Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека



Сторінка6/17
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.22 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

РОЗДІЛ ШОСТИЙ


 

До свят-вечора лишалося ще близько тижня, але весь Париж уже охопила передсвяткова лихоманка. Торговці ялинковими прикрасами, іграшками, вітальними листівками, свічками, бакалійники, власники великих гастрономічних магазинів та ресторанів, змагаючись між собою, прагнули оформити вітрини якнайвигадливіше. Місяців за три до свят рекламну фірму «Жубер і компанія» закидали замовленнями з усіх кінців країни. Художники працювали день і ніч, і все ж таки не встигали в строк. Василь, твердо пам'ятаючи одне з головних правил комерції: прийняв замовлення — виконуй вчасно, нервував, йому не хотілося принижувати авторитет фірми. На вулицях було повно людей з покупками в руках. Господарки збилися з ніг, запасаючись продуктами до святкового столу. Здавалось, усі тільки й думають, щоб весело провести свято, зовсім забувши, що по той бік Рейну готуються події, які загрожують смертельною небезпекою не лише Франції. Столичні газети, що спершу з неприхованою трипогою повідомляли про можливість приходу до влади в Німеччині Гітлера і націонал-соціалістів, начебто заспокоїлись, — вони, мов по команді, перестали писати про це. Більше того, реакційна преса намагалася довести обивателеві, що нічого особливого не сталося: яке, мовляв, французам діло, хто править Німеччиною? Іноді в статтях на політичні теми де-не-де лунали навіть чванливі нотки: не треба забувати, що Францію захищає неприступна фортеця — лінія Мажіно!.. Василь замовив на святковий вечір столик у «Максима» і запросив Сар'яна з дружиною. У свят-вечір вони зустрілися у вестибюлі ресторану. Василь і Ліза познайомились із Сар'яновою дружиною Жаннет — веселою, блакитноокою француженкою. Як усі парижанки, вона була одягнена з великим смаком і здавалась значно молодшою за свій вік. А втім, і Ліза сьогодні нічим не відрізнялась від паризьких модниць. Щоб не осоромитися, дружина удатного комерсанта замовила спеціально до цього дня сукню в дорогої кравчихи. Тоненькі разки перлів і діамантові сережки доповнювали її туалет. Чоловіки були у вечірніх костюмах. Метрдотель, у фраку, з білою квіткою в петлиці, схожий на опереткового артиста, запитавши прізвища гостей, провів їх до замовленого столика. Коли офіціант, прийнявши замовлення, пішов, дами побачили під серветками різдвяні подарунки. Лізі дісталася маленька мавпочка, а Жаннет — плюшевий ведмедик. Рівно о дванадцятій по радіо пробив годинник, спалахнули свічки на величезній ялинці посеред залу. Всі встали з келехами, наповненими шампанським, і, побажавши одне одному щастя, випили до дна. Заграла музика. Сар'яни лишилися за столиком, а Василь і Ліза танцювали, як то кажуть, до нестями. Він — кремезний, високий, стрункий, вона — граціозна, ставна — привертали до себе увагу. Кожного разу, коли після чергового танцю вони підходили до столика, розпашілі, збуджені, Жаннет зустрічала їх оплесками, а її чоловік поспішав наповнити їхні келехи. — Щоб пізнати французів, — сказав Василь, коли вони з Лізою відпочивали після танцю, — треба з'їсти не пуд, а тонну солі! Здавалося б, люди привітні, товариські, а проте не дуже-то гостинні!.. — На підставі яких фактів ви прийшли до такого висновку? — всміхаючись, спитав Сар'ян. — Скоро два роки, як я живу в цій країні, а за весь цей час мене не запросили в жоден дім! Той же мій компаньйон, який багато чим завдячує мені і знає, що в нас тут нема ні рідних, ні близьких друзів, не вважав за потрібне запросити нас навіть на свято!.. — Ви маєте рацію, мосьє Кочеку! Французи можуть поважати вас, приятелювати з вами, пригощати в найдорожчому ресторані, але запросити до себе додому… Для того, щоб заслужити таку честь, треба дуже близько зійтися з ними, бути в дружніх стосунках. — У нас куди простіше. Словаки — люди гостинні! — Аби ви не подумали, що я теж остаточно офранцузився, запрошую вас із дружиною. Ласкаво прошу до нас у будь-який час, коли вам тільки захочеться. Хоч на Новий рік, хоч пізніше… — От і вийшло, що ти напросився в гості! — сміючись сказала Ліза. Василь, подякувавши, охоче прийняв запрошення журналіста. Йому треба було тільки дочекатися відповіді од «батька». О п'ятій годині ранку, коли веселощі в ресторані були ще в розпалі, Василь з Лізою і подружжя Сар'янів роз'їхалися по домівках. Другого дня, вважаючи, що кращої нагоди для виконання релігійних обов'язків, ніж різдво, і не придумати, Василь і Ліза вирушили до церкви. Терпляче вислухавши урочисту месу, вони дочекались, коли кюре звільниться, і підійшли до нього. Він зразу ж пізнав їх і привітно всміхнувся. — Я дуже радий, що в моїй парафії з'явилися добрі католики, — сказав він. — Як я помітив, ви постійно відвідуєте недільну месу… — Аякже, отче мій! — вигукнув Василь. — Ми з дружиною хотіли довідатися, чи можна купити два постійних місця у вас у церкві. От, скажімо, в третьому або в четвертому ряду. — Ви хочете мати постійні місця? Що ж, це похвально… Ви могли б мати вільні місця в третьому ряду. Четверте і п'яте крісла. Але чи знаєте ви, що місця в нашій церкві коштують дорого? — Не думаю, що це змусило б нас відмовитися од свого наміру… — На твердій лаві в третьому ряду місце коштує триста франків на рік, а якщо хочете крісла з оксамитовою оббивкою, то п'ятсот франків. — Думаю, ми задовольнимося твердою лавою. Так, Маріанно? — Василь повернувся до дружини. — Звичайно, — відповіла Ліза. — Хіба не однаково, на якій лаві розмовляти з богом… Василь дістав з гаманця шістсот франків. — Дякую! — Кюре сховав гроші під сутану, в кишеню штанів. — Квитанцій ми не видаємо, але в книзі нашої церкви буде зроблено відповідний запис. Побажавши одне одному щасливого різдва, вони розійшлися. — От бісові душі, — шепнув Василь Лізі, беручи її під руку, — навіть місцями в божому храмі торгують! — Отже, доведеться сповідатися цьому старому фарисеєві? — Щонайсправніше, не рідше одного разу на місяць! — Ах ти господи! Вигадуй тепер гріхи, щоб їх відпустили! — Ліза зітхнула. — Так, люба, вигадувати гріхи, мабуть, важче, ніж грішити!… А втім, коли зберешся на сповідь, я вигадаю тобі такі гріхи, що всіх аж завидки візьмуть! Удома, серед усіляких програм, проспектів з тенісного клубу і запрошень, на них чекав «батьків» лист. «Батько» поздоровляв сина і невістку з різдвом Христовим і з Новим роком. Після численних побажань він висловлював свою радість з приводу комерційних успіхів сина. Передавши уклін від родичів і повідомивши про здоров'я тітки Клари, яка, слава богу, одужує, «батько» писав, що її син Юзеф Холек найближчим часом збирається на студентські канікули до Франції. «Юзеф подзвонить тобі по телефонах, номери яких ти мені дав, і я дуже прошу — зустрінься з ним, допоможи ознайомитися з визначними місцями столиці світу. Якщо ж ти дуже заклопотаний і не можеш приділити йому багато уваги, нехай це зробить Маріанна. Він, як ти знаєш, хлопець гарний і заслуговує, щоб його прийняли як слід. Грошей мені не надсилай, краще пусти їх в оборот. Не пишу докладно, сподіваюсь, що Юзеф розповість вам про все…» Вони читали і перечитували «батькового» листа. Було ясно — кур'єр, який приїздить до них, має серйозні повноваження. Що інше могло означати слова: «Юзеф — хлопець гарний і заслуговує, щоб його прийняли як слід»? Виходить, цьому хлопцеві можна довірити все. У листі нема жодного слова ні про Сар'яна, ні про Вебера. Останні рядки листа — «не пишу докладно, сподіваючись, що Юзеф розповість вам про все» — ось, мабуть, відповідь і на це питання. Незабаром після Нового року пролунав телефонний дзвінок. «Квартира Ярослава Кочека?» — «Так». — «Добридень, брате, говорить Юзеф Холек. Твій батько обіцяв написати про мене, — ти одержав його листа?» — «Одержав. Де ж ти, Юзефе, чому не їдеш до нас»? — «Щоб не завдавати вам клопоту, я зупинився в готелі. Але, якщо ви вдома, можу приїхати хоч зараз». — «Ми вдома і ждемо тебе. Стривай, з тобою хоче поговорити Маріанна, передаю їй трубку». — «Добридень, Юзефе! Як тобі не соромно зупинятися в готелі?» — «Я вже сказав, — не хотів завдавати вам клопоту». — «Ну гаразд, приїжджай скоріше, ми тебе чекаємо. Нашу адресу ти знаєш… Візьми таксі і приїжджай, ми з Ярославом так скучили за домом…» — Василю, як ти гадаєш, наш телефон не підслуховують? — спитала Ліза, поклавши трубку. — Гадаю, що ні, але бути обережним не завадить. Береженого й бог береже! — Знаєш, чому я запитую? Ми — словаки, піддані Чехословацької республіки. Але ні чеської, ні словацької мов не спромоглися вивчити. Ледачі ми з тобою люди. До нас приїздить близький родич, а ми розмовляємо з ним по-французьки. Добре ще, не виникла потреба звертатися до нашого консула, — а якщо б довелося?.. — Ти маєш рацію, але не в усьому. Справа не в лінощах, а часу в нас зовсім нема! — Пусте! Якби схотів, то знайшовся б час… Хвилин за сорок приїхав двоюрідний брат Юзеф. Василь, допомагаючи гостеві зняти пальто, уважно роздивлявся його. Юзеф був молодий, високий, спортивної будови парубок. Пригладжуючи русявого чуба, він крадькома оглянувся і, видно, не знаючи, є дома чужі чи нема, обняв спершу Василя, потім Лізу, примовляючи: «Здрастуй, брате! Здрастуй, сестро!» І хоч пароль був зовсім ні до чого, додав: — «Дома у нас усе гаразд!» — Ну й слава богу! — Василь, узявши Юзефа під руку, перейшов на російську мову: — Добре, все ясно! Ходімо в кабінет. Можете говорити вільно — сторонніх нема. Ми з Лізою самі. Слідом за ними зайшла до кабінету й Ліза. Поставивши на стіл пляшку вина, келехи, фрукти, вона сіла в крісло.

— Розповідайте! Ми ж вас так ждали. — Василь налив келехи. — Багато чого я маю вам розповісти — не знаю, з чого й починати. Насамперед «батько» доручив мені передати вам обом великий привіт, — промовив гість. — Він так само, як і ви, вважає, що членство в тенісному клубі ще більше зміцнить ваше становище тут, у Парижі, і дасть можливість зустрічатися з потрібними людьми. Велике враження справила на «батька» звістка про те, що фірма налагодила комерційні стосунки із закордоном. Він кілька разів повторив, що надає цьому фактові надзвичайно важливого значення, і просив переказати вам про це. Якщо ваша поїздка до Лондона відповідає інтересам фірми, то їдьте. А от у Берліні вам треба побувати, на його думку, неодмінно, побувати без будь-якого певного завдання. Просто подихати тамтешнім повітрям, ближче ознайомитися з обстановкою. «Батько» вважає, що фашистська небезпека стає реальним фактом, і вам час перейти до активної роботи. Він так і сказав: «Передайте товаришеві Василю, що час настав!..» На думку «батька», журналістові Сар'яну цілком можна довіряти, — розкрийтеся перед ним у межах розумного і скористайтеся його допомогою. Щодо Ганса Вебера — вказівка така: цілком покладатися на Сар'яна, і якщо той порадить, можна залучити до антифашистської діяльності й Вебера. Надалі вам рекомендується писати «батькові» якнайрідше, — зв'язок підтримуватиме спеціально призначений кур'єр. Майте на увазі, кур'єр цей — жінка, здорова, червонощока австрійка, досвідчена революціонерка, палка антифашистка. Запам'ятайте її зовнішні дані і пароль. Це — огрядна жінка років п'ятдесяти, за професією кравчиха. На грудях поверх білої кофти завжди носить великий медальйон — емалеве зображення божої матері з немовлям. Звуть австрійку фрау Шульц, Анна Шульц. Пароль: «Ви, мадам, здається, хотіли пошити сукню?» Відповідь: «Так, якщо тільки не дуже довго чекати». Повторити чи запам'ятали? — Не треба повторювати! — З фрау Шульц зв'язок підтримуватиме переважно Ліза. «Батько» вважає, що це зручніше і, отже, доцільніше. Фрау Шульц подзвонить вам по домашньому телефону і домовиться про час та місце зустрічі. Зустрічатися з Шульц треба там, де вона вкаже, і ні в якому разі не у вас дома. Шульц не повинна знати надто багато про мосьє Кочека. Познайомити її з ним можна тільки тоді, коли в цьому виникне крайня потреба. «Батько» просив також передати Лізі, що знає — неробство набридло їй, але йому скоро настане кінець. От, либонь, і все, що мені доручено переказати вам. — Коли ви збираєтесь назад? — спитав Василь. — Затримаюсь тут на кілька днів, — я ж студент Празького університету, скористався різдвяними канікулами, щоб відвідати Францію. Можливо, за мною стежать, — тому мені не слід приїздити до вас ще раз. Якщо я вам буду потрібен, подзвоніть мені в готель — зустрінемося десь у музеї. Так буде найпростіше — адже мене цікавить у Парижі все, що варте уваги. — Припущення, що за вами стежать, грунтується на якихось фактах? — поцікавився Василь. — Конкретних фактів нема. Але через певні події у відносинах між Чехословацькою республікою і Францією настав деякий холодок, і французькі власті почали ставитися до чехів та словаків підозріливо. У Празі французький консул, перш ніж видати мені візу, вимотав усю душу… — Скажіть, товаришу, а з дому нам нічого не передавали? — спитала і тут же додала Ліза: — Як приємно вимовити слово «Товариш»! — Ні, нічого не передавали. Але, коли повернуся, я можу довідатися і сповіщу через фрау Шульц. — Будь ласка, дуже прошу! Ми ж з Василем сидимо тут мов на засланні. Ні листів з дому, ніяких звісток… — Ну що ж, давайте вип'ємо по келеху вина за те, щоб не було на світі фашизму і війн! — тихо сказав Василь. — З великим задоволенням! І від душі бажаю вам успіху! — Гість цокнувся з Лізою, потім з Василем. — Добре було б вам затриматися на кілька днів, — сказав Василь. — Річ у тому, що цими днями я маю зустрітися із Сар'яном у нього вдома. Мені хотілося б повідомити «батька» про наслідки моєї розмови з журналістом. Може, він скаже щось нове. Адже Сар'ян має доступ до верхів, він добре поінформована людина. — Гаразд, я три дні чекатиму на ваш дзвінок до десятої ранку і після восьмої вечора. Запишіть мій телефон. Можете говорити зі мною по-чеськи, я вільно володію цією мовою. — На жаль, не можу сказати про себе те саме. Втім, для початку у мене вистачить запасу слів. Почнемо по-чеськи, потім ненароком перейдемо на французьку… Гість попрощайся і пішов. — Мені сподобався цей хлопець — молодий, зібраний, розумний, — сказаи Василі». — 3 таким можна працювати. — З тобою теж можна працювати! — пожартувала Ліза. — Гадаю, що можна, — відповів Василь. Сар'ян не змусив себе довго чекати. Вранці наступного дня він подзвонив Василеві в контору і спитав, чи не забув той про свою обіцянку побувати з дружиною у нього вдома? — Ні, звичайно! — озвався Василь. — Ви ж знаєте, фірма наша солідна, ми завжди виконуємо свої обіцянки. — От і добре! Я прийду до вас після роботи, візьмемо таксі, заїдемо по вашу дружину, а тоді вже до нас. Адже я живу на околиці Парижа, майже за містом. — Навіщо ж таксі? Можемо поїхати в моїй машині. Чи ви не довіряєте мені своє дорогоцінне життя? — Ризикну, тим паче, що так обійдеться дешевше! День минув у клопотах. Треба було переглянути пошту, що назбиралася за святкові дні, викликати до себе головного художника, порадитися з ним з приводу нових замовлень, вислухати директора-розпорядника, підписати чеки та інші банківські документи. Рівно о п'ятій годині в кабінет до Василя увійшов Сар'ян. — Точність — ввічливість королів! — сказав він, показуючи на стінного годинника. Заїхали по Лізу. Вона сіла поруч з журналістом на задньому сидінні, і машина рушила. — Вас, либонь, цікавить, чому ми з Жаннет забралися так далеко? Дуже просто — люблю порпатися в землі! У Парижі люди забули навіть запах землі. Єдина можливість відпочити душею — це найнятися садівником і обробляти квітники в парках. А тут, на околиці, у мене є невеликий садок — фруктові дерева, кущі повного бузку і жасмин. Я розводжу квіти, навіть город маю. Шкода, зараз зима, і ви не зможете помилуватися моїми квітами, особливо трояндами. Їх у мене шістдесят кущів. Улітку, коли розкриваються пуп'янки, здається, що ти опинився на славнозвісних трояндових плантаціях Болгарії. В дитинстві, коли я жив у Стамбулі, біля нашого будинку був тінявий сад. Батько любив поратися в ньому. Мабуть, я успадкував його любов до землі… Залитий світлом Париж лишився позаду, вони виїхали на погано освітлену широку вулицю, вздовж якої обабіч виднілися двоповерхові котеджі. — Он там, через. три будинки, з правого боку зупинитесь, — сказав Сар'ян. Дім журналіста було умебльовано просто, але зі смаком. Чекаючи обіду, розташувались у просторій вітальні. Жаннет принесла аперитив. — Ви живете вдвох у такому великому будинку? — запитала Ліза. — Удвох. У нас нема навіть постійної служниці. Вона приходить тільки вдень, — відповіла Жаннет. — Будинок, правда, трохи завеликий для нас — сім кімнат, чотири на першому поверсі, три — на другому, завжди порожні. Але тут у нас багато землі — є де розвернутися Жюлю!.. Обід був скромний, зате вдосталь було вин різних марок і сортів. По обіді Жаннет повела Лізу в свою кімнату, а чоловіки пішли в кабінет хазяїна — покурити, випити кави, щиро порозмовляти. — Розкажіть заклопотаному справами чоловікові, що відбувається на нашій багатостраждальній планеті? Ви ж усе знаєте! — почав Василь. — Дещо знаю… Та ба! — далеко не все. На жаль, потішити вас нічим. — Сар'ян підвівся, мовчки пройшовся по кімнаті. Повернувшись на своє місце, сказав — Учора, четвертого січня тисяча дев'ятсот тридцять третього року — прошу вас запам'ятати цю дату! — в Кельні, в будинку банкіра фон Шредера, відбулася зустріч Гітлера з Папеном. За відомостями, які має Міністерство закордонних справ Франції, вони домовились про двосторонні спільні дії: Папен — Гітлер. Наслідків цієї змови довго чекати не доведеться — вона розчистить Гітлерові шлях до влади. Повірте мені, цей день, четверте січня, буде початком грізних для Європи, а може і для всього світу подій! — Отже, ви вважаєте, що прихід до влади націонал-соціалістів на чолі з Гітлсром — справа вирішена? — Так. І мені стає страшно, коли я думаю про наслідки. — Страхом нічого не зарадиш! Розумніше було б боротися проти гітлеризму, боротися всіма можливими засобами. — Василь уважно стежив за виразом обличчя співрозмовника. — Згоден, але як боротися — от у чому притичина? Я не міністр, не генерал, у мене нема армії. Нема навіть партії. — Для початку ми укладемо з вами спілку для боротьби з фашизмом. — Спілку з вами? — Не дивіться на мене так здивовано. Краще давайте поговоримо відверто. Хочете? — Хочу. Власне, я давно чекаю такої розмови. Чекаю від того самого дня, коли після турніру в тенісному клубі ви не схотіли сфотографуватись, побоюючись з'явитися на сторінках газет… Тоді я зрозумів, що для цього у вас є свої особливі причини. — Насамперед ви повинні знати, що єдина моя мета — боротися проти фашизму. Звичайно, нам з вами несила перешкодити Гітлерові та його поплічникам захопити владу в Німеччині. Але знати про всі акції фашистів ми повинні, щоб допомогти тим, хто спроможний по-справжньому боротися з цим злом нашого віку. — Чим я можу вам прислужитися? — Насамперед згодою співробітничати зі мною, якщо ви справді хочете боротися проти фашизму. — Хіба я, людина, що на власній шкурі зазнала всіх жахів шовінізму й фанатизму, можу не хотіти боротися проти фашизму!.. Я готовий. Але як конкретно я співробітничатиму з вами? — Ви зробите велику послугу, якщо погодитеся інформувати мене про події в Німеччині і ставити до відома про наміри французьких правлячих кіл щодо німецьких справ. — Згоден, — журналіст кивнув головою. — А ще? — Дозвольте, якщо, звісно, це не завдасть вам клопоту, час від часу послугуватися вашим будинком. — Навіщо? — Щоб зрідка зустрічатися тут з потрібними людьми, готувати пошту для певних адресатів, мати у виняткових випадках на день або два, не більше, схованку для моїх співробітників. Повторюю, якщо це вам не завдасть клопоту… — Послугуйтеся скільки вам завгодно! Єдине, чого б мені хотілось, — робити все так, щоб не викликати підозр ні в кого, навіть у Жаннет, яка не тільки байдужа до політики, але й боїться її! — Ваш будинок стоїть осібно. Я помітив, що садок захищає його од цікавих поглядів сусідів, особливо влітку. У вас нема навіть постійної служниці. Нарешті, у вас порожній цілий поверх. Ідеальніші умови для роботи важко й уявити. Ви могли б віддати мені в оренду верхній поверх. Я сам чи з дружиною — ми б приїжджали сюди на день, на два подихати свіжим повітрям. До речі, такі взаємини між нами зняли б з вас будь-яку відповідальність. Мало там що можуть робити пожильці? — План ваш мені подобається. Я охоче віддам вам в оренду частину будинку. Дружина сумує на самотині, до того ж вона дуже симпатизує мадам Кочековій. Моя вам порада: не поспішайте, зважте все ще раз. Нехай і між жінками зміцніє взаємна дружба. — Мати з вами справу просто задоволення! Поспішати не будемо. Ще одне запитання: скажіть, чи варто залучити до цього Вебера? — Вебер ненавидить фашизм. Я мав можливість пересвідчитися в цьому. — А не може бути так, що він, прикриваючись антифашизмом, виконує тут завдання певних органів і намагається здобути довір'я у справжніх антифашистів? — Я не такий уже простодушний, як, можливо, це здається, — осміхнувся Сар'ян. — Ще раз підтверджую, що порядність Ганса Вебера поза сумнівами! — Тоді обміркуймо, як залучити його. — Дуже просто — зустрінемося втрьох десь у ресторані чи кафе і поговоримо. — Мені не хотілося б, щоб нас бачили разом. Я певен, що за Вебером, як за іноземним дипломатом, стежать і кожен його крок беруть на замітку, тим більш зустріч з іноземцем. — Про це я, правду кажучи, не подумав… В такому разі, можу запросити його і вас до себе в гості! — запропонував Сар'ян. — Так буде краще. Якщо можна, то треба було б влаштувати зустріч найближчим часом. — Ну, скажімо, післязавтра, десь на восьму годину вечора. — Дуже добре!.. Тепер ми з чистою совістю можемо повернутися до жінок. — Можемо… Але спершу мені хотілося б спитати вас: невже ви не маєте надійної інформації безпосередньо з Німеччини? — Особисто я — ні. Але ті, кому це належить, мають таку інформацію. Однак для певності будь-яку інформацію годиться перевіряти по двох-трьох джерелах. У їдальні вже було накрито стіл до чаю, і Жаннет почастувала їх тортом, який сама спекла. По дорозі додому Василь, не зводячи очей з шосе, спитав у Лізи, яке враження справила на неї Жаннет. — Вона дуже мила, проста, щира жінка. Але, на жаль, байдужа до всяких громадських інтересів. — Ти сподобалась їй? — Гадаю, що сподобалась. Вона просила частіше бувати в неї. — Я розповів Сар'янові про свою справжню мету, і він обіцяв співробітничати з нами… Незабаром ми заорендуємо верхній поверх його будинку. Сама бачила, ідеальне місце для конспіративної квартири. Але на це потрібна буде згода Жаннет. Ти вже якось прихили її до себе… Уранці Ліза подзвонила Юзефові в готель, і вони домовилися зустрітися біля собору Паризької богоматері, — йому нетерпеливилося побачити це архітектурне чудо. Ліза сказала йому, коли вони оглядали собор, що Сар'ян погодився співробітничати, що Василь збирається орендувати другий поверх його будинку і влаштувати там конспіративну явку. Коли треба буде, в будинку зможуть зупинятися ненадовго «батькові» люди. Зустріч Василя з Вебером відбудеться найближчим часом у тому ж будинку. Про наслідки вони повідомлять. — Василь просив ще передати вам, — сказала Ліза, — щоб ви поквапилися з від'їздом. Передайте «батькові», що в Парижі стало відомо про зустріч Гітлера з фон Папеном у Кельні четвертого січня, в будинку банкіра Шредера, і про змову між ними. В тутешніх поінформованих колах вважають, що прихід Гітлера до влади — справа вже вирішена. Це тільки питання часу. І нехай прискорять приїзд до нас кур'єра — тепер дуже важливо налагодити постійний зв'язок з «батьком». — Зрозуміло… — І останнє — не забудьте моє прохання про вісточку з дому… А тепер обійдімо собор ще раз і попрощаємося!  

Жубер повернувся з Італії в прегарному настрої. — Покладати великі надії на ринок Італії, країни відсталої, досить бідної, до того ж придушеної диктатурою дуче, навряд чи варто. Але все-таки і там деяку користь можна мати. Зокрема, я уклав угоди на рекламні замовлення з двома кінопрокатними фірмами і однією туристською конторою. — Жубер вийняв з портфеля три угоди і віддав Василеві, — Самі бачите, замовлення незначні, але, можливо, це тільки початок і в майбутньому наші ділові зв'язки з Італією налагодяться. Ну, а щодо моєї поїздки, то вона була чудова, стільки вражень! Мадлен у захваті від цін казкової країни. Одне слово, я дуже задоволений, тим паче, що мої витрати з верхом окупляться угодами, які я уклав. — Скажіть, Жубере, як почувають себе італійці під фашистською диктатурою? — спитав Василь, відклавши вбік угоди. — Якось я цим не цікавився. Чув про колоніальні претензії Італії до Африки, але в чому там справа — навіть не уявляю. Зрештою, це нас не обходить. Коли італійцям хочеться прибрати до рук якісь землі дикунів — нехай, на здоров'я. Сомалійцям чи абіссінцям від того гірше не буде — цивілізовані народи, прийшовши до них, принаймні принесуть з собою культуру і християнську релігію! — Ви серйозно так думаєте? — Так… А втім, я погано розуміюсь на цьому! — поквапився сказати Жубер, відчувши холодок у голосі компаньйона. — А якщо фашисти на чолі з Гітлером захоплять владу в Німеччині, в безпосередній близькості від Франції, тоді як? — Не розумію вашого запитання, мосьє Кочеку… Захоплять так захоплять, — нам від цього ні холодно ні жарко… — Ах, мосьє Жубере, мосьє Жубере! Ви не уявляєте собі, які наслідки може мати для сусідніх з Німеччиною країн перемога націонал-соціалістів… А втім, в одному правда ваша: політика не про нас! Хай нею клопочуться дипломати… — Щоб приховати своє роздратування, Василь, пославшись на невідкладні справи, вийшов з контори. Він довго тинявся по паризьких вулицях. Хмари, що заволокли небо зранку, порідшали. Крізь розриви в них час від часу показувалося сонце, і тоді черепичні дахи, вмиті ранковим дощем, яскраво вилискували. Василь обирав малолюдні вулиці, щоб ніхто не заважав йому думати про те, скільки грізних подій бачило це місто, скільки бур пронеслося над ним… Варфоломіївська ніч… Взяття Бастілії… Тут, у цьому місті, жили Робесп'єр, Дантон, Марат. Тут стратили короля і королеву… Камені паризьких бруківок зберегли пам'ять про благородну непримиренність, пристрасне бажання справедливості, розтоптаних «надлюдиною» тих часів — Бонапартом. І — Паризька комуна, героїчна репетиція нашого Жовтня… У грізний час, коли в 1914–1915 роках французьку землю топтали чоботи кайзерівських солдатів, сини Франції взялися до зброї і з кличем: «Батьківщина в небезпеці!» зупинили завойовників під стінами Вердена. Тоді вони показали небачену стійкість і героїзм, покрили свої бойові прапори невмирущою славою… А сьогодні нащадок тих героїв, Жубер, твердить, що, коли фашисти захоплять владу в Німеччині, йому від того ні холодно ні жарко… Та хіба тільки Жубер? На жаль, таких, як Жубер, у сучасній Франції чимало. Простодушні люди, вони не розуміють, що Гітлер та його. поплічники мріють про реванш, про помсту за поразку у війні. Перемога над ворогом пробудила у французів рожеві надії. Прості люди Франції вірили, що по війні, після стількох жертв запанує справедливість. Багато хто вірив і в авторитет Ліги націй. У післявоєнні роки настало розчарування. Воно було тим глибшим, чим рожевіші були надії. Класові суперечності загострилися ще більше… Чи зуміють французи сьогодні захистити від фашистських орд свою чудову батьківщину?.. Сар'ян, точний, як завжди, запросив Василя до себе, попередивши, що в нього буде Ганс Вебер. Цього разу Василь поїхав до журналіста сам, без Лізи. Вебер тримався просто, говорив стримано і зовсім не був схожий на того веселого, трохи навіть легковажного чолов'ягу, яким звикли його бачити в тенісному клубі. Після вечері вони втрьох пішли в кабінет господаря, і несподівано Вебер сам перейшов до діла. — Жюль говорив мені про вас. Не дивуйтесь, ми з ним давні друзі, у нас нема таємниць один від одного. Я давно придивляюся до вас, але ви так майстерно граєте свою роль, що зрештою я подумав: цей Кочек один з тих сучасних молодиків, для яких нема нічого святого на світі, окрім дзвінкої монети. Я повірив, що ви прибули сюди, до Франції, з єдиною метою — робити гроші. — Мені приємно це чути… Якщо такий досвідчений дипломат, як ви, дійшов до такого висновку, то мені нема чого боятися агентів Сюрте Женераль! — серйозно, без усмішки відповів Василь. — Перейдімо, друзі, від компліментів до обговорення питань, заради яких ми сьогодні зібрались, — втрутився Сар'ян. — Ми не на дипломатичному прийомі!.. Мосьє Кочек і я поклали присвятити свої скромні сили боротьбі з фашизмом, де б з ним не зіткнулися. Ми запрошуємо вас, Вебере, приєднатися до нас. Ми зважили, що сьогодні реальна небезпека фашизму йде під нашої батьківщини, і ви, репрезентуючи тут Німеччину, могли б зробити неоціненну послугу, якби переказували нам відомості про події в Німеччині, щоб наш друг Кочек міг передавати їх компетентним організаціям… — Яким саме організаціям, чи не можна дізнатися? — Тут великої таємниці нема, — сказав Василь, — йдеться про організацію, яка вбачає у фашизмові смертельну небезпеку як для самої Німеччини, так і для всього людства, і яка поставила перед собою завдання боротися проти наступу фашизму всіма можливими засобами…. Мосьє Вебере, ви читали книжку Гітлера «Майн кампф»? — Ще б пак! І можу додати, що мерзеннішої філософії Німеччина не знала, якщо, звісно, це маніакальне маячіння можна назвати філософією!.. — От і допоможіть нам, щоб це маячіння не стало страшною реальністю! — сказав Василь. — Я готовий. Тільки майте на увазі, що я — звичайнісінький секретар генерального консульства. Ми видаємо візи на в'їзд до Німеччини, реєструємо шлюби, народження дітей у німецьких підданих, розсилаємо повістки юнакам, що досягли призовного віку. Як бачите, у нас не дуже широкі повноваження. Звісно, я буваю в нашому посольстві, відвідую наш клуб, маю стосунки з поінформованими дипломатичними працівниками й іноді дізнаюся про справді важливі й цікаві новини. Я ладен ділитися з вами цими новинами, але, по-моєму, інформація, яка пройшла через другі, треті руки, мало що дасть. Треба шукати щось інше. — Що саме ви маєте на увазі? — спитав Василь. Вебер мовчав, затягуючись тютюновим димом. — Є одне надійне джерело, — сказав він, подумавши. — Правда, воно пов'язане з певним ризиком. Якщо ми хочемо діяти серйозно і не марнувати свою енергію на дрібниці, треба знайти доступ до секретних сейфів німецького посольства в Парижі… — Думка правильна, та як її здійснити? — нетерпляче перебив Вебера експансивний Сар'ян. — По-моєму, є одна лазівка… І коли ми добре поміркуємо, то зуміємо цією лазівкою скористатися… В нашому посольстві працює стенографістка Ельза Браун. Вона — довірена особа посла Роланда Кестнера і має доступ до всіх секретних справ. Ельза Браун вдова, але ще молодиться. У неї дві вади — надмірна скнарість і така сама надмірна любов до молодих кавалерів. Як справжня німкеня, вона ощадлива від природи, але її ощадливість межує з якоюсь манією. Замість масла вона купує маргарин, п'є сурогат кави, щоб відкласти кілька зайвих франків. У неї панічний страх перед незабезпеченою старістю… — І вона змогла щось заощадити? — спитав Василь. — Отож-бо, що ні! Заощаджуючи на дрібницях, вона всі свої гроші витрачає на молодих коханців. З неї кепкують усі в посольстві… — І ви пропонуєте залучити цю жінку до справи? — спитав Василь. — Так. І гадаю, це вийде. У Ельзи Браун нема ніяких переконань. Її можна використати двома способами — або надіслати до неї молодого мужчину, який зуміє видобувати з неї потрібні відомості, або просто купити її. Якщо у вас є на прикметі підходящий молодик, познайомимо його з Браун. Якщо нема, — спробуємо запропонувати гроші. Звісно, якщо ви маєте кошти: грошей потрібно буде чимало! — Перший спосіб зовсім відпадає, ми ніколи не підемо на таке. Що ж до грошей… Я співвласник прибуткової рекламної фірми. Маю і власні кошти. Я можу дозволити собі потратити певну суму для винагороди фрау Браун, в тому разі, звісно, якщо її співробітництво з нами буде ефективним, — сказав Василь. — А як і з чого почати розмову з нею? — Я вже подумав про це. — Вебер запалив нову сигарету. — Тут потрібна жінка, до речі, розумна, яка зуміє близько зійтися з Ельзою. Поведе її до модних кравчих, порадить, як користуватися кремом, яку робити зачіску і в якого перукаря… Одне слово, прихилить її до себе і ввійде до неї в довіру. — А де і як познайомити таку жінку з фрау Браун? — спитав Василь. — Оцього вже не знаю… Може, знову доведеться вдатися по допомогу до нашого друга Жюля, — Вебер усміхнувся журналістові. — Завжди до ваших послуг! Але я не знайомий ні з фрау Браун, ні з тією чарівною і винахідливою жінкою, яку їй треба буде відрекомендувати! — Сар'ян розвів руками. — Нехай мосьє Кочек познайомить вас з тією жінкою, а ви відрекомендуєте її фрау Браун як свою приятельку, — сказав Вебер. — Зробити це найзручніше де-небудь у ресторані. Ви запросите мене повечеряти з пами, а я приведу з собою Ельзу… — Гаразд. Як тільки мосьє Кочек підшукає таку жінку і сповістить мене, я подзвоню вам, і ми домовимося про зустріч! — мовив Сар'ян. Увечері Василь розповів Лізі про свою розмову з Вебером і сказав, що саме їй доведеться бути тією жінкою, яка повинна близько зійтися з німкенею і здобути її довіру. Помітивши гидливу гримасу на обличчі дружини, Василь м'яко промовив: — Так треба, Лізо!.. Назавтра Василь зустрівся з Сар'яном і сказав йому, що в ролі майбутньої приятельки Ельзи Браун виступить Ліза. Журналіст не здивувався, немовби він саме цього й чекав. — Конче потрібно, щоб Браун нічого не знала про мене, розумієте? Навіть прізвища мого не чула доти, поки ми остаточно з'ясуємо, що ж, зрештою, за людина ця німкеня. — А навіщо мені називати ваше ім'я? Мало які чарівні приятельки можуть бути в мене! — Авжеж! Із таким симпатичним чолов'ягою можуть приятелювати найвродливіші паризькі жінки!.. — Ви все жартуєте, а в мене, до речі, є цікаві новини для вас. Треба сподіватися розколу між Францією та її союзниками — малими країнами. Польський уряд почав перший, зрозумівши, що, коли Гітлер прийде до влади, розраховувати на допомогу Франції не доводиться. Він надумав, поки не пізно, знайти спільну мову з німцями. Однак така акція мала б непривабливий вигляд, тому він ладен піти на провокацію. До Парижа прибув міністр закордонних справ Польщі пан Бек і зажадав від французького уряду, щоб той окупував частину Рурської області, пообіцявши зі свого боку ввести в Німеччину п'ять армійських корпусів. Про цю новину я довідався вчора, коли нас, гурт журналістів, запросили на вулицю Ке д'Орсе-Ерріо, щоб поінформувати про все. Ми зібралися біля парадних дверей саме в той час, коли пан Бек, виряджений, мов оперетковий тенор, чекав на свою машину. Журналісти, ще не знаючи нічого про пропозиції міністра закордонних справ Польщі, позирали на пана Бека з явним кепкуванням. Я спитав одного свого колегу про мотиви такого нешанобливого ставлення до високого гостя. І от що він мені відповів: «Бачте, пан Бек не новак у нас у Парижі. Він бував тут ще молодим офіцером як військовий аташе і вів досить скандальне життя — відвідував ігорні будинки, надміру захоплювався жінками, ставши причиною двох гучних на той час історій». Але найпікантніше те, що тодішній прем'єр-міністр Польщі пан Сікорський повідомив французький уряд через секретні канали, щоб не дуже довіряли військовому аташе Бекові… Чи то діставши такі відомості, чи бажаючи спекатися скандального офіцерика з дипломатичним паспортом у кишені, агенти Сюрте Женераль без особливих труднощів спровокували пана Бека, підсунувши йому фальшивку як секретний документ, що стосувався Італії. А ще через деякий час «підшукали» і покупця на той документ в особі удаваного агента італійської розвідки. Бек попав у цю пастку, мов сліпе цуценя, — його застукали в ту мить, коли він, продавши документ, збирався одержати за нього великі гроші. Здобувши неспростовні докази негідної діяльності пана Бека, несумісної з дипломатичною роботою, його оголосили персоною нон грата і випровадили з Франції… Тепер, сидячи в кріслі міністра закордонних справ Польщі, пан Бек, очевидно, поклав віддячити французам за свою колишню ганьбу. — Як на мене, — сказав Василь, — то демарш поляків свідчить, що союзники Франції, розчарувавшись у двоїстій і зрадницькій політиці старшого партнера, поступово відходять од нього. — Так, схоже на це… Мабуть, черга за іншими союзниками Франції. Цікаво, як поведуться найближчим часом Румунія, Чехословаччина і Югославія. — Треба гадати, що й ці країни перед лицем смертельної небезпеки, не покладаючись більше на Францію, шукатимуть собі порятунку! — і Ви, здається, недалеко від істини. Цього побоюються і на вулиці Ке д'Орсе. На жаль, розмовами нічого змінити не можна, особливо тепер, коли насуваються грізні події… Отже, прошу передати мадам Маріанні, що я маю честь запросити її на вечерю в товаристві німецького дипломата пана Ганса Вебера та його співвітчизниці фрау Ельзи Браун. — Неодмінно передам!..  

Того ж дня, увечері, стало відомо про падіння кабінету Поля Покура. Прем'єр-міністром Франції став Едуард Далад'є. Поль Покур згодився прийняти портфель міністра закордонних справ у його кабінеті.  


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка