Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека



Сторінка15/17
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.22 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ


 

Повертаючись назад у Берлін, Василь побачив у вузькому коридорі спального вагона чоловіка у формі оберштурмбанфюрера. Це був типовий арієць — високий блондин з розвиненою грудною кліткою, з гострими рисами обличчя, глибоко посадженими сірими очима. Він курив біля вікна, загородивши кремезною постаттю весь прохід. Василь попросив дозволу пройти, той відступив з дороги, подивився на пасажира із сусіднього купе, очі їх зустрілися. Чомусь Василеві захотілося познайомитися з цією людиною. Він став поруч з оберштурмбанфюрером і так само, як і він, почав дивитись у вікно. — Чудова погода, як напровесні, правда? — спитав Василь, помовчавши. — Так, дні погожі, — відповів німець. Вони поговорили про се, про те. Василь ніби ненароком, між іншим, сказав оберштурмбанфюрерові, що він американець, уповноважений у Німеччині великої нафтової компанії, але його спеціальність — торгівля кавою. — О, кава чудовий напій! На жаль, справжня кава давно зникла, — поремствував німець і в свою чергу відрекомендувався — Отто Лемке. Він розповів, що вступив до партії націонал-соціалістів ще в 1928 році в Мюнхені, коли фюрер тільки-но збирав навколо себе однодумців. — Єдиний народ на земній кулі, що заслуговує на повагу, крім нас, німців, — це американці! — просторікував Лемке. — Американці, як і ми, люди діла, — не те що пещені, вимираючі французи або дряхлі англійці і слов'янські племена — чехи, югослави, поляки та інша дрібнота!.. Пізніше Василь запросив оберштурмбанфюрера пообідати разом у вагоні-ресторані, сказавши, що в нього є кілька пляшок чудового віскі. Отто Лемке не треба було довго вмовляти, і вони пішли у вагон-ресторан. Ліза, сказавши, що нездужає, лишилася в купе. У вагоні-ресторані людей було мало. Отто Лемке заявив, що терпіти не може спиртних напоїв, розбавлених водою, глушив чисте віскі і, добре захмелівши, базікав без угаву. Як великий секрет, він сказав Василеві, що служить в охороні імперської канцелярії і має доступ до найвищих кіл партії. — Наші партійні вожді довіряють мені дуже важливі таємниці, а Рудольф Гесс просто полюбив мене… А чому б і ні? Я завжди був вірний фюрерові, навіть у ніч «довгих ножів»… Американці — наші друзі, і мені нема чого приховувати від вас усе це! Під кінець обіду вони так здружилися, що оберштурмбанфюрер Отто Лемке говорив Василеві «ти» і поблажливо поплескував його по плечу. Вранці, під'їжджаючи до Берліна, Василь подарував йому пачку кави, пляшку віскі і дав свій службовий телефон, сказавши, що завжди буде радий зустрітись із своїм другом Отто Лемке. Дома Василь і Ліза побачили, що в них побував хтось сторонній, порпався в речах, однак усе було ретельно покладено на місце. Ця обставина трохи стурбувала Василя, хоч він добре знав, що у фашистській Німеччині підозрівають усіх, тим більше підозріватимуть його, іноземця. Таємний обшук в будинку ніби застерігав Василя, який останнім часом поводився надто самовпевнено, забуваючи, що найменший необережний крок може спричинитися до катастрофи. Ще з юнацьких років Василь виявив неабиякі здібності до мов. Майже самотужки оволодів він французькою, пізніше вивчав англійську і навіть досить вільно говорив. Гірше було з німецькою, — цю мову Василь знав слабенько і добре взявся до неї тільки після того, як «батько» сказав, що, можливо, доведеться їхати до Німеччини. Живучи в Берліні, Василь швидко опанував розмовну мову, але граматику знав погано. Він поклав запросити вчительку, справжню німкеню, і сказав про це юрисконсультові Глаубергу. Той охоче погодився підшукати кваліфіковану вчительку. Після цієї розмови минуло чимало часу, Василь не повертався до неї, не згадував про розмову і Глауберг. У вечірній газеті Василь вмістив об'яву про те, що потрібен сторож-садівник. В контору почали приходити садівники. Вони мали поважні рекомендації, дехто показував навіть диплом про закінчення спеціального училища садівництва й декоративного рослинництва. Василь, очікуючи садівника, якого порадив узяти Вебер, записував адреси претендентів і обіцяв повідомити про свою думку. Нарешті той прийшов. Це був небагатослівний, міцний дідок, на прізвище Мюллер. На Василеві запитання він відповідав коротко і, на відміну од багатьох інших претендентів на посаду садівника, які запобігали перед багатим американцем, тримався вельми незалежно. — Якщо вам потрібен справжній садівник, то кращого за мене не знайдете в усьому Берліні! — сказав він. — Я закінчив спеціальне училище садівництва й декоративного рослинництва, маю диплом. За фахом працюю понад тридцять п'ять років. Вивів нові сорти тюльпанів і троянд. Зараз працюю у генерала Вахтмахера і згоден перейти до вас тільки тому, що ви даєте житло. — Ви що ж, збираєтесь переїхати до мене з усією сім'єю? — спитав Василь. — Ні, навіщо. Я житиму у вас із дружиною, — вона допомагає мені в роботі. Діти мої залишаться в старій квартирі. Поговорили про умови. Мюллер сказав, що переїде у Потсдам днів через три. Очевидно, побоявшись, щоб шеф не спробував таким чином найняти і вчительку, юрисконсульт відрекомендував патронові гарненьку молоду даму — білявеньку, пухленьку, голубооку, років тридцяти восьми. Її звали Катрін Хігель. Трималася вона скромно, але з гідністю. Сказала, що працює в школі — викладає німецьку мову в старших класах. Була одружена. Тепер живе із своєю літньою матір'ю. Домовились, що фрау Хігель вчитиме містера Кочека тричі на тиждень, по дві години, в його службовому кабінеті після роботи. Василь давно шукав зручного приводу для зустрічі з Вебером. Дзвонити йому додому чи на роботу не хотілося. І раптом сам Вебер подзвонив йому в контору і сказав, що хотів би побачитися з ним. — Будь ласка! — відповів Василь. — Для давніх друзів мої двері завжди відчинені. Приїздіть коли хочете. — Якщо не заперечуєте, я зайду до вас зараз на кілька хвилин, — сказав Вебер. Чому він такий необережний? Подзвонив по службовому телефону, наважився побувати тут серед білого дня? Василеві зробилося якось тривожно після цього дзвінка. Не минуло й півгодини, як прийшов Вебер. Сівши в крісло, витер платком спітнілого лоба, сказав, що сьогодні душно, як у липні, потім спитав: — Ніхто не може підслухати нашу розмову? — Я часто перевіряю кабінет, чи нема десь апарата підслуховування. Але все ж можливо, — тихо відповів Василь. — Як же бути? Мені треба побалакати з вами. — Якщо маєте час, ходімо в парк. Зараз, крім бабусь і дітвори, там нікого нема, — сказав Василь. Кілька хвилин вони посиділи, погомоніли, потім Вебер підвівся з крісла. Василь і собі встав, щоб провести друга. Вони разом вийшли на вулицю і попростували Шарлотенбурзьким шосе до славнозвісного «Функтуруму». Там, у далекому і безлюдному кутку парку, сіли на лаву. — Коли ви поїхали, мене знову викликали в гестапо, — сказав Вебер, — і попросили розповісти про вас усе, що я знаю і про що ми розмовляли з вами під час останньої нашої зустрічі. Я повторив, що ви типовий бізнесмен і тільки про те й думаєте, як нажити більше грошей. Поцікавилися, як ви ставитеся до режиму. Я відповів, що в нас не було розмови на цю тему, але мені здається, що ви, як і більшість янкі, людина обмежена і навряд чи цікавитесь політикою. Здається, я переконав їх у цьому, а проте, вони поклали за вами стежити. Один з них висловив думку, що слід було б завербувати для цього якогось вашого службовця. Будьте обережні, вони не дадуть вам спокою! — Дякую за попередження. Вони вже порпалися в наших речах… Нехай стежать скільки їм завгодно, я не боюся. — Василеві хотілося вселити в свого співрозмовника впевненість. — Дивіться, з гестапо жарти кепські! — відповів Вебер. — Тепер про інше: ми надумали не зливатися з другою підпільною групою. Не тому, що ставимо іншу мету, — ні, тепер у всіх нас одна мета: боротися проти фашизму. Але таке об'єднання може накликати біду. Ми не знаємо, чи добре вони законспіровані. Мені здається, буде доцільно вам познайомитися з керівником тієї групи і, коли вважатимете за потрібне, особисто підтримувати з ними зв'язок. — Хто ж він, цей таємничий керівник, і як я зможу встановити з ним зв'язок, якщо буде треба? — поцікавився Василь. — Звуть його Герман, прізвища не знаю. Працює в трамвайному депо, майстер по ремонту. Наскільки мені відомо, був комуніст. Зустрітися з ним ви можете на одній з наших конспіративних квартир. Призначте час, і я приведу Германа. — Ви казали йому про мене? Він хоче зустрітися зі мною? — Казав, не називаючи вашого прізвища. Натякнув, що є така людина, і тільки. Він сам попросив познайомити його з вами. — Ну що ж, можна зустрітися. Наступного тижня в понеділок, годині о дев'ятій вечора, — влаштовує? — Цілком. — Скажіть адресу. — Василеві дуже хотілося мати зв'язок з підпільною групою, в якій діяли комуністи і соціал-демократи. Вебер назвав адресу, Василь повторив її в думці, запам'ятовуючи. — У вас усе? — спитав він. — Ні, не все. — Вебер глянув довкола і, впевнившись, що поблизу нікого нема, промовив: — Один член нашої групи казав мені, що в генеральному штабі працює якийсь інженер-майор… У нього важко хвора єдина донька. Він витратився на лікарів, на ліки, і тепер йому вкрай потрібні гроші. До того ж він взагалі недолюблює націстів, і, на думку нашого товариша, можна спробувати підкупити його. Як ви гадаєте, чи варто нам зробити це? Майор хоч і обіймає скромну посаду в генеральному штабі, але має доступ до важливих справ… — Не знаючи всіх обставин, мені важко що-небудь порадити. Ясно одне: мати свою людину в такій установі, як генеральний штаб, надзвичайно важливо, і тому варто ризикнути, тільки дуже обережно. Прошу сповістити мене про наслідки ваших переговорів з цим майором. — Авжеж!.. І ще одне. Ми з вами не можемо часто зустрічатися, от я й подумав — чи не варто вам стати членом берлінського тенісного клубу, до якого належу і я. Там ми могли б разом грати, непомітно поговорити або хоча б призначити побачення. — Добре, я довідаюся про це у своїх співвітчизників-американців і за їхньою допомогою вступлю до тенісного клубу. А якщо не пощастить стати членом клубу, спробую роздобути дозвіл на постійну гру. — А взагалі нам не завадило б мати зв'язкового, — сказав Вебер. — По-моєму, Мюллер, ваш садівник, — людина підходяща. — Можливо. Дайте мені час познайомитися з ним ближче. Скажіть, Вебере, як у вас в організації з грошима, чи не треба допомогти? — Як вам сказати? — Вебер зніяковів і зам'явся. — У нас великих витрат нема… До того ж усі члени нашої групи працюють і живуть більш-менш непогано. Серед нас є навіть один власник трикотажної фабрики. Він заробляє добрі гроші, поставляючи підшоломники для солдатів фюрера… — В такому разі вислухайте мене. Окрім того, що я представник нафтової компанії, я ще торгую дефіцитними товарами — кавою і сигаретами. Це дає мені чималі додаткові прибутки, і я можу допомогти вам грошима. Ви платите за конспіративні квартири, збираєтесь друкувати листівки, хочете вести переговори з майором — та хіба тільки це! І все потребує грошей. У мене в гаманці близько трьох тисяч марок, я їх дам вам зараз, а наступної зустрічі принесу ще. — Василь вийняв гроші і поклав на лаву між собою і Вебером. Той узяв їх і швидко сховав у кишеню. Вони попрощалися біля виходу з парку. Василь на таксі, Вебер трамваєм повернулися в місто. Василь сказав Веберові правду: йому велося добре. У гамбурзький порт прибували один за одним танкери з нафтою, пароплави із зброєю, авіаційними моторами, цинком, оловом та іншими гостродефіцитними матеріалами. Багато з них привозили товар і для містера Кочека. Більшу частину кави й сигарет Карл Бремер продавав на місці, меншу — доставляв у Берлін. Бремер уже двічі приїжджав до Василя і привозив виручку в доларах, щоразу одержуючи три відсотки комісійних. А Василь надсилав Джо Ковачичу в Париж його частку. У відповідь віце-консул дякував Василеві в листах. Щоб звернути увагу властей на свої побічні заробітки, Василеві довелось орендувати невеликий склад у самому Берліні і перевезти туди товари, що надходили з Гамбурга, завести клієнтуру, збувати каву і сигарети. Звичайно в Берлін прибував товар, що пройшов через митницю, яка видала на них квитанції про сплату мита. Літо було в розпалі. Місто задихалося від бензинового чаду й духоти. Зате в потсдамському особняку — благодать: чисте повітря, прохолода. Мюллер справді був прекрасний садівник. Невдовзі пан Кочек став власником чудового саду і квітника. Старий садівник щоранку присилав Лізі букет свіжих троянд. Якось увечері Василеві подзвонив О'Кейлі і попросив його вранці завітати в консульство. «Хочу передати вам деякі доручення вашого патрона і розповісти новини», — сказав генеральний консул. Уранці, не заїжджаючи в контору, Василь вирушив прямо в американське консульство. О'Кейлі прийняв його підкреслено привітно, поцікавився, як справи, і тільки тоді подав Василеві запечатаний конверт, сказавши, що листа одержано через дипломатичну пошту. Василь хотів був сховати конверт до кишені, щоб прочитати листа пізніше, але О'Кейлі ввічливо зупинив його: — Я прошу вас прочитати листа тут і повернути його мені. Даруйте, але так заведено: папери, одержані через дипломатичну пошту, виносити з консульства не дозволено. Лист був від Адамса. Той сповіщав Василя, що його припущення щодо можливого воєнного конфлікту між Італією і Абіссінією стверджуються повністю. Великі держави, мабуть, стануть на позицію невтручання. В американському сенаті підготовлено проект постанови, яка забороняє підданим Сполучених Штатів продавати озброєння і стратегічну сировину країнам, що воюють між собою. Шеф пропонував своєму представникові виїхати в Женеву, причому прибути туди не пізніше десятого серпня, зупинитися в готелі «Савой». Там його знайде уповноважений італійської нафтової компанії, синьйор Мачареллі, з яким треба точно домовитися про всі деталі поставки нафтопродуктів італійській компанії. «Ми не маємо наміру втручатися в політику, — писав містер Адамс, — наше діло — комерція, нею ми й клопотатимемося». Наприкінці він застерігав: «Сподіваюсь, ви розумієте, містере Кочеку, що все це — сувора таємниця і про наслідки ваших переговорів із синьйором Мачареллі та про дальші наші дії ніхто не повинен знати». Записавши у своєму блокноті, коли треба виїхати в Женеву, назву готелю та прізвище італійця, з яким він мав зустрітися, Василь повернув листа О'Кейлі і, піймавши на собі його допитливий погляд, сказав: — Містер Адамс пропонує мені поїхати до Женеви, зустрітися там з представником італійської нафтової компанії і владнати з ним деякі ділові питання. Сподіваюсь, ніхто не чинитиме перешкод моїй поїздці? — Які можуть бути перешкоди? Я сьогодні ж подзвоню. швейцарському консулові і попрошу його видати вам постійну візу. Залиште свій паспорт у мене, ми самі подбаємо про все! Василь сказав, що він, мабуть, візьме з собою в Швейцарію дружину і, якщо містер О'Кейлі не заперечуватиме, принесе обидва паспорти на другий день. — Будь ласка, як хочете! — погодився той і, помовчавши, додав — Вами цікавився секретар нашого посольства, містер Петерсон. Більше того, він просив привезти вас до нього. Якщо у вас є час, ми могли б поїхати до нього хоч зараз!.. — Що ж, я радий, — сказав Василь. Він знав, що Петерсон, хоч і був тільки секретар американського посольства в Берліні, але, як дуже заможна людина, мав неабиякий вплив у політичних колах Вашінгтона. На відміну від інших американських дипломатів, Петерсон сам жив у триповерховому особняку, мав багато челяді, влаштовував людні прийоми. За кермо машини сів О'Кейлі. Василь умостився поруч, і вони довго кружляли серед новобудов, поки доїхали до Шарлотенбурга, де жив Петерсон. Високий, сухорлявий, тридцятип'ятирічний чолов'яга, Петерсон більше скидався на спортсмена, ніж на дипломата. Він був веселий, балакучий і привітний хазяїн. Повів гостей у домашній бар, налив у келехи «для початку» італійського вермуту, запропонував крихітні сендвічі з паштетом і кав'яром та хрумкі пиріжки з м'ясом. Випили, закусили. Коли Петерсон заговорив про справи, від його веселості не лишилося й сліду. Він став втіленням діловитості, привітне його обличчя зробилося жорстким. — Містере Кочеку, я чув про вас багато хорошого. Мій друг, містер Адамс-молодший, дає вам делікатні доручення. Це свідчить багато про що — зокрема про те, що ви людина вірна і вам можна довіряти. Мені хотілося б попросити вас, щоб ви нікому не говорили про наміри компанії постачати Італії пальне і надалі, може, навіть обходячи закон про нейтралітет. Ви уявляєте, який вибухне скандал, коли про це довідаються газетярі. Яких збитків зазнає ваша компанія?.. Ще одне, дорогий містере Кочеку, — ми живемо з вами у світі, де все може трапитися: сьогоднішній ваш друг і союзник завтра може стати ворогом номер один. Зважаючи на таку можливість, треба вміти мудро передбачати все. Живучи тут, постачаючи німцям авіабензин і мастила, яких немає в Німеччині, ви, звичайно, догадуєтеся, що націсти поспішно озброюються… Нам, американцям, цікаво знати про це докладніше. От я і хотів вас запитати, чи не погодитесь ви співробітничати з нашим авіаційним аташе? Ви, представник компанії, яка постачає бензин для «Люфтваффе», легко можете знайти привід, щоб побувати на військових аеродромах, налагодити дружні стосунки з військовими льотчиками. Більше того, якщо ви побажаєте, ми можемо відрекомендувати вас шефові «Люфтваффе», панові Герінгу… Що ви скажете на це?

Василь завмер у кріслі з келехом вермуту в руці. Звичайно, йому було б дуже цікаво довідатися якнайбільше про німецьку авіацію, познайомитися і з самим всемогутнім Герінгом, відкрити цим собі широкі перспективи для успішної діяльності. Але, з другого боку, навряд чи варто було завчасно наражатися на таку небезпеку і заради журавля в небі випускати з рук синицю. — Я вам щиро дякую за довір'я! Ладен допомогти особисто вам і нашим співвітчизникам усім, чим тільки зможу… Але для такої ролі, яку ви мені пропонуєте, я зовсім не придатний, — твердо відповів Василь. — Не бійтеся, вам не загрожує ніяка небезпека! — усміхаючись, мовив секретар посольства. — А коли треба буде, ми завжди, за будь-яких обставин, зуміємо захистити вас! — Ні, я на це не піду. Передавати вам через містера О'Кейлі, якщо почую, цікаві новини, — це я готовий робити. Але спеціально добувати відомості не можу і не хочу! — Ну що ж, дуже шкода! Силувати чию б то не було волю я не звик. Буду радий, якщо ви передасте нам цікаві новини, — сказав Петерсон і, потискуючи руку Василеві, дав зрозуміти, що розмову закінчено. — Скажіть, містере О'Кейлі, ви знали, навіщо мене запросив секретар посольства? — спитав Василь, коли вони їхали назад. — Точно не знав, але здогадувався. — І як ви думаєте, я правильно зробив? — Либонь, правильно. Яка рація вам, удатному бізнесменові, зв'язуватися з розвідкою? Потім від них не відкараскаєшся… Але все-таки кожен із нас повинен виконувати свій патріотичний обов'язок, і, якщо у вас будуть цікаві відомості про німецьку авіацію, повідомте мене, — по-дружньому сказав О'Кейлі. На диво Василеві, в приймальні контори його чекав оберштурмбанфюрер, з яким він їхав з Гамбурга. — О, гер Лемке! Яким побитом? — Василь вітав його як давнього знайомого. — Я прийшов подякувати вас від свого імені та за дорученням дружини. Два тижні ми з Елізабет насолоджувалися натуральною кавою! — сказав Лемке, сідаючи в крісло. — Дуже радий, що міг зробити вам і вашій милій дружині приємність. Готовий служити вам і надалі чим тільки зможу! — Василь запобігав перед есесівцем, намагаючись розгадати мету, задля якої той завітав у його контору. — Я вам буду щиро вдячний… — Лемке крутився в кріслі, видно хотів щось сказати, але не наважувався. — У мене до вас невелике прохання… Але якщо воно вам завдасть клопоту, скажіть відверто, я не ображусь… У нас із дружиною є невеликі заощадження, і нам хотілося б покласти їх в якийсь надійний американський банк. Ви не могли б нам у цьому допомогти? — Звичайно, можу! Але чому саме в американський банк, а не в Швейцарії? Ця країна давно зарекомендувала себе як надійна схованка грошей не тільки приватних осіб, але й цілих держав! — Хіба в Швейцарії краще? — Безперечно. Вона не брала і не братиме участі ні в яких війнах. Більше того, якщо почнеться війна, ворожі країни будуть зацікавлені зберегти нейтралітет Швейцарії, щоб мати змогу діяти через неї. Отже, гроші ваші лишаться цілими за будь-яких міжнародних конфліктів. — Швейцарія то Швейцарія… Либонь, я погоджусь і на це, якщо ви допоможете мені і там… Ви ділова людина і, мабуть, розумієте, що про цю розмову ніхто-ніхто не повинен знати, — додав Лемке. — Ну, звичайно!.. Я саме збираюсь їхати в Женеву і, якщо хочете, довідаюсь там докладно про те, як можна покласти гроші у швейцарський банк, щоб це лишилося таємницею. А про яку суму йдеться? — поцікавився Василь. — Я ж казав — заощадження у нас невеликі, щонайбільше вісімдесят тисяч марок… Крім того, мені хотілося б здати в банк на збереження трохи коштовного каміння, золотих дрібничок — посаг моєї дружини. Василь розумів, що і гроші й коштовності оберштурмбанфюрер просто вкрав, коли робив обшуки у заможних єврейських будинках, однак спокійно порадив: — Краще перевести ваші марки у тверду валюту — скажімо, в американські долари. Тоді вам не загрожуватиме можлива девальвація марки. Коштовності можна здати в банк на схов за актом, або, якщо схочете, заорендувати невеликий сейф… До речі, мушу сказати, дорогий гер Лемке, що сума ваших заощаджень зовсім не відповідає вашому високому званню. Ви майже генерал СС, а грошей всього вісімдесят тисяч марок. За офіційним курсом це становитиме менш ніж вісім тисяч доларів!.. — Що вдієш, більше не зумів зібрати, — зітхнув Лемке. — Нічого, з вашим високим званням, якщо захочете, завжди можна заробити добрі гроші!.. — Як? Про це поговоримо, коли я повернусь із Швейцарії, — пообіцяв Василь. — Можливо, я зумію допомогти вам де в чому… Якщо треба буде, ви змогли б поїхати в Женеву на кілька днів? — Звичайно, зможу!.. Я, здається, казав вам, що керівництво безмежно довіряє мені, і я вже кілька разів побував за кордоном, виконуючи відповідальні доручення. — Сподіваюсь, ви люб'язно погодитеся передати від мене фрау Елізабет трохи кави і прийняти чудові американські сигарети? — Василь дістав із шафи пачку кави у гарному пакеті, блок сигарет і дав їх оберштурмбанфюрерові… — Далебі, не знаю… Мені так незручно, — пробурмотів Лемке і, витягши з кишені газету, ретельно загорнув у неї каву й сигарети. — Дуже вам вдячний!.. Гадаю, незабаром я теж зумію бути корисним для вас. — Облиште, не про це мова, просто ви симпатичні мені!.. Приїздіть до нас якось у гості з дружиною. У мене є чудове віскі і навіть російська горілка — знайомий капітан привіз із Одеси. Лемке подякував і деякий час мовчав, потупившись. Потім сказав: — Якщо ми збираємося потоваришувати, то хочу дещо повідомити. Вам не завадить це знати… В гестапо цікавилися вами. Туди кілька разів запрошували якогось Ганса Вебера, чиновника міністерства закордонних справ, котрий знав вас іще в Парижі. Він не зміг чи не захотів сказати нічого такого, що скомпрометувало б вас, запевняв, що ви типовий американський бізнесмен і цікавитеся тільки наживою. Недавно викликали туди і вашого юрисконсульта Глауберга, щоб завербувати в слідці. Чим закінчилась у них розмова, поки що не знаю. Не говоріть нічого такого, чого не хотіли б довірити чужим вухам, і в присутності фрейлейн Лотти: вона давно вже — платний інформатор гестапо. — Спасибі, що застерегли!.. Але, чесно кажучи, мені нема чого боятися. Я роблю гроші, і ніщо інше мене справді не цікавить! — відповів Василь, прощаючись із оберштурмбанфюрером. Свого часу, перш ніж назавжди покинути Францію, Василь умовився з «батьком» про зв'язок. Писати з Берліна в Чехословаччину на колишню адресу не можна було. Василь став американцем, отож не міг там мати ніяких родичів, а батька й поготів. Для пересилання кореспонденції, якщо б виникла така потреба, намітили три адреси: в Парижі — фрау Шульц, у Софії — власник бензинової колонки якийсь Стамбулов і в Женеві — пансіонат «Глорія» містера Девіса. Гадаючи, що кращого місця для побачення з «батьком», як Женева, не знайти, Василь написав на дві адреси — Стамбулову й Девісові — про те, що збирається бути в Женеві не пізніше десятого серпня. Зупиниться в готелі «Савой» і дуже хотів би зустрітися з «батьком», щоб обговорити деякі важливі питання. Він не сумнівався, що «батько» неодмінно прийде на побачення. «Савой», де оселилися Василь і Ліза, був страшенно дорогий готель: тут зупинялися глави урядів і міністри закордонних справ багатьох держав, коли вони приїжджали в Женеву, щоб взяти участь у роботі Ліги націй. Але зараз, у зв'язку з перервою в засіданнях цієї міжнародної організації, в готелі було порожнісінько. На другий день після приїзду, вранці, у Василсвому номері пролунав телефонний дзвінок. Портьє сказав, що містера Кочека хоче бачити синьйор Мачареллі. Василь попросив портьє передати синьйорові Мачареллі, що буде радий бачити його в своєму номері. За кілька хвилин до кімнати зайшов літній чоловік із солідним черевцем і великим горбатим носом. Круглі, з товстими скельцями окуляри в роговій оправі надійно ховали його бистрі очі. Синьйор Мачареллі непоганою англійською мовою відрекомендувався як представник італійської нафтової компанії і подав Василеві пухлу руку. — Гадаю, вас попередили про мій візит, так? — Звичайно! — відповів Василь. Від пропозиції випити чогось синьйор Мачареллі відмовився, і вони зразу перейшли до діла. — Наші бензосховища в Гамбурзі, з яких ви могли б без перешкод викачувати бензин у свої танкери, будуть готові наприкінці року, можливо, — в середині листопада, — сказав Василь. — Зважаючи на це, я пропоную вам такий спосіб забирати пальне: наші танкери із пальним причалять до комерційної пристані Гамбурга за домовленістю з портовими властями. Ваші стануть поруч і вночі, щоб не привертати уваги цікавих, перекачуватимуть бензин. Звичайно, можна було б зробити те саме у відкритому морі, якнайдалі від територіальних вод Німеччини, але ви розумієте, що це небезпечно, особливо в штормову погоду… — Такий спосіб перекачування бензину нас не влаштовує, — сказав синьйор Мачареллі. — Що ж ви пропонуєте? — Василь був трохи спантеличений цією заявою італійця на самому початку переговорів. — Коли ваші танкери прибудуть у Гамбург, переадресуйте їх в один з італійських портів. Ми вкажемо в який! — відповів той. — А це, на жаль, не влаштовує нас! — досить різко сказав Василь. — Ви хочете завдати нашій компанії чимало неприємностей, афішуючи, що ми і далі постачаємо Італії пальне навіть тоді, коли почнеться воєнний конфлікт між вашою країною та Абіссінією і сенат Сполучених Штатів прийме закон про нейтралітет та невтручання?.. Ні, це неможливо! — Ну, хто дізнається про це? Перепишіть судові документи. Можна поміняти навіть прапор, під яким ваші танкери прибудуть у Гамбург, і край, — наполягав Мачареллі. — Танкер — не куряче яйце. Його не перефарбуєш і в кишеню не сховаєш. Ні, наша компанія на це не піде. Ми згодні постачати вам бензин і мастила, навіть коли виникне воєнний конфлікт, але тільки франко-порт Гамбург. — А ціни? Як буде з цінами? Ви уявляєте, скільки коштуватиме нам галон бензину, якщо ми фрахтуватимемо танкери і перекачуватимемо в них бензин? Яку скидку ви могли б нам запропонувати? — Ніякої. Вести з вами будь-які переговори про ціни я не можу. Не маю на те повноважень. Неофіційно можу сказати, що компанія не тільки не збирається зазнавати збитків на незаконному постачанні вам пального, але має намір заробити на цьому. Інакше яка рація нам ризикувати? У нас покупці знайдуться, а от літаки дуче не піднімуться в повітря без бензину, а танки не підуть по африканських просторах. Перемога над Абіссінією дасть вам безліч вигід, і, якщо ви хочете їх мати, доведеться трохи поступитися і платити за наш бензин справжню ціну. — Василь говорив усе це з важким серцем: либонь, ніколи ще роль гендляра не була йому така огидна, — наживати гроші на війні!.. — В такому разі я мушу зв'язатися з Римом і порадитися з директором компанії! — сказав Мачареллі. — Робіть, що вважаєте за потрібне. Єдине, про що я вас проситиму: в телефонній розмові з Римом не називайте нашу компанію і моє прізвище! — Не турбуйтесь! — Італієць зам'явся. — Містере Кочеку, чи не краще нам домовитися з вами? — Про що? — Про ціну на бензин. — Я ж сказав вам, що не уповноважений вести переговори про це. — Ми з вами ділові люди і можемо говорити діловою мовою, — сказав італієць, нахиляючись до Василя. — Не маючи повноважень вести переговори про ціни, ви, як довірена особа компанії, можете вплинути на свого хазяїна і добитися для нас деяких пільг, зважаючи на ситуацію. Хай компанія зробить нам невелику скидку або принаймні продає бензин за колишню ціну. В першому випадку ви матимете два відсотки від загальної суми скидки, в другому — піввідсотка. Оскільки ми збираємося купувати у вас пальне у великій, дуже великій кількості, ці відсотки становитимуть солідну суму… Згодні? — Ні, у нас не заведено діяти за спиною патрона, та і я доволі багатий, щоб не вдаватися до сумнівних способів наживи. — Куртажні завжди в усьому світі вважалися законним заробітком, — сказав синьйор Мачареллі. Василь удав, що не почув цього. — Отже, ви зв'яжетесь з Римом і дасте мені остаточну відповідь. Коли можна сподіватися її? — Гадаю, завтра в цей час. — Синьйоре Мачареллі, може, зараз, коли ми закінчили ділову розмову, вип'ємо чого-небудь? — Василь відчинив буфет і дістав пляшку вина. — Дякую, я не маю звички пити спиртне вдень. — Синьйор Мачареллі манірно вклонився і пішов. Він подзвонив другого дня точно у визначений час і попросив ще два-три дні для остаточної відповіді. Того ж дня, увечері, вийшовши з Лізою з готелю, Василь побачив «батька» і не встиг опам'ятатися, як той помахав рукою, щось гукнув і швидко підійшов до них, немов дивуючись і радіючи випадковій зустрічі з давнім знайомим. — Ось уже третю годину стовбичу на вулиці, чекаючи на вас, — сказав він, понизивши голос. — Ви б зайшли до нас у номер. — Василь одразу ж помітив, що «батько» не зовсім вичуняв після хвороби. — Я думав, що незручно так просто завітати до вас у готель. Ви, любі діти, повинні знати, що Женева стала центром світового шпигунства ще з часів першої світової війни і лишається такою і досі. Тут роєм рояться розвідники всякої масті та рангів, тож обережність не завадить. Я майже певен, що за тобою стежить якщо не п'ять пар очей, то чотири напевне. Вони багато б дали, щоб довідатися, які переговори веде цей американець з представником італійської нафтової компанії! — Ви й це знаєте? — здивувався Василь. — Ну, голубе, якщо я не знатиму таких простих речей, то гріш мені ціна в базарний день!.. Добре, не будемо більше говорити про це. Зайдімо краще в якесь малолюдне кафе, повечеряємо, побалакаємо — там ніхто не заважатиме, — запропонував «батько» і повів Василя з Лізою в кафе недалеко від Палацу націй, де звичайно збиралися журналісти. Сіли за мармуровий. столик, «батько» замовив розкішну вечерю і дві пляшки дорогого вина. Коли гарсон подав усе, «батько» звернувся до Василя і Лізи: — Ну, розповідайте тепер про своє життя-буття. Що, крім бажання познайомитися з синьйором Мачареллі, спонукало вас приїхати в це місто банків і страхових компаній? Василю, невже ти так розбагатів, що надумав покласти свої капітали в швейцарський банк? — Не свої капітали, а гроші оберштурмбанфюрера Отто Лемке, — відповів Василь і розповів про свої справи в Берліні. — Якщо есесівець ласий до грошей і наважився на відверту розмову з тобою, — не бійся, купи його на пні. Але важливих доручень до пори до часу не давай, — він знадобиться в майбутньому!.. Підтримуючи зв'язок з Гансом Вебером, неодмінно познайомся з керівником другої групи підпільників і допоможи йому. Нам відомо, що та група діє більш цілеспрямовано й активно. Майора, про якого ти казав, спробуй залучити до діла, якщо це не викличе великих ускладнень. Поки що ми не вимагаємо від тебе активних дій, — будь обережний, закріплюйся в Німеччині так, як зумів це зробити у Франції. Треба здобути довір'я властей, хай вони думають, що ти звичайнісінький ділок і спекулянт. Будь в курсі подій і інформуй нас, але не ризикуй, не треба проти рожна перти… Головне — підготувати надійних людей, щоб, коли настане час, — дай боже, як то кажуть, щоб такого часу ніколи не було! — ти міг почати активні дії, і то тільки за нашою командою. А поки що — інформація і ще раз інформація, причому надійна, перевірена, а інколи й дубльована. Ми маємо знати про всі плани фашистів! — Закінчивши настанови, «батько» взявся до вечері. — Ви ніколи не замислювалися над тим, як мені нелегко? — спитав раптом Василь. — Що — нелегко? — Те, що я своїми руками допомагаю фашистам зміцнювати їхній режим, постачаю їм вкрай потрібне для авіації й танків пальне. А тепер ще веду переговори з представником дуче про те, яким чином доставляти бензин італійським фашистам, коли вибухне війна з Абіссінією… Просто жах!.. — А ти міркуй тверезо, — спокійно сказав «батько». — Припустімо, ти не постачатимеш фашистам авіабензин, — що від цього зміниться? Не ти, то інший доставлятиме їм пальне. То краще вже ти, — принаймні ми знатимемо, яка потреба у німців в авіаційному бензині та мастилах, і зробимо відповідні висновки. — Розумом я теж усе це розумію, а серце протестує… — Запевняю тебе, Василю, ви з Лізою робите набагато більше, ніж тисяча балакунів, які воюють з фашизмом на словах. Певен, люди колись згадають нас добрим словом. Так, Лізо? — «Батько» повернувся до неї. — Може й так, — сказала Ліза. — Але нам важко, навіть дуже важко. І цього не приховаєш. Адже ми не день, не місяць і навіть не рік, а роками живемо таким двоїстим життям… Я б скоріше погодилась на будь-який небезпечний подвиг, ніж роками скніти так, як ми скніємо. — Голос у Лізи затремтів, і вона замовкла. — Нічого не скажеш, важко! — просто і якось навіть трохи сумовито промовив «батько». — Однак ми робимо все те не задля розваги. Це гірка потреба… Колись люди ризикували головою заради грошей, наживи, а ми готові покласти голову на плаху в ім'я своїх ідей, переконань, заради служіння своєму народові, і усвідомлення цього зміцнює наші сили. Не можу обіцяти вам, що вашій важкій роботі скоро настане кінець. Боротьба буде довга, болісна, і ви потрібні тут, а не десь в іншому місці, бо доручене вам діло виконуєте добре. Наберіться терпіння, мужності і продовжуйте, діти, роботу… А тепер перейдімо до практичних питань. Віднині головним вашим зв'язковим буде Стамбулов із Болгарії. Він часто приїжджатиме до вас у торгових справах. Незабаром він розширить свою торгівлю бензином, мастилами і прибуде до тебе, Василю, як до представника компанії, купувати товар, оминаючи монополії. Ти допоможи йому і зроби так, щоб він мав привід якнайчастіше бувати в Берліні. Стамбулов гарний, перевірений товариш. До фрау Шульц — більше ніяких листів, забудьте її адресу. Є відомості, що вона на підозрі в Сюрте Женераль, і їй, бідоласі, незабаром доведеться виїхати з Франції, тепер уже назавжди. Коли виникне особлива потреба, пишіть Сар'янові — він, у свою чергу, надішле вашого листа куди слід. Сар'ян чесна, благородна людина. Як це не парадоксально, фашизм сприяв тому, що всі чесні люди гуртуються навколо комуністів, і цей процес триватиме в міру того, як посилюватиметься боротьба проти фашизму. — «Батько» допив келех вина, закурив. — Я вам уже писав, що Вебер просив допомогти йому роздобути друкарський шрифт, — сказав Василь. — Мені самому братися за це ризиковано. — І не треба! Шрифт і фарби незабаром привезе тобі Стамбулов. Шрифти поділи між обома підпільними групами. Ще й ще раз раджу серйозно зацікавитися оберштурмбанфюрером. Попервах не лякай його дорученнями, приглянься, до чого його можна пристосувати. Якщо він у команді по охороні імперської канцелярії, то, видно, людина добре поінформована!.. Прощаючись, «батько» сказав їм, що, можливо, зайде перед від'їздом до них у готель, або подзвонить. Розлучатися з «батьком» їм, як завжди, було сумно. Він був для них частка вітчизни, живе втілення тієї землі, де вони. народились і виросли… Синьйор Мачареллі прийшов нарешті до Василя в готель і сказав, що італійська нафтова компанія приймає умови, запропоновані містером Кочеком. Але містер Кочек має заздалегідь оповіщати компанію, коли прибуватимуть танкери з пальним у Гамбург, щоб уникнути зайвих і дорогих простоїв італійських танкерів. Розпитавшись на прохання Лемке, як можна вкласти у швейцарські банки гроші під девізом, Василь вважав, що всі його справи закінчено, і повернувся з Лізою в Берлін.  

У столиці третього рейху за ці дні нічого не змінилося. Як і раніше, під оглушливі звуки духових оркестрів марширували солдати в сталевих касках, у чоботях, підкованих залізом, по ночах відбувалися факельні походи, на майданах мітингували фашистські шибайголови. І, як і досі, всюди лунало: «Хайль, хайль, хайль!..» В отруєній атмосфері Берліна важко було дихати, особливо після тихої Женеви. Але Василь, зціпивши зуби, вдаючи веселого й безтурботного, з новою енергією взявся до роботи. Насамперед через О'Кейлі він сповістив Адамса про наслідки своїх переговорів з Мачареллі, порадив не робити ніяких поступок, навпаки, доводив, що доцільно накинути кілька центів на галон бензину, коли вибухне війна. Василь просив також прискорити спорудження бензосховищ у Гамбурзі, бо це значно полегшило б перекачування пального в італійські танкери і створило б враження, що Італії постачає бензин Німеччина. Через день Василь одержав велику зашифровану телеграму з Америки, в якій Адамс вітав свого уповноваженого з успішним завершенням переговорів, повідомляв, що його частку в прибутках від продажу пального Німеччині та Італії збільшено на одну десяту відсотка і що вжито всіх заходів, щоб закінчити будівництво бензосховищ у листопаді. О'Кейлі усміхаючись сказав Василеві: — Якщо поставки пального Німеччині та Італії постійно збільшуватимуться, ви, містере Кочеку, беручи участь у прибутках компанії хоч би на одну десяту відсотка, заробите купу грошей! А якщо врахувати ще прибутки від продажу кави та сигарет, то ви станете мільйонером. — А чом би й ні? Незадарма ж мені стовбичити в цьому фашистському раю і читати щоранку хвалькуваті передові «Фолькішер беобахтер» про те, що скоро німці створять велику Німеччину і завоюють увесь світ, — жартома відповів Василь. — За всіма джентльменськими кодексами годилося б відзначити такі успіхи! — недвозначно натякнув генеральний консул. — Хоч сьогодні — або шикарна вечеря в ресторані, або дюжина віскі зараз! — Краще вже дюжина віскі, а то в німецьких ресторанах подадуть замість біфштекса капустяні котлети. — Буде виконано! — Василь заплатив в американській крамниці за дванадцять пляшок віскі і, сказавши продавцеві, що програв містерові О'Кейлі заклад, наказав віднести їх консулові. О'Кейлі мав рацію: в комерції Василь досягнув великих успіхів. Його прибутки побільшувалися з кожним днем. За короткий час він встиг через капітана танкера переслати близько тридцяти п'яти тисяч доларів Джо Ковачичу — його частку в прибутках — і стільки ж лишив собі. Це крім трьох відсотків, які переказувала компанія на його поточний рахунок у нью-йоркський банк. Втім, витрати Василя також побільшувалися, — він жив розкішно, що потребувало великих грошей: займав цілий особняк, мав трьох служників, добре одягався, виписував з Парижа сукні для Лізи, щомісяця платив фрау Браун обумовлену суму, а після зустрічі з «батьком» подавав ще відчутну матеріальну допомогу обом підпільним групам. Повернувшись до Берліна, Василь зустрівся з Вебером на конспіративній квартирі, повідомив, що скоро будуть друкарські шрифти, і попросив влаштувати побачення з майором із генерального штабу, відрекомендувавши йому Василя під вигаданим прізвищем, а також зустріч з керівником другої підпільної групи, майстром Германом. На прощання Василь дав Веберові десять тисяч марок. Ганс Вебер був людина ретельна й пунктуальна. Наступного дня він познайомив Василя з майстром Германом. Відрекомендувавши їх один одному, зразу ж пішов. Майстер Герман говорив повільно, немов обмірковуючи кожну фразу, і уважно прислухався до слів співрозмовника. — Мені давно сказали про ваш приїзд у Берлін, — почав він, — однак я не пробував встановити зв'язок з вами, вважаючи, що це незручно. Був певен, що ви самі розшукаєте мене, якщо схочете… У нашій групі тридцять п'ять душ. Усе це перевірені і цілком надійні люди, — вони скоріше підуть на смерть, ніж зрадять. Крім активних членів групи, у нас ще понад сто чоловік, які співчувають і допомагають нам. Групу нашу поділено на п'ятірки, кожен із членів п'ятірки знає в лице тільки свого керівника. Керівники п'ятірок, у свою чергу, знають одного з керівної трійки. Якщо одна ланка зазнає провалу то, сподіваємося, вціліють інші, і організація зможе діяти далі. На жаль, робимо мало, але поступово зміцнюємо сили для майбутніх битв, бо певні — такий час рано чи пізно настане… Він замовк, і Василь подумав, що майстер Герман багато чим відрізняється од Вебера, хоча обидва вони чесні, ідейні люди, які поставили перед собою одне й те саме нелегке завдання — врятувати Німеччину від ганьби, якою її покрито. Вебер був набагато освіченіший і підготовленіший, ніж Герман, зате в майстра були ясні погляди, глибока віра в майбутнє і рішучість. — Я дуже радий, що познайомився з вами, і готовий допомогти вам усім, чим тільки зможу, — сказав Василь. — Вже те, що про наше існування знають люди, з якими зв'язані ви, — велика підтримка для нас; отже, ми не самотні! — відповів майстер Герман. — Звичайно, від допомоги ми не відмовимося. Наше головне завдання — згуртувати бойову, добре законспіровану організацію. Надходять сімнадцяті роковини Жовтневої соціалістичної революції в Росії, нам хотілося б відзначити цю дату — випустити бойові листівки, поширити їх на заводах і фабриках хоча б у Берліні, підтримати бойовий дух німецького пролетаріату, нагадати, що Жовтнева революція — наша революція. На жаль, у нас нема ні друкарського шрифту, ні паперу, а часу лишається зовсім мало. Наша заповітна мрія — випускати підпільну газету, довести всім — друзям і ворогам, що німецький пролетаріат живе і діє. Багато чого ще хотілося б зробити, але наші можливості не відповідають нашим бажанням… — Скажіть, товаришу Герман, як ви ставитеся до, групи Вебера, чи не хотіли б ви об'єднатися з нею? — Дуже відрадно, що є група, яка складається виключно з ліберальної інтелігенції. Це свідчить, що не тільки робітники, але й усі чесні німці борються проти фашизму. Ми погодилися б об'єднатися, але, звичайно, на певних умовах. Однак вони на це не підуть — вважають себе за окрему групу!.. Краще вже ми встановимо з ними тісніший зв'язок і діятимемо узгоджено, — відповів майстер. — Сподіваюсь, незабаром мої друзі дістануть для вас друкарський шрифт, а може й папір. Не знаю, чи відомо вам, що я комерсант і заробляю чимало грошей, — можу допомогти вам і грошима з власних коштів. Ось поки що невелика сума. — Василь вийняв з кишені пачку грошей і поклав перед Германом. — Тут десять тисяч марок, вони вам напевно знадобляться. — Гроші справді знадобляться… Ви ж знаєте, які тепер у нас заробітки. Лозунг — гармати замість масла — і досі діє… Дякую… — Дякувати не треба, ми робимо спільну справу… Знаєте, товаришу Герман, дуже важливо мати своїх людей на всіх заводах і фабриках — особливо на тих, що виробляють зброю, на залізниці, добре б і у військових частинах. Але це — справа майбутнього. Щодо вашого ставлення до групи Вебера, — вам видніше. Я можу сказати тільки одне: у вас і так мало сил, не варто їх розпорошувати. Подумайте про це! Домовившись про час і місце наступних зустрічей, вони розійшлись. Того ж дня оберштурмбанфюрер Отто Лемке з'явився до Василя. — Все гаразд, дорогий Лемке, — поспішив втішити його Василь. — Можете їхати до Женеви. Зайдете в банк, покажете мою записку, і у вас приймуть гроші під девізом, який ви назвете. Візьмуть на схов і коштовності. Я про все домовився, не називаючи вашого прізвища. Якщо вам з якихось причин не пощастить поїхати до Женеви, то я візьму на себе цю місію під час своєї наступної поїздки туди. — Та навіщо завдавати вам клопоту! Поїду сам — це мені неважко! — Перед від'їздом не забудьте завітати до мене — дам вам записку… А тепер я дозволю собі повернутися до нашої попередньої розмови. Скажіть відверто як другові, — хочете трохи заробити грошенят, до того ж у твердій валюті? — Хто відмовиться від заробітку! — вигукнув Лемке. — Ми всі потроху старіємо. Треба подумати і про майбутнє!.. — Золоті слова! Кожна розумна людина має думати про старість, про дітей. Такий закон природи! Самими ідеями, навіть дуже високими, ситий не будеш. Зрештою, все на світі визначається тим, скільки в кишені грошей… Отже, я даю вам можливість заробити, вимагаючи за це одну дрібничку… — всяку інформацію. Мені, представникові великої американської нафтової компанії і комерсантові, треба знати все, що робиться на світі сьогодні і що передбачається на завтра, — інакше вскочиш у халепу! Ви посідаєте високе становище, і вам нічого не варто зібрати будь-яку інформацію — економічну, міжнародну, політичну. Пропоную вам для початку триста американських доларів на місяць. Ви знаєте, я не політик, — збираючи для мене потрібну інформацію, ви нічим не ризикуєте. Якщо ж вона буде особливо цінна для нашої компанії, гонорар ваш буде подвоєно!.. — Ви, дорогий містере Кочеку, легко переконали мене. Я приймаю пропозицію, — відповів Отто Лемке, подаючи Василеві руку, і той міцно потис її з дружньою усмішкою на обличчі і з почуттям огиди в душі… У ці дні сталася ще одна цікава подія у Василевому житті. Викладачка німецької мови Катрін Хігель з певного часу почала виявляти неабиякий інтерес до містера Кочека. Вона кокетувала з ним, а якось після уроку спитала: — Скажіть, містеру Кочеку, невже ви ніколи не розважаєтесь? — Що ви маєте на увазі? — Ну… вечірки в інтимному колі, де можна трохи випити, потанцювати, повеселитися, навіть позалицятися… — Ви ж знаєте, я одружений. — Хіба гріх зрідка зустрітися з іншою жінкою, трохи струснутися? Кажуть, дружина, хоч яка вона вродлива; з часом набридає!.. — Поки що я цього не відчуваю. Учителька не вгамувалась і після такої сухої відповіді. — Можна вам поставити ще одне нескромне запитання? — Будь ласка!.. — Я вам подобаюсь хоч трошечки? — Ви чудова вчителька. — І це все? Боже мій! Багато мужчин вважають, що я дуже принадна. Я жила з чоловіком недовго — тож зберегла не тільки фігуру, але й темперамент. А втім, можу познайомити вас із своєю двоюрідною сестрою, їй тільки сімнадцять років, і вона така гарненька… — Ви дуже люб'язні, фрау Хігель, однак я не зможу скористатися з вашої пропозиції. Я належу до категорії тих нудних чоловіків, які не зраджують своїх жінок. Може, це смішно, старомодно, але тут уже нічого не вдієш! — Василь промовив усе це м'яко, навіть дружньо і провів учительку, як завжди, аж до дверей. А через півтора місяця заплатив їй до кінця року і сказав, що більше не потребує її послуг. Так в оточенні Василя стало на одного агента гестапо менше.  

Настав день сьомого листопада — дороге свято для кожної радянської людини, де б вона не була. Василь і Ліза уявляли собі святкову Москву. З усіх її кінців сходяться до заводів, фабрик, установ і вузів трудящі, студенти, щоб узяти участь у демонстрації. О дев'ятій годині на трибуну Мавзолею Леніна піднімуться керівники партії та уряду, пролунають звуки фанфар, і на Красній площі почнеться військовий парад. На вулицях — музика, танці, веселощі. А тут вони не можуть не тільки якось відзначити своє свято, але бояться і взнаки подати, що воно має для них якесь значення… Прокинулися вони вдосвіта і не зводили очей із стрілки годинника. Думкою вони були там — у Москві. Ось зараз, за п'ятнадцять дев'ята, припинився доступ до трибун на Красній площі, і на короткий час запанувала тиша. Їм чулися оплески — це на трибунах зустрічають керівників партії та уряду, що піднімаються на Мавзолей. Війська вже вишикувано. Б'ють кремлівські куранти — дев'ята година. Горністи дають сигнал — слухайте всі! Із Спаських воріт Кремля виїжджає на коні Ворошилов. Він приймає парад… Потім — коротка промова, поздоровлення зі святом і артилерійський салют. Святково й урочисто сьогодні на Красній площі… А вони… єдине, що вони могли зробити ради свята, це одягтися по-святковому, поїхати в центр Берліна і там пішки пройтися по Унтер-ден-Лінден, в думці одсалютувавши червоному прапору із серпом і молотом, який майорів над будинком радянського посольства. Повільно походжаючи на протилежному боці вулиці, вони побачили, як радянські громадяни, що жили в Берліні, заходили в посольство — взяти участь у мітингу, присвяченому сімнадцятим роковинам Великого Жовтня. Василь і Ліза заздрили кожному, хто вільно, без ніякого побоювання відчиняв масивні парадні двері посольства. Раптом Василь побачив на очах у Лізи сльози. — Нам тільки того й бракувало, щоб гестапо помітило, як ти рюмсаєш тут, навпроти радянського посольства! — прошепотів він, стискаючи їй руку. У відповідь Ліза показала очима на гостей посольства і прошепотіла: — Які вони щасливі! У ці дні почали надходити тривожні вісті з різних джерел. Фрау Браун, коли вони знову зустрілися з Лізою, сповістила: є точні відомості, що фюрер дав згоду Муссоліні підтримати його у війні Італії проти Абіссінії. Більше того — за трьома іншими джерелами стало відомо, що в Рим недавно їздив прем'єр-міністр Франції Лаваль, який заявив дуче, що французький уряд не перешкоджатиме загарбанню Абіссінії. В іноземному відділі партії націонал-соціалістів, твердила Браун, питання про напад Італії на Абіссінію вважають вирішеним. Через день до Василя зайшов оберштурмбанфюрер Лемке і теж сказав, що незабаром, очевидно, почнеться війна між Італією та Абіссінією… — Наш фюрер, щоб підтримати бойовий дух італійчиків, надіслав їм три ешелони зброї і подарував Беніто Муссоліні ескадрилью винищувачів. Кажуть, італійцям довелося гарненько потрусити гаманці, щоб схилити на свою користь громадську думку Франції. Немовби на підкуп політичних діячів Франції, депутатів парламенту і впливових журналістів вони потратили кругленьку суму, що перевищує сто тридцять мільйонів франків. Ось де можна було б заробити! — аж захлинався від захоплення Отто Лемке. Про майбутній напад Італії на Абіссінію сказав Василеві і Вебер. У консульському відділі міністерства закордонних справ знали, що війна почнеться в середині грудня. Діставши з трьох джерел підтвердження відомостей про майбутній напад Італії на Абіссінію, Василь через Стамбулова негайно передав «батькові» зашифрованого листа. Інформація Вебера була найточніша. В середині грудня 1934 року італійські війська атакували абіссінський загін в оазисі Упа-Упа, розташованому за сто кілометрів від кордону. Виникла реальна загроза воєнного конфлікту. Італія посилено підтягала війська до абіссінського кордону. Зрозуміло, великі держави мали всі можливості покласти край італо-абіссінському конфлікту в самому його зародку, але вони цього не зробили. 3 жовтня 1935 року збройні сили Італії вдерлися в Абіссінію. Почалася італо-абіссінська війна. Прийнявши ще 31 серпня того ж, 1935 року, закон про нейтралітет, Сполучені Штати Америки заборонили постачати зброю країнам, які воюють між собою. У резолюції, затвердженій спільно палатою представників та сенатом, нічого не було сказано про стратегічну сировину, в тому числі й про нафту. Незважаючи на це, Василь дістав від Адамса вказівку видавати італійським танкерам авіаційний бензин тільки через гамбурзьке бензосховище, уже на той час збудоване, аби не впадало в око, що Італії збільшено поставку пального. Навіть після того, як під тиском світової громадської думки Ліга націй 7 листопада 1935 року була змушена визнати Італію агресором, нічого не змінилося. У лютому 1936 року в Сполучених Штатах було прийнято новий закон, який подовжував строк нейтралітету і встановлював ембарго на вивіз у держави, які воюють, стратегічних матеріалів. Про нафту та нафтопродукти в цьому законі нічого не було сказано. І все-таки Ліга націй мусила обговорити питання про заборону ввозити нафту в Італію. Представники Лондона і Парижа розхвилювалися не на жарт, коли дізналися, що десять держав — членів Ліги націй — дали згоду припинити постачати нафту Італії. Серед цих держав були Радянський Союз, Румунія, Іран і Голландія, в яких Італія купувала близько сімдесяти п'яти відсотків потрібної їй нафти. Представники великих держав зробили все можливе, щоб затягти обговорення «нафтових санкцій». Доки під високими склепіннями Палацу націй виголошувались палкі промови, танкери, навантажені американським бензином, прямували до італійських берегів, і дуче не відчував ні найменшої нестачі в нафтових продуктах. Браун сповістила Лізу, що вона друкувала розшифровану депешу, надіслану німецьким послом з Парижа, в якій йшлося про те, що 9 грудня 1935 року в Парижі підписано таємну угоду між прем'єром Франції П'єром Лавалем та англійським міністром закордонних справ Самуелем Хором про мирне врегулювання італо-абіссінського воєнного конфлікту. В цій угоді пропонували негусові Хайле Селассіє віддати Італії значну частину своєї території — кілька провінцій, назви яких фрау Браун не запам'ятала. Як твердить посол, це звело б нанівець існування Абіссінії як суверенної держави, бо, крім територіальних поступок, Абіссінія мала прийняти до себе на службу італійських радників і надати Італії ряд економічних привілеїв. Лаваль і Хор, оминаючи Лігу націй, фактично продали члена цієї міжнародної організації — Абіссінію. Діставши такі відомості, Василь негайно виїхав до Гамбурга, куди щойно прибув американський танкер, і через капітана Бема передав Сар'янові листа, в якому докладно розповів про змову Лаваля і Хора. Він просив журналіста сповістити про це «батька», а з фактами, які повідомив Василь, вчинити на власний розсуд. Очевидно, зміст таємної угоди між двома високими представниками Франції та Англії просотився у пресу й іншими шляхами. Газети, широко коментуючи цю угоду, зчинили великий галас. Ганебна змова двох міністрів викликала обурення в усьому світі. Однак англійські посли в Римі та Аддіс-Абебі наполегливо домагалися, щоб умови Лаваля — Хора було прийнято. Особливо велике обурення викликала скандальна зрада Лаваля у Франції. В січні 1936 року прем'єр подав у відставку, діставши всього двадцять голосів під час голосування вотуму довір'я в Національних зборах. На зміну Лавалю прийшов Альберт Сарро, міністром закордонних справ було призначено Фландена, і становище у Франції майже не змінилося… Вебер переказав Василеві, що майор, про якого у свій час ішла мова, повернувся з відрядження. Зять майора влаштовує у себе вдома невелику вечірку, на якій і познайомить свого родича з багатим американським бізнесменом Хексінгом, тобто з Василем. Такий спосіб знайомства із співробітником генерального штабу — тим більш під вигаданим іменем — був до певної міри ризикований, але Василь погодився. Увечері другого дня він поїхав разом із Лізою в гості до незнайомої людини за адресою, яку дав Вебер. Господар дому, Йоганн Мейєр, зустрів їх як давніх знайомих і запросив до вітальні. Незабаром прибув і майор Кольвіц, високий, худий чоловік в окулярах, з виснаженим обличчям. Майор мало не з перших слів, не соромлячись присутності сторонньої людини, почав нарікати на свою долю: його єдина донька важко хвора. Лікарі ніяк не можуть поставити правильний діагноз. В яких тільки медичних світил вона не була — все марно, лише витрати і ніякої користі!.. Василеві стало ясно, що майор знає, з якою метою його познайомили з багатим американцем. Коли чоловіки лишилися самі, господар дому одразу перейшов до діла: — Ти хотів улаштувати доньку в санаторій, а грошей у тебе на це нема, так же? От містер Хексінг може позичити тобі грошей, якщо, звичайно, ти погодишся. — На що? — насторожився майор. — Будемо говорити відверто. Ти, Фрідріху, не націст і не співчуваєш їм… Містера Хексінга, як ділового американця, цікавлять плани наших генералів, які вже поставили один раз Німеччину на край погибелі!.. — Ти розумієш, Йоганне, що ти кажеш? Це ж пахне шибеницею, — тихо промовив майор. — Не вимовляй таких страшних слів проти ночі! Хто і як може довідатися, що ти, зустрічаючись із знайомим американцем, ділишся з ним новинами, які, до речі, через певний час перестають бути новинами? — Це, звичайно, так, а проте… — пробурмотів майор. У розмову втрутився Василь: — Взагалі це не обов'язково, щоб ми стрічалися з вами, — сказав він. — Ви можете розповісти новини своєму родичу, нашому господареві, а він — мені… Я візьму на себе всі витрати, пов'язані з лікуванням вашої доньки. Сподіваюсь, три тисячі марок на місяць вистачить? — Так, звичайно, — відповів майор і тут же додав: — Я маю подумати… — Подумайте, я вас не кваплю. Коли надумаєтесь, сповістіть через пана Мейєра, — він мене знайде. Якщо лікування вашої доньки коштуватиме дорожче, я все одно візьму на себе всі витрати! — Василь хотів підкреслити, що грошей він не пошкодує. Ви, мовляв, тільки почніть працювати, пане майоре, і, якщо ваші відомості будуть варті уваги, він збільшить винагороду… Вони зрозуміли один одного, хоч не вимовили більше жодного слова. У ці буремні дні, коли події в Європі розгорталися з нечуваною швидкістю, у Берлін з Болгарії приїхав Стамбулов. Його провели до Василевого кабінету, і він, назвавши себе, одразу почав голосно і обурено: — Пане директоре, згляньтеся на моє становище! Від цих оптовиків життя не стало. Бензин продаємо ми, а гроші загрібають вони. Хіба це справедливо? Ні, більше так не можна! — Не' хвилюйтесь, — спробував заспокоїти його Василь. — Скажіть, чим я можу вам допомогти. — Я привіз вам привіт від «батька», — сказав Стамбулов пошепки. І знову голосно заговорив: — Повторюю, більше так не можна! Я відкрив велику гасову крамницю, орендую ще дві бензоколонки на головних вулицях столиці. Тепер хочу розширити діло і купувати бензин не румунський, а американський!.. Надішліть, будь ласка, на мою адресу в Софію кілька цистерн бензину і вагон автолу… Де сказано, що ми, болгари, мусимо купувати і продавати тільки румунський бензин? Правда, вони наші сусіди, але що з того? Все одно пальне вони нам продають за цінами світового ринку, та ще через посередників-оптовиків! — І знову тихо: — Я дещо привіз, мені треба поговорити з вами… — Добре, ми продамо вам бензин. Однак оптовики зчинять великий галас… Гадаю, в купівлі румунського бензину зацікавлені не тільки вони, але дехто сильніший. — І теж притишивши голос: — Я викличу юрисконсульта і дам йому вказівки. Коли виконаєте всі формальності, заходьте — поговоримо. Глауберг повів болгарина в свій кабінет, а Василь, лишившись сам, подумав про те, що «батько» вміє добирати людей. Стамбулов сподобався Василеві. Кругловидий, з чорними вусиками, густими кошлатими бровами, великими сірими очима, він був і досвідчений конспіратор: навіть немовляті зрозуміло, що людина, яка побоюється поліції, поводитиметься тихо й сумирно, щоб не привертати до себе уваги, а цей кричить, репетує… Стамбулов повернувся до Василя — обличчя йому сяяло. — Здається, все гаразд! — сказав він, умостившись у кріслі. — Тепер я покажу своїм конкурентам, на що здатний Стамбулов! — І, понизивши голос — Я привіз друкарський шрифт, півтонни паперу. Шрифт у трьох валізах у камері схову. Треба, щоб надійна людина одержала, — ось квитанція. Папір доведеться привезти машиною, приготуйте місце, куди його скласти. Найкраще, якщо машина буде з якогось видавництва, редакції газети або журналу. У мене заготовлено доручення — в нього можна вписати прізвище того, хто одержуватиме папір. — Як ви зуміли перевезти через кордон шрифт і переправити сюди таку кількість паперу? — спитав Василь. — Чи ба, велике діло!.. У фашистській Німеччині за гроші можна купити не тільки митного чиновника чи залізничне начальство, але й самого Герінга! — весело сказав болгарин. Василь узяв у Стамбулова квитанцію камери схову, накладні на папір, доручення і, давши йому номер свого домашнього телефону, попросив подзвонити після десятої вечора. Того ж дня він зв'язався з Германом і спитав, чи зможе той одержати валізи із шрифтом, папір і чи є в нього місце, де все це зберігати? — Які ж ми підпільники, коли б не змогли одержати і надійно сховати те, що інші зуміли привезти за тридев'ять земель? Не турбуйтесь, ми все зробимо! — запевнив майстер. — Частину шрифту і трохи паперу дасте Веберові, я йому обіцяв, — сказав Василь і попросив подзвонити йому з автомата. — Якщо все буде гаразд, спитаєте: «Це довідкове вокзалу?» А коли непередбачені ускладнення, задасте інше питання: «Чи можна замовити квиток на Мюнхен?» — Добре, подзвоню. Але ви даремно турбуєтесь, товаришу! Однак Василь турбувався, і навіть дуже. Він ходив з кутка в куток по великій вітальні, малюючи в уяві картину страшного провалу. Тільки близько одинадцятої години пролунав нарешті довгожданий дзвінок. Знайомий голос запитав: «Це довідкове вокзалу?» — Ні, ви помилились! — відповів Василь.  
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка