Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека



Сторінка3/17
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.22 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ


 

Василь не поспішав робити Жуберові конкретні ділові пропозиції. Він навіть довгий час не показувався в нього. Терпляче очікував, розуміючи, що крах рекламного бюро Жубера вже близько. Заїхавши одного разу в банк у своїх справах, Василь, ніби між іншим, попросив одного меткого службовця довідатися про фінансовий стан рекламного бюро мосьє Жубера в Парижі, пояснивши свою цікавість тим, що має намір зав'язати з цим бюро ділові стосунки. — Взагалі принцип усіх банків — тримати в суворій таємниці фінансове становище клієнтів… Але для вас, мосьє Кочеку, я зроблю неможливе і, якщо довідаюсь, негайно сповіщу, — відповів службовець. Через кілька днів Василеві стало відомо, що фінансовий стан Жубера жалюгідний і що векселі його незабаром буде опротестовано. Крах неминучий!.. Збагнувши, що настав час діяти, Василь поїхав у Париж. Він побачив, що Жубер дуже пригнічений. Жвавий і веселий француз якось збляк, змарнів, навіть мішки з'явилися під очима. — Що з вами, чи не занедужали? — співчутливо спитав Василь, потискуючи йому руку. — Не питайте, друже!.. Я, здається, пропав. — Скоїлося нещастя? — Залежно від того, що називати нещастям… Збуту не стало, склади напаковані готовим товаром. Нічим платити робітникам. Я заборгував за оренду приміщення, а також поставникам сировини. А тут ще підходить термін погашати вексель у банку. Ви ділова людина, знаєте: опротестували вексель — кінець усьому, ти банкрот, і сподіватися нема чого. — Становище справді таке критичне, чи ви перебільшуєте? — спитав Василь. — Перебільшую? Ніскільки — все втрачено, і в мене нема ніякого виходу! — Не впадайте у відчай, друже. На світі не буває становища, з якого нема виходу. Давайте подумаємо разом, що можна зробити. — Про що тут думати? Усе ясно. Ви ж не заплатите по моєму векселю. А навіть якщо б і заплатили, все одно я не спроможний повернути вам гроші… Краще вже зразу — хай оголосять банкротом, опишуть майно! — Жубер безнадійно, махнув рукою. — І все-таки давайте обміркуємо становище, — м'яко наполягав Василь. — На яку суму ви видали векселя? Жубер неохоче назвав суму: три тисячі вісімсот франків. Є і ще векселі: на тисячу двісті франків і на тисячу. Всього — шість тисяч франків. Але є й інші борги — поставникам за пап'є-маше, фарби, клей. Робітникам не виплачено за два місяці. За оренду приміщення, електрику та мало ще за що… — А конкретніше? — наполягав Василь. Жубер уперше пильно і зацікавлено подивився на співрозмовника. — Та чи не збираєтесь ви сплатити мої борги? — похмуро пробурмотів він. — Можливо, — спокійно відповів Василь. — З якої речі? Часи добрих чарівників, здається, давно минули… — Чарівників — можливо. Друзів і ділових людей — ні. Отже, інші ваші борги?.. — Кравцеві, м'ясникові, бакалійникові, булочнику — їм я, здається, не платив за останні два місяці. — Усе зрозуміло. А тепер вислухайте мене. Я сплачу всі ваши борги, великі й дрібні, і вкладу в підприємство певну суму… за умови, звичайно, що ви візьмете мене в компаньйони! — Вас? У компаньйони? Та з превеликою радістю! — вигукнув Жубер. Потім, немов опам'ятавшись, запитав: — Але боже мій! Навіщо вам ризикувати грішми, вкладаючи їх у безнадійне підприємство? — Я не думаю, що ваше підприємство безнадійне. Не ображайтесь на мене заради всіх святих, — просто ви ведете діло не так, як треба в наш час. Може, я помиляюсь, але в мене склалося таке враження. Самолюбство Жубера було уражене. — Цікаво все-таки знати, в чому ж, по-вашому, полягає моє невміння правильно вести діло і на чому грунтуються ваші враження? Скоро десять років, як працює бюро. Хіба моя вина, що в усіх галузях застій і що банкротств стає дедалі більше? — Я знаю, друже, що ваше бюро існує давно. Знаю й інше: по інерції ви весь час випускаєте одну й ту саму продукцію — симпатичного коротуна з тацею. Колись він мав успіх, але ж такими коротунами ви заповнили всю Францію! А ваші дуже дорогі коти і собаки з пап'є-маше не мають збуту взагалі, — спокійно і лагідно сказав Василь. — Що ж ви можете запропонувати? — Думаю, тепер у рекламній справі треба виходити саме з того сумного факту, що в торгівлі застій. Отже, всі — геть усі — кровно зацікавлені в збуті своєї продукції. Усім потрібна реклама, але реклама розмаїта, дохідлива, несподівана і водночас конкретна. Я перебудував би роботу рекламного бюро: підшукав би для реклами нові об'єкти, солідніші, ніж гастрономія і бакалійні крамниці. — Василь говорив повільно, впевнено. — Наші справи можуть поліпшитися протягом найближчих трьох-чотирьох місяців за умови, що мені буде надано свободу дій. Було б доцільно тимчасово припинити роботу бюро і відновити її після грунтовної реорганізації. — Припинити?! А на що ми житимемо, дозвольте вас запитати? — Яку суму ви брали з каси на особисті витрати? — перебив Василь. — Тисячу, тисячу двісті франків на місяць. Втім, так було колись, — поквапився пояснити Жубер. — За останні місяці не більше п'ятисот. — Чудово! Ви одержуватимете свою тисячу франків на місяць. — Як? — Жубер недовірливо знизав плечима. — Дуже просто, — одержуватимете з каси тисячу франків за рахунок тимчасового зменшення основного капіталу фірми… Не думайте, Жубере, ніби я якийсь філантроп. Я ділова людина і свідомо йду на певний ризик, покладаючись на наші з вами сили. Мені доводиться це робити ще й заради майбутнього Маріанни, — їй конче потрібно жити в Парижі. Інакше, звичайно, я не кидав би налагоджене, досить прибуткове підприємство. Недавно ми з компаньйоном Ренаром підбили підсумки і — можете собі уявити? Виявляється, менше ніж за рік нам пощастило майже подвоїти основний капітал підприємства, і це без тих грошей, які ми брали щомісяця на прожиток. — Що ж, мені роздумувати не доводиться!.. Давайте спробуємо. Особисто мені втрачати нема чого. Коли невдача — ще на кілька місяців відтягнеться крах. Виграш у часі теж дещо означає!.. — Не говоритимемо про крах! Цими днями я дам вам гроші, і ви достроково викупите вексель. Це справить добре враження у фінансових колах: фірма, яка зазнає грошової скрути, не дисконтуватиме векселі передчасно. — А що повинен робити я? — спитав Жубер. — Та, власне, нічого… Якщо не брати до уваги того, що нам треба буде оформити наші взаємні стосунки в нотаріуса і зареєструвати нове підприємство в Паризькій торговій палаті. У мене можуть виникнути деякі труднощі, — я ж іноземець. Тому цілком покладаюсь на вашу допомогу. — Зайва розмова, я зроблю для вас усе, що зможу. У ділових колах у мене широкі зв'язки! — Уперше за всю цю розмову в голосі Жубера забриніли бадьорі нотки.  

Ренара, хоч він і був певною мірою підготовлений до того, що Кочек вийде з підприємства, дуже засмутила звістка, з якою прийшов до нього компаньйон. Прикро вражений, він мовчки стояв перед Василем, потім запитав, як дитина: — А як же я? Василь ледве заспокоїв товстуна. — Усе буде гаразд, не хвилюйтесь! А щоб попервах вам не довелося відчувати фінансових труднощів, я залишу свою частку капіталу, ну, скажімо, на півроку, і не братиму процентів. Можливо, цим хоч трохи віддячу вам за добро, яке ви зробили для мене. Що б потім не сталося, я завжди зберігатиму в серці вдячність вам!.. — Це великодушно з вашого боку, — розчулено сказав Ренар. — Але чи зумію я сам впоратися з підприємством без вас, ось у чому справа. — Авжеж упораєтесь! Діло налагоджене, замовленнями майстерня забезпечена на півроку вперед. Будьмо відверті: навіщо вам тепер компаньйон, з яким треба ділити прибуток, коли ви й самі можете розширити підприємство? А я, я не можу не зважати на інтереси дружини. Вона, бідолашна, страждає тут, хоч і намагається приховати це від мене і од усіх. Маріанна молода, їй треба закінчити освіту в Парижі. З чим, з яким багажем вона повернеться рано чи пізно на батьківщину? Привезе з собою паризькі туалети? Цим нікого не здивуєш у наш час!.. Наступного дня попи пішли до нотаріуса і анулювали угоду на спільне володіння ремонтною майстернею. Ренар віддав Василеві векселя на сім тисяч франків, директор відділення банку «Ліонський кредит» одразу ж оплатив його. Таким чином Василь міг переїхати до Парижа, маючи в кишені кругленьку суму — одинадцять тисяч франків готівкою. Рекомендація мера містечка, схвальні відгуки Ренара та кюре, широкі зв'язки Жубера в ділових колах — усе це відіграло свою роль, і незабаром Василь став рівноправним компаньйоном рекламної фірми. З переїздом до Парижа він не поспішав. Підшукував зручну квартиру, а тим часом їздив кожного ранку на роботу з містечка і повертався увечері. Часто з ним їздила Ліза, що, як і раніше, цікавилась мистецтвом рекламу. Насамперед Василь припинив випуск коротунів, собак, котів і звільнив увесь персонал. Невтомно ходив він по вулицях Парижа, іноді в супроводі Лізи, довго стояв біля вітрин великих універсальних магазинів, біля рекламних щитів кінотеатрів, біля театральних афіш. Жубер байдуже спостерігав усе те, що робив компаньйон, меланхолійно насвистуючи арії з опер і пісеньки. Якось Василь і Ліза, проходячи набережною Сени повз рундучки букіністів, побачили блідого довговолосого, в чорному светрі юнака, який малював кольоровою крейдою на тротуарі вуличні сценки. Дехто з перехожих кидав дрібні монети в його кепку. Малював юнак швидко, впевнено. На сірому асфальті оживали то молода квіткарка, то шофер таксі, то п'яненький відвідувач бістро. — Поглянь, він дуже талановитий, — тихо сказала Ліза, уповільнюючи ходу. Деякий час вони мовчки дивилися, як працює художник. Коли художник закурив, відпочиваючи, Василь підійшов до нього ближче і запитав: — Скажіть, ви самоук чи десь училися? В юнака було рухливе обличчя, насмішкуваті очі. — А чому, власне, це вас цікавить? — Він оглянув Василя з ніг до голови. — Мені здається, для самоука ви малюєте надто добре, а для професіонала… — А для. професіонала нічого іншого не лишалося! Я п'ять років учився в студії… Ви, мосьє, очевидно — іноземець, коли не знаєте, що ця обставина не має ніякого значення! У мене нема майстерні, нема грошей на полотно і фарби! — Він говорив різко, з викликом, але, глянувши на Лізу, змінив тон. — Мати моя прикута до ліжка, — і я мушу годувати її. Та й самому мені теж треба їсти й пити. От і добуваю собі на харч як можу… — А ви хочете мати постійну роботу? — спитав Василь. — А ви можете назвати когось, хто мені дав би її? До речі, щоб ви знали, мене навіть гарсоном у ресторан не взяли. Кажуть, занадто промовиста фізіономія і промовляє не те, що треба!.. — Зайдіть до мене завтра. — Василь подав йому візитну картку. — Скажімо, о десятій ранку. Молодий художник довго дивився вслід Василеві й Лізі. І, побачивши в кепці, крім дрібних срібних монет, трифранковий папірець, подумав: чи не з'явився в Парижі новий граф Монте-Крісто? Уранці в умовлений час він стояв перед Василем у його конторі. — Сідайте і слухайте! — Василь показав рукою на крісло. — Тут рекламне бюро, яке поки що нічого не рекламує. На жаль, сталося так, що треба все починати спочатку. От я й пробую. Перш ніж узяти вас на роботу, мені хотілося б пересвідчитися, що ви маєте хист до реклами. — Спробуйте! — В художника була несподівано широка і добра усмішка. — Гадаю, ви не зарозумілі і не вважаєте, що реклама — справа другорядна, яка не має нічого спільного з мистецтвом, — мовив далі Василь. — Моя дружина, наприклад, вважає рекламу мистецтвом, а їй і книги в руки — вона мистецтвознавець. Звичайно, цей вид мистецтва має свою специфіку. Адже не випадково в Америці рекламою займаються вельми талановиті, навіть визнані художники. Даю вам п'ять днів, — походіть по Парижу, поміркуйте гарненько, як оформляти вітрини універсальних магазинів, як рекламувати в кінотеатрах нові фільми. Нам треба знайти оригінальні форми реклами, але такі, що відповідали б високим художнім вимогам. Я платитиму вам десять франків на день. — Василь дістав гаманець і відрахував художникові п'ятдесят франків. — Звичайно, це попервах. Потім установимо вам плату залежно від ваших здібностей. — Через п'ять днів я буду у вас! — Юнак попрощався. — Думаєте, він повернеться? — іронічно усміхаючись, спитав Жубер, який мовчки слухав розмову. — Неодмінно! — Свята наївність. Друже мій, ви погано знаєте паризьку богему. У цих патлатих волоцюг нема нічого святого, нема ні честі, ні совісті. Сьогодні ж уночі він розтринькає ваші п'ятдесят франків у компанії дівчат легкої поведінки і хіба що, згадавши вашу щедрість, вип'є келех за ваше здоров'я!.. — Я справді погано знаю Париж, але добре розуміюсь на людях. Цей хлопець талановитий. Він не тільки повернеться, але й принесе путню пропозицію. — Поживемо — побачимо… Молодий художник прийшов на третій день. Він приніс маленький об'ємний макет реклами старого американського бойовика «Багдадський злодій». Картина ця знову йшла в одному з кінотеатрів міста. На макеті було зображено прославленого Дугласа Фербенкса, смуглявого, до пояса голого, в широких шароварах. Він причаївся на даху ажурного палацу східного володаря. Нижче, у глибині кімнати із склепистою стелею і вузькими вікнами, сиділа, підібгавши під себе ноги, молода дівчина в легкому східному одязі — полонянка з гарему. За високими стінами палацу бовваніли шпилі мінаретів. На небі висів великий диск рожевого місяця. Усе було подано у звичних традиціях «східної романтики». Потішним і несподіваним було те, що художник долучив до цієї екзотичної обстановки сучасних парижан — тих, хто заповнює вулиці, бульвари, магазини. Він немовби говорив цим: «Подивіться фільм — і кожен з вас переживе незвичайні пригоди, уявить себе героєм!» Василь деякий час мовчки роздивлявся на макет. Потім покликав компаньйона. — Гляньте-но, Жубере, якщо все виконати, ну, скажімо, в половину натурального розміру, добре освітити, це не може не привернути уваги. Правда? — Так, непогано… — Робота захопила мене, — схвильовано сказав художник і дістав з теки кілька аркушів цупкого паперу. — Тут ескізи рекламних малюнків деяких товарів… На одному малюнку було зображено кімнату з елегантними меблями. Біля гарного полірованого секретера стояв зовсім розгублений гомила з ломом у руках. «Він такий гарний, що рука не піднімається розламати його!»— говорив напис. На другому малюнку худий Діоген з ліхтарем у руці розглядав виставку сучасної кераміки: «Якби я дожив до цього часу, я знав би, де купити гарненьку бочку-помешкання!» — Дотепно, — сказав Жубер. — В усякому разі, свіжо і по-новому! — Ви молодець, друже! Для початку зовсім непогано. Як вас звуть? — спитав Василь. — Мене звуть Анрі Борро. — Так от, Борро, скільки часу вам треба, щоб виготувати об'ємний макет «Багдадського злодія»? І що для цього вам потрібно? Обличчя художника на мить освітилося радістю, потім знову стало зосереджене. — Якщо дасте помічника і забезпечите матеріалами, думаю, днів за три впораюсь. — Чудово. Матеріали візьмете внизу, в майстерні. Помічника запросіть самі. Ви знаєте розміри вітрини кінотеатру? — Так, мосьє. Я виміряв вітрину. — Є до мене запитання? — Либонь, поки що нема. Відпустивши художника, Василь поїхав до власника кінотеатру, в якому демонструвався «Багдадський злодій». У маленькому кабінеті, зі стінами, суспіль обвішаними афішами, відбулася нелегка для Василя розмова. — Я прийшов з діловою пропозицією, — сказав Василь власникові кінотеатру. — Слухаю вас, — відповів той, не запросивши навіть сісти. — Я співвласник рекламної фірми «Жубер і компанія». Наша фірма, окрім інших справ, розробляє зараз нові методи реклами кінокартин. Замість застарілих, набридлих фотовиставок і панно ми пропонуємо об'ємні рекламні макети, що зображають окремі, взяті з фільмів епізоди, які можуть інтригувати глядача. — Чого ж думаєте цим досягти? — Привернути увагу публіки, викликати інтерес до фільму. — Гм… Скільки коштуватиме ваш макет? — Приблизно тисячу — тисячу двісті франків. — О-го-го! — власник кінотеатру махнув рукою. — Тисячу франків! Це майже чверть денної виручки. Яка рація витрачати такі гроші, коли фірма кінопрокату мусить постачати нас рекламним матеріалом безплатно? Ні, мосьє, нічого у вас не вийде. — Думаю, ви помиляєтесь. Наша реклама допоможе вам принаймні подвоїти виручку. Чому б вам не спробувати? — Я не маю ні часу на експерименти, ні зайвих грошей… Якщо вже «Багдадський злодій» не дає повних зборів, то не допоможе ніяка реклама! — В такому разі дозвольте нам рекламувати картину безплатно, як дослід. — Безплатно? — здивувався хазяїн. — Навіщо це вам? — Хоча б для того, щоб довести всім — у першу чергу вам — переваги нашого методу. Від вас потрібно буде тільки одне — освітити макет. Більше того, ми даємо зобов'язання зняти рекламу на першу вашу вимогу. Наполегливість Василя, його переконаність справили враження. Власник кінотеатру знизав плечима. — Ну що ж, дійте… Вітрина у вашому розпорядженні. Про освітлення я подбаю. Але пам'ятайте — жодного сантима… — Дякую вам! — І Василь вийшов. З кінотеатру він поїхав до директора-розпорядника великого універсального магазину і запропонував оформити вітрину меблевого відділу. На відміну од похмурого хазяїна кінотеатру, молодий директор-розпорядник був привітна і балакуча людина. Він поцікавився, як саме збирається рекламна фірма «Жубер і компанія» оформити вітрину. А побачивши малюнок Борро, засміявся і сказав: — Це незвично і дотепно. Парижани люблять таке!.. Ми міняємо оформлення вітрини щомісяця і взагалі витрачаємо на рекламу купу грошей. Спробуємо потратити трохи і на ваш експеримент. За оформлення меблевої вітрини пропоную вам триста франків, а там видно буде. До роботи можете стати хоч завтра. — Що ви, мосьє! Такої суми не вистачить навіть на купівлю потрібних матеріалів. — Ваша ціна? — Тисячу двісті франків. І то тільки для початку. Певен, що згодом, пересвідчившись у перевагах нашого методу реклами, ви самі збільшите розмір гонорару. — Ні, ні, це дуже дорого! Звичайно оформлення вітрини обходиться нам від трьохсот до семисот франків. Даю вам шістсот, згодні? — Щоб мати можливість продемонструвати вам нашу рекламу, я, мабуть, погоджусь… Сподіваюсь, ми підпишемо угоду, що гарантує виплату обумовленої суми? Директор подзвонив, увійшла секретарка, і він дав розпорядження підготувати угоду. Виникла невелика пауза, і, щоб заповнити її, директор зав'язав з відвідувачем розмову. — Ви, мабуть, іноземець, добродію? У вас ледь помітний акцент… — Цілком правильно, я з Чехословаччини. — І ви вже випробували свої методи реклами? — Авжеж, у себе на батьківщині. Великий, я б навіть сказав, гучний успіх, яким супроводжувались мої досліди, і привів мене сюди, у Францію. Чехословаччина чудова, але маленька країна, і там ніде розвернутися людині з розмахом. Інша річ — Франція!.. — Буду радий і надалі не втрачати ділових стосунків з вами. — Директор-розпорядник явно симпатизував Василеві. — У наш час вести торгівлю нелегко!.. Ось незабаром, коли настане весняно-літній сезон, виникнуть нові турботи — розпродати не продані за зиму товари, рекламувати нові до сезону… Подумайте про це і, якщо у вас з'явиться оригінальна ідея, поділіться зі мною. — З величезним задоволенням! У нас для цього є всі можливості. Наша фірма запросила на роботу найкращих паризьких майстрів рекламної справи, талановитих художників. Вони молоді, енергійні і, головне, не хочуть іти второваними стежками! Секретарка принесла угоду, Василь підписав її і попрощався з директором-розпорядником. Ярослав Кочек з Чехословаччини, який очолив рекламну фірму в Парижі, був на десятому небі від успішно завершених переговорів. Ідучи в свою контору пішки, він у думці підбивав підсумки. Що ж, зроблено чимало. Він — повноправний співвласник рекламної фірми. Художник Борро — безперечно, знахідка. Хлопець дуже талановитий, повний ідей, у нього є смак, фантазія. Через кілька днів біля вітрини кінотеатру товпитимуться цікаві. Либонь, хазяїн оцінить силу реклами, і тоді він, Василь, зніме макет або загне таку ціну, що в того й очі на лоба полізуть!… Хай Жубер одержує свою тисячу франків на місяць і не втручається ні в що. Тільки б не заважав… А взагалі він славний хлопець і, звичайно, буде щасливий, коли Василь піднесе йому на блюдці купу грошей. Треба зміцнити свої позиції в діловому світі, зарекомендувати себе солідним ділком. Недарма він згаяв стільки часу на вивчення рекламної справи, та й Ліза допомогла йому… Його реклама буде тематичною, цікавою для ока, яскравою, завжди новою, оригінальною. Вона привертатиме до себе увагу і як витвір мистецтва… А втім, годі будувати повітряні замки! Ще невідомо, як підуть справи. У конторі Василь дізнався, що Борро запросив собі на допомогу двох своїх друзів. — Вони, мосьє, великі штукарі! — Чорні очі художника сяяли. — Обидва народжені для рекламної справи. — Все це чудово, але, майте на увазі, нам треба поспішати, дуже поспішати! — сказав Василь. — Ах, мосьє, ми скучили за справжньою роботою! Ми ладні працювати день і ніч, були б замовлення… — Я щойно від власника кінотеатру. Він відмовився од наших послуг. — Йому не сподобався мій макет? — розгублено спитав художник. — Не журіться, справа не в цьому. Він просто боягуз і скнара… Я домовився, що ми змонтуємо нашу установку безплатно. — Безплатно?! — Так. Безплатно. Тут дивуватися нема чого: адже ніхто в Парижі не знає ні нас, ні нашої роботи. От коли вітрина матиме успіх, у нас будуть і замовлення. — В такому разі ми постараємось! — А ваш страшний гомила справив добре враження. Ось угода з універсальним магазином. Це наш перший успіх, Анрі! До контори зайшли два досить скромно вдягнені юнаки. — От і мої друзі! Дозвольте, мосьє Кочеку, відрекомендувати їх вам. Це — Домінік, — Борро вказав на високого блондина. — Взагалі він графік, але майстер на всі руки. І темперамент у нього, як у Бенвенуто Челліні! А це Клод Гом'є. — Борро поклав руку на плече кремезному хлопцеві з широкими грудьми і здоровенними кулаками. — З цим чудовиськом треба бути обережним, і не тільки тому, що він першокласний боксер, але ще й тому, що він карикатурист! Чуб у Клода був чорний і густий та кучерявий, як у негра. — Дуже радий! Сідайте, будь ласка. — Василеві приємно було в товаристві молодих енергійних хлопців. — Мабуть, Анрі казав вам, — ми тільки-тільки починаємо діло, і поки що у нас нема нічого — ні замовлень, ні ясних перспектив. Але ми оптимісти, покладаємося на свої сили і на ваш талант. Подумайте самі: ми збираємося рекламувати чужі товари, то невже у нас не вистачить винахідливості розрекламувати свою роботу? Для початку можу вам запропонувати не більше чотирьохсот франків на місяць. Далі, в міру процвітання нашої фірми, збільшуватиметься і ваш заробіток. Загальне керівництво майстернею покладаю на Анрі Борро. Сподіваюсь, ви згодні з цим? — Цілком! — відповіли в один голос молоді художники. — Можете розпочати роботу хоч сьогодні. Рекламна установка для кінотеатру була готова у визначений строк. Спустившись у майстерню, Василь не повірив своїм очам, побачивши панораму східного міста, що потопало в рожевому місячному світлі. Несподіваний і якийсь навіть зворушливий вигляд мали на цьому фоні постаті парижан, виконані Клодом Гом'є в трохи шаржованій, гротескній манері. Кожному, хто зайде до кінозалу, надавалась можливість забути прозу життя, поринути в східну екзотику, пережити пригоди… Поруч стояло готове оформлення вітрини меблевого відділу універмагу. Замурзані фарбою, веселі, збуджені художники нетерпляче поглядали на Василя. — Як на мене, то дуже добре. Вітаю вас! — сказав Василь, сідаючи на табуретку. — Треба відвезти оформлення за адресами і починати монтаж. Увечері подивимось, яке враження це справить на публіку. Василь повернувся до свого кабінету. Останні дні Жубер не з'являвся в конторі. Здавалось, він зовсім перестав цікавитися справами, його байдужість трохи тривожила Василя. Що це — втома, ревнощі чи невіра в успіх?.. Людина довгі роки сама очолювала рекламне бюро і під кінець, довівши його до катастрофи, опустила руки, а тут раптом з'являється якийсь іноземець і перебудовує всю роботу по-своєму… Василь підняв телефонну трубку. — Добридень, Жубере, це я, Кочек. Та ні, нічого не трапилось… Я так і думав, що ви нездужаєте. Сподіваюсь, нічого серйозного?.. Справи у нас?.. Як вам сказати, загалом ідуть. Завтра довідаємось про перші наслідки, побачимо, яке враження справить наша об'ємна реклама на публіку… Замітка в газеті? Це було б чудово! Якщо вам не важко, то, будь ласка, організуйте… До побачення, бажаю скоріше видужати. Увечері Василь з художниками пішли до кінотеатру, Ще здалеку вони побачили натовп біля входу в кіно і біля яскраво освітленої вітрини. Ставши збоку, вони спостерігали, як поступово натовп цікавих збільшувався. З'явився поліцай. Він теж глянув на вітрину і усміхнувся.

— Це ж успіх! — прошепотів Домінік. — Мосьє Кочеку, — тихо сказав Анрі, — мені здається, що… — Він показав на високого, ставного, в модному пальті і без капелюха чоловіка, який саме підійшов до вітрини. Так, це був Жубер. Кілька хвилин він стояв, роздивляючись вітрину, а потім повільно пішов вулицею. Василь мовчки провів його поглядом. — Ходімо до універмагу, — сказав він. Біля вітрини меблевого відділу зупинялися поодинокі перехожі, хоча оформлення було не гірше, ніж у кінотеатрі. — Дивно, чому так? Чим пояснити, що люди не зацікавилися цією нашою роботою? — засмучено запитував Борро. — Увечері біля кінотеатрів завжди більше публіки. До того ж екзотика! Думаю, удень біля цієї вітрини буде більше людей, ніж зараз. Але зверніть увагу, мій любий Анрі, — рідко хто дивиться на цю вашу вітрину, не посміхнувшись!.. Та й купують меблі люди не щодня, — сказав Василь. — Може, ви й маєте рацію, мосьє, але я чекав більшого успіху! — Про успіх, друзі, будемо говорити тоді, коли біля дверей нашої контори власники магазинів і кінотеатрів годинами чекатимуть черги, щоб замовити оформлення! — пожартував Василь. — А зараз я пропоную піти у найближчий ресторан і відзначити наш перший, поки що скромний успіх! Хлопці не змусили довго умовляти себе. Вони ладні були сидіти в ресторані хоч до ранку, але Василь поспішав. Він покликав гарсона, розплатився за вечерю і встав. — Мені треба їхати за місто, — пояснив він. Хлопці провели патрона до стоянки машин. — Чому ви живете за містом? — спитав Борро. — Не можу підшукати в Парижі підходящої квартири. — Хочете, я вам допоможу? Я знаю, в нашому кварталі наймають дуже зручні квартири. — Буду дуже вдячний, якщо, звичайно, ціна підійде, — сказав Василь і попрощався з художниками. Через два дні, надвечір, Василь зайшов до власника кінотеатру, в якому показували картину «Багдадський злодій», і попросив дозволу зняти з вітрини свою рекламну установку. — Зняти? Навіщо? — здивовано запитав той. — Мосьє, мабуть, пам'ятає, що я безплатно встановив у вас рекламу, щоб довести вам її ефективність. По-моєму, мети досягнуто, і я не бачу потреби лишати рекламу у вас. — Я не дозволю вам зняти її! — Власник кінотеатру був явно роздратований. — Картина демонструватиметься ще не менше ніж тиждень!.. — Боюсь, що ви не маєте на це права. У нас з вами нема угоди… А втім, якщо хочете скористатися послугами нашої фірми… — Скільки хотіли б ви одержати? — Три тисячі франків за рекламне оформлення, доки демонструватиметься фільм «Багдадський злодій». — Ви збожеволіли?! Позавчора ви просили тисячу двісті франків! — В усякій торгівлі попит породжує пропозиції. Позавчора мало хто знав про наше існування, а сьогодні весь Париж хоче користуватися нашими послугами. Ви пішли нам назустріч — дозволили змонтувати оформлення на вітрині свого кінотеатру. Тому фірма готова зробити вам значну скидку. Дві тисячі франків. І жодного сантима менше! Власник кінотеатру мовчки відрахував дві тисячі франків і похмуро спитав: — Дасте розписку чи підпишемо угоду? — Як хочете! Щодо «всього Парижа» Василь перебільшив. Та чутки про успіхи нової рекламної фірми поширювались у місті досить швидко — замовців ставало все більше. У конторі безперервно дзвонив телефон, заходили представники кінотеатрів, магазинів. Усіх цікавило одне питання: чи не можна замовити об'ємну рекламу на той чи інший товар, на кінокартину. Серед замовників були навіть власники булочних, галантерейних та рибних крамниць. За кілька днів рекламна фірма «Жубер і компанія» уклала двадцять шість угод, і до каси надійшло авансом понад чотири тисячі франків. Головний художник фірми Анрі Борро порушив питання про розширення майстерні. Та Василь не поспішав розширювати підприємство і приймав найцікавіші, найвиграшніші замовлення. Відмова од низки інших замовлень стала своєрідною рекламою фірмі. Василь не знав твердо, чи це справді успіх, а чи тимчасовий «бум», як то часто буває у Франції, та й не тільки у Франції. Справжній, незаперечний успіх здобула фірма, оформивши вітрину іншого кінотеатру, в якому знову почали демонструвати відомий фільм Рене Клера «Під паризькими дахами». Художники працювали над рекламою цього фільму з таким захватом, з таким задоволенням, немовби оформляли улюблений спектакль. Під їхніми руками оживав прекрасний, трохи сумний Париж з його старими вузькими вуличками, черепичними дахами будинків, тісними дворами. І, судячи з того, що вечорами, коли спалахували вогні, парижани йшли до кінотеатру, мов паломники, молодим художникам пощастило передати суть і настрій цього тонкого і розумного фільму. Одна серйозна газета присвятила роботі художників рекламної фірми «Жубер і компанія» досить велику статтю. Відзначивши позитивні якості фільму, що «приваблює своєю простотою, ліричністю і реалістичним зображенням справжнього життя», автор статті відзначав, що «знайшлися молоді талановиті художники, згуртовані навколо рекламної фірми «Жубер і компанія», які зуміли передати у своєму оформленні вітрини кінотеатру, де йде цей чудовий фільм, усю чарівність картини. Слід відзначити, що діяльність фірми «Жубер і компанія» взагалі заслуговує на всіляку похвалу. Можна без перебільшення твердити, що ця молода фірма сказала нове слово в рекламній справі Франції. Добрий смак, винахідливість, прекрасне виконання дають можливість художникам фірми підняти рекламу до високого рівня майстерності. Побажаємо їм нових успіхів». Під статтею стояв підпис — Жюль Сар'ян. Кращого не можна було й бажати. Василь не знав тільки — з'явилася стаття внаслідок старань Жубера чи це особиста думка одного з паризьких журналістів. Гублячись у здогадах, він не витерпів і подзвонив компаньйонові. — Ви читали статтю про нас, Жубере?.. Чудова, правда? Велике вам спасибі. Після такої статті на сторінках солідної газети справи наші підуть угору, і ми зможемо розширити майстерню без великого ризику… Як, ви тут ні до чого?.. Я запитую тому, що ви хотіли організувати статтю… В такому разі — це ще краще: виходить, ми справді заслуговуємо на увагу преси!.. Дуже радий, що ви одужуєте, сподіваюсь скоро побачити вас у конторі… Ви маєте рацію, роботи в нас справді непочатий край. «Бувають чудеса на світі, — думав Василь, — журналіст рекламує роботу нашої фірми без будь-якої користі для себе!..» Удень до нього зайшов Борро. — Я обіцяв вам підшукати зручну квартиру і, здається, виконав обіцянку. На вулиці Санкре-кер можна найняти квартиру з трьох кімнат на четвертому поверсі. Хочете подивитися? — Звичайно. — Ми могли б поїхати туди хоч зараз, якщо ви вільні. — Їдьмо зараз! Не встиг Василь і Борро переступити порога парадних дверей великого комерційного будинку, як їм заступила дорогу огрядна червонощока жінка років п'ятдесяти, в чепчику. — Ах, це ти, Анрі! — сказала вона. — Як здоров'я твоєї матусі? — Спасибі, тітонько Ежені. Їй трохи краще. Відтоді, як я на постійній роботі, вона почуває себе спокійніше… А це мій патрон, мосьє Кочек. Він хотів би оглянути тридцять шосту квартиру на четвертому поверсі, якщо, звичайно, ви не заперечуватимете. — Як я можу заперечувати? Квартири для того й існують, щоб їх наймали порядні жильці. Я тільки візьму ключі… Піднімаючись по сходах, тітка Ежені не замовкала ні на хвилину. — Мосьє, в нашому будинку живуть тільки порядні люди. Ще не було випадку, щоб хто-небудь затримував плату за квартиру. Ніколи ніяких непорозумінь за вісімнадцять років, що я тут служу… Раніше консьєржкою в цьому будинку була моя мати. Тридцять шоста квартира — одна з найкращих. Три просторі кімнати з високими вікнами, що виходять на схід, велика кухня, всі вигоди… — І центральне опалення, і ванна? — перебив консьєржку Василь. Він добре знав, що в паризьких будинках їх знайти нелегко. — О мосьє! Якщо ви живете в Парижі давно, то, либонь, знаєте, що будинки з центральним опаленням, а з ванною й поготів, бувають тільки в аристократичних кварталах і коштують дуже дорого. Та й навіщо в Парижі центральне опалення? Слава богу, в нас тут не північний полюс, де бродять білі ведмеді. До вас у цій квартирі жив великий вельможа з Алжіру — чи то бек, чи принц. Він був дуже задоволений. У вельможі було самих служників шість чоловік, і він ніколи не виходив на вулицю без охоронця. Казали, що у нього в Алжірі — гарем, де дуже багато красунь. Дикунство, мосьє, нічого не вдієш! Як виявилось, квартира й справді була зручна і пристойно умебльована. Однак і ціна була пристойна — шістсот франків на місяць. З того, як розхвалювала її консьєржка, Василь зрозумів, що сподіватися скидки нічого, і не торгувався. — Завтра ми приїдемо з дружиною і, якщо їй квартира теж сподобається, ми наймемо її, — сказав він, оглянувши все. Лізі квартира сподобалась, особливо камін. Вона вже уявляла собі, як у негоду сидітиме вечорами біля каміна з книжкою, прислухатиметься до веселого потріскування полін у вогні і чекатиме Василя. — Квартира чудова, але ж ціна! — сказала вона. — Париж вартий меси! — пожартував Василь і сказав тітці Ежені, що залишає квартиру за собою. Повертаючись того вечора додому, Василь і Ліза обговорювали важливе питання: як їм попрощатися з людьми в маленькому містечку, з людьми, яким вони були дуже вдячні. — Ти гадаєш, що неодмінно треба влаштувати вечерю? — запитувала Ліза. — Що означає — неодмінно? Можна виїхати, обмежившись візитом ввічливості — попрощались і поїхали. Але нам треба, щоб у цих гарних людей лишилася добра згадка про нас. Хто знає, як складуться наші справи далі, — чи не знадобляться нам провінційні друзі? Вечерю замовили в ресторані мосьє Дюрана. Запросили всіх знайомих: мера, кюре, начальника поліції, Ренара, самого Дюрана, — цього разу всіх з дружинами. Чоловіки віддали данину міцним винам, трохи захмеліли. Язики розв'язались, усі наввипередки намагалися сказати щось приємне Кочекові та його милій дружині. Особливо красномовним був Франсуа Ренар. — Скажіть, друзі, хіба в мене не особливий нюх на людей? Мені досить було заговорити з мосьє Кочеком, щоб відчути, яка він людина. Адже це я умовив його зупинитися в нашому місті. За ваше здоров'я, дорогий мосьє Кочеку! — Товстун підвівся з келехом у руці. — Бажаю вам усіляких успіхів. Сподіваюсь, наша дружба не закінчиться сьогоднішнім днем. Завжди, за будь-яких обставин можете розраховувати на мене і на моїх друзів. — Франсуа правду каже, — взяв слово мер. — Ви, мосьє Кочеку, завжди можете розраховувати на нашу підтримку. Наше місто хоч і маленьке, але люди тут благородні!.. — Мосьє Кочек добрий християнин! — сказав кюре. Навіть похмурий, скупий на слова начальник поліції розчулився і почав довго говорити про те, що особисто він завжди ставився до іноземців, які живуть у Франції, з певною підозрою. Що ж до всіма поважаного мосьє Кочека, то він — щасливий виняток, цілком благонадійна людина. Такі люди, як мосьє Кочек, дурниць не роблять і політикою не займаються! На закінчення він сказав, що в нього є приємний сюрприз для мосьє Кочека та його дружини: на клопотання пана мера поліцейське управління задовольнило прохання мосьє Кочека і постановило видати йому та його дружині дозвіл на постійне проживання на території всієї республіки, за винятком її заморських володінь. Ці слова начальника поліції було зустрінуто дружними оплесками і дзвоном келехів. А в неділю рано-вранці, коли містечко ще спало, Василь і Ліза виїхали до Парижа.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка