Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека



Сторінка4/17
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.22 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ


 

Щоранку Василь і Ліза жадібно накидалися на газети. В паризьких кіосках були «Известия» і «Правда», але Кочеки тільки поглядали на них, не насмілюючись купити. Хоч і вважалося, що Василь, проживши кілька років з батьками в Росії, знає російську мову, все-таки ризикувати не хотілось. Вони читали газети французькою, німецькою, англійською мовами, на той час англійською мовою добре володіла тільки Ліза. Звичайно, вони розуміли, що офіційні повідомлення ніколи не розкриють їм дії потаємних пружин, які рухають політику європейських країн. Та надійніших джерел інформації в них поки що не було, і це змушувало до певного часу задовольнятися газетними повідомленнями. А хотілося знати більше і, головне, точніше, бо події в світі розвивалися в ті роки з небувало тривожною швидкістю. Усі, навіть люди, далекі від політики, розуміли, що Лозаннська конференція по роззброєнню, організована в 1932 році великими державами з єдиною метою відвернути увагу народів від дедалі більшої воєнної небезпеки, провалилася. На цій конференції представники двох держав, потенційних союзників у майбутньому — Японії та Німеччини — маневрували як могли. Закінчилося тим, що Японія вийшла з Ліги Націй, а представник Німеччини покинув конференцію. До цього німці настирливо вимагали перегляду Версальської угоди, наполягали на рівноправності в озброєнні, — немовби члени Ліги Націй зібралися в Лозанні не задля зміцнення миру, а щоб якнайшвидше озброїти держави. Свої вимоги німці пояснювали почуттям національної гордості. Як не дивно, військові претензії переможеної країни викликали співчуття в більшості держав Антанти. Це співчуття особливо відверто виявили на конференції американці. Більше того, уряд Сполучених Штатів радив Англії підтримати Німеччину, та й Францію умовляли не чинити опору. Щодо Італії, то вона відверто підтримувала Німеччину. Франція не була ще слухняним партнером США. Прем'єр-міністр Ерріо, розуміючи небезпеку переозброєння Німеччини, робив відчайдушні спроби, щоб коли вже не відвернути, то хоч відтягти перегляд Версальської угоди. Німці, в свою чергу, намагалися приспати пильність французьких політичних діячів розмовами про загрозу комуністичної революції. В той час, як канцлер фон Папен пропонував Франції вічний союз, об'єднаний генеральний штаб, військовий міністр фон Шлейхер та міністр закордонних справ фон Нейрат доводили всім, що коли союзники не підуть на перегляд принизливої для «Великої Німеччини» Версальської угоди і не погодяться на рівноправну її участь в озброєнні, то для Німеччини залишиться один шлях — договір про дружбу з Радянським Союзом. Нехитрий маневр вплинув. США і Англія почали звинувачувати французький уряд в упертості і досить прозоро натякнули, що внаслідок своєї непримиренності Франція ризикує залишитися в ізоляції. Недалекоглядних цих політиків анітрохи не бентежило, що зовнішню політику Німеччини спрямовував голова дуже могутнього в Берліні «Клубу панів» фон Папен, скандальна діяльність якого в минулому всім була дуже добре відома. Молодий, ставний, голубоокий, хитрий, схильний до інтриг, він був напередодні першої світової війни військовим аташе у Вашінгтоні. А під час війни, осівши у Південній Америці, розгорнув бурхливу діяльність, допомагаючи німецькому адміралтейству потопити чимало морських транспортів та конвоїв союзників. Права рука канцлера — не менш одіозна постать. Гладкий, незграбний міністр іноземних справ барон Костянтин фон Нейрат тільки здавався сонним і флегматичним. Про його діяльність у Римі (він був послом Німеччини в Італії) ходило багато чуток. Зокрема, говорили, що в сейфі німецького посольства зберігається шкіряна тека з секретними документами, які свідчать про таємні зв'язки посла з визначними політичними діячами Італії. Казали також, що для Муссоліні це не було таємницею… Фон Нейрат, довідавшись про те, що агенти Муссоліні збираються викрасти теку з дорогоцінними документами, перехитрив дуче. Він замінив документи стосом чистого паперу і дав можливість викрадачам без перешкод пробратися в будинок посольства, відімкнути сейф і взяти шкіряну теку. О другій годині ночі співробітники посольства затримали злодіїв. При перевірці виявилося, що один з них був лейтенант, а другий — комісар поліції. Наступного дня посол влаштував грандіозний скандал італійським властям… Військовий міністр фон Шлейхер, виступаючи з промовою по радіо 26 липня 1932 року, заявив, що віднині Німеччина не потребує нічиїх дозволів і сама подбає про свою безпеку. А канцлер фон Папен недвозначно дав зрозуміти представникам преси, що німецька армія матиме сучасну зброю. Ці виступи викликали велике обурення у Франції. Французький посол у Берліні Франсуа Понсе за дорученням свого уряду зажадав пояснень. Ніби у відповідь на це Гітлер, граючи на шовіністичних почуттях німців, розгорнув гучну кампанію проти «принизливого Версальського диктату»… Василь, серйозно занепокоєний своєю бездіяльністю в час, коли міжнародна обстановка стала такою напруженою, не знав, що він має робити, — вказівок чомусь усе не було. Нарешті йому увірвався терпець, і він написав листа «батькові» в Чехословаччину. Докладно змалювавши своє життя-буття в Парижі як компаньйона рекламної фірми, Василь, між іншим, згадав про світові події і поскаржився на свою вимушену бездіяльність. Усе це, звичайно, езопівською мовою, але досить ясно. У листі-відповіді «батько» сповістив, що він і всі родичі дуже задоволені, що Ярослав нарешті переїхав до Парижа, — це початок успіху! Вони раді також його комерційним досягненням. «Батько» наполегливо радив розширити рекламну фірму, налагодити ділові стосунки з іншими країнами, зокрема з Німеччиною, Англією, а можливо, навіть з Америкою. Ото було б здорово, якби синок зумів пробитися з своїми новими ідеями на батьківщину реклами! І якщо в цих країнах знайдуться серйозні замовники, непогано було б мати там своїх представників. Головне — налагодити ділові стосунки з потрібними людьми, особливо з сильними світу цього. Нехай Ярослав збагне одну просту істину: без їхньої підтримки досягти великих успіхів у комерції не можна. Наприкінці листа «батько» писав: «Нехай Маріанна, скориставшись перебуванням у Парижі, послухає лекції професорів Сорбрнни. Знання їй знадобляться у майбутньому…» Прочитавши листа, Василь задумався. Що ж, як то кажуть, згори видніше… Він зуміє розширити підприємство, налагодити ділові стосунки з іншими країнами. Зрозуміле і бажання «батька», щоб він завів знайомство із сильними світу цього. Буде виконано!.. Постановити отак неважко, але де і як він зможе знайти цих людей і зійтися з ними близько? Будучи фактично хазяїном рекламної фірми, що стала останнім часом модною, Василь познайомився з багатьма парижанами, але то були комерсанти, власники різних торгових підприємств або їхні представники, яких цікавило тільки одне — торгівля, збут, реклама. Гаяти час на таких людей не було рації… Він подумав, що для зв'язку і знайомства з людьми може прислужитися церква. До того ж непогано зарекомендувати себе віруючою людиною… Довідавшись у тітки Ежені адресу парафіяльної церкви святого Варфоломія, він якось надвечір пішов туди. В церкві нікого не було, крім трьох бабусь у чорному, але Василь скоріше відчув, ніж побачив, що його прихід не лишився непоміченим. Підійшовши до вівтаря, він став на коліна і довго старанно молився. А підвівшись, уздрів перед собою літнього абата. — Добридень, мосьє, — привітно сказав той. — Якщо не помиляюсь, я бачу вас уперше в моїй парафії. — Благословіть, отче мій! — Василь схилив голову і, коли абат закінчив молитву, відповів на його запитання — Ви правду сказали, я кілька днів тому, поселився в цьому кварталі і поспішив до церкви, щоб просити вас бути моїм сповідником. — Охоче… Судячи з вашого акценту, ни іноземець? — Я — підданий Чехословацької республіки, словак за національністю, католик за віросповіданням. Присвятив себе комерційній діяльності — компаньйон рекламної фірми. Одружений, дітей бог не дав, живу недалеко звідси… Абат дістав з кишені книжку і, записавши адресу нового парафіянина, сказав: — Ви і ваша дружина, якщо вона теж католичка, можете сповідатися у мене в будь-який вівторок, четвер або неділю після служби. Василь подякував, кинув у тарілку для пожертвувань п'ятифранкового папірця і вийшов на вулицю. Минали день за днем. Директор-розпорядник універмагу Шарль де ла Граммон замовив фірмі «Жубер і компанія» оформити ще кілька вітрин. Він зателефонував Василеві і попросив завітати до нього для ділової розмови. — Мушу признатися, — сказав він Василеві, коли той зручно всівся у кріслі біля його стола, — що тематичні реклами вашої фірми, як виявилось, дуже дійові! Публіці подобається нова, яскрава вітрина, але… — де ла Граммон помовчав, — але ми витрачаємо на рекламу надто багато грошей. Нам доводиться досить часто міняти оформлення вітрин — неодмінно раз на місяць. Дорога це, скажу вам, утіха! Я запросив вас, щоб порадитися — чи не можна виготовляти більш фундаментальну декоративну установку, щоб потім міняти в ній тільки деталі? — Чому ні? Правда, це вам обійдеться трохи дорожче, але витрати окупляться з лишком. За кілька днів я подам вам ескізи і приблизну калькуляцію. — Чудово! З людиною, яка одразу вас розуміє, приємно мати діло! Прощаючись, Василь побачив тенісну ракетку в чохлі, що лежала на підвіконні. — Ви граєте в теніс, мосьє? — спитав він. — Я маю честь бути віце-головою тенісного, клубу, — відповів де ла Граммон. — Заздрю вам! — Василь зітхнув. — Я понад рік не тримав у руках ракетки. — Ну, це нічого! Навички швидко відновлюються. Хочете, пограємо якось? — Із задоволенням! На батьківщині мене колись вважали непоганим тенісистом — я не раз брав призи. А от що вийде тепер… — Якщо ви зможете, то завтра, о шостій вечора, я чекатиму на вас у тенісному клубі. Тільки назвіть своє прізвище, — швейцара буде попереджено. Адресу клубу знаєте? — На жаль, ні! Я ж провінціал. Де ла Граммон записав адресу клубу і подав аркуш Василеві. По дорозі в контору Василь купив найдорожчу ракетку. Сьогодні йому поталанило. Замовлення оформити всі вітрини великого універсального магазину в центрі Парижа — не тільки вигідна операція, яка майже повністю завантажить роботою майстерню, але й чудова реклама для фірми. А відвідини тенісного клубу дадуть можливість йому, нарешті, розширити коло знайомств. Ось тільки чи зуміє він зіграти так, щоб звернути на себе увагу? З поганим тенісистом ніхто не захоче грати… У конторі Василь застав Жубера. Бачачи безперечні успіхи фірми, а головне, як дедалі більше зростають прибутки, Жубер, хоч, як і досі, не втручався у справи, все-таки почав щодня приходити в контору. Інколи він навіть спускався вниз, у майстерню, розмовляв з художниками. Василь розповів компаньйонові про свою зустріч з директором-розпорядником універсального магазину. — Наша майстерня буде забезпечена постійною роботою, і ми спокійно зможемо подумати про нові замовлення. Може, навіть за межами Франції… Жубер підвівся, почав ходити по конторі, тихенько насвистуючи арію з оперети. — Знаєте, дорогий Кочеку, у вас справжній талант організатора! І я, не будучи пророком, передрікаю вам блискуче майбутнє. Повірте мені, через кілька років ви орудуватимете дуже великими справами! — Дякую. Але чому орудуватиму дуже великими справами тільки я, а не ми з вами? — Хіба я буду вам потрібен? Коли ви освоїте підводні камені Парижа, я навряд чи знадоблюся вам… От, виявляється, в чому заковика! Жубер боявся лишитися знову сам, знову все втратити. Василь не дав компаньйонові договорити: — Я до скону буду вдячний вам! — сказав він. — Якби не ви, мені б не бачити Парижа… Давайте обміркуємо інше. За минулий місяць наші прибутки становлять сорок три тисячі франків. Тепер ми можемо дозволити собі купити нове обладнання. Я зараз домовляюся з власником сусіднього будинку про оренду підвального приміщення для майстерні. Але було б розумніше перевести майстерню кудись за місто, — там орендна плата менша. Проектне бюро на чолі з Борро і Домініком залишиться тут, а Гом'є можна доручити керівництво майстернею. І ще. Як ви думаєте, Жубере, чи не пора нам підвищити платню художникам? — Але ж ми зовсім недавно підвищили її? — Вони погодились у свій час на мізерну оплату тому, що бачили — у нас самих ще нічого нема. І не ремствували. Потім ми встановили по тисячі франків Домінікові і Гом'є, а Борро, як головному художникові, тисячу п'ятсот франків на місяць. Тепер буде справедливо добавити всім хоча б по п'ятсот франків. Вони добре працюють, і такий жест з нашого боку ще більше підбадьорить їх! — Я не заперечую. Тільки не слід потурати їм. Людям цього гатунку не властиве почуття вдячності, — скільки б ви їм не давали, вони все одно вважатимуть, що ви експлуатуєте їх. Хочу нагадати вам, що не так давно я, власник бюро, брав собі на прожиток тисячу, тисячу двісті франків на місяць. — Тепер ви маєте можливість брати по три тисячі! — Думаєте, це не зашкодить фінансовому становищу фірми? — Жубер втупив очі в компаньйона. — Ніскільки! Адже наш основний капітал перевалив за сто тисяч франків, і ми тепер не користуємось банківським кредитом, щоб не платити зайві проценти. Якщо не станеться нічого надзвичайного і ми зможемо налагодити ділові стосунки з іншими країнами, гадаю, що через рік наш капітал становитиме не менше чверті мільйона, враховуючи все майно, звичайно… — Ви просто геній, Кочеку!.. За десять років моєї праці тут я жодного разу не міг дозволити собі брати на особисті витрати стільки грошей… Що ж до ваших пропозицій про перенесення за місто майстерні і про купівлю нового обладнання — робіть, як вважаєте за потрібне!.. Увечері, повернувшись додому, Василь обняв Лізу і закружляв з нею по кімнаті. — Ну, старенька, все йде, як кажуть стратеги, за заздалегідь накресленим планом! — Пусти, пусти, скажений… Що я тобі, дівчинка?.. Навіть у голові запаморочилося! — Скоро у нас з тобою ще не так запаморочиться в голові. — Чому ж це? — Завтра у мене іспит! — Він дістав з чохла ракетку і помахав нею. — Нічого не розумію! — Спробуємо цією ракеткою відчинити двері за сімома замками. Словом, директор-розпорядник універсального магазину, він же віце-голова тенісного клубу, запросив мене завтра на партію. Якщо зумію показати себе, вважай, що завдання «батька» буде виконано. В тому клубі збирається вишукана публіка, серед неї-бо вже знайдуться потрібні нам люди. — А в мене теж радісна новина. Я дістала дозвіл відвідувати лекції на східному факультеті Сорбонни. — Вітаю!.. Але грати в теніс, — це тобі не лекції слухати в Сорбонні!.. Де б мені помахати ракеткою хоч би години зо дві? Може, поїхати за місто? — Що ти, вже пізно, скоро стемніє! — Знаєш, я просто покидаю м'яч тут, у кімнаті. Хоч рука трохи звикне. — Тільки, цур, посуд не бити!  

Хоч Василь і сподівався познайомитися в тенісному клубі з потрібними людьми, але добре розумів, що це не так і просто. Особливо після того, як білогвардієць Горгулов убив президента республіки Поля Думера. Ставлення до іноземців — тим більш до слов'ян — різко погіршилось. У правих реакційних колах Парижа щораз голосніше говорили про те, що треба виселити з країни всіх іноземців, у першу чергу кольорових і слов'ян, яких «надто багато розвелось у Франції». Праві газети день у день друкували на своїх сторінках гострі статті про те, як російські білогвардійці відплатили французам чорною невдячністю за їхні великодушність та гостинність. Отож слов'янинові Ярославу Кочеку важко було сподіватися гостинності від членів аристократичного спортивного клубу. Але втрачати йому було нічого, та й іншого виходу він не бачив. Тому поклав собі за всяку ціну справити на членів клубу якнайкраще враження. Василя не цікавили російські білогвардійці, яких у Франції безліч. Він вважав, що це живі мерці, котрих викреслила з життя сама історія. Але час від часу, через усілякі обставини, йому мимохіть доводилося стикатися з ними. Одного разу, коли фірма оголосила, що їй потрібні чорнороби для роботи в майстерні, серед інших безробітних прийшов і білогвардієць — вусатий чоловік з військовою виправкою, у пошарпаному одязі. Василь заговорив з ним, — звичайно, по-французьки. «Мабуть, мосьє був офіцером?» — спитав він і, діставши ствердну відповідь, поцікавився, як же йому живеться на чужині. — Хіба з добра люди підуть найматися в чорнороби? — і собі хрипло запитав вусач. — Колись, напевне, вам жилося непогано? — Мосьє, колись я мав честь служити в гвардійському кірасірському полку в чині штабс-капітана. Від батька успадкував великий маєток, від тітки — гроші і цінні папери… — Які ваші переконання і чи є у вас надії на краще майбутнє? — До біса ідеї і переконання! — сердито відповів колишній штабс-капітан. — Коли ви продаєте останній срібний портсигар з монограмою, подарунок вашої матері, і коли ваша кохана дружина йде до іншого, бо в того в кишені гроші, запевняю вас, вам буде не до переконань… Ідеали, переконання — банальна вигадка нероб!.. Надій на майбутнє теж ніяких. Розмови про те, що ми розіб'ємо більшовиків і повернемося додому, — міф. — З приводу роботи зверніться, будь ласка, до головного художника мосьє Борро. — Василь відпустив білогвардійця. Увечері він запитав Борро, чи прийняв той на роботу вусатого росіянина. — Ні, мосьє, ні його, ні інших росіян, що зверталися до нас, я не прийняв… — Чому? Вони погано працюють? — Та ні… Чесно признаюсь, я зневажаю російських білогвардійців. Нам, французам, вони чимось нагадують прихильників Бурбонів, вигнаних з країни, і добра від них не сподівайся. Вони нічого не забули і нічого не навчилися… Рівно о шостій годині вечора Василь у легкому спортивному костюмі, з маленькою валізою в руці, підійшов до парадних дверей тенісного клубу. Швейцар у гаптованій золотом лівреї низько вклонився, коли він назвав себе, і сказав, що пана Кочека чекають на другому відкритому корті. Здалеку побачивши Василя, Шарль де ла Граммон поспішив йому назустріч. — Якщо не заперечуєте, можемо почати! — Зараз буду готовий! — Василь переодягся, взяв ракетку і пішов на корт. Гра почалася в стрімкому темпі. Де ла Граммон був добрий гравець. Спершу Василь хвилювався, бив неточно, припускався помилок. Вигравши перший період, суперник, поблажливо усміхаючись, сказав Василеві: — Не журіться, друже! Я ж призер торішнього чемпіонату нашого клубу і рідко програю. Погодьтесь, я непогано граю! — Він самовдоволено засміявся. Василь промовчав. У другому періоді Василь заспокоївся і почав грати так, як грав колись у Москві, коли здобув знання чемпіона «Динамо» з теніса. За стальною сіткою корту товпилися люди. Хтось голосно сказав: — Дивіться, панове! Якийсь новак обігрує нашого віце-президента. — Хто він, цей новак? Удар у нього могутній. — Він тут уперше. Мабуть, іноземець… Гра тривала. Тепер явна перевага була на боці Василя. Настав час хвилюватися де ла Граммонові. Під кінець він розгубився, відбивав м'ячі куди попало, а Василь посилював натиск, не даючи супротивникові оговтатись. Коли закінчилась третя партія, пролунали оплески — глядачі вітали Василя. До нього підійшов високий, худорлявий, із сивиною на скронях добродій. — Жан-Поль Маріньє, — назвав він себе, — начальник канцелярії міністра. Ви, мосьє, грали чудово і викликали загальне захоплення! — Дякую за приємні слова! Просто поталанило, не більш… — Не думаю, що це так! Проте легко перевірити! Випадкової удачі не буває двічі. Пропоную вам чотири партії по п'ять геймів кожна. Згодні? — Вважатиму за честь для себе!.. Хвилин за двадцять почнемо. Через двадцять хвилин гра почалася. Василь, розуміючи, що від його успіху багато що залежить у майбутньому, був пильний і грав чудово. Грати всі чотири партії йому не довелося. Коли він виграв три партії, до нього підійшов партнер і потис йому руку. Василь і гадки не мав, що грав не тільки з чемпіоном клубу, але й Парижа. Сенсаційна перемога новака над видатними гравцями справила на членів клубу сильне враження. Єдиною людиною, хто знав Василя особисто, був де ла Граммон, і він, втішений поразкою Маріньє, охоче давав пояснення: — О, це вельми досвідчений комерсант і багата людина! Ви, звісно, чули про рекламну фірму «Жубер і компанія»? Про неї недавно знову писали газети. Так він там — головна постать, Грошей загрібає купу. Не мине й півроку, як цей слов'янин стане королем рекламної справи у Франції. Ми укладаємо з його фірмою угоду на оформлення всіх вітрин нашого магазину!.. — Це не той, хто уславився рекламою фільму «Під паризькими дахами»? — Так, це він!.. На порозі залу з'явився Василь. Після теплого душу він мав свіжий і бадьорий вигляд. Маріньє запросив його, де ла Граммона і ще кількох членів клубу повечеряти в ресторані. Серед запрошених Василь звернув увагу на людину, що розмовляла по-французьки з відчутним акцентом. Пізніше він довідався, що це секретар генерального консульства Німеччини в Парижі Ганс Вебер. На відміну від більшості своїх співвітчизників, статечних і пихатих німців, Вебер був товариський, веселий співрозмовник. Він розповідав кумедні історії, жартував і голосно, щиро перший сміявся зі своїх жартів. Раптом, прибравши серйозного вигляду, він звернувся до Василя, що сидів навпроти нього. — Пане Кочеку, я мав честь жити якийсь час на вашій батьківщині. Навіть мову вашу спробував вивчати, на жаль, не зовсім вдало… Чи не гадаєте ви, що це дає мені підстави претендувати на першу гру з вами, якщо, звісно, ви схочете грати з вельми посереднім гравцем? — Якості гравця пізнаються під час гри! — відповів Василь. — Зважте, мосьє Кочеку, пан Вебер чудовий гравець! До того ж — невтомний: він легко грає п'ять-шість партій підряд, — попередив де ла Граммон. — Ми замучимо нашого гостя, якщо кожен з нас неодмінно захоче грати з ним, — сказав Маріньє. — Чи не краще організувати невеликий турнір з нагоди появи у нас нового першокласного гравця? Що думає про це наш шановний віце-президент? — Віце-президент вважає, що вам, друже, спала на думку блискуча ідея: організуємо найближчим часом турнір в одиночній парі, проведемо попереднє жеребкування… — І встановимо три призи для переможців, що посядуть перші три місця, — перебив де ла Граммона юнак з перснем на вказівному пальці. — Як я розумію, наш друг Луї претендує на один із цих призів? — пожартував Вебер. — Чому б ні? — Луї знизав плечима. — Скажіть-но краще, Вебере, правда, що фон Папен, виступаючи з урядовою декларацією, заявив: німці хочуть насамперед знищити парламентський режим у Німеччині, а в міжнародній політиці домагаються свободи експансії і переозброєння? — Пригадую, газети писали щось таке і, здається, офіційного спростування не було, — ухильно відповів німець. — А як могло трапитись, що Герінг, права рука Гітлера, став головою рейхстагу? — не вгавав Луї. — На останніх виборах перемогла партія націонал-соціалістів! — Отже, прихід до влади Гітлера — питання днів? — втрутився в розмову де ла Граммон. — На жаль, я не маю можливості задовольнити вашу цікавість, дорогий друже. Мені треба спершу порадитися з нашим президентом, паном Гінденбургом… Може, він конфіденціально скаже для вас, кому думає доручити формування уряду — керівникові партії націонал-соціалістів панові Гітлеру чи іншій особі, — спробував пожартувати Вебер. Жарт не вдався. Французи, стурбовані останніми подіями в Німеччині, не прийняли його, і це не пройшло повз увагу Василя. За столом запанувала гнітюча тиша. — Панове, годі про політику! Ми й так ситі нею по саму зав'язку! — сказав де ла Граммон. — Пропоную випити за сьогоднішнього переможця і побажати йому успіхів у майбутньому турнірі. Але майте на увазі, мосьє Кочеку, цього разу ми так легко не поступимося вам пальмою першості. Незабаром почали розходитись. Коли зосталися втрьох — де ла Граммон, Кочек і Маріньє, — останній похмуро сказав: — Вебер знає куди більше, ніж говорить. Дипломат, до того ж німець… Події набирають лиховіснішого характеру, ніж ми думаємо. Вчора, наприклад, фон Папен нахабно вимагав рівноправності в усьому і анулювання боргів. Пізніше Ерріо звернувся до своїх співробітників і сказав їм дослівно таке: «Сьогодні в мене більше немає ілюзій щодо Німеччини. За сім років відбулося багато змін! Німеччина вимагатиме від нас поступки за поступкою до самої катастрофи». — На жаль, Ерріо має рацію. Так і буде! — Де ла Граммон підійшов до вікна і довго вдивлявся в темряву, потім обернувся до Василя: — Бідолашний мій друже, і над вашою батьківщиною нависне смертельна небезпека. Боюсь, аби вас не продали політикани!.. Василь промовчав. «Французькі патріоти серйозно стурбовані тим, що до влади в Німеччині можуть прийти фашисти, — подумав він. — Можна, здається, розраховувати і надалі на допомогу де ла Граммона та інших…»  

Чутки про майбутній турнір в тенісному клубі просотилися в пресу. І задовго до початку турніру спортивні газети заговорили про нього, як про «подію в спортивному житті Парижа». Газети вміщували портрети гравців, зважували шанси того чи іншого спортсмена на успіх, наводили приклади з минулого і робили висновок, що перемога, цілком імовірно, дістанеться першій ракетці країни — віце-президентові тенісного клубу де ла Граммонові, а можливо, — чемпіонові Парижа мосьє Маріньє, який саме в прекрасній спортивній формі. Згадували і молодого Луї, хоч особливих надій на нього не покладали. Одна спортивна газета повідомила, що Ганс Вебер, секретар генерального консульства в Парижі, виявив бажання взяти участь у турнірі. Правління тенісного клубу пішло йому назустріч, і цілком імовірно, що саме він і буде одним із можливих претендентів на призове місце… Написали газети і про появу в Парижі видатного тенісиста з Чехословаччини. Жадібні до сенсацій репортери плели нісенітниці про неодноразові перемоги іноземця над найкращими тенісистами світу, побіжно сповіщали і про те, що в попередній зустрічі з де ла Граммоном перемогу здобув словак. Не обійшлося і без шовіністичних вихваток, — один спортивний оглядач ставив запитання: «Невже Франція так зубожіла, що вже не має видатних спортсменів і перемога в майбутньому турнірі дістанеться одному з іноземців — тенісистові з Німеччини чи словакові, про якого так багато говорять?..» Галас, що його зчинили довкола турніру, добре прислужився й фірмі. Газети, пишучи про Кочека, щоразу згадували про його успіхи в рекламній справі. Радіючи з того, що паризькі газети створили фірмі безплатну рекламу, Василь водночас побоювався надто широкого розголосу. Однак перешкодити поширенню чуток про себе він не міг. За три тижні до турніру він одержав повідомлення клубу про те, що турнір відбудеться в другу суботу жовтня, о п'ятій годині вечора. Василь найняв приватний корт і посилено тренувався, граючи з випадковими партнерами, в тому числі з Борро, який пристойно володів ракеткою. Як йому хотілося добитися перемоги! Вона навстіж одчинила б перед ним двері тенісного клубу і зміцнила б його становище в Парижі. Настав день турніру. До клубу приїхало багато вболівальників і представників преси. За умовами турніру, в ньому брало участь десять пар, яким дісталися номери згідно з жеребкуванням. Першого дня зустрічались парні номери, другого — непарні. Потім мінялися місцями. Турнір мав закінчитися наступної суботи зустріччю трьох переможців для остаточного розподілу призових місць. Василь витягнув другий номер. Його суперником був Ганс Вебер — четвертий номер. У спорті всяко буває, це загальновідомо. Іноді хороші спортсмени програють слабким. Але тільки іноді. Як правило, перемагає сильніший, досвідченіший. Василеві явно не пощастило: в перший же день турніру йому доведеться змагатися з першокласним тенісистом. А програти не можна! Для Вебера перемога — справа честі. А для нього?.. Рівно о шостій годині відчинилися двері п'ятьох великих кортів. Учасники турніру стали на свої місця, і за сигналом президента тенісного клубу змагання почалося. З перших же хвилин увагу глядачів привернула гра двох пар: де ла Граммон — Маріньє, Кочек — Вебер. Могутні, блискавичні удари сипалися один за одним. Гра ставала дедалі запалвнішою. Було ясно, що в цих парах зустрілися не тільки майстерність, але й воля. Уже наприкінці другого гейма стала очевидною перевага Василя над Вебером і трохи молодшого, рухливого де ла Граммона над Маріньє. Василь переміг Вебера в п'яти геймах з шести. Де ла Граммон узяв гору над Маріньє. У третій парі переміг молодий Луї. Перемога над досвідченим Вебером окрилила Василя, — він грав зібрано, енергійно, наполегливо. У газетних звітах про хід змагань у тенісному клубі часто згадувалося його ім'я. Більшість спортивних оглядачів пророкували остаточну перемогу йому, хоч багато хто вірив і в перемогу де ла Граммона. Ліза щодня бувала на турнірі. Вдома вона оточила Василя винятковим піклуванням і ні хвилини не мала сумніву в його перемозі. Не сумнівались у перемозі патрона і молоді художники, особливо Борро, який на собі відчув майстерність Василя. Як і можна було сподіватись, до прикінцевих змагань вийшли троє — де ла Граммон, Луї і Василь. У суботу, в останній день турніру, тенісний клуб був заповнений вщерть. Крім аматорів спорту, сюди наїхало і чимало багатих нероб, що не знали, як згаяти час. Дами з аристократичних сімей мали нагоду продемонструвати дорогі туалети. Спортивні оглядачі і представники великої преси всіх напрямків готували додатки до недільних номерів своїх газет. В усіх залах, коридорах, навіть на сходах товпилися люди, галасували, сперечалися, ставили на того чи іншого гравця, щораз збільшуючи ставки. Хвилин за двадцять до початку змагань у роздягальню до Василя зайшов елегантно вдягнений смуглявий чоловік східного типу з сивиною в густому кучерявому чубі. — Жюль Сар'ян, журналіст, — відрекомендувався він. — Можливо, ви пам'ятаєте — я писав про вашу рекламу і напророчив вам успіх. Радий, що не помилився!.. Сьогодні пророчу вам перемогу і певен, що знову не помилюся. Майте на увазі, мосьє Кочеку, з усіх, хто б'ється об заклад, сімдесят процентів поставили на вашу користь. — Я дуже радий познайомитися з вами, мосьє Сар'яне. Давно хотів подякувати вам. Ваша стаття допомогла тоді нам. Хочу вірити, що ваше пророцтво збудеться і сьогодні! — Василь міцно потис журналістові худу, з довгими пальцями руку. — Прошу вас повечеряти зі мною сьогодні після змагань. — З великим задоволенням, тільки не сьогодні. Мені треба здати матеріал про наслідки турніру в завтрашній номер. — Журналіст дістав з бумажника візитну картку і подав Василеві. — Ви можете дзвонити мені по цих телефонах коли завгодно. До другої години дня на квартиру, після другої — в редакцію. І ми домовимося про зустріч. А тепер не заважатиму вам. Ще раз зичу успіху!.. Цього разу суперником Василя був молодий Луї — невтомний, наполегливий. Перемогти його було нелегко. Гра відбувалася гостро, із змінним успіхом — то один закінчував черговий гейм на свою користь, то другий, і тільки в прикінцевому, шостому геймі Василеві пощастило вирвати перемогу в молодого суперника. Таким чином, Василь здобув почесне друге місце. Найважче чекало його попереду — подолати дуже досвідченого де ла Граммона. Правда, психологічна перевага була на боці Василя, — він одного разу вже взяв гору над ним, але то була товариська зустріч. Де ла Граммон вольова людина, та й численні уболівальники всіляко підбадьорювали його. Після годинної перерви гравці змагалися далі. На початку четвертого гейма щастя явно всміхалося де ла Граммонові. Але Василеві перемога була потрібніша, ніж віце-президентові клубу, і він зібрав усі свої сили, щоб зламати волю супротивника, і зламав. У двох останніх геймах Василь здобув перемогу. Гриміли оплески, оркестр грав туш. Уболівальники, репортери газет і фотокореспонденти оточили Василя. На секунду в юрмі промайнуло радісно-схвильоване обличчя Лізи, яка не могла протовпитися до нього. Побачивши спрямовані на себе фотооб'єктиви, Василь подумав про те, що була б вельми небажаною поява його портрета на сторінках паризьких газет. Він упустив ракетку, нахилився, підняв її і швидко побіг у душ. Стоячи під теплим душем, Василь відчув страшенну втому, болів поперек. Але не це турбувало його. Зараз він щасливо уникнув фотографування. А проте його неодмінно сфотографують під час церемонії вручення призу. За простою логікою речей кожному спортсменові приємно покрасуватися на сторінках великої преси. Це — популярність, реклама. І раптом з'являється якийсь дивак, що не дає фотографувати себе. Тут щось не те, скаже кожна розсудлива людина. Підуть плітки, здогади… Як же бути?.. До роздягальні знову зайшов Сар'ян і перервав роздуми Василя. — То як, пересвідчились тепер, що я коли і не пророк, то ясновидець напевне? — сказав він сміючись і щиро поздоровив Василя з перемогою. — Ладен вважати вас добрим ангелом, який приносить щастя! — Щодо ангела не знаю. Але я справді приношу щастя тим, до кого добре ставлюсь. Ця людина з відкритим лицем, доброю усмішкою викликала у Василя симпатію. Але звернувся він до журналіста з деяким ваганням: — Хочу попросити у вас поради: як вчинити, щоб мене не фотографували, коли переможців нагороджуватимуть призами? — Коли ви впустили ракетку і нахилились, у мене майнула підозра, що це зроблено навмисне, — сказав Сар'ян. — Якщо вже пішло на відвертість, скажіть, чому вам не хочеться з'явитися завтра на сторінках ранкових газет? — Як би вам пояснити це? — відповів Василь. — Я іноземець, до того ж слов'янин… Приїхав до Франції як турист і от осів тут… Я маю дозвіл жити у Франції, але ж кожної хвилини мене можуть і виселити. Навіщо ж мені в своєму становищі викликати заздрість, дратувати гусей? Потім я побоююсь, що звання чемпіона з теніса може підірвати довіру до мене ділового світу… Може, мені поговорити з віце-президентом клубу? Сар'ян усміхаючись кивав головою, і Василь не міг зрозуміти — схвалює журналіст хід його думок чи не вірить жодному його слову. — Бачте, мосьє Кочеку, в нас ніхто не може заборонити фоторепортерам сфотографувати будь-яку людину, а потім надрукувати її портрет на сторінках газети чи журналу. Не може цього зробити і віце-президент клубу… Є один вихід — захворіти… Цілком природно, що після важкого і тривалого змагання з вами міг статися сердечний приступ, могли заболіти м'язи на правій лопатці. Я сходжу по лікаря, він подасть першу допомогу, і через нього ви передасте віце-президентові своє вибачення за те, що не можете бути присутнім на церемонії. І поїдете додому… То як, діємо? — Діємо! Іншого не придумаєш. — Василь ліг на канапу, і Сар'ян пішов по лікаря. Молодий, франтуватий лікар довго заспокоював Василя: — Не хвилюйтеся, мосьє, серцеві спазми та болі у м’язах — звичайна річ після важких змагань. Потрібні невеликий масаж плеча і цілковитий спокій. Їдьте додому, лягайте в ліжко, запросіть масажистку, — говорив він, виписуючи рецепта. — Днів за два-три минеться, але надалі будьте дуже обережні, уникайте перевтоми. Мікстуру пийте тричі на день… Якщо вам буде потрібна моя допомога, подзвоніть. — Лікар подав візитну картку. — А тепер, гадаю, ви не заперечуватимете, якщо я пошлю по таксі? — Дикую, лікарю, не турбуйтесь. Моя машина стоїть недалеко, і я сподіваюсь, що мосьє Сар'ян проведе мене. — Велике до вас прохання, лікарю, — сказав журналіст, — попередьте, будь ласка, пана віце-президента, що мосьє Кочекові раптом стало погано і ви звеліли йому їхати додому. — Звичайно, це мій обов'язок!  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка