекомендувати, здається, цілком пристойний, а хто знає, що в нього на душі. Поговоріть з ним докладніше, з'ясуйте все, що вас цікавить, — порадив консул. — Дуже вам вдячний, хай приходить до мене в готель годині о десятій… Мені хотілося б запитати вас ще про одну делікатну справу. Чи не скажете ви мені, що за люди тутешні митні чиновники? — Суспіль шахраї і хабарники! — З ними можна мати діло? — Якщо добре платити, то можна. Майте на увазі, віднедавна митницею керує один запеклий націонал-соціаліст, страшенний негідник і пияк. Якщо діло у вас велике, то найкраще мати справу з ним. Дійте сміливо і нічого не бійтеся. Німці не підуть на провокацію проти уповноваженого могутньої американської нафтової компанії. Сьогодні ми їм потрібні, і тому вони всіляко улещуватимуть вас. Що буде завтра, не знаю!.. У номері готелю Глауберг доповів патронові, що він познайомився з кількома керівниками гамбурзької митниці, хоч, звісно, не з найвищими, і зрозумів, що вони з особливою повагою ставляться до американців і з ними можна домовитися. Не знаючи, про що саме йдеться, він, Глауберг, не міг говорити з ними конкретно, але попереднє його враження — митні чиновники підуть назустріч будь-яким побажанням містера Кочека, звичайно, якщо їх добре винагородять. — Ну, це зрозуміло — не даром же вони старатимуться! А чи не можна, пане Глаубергу, зустрітися з ними? — спитав Василь. — А чому б ні? По-моєму, найкраще це зробити в окремому кабінеті ресторану при нашому готелі. Я з ними вечерятиму, а ви зайдете нібито ненароком, і я познайомлю вас з усіма. Їх буде троє. — Пропозицію в принципі приймаю. Про свою остаточну думку і про термін скажу пізніше… Вранці, у визначений час, прийшов здоровенний, червонощокий німець з добродушним обличчям і хитруватими очима. Він відрекомендувався Карлом Бремером і подав Василеві записку від консула. — Сідайте і коротко розкажіть про себе. — Василь показав на крісло. — Що ж вам розказати?.. — Бремер знизав плечима. — Народився тут, у Гамбурзі, в тисяча вісімсот дев'яносто четвертому році. З діда-прадіда моряк. Закінчив морське училище і службу свою почав у тисяча дев'ятсот п'ятнадцятому році на військовому кораблі як гардемарин. Два роки пробув у французькому полоні — французький підводний човен торпедував наш лінкор, і я вцілів серед небагатьох німецьких матросів. По війні служив помічником капітана на торговому пароплаві, потім перейшов в управління порту, став боцманом. Назбиравши трохи грошей, надумав узятися до комерції, але під час кризи розорився і втратив усе. Тепер виконую окремі доручення американських фірм і компаній. Мрію про постійну роботу, — закінчив свою коротку сповідь колишній моряк і очікувально подивився на Василя, від якого залежала його доля. — До яких партій чи політичних організацій належали? — Політикою ніколи не займався і займатися не збираюсь! — Пане Бремере, скажіть мені цілком відверто: як ви ставитеся до націонал-соціалістів? — Можу сказати, — і, сподіваюсь, ви мене зрозумієте, — цілком позитивно, хоч і не все схвалюю в діяльності наці. Як справжній німець, я люблю свою чудову батьківщину і скажу вам, що єдиний, хто зумів вивести Німеччину з того принизливого становища, в якому вона перебувала після Версаля, — це Гітлер, за що йому честь і хвала!.. Ми — велика нація, і всі спроби тримати нас у підлеглості даремні!.. — Дякую за відвертість. Дайте відповідь ще на одне запитання: чи знайомі ви з керівниками порту і працівниками митниці? — Майже з усіма. — В такому разі послухайте, які ваші основні обов'язки, і ще дещо… — Василь докладно, не шкодуючи часу, розповів Бремерові, що той має робити як місцевий представник компанії, і спитав, чи зможе він виконувати делікатні доручення, пов'язані з митницею. — Зможу! Скажіть, що треба. — Наш юрисконсульт пан Глауберг запрошує завтра ввечері кількох митних чиновників до ресторану. Прийдіть, будь ласка, й ви на цю товариську вечерю і спробуйте домовитися з ними про діло. — Ви знаєте прізвища запрошених? — Ні. Я познайомлю вас з Глаубергом, і він усе вам скаже. — Василь дійшов висновку, що особисто йому ні до чого знайомитися з митниками. Видно було, що юрисконсульт і колишній моряк знали своє діло. Другого дня після зустрічі за вечерею з митниками вони удвох прийшли до Василя і переказали умови угоди: чиновникам митниці платити натурою в розмірі десять відсотків од всіх товарів. Отже, із ста мішків кави лишати їм десять, крім того, пропускати через митницю тридцять відсотків товарів і сплачувати належне мито. Це на той випадок, якщо раптом виникне потреба показати квитанції митниці. Василь прийняв ці умови і посадив Карла Бремера за роботу. Точно в умовлений день і годину танкер під панамським прапором зайшов у порт Гамбург. У його трюмах було десять тисяч тонн бензину і тисяча тонн мастила. Василя вільно пропустили на борт танкера, як уповноваженого нафтової компанії «Стандард ойл». Начальник порту сказав, що містер Кочек може приходити на танкер в будь-який час дня і ночі — охороні дано відповідні вказівки. Капітан танкера Френк Бем, кремезний чоловік, морський вовк, запросив Василя в свою каюту, замкнув двері, передав йому пакет і попросив прочитати його й одразу ж повернути. Василь, не розуміючи, в чому справа, здивувався такій таємничості. В пакеті був особистий лист Адамса. Шеф конфіденціально повідомляв, що, коли між Італією та Абіссінією виникне воєнний конфлікт, сенат, можливо, прийме закон про нейтралітет і заборонить американським компаніям поставляти стратегічну сировину країнам, які воюють. Нагадуючи, що нафта, бензин і мастила поряд із озброєнням, сталлю, свинцем, каучуком тощо належать до стратегічних матеріалів, містер Адамс пропонував своєму вповноваженому обміркувати, як обійти цей закон, постачаючи у великих розмірах пальне Італії, та спішно повідомити свої міркування. Далі шеф оповіщав, що компанія постановила збудувати в Гамбурзі кілька збірних бензосховищ, загальною місткістю сто тисяч тонн. Деталі цих сховищ компанія привозитиме з Америки, а монтуватиме їх акціонерне товариство «Фламме». Наприкінці листа Адамс люб'язно писав Василеві, що, як вони й домовилися, посилає йому сто мішків бразильської кави та сто ящиків сигарет найвищих сортів. Вартість цього товару бухгалтерія компанії вирахує з гонорару містера Кочека. Капітан у присутності Василя спалив листа і сказав: — Якщо хочете відповісти містерові Адамсу, сідайте до мого письмового столу і пишіть. Повернувшись у Нью-Йорк, я віддам вашого листа йому особисто. Василь написав Адамсові, що, оскільки німці прихильно ставляться до планів дуче, неважко буде дістати дозвіл перекачувати бензин прямо з американських танкерів в італійські в гамбурзькому порту. Якщо про це не пощастить домовитися у верхах, то він, Кочек, візьметься налагодити справу на місці — без особливих витрат і без будь-якого розголосу. Василь також запитував шефа: де і з ким із італійців йому слід зустрітися, щоб уточнити план дій? Сховавши листа в кишеню білосніжного кітеля, капітан дістав з буфета пляшку віскі, содову, чарки і запропонував випити за успіхи компанії і його, містера Кочека. Після першої чарки поговорили про новини, про життя у фашистській Німеччині, а після другої Василь звернувся до Бема: — Скажіть, капітане, можу я розраховувати на вашу допомогу, якщо виникне потреба? — Завжди і в усьому! — охоче погодився капітан і все-таки поцікавився, про що саме йдеться. — Могли б ви пересилати моєму компаньйонові Джо Ковачичу в Париж належні йому гроші або в Нью-Йорк його батькові, містерові Ковачичу, а також листи, які можуть розпечатати на пошті?.. — Всього-на-всього!.. До речі, я знайомий з містером Ковачичем — колись працював у нього. Скупий дідуган. Тоді Джо вчився в коледжі… Вони випили ще по чарці, і Василь, пославшись на справи, поїхав у місто. Поки перекачували бензин з танкера в сховища товариства «Фламме», помічники Василя успішно завершили операцію в митниці і перевезли дев'яносто мішків кави і стільки ж ящиків сигарет на склад, заорендований для цього завбачливим Бремером. Василь підписав з представниками «Фламме» акт про здачу бензину та мастил і збирався повернутися в Берлін, коли до нього в номер подзвонив по телефону бухгалтер Шульце і зачитав телеграму від містера Ковачича з Нью-Йорка. Телеграма сповіщала, що пароплав «Олімпік», під грецьким прапором, везе для містера Кочека триста мішків кави, двісті ящиків сигарет і сто ящиків згущеного молока. Містера Кочека просили зустріти пароплав «Олімпік», прийняти товар і переказати на поточний рахунок фірми «Ковачич і компанія» десять тисяч доларів як аванс, щоб забезпечити подальші поставки товару. Василеві довелося затриматись у Гамбурзі ще на кілька днів. Він дав вказівку Бремерові продати частину товару на місці по цінах чорного ринку, а решту, на яку були квитанції про сплату мита, приставити в Берлін. — Ви можете обміняти марки, виручені за каву й сигарети, на долари? — спитав Василь колишнього моряка. — Звичайно! — Тоді дійте — і долари привезіть мені в Берлін. За труди одержуватимете винагороду — три відсотки од виручки. Попередні підрахунки показали, що тут можна заробити кругленьку суму — близько тридцяти тисяч доларів. Отже, кожному компаньйонові припаде по п'ятнадцять тисяч доларів. Василь не сумнівався, що Джо буде задоволений.  
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка