Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека



Сторінка2/17
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.22 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

РОЗДІЛ ДРУГИЙ


 

Літо в цьому маленькому містечку було напрочуд приємне. Навіть у найжаркіші дні спеку пом'якшувала сила-силенна зелені і води, а ночами інколи бувало так прохолодно, що доводилося за тутешнім звичаєм укриватися пуховиками. Високі крони вікових каштанів змикалися над брукованими вулицями. Біля ставка, в якому старі плакучі верби купали свої віти, мосьє Дюран відкрив літній павільйон, де, крім вина, подавали прохолодні напої та морозиво. Подружжя Кочеків жило скромно й одноманітно. О сьомій годині ранку вставали. Чашка кави з бріошами — і рівно о восьмій на роботу. О дванадцятій годині сніданок, о шостій — обід. Недовга вечірня прогулянка біля ставка, склянка чи дві доброго вина з друзями в павільйоні мосьє Дюрана, легка вечеря, годин зо дві читання і — здоровий, міцний сон при відчинених вікнах. Справи в майстерні поступово налагоджувалися. Вивіска з аршинними літерами на весь фасад, об'яви в газетах про гарантійний ремонт за недорогу плату зробили своє. Та слава про чудового іноземного механіка поширилась по всій окрузі після того, як Василь відремонтував старенького «форда» сільського лікаря. Поломка була незначна, але сама машина, як то кажуть, на ладан вже дихала. Звичайно, за ремонт цієї руїни можна було загилити чималі гроші, але Василь умовив Ренара задля реклами взяти помірну плату. Точно у визначений час — через п'ять днів — машину було відремонтовано, зношені деталі замінено, гальма підтягнуто, мотор відрегульовано, а пофарбований заново кузов вилискував на сонці, як новенький. Хазяїн машини був у захваті, коли сів за кермо. Такий ремонт за такі гроші! — Ви просто чудово відремонтували мою машину! — Лікар довго тиснув Василеві руку і, розчулившись, відвалив йому п'ять франків чайових. Роз'їжджаючи по всій окрузі, лікар цей став найкращою рекламою майстерні «Ренар і компанія». Він завзято радив усім своїм пацієнтам — власникам машин — ремонтувати їх тільки в цій майстерні і не шкодував слів, розхвалюючи золоті руки чехословацького майстра, що знав мотор, як бог. Замовлення сипалися звідусіль, у Василя майже не лишалося вільних днів. Якось жаркого сонячного ранку метрів за двісті від майстерні зупинився розкішний лімузин. З нього виліз елегантний молодик. Він довго порпався в моторі, потім пішов у майстерню по допомогу. Побачивши Василя біля слюсарного верстата, власник лімузина звернувся до нього: — Недалеко звідси зупинилась моя машина. На жаль, усі мої спроби полагодити мотор не мали успіху… Допоможіть, будь ласка! Голос молодика здався Василеві знайомим. Уважно придивившись до відвідувача, Василь одразу пізнав його, хоч той відпустив вусики і змінив зачіску. — Зараз, мосьє, — відповів Василь, — я тільки попереджу компаньйона! — І за кілька хвилин вийшов з молодиком на вулицю. Коли вони пройшли кроків десять, чоловік, пересвідчившись, що поблизу нікого нема, тихо сказав Василеві: — Один ваш знайомий приїхав у Париж і хоче побачитися з вами в середу, о третій годині, в кафе «Ротонда» на бульварі Монпарнас. Якщо з огляду на якісь обставини ви не зустрінетеся в середу, будьте в п'ятницю на тому самому місці. Ви, звичайно, пізнаєте вашого знайомого, як пізнали мене. Про всякий випадок ось його прикмети: одягнений у легкий фланелевий темно-сірий костюм. На яскравій краватці золота шпилька з трьома маленькими камінцями у формі підкови. Розмовляючи, вони підходили до машини край дороги. В ній сиділа пишноволоса блондинка. Молодик устиг шепнути: — У мене зовсім випадкова супутниця, про людське око. В машині я зіпсував контакт в електропроводці. Василь відкрив капот, покопирсався в моторі і сказав молодикові: — Мосьє, біда дріб'язкова, — маленьке ушкодження в електропроводці. Я приєднаю контакт і піджену машину до майстерні, а там закріплю надійно. Це займе не більше ніж чверть години. Невдовзі все було готове. Василь вивів автомашину на дорогу, молодик розплатився і поїхав. — Дівчину підчепив — перший сорт! — сказав Ренар, дивлячись услід машині. — Скільки взяли з нього? — спитав Василь. — Двадцять чотири франки. — Ого! Двадцять чотири франки за з'єднання контакту в електропроводці… Якби нам завжди щастило так легко заробляти, ми з вами скоро стали б великими комерсантами! — Ми й прагнемо цього! — Ренар лукаво посміхнувся і приніс із-за перегородки конторську книгу. — Якщо відрахувати всі витрати, ми заробили в цьому місяці тисячу чотириста шістдесят франків — по сімсот тридцять франків на кожного. Для початку непогано, га? — Очі його сяяли від задоволення. — Якщо так піде, то за рік ми виручимо основний капітал, вкладений у підприємство. — І я б повернув батькові сім тисяч франків, потішив би старого! Він у мене скупенький, ціну грошам знає. А одержавши назад гроші, він повірить у комерційні здібності сина, який зумів збити капіталець за короткий час, та ще й на чужині!.. — Яка рація повертати йому гроші? Вони ж ваші. Чи не краще нам розширити підприємство? Купити додаткове обладнання, організувати ливарню, найняти кількох робітників, а там… — Ренар розмріявся. Він дивився на каштани вздовж дороги і, здавалося, розмовляв сам із собою: — А з часом, дивись, перетворимо нашу майстерню на завод. Так, так, не смійтеся, на невеликий завод. Зустрілися вони в середу, у призначений час. Щоб ознайомитися з місцем, де мало відбутися побачення, і уникнути всіляких несподіванок, Василь трохи раніше поїхав на бульвар Монпарнас і легко знайшов «Ротонду». В цю пору дня і на бульварі і в кафе людей було мало — кілька чоловік за столиками на вулиці та двоє молодиків, певно, журналістів, усередині. Вони щось ретельно писали, сидячи далеко один від одного. Василь сів за столик у глибині залу, замовив пива, дістав з кишені газету «Матен» і почав читати. Чоловік, якого він чекав, з'явився рівно о третій годині — високий, гарно вбраний. Василь одразу пізнав його. Той спокійно, неквапливо підійшов до столика, за яким розташувався Василь, і, не чекаючи запрошення, сів на стілець поруч. — Радий бачити тебе в повному гаразді, — сказав він по-французьки і відсунув келех з пивом. — Слухай, ти ж заможний буржуа, замов що-небудь істотніше. А то від пива тільки в животі бурчить, а толку ніякого! — Гість говорив весело, невимушено, чарівно усміхаючись. Василь покликав гарсона, попросив принести салату, холодної телятини, сиру, пляшку бургундського. — Ми зустрілися саме тут, бо мені не хотілося, щоб нас бачили разом на вулиці. — Він непомітно оглянувся. — Ти тримаєшся надто напружено. Почувай себе вільно. Ти зустрівся з другом, і у нас дружня розмова.



Гарсон приніс наїдки і вино. Коли він одійшов, гість вів далі: — Я все знаю про твої справи. Добре влаштувався, розумно, для початку навіть дуже непогано. А тепер слухай. Основне і головне твоє завдання те саме — пустити тут, у Франції, глибоке коріння. Ти приїхав сюди не на місяць і не на рік. Нічого, нічогісінько поки що від тебе не вимагають, — тільки вживайся в середовище. Зрозумів? — Краще сказати, чую. А збагнути цього не можу… Якщо мені нема чого робити, то навіщо я товчуся тут і марную час? — Не квапся. Настане час — довідаєшся, тоді все й зрозумієш. Дещо можу й тепер сказати. Ти, сподіваюсь, і сам помічаєш деякі нові обставини… Економічна криза, що почалася в США в тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятому році, не вщухає, навпаки — поширюється далі й далі. Капіталісти гарячково шукають виходу, — вони розуміють, що тримати зубожілі маси в межах старої буржуазної демократії не можна. Звідси — прагнення відкритої диктатури. Це стосується насамперед переможеної Німеччини. Там не сьогодні-зартра до влади прийдуть фашисти, прийдуть за безпосередньою допомогою промисловців. І тоді почнеться велика трагедія… Живучи тут, ти мусиш знати настрої всіх прошарків суспільства — знати, як вони ставляться до фашистської небезпеки. Більше того — знати, як французький уряд має намір виконувати взяті на себе зобов'язання щодо своїх молодших партнерів — Польщі, Югославії, Чехословаччини, Румунії — в разі серйозних політичних ускладнень у Східній Європі… Ти зрозумій, нам не потрібні чужі секрети — ні військові, ні економічні. Ми цим не займалися і займатися не будемо. Але боротися проти найлютішого ворога робітничого класу і демократії — проти фашизму — ми повинні всіма доступними нам засобами! — Він замовк, підняв келех, розглядаючи темно-рубінове вино на світло. Потім мовив, наче міркуючи вголос: — Хто знає, може, настане й такий час, коли, маючи потрібні відомості, ми допоможемо французам… Відкриємо їм очі на те, що їх чекає, коли до влади в Німеччині прийдуть фашисти. Німці, проковтнувши у вісімнадцятому році гірку пілюлю — підписавши Версальську мирну угоду, мріють про реванш, мріють повсякчас!.. Вони готуються помститися Франції за свою ганьбу, помститися безжально!.. Отак-то, друже мій… Почав ти добре. Але тобі треба переїхати до Парижа. Заводь знайомства з потрібними людьми, зроби все, щоб весь час бути в курсі подій. — Гість задоволено вихилив келех. — Чудове вино, нічого не скажеш!.. — Так, вина тут добрячі. А от до їжі ніяк не звикну. Особливо скучаю за чорним хлібом. За нашим свіжим, пахучим житнім хлібом… — Людина до всього звикає, — сказав гість. — Будь непомітним, намагайся нічим не вирізнятися. Щохвилини пам'ятай — ти звичайнісінька людина, крім зиску і спорту, тебе ніщо не цікавить, і аж ніяк не цікавить політика. Ніколи ні з ким ніяких розмов на політичні теми, якщо, звичайно, це не потрібно для справи… А втім, тебе не треба вчити — сам усе знаєш. — Знаю, звичайно… — Як Ліза? З таким знанням французької мови, вона, мабуть, почуває себе тут, як риба у воді? — Не зовсім… Що доброго в її житті? Чотири стіни, кухня, церква. Пуста балаканина з сусідками про те, як приготувати ту чи іншу страву. Торт за особливим рецептом!.. Хіба для цього вона стільки вчилася? — Нічого, на все свій час. Передай їй від мене щирий привіт і скажи, що настане і її черга. Як у вас з грошима? — Гаразд! Я ж підприємець. Скоро, здається, почну експлуатувати чужу працю: мій компаньйон мріє найняти якнайбільше робітників — стати власником хоч і маленького, але все-таки заводу. Ми з ним і тепер заробляємо непогано. Можливо, в недалекому майбутньому зберу ті сім тисяч франків, що надіслав мені «батько» з Чехословаччини!.. — От бачиш, виявляється, ти прирожденний комерсант. — Що ж, не святі горшки ліплять. Треба буде — станемо капіталістами. Справа, як бачиш, не така вже хитра. До того ж наука, яку я дістав удома з комерції і комерційного права, банківських і вексельних операцій, марно не минула. Домовилися, що сам Василь не робитиме ніяких спроб зв’язатися з своїми, — тільки в крайньому разі напише листа або надішле телеграму «батькові» в Чехословаччину. І терпляче ждатиме зв'язкового. Василь попросив передати привіт рідним, які жили під Москвою. — Добре, передам. А тепер ходімо. Розійдемося з тобою за рогом, — сказав гість, і вони разом вийшли з кафе. — Нічого не розповіли, що робиться там, у нас? — сказав Василь по дорозі. — Що ж розповідати? Працюємо, боремося з труднощами, будуємо… — Заздрю вам! — зітхнув Василь.  

Василь рушив був до стоянки, де лишив спою машину, але передумав. Чому б не пройтися по бульвару? Денна спека спала, пройтися було б приємно, а подумати йому, слава богу, є про що… От він просив приїжджого товариша передати привіт своїм рідним. Той неодмінно виконає прохання — поїде в підмосковне село, розшукає Василеву сестру Фросину і брата, колгоспного механізатора, Олександра. Фросина здивується, стривожиться. «Де ж сам Василь? Чому давно нема від нього листів? І чого це він надумав передавати привіти, чому сам не напише?» У відповідь приїжджий товариш скаже: «Фросино Сергіївно, за нього не турбуйтесь. Василь живий, здоровий, чого й вам бажає. Не пише тому, що такі обставини у нього…» «Які це такі обставини, що вже й листа не можна рідним написати?» — не вгаватиме сестра. Зовсім, мабуть, старенька вона стала!.. Років зо три тому, коли він бачив її востаннє, вона вже була бабуся. А яка бадьора, жвава! Стала йому за матір, коли та померла від пологів. Брат Олександр, неквапливий, скупий на слова, помовчить, — чого, мовляв, розпитувати чужого чоловіка? Якщо Василь не пише, виходить, так треба. Видно, є на те причина. І тільки прощаючись з приїжджим, він скаже: «Передайте Василеві, що ми його всі чекаємо, Нехай приїздить хоч цієї осені. Кабанчика саме заколемо, і взагалі…» Безмежно далекий був у ці хвилини Василь у своїх думках від Парижа, від бульвару Монпарнас!.. Він бачив себе маленьким хлопчиком на російській печі, під кожухом, поруч з братиком, у закуреній, похиленій від часу батьківській хаті, вкритій соломою. Сестра Фросина порається біля печі, думаючи завжди про одне й те саме: чим нагодувати трьох чоловіків? Батько-здоров'як їсть за трьох, вони з братом теж не гірші їдці — тільки давай! Землі у них нема, батько візникує — возить у Москву вантаж, додому повертається мовчазний, злий, — заробітку не вистачає на те, щоб нагодувати всіх. З шести років Василь ходить до церковнопарафіяльної школи — ходить тільки восени і навесні. Взимку не може: школа далеко, а валянок у нього нема. Але це не перешкоджає йому через три роки закінчити школу з відзнакою. Вчитель каже на прощання: «Великі здібності в тебе і пам'ять феноменальна!.. Постарайся далі вчитися — може, людиною станеш». Він тоді не зрозумів, що означає «феноменальна», але вчитися дуже хотів. Тільки нічого з того не вийшло. Батько суворо вичитав: «Ото ще мені, новий Ломоносов знайшовся! Хотів би я знати, на які гроші ти вчитися зібрався? Читати, писати вмієш —і годі…» Василь починає допомагати батькові — їздить з ним до Москви, порається біля коней, тягає важкі лантухи. Він і досі пам'ятає кислий запах заїздів, досі бачить уві сні п'яних візників, а у вухах лунають їхні крики, лайка… Коли Василеві стало несила все це терпіти, він заявив ба гькові, що хоче поступити на завод. «Ми хоч і погано живемо, — сказав батько, — зате вільні люди — нема над нами ні майстрів, ні наглядачів. Я не перечу, — хочеш надіти собі на шию ярмо, надівай, тільки спершу гарненько подумай…» Довго думати не довелось, — Василь довідався, що є місце учня слюсаря в механічній майстерні в Москві. Платили мало — шість карбованців на місяць за дванадцять-чотирнадцять годин роботи. Але для нього, що ніколи не тримав у руках грошей, і шість карбованців було багатство. Василь, як виявилося, мав великі здібності до слюсарної справи і учнем був недовго. Через рік хазяїн призначив йому чотирнадцять карбованців на місяць. Василь справив хромові чоботи в гармошку, сукняні штани, піджак, білу косоворотку, картуза з лискучим козирком. Так у ту пору одягалися майстрові, і молодий слюсар намагався не одставати від моди. Він до нестями любив музику і ще дуже хотів знати іноземні мови. Винен у цьому був учитель церковнопарафіяльної школи, який знав латинь та грецьку і казав, що по-справжньому освічена людина повинна знати мови. Василь купив підручники, словники і надумав вивчати дві мови водночас, — тільки не латинь і грецьку, а англійську і французьку. Хлопець він був наполегливий — щодня запам'ятовував по десять слів і ніколи, ні за яких обставин не відступав од того, що поклав здійснити. Коли йому пощастило зібрати грошей, він. купив гармошку. Яка це була радість! Василь був дуже кваліфікованим слюсарем, ремонтував складні машини. Він найняв з товаришем кімнату, пристойно, по моді одягався, як і раніше, вивчав мови, багато читан, двічі на тиждень брав уроки музики. Зрідка їздив у село провідувати рідних і щоразу привозив подарунки. Почалася війна і перевернула все шкереберть. Селянина Московської губернії Загорської волості села Висілки Василя Максимова, сина Сергієвого, 1897 року народження, призвали в армію наприкінці 1915 року. Як майстрового, що «розумівся на різних механізмах», його, після тримісячної муштровки в навчальному батальйоні, зарахували до автомобільної роти. Там Василь добре вивчив автомобіль і незабаром став шофером, — професія в російській армії дефіцитна і тому досить привілейована. В автомобільній роті зібралися люди майстрові, письменні, які розуміли що й до чого. Коли начальства поблизу не було, давали волю язикам — розмовляли відверто. Особливо розумно говорив Забродін, механік з Московської фабрики «Трьохгорна мануфактура», що брав участь у барикадних боях на Прєсні і відсидів за це вісім років. Про Забродіна казали, що він більшовик. Хто такі більшовики, Василь на той час не знав. А запитувати боявся — ще напорешся на когось, лиха не оберешся… Забродін багато бачив, багато читав. Коли б знало начальство про його розмови з солдатами, не минути б механікові військово-польового суду. Він був першою людиною, що відкрила Василеві очі на справжній стан речей, змусила багато над чим замислитись. Якось восени, коли всі вільні від чергування солдати автороти зібралися біля розжареної грубки, Забродін, затягуючись цигаркою, почав мов ненароком: — Що ж, браття, кепсько… Третю добу не вщухаючи ллє дощ. Холодно, вогко, і на душі нудьга. Нам ще мовби нічого — є дах над головою, начальство дров не шкодує… — До чого це ти? — перебив його літній солдат з пітерських робітників. — До того, що дуже вже мудро влаштований світ: одному млинці, а іншому синці. Солдатики он сидять в окопах, мерзнуть, вошей годують, щоб дехто міг жити сито, в теплі… — По війні все зміниться, — сказав один qoлдaт. — Не може бути, щоб несправедливості не настав край, — додав він, помовчавши. — Аякже, зміниться, наставляй кишеню! Повернешся додому, якщо, звичайно, живий зостанешся, все почнеться з початку, — сказав другий. Довкола грубки залягла важка мовчанка. Люди, одірвані від дому, від рідних, від звичного життя, думали кожен про своє, та думи їхні, як і долі, були дуже схожі. — Який же вихід? — порушив нарешті мовчанку літній солдат. — Кінчати війну — і гайда додому! В нас і дома діла по саму зав'язку, — сказав Забродін. — А рідну землю на поталу німцям віддати? — Навіщо? По той бік фронту теж солдати. Сказати ім: браття, так, мовляв, і так, кінчаймо війну — і марш до хауза. Вони такі самі бідолахи, як і ми, зрозуміють, — сказав Забродін. Уночі Василеві спалося погано — в голові вертілися слова Забродіна: «Кінчати війну — і гайда додому». Чому б і ні? Дуже навіть просто, — якщо солдати кинуть гвинтівки, тоді і війні край. Тієї ночі Василь з тугою думав, як добре було б повернутися додому, — хоча який у нього дім? Кімнатка, яку вони наймали удвох з товаришем, та стара батьківська хата… Згадав він синьооку дівчину з кісками… Звали її Лідою. Вони познайомились у бібліотеці, потім зустрічалися — ходили по московських вулицях або по алеях Сокольників, тримаючись за руки. Василеві здавалося тоді, що він і дня не проживе без Ліди. І хтозна, як закінчилося б його перше кохання, аби не війна… Пізніше, під час громадянської війни, коли його поранило під Перекопом і він повернувся до Москви, розшукати Ліду не зміг. На високій вежі годинник пробив сім. Василь немов прокинувся — час вертатися додому! Вже сидячи в машині, він подумав: Ліза знає про те, що він колись був закоханий у дівчину з кісками і, здається, трохи ревнує. Такі вже жінки — вони можуть ревнувати і до далекого минулого, нічого не вдієш!.. Незважаючи на пізній час, у майстерні горіло світло: мосьє Ренар очікував компаньйона. — Нарешті ви повернулися! — привітав він Василя. — Щось трапилось? — Трапилось!.. Я одержав спокусливу пропозицію і хотів обговорити її з вами. Поважна паризька фірма по продажу старих автомобілів пропонує нам угоду на капітальний ремонт п'ятдесяти машин на місяць і на поточний ремонт десяти-двадцяти машин. Здається, мої мрії незабаром здійсняться! — Боюся, що такі масштаби з нашими скромними можливостями нам не під силу. — А чому б нам не розширити підприємство? Маючи таке велике замовлення, ми легко доб'ємося банківського кредиту, поставимо додаткове обладнання, наймемо робітників. — Чи варто ризикувати? Зараз по всій країні в ділах застій. Заліземо в борги і не виберемось… — Дивуюся я вам, мосьє Кочеку! До нас у руки пливе золоте діло, а ви відмовляєтесь! — Ренар говорив роздратовано, де й поділася його добродушність. — Я не відмовляюсь од пропозиції — я не ворог собі, — лагідно сказав Василь. — Я тільки закликаю вас, Франсуа, реально глянути на речі. Капітальний ремонт у наших умовах — недосяжна мрія, хоч би як ми розширяли майстерню. Ми тільки втратимо своє добре ім'я і замовників теж. Візьмімося попервах до дрібного ремонту, пофарбування. І не більше восьми-десяти машин на місяць, та й то за умови, що у нас буде додатково п'ять-шість кваліфікованих помічників і потрібне для цього обладнання. — Що ж, хоч і прикро, але, мабуть, ви маєте рацію! — сказав Ренар, трохи подумавши. — Ну нічого, згодом слава про нас піде по всій Франції! — Будемо сподіватись, — погодився Василь. — Аби тільки під час найму нових робітників не довелось нам зіткнутися з профспілковими діячами. Ці каналії душу людині вимотають!.. Василь добре розумів, що в маленькому містечку йому більше нема чого робити — хіба що допомагати товстунові Ренару збільшувати капітал і згодом стати заводчиком. Він будував десятки планів переїзду до столиці, але після серйозного аналізу вони руйнувалися, мов карткові будиночки. Якось увечері, сидячи в кріслі біля відчиненого вікна, Василь відклав газету і сказав Лізі: — Завтра поїду в Париж, розшукаю Жана Жубера. Пам'ятаєш його? — Звичайно, пам'ятаю. Як я можу забути того, хто так захоплювався моєю грою на роялі, та й мною, здається, теж… — Отож-бо! Варто, по-моєму, спробувати зблизитися з ним і, можливо, з його допомогою перебратися до Парижа. — В усякому разі, ти нічим не ризикуєш! Рано-вранці Василь, як завжди, пішов у майстерню, проінструктував майстра і, сівши у свій «фіат», поїхав до Парижа. Там він легко розшукав рекламне бюро мосьє Жубера — маленьку, вбого умебльовану контору. — О… о, кого я бачу! Мосьє Кочек! Яким побитом? — Жубер підвівся назустріч Василеві. — Радий, дуже радий бачити вас в доброму здоров'ї. Сідайте, сідайте сюди. — Жубер вказав на крісло поруч з письмовим столом. — Розповідайте, як поживаєте, що поробляєте? Я часто згадую вас і вашу чарівну дружину. Василь розповів про себе і запросив Жубера приїхати до них якось у неділю. — У нас дуже гарно — чисте повітря, тиша. Після Парижа ви чудово відпочинете. А які добрі люди! Знайомлячись із французами ближче, я стаю палким патріотом Франції!.. — Мені приємно це чути. В історії моєї батьківщини чимало прикладів, коли іноземці ставали патріотами Франції і навіть зі зброєю в руках боролися за її інтереси. — Жубер подивився на годинника. — Сподіваюсь, ви маєте час? Що коли ми пообідаємо разом? Чудова ідея, правда? Я знаю затишний ресторанчик!.. Хвилин за двадцять я звільнюся. Подивіться поки що альбом із зразками нашої продукції, — я зараз прийду. — Жубер подав гостеві альбом у сап'яновій оправі і вийшов. Альбом був заповнений схожими одна на одну фотографіями, що зображали товстощокого усміхненого коротуна в білому фартусі, у поварській шапці, з тацею на витягнутій руці. Тільки на таці мінялися страви — кури, ковбаса, риба, фрукти, пляшки з вином. У шафі за склом стояли фігурки таких самих коротунів, зроблені з пап'є-маше і пофарбовані. Роздивляючись ці фігурки, Василь мимохіть подумав, що у власника рекламного бюро не така вже багата фантазія. А втім, при деякій ініціативі і вигадці можна, либонь, створити цікаве підприємство… У Василевому «фіаті» вони поїхали на Монмартр і, залишивши машину на стоянці, зайшли у невеличкий ресторан. Жубера тут знали. Не встигли вони сісти за столик, як до них підійшов сам хазяїн, поцікавився здоров'ям і сказав, що одержано чудові омари. Жубер продумано замовив обід. Він був у доброму настрої, так і сипав анекдотами і сам же щиро сміявся. Трохи захмелівши, він розповів другові — так Жубер називав тепер Василя — історію свого не дуже веселого життя. — У наш час, маючи сім'ю, утримувати коханку — дуже дорога розкіш!.. А справи, скажу вам по совісті, не блискучі. Клята економічна криза, кінця якій і не видно, серйозно паралізувала діловий світ. І я теж ледве зводжу кінці з кінцями. А тут ще робітники — вони всі соціалісти або комуністи, народ відчайдушний. З кожним днем ставлять нові й нові вимоги, немовби я держу майстерні тільки для того, щоб створити їм пристойні умови життя… Дружина моя — вона багато старша за мене — часто хворіє, завжди бурчить. Все їй не подобається і, мабуть, здогадується про крихітку Мадлен, А що тут такого, боже мій? Невже важко зрозуміти, що в сучасному світі жоден чоловік, який поважає себе, не обходиться без коханки, коли, звичайно, він не кретин і не скнара!.. Василь мовчки, співчутливо слухав звірення Жубера. І його матеріальні труднощі, і безладне життя давали привід думати, що рано чи пізно з ним можна буде домовитись. Але тільки не поспішати, не гарячкувати!.. — Хочете, я вас познайомлю з Мадлен? — спитав Жубер. — О, ви побачите, яка вона чарівна! — Не сумніваюсь, у вас чудовий смак!.. Ось що — приїздіть до нас з мадемуазель Мадлен! Моїй дружині відрекомендуєте її… ну, скажімо, як кузину, племінницю… — Прекрасна ідея! — ще дужче пожвавішав Жубер. — Сподіваюсь, у вашому містечку є пристойний готель, де можна було б зупинитися? — Навіщо вам готель? Ми гостинно приймемо вас у своєму домі. — Ну, це незручно… — Дуже навіть зручно! Ми дамо вам дві кімнати. Приїздіть у суботу, щоб побути у нас до понеділка. Покатаємось на нашому ставку, погуляємо, а ввечері будемо слухати музику. Я взяв на прокат непоганий інструмент. Чудово проведемо час! — Василь написав адресу, номер телефону і подав аркуш Жуберові. — Подзвоніть, коли надумаєте приїхати, я вас зустріну.  

На старих каштанах з'явилося перше пожовкле листя. Вітер зривав його і, покрутивши в повітрі, м'яко опускав на землю. З ранку і до пізнього вечора гомоніли перелітні птахи. Вони кружляли над містом, немов робили почесне коло, перш ніж полетіти на південь, у теплі краї. Луги й сади міняли барви — поступово все довкола набирало червонувато-золотавих відтінків. Гілки фруктових дерев гнулися під тягарем плодів. У садах і виноградниках майоріли білі, схожі на ромен чепчики жінок-збиральниць. Настала осінь — чудова, щедра осінь Франції. Жителі містечка були заклопотані — готувалися до зими. Запасали дрова й вугілля. Хазяйки варили в мідних тазах варення, квасили огірки, капусту, маринували помідори, перець, баклажани. Василь з Лізою теж змушені були зробити деякі запаси на зиму і, головне, утеплити свій будинок, оскільки план переїзду до Парижа поки що повис у повітрі. Жубер немов крізь землю провалився. А самому завітати ще раз у рекламне бюро було, як гадав Василь, незручно: не хотілося, щоб склалося враження, немов він нав'язується. Його мучило те, що зривався і цей його план. Виходить, він у чомусь помилився. Звичайно, невдачі можуть бути завжди — від цього ніхто не застрахований. Біда в тому, що так він може втратити віру в свої сили, інтуїцію, які досі ніколи його не підводили… «Стільки часу згаяно марно!» Але хіба таки марно? Якщо розібратися об'єктивно, відповідь може бути тільки одна — ні, не марно. Він зумів улаштуватися у Франції, навіть повернув половину грошей, вкладених у підприємство Ренара. Правда, доводилося неабияк заощаджувати в усьому, але це вже деталь, що нікого не цікавила. Гроші він одіслав «батькові» в Чехословаччину, написавши хвалькуватого листа: потіштеся, мовляв, тату, своїм спритним сином, який зумів не тільки влаштуватися в чужій країні, але ще й заробляти добрі гроші!.. Звичайно, маючи навіть тимчасовий дозвіл жити у Франції, можна переїхати до Парижа хоч завтра. Найняти квартиру і жити собі потихеньку. Можна, але який в цьому сенс? Неминуче виникне безліч небажаних запитань: «На які кошти живе в Парижі цей іноземець?.. Чого прибув до Франції цей підозрілий тип? Чи не югославський він терорист з чехословацьким паспортом у кишені? А може, анархіст або навіть комуніст?..» На людину впала тінь підозри — репутацію зіпсовано. А як виправдати себе в очах людей, що підозрівають тебе в усіх смертних гріхах? Ні, Василь не зробить необачного вчинку і, поки добре не підготується, не переїжджатиме до столиці… З рекламним бюро, очевидно, не виходить, ну що ж — буває. Шкода, звичайно, але нічого не вдієш. У таких випадках треба не киснути, не опускати рук, а шукати і знайти інший вихід. Правду кажучи, ідея з рекламним бюро була дуже непогана. Стати співвласником перспективного підприємства в центрі Парижа, розвернутися на всю широчінь… Знайти інше щось подібне буде, здається, дуже важко, але спробувати треба. Адже відомо, що під лежачий камінь вода не тече… І от якось уранці, коли Василь, ремонтуючи запалювання автомашини, безперестанку думав про своє, його покликали до телефону. — Алло, мосьє Кочеку, доброго дня! — Це був голос Жубера. Від радості у Василя навіть руки спітніли. — Даруйте, друже, що я довго не дзвонив вам — мене теж не проминула клята іспанка. Як поживаєте?.. Дякую, якщо не заперечуватимете, я приїду до вас у суботу з своєю племінницею Мадлен… Приїду чотиригодинним поїздом. Отже, до суботи. Щирий привіт дружині!.. Василь повільно повісив трубку. Виходить, його тривоги були даремні, і він марно змучив себе думками!.. — Дзвонив один приятель з Парижа, — сказав Ренарові. — В суботу збирається приїхати до нас. — Я не знав, що в Парижі у вас друзі. — Ви просто забули. Я колись казав вам про нього. Це власник рекламного бюро, мосьє Жубер. Дуже приємна людина! Увечері, обговорюючи з Лізою, як вони влаштують у себе паризького гостя, Василь розповів їй про те, як він мучився. — Недарма кажуть: віру в себе втратиш — усе втратиш! — перефразував він східну приказку. — Гадаю, тепер усе буде гаразд. А втім, не забігатимемо наперед, хоч багато чого і тепер залежить від нас — від нашої витримки! — Рівноваги й витримки тобі не позичати — на двох вистачить, — сказала Ліза. — Та й тобі скаржитися на брак витримки не доводиться! — Ти так думаєш? А мені часто здається, що я не витримаю і втечу звідси… Кину все і втечу не оглядаючись! — Ліза відвернулася, щоб він не бачив її обличчя. — Ти навіть не уявляєш, як мені все тут остогидло. Цілісінький день сиджу в чотирьох стінах і все думаю: за які гріхи доля така неласкава до нас? У цьому закутку мені обридло все: пусті розмови із сусідками, святенницьке обличчя служниці, нікчемні романи модних письменників… Я хочу додому, до своїх! Зрозумій мене, — важко прикидатися і щоразу, перш ніж сказати слово, обдумувати, що і як ти скажеш. І так місяцями, роками… — В Лізиному голосі бриніли сльози. — Що ти, що ти, люба? — стурбувався Василь і обняв дружину за плечі. — Так не можна! Ти ж знаєш, в ім'я чого ми тут. І куди, зрештою, поділося твоє почуття гумору? Чи бач — сусідки, служниця! Ну, всміхнися, всміхнися скоріше! Ти ж у мене мудра, все розумієш… — Розумію, а серце стомилося. Знаєш, як це важко, коли розум і серце не в злагоді… Для чого я стільки вчилася? Щоб гаптувати серветки, варити абрикосове варення, маринувати перець? — Нічого, люба, трошечки потерпи, відпочинь. Настане і твоя черга. Мені ж теж не дуже весело сидіти без серйозного діла в глухому містечку, з ранку до вечора ремонтувати машини, збираючи капітал для мосьє Ренара… І все-таки ми з тобою недаремно гаємо тут час. Все це окупиться, от побачиш! — Ну гаразд… пробач мені… Забудьмо про цю розмову. Подумаймо краще, як прийняти дорогого гостя та його «племінницю»… — Привеземо їх додому, дамо відпочити, нагодуємо смачною вечерею. По вечері, якщо вони захочуть, пройдемося до ставка або залишимося вдома, послухаємо музику. Адже Жубер дуже любить музику. — А в неділю підемо до церкви? — спитала Ліза. — Неодмінно! Ми з тобою добрі католики і не можемо пропускати меси навіть через гостей! Якщо й вони захочуть піти з нами — будь ласка! А от як бути з обідом — не знаю. Мені хотілося б запросити на обід мера, начальника поліції, Франсуа та й самого мосьє Дюрана. Хай Жубер подивиться, як вони ставляться до мене. Але де влаштувати обід? В ресторані Дюрана незручно — його теж запрошуємо. Дома у нас — марудно. — Обід можна влаштувати в павільйоні на березі ставка. Там є досить просторі кабінети, обвиті виноградом. — Так і зробимо!.. В суботу Василь і Ліза зустріли на станції Жубера та його супутницю — гарненьку, в міру нафарбовану, струнку шатенку років двадцяти — двадцяти трьох, у легкій елегантній сукні. Побачивши Василя, Жубер привітав його галасливо і багатослівно, галантно поцілував руку Лізі і відрекомендував їм супутницю. — Моя бідолашна дружина занедужала, і племінниця погодилася супроводжувати мене!.. Дома Мадлен пішла з Лізою у відведену їй кімнату, щоб опорядитися, а Василь з Жубером випили перед вечерею аперитиву. — У вас прекрасно, напрочуд легко дихається, — сказав Жубер, підходячи до відчиненого вікна. — Усе життя мріяв мати заміську віллу і власний автомобіль, але, мабуть, так і помру, нічого не добившись! — Він невесело всміхнувся. — Звідки у вас такий песимізм? — Для песимізму в мене є всі підстави… Останнім часом майже зовсім нема попиту на мою продукцію. Тут уже не до вілл та автомобілів! — Жубер повернувся до Василя. — Цікаво, як вам ведеться? — Ми з компаньйоном на долю не скаржимося. На наш вік вистачить зношених і розбитих автомобілів — тільки встигай ремонтувати!.. Не може бути такої економічної кризи, яка змусила б людей перестати їздити. До того ж фірма наша солідна — ми ремонтуємо на совість, замовники завжди задоволені нашою роботою. У нас міцне становище. — Ви просто в сорочці народилися! — На жаль, людське щастя ніколи не буває повним… — Невже і у вас є підстави бути невдоволеним долею? — Є! — Які ж?.. Якщо, звісно, не секрет. — Ніякого секрету, звичайні житейські турботи. Моя дружина — мистецтвознавець. Вона єдина дочка заможних батьків і має намір дістати вчене звання при Віденському університеті. Оселившись у Франції, ми сподівалися, що вона зможе поглиблювати свої знання з фаху. Але ми захрясли в цьому маленькому містечку. А часто бувати в Парижі і довго лишатися там, щоб відвідувати музеї, слухати лекції в Сорбонні… — Так вам треба переїхати до Парижа! — перебив Жубер. — Це не так просто. Окрім того, що в мене тут налагоджене підприємство, лишається ще головне: я — не забувайте — іноземець, і мені влаштуватися в Парижі н пристойно заробляти майже неможливо… Не можу ж я працювати за простого механіка або поступити робітником на автомобільний завод! Безробітних у Парижі й без мене досить. Потім, признатися, одвик я працювати по найму. Ліза покликала чоловіків вечеряти, і на цьому ділова розмова обірвалась. Як і можна було сподіватися, Жубер та мадемуазель Мадлен відмовились піти до ранкової меси. Коли Василь і Ліза прийшли з церкви, гостей дома не було. Служниця сказала, що вони поснідали і пішли погуляти по місту. Служниця була збентежена, розгублена. Ліза спитала: — Що з вами, Розі? Ви чимось засмучені? — Ах, мадам, краще не питайте! Це просто жахливо… Я бачила… Бачила, як вони цілувались! — Служниця соромливо опустила очі. — Що ж у цьому поганого? Чому мосьє Жубер не міг поцілувати свою племінницю? — Мадам, це був зовсім не родинний поцілунок! — прошепотіла Розі й вибігла з кімнати. Накреслену заздалегідь програму було виконано повністю. Все було мило, пристойно і скромно, але й не скупо. Повертаючись додому після обіду з місцевим панством, Жубер узяв Василя під руку. — Ви просто чарівник, Кочеку! Щоб прихилити серця моїх співвітчизників, як ви це зуміли зробити, треба бути справді чарівником. Я бачив, з якою повагою ставляться до вас жителі містечка, і радів за вас… Після від'їзду гостей Василь засів за літературу з декоративного і прикладного мистецтва, почав ретельно вивчати всі тонкощі рекламної справи. Велику допомогу в цій роботі подавала йому Ліза — вона захопилася мистецтвом реклами. Василя дивували розмах і значення, які мала реклама в Сполучених Штатах Америки, і він мимохіть думав, що, коли б існувала «Рекламна фірма Жан Жубер і К°», вона могла б сказати нове слово в рекламній справі у Франції… Він був тепер так певен можливості переїзду до Парижа, що кілька разів їздив туди з Лізою пошукати підходяще житло: невелику, на дві-три кімнати, не дуже дорогу, але пристойну квартиру поблизу центра. Поступово він почав готувати свого компаньйона до думки про те, що їм рано чи пізно доведеться розлучитися.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка