Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека



Сторінка17/17
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.22 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ


 

Ліга націй давно перестала існувати, і тепер її розкішні палаци, як старий, так і новий, збудований перед війною, стояли порожні. Під їхніми склепіннями більше не чути було палких дебатів, і пихаті дипломати не переливали з пустого в порожнє, дотримуючись усіх правил риторики… Але в Женеві, як і раніше, було повно іноземців. Багато американців, багато німців, французів, англійців, італійців і навіть японців. Представники країн Латинської Америки орудували в Швейцарії нібито як кореспонденти різних газет і агентств, існуючих і неіснуючих торгових та фінансових фірм, акціонерних товариств і страхових компаній. Усі готелі й численні пансіонати були повнісінькі, і Василеві насилу пощастило знайти на одній з тихих вулиць околиці окрему мебльовану квартиру з чотирьох кімнат. Женева стала центром світового шпигунства, нічим не стримуваної спекуляції. Розвідники різних країн стежили один за одним, на льоту ловили чутки, новини, сенсації, вербували інформаторів і агентів серед дипломатичного й військового персоналу супротивних країн, віднаходили хитромудрі способи зв'язку. Представники фірм і компаній купували й продавали все: стратегічну сировину, рідкісні метали, готові вироби й дефіцитні товари. Агенти країн, що воювали між собою, дуже легко могли купити сталь, нафту, підшипники, стальні канати, навігаційні прилади для літаків, речі широкого вжитку і продукти харчування. Усе це відкрито, на очах у швейцарських властей, які оголосили суворий нейтралітет. Василь чув, як один ділок говорив іншому: «Чому ви дивуєтесь, це ж бізнес! Тут, у Швейцарії, можна купити цілу ескадрилью бойових літаків і скільки хочете далекобійних гармат, — аби гроші!..» Щоб надійно влаштуватися тут і робити свою корисну справу, Василеві треба було розгорнути досить масштабну комерційну діяльність. Придивившись, зваживши усі можливості, він написав грунтовну доповідну записку Адамсові, де висловив ряд ділових пропозицій. Василь повідомляв, що тут можна, не порушуючи закону про нейтралітет, затвердженого американським сенатом, збувати нафту і нафтопродукти нейтральним країнам і таким, що не воюють, або ж створити дочірню компанію в якійсь латино-американській країні і діяти від її імені. «Містере Адамсе, ви добре розумієте — торгівля буде й після війни, — писав він, — особливо такими товарами, як нафта і нафтопродукти, без чого не може обійтися в сучасних умовах жодна країна, маленька чи велика. Отже, про закріплення за собою ринків збуту треба думати вже тепер. Навіщо, наприклад, нам втрачати такий вигідний ринок, як іспанський, і не спробувати здобути португальський? Чому б нам не скористатися труднощами англійців і не витіснити Англію з ринків Швеції та Швейцарії? Чекатиму на ваші вказівки. Запевняю, що докладу всіх зусиль, аби сприяти розквіту нашої компанії. Пишу «нашої», бо моя доля тісно пов'язана з долею компанії, яку очолюєте ви, містере Адамсе…» Не чекаючи відповіді з Нью-Йорка, Василь сповістив Джо Ковачича, що в Женеві, коли діяти кмітливо, наполегливо й енергійно, можна нажити мільйони. «Попросіть свого старого поставляти мені якомога більше чаю, кави, сигарет, згущеного молока, тушкованої свинини, різних ліків. Умови лишаються попередніми — чистий прибуток пополам. Тут немає проблеми валюти — швейцарські марки котируються скрізь. Сподіваюся, ви звернули увагу, що я не пропоную постачати сюди те, що має хоч якесь відношення до війни. Боронь боже! Ми торгуватимемо тільки товарами, які полегшують людям життя — це дуже важливо у наш жорстокий вік…» Через десять днів Адамс повідомив Василя, що його пропозиції прийнято. Шеф доручив містерові Кочеку організувати відділення компанії у Швейцарії і призначив його уповноваженим із платнею п'ять тисяч доларів на місяць, крім відсотків од реалізації. Джо Ковачич відповів дуже лаконічною телеграмою: «Ви розумаха, старий дав згоду, незабаром товар надійде. Бажаю успіху». За останні роки Василь набув досвіду в комерції. Тож і в Женеві легко впорався з організаційними справами. На фасаді його контори вже сяяла вивіска золотом: «Стандард ойл компані», а внизу — «Швейцарське відділення. Торгівля нафтою і нафтопродуктами», і з Америки прибули перші товари, надіслані Кавачичем-старшим. Почалася робота. Новий, 1941 рік довелося знову зустрічати на чужині й удвох. За десять хвилин дванадцята Василь і Ліза сіли за стіл, налили в келехи шампанського. Василеві дуже хотілося перемкнути радіо на московську хвилю, але це було небезпечно — могли підслухати сусіди. Та все ж він, настроюючи приймач, піймав на кілька секунд Москву, — звідти передавали святковий концерт. — Спізнилися! — Василь з досади махнув рукою. — Ну, старенька, вип'ємо за Батьківщину, за наш народ, щоб чорні хмари проминули нас… З Новим роком! — З Новим роком! — Ліза високо піднесла келех з пінявим вином. Вони не сподівалися, що новий, 1941 рік стане для їхньої Батьківщини початком нечуваних страждань… До Женеви приїхав оберштурмбанфюрер Отто Лемке, і Василь запросив його до себе в контору. Лемке прийшов у призначений час. Він був у цивільному костюмі й через те втратив половину своєї презентабельності, — інша річ форма есесівця, з черепом на кашкеті!.. Сівши у шкіряне крісло, Лемке важко зітхнув, закурив. — Ви почали курити? — здивувався Василь. — Од такого життя не те, що закуриш — завиєш, чого доброго! — відповів він, затягуючись тютюновим димам. — Що ж вас засмутило? Ви завжди такий бадьорий, життєрадісний і раптом скисли… — Ах, любий Кочеку. Я приніс вам такі відомості… Дванадцятого грудня фюрер підписав директиву номер двадцять один, названу «Планом Барбаросса»… Здається, я мав нагоду говорити вам, що спочатку він фігурував під шифром «План Отто». — Що це за директива, підписана фюрером? — запитав Василь. — Скажу відверто… Все це настільки важливо, що, коли б я розповів про це росіянам, вони озолотили б мене. Але я, Отто Лемке, не хочу мати ніяких справ із комуністами! Та й вам задарма давати ці відомості не збираюся. Одне слово, з вас, як з давнього знайомого, візьму тільки п'ять тисяч доларів. Згодні? — Згоден, якщо відомості справді того варті!.. — Ще б пак! За цією директивою генеральний штаб має розробити план нападу на Радянську Росію. Копію директиви дістати не пощастило, хоч я її читав і навіть устиг переписати початок. Ось він. — Есесівець витяг із портмоне аркуш паперу, складений учетверо, розгорнув. — «Німецькі збройні сили повинні бути готові ще до закінчення війни проти Англії розбити в навальному поході Радянську Росію, — прочитав він уголос. — Для цього армія має пустити в дію всі підпорядковані їй з'єднання, за винятком тих, які потрібні для захисту, окупованих районів. Підготовка має бути завершена до п'ятнадцятого травня тисяча дев'ятсот сорок першого року. Особливу увагу слід приділити тому, щоб підготовку до цього нападу не можна було виявити…» Ну як, досить? Василь мовчав, намагаючись не виказати свого хвилювання, але то йому давалося нелегко. — А як же з Англією? — спитав він щонайбайдужіше. — Невже ваші все ж наважаться воювати на два фронти? — Фюрер сподівається, що, коли він нападе на Радянську Росію, Англія погодиться на переговори і, зрештою, допомагатиме у війні проти комуністів… Є чутки, що незабаром почнуться переговори з англійцями. Як і передбачалося, хтось із керівників партії поїде до Англії… — Ну що ж… Це не тільки важливі, але й страхітливі відомості! — Я ж і кажу: війна з комуністами — це вам не весела прогулянка по країнах Європи. Боюся, що росіяни себе покажуть!.. — Ви залишите мені копію початку директиви? — Можу, однак… — Лемке зам'явся. — Так, так, розумію! Ось вам чек на п'ять тисяч доларів. — Василь підписав чек і дав його Лемке. — Ще одне прохання до вас: у Берліні знайдіть мого колишнього садівника Мюллера і передайте йому листа, а коли повертатиметеся, привезіть відповідь. — Будь ласка, це мені неважко! — Як тільки Лемке одержав чек, настрій у нього помітно покращав. — Коли ви збираєтеся знову прибути сюди? — спитав Василь. — Приблизно через місяць. — А якщо я візьму на себе всі ваші дорожні витрати, могли б ви приїхати тижнів через два? — Мабуть, зможу. Сьогодні п'яте січня, буду у вас п'ятнадцятого. Це вас влаштовує? — Цілком. Завтра я напишу Мюллерові листа… Перед від'їздом із Берліна Василь мав розмову з садівником. Мюллер після того, як Василь визволив його із гестапо, відчув до нього велике довір'я. Вони домовилися, що Мюллер, коли виникне крайня потреба, виконуватиме роль поштової скриньки. Потискуючи велику волохату руку есесівця, Василь сказав: — Запросив би вас до ресторану пообідати, але, відверто кажучи, у ваших інтересах, щоб нас не бачили вдвох!.. Лемке пішов, а Василь довго сидів за письмовим столом, обхопивши голову руками. Здається, сталося найгірше з усього, чого тільки можна було сподіватися. Гітлер вирішив напасти на Радянський Союз!.. «Треба діяти, негайно повідомити «батька»… Звідси, із Швейцарії, це зробити легко», — мовив сам собі Василь, а інший голос нашіптував йому: «Не гарячкуй, дотримуйся правила — перш ніж передавати «батькові» такі важливі відомості, спочатку перевір їх, продублюй по кількох джерелах…» Василь терзався, аж поки, нарешті, через десять днів, з'явився оберштурмбанфюрер. Віддавши Мюллерового листа, він запитливо подивився на Василя. — Ви хочете одержати гроші за ваші дорожні витрати? Скільки? — запитав Василь. — Дрібниці, триста доларів… Відомості Лемке підтверджувалися. Щоправда, Фрідріх Кольвіц називав кілька строків нападу на Радянський Союз — 20 квітня, 18 травня, 22 червня і навіть 6 квітня. Але він натякнув, ніби це зроблено, аби ввести в оману ворога. Головне ж — Кольвіц потверджував, що є така директива. І ще Мюллер писав, що здоров'я фрау Ельзи підупадає з кожним днем, і лікарі не сподіваються, що їй стане краще. Сама вона думає, що жити їй лишилося не більше як півроку… Ясніше не скажеш: півроку — ті ж строки, які встановив Гітлер для підготовки армії до нападу на Радянський Союз. Тепер не можна було гаяти ні хвилини. Василь замкнувся в своєму кабінеті, склав телеграму на ім'я «батька» і надіслав адресатові. За день він одержав телеграму-блискавку з пропозицією негайно виїхати з дружиною до Москви через нейтральну Швецію. Це означало добиратися або морем, де нишпорили німецькі підводні човни і топили все, що їм попадалося, або ж через Фінляндію, яку фактично окупувала Німеччина. Часу для роздумів не було. Василь того ж дня відвідав радянського консула і одержав візу на поїздку до Москви — «у справах американської нафтової компанії «Стандард ойл». У готелі «Національ», де звичайно зупинялися іноземці, було заброньовано номер із видом на Манеж для двох американців — чоловіка й жінки. Ліза годинами могла стояти біля вікна, не одводячи очей від вулиці, від кремлівської стіни, від перехожих. Вона раділа всьому: московському морозу, снігу на дахах будинків, дітворі, що бавилася на подвір'ї сусіднього будинку, студентам, які поспішали до університету… Не встигли вони розпакувати валіз, як задзвонив телефон. Василь зняв трубку. — Містере Кочеку, якщо у вас немає невідкладних справ, то просимо зайти до нас. Адресу ви знаєте, пропуск буде замовлено. Через півгодини Василь стояв перед молодим, але дуже відповідальним працівником, який не запропонував йому навіть сісти. — Скажіть, Максимов, ви надіслали «батькові» оцю телеграму? — сухо спитав той, тримаючи в руці розшифровану Василеву телеграму. — Так. — І ви твердите, що німці збираються напасти на Радянський Союз? — Принаймні про це свідчать ті неспростовні відомості, які я маю. — Відомості, відомості! Виходить, вам навіть на думку не спадало, що такі, з дозволу сказати, відомості могли вам підсунути ті, хто хотів дезорієнтувати нас, ввести в оману або навіть спровокувати… — Я не хлопчисько, щоб мені могли підсунути неправильні відомості. Те, про що я сповістив «батька», правда. Прошу вас не мати в цьому ніякого сумніву! — Василь зблід від гніву і гіркого подиву. — Посварити нас із Німеччиною хочуть насамперед англійці. Сподіваюся, це ви знаєте? Так, англійці! — Відповідальний працівник підвівся, вийшов з-за столу, і Василь побачив, що він невисокий на зріст і, хоч порівняно молодий, проте встиг наїсти чимале черевце. «Спортом не займається», — подумав Василь. Тим часом відповідальний вів далі:— Одно з двох — або вони ввели нас в обману, підсунувши фальшивку, або… Василь не дав йому закінчити. — Не смійте такі розмовляти зі мною! — тихо сказав він і, обернувшись, вийшов з кабінету. Відмітивши пропуск у секретаря, він спустився на вулицю. День був морозяний, на чистому небі сяяло сонце, дихалося легко. Василь вдихнув холодне повітря на повні груди і не поспішаючи попрямував до готелю. В голові було порожньо. Що це — поганий сон чи непорозуміння? Після стількох років тяжкої роботи на чужині — і раптом: «Або вас ввели в оману…» Він хотів, мабуть, сказати «або підкупили». Василь у душі здригнувся, немов йому дали ляпаса… — Ну що? — спитала Ліза і, помітивши, який напружений у нього погляд, замовкла. — Знайшлася людина, до того ж відповідальний працівник, для якої вся наша з тобою десятилітня робота нічого не варта! — з болем проговорив Василь. — І виявляється, я взагалі хлопчисько, якого кожен дурень може обдурити… — Не хвилюйся, головне — не хвилюйся!.. Непорозуміння якесь… Що він сказав? — Ліза не знала, як заспокоїти Василя. — Язик не повертається повторити його слова! — Що він, з глузду з'їхав? — Ні, Лізо, він просто дурень і чинуша!.. Загальна спрямованість сьогоднішньої політики полягає в тому, щоб не давати німцям приводу для передчасних конфліктів, усіма способами виграти час. От він і не хоче вірити, що є факти, які суперечать цій концепції, йому бракує широти погляду! І взагалі не можна ж іти проти загальної течії, навіть якщо це вкрай потрібно… Василь мав дивну здатність: коли в нього були великі неприємності, він лягав у ліжко і вмить засинав. Так і цього разу — ліг і заснув. Прокинувшись, він, немов нічого й не було, запросив Лізу в шашличну. — Поїмо справжнього шашлику, вип'ємо пляшечку цінандалі, а там — що буде, те й буде! У нас із тобою в житті всього бувало. Чого похнюпилася, старенька? Одягайся, і ходімо. У шашличній біля Нікітських воріт вони просиділи допізна. Там було тепло і по-своєму затишно. Ні на мить їх не покидала думка, що вони вдома, на своїй рідній землі. Потім пішли на Красну площу, мовчки постояли біля Мавзолею, послухали бій кремлівських курантів. У готель повернулися о дванадцятій годині. Чергова, подаючи Василеві ключ од номера і записочку, сказала по-англійському: — Вас просили подзвонити по цьому телефону, як тільки повернетесь. Василь подякував черговій, але дзвонити не став. У номері він сказав Лізі: — Пізно, та й не зовсім у формі я… Подзвоню вранці, може, до ранку нічого особливого не станеться. Уранці його випередили. Подзвонив по телефону помічник того відповідального працівника, в якого був Василь. Він попросив прийти якомога скоріше. Тон у помічника був чемний, навіть люб'язний. Коли Василь зайшов до кабінету, відповідальний працівник сказав, не дивлячись на нього: — Вас викликає до себе товариш Сталін!.. Василь помовчав — йому здалося, що він не розчув. — Ви повинні бути у товариша Сталіна рівно об одинадцятій годині. Тільки тепер до Василя дійшов зміст цих слів. — Я маю з'їздити в готель і перемінити хоча б сорочку, — сказав Василь. — Це багато часу не забере. — Ідіть, але швидко — одна нога тут, друга там. Будьте у мене рівно о десятій тридцять — живий чи мертвий! — Постараюся все-таки живий… — Василь швидко вийшов із кабінету. У приймальній Сталіна черговий секретар поставив галочки проти прізвищ запрошених і попросив зачекати. А коли стрілки круглого стінного годинника показали одинадцяту, двері кабінету розчинилися, і чоловік у напіввійськовій формі неголосно промовив: — Попрошу товариша Максимова. Василь пройшов через невеликий коридор до кабінету Сталіна. Відповідальний працівник лишився в приймальній — його не запросили. Сталін стояв біля каміна, тримаючи в руці люльку. — Здрастуйте, товаришу Максимов. Сідайте ось сюди. — Сталін показав рукою на вільне крісло. — Спасибі, я постою. — Чому так? Кажуть, у ногах правди немає. — Сталін усміхнувся. — Я не можу сісти… Адже ви стоїте, товаришу Сталін. Сталін пропустив повз вуха слова Василя і, витрусивши попіл із люльки в камін, сказав: — Ви писали, товаришу Максимов, про директиву Гітлера генеральному штабові німецької армії?.. — Так, товаришу Сталін, писав. — Звідки ви дізналися про цю директиву? — Дізнався із надійних джерел. — Не припускаєте, що це провокація, яку німці влаштували спеціально для нас? — Для такого припущення немає ніяких підстав. — Ви певні? — Так, товаришу Сталін, певен. — Чи не припускаєте ви іншого — всю цю історію, пов'язану з директивою Гітлера, організували англійці, і їхня розвідка зробила все, щоб директива потрапила до вас? — Ні, такий варіант теж відпадає. — Чому ви говорите так упевнено, товаришу Максимов? — З дуже простої причини. Люди, які принесли мені ці відомості, перевірені і переперевірені не раз і не двічі. З ними я працюю давно, і не було випадку, щоб вони обдурили мене. До того ж у нас є неписаний закон: перш ніж сповіщати такі важливі справи, ми двічі-тричі перевіряємо відомості через різні джерела. Крім того, у мене є ще й інші докази, що потверджують правильність моїх повідомлень. Німецький солдатський розмовник теж про щось свідчить. Не знаю, чи доповідали вам про те, що під час перебування в Берліні радянської урядової делегації ми передали їй через наше посольство примірник цього розмовника… Сталін мовчки кивнув головою. — І ще, на перший погляд неважливий, але насправді дуже істотний факт. У Берліні, на вулиці Унтер-ден-Лінден, міститься найбільше і найрозкішніше фотоательє Гофмана, якого вважають довіреним фотографом Гітлера. Відтоді, як почалася війна на Заході, стало звичаєм, що цей самий Гофман, поінформований про плани фюрера, вивішує на своїй вітрині велику карту тієї країни, куди спрямовано черговий удар фашистської армії. Зовсім недавно я довідався, що Гофман вивісив на вітрині велику карту Радянського Союзу… — Виходить, вони не бояться ні бога, ні чорта, — сказав Сталін і, замислившись на хвилину, підійшов до Василя. — Ви розумієте, товаришу Максимов, міркуючи логічно, здається зовсім неймовірним, щоб Гітлер ризикнув устряти у війну з Радянським Союзом, не закінчивши кампанії на Заході, залишивши у себе в тилу англійців. З другого боку, ваша тверда впевненість змушує думати, що така директива справді є. А це інше питання — з якою метою її написано… — Він знову помовчав. — Гітлер, складаючи директиву, міг ставити собі всяку мету. Через те нам треба діяти за мудрим народним прислів'ям — тричі міряй, а раз одріж… Негайно повертайтеся назад у Женеву. Ще і ще раз перевірте все і доповісте особисто мені. Віднині ви повинні невтомно стежити за всіма підступами фашистів, знати про всі їхні плани — особливо проти нас. Не можна шкодувати ні сил, ні коштів!.. Ви, здається, людина тямуща, досвідчена, спостережлива. Будемо сподіватися, що ви успішно впораєтеся з цим складним, але благородним завданням і не дасте ні німецькій, ні англійській, ні будь-яким іншим розвідкам обдурити себе. — Постараюся, товаришу Сталін, — відповів Василь. — Бажаю успіху! — Сталін подав Василеві руку. У приймальні Василеві довелося зачекати: відповідального працівника, що супроводжував його, запросили до Сталіна. Сталін сказав йому: — Мабуть, цей Максимов — тямуща людина і добре знає своє діло. — Так, товаришу Сталін, Максимов дуже серйозний і тямущий працівник, — поспішив погодитися відповідальний працівник, хоч тільки-но був про Василя зовсім іншої думки. — Однак і він міг помилитися… — І ніби міркуючи вголос, не дивлячись на співрозмовника, Сталін вів далі:— Неймовірно, просто неймовірно, щоб Гітлер зважився напасти на нас, не покінчивши з Англією… Тільки маніяк або цілковитий авантюрист відважився б на такий крок… — І знову до відповідального працівника — Всіляко допоможіть Максимову, створіть йому всі умови, щоб він міг впоратися з нелегким завданням, яке ми йому дали… Увечері до них у номер прийшов «батько». Він дуже змарнів. Чуб зовсім посивів, на лобі й довкола очей з'явилися глибокі зморшки. — Ну, як життя молоде? — спитав він удавано бадьоро. — Сподіваюся, все гаразд? — Як вам сказати? Зараз, мабуть, гаразд, чого не міг би сказати вчора у цей же час… — Знаю, голубе, усе знаю! — «Батько» по-дружньому обняв його за плечі. — Не звертай уваги на дрібниці життя!.. Сказано ж, що дурнів не сіють, не жнуть, вони так родять. Тут уже нічого не вдієш! Я тому вельможі доводив, що ти не така людина, яка могла б давати неперевірені відомості, — дарма!.. — Це правильно, що дурнів не сіють і не жнуть, — сказав Василь. — Але, маючи велику владу, вони можуть такого натворити, що потім і кісток не збереш! — Будьмо мужніми і не звертаймо уваги на випадкові життєві незгоди… Нам треба берегти свої нерви, попереду ще багато роботи! — «Батько» намагався уникнути неприємної розмови. Але Ліза заперечила йому: — Оце так дрібниці й життєві незгоди!.. До того ж, «батьку», чому про свої нерви повинні дбати тільки ми самі? — Що я можу сказати, Лізо? Ви маєте цілковиту рацію, і якщо моє особисте вибачення чогось варте для вас, то я ще раз прошу вибачити і не гніватись! І головне — не опускайте рук… А тепер перейдімо до справ. Зважаючи на те, що події набирають досить неприємного характеру і у вас буде багато роботи й чимало труднощів, я віддаю вам Стамбулова. Він досвідчений конспіратор і енергійний хлопець — може вам добре прислужитися. Сподіваюся, Василю, ти знайдеш для нього надійне прикриття? — Звичайно, знайду! Це ви добре придумали: Стамбулов чудовий помічник. — І ще я хочу, щоб ти встановив зв'язок з одним місцевим антифашистом, — вів далі «батько». — Прізвище його Дікман, він швейцарець. Дікман сам прийде до тебе, Василю, і, коли виникне потреба, допоможе. По-моєму, допомога місцевої людини ніколи не зайва. Як ти гадаєш? — Звичайно, особливо в умовах Женеви, коли довкола тебе нишпорять підозрілі люди і не знаєш, хто з них у якій розвідці працює, — відповів Василь. — Ваше завдання полягає в тому, щоб мати точну інформацію про всі заходи Гітлера. Твій оберштурмбанфюрер — цінна знахідка, особливо тепер, коли він працює в іноземному відділі гестапо і має можливість відвідувати Женеву. Ти його озолоти, тільки не випускай із рук. Мюллер — людина вірна, але це не зовсім надійна поштова скринька: він уже один раз побував у гестапо і, думаю, підозру з нього не знято. Нехай майстер Герман виділить вам запасного для поштової скриньки — мало що може трапитися. Німецькі підпільники згодом подаватимуть вам неоціненну допомогу. І Кольвіцу і Браун плати сповна, як і досі, незалежно від того, роблять вони що-небудь для вас чи ні. Вони знадобляться ще. Здається, я сказав вам усе… Може, у вас є запитання? — Є, — мовив Василь. — Чи не можна з'їздити нам у село? Тут недалеко. Ми справилися б днів за два. Хочеться побачитися з братом, сестрою… Хто знає, коли я тепер приїду додому! — Хоч як прикро, Василю, але тобі не доведеться побачитися з рідними. Дорогий кожен день, кожна година… Я вже забронював для вас квитки на літак Москва — Стокгольм на завтра. Звідти ви доберетеся до Женеви. — Може, я зміг би з'їздити до них сьогодні вночі, а завтра повернутися, або послати по них, щоб вони самі, приїхали сюди? — Ні того, ні другого робити не раджу, — сказав «батько». — Певен, що не одна пара очей стежить за кожним твоїм кроком. І зрозуміло, що у тих, хто цікавиться тобою, постане питання: чого цьому американцеві, який приїхав до Москви у справах американської нафтової компанії, раптом заманулося відвідати російське село?.. Услід за тобою полетять телеграми в американську розвідку з пропозицією перевірити особу містера Кочека, поведінка якого у Москві здалася підозрілою… Сподіваюся, ти цього не хочеш? До речі, завтра до від'їзду неодмінно побувай у Нафтоекспорті і, про людське око, побачся з товаришем Щукіним, заступником керуючого об'єднанням. Його попередили, і він чекатиме на тебе. — Гаразд, я побуваю в Нафтоекспорті, — пообіцяв Василь. — А ви самі не збираєтесь до наших країв? — спитала Ліза. — Не знаю, це залежить не від мене… — Скажіть, як ви гадаєте, «батьку», буде війна з німцями, чи Гітлер дав директиву генеральному штабові зовсім з інших міркувань? — поцікавився Василь. — Важко сказати… Особисто мені здається, що кожен, хто уважно читав «Майн кампф», не може не розуміти, що війни з фашистською Німеччиною нам не минути! Претендувати на світове панування і залишити по сусідству найлютішого ворога фашизму — Радянський Союз, не можна. Гітлер, певно, сподівається, що, коли нападе на нас, його підтримає Захід, і він зуміє укласти почесний мир з Англією та привласнити собі все, що вже завойовано, тобто стати повновладним хазяїном Європи. Він, звичайно, помиляється у своїх розрахунках, але крові проллється багато! — Я теж дійшов такого висновку, — сказав, помовчавши, Василь. Коли «батько» зібрався йти, Василь спитав його: — Ви нічого не знаєте про моїх паризьких друзів і знайомих? — Дещо знаю, — відповів «батько». — Твій партнер по тенісному клубу Маріньє встиг утекти в Англію і там бере активну участь у роботі комітету Опору. А от другому твоєму партнерові, де ла Граммонові, не пощастило: він попав до рук гестапо і тепер перебуває в концентраційному таборі у Німеччині. Твій друг Сар'ян зник, і ми ніяк не можемо натрапити на його слід — чи то він глибоко законспірувався, чи загинув у катівнях гестапо. — А художник Борро? — Борро молодець! Очолює бойову групу антифашистів паризького району, і його бійці завдають чимало клопоту окупантам. Одне слово, працює здорово! — Я радий, що не помилився в ньому, — сказав Василь.  

У Женеві життя йшло своїм звичаєм. Швейцарське відділення нафтової компанії працювало дуже напружено: охочих купити бензин і мастила було чимало — встигай тільки виконувати замовлення. Містер Кочек досягнув неабияких успіхів і у власній комерції. Його вважали до певної міри монополістом: кращих сортів кави і тушкованого м'яса, як у містера Кочека, ніде купити не можна було. Комерційні та фінансові кола Женеви вважали, що Кочек — солідний ділок, і ставилися до нього з повагою. Коли до Женеви приїхав Стамбулов, працювати стало легше. Василь зарахував його в штат своєї контори на посаду консультанта з фінансових питань. Насамперед Стамбулову належало перевірити, чи правдиві чутки про те, що на радянсько-польському кордоні німці концентрують війська. — Я знаю, що це нелегко, але зробити треба! — сказав йому Василь. — Беріться до діла з усією енергією та винахідливістю, але марно не ризикуйте. Грошей не шкодуйте! — Розумію, шефе, не турбуйтеся! — відповів Стамбулов, як завжди усміхаючись. У Женеву знову приїхав Отто Лемке. Він, здавалося, був стомлений, чимось пригнічений. — Усе-таки признаюсь вам, наші даремно затівають цю страшну війну з росіянами, — говорив він Василеві. — Кадрові військові твердять, що нам не впоратися з ними. На жаль, тих, що мають сумнів, негайно усувають од активних справ і на їхнє місце призначають прибічників небезпечної теорії, що Радянська Росія — велетень на глиняних ногах. Добрі глиняні ноги, якщо росіяни свого часу здолали мало не весь світ, встановлюючи в себе владу, а зовсім недавно набили пику япошкам біля Халхін-голу!.. — Не розумію, чого вам тривожитися? На російський фронт вас не пошлють, — ви немолодий і потрібні в тилу. Більше того, як би війна не закінчилася, ви особисто нічого не втратите: станете багатою людиною, — спробував його заспокоїти Василь. — Дивно ви міркуєте, містере Кочеку! Що ж я — не німець, і все, що стосується Німеччини, мені байдуже? Признаюся вам щиросердно, буде дуже шкода, коли ми втратимо все те, що завоювали в такий короткий строк! — Змушений вас засмутити, пане Лемке, — сказав Василь. — Історія на численних прикладах доводить, що жодному народові ще не вдавалося побудувати власне щастя на стражданнях інших народів. Не вдасться це й сучасній Німеччині… Моя вам дружня порада: думайте про себе і не забувайте тієї простої істини, що, зрештою, все в цьому тлінному світі вирішують гроші. Матимете гроші — ви на коні й після війни, не матимете — усі ваші заслуги й нагороди шеляга не варті. Візьміть приклад з мене, я не кваплячись роблю собі гроші і знаю твердо, що переможцем у цій війні буду я! — Ви забуваєте, що у вас інші можливості!.. — А що перешкоджає вам розширити свої можливості? У вашому становищі ви могли б заробити значно більше, ніж тепер. — Не бачу таких можливостей… — Аби бажання, а можливості знайдуться! Можу порадити вам, наприклад, такий спосіб: в окупованій Франції є чимало людей, ладних заплатити добрі гроші тому, хто допоможе їм виїхати за кордон. А ще можна більше заробити, звільняючи деяких в'язнів з концентраційних таборів. — Це важко! — А хто вам сказав, що заробляти гроші легко? — спитав Василь. — Хочете, підшукаю для вас клієнтів? — Вивозити людей із Франції, мабуть, ще можна, а от звільняти з таборів — не знаю. В усякому разі, я не візьмуся за це… — Ну що ж, тоді поки що вивозьте людей із Франції, а там буде видно… — Згоден, але за умови, що, крім вас, я ні з ким іншим ніяких справ не матиму. — Гаразд!.. Можу бути вашим маклером за десять відсотків комісійних. Домовилися про ціну — дві з половиною тисячі доларів за душу. Василь написав Джо Ковачичу в Париж листа, в якому просив знайти через художника Борро журналіста Сар'яна і дізнатися, чи не хоче той легально виїхати з Франції? А також довідатися в Борро, чи не знає він людей, яким конче треба покинути Францію. Хай повідомить їхні прізвища, щоб вони могли одержати офіційні пропуски. Листа до Джо пощастило надіслати в Париж, як завжди, дипломатичною поштою. Через кілька днів до Василя у кабінет прийшов Стамбулов. У нього був вигляд переможця. — Усе гаразд! — заявив він. — Що саме гаразд? Розповідайте!.. — Мені пощастило встановити зв'язок з двома залізничниками, — сказав Стамбулов. — Один із них літній поляк, вагар на прикордонній з Німеччиною станції, а другий — німець, але антифашист, колишній соціал-демократ, диспетчер на вузловій станції. Тепер ми будемо мати точні відомості про рух військових ешелонів на схід! Зв'язок із «батьком» підтримували через спеціальних кур'єрів, які приїжджали до Женеви. Їм постійно передавали відомості про військові ешелони, що прямували на схід. Цих ешелонів ставало більше й більше. Василь занепокоєно спостерігав усе, що відбувалося. Складалося враження, що там, удома, ніхто серйозно не бере до уваги приготування німців. Незабаром Джо Ковачич надіслав Василеві адресу Сар'яна. Журналіст погоджувався виїхати з Франції разом із дружиною, а Борро переслав список сімей учасників Опору, яким загрожувала смертельна небезпека. Художник повідомляв через американського консула, що він і його товариші були б дуже вдячні, якби пощастило вивезти означених у списку осіб. Несподівано до Женеви приїхав О'Кейлі. Василь запросив його на вечерю в дорогий ресторан «Отель де Берг». Вони сіли в далекому кутку і, попиваючи терпке угорське вино, неквапливо розмовляли. Василь одразу помітив, що настрій американського генерального консула в Берліні різко змінився. Він кілька разів повторив, що Гітлер зовсім знахабнів. «Якщо росіяни не зупинять Гітлера, тоді вся Європа опиниться під чоботом Німеччини…» — Хіба війну Гітлера ви вважаєте справою вирішеною? — спитав Василь. — Без сумніву!.. А втім, подальший хід подій цілком залежатиме від позиції англійців. — Яке відношення позиція англійців має до війни Німеччини з Росією? — Гітлер збирається укласти мир з Англією. Навіть дитині зрозуміло, що це черговий маневр: фюрер хоче покінчити з росіянами без перешкод, а потім напасти на Британію. При такому варіанті світ поділиться на три сфери впливу: в Європі — Німеччина, на Далекому Сході — Японія і за океаном — Сполучені Штати Америки. Це небезпечно, цього допустити не можна! — сказав О'Кейлі, і його обличчя стало рішучим, заклопотаним. — Настане день, і Німеччина, об'єднавшись із Японією, поверне зброю проти нас. Тоді всьому кінець, ви розумієте? Ось вам ключ до маячних мрій Гітлера про світове панування. — Невже ви припускаєте, що англійці згодяться на мир з Гітлером після того, як він обдурив їх не раз і не два? — Багато в чому це залежатиме від позиції, на яку стане наш уряд. Якщо ми встрянемо у війну на боці англійців, вони не згодяться на мир з Гітлером. А ми, за всіма ознаками, встрянемо у війну… — У мене все переплуталося в голові! Вступаючи у війну на боці англійців, ми, американці, допомагатимемо комуністичній Росії. Невже це можливо? Ви колись казали, що єдина сила, здатна вистояти проти комуністичної зарази, — це Німеччина на чолі з таким фанатиком, як Гітлер… — Голубе, в політиці все можливо!.. Коли б Гітлер, приєднавши Австрію, захопивши Чехословаччину, повернув свої війська проти Росії, ми б його всіляко підтримували. Та коли він замірився на всю Європу, і не тільки на Європу… Тепер дуже важливо, щоб він поламав зуби на Росії. Як би не закінчилася війна з Росією, обидві сторони будуть дуже знесилені. Росіяни легко не підкоряться німцям, вони битимуться до останнього. Отоді ми й зможемо нав'язати світові свою волю! — О'Кейлі подався вперед і, притишивши голос, мовив: — Наша розвідка дізналася, що Гітлер зважується на ризикований крок: він хоче послати в Англію у першій половині травня, до початку кампанії проти Росії, свого найближчого помічника Рудольфа Гесса для переговорів. Гесс полетить туди нібито з власної ініціативи. Розрахунок простий — якщо англійці приймуть його і згодяться вести переговори, Гессові нададуть відповідні повноваження; якщо ні — оголосять його зрадником, і годі!.. Однак досить нам говорити на такі теми, краще випиймо!.. Розкажіть, як ви влаштувалися тут, що поробляєте? Василеві було не до балачок. Йому хотілося якнайскоріше закінчити вечерю, що він незабаром і зробив. Одвіз О'Кейлі в готель, а сам швиденько поїхав у пансіонат, де жив Стамбулов. Стамбулова не застав. Лишалося одне — набратися терпіння і чекати до ранку. Він ліг у ліжко, але заснути не міг. Рудольф Гесс — друга особа в партії націонал-соціалістів і офіційний наступник Гітлера… Може, зараз він їде на аеродром, щоб вилетіти в Англію, а на польсько-радянському кордоні фашистські полчища готуються до наступу на Радянську країну. Ні, він не спатиме… Василь підвівся, навшпиньках, щоб не збудити Лізу, пішов у їдальню і подзвонив Стамбулову в пансіонат. Йому відповіли, що «мосьє Стамбулов уже спить». Василь попросив розбудити мосьє Стамбулова і покликати до телефону. — Це Кочек, — сказав він, почувши в трубці сонний голос болгарина. — Пробачте, що дзвоню так пізно. Прошу вас зараз же приїхати до мене на квартиру. Є важлива справа. Я вас чекатиму на вулиці. Василь одягся, безшумно відчинив двері і зійшов униз. Ніч була тепла, зоряна. Тиша. В усіх вікнах давно погасли вогні. Женева спокійно спала… А в просторих кабінетах німецькі генерали, схилившись над картами, готували його рідному народові смерть… Залунали кроки, обірвавши Василеві роздуми. Узявши Стамбулова під руку і походжаючи з ним глухим провулком, Василь розповідав про все, що почув. — Сподіваюся, ви розумієте: гаяти часу не можна. Треба, щоб ці відомості були в «батька» не пізніше ніж об одинадцятій годині ранку! — сказав Василь. — Не знаю, що й робити… Кур'єр поїхав, а інший приїде днів через п'ять, не раніше… Може, спробуємо зашифрувати телеграму? — Ні, це ризиковано. Ще перехоплять німці… — Знайшов! — вигукнув Стамбулов. — Я знаю одного місцевого радіоаматора-короткохвильовика, він працює ночами. Якось я вже скористався цим каналом зв'язку… Поїду до нього і викличу Москву. Діставши відповідь, продиктую радіограму для «батька». Поки агенти німецької розвідки прочуняються і спробують перехопити, все буде закінчено. Вони не встигнуть записати і двох фраз, як радіограма буде в Москві. — Цей ваш радіоаматор — надійний чоловік? Він погодиться передати в Москву таку радіограму? — Звичайно! Інакше Стамбулов із ним не знався б… Не гаймо часу — швиденько складайте текст шифровки. Ми повинні встигнути до світанку!.. Вранці, в конторі, коли Василь допитливо поглянув на болгарина, той ледь помітно кивнув головою. Це означало, що все гаразд — у Москві вже знають про плани Гітлера. Василь з полегкістю зітхнув і весело взявся до справ… Дванадцятого травня повідомлення О'Кейлі підтвердилося повністю: весь світ довідався, що десятого травня Рудольф Гесс, сам пілотуючи літак «Мессершмітт-110», вилетів із Аугустбурга і взяв курс на Даунгавел Касл, у Шотландії. Він мав намір потрапити в маєток лорда Гамільтона, щоб через нього розпочати переговори з англійським урядом. Гесса спіткала невдача: кінчилося пальне. Він вистрибнув з парашутом. Непрошеного гостя затримали місцеві жителі й передали властям. Англійські власті інтернували Гесса, а гітлерівці, зрозумівши, що гра не вдалася, оголосили його душевнохворим, скинули з усіх постів і навіть репресували його рідних… Вислухавши повідомлення про це по німецькому радіо, Василь подумав, що дома про історію з Гессом дізналися вчасно. Факти доводили, що друга частина відомостей — про підготовку нападу на Радянський Союз — справджується. Війна стукала у двері. Василь втратив спокій, ходив похмурий, задумливий, ночами не міг спати, а тільки-но починало дніти — з тривогою вмикає радіоприймач. Скуповував усі газети, які продавалися в кіосках. Двадцять другого червня, рано-вранці, німецьке радіо після бравурного маршу повідомило, що німецькі війська вторглися на територію Радянського Союзу і, долаючи упертий опір ворога, захопили багато сіл і міст. Так почалася для Василя і Лізи Вітчизняна війна. Найперше Василь подумав, що йому треба негайно повернутися додому і зі зброєю в руках захищати Батьківщину. Він написав про це «батькові» і у відповідь дістав прочухана. «Батько» писав, що зовсім не сподівався від нього такої легковажності. «А де ти перебуваєш, хіба не на передовій?» — питав він і закінчував листа словами, що звучали як наказ: «Облиш ці думки, наберися терпіння і чекай. Інформуй нас про все, що вдасться тобі дізнатися, не нехтуй навіть дрібницями, — на війні дрібниць не буває. Якщо попервах не пощастить зробити багато, не журись і чекай свого часу…» Потяглися тяжкі будні. Німецьке радіо передавало п'ять-сім разів на день воєнні зведення. Гітлерівські пропагандисти без угаву вихвалялися перемогами на Східному фронті. Радінформбюро щодня сповіщало про те, що залишено ті чи інші населені пункти й міста. Туга ставала нестерпною, у Василя часом усе падало з рук… І так дні, тижні, місяці… Восени фашистські полчища стояли під Москвою, і німецькі генерали хвалькувато заявляли, що їм видно в бінокль вежі Московського Кремля. І раптом, немов по команді, телеграфні агентства й радіостанції всього світу заговорили про нечувану стійкість росіян. Газетні сторінки рясніли повідомленнями про героїзм Червоної Армії, а деякі воєнні оглядачі почали висловлювати думку, що німецьким перемогам, здобутим у перші місяці війни, настає кінець і, як видно, останнє слово буде за росіянами. Самі німці почали нарікати на труднощі війни на Сході —на погану погоду, холод, бездоріжжя. І як грім серед ясного неба було повідомлення про перехід Червоної Армії в наступ, про розгром великого німецького угруповання під Москвою. Усім стало ясно: росіяни розвіяли міф про непереможність німецької армії. Напровесні 1942 року в Женеву приїхав Лемке. Він постарів і став ще похмуріший. — Містере Кочеку, в мене до вас серйозна розмова, — привітавшись із Василем та щільно зачинивши за собою двері кабінету, мовив Лемке. — Скажіть, чи можу я сподіватися вашої допомоги? Ні, це не те слово, — вашого заступництва, — виправився він, — якщо в цьому буде потреба… Я співробітничаю з вами з першого дня вашого приїзду до Німеччини і допомагав вам чим тільки міг… — Я завжди високо цінував вашу допомогу, любий Лемке. — Василь одразу зрозумів, куди хилить есесівець. — Говоритимемо відверто і називатимемо речі своїми іменами, як це личить чоловікам, — сказав Лемке. — Не знаю, як для інших, а для мене особисто питання цілком ясне: якщо ми не змогли одразу розгромити росіян і захопити Москву, значить, війну програли… Адже всі надії Гітлер покладав на блискавичну війну. А цього не вийшло. Я не молодий і добре пам'ятаю вісімнадцятий рік, поразку, ганьбу, Версаль, окупацію, покарання воєнних злочинців тощо… Певен, що те саме буде й тепер, тільки в значно більших масштабах. Навряд чи росіяни простять нам усе те, що ми накоїли у них. Я двічі був на Східному фронті в справах нашого відділу, бачив на власні очі спалені міста й села, масове знищення мирного населення… А англійці нагадають нам Дюнкерк, Лондон, Ковентрі… І американці… Майже весь світ проти нас… Щоб уціліти після цієї війни, треба мати заступників!.. — Скажіть, Лемке, ви серйозно гадаєте, що програли війну? — Не програли, а програємо, — тут є невелика різниця… — В такому разі я твердо обіцяю засвідчити перед переможцями ваші заслуги і забезпечити вам заступництво американських властей. А поки що, сподіваюся, ви ще активніше співробітничатимете зі мною. До речі, як справи з вивезенням деяких сімей із Франції? — Усе гаразд. Якщо мені згодяться платити і дадуть адреси, я доб'юся пропусків на виїзд. Самі розумієте: тепер більше, ніж будь-коли, я повинен дбати про своє майбутнє. Василь дав Лемке п'ять тисяч доларів і адресу Сар'яна. — Це — проба. Якщо все обійдеться добре, то будуть інші, — пообіцяв він Лемке. Дні минали за днями. Василеві доводилося клопотатися головним чином дрібницями — систематизувати одержану з різних джерел інформацію і передавати «батькові». Ліза працювала не покладаючи рук — вона переглядала за день безліч газет — німецьких, англійських, французьких і на підставі дріб'язкових, на перший погляд, заміток та повідомлень робила висновки, передавала їх Василеві, щоб той, прочитавши, надіслав додому. Приїзд у Женеву Сар'яна й Жаннет був для Василя і Лізи справжнім святом. Перебиваючи одне одного, Сар'яни розповідали про все, що вони пережили в окупованій Франції. — Французам корисно було побачити фашистів зблизька, — сказав Сар'ян. — Тепер рідко хто з французів співробітничає з окупантами, навіть праві стали антифашистами, а більшість бере участь у Русі Опору. Сар'ян надто активна людина, щоб сидіти склавши руки. Тож незабаром він перебрався в Лондон, маючи намір узяти участь у звільненні Франції. Із семи друзів Борро пощастило переправити в Португалію тільки чотирьох, інших заарештувало гестапо… Після розгрому німецьких військ під Сталінградом Василь і Ліза відзначили у себе вдома цю подію як велике і радісне свято. Багато хто з реальних політиків на Заході, та і в самій Німеччині, змушений був переглянути свої позиції. Знову приїхав Отто Лемке і привіз листа від майстра Германа, переданого через Мюллера. В листі було багато натяків і незрозумілих фраз. Пильно вивчивши листа, Василь зрозумів: ідеться про німецьких генералів, які вважали, що Гітлер приведе Німеччину до катастрофи. Німецькі генерали проти Гітлера! У цьому було щось нове, незвичайне. Ті відомості Василь мав негайно передати «батькові». З «батькового» листа-відповіді було видно, що він правильно оцінив ситуацію, пропонуючи довідатися точніше, хто ці генерали, яку мету ставлять, чого добиваються. Якщо вони мають намір виступити, треба їх всіляко підтримувати, навіть там, де це здаватиметься неможливим. Василеві за допомогою того ж всемогутнього обер-штурмбанфюрера довелося відрядити до Берліна Стамбулова, щоб той зустрівся там з керівниками підпілля і по змозі допоміг їм. Стамбулов повернувся з Берліна дуже скоро. Йому вдалося з'ясувати, що в діло втрутилась американська розвідка. Довідавшись про існування групи невдоволених генералів і про їхній зв'язок з німецькими підпільниками-антифашистами, агенти американської розвідки в Берліні наважилися на нечувану провокацію: щоб мати можливість особисто спрямовувати дії невдоволених генералів у потрібному їм напрямку, вони віддали до рук гестапо групу Ганса Вебера. Про другу групу підпільників американські розвідники нічого не знали. З тридцяти трьох підпільників урятувалися тільки четверо; двадцять дев'ять чоловік, а серед них і Вебера, було розстріляно без суду і слідства. Коли остаточно з'ясувалося, що генеральським бунтом почала керувати американська розвідка, Василь дістав від «батька» вказівку не втручатися в справи невдоволених генералів… Саме в цей час Василь дізнався, що німці через шведських представників вивідують, чи не погодиться Америка на сепаратні переговори з ними. Справді, незабаром до Женеви унадилися дуже чиновні німецькі військові в цивільному і «випадково» туди ж приїхав із Берна посол Сполучених Штатів Америки в Швейцарії. Василь за допомогою всюдисущого Стамбулова знав про кожен крок американського посла. Потім у Женеву завітав сам містер Даллес-молодший, а з Берліна приїхали кілька німецьких генералів нібито як приватні особи. Даллес привіз із собою цілу армію радників і десятків зо два здоровенних детективів. Вони зайняли цілий поверх у готелі «Савой» і нікого стороннього туди не пускали, навіть поміняли частину обслуги на поверсі. А втім, сам Даллес поводився скромно, нікуди не виходив, ні з ким не зустрічався. Про те, чому Даллес приїхав до Женеви, ходили всякі чутки. Подейкували — і цьому сприяли самі американці, — що містер Даллес, стомившись від надто напруженої роботи, надумав відпочити біля Женевського озера. Цілком зрозуміло, ніхто не вірив у цю вигадку. Василь добре знав справжню мету приїзду в Швейцарію шефа американської розвідки. «Батько» теж не дрімав: ще задовго до приїзду Даллеса він попередив Василя про можливі сепаратні переговори за спиною союзників між представниками Німеччини й Америки. «Батько» наполегливо вимагав зробити все можливе, щоб знати не тільки всіх учасників переговорів, але й те, про що вони говоритимуть. Легко сказати — «зробити все можливе!» А як це зробити, коли американці забарикадувалися на третьому поверсі готелю «Савой» і місцеві поліцейські пильно охороняють їх? Передусім Василь почав вивчати оточення Даллеса і, на свій великий подив, натрапив серед його радників на француза — Жана-Поля Маріньє, давнього свого знайомого по паризькому тенісному клубу. Спроба поговорити з ним по телефону не мала успіху: портьє готелю відмовився назвати номер його телефону. Тоді Василь залишив портьє свій телефон, попросивши передати його мосьє Маріньє. Принагідно Василь довідався ще про одну цікаву обставину: охороняти німецьку делегацію в Женеві було доручено оберштурмбанфюрерові Отто Лемке та його помічникам. Над усі сподівання, Маріньє подзвонив Василеві того ж дня ввечері додому і сказав, що хоче зустрітися з ним. — Якщо не заперечуєте, ми могли б прогулятися з вами по набережній і поговорити, — сказав він. Вони зустрілися о дев'ятій годині вечора біля човнової станції. Після того як вони обмінялися люб'язностями з нагоди зустрічі, Василь запропонував Маріньє покататися по озеру на човні. — Так буде краще — далі від цікавих очей і нескромних вух, — додав він. Маріньє погодився. Від'їхавши од берега на чималу відстань, Василь перестав веслувати і звернувся до француза: — Покладаючись на вашу скромність, я дозволю собі говорити з вами відверто — до цього мене змушують обставини. Я живу тут як американський громадянин — представляю інтереси нафтової компанії «Стандард ойл». Це моє офіційне становище. Головне ж полягає в тому, що я, як, мабуть, і ви, палко жадаю поразки Німеччині і звільнення моєї батьківщини. Не секрет, що сьогодні фактично воюють з гітлерівцями росіяни — вони наближають день остаточної перемоги над фашизмом. Проте, наскільки я знаю, американці, в особі містера Даллеса, збираються вести переговори з німцями за спиною Радянського Союзу. — Звідки ви це знаєте? — перебив його Маріньє. — Хіба це має значення і міняє суть справи? — і собі запитав Василь. — Ні, звичайно… Я спитав тому, що місія Даллеса строго секретна. — На світі не буває секретів, про які б не знали інші!.. Мені хотілося б почути вашу думку: чи чесно діють американці щодо своїх союзників, росіян? — Ні! — коротко відповів француз. — Тоді чи можу я сподіватися на вашу допомогу? — Яку? — Хочу дізнатися через вас про зміст цих переговорів. — У мене теж є до вас запитання: чи не скажете ви, мосьє Кочеку, для чого вам це потрібно? — Для користі справи! — Кому буде передано ці відомості? — Можу запевнити вас, що їх використають в ім'я справедливості! — ухильно відповів Василь. Запанувала довга мовчанка. Василь розумів, що дуже ризикує, розмовляючи з Маріньє відверто. Але вже те, що Маріньє не відмовив йому одразу, дещо означало. — Мені треба подумати, — нарешті відповів Маріньє. — Я тільки прошу вас зважити при цьому, що йдеться про життя мільйонів, про свободу народів! — сказав Василь і взявся за весла. Прощаючись з Василем на набережній, Маріньє обіцяв подзвонити йому наступного дня ввечері. Очікувати довелося всього двадцять чотири години, але якими довгими вони здалися Василеві! Він занепокоєно думав: а що коли Маріньє відмовиться? Одного разу він уже відмовив — там, у Франції… Невже життя нічого не навчило його?.. Щоб не гаяти часу, Василь розшукав есесівця. — Які ж ми з вами друзі, пане Лемке? Приїхали в Женеву і навіть не показуєтесь!.. — Я дуже заклопотаний — охороняю дорогоцінне життя цілої юрби начальників, — виправдовувався оберштурмбанфюрер. — До того ж не маю сумніву, що за мною стежать — хто, хто, а я добре знаю наші порядки!.. Ходити до вас без особливої потреби нема рації, — почнуться запитання, здогади, припущення… — Любий Лемке, чи не скажете мені, чого приїхали сюди начальники, яких ви охороняєте? — Містере Кочеку, я певен, що ви знаєте це не гірш за мене! — Хочу, щоб ви підтвердили… — Будь ласка, підтверджую: вони приїхали сюди, щоб вести переговори з американцями. Наші керівники нарешті зрозуміли, що йдуть до катастрофи, і єдиний вихід із становища, яке створилося, — укласти мир із Заходом, щоб усією силою навалитися на росіян. Якщо не перемогти, то хоча б зупинити їх і не пускати до себе… — Бачу, ви стали великим стратегом, Лемке! — Василь усміхнувся. — Мимоволі станеш, коли навколо самі тільки твердолобі дурні! — Чи будете ви на переговорах? — Ні, звичайно. Мене далі фойє готелю «Савой» не пустять. — Зробіть мені дружню послугу — назвіть прізвища і звання генералів, які беруть участь у переговорах. Лемке довго мовчав, потім махнув рукою і назвав п'ятьох німецьких генералів. Давши Лемке в нагороду пляшку рому і три блоки сигарет, Василь попрощався. Подзвонив Маріньє і знову призначив побачення на набережній, біля човнової станції. Маріньє був схвильований — Василь зрозумів це з перших його слів, як тільки вони сіли в човен і відчалили од берега. — Я не спав цілу ніч, — почав француз. — Усе міркував про вашу пропозицію… Не знаю чому, але я надумав допомогти вам. У всій цій історії для мене є одне виправдання: американці справді діють нечесно, збираючись зраджувати своїх союзників. Сподіваюсь, нащадки не засудять мій вчинок і не визнають мене зрадником. — Гадаю, що всі чесні люди віддадуть вам належне, — сказав Василь. Вони умовилися, що Маріньє робитиме короткі нотатки про хід переговорів, а Василь придумає, як забирати їх, бо часто появлятися на вулицях чи в ресторані Маріньє не міг, щоб не викликати в американців підозри. Василь і Стамбулов довго сушили голову над тим, як забрати нотатки в Маріньє. Вирішили, що найкраще, коли Маріньє робитиме нотатки на цигарковому папері, потім, поклавши його у порожню коробку з-під сигарет, в умовлений час, прогулюючись, кине їх за рогом готелю у ящик для сміття. Через деякий час своя людина дістане звідти коробку. — Але для цього треба мати свого сміттяра, — сказав Стамбулов. — Подумаємо і про свого сміттяра!.. Василь згадав тутешнього антифашиста Дікмана, про якого говорив йому колись «батько», і подався до нього. Дікман був повновидий, червонощокий, із гладко причесаним волоссям чолов'яга середнього віку. Він працював у конторі туристської фірми. — Ну що ж, доведеться вам допомогти, — промовив Дікман, вислухавши Василя. — Ми знайдемо надійного чоловіка, одягнемо його у форму сміттяра і у визначений час він підкотить ручного візка до того ящика, який ви покажете… Стамбулов дізнався, що ящики для сміття спорожняють тричі на день: о сьомій годині ранку, о третій годині дня і о дев'ятій годині вечора. Дікман, зустрівшись із Василем вдруге, повідомив його, що людину на роль сміттяра знайдено. Форма й візок теж є. Уранці вони зробили пробу. Все обійшлося добре. Маріньє записував під час переговорів найважливіше, а рано-вранці, поклавши свої нотатки в порожню коробку з-під сигарет, кидав їх в ящик для сміття. Трохи пізніше нотатки потрапляли до Василя. Переклавши їх на російську мову, Василь шифрував текст, а вночі Стамбулов передавав шифровку через свого знайомого радіоаматора умовленим шифром до Москви. У Москві знали про зміст усіх переговорів містера Даллеса з німецькими генералами…  

… Весна 1945 року. Небувала війна, кривава, виснажлива, закінчувалася. Радянські війська вели бої на землі фашистської Німеччини. Надходив час розплати… Колись залізне здоров'я Василя почало підупадати. Давалися взнаки роки напруженої, сповненої небезпеки роботи. Йому паморочилось у голові, мучили неміч, безсоння. Ліза наполягала, щоб він хоч трохи відпочив. Василь довго відмовлявся, але здоров'я його щодень гіршало, і він змушений був попросити в компанії відпустку. Він і Ліза поїхали у Швейцарські Альпи, сподіваючись, що чисте гірське повітря допоможе Василеві краще за всякі ліки, лікарів та санаторії. Одного разу, повернувшись з тривалої лижної прогулянки і добре поснідавши, вони сиділи біля вікна вітальні маленького пансіону, в якому зупинилися. Яскрів на сонці незайманий сніг, до маленького, загубленого в горах села вели лижні сліди. Довкола тиша — жодного звуку, немов усе на світі стихло, завмерло, і немає в ньому ні гуркоту гармат, ні крові, ні смерті, ні згарищ… Ліза неголосно сказала: — Наші бійці підходять до Берліна, а ми сидимо тут, тішимося відпочинком… Господи, усе б віддала, щоб бути з ними, з ними ввійти до Берліна… Простувати по знайомих вулицях і бути собою, а не якоюсь місіс Кочек. Уголос думати, що справедливість перемогла… Знаєш, Василю, часом мене мучить сором: я не можу не думати, що всі ці роки я сиділа в тилу, а люди воювали по-справжньому… Василь похмурнів, мовчав, щоб не сказати чогось надто різко, потім промовив: — «Від тебе, друже мій, я не сподівався такого почути! Хіба ми з тобою не на самому передньому краї боротьби? Невже тобі треба пояснювати, що коли наші бійці підступили до стін Берліна, то в цьому є і наша з тобою частка. — І все-таки… — Ніяких «усе-таки»! Ми скоро повернемося додому, повернемося, високо піднісши голову. Хай нам не влаштують урочистої зустрічі й не увінчають наші голови лавровими вінками. Але ми з тобою знаємо, як нам тут доводилося, знаємо: ми зробили все що могли. А зробити це було, слово честі, важко, страшенно важко! Він поклав свою велику руку на руку Лізі, і жінка ніяково всміхнулася йому у відповідь.  



ЕПІЛОГ

 

У серпні 1945 року до будинку радянської військової комендатури в Берліні підкотив розкішний лімузин. За кермом сидів добре одягнений чоловік атлетичної будови, а поруч з ним була вродлива жінка. Чоловік вийшов з машини і, хряснувши дверцятами, попрямував до комендатури. — Мені треба бачити пана коменданта, — звернувся він до чергового старшини чистісінькою російською мовою. — Хто ви і звідки? — поцікавився старшина. — Я американець, і в мене дуже важлива справа до коменданта, — відповів чоловік. Старшина пішов доповідати і, повернувшися, сказав: — Комендант дуже заклопотаний і прийняти вас зараз не може. — Та зрозумійте ви, у мене важлива, невідкладна справа! Будь ласка, попросіть пана коменданта приділити мені п'ять хвилин. Старшина знову пішов до коменданта. — Товаришу полковнику, цей американець прилип як смола, каже — в нього важлива, невідкладна справа. — Ніколи мені, не до того! — відповів комендант, не підводячи голови од паперів, що лежали перед ним. — Товаришу полковнику, він представник союзної нації, на вигляд симпатичний і розмовляє по-нашому не гірше, ніж ми з вами! — Гаразд, якщо симпатичний, — клич! Американець зайшов до кабінету, тримаючи в руках дві валізи, велику і маленьку. Поставивши їх на підлогу, він сказав: — Товаришу комендант, у цих валізах іноземна валюта. Прошу вас викликати представника радянської розвідки, щоб я міг здати йому ці гроші. Комендант здивовано глянув на відвідувача. — Скажіть спершу — хто ви? — За паспортом я — громадянин Сполучених Штатів Америки і звуть мене Ярослав Кочек. А по-нашому — просто товариш Василь… Їду додому, не таскати ж мені з собою купу грошей — іноземну валюту. Спокійніше здати гроші представникові нашої розвідки і взяти з собою квитанцію. Комендант схвально кивнув, запросив гостя сісти і викликав майора з розвідки. Коли той прийшов, комендант усміхаючись відрекомендував йому Василя. — Прошу прийняти в мене іноземну валюту і дати розписку, — сказав Василь майорові. — Ось у цій валізі, — Василь показав на велику, — сто тридцять п'ять тисяч американських доларів і двісті вісімдесят тисяч швейцарських франків, а в маленькій — п'ять тисяч п'ятсот доларів. Живучи за кордоном понад чотирнадцять років, був комерсантом і заробив ці гроші. Щомісяця я брав собі певну суму на прожиток і записував. З цього розрахунку відкладав три відсотки для сплати членських внесків. — Партійні внески прийняти не можу, — машинально відповів майор. — І не треба! Ви дайте мені тільки квитанцію з означеною сумою, а з усім іншим дома розберуться!..



 
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка