Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека



Сторінка7/17
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.22 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   17

РОЗДІЛ СЬОМИЙ


 

Ельза Браун у японському халатику сиділа біля туалетного столика і старанно наводила красу на своє — гай-гай! — уже поблякле обличчя. Роздивляючись у дзеркалі свої округлі плечі, пишні груди, вона думала про те, що не втратила колишньої принадності, — інакше її не запросив би на вечерю такий серйозний чоловік, як Вебер з консульства. Вся німецька колонія в Парижі вважає цього худорлявого, ставного холостяка сухарем. Правду кажучи, він справді неговіркий і поводиться дуже гордовито. Але що з того, зате співробітники Вебера відгукуються про нього, як про людину розумну, начитану. А втім, ці його якості Ельзу, Браун мало цікавлять. Важливо інше: Ганс стрункий, міцний мужчина і, кажуть, чудовий спортсмен. Наскільки їй відомо, Вебер досі не залицявся до жодної жінки з німецької колонії. Ото був би фурор, якби вона з'явилась на вечорі в клубі з Вебером! Скільки жінок позаздрили б їй! Багато хто лихословить на її адресу, вигадують усякі нісенітниці. Нічого гріха таїти, вона полюбляє мужчин, особливо молодих!.. А хіба всі ті матрони, що удають із себе скромниць, не согрішили б, аби мали можливість? Дай їм тільки волю!.. Взяти хоча б радникову дружину фрау Ельман, — здавалося б, уже руїна, за шістдесят, а спокусила синового товариша, зовсім хлопчиська. Про це знають усі, але мовчать. Аякже, хіба можна осуджувати дружину радника? А досить їй, Ельзі Браун, стрітися вряди-годи з молодиком, як про це одразу ж починає говорити вся колонія, — нема кому за неї заступитись і заткнути пельку плетунам. Якщо у неї буде постійний залицяльник, та ще такий, як Вебер, становище її зміниться. Правду кажучи, запрошення Вебера повечеряти в товаристві одного приємного французького подружжя було як сніг на голову, — досі він не звертав на неї ніякої уваги, вклониться і пройде мимо, немовби вона якийсь неживий предмет, а не жінка. І раптом — це запрошення!.. А чом би й ні? Що вона, менш принадна, ніж якесь зелене дівчисько-нетяма? Ельза Браун ще раз подивилася на себе в дзеркало. Зморщечки, друге підборіддя… Як вона стежить за собою, якої дотримується дієти! Давно забула смак тістечок, зовсім не їсть хліба, живе на самих овочах! Літа, нічого не вдієш… І сивіти почала, та це не біда, — французи великі майстри!.. Надушившись і напудривши обличчя, вона довго вибирала сукню. На превеликий жаль, матеріальні умови не давали їй можливості одягатися в дорогих кравчинь. Нарешті вона вибрала синю крепдешинову сукню, почепила на шию два разки великих штучних перлів, приготувала лаковані черевички-човники, але не взула їх, щоб до часу не натруджувати ніг. Дзвінок!.. Вона швидко взула черевички і пішла відчиняти. — О-о, фрау Браун! Як вам пасують ці перли! — сказав Вебер, цілуючи пухлу ручку стенографістки. — Невже? По-моєму, ви просто кажете мені комплімент! — Якщо ви готові, ми можемо їхати, — Веберові хотілося скоротити цю розмову. — Може, вип'ємо по келеху вина або по чашечці кави? — Охоче, але ж нас чекають! Вебер допоміг їй надіти шубку, і вони спустилися на вулицю, де на них чекало таксі. Ельза Браун уперше була в китайському ресторані і зацікавлено оглядала стіни, обтягнуті шовком з химерними малюнками, ліхтарики, з яких струмувало в зал м'яке світло. По обидва боки залу містилися невеликі кабіни, схожі на намети. Приглушено лунала якась дивна музика. Не встигли Вебер і Ельза ввійти до ресторану, як перед ними з'явився, немов з-під землі, китаєць у зеленому халаті, з довгою косою і шанобливо запитав — чи не пан Вебер ощасливив його своєю присутністю? Діставши схвальну відповідь, китаєць низько вклонився і сказав: — Вас і вашу даму чекають у шостій кабіні! Помітивши гостей, Сар'ян схопився з місця, поцілував руку Ельзі Браун і відрекомендував їй та Веберові свою супутницю: — Мадам Маріанна!.. Сідайте, прошу вас, і почувайте себе як удома! Якою мовою волієте розмовляти? — спитав він раптом. — Гадаю, краще по-німецьки, — відповів Вебер. — Так же, фрау Ельзо? — Так, мабуть, краще по-німецьки, а то з моєю вимовою… Понад три роки живу у Франції і ніяк не навчуся правильно вимовляти французькі слова. — Німкеня говорила з таким кумедним акцентом, що Ліза насилу стримувала усмішку. На дзвінок Сар'яна вмить з'явився служник-китаєць. За його допомогою Сар'ян замовив якісь дивні страви, про які Ельза й уявлення не мала, і наприкінці сказав: — В одному тільки ми порушимо китайське меню: дайте нам російської горілки і французького шампанського! А про десерт іще подумаємо! Прохолодна горілка, яку пили маленькими, мов наперсток, чарками — од неї не відмовились і жінки, — швидко зблизила нових знайомих. Коли вони впоралися із закусками і їм подали качку по-китайськи, жінки розмовляли так, наче давно знали одна одну. — На вас чарівна сукня, і дуже вам до лиця!.. Скажіть, у кого ви шиєте? — спитала Ельза Браун. Ліза назвала відому в Парижі кравчиху. — І дорого вона бере? — Як вам сказати, для Парижа не так-то вже й дорого… За сукню — чотириста франків, за костюм — шістсот. — О ні! — Ельза скрушно похитала головою. — Для жінки, що живе на зарплату, це занадто… — Хіба ви служите? — запитала Ліза так, немов досі нічого не чула про Браун. — Еге ж, я працюю. — Ельза не пояснила, де саме, і Ліза зрозуміла, що її співрозмовниця не така вже наївна жіночка, як то здається на перший погляд. — Ах, я так мрію скоріше закінчити Сорбонну і почати працювати! — сказала Ліза. — Хочеться бути самостійною… Адже ваша робота, фрау Ельзо, цілком забезпечує вас? — Я одержую, люба Маріанно, сімсот франків на місяць, плюс винагорода двічі на рік — на різдво і на Великдень. Гроші чималі, на них я могла б жити у себе на батьківщині розкошуючи. Але тільки не тут!.. — Звісно, це не дуже великі гроші для Парижа. Втім, треба вміти жити… Тут є кравчихи, які добре шиють і беруть недорого, — просто їх мало розрекламовано. Інколи і я шию в них. Це обходиться майже вдвічі дешевше. — Але ж треба знати таких кравчих! — Я охоче поведу вас до однієї, якщо хочете! — Буду вам безмежно вдячна, люба Маріанно! Чоловіки, вдаючи, що захопилися наїдками, стежили за розмовою жінок, відзначаючи в думці вправність, з якою Ліза спрямовувала цю розмову. — Ще келех шампанського? — запропонував Сар'ян Ельзі Браун. — Я й так зовсім п'яна! — кокетливо всміхнулась та. — Ну, що ви, дорога фрау Ельзо! Шампанське — жіночий напій! Ось ми з моїм другом Вебером п'ємо російську горілку, і то нічого! — Він налив у келехи жінкам. Вони випили по кілька ковтків, і Браун повернулася до перерваної розмови. — Правда ваша, тут усе так дорого… За флакон гарних духів платиш сто і навіть двісті франків, за коробку пудри — тридцять-п'ятдесят франків. Звісно, все це предмети розкоші, згодна, але, даруйте, яка жінка у наш час може обійтися без духів, пудри, крему, губної помади? — Недарма французи вигадали приказку: краса потребує жертв!.. — Ви чудово розмовляєте по-німецьки! За вимовою вас не відрізниш від уродженки Берліна. — Я вчилася в німецькій школі, — коротко відповіла Ліза. Зайшла розмова про китайську кухню. Віддаючи їй належне, Вебер твердив, що все-таки кращої кухні, ніж французька, нема ніде. Сар'ян не погоджувався, доводячи, що на Сході, особливо у Стамбулі, готують чудово, не гірше, ніж французи. Браун одразу ж поцікавилась: хіба мосьє Сар'ян бував у Стамбулі? Той відповів ствердно, і їй закортіло дізнатися, чи справді такі незвичайні турецькі лазні. — Стамбул уславився не тільки чудовими лазнями. — Німкеня дратувала журналіста, але він опанував собою і вів далі. — Там зберігся великий критий базар з безліччю лабіринтів, збудований ще за часів султана Фатіха, завойовника Константинополя. На березі Босфору досі стоять фортечні вежі, споруджені візантійцями для оборони столиці імперії; дивовижні своєю красою храми, з високими мінаретами мечеті, обличковані кольоровою керамікою, що так і сяють на сонці всіма кольорами веселки. Нарешті, розкішні палаци, які поєднують у собі мавританську архітектуру з європейською… — О, як це цікаво! Скажіть, мосьє Сар'яне, це правда, що в турецьких султанів були гареми, де вони тримали по дванадцять жінок? — В передостаннього султана, Абдул-Хаміда, було не дванадцять, а тридцять жінок, згідно із законом шаріату, — відповів журналіст. — І шістдесят наложниць… — Який жах! — вигукнула Браун. — Нічого жахливого! Жінки і наложниці султана жили в нечуваних розкошах. Я певен, що багато сучасних жінок погодилися б бути на їхньому місці, — додав Вебер, який досі мовчав. — Ні, неправда! Жити в клітці, хоч і золотій, навряд чи кому захочеться, — заперечила Ліза. — Не кажіть, не кажіть, — п'яно белькотала Ельза Браун. — Жити безтурботно… ходити в шовкових шароварах… купатися в прозорих водах мармурових басейнів… Їсти східні солодощі… слухати музику… — По-моєму, ваша суперечка, любі дами, безпредметна: у Франції гаремів нема, і ви не можете перевірити — добре чи погано живеться в золотій клітці! — сміючись сказав Сар'ян. Виходячи з ресторану, чоловіки навмисне відстали од жінок, щоб дати їм можливість домовитися про нову зустріч. Браун, не гаючи часу, звернулася до Лізи: — Маріанно, любонько, ви обіцяли познайомити мене з недорогою кравчихою. Може, ви дасте мені номер вашого телефону, і я подзвоню в зручний для вас час? — Я пізно повертаюся додому, мене важко застати. — Ліза не запитала в німкені номера її телефону, щоб не викликати підозри. — Краще зустрінемося цими днями десь у кафе, як ви звільнитеся од служби. До речі, я довідаюсь, коли моя кравчиха зможе вас прийняти. — Я буду дуже рада, якщо це зручно для вас. — Ви добре знаєте майдан Етуаль? Там, навпроти станції метрополітену, є маленьке кафе. Якщо не заперечуєте, ми могли б зустрітися там. Ну, скажімо, завтра ввечері… — Краще післязавтра! — Гаразд. Я чекатиму там на вас о сьомій годині. В таксі, по дорозі додому, Ельза говорила Веберові: — Ви знаєте, ця француженка — щасливий виняток серед своїх співвітчизниць, — по-перше, не кривляка, до того ж досконало володіє німецькою мовою! — Вона вам сподобалась? — Дуже! Ми домовилися з нею зустрітись післязавтра на майдані Етуаль. Вона хоче повести мене до своєї кравчихи… Як ви гадаєте, в тому, що я водитимуся з місцевою жителькою, нема нічого поганого? — Як вам сказати? — Вебер знизав плечима. — Гадаю, що ні… Ви ж чули, на зборах співробітників радник Ельман не раз казав, що не варто цуратися місцевих жителів. Він навіть рекомендував частіше бувати серед них, щоб французи не думали про нас як про націю зарозумілу й відлюдькувату. — Мені треба поставити до відома про це секретаря канцелярії посольства… — Навіщо? А втім, як вам завгодно. Якщо хочете, щоб вас зайвий раз допитували… — Вебер розумів, що так відповідати йому, добре обізнаному з порядками в німецькому посольстві, не годилося б, але іншого виходу не було. За сигналом Вебера таксі зупинилося біля будинку, де жила Браун. Не відпускаючи Веберової руки, зазираючи йому в очі, вона спитала: — Хіба ви… не підніметесь до мене? — Дякую вам, зараз — ні… Вже пізно, — відповів Вебер, нахиляючись до її руки. — Хіба вже так пізно? — В голосі Ельзи Браун вчувалася образа. Доки консьєржка відчиняла двері, таксі рушило з місця і зникло за рогом. Ельза раптом відчула страшенну втому. Повільно, насилу піднялася на четвертий поверх, увійшла в свою квартиру, засвітила світло. У двох її манюсіньких кімнатках був безлад: на стільцях, на ліжку, навіть на буфеті лежали речі — сукні, панчохи, білизна. Фрау Браун за вдачею була жінка акуратна, та сьогодні, поспішаючи, вона не встигла прибрати в квартирі. «Добре, що Вебер не зайшов! Що б він подумав про мене, побачивши такий розгардіяш?» Але вона ніяк не могла зрозуміти поведінки секретаря консульства: запросити на вечерю, потратитись і не зайти до неї? Цього вона не могла збагнути… Перед тим як лягти, Ельза остаточно надумала нічого не говорити начальникові канцелярії про майбутню зустріч з француженкою. «Вебер має рацію — не варто зчиняти галасу через таку дрібницю! А то почнуть розпитувати: хто, чому, навіщо?..»  

Ліза повернулася додому схвильована. — Василю, я, здається, зробила помилку, — сказала вона. — Заспокойся! І розкажи ясно, що трапилося? — Зі мною — нічого. І взагалі спершу все йшло добре. Фрау Браун — звичайна міщанка. Вона думає тільки про лахміття. Я, здається, сподобалась їй… Але потім, щоб мати привід для нової зустрічі, надала мені лиха година бовкнути, що я можу повести її до хорошої кравчихи, яка бере недорого. Браун ухопилася за це, і ми домовилися зустрітись післязавтра в маленькому кафе на майдані Етуаль — ми там якось були з тобою, пригадуєш? А де я знайду таку кравчиху? — Ну, знаєш, краще вже запитай мене про що-небудь з астрономії!.. — Ти все жартуєш, а я, безголова, зіпсувала справу! Добре ще, зметикувала не дати їй номера свого телефону… Треба попередити Сар'яна — він вигадає якийсь привід, щоб пояснити, чому я так раптово щезла. — Не гарячкуй і, не зваживши добре, нічого не роби. Нам нізащо не можна випускати стенографістки. Де ще ми знайдемо таке джерело інформації? — Але ж не можу я піти до своєї кравчихи мадам Жаклін і сказати: пошийте, будь ласка, дамі на прізвище Браун сукню і візьміть з неї половину або навіть, може, чверть вартості — решту сплачу я сама! — Ні, так не скажеш… Першу частину завдання ти виконала добре і не картай себе даремно: найголовніше, що ти познайомилася з цією Браун… От що, ходімо, Лізо, спати. Як любить казати моя сестра Фросина: вранці буде видніше!.. — Який же у тебе легкий характер!.. Рано-вранці пролунав телефонний дзвінок. Каліченою французькою мовою якась незнайома жінка запитувала Маріанну Кочекову. — Це тебе! — Василь передав дружині трубку. Ліза взяла трубку і раптом просіяла. Затуливши телефонну трубку долонею, сказала пошепки: — Приїхала фрау Шульц! Каже: ви, мадам, здається, хотіли пошити сукню? — І відповіла в трубку — Так, якщо тільки не дуже довго чекати. Домовившись з приїжджою про місце і час зустрічі, Ліза поклала трубку і глибоко зітхнула, немов після важкої роботи. — От бачиш, я ж казав тобі, що вранці буде видніше! — мовив Василь. — Звичайно, приємно, що нарешті приїхав до нас постійний кур'єр. Але що з того, хіба це допоможе пошити сукню фрау Браун? — Мабуть, допоможе, адже фрау Шульц кравчиха. Цілком можливо, що в неї у Парижі є знайомі. Ти побалакай з нею — що вона тобі порадить? Ліза поспішала на побачення з фрау Шульц. Лекції в Сорбонні довелося пропустити. Вони зустрілися біля виходу з Північного вокзалу. Ліза ще здалеку пізнала фрау Шульц по тому, як описав її Юзеф. Шульц була огрядна, червонощока, гладка жінка років п'ятдесяти в добре пошитому пальті з маленьким хутряним комірцем, у старомодному круглому капелюшку, які носили солідні дами ще напередодні світової війни. В руці вона тримала велику плетену валізу, на зразок тих, в яких паризькі білошвеї носять білизну замовницям. Фрау Шульц одразу помітила Лізу і пішла їй назустріч. Вона ще раз промовила пароль, почувши відповідь, усміхнулася і подала Лізі руку. — Добридень, пані Маріанно! Рада вас бачити при доброму здоров'ї, — і, понизивши голос, додала: — Нам треба поговорити, і найкраще це зробити в кафе. До речі, я й поснідаю. — Ви вже влаштувались? — поцікавилась Ліза. — В якому розумінні? — не второпала приїжджа. — Я маю на увазі готель. А де ваші речі? — Вони тут. — Фрау Шульц показала на валізу. — Чи багато речей потрібно мені, літній жінці? Нічна сорочка, дві зміни білизни, дві кофточки, рушник, мило, зубна щітка… Що ж до готелю, то в Парижі в мене чимало добрих знайомих і подруг молодості, з якими ми разом навчалися ремесла. Вони радо приймуть мене на кілька днів. Розмовляючи отак, вони дійшли до кафе, де замовили сніданок для фрау Шульц і чашечку кави з тістечком для Ліан. — Насамперед хочу повідомити, що вдома у вас усе гаразд, отже, турбуватися вам нічого. Рідні шлють вам привіт, і якщо ви схочете написати їм, то я можу взяти ваші листи з собою і надіслати їх. — Велике спасибі, фрау Шульц! Ми обов'язково напишемо, але, відверто кажучи, нам так хотілося б дістати листа від них!.. — Коли будуть листи з дому, я привезу вам. У мене сила-силенна доручень, — вела далі фрау Шульц. — Я залишу під салфеткою «батькового» листа, а ви непомітно візьміть його і сховайте… Там про все написано. «Батько» просив переказати, щоб пан Кочек неодмінно з'їздив до Берліна і, якщо трапиться нагода, налагодив там ділові стосунки, аби мати можливість їздити туди, коли буде треба. Поїздку до Німеччини не слід відкладати. «Батько» вважає правильним, що ви збираєтесь найняти півбудинку за містом. Коли у вас буде готова відповідь на «батьків» лист, скажіть мені. Дуже не кваптеся, я пробуду тут кілька днів — у мене є ще деякі справи. Якщо я знадоблюсь вам до від'їзду — завжди до ваших послуг. У вас є запитання до мене? — Є велике прохання. — Я слухаю. Цього ранкового часу кафе було пусте. Вони розмовляли по-німецьки, і так тихо, що ніхто не міг їх підслухати. Ліза розповіла про знайомство з Ельзою Браун і про те, що їй важко виконати свою обіцянку — знайти дешеву і гарну кравчиху. — Ну, в цьому я можу вам допомогти! — сказала фрау Шульц. — Я збираюся зупинитись у моєї близької приятельки, власниці невеликого ательє. Я домовлюся з нею про все, а ви ввечері подзвоніть мені. Якщо все буде гаразд, то завтра ж ви зможете привести туди свою німкеню. До мого від'їзду ми пошиємо їй чудову сукню за мізерну плату! — Ви навіть не уявляєте, фрау Шульц, який тягар зняли з моєї душі! — Ліяа записала номер телефону та адресу ательє, де зупиниться фрау Шульц, і вони розійшлися. У «батьковому» листі повторювалося майже все те, що переказала Лізі фрау Шульц. Він дуже просив Василя якнайскоріше побувати в Берліні, «щоб на власні очі побачити все і познайомитися з тамтешніми замовниками». Написавши відповідь «батькові», Василь почав готуватися до поїздки в Берлін. Але до того часу треба було завершити справу з фрау Браун: мало які несподівані обставини можуть виникнути. Залишити тепер Лізу саму в Парижі було б нерозумно. Зустрівшись з фрау Ельзою в маленькому кафе на майдані Етуаль, почастувавши її тістечками і кавою, Ліза повезла її до «знайомої» кравчихи на вулицю Гобелен. В ательє, за рекомендацією постійної замовниці мадам Маріанни, фрау Браун зустріли мов свою людину, показали найновіші журнали мод, порадили, який вибрати фасон для вечірньої сукні. Фрау Браун привабила сукня з великим вирізом на спині і грудях. Вона спитала Лізу по-німецьки, скільки коштуватиме робота? Ліза підійшла до фрау Шульц. — Скажіть їй — сто п'ятдесят франків, — порадила та. — Чи не надто мало? — Нічого, пройде… Тут беруть за таку роботу не менше як чотириста франків, і то зважаючи на замовницю. Повернувшись, Ліза сказала своїй новій приятельці, що за роботу з неї візьмуть всього сто п'ятдесят франків. — Я ж вам казала, тут ціни доступні! Ельза Браун не знала, як дякувати Лізі. Тепер вони зустрічалися, мов близькі подруги. Ельза Браун бідкалася, що їй доводиться забирати своїми дріб'язковими справами стільки часу в любої Маріанни. На що Ліза відповідала, що фрау Браун припала їй до душі і вона буде щаслива, якщо та матиме елегантну вечірню сукню. Більше того, Ліза подарувала фрау Браун крем для обличчя і коробку пудри. — Ні, ні, я не можу прийняти од вас подарунків! — опиралася фрау Брауп. — Скільки це коштує? — Це такі дрібнички, дорога фрау Ельзо! Невже між друзями можуть бути якісь рахунки? Спокуса була дуже велика, і фрау Браун, сяючи від задоволення, сховала подарунки в сумочку. Сукня вдалася. Фрау Браун була в захваті — така розкішна сукня і так дешево! Щоб подякувати Лізі, Ельза запросила її до себе на чашку кави, чого ніколи не робила раніше. Ліза, звісно, прийняла запрошення і прийшла до своєї нової подруги, прихопивши з собою флакон гарних духів для неї. Браун приготувала кану, поставила на стіл печиво, цукерки. — Прошу вас, Маріанно, чудове печиво, я його дуже люблю. І цукерки добрі — з марципаном. Французи иміють готувати смачні речі — не те що в нас, у Німеччині! — говорила вона. — До знайомства з вами я була зовсім іншої думки про француженок, вважала, що вони надто легковажні, пусті… Втім, у мене мало знайомих парижанок. Нам, працівникам посольства, не так-то просто познайомитися з місцевими жителями. З одного боку, нам рекомендують частіше бувати серед них, зав'язувати дружні стосунки. З другого — зобов'язують інформувати начальство про кожне таке знайомство. Не дуже-то приємно, коли начальник канцелярії влаштовує тобі формальний допит з приводу кожного знайомства. Правда ж? Особливо нам, жінкам… — Я не зрозуміла, які допити ви маєте на увазі? — спитала Ліза. — Аякже!.. Досить сказати начальникові канцелярії про своє нове знайомство, як одразу ж посиплються запитання: хто він чи вона, де працює, яких дотримується поглядів, до якої партії належить, де живе?.. Якось я по наївності розповіла про одного знайомого, то й сама була не рада — мене просто замучили запитаннями! Цікавились усім, навіть інтимними сторонами його життя: чи випиває, чи буває в жінок… — Виходить, ви повідомляєте начальство не про всіх своїх знайомих? — Звичайно, ні — навіщо? Мало які знайомі можуть бути у самотньої жінки!.. Та й політикою я ж не займаюсь. Ще чашечку кави? — Дякую, більше не хочу! — Ліза відсунула чашку. Отже, Браун, довірена особа німецького посла, втаємничена в його секретне листування, призналася, що приховує від начальства деякі свої знайомства… Це вже дещо!.. Ліза думала: чи варто скористатися цим визнанням і, не відкладаючи, перейти до відвертої розмови, чи зачекати? Поміркувавши, вона зрозуміла, що починати відверту розмову тут, на квартирі у Браун, не слід. — Ваші залицяльники дарують вам дорогі подарунки, — говорила тим часом Браун, — і в цьому нема нічого незвичайного: ви молода, вродлива… Я теж не ремствую, залицяльників у мене хоч греблю гати!.. Але, боже мій, які то залицяльники? Прийдуть, поїдять, поп'ють, даруйте на слові, посплять — і згадуй лиш, як звали… — Зате ви незалежна, маєте роботу, заробляєте на прожиток, — промовила Ліза. — Ах, люба Маріанно, я вже казала вам, що тут, у Парижі, на мій заробіток навіть мереживну нічну сорочку не купиш! — У вас чудова спеціальність — стенографістка-машиністка!.. Хіба при бажанні ви не можете підробляти? — Хотіла б, та як? Французьку я знаю поверхово, а кому у Франції потрібна моя німецька? — Не може бути, щоб у такому великому місті, як Париж, не було б потреби в німецькій стенографістці. Багато французьких фірм мають ділові зв'язки з Німеччиною і листуються німецькою мовою. — Це правда, але в тих фірмах є постійні співробітники, які ведуть листування іноземними мовами, — заперечила Браун. — То чому б вам не стати такою співробітницею? — Я б охоче, але для цього потрібні знайомства, поважні рекомендації… — Цілком можливо, що я зумію вам допомогти через свого брата, — у нього великі зв'язки в діловому світі. Хочете, я поговорю з ним? — Ще б пак, звичайно!.. Не так уже далеко той час, коли мене звільнять і призначать невелику пенсію за багаторічну бездоганну роботу… Спробуй проживи на сто марок на місяць, якщо в тебе нема інших джерел прибутків, окрім пенсії, Досить згадати, що мене чекає незабезпечена старість, і кров холоне в жилах!.. — Скажіть мені відверто: якщо мій брат знайде для нас добре оплачувану роботу, чи повідомите про це своє начальство? Самі розумієте, що жодне поважне торгове підприємство не захоче, щоб про його справи знали сторонні, та ще в іноземному посольстві!.. — Розумію! Ні, я б не говорила про це нікому!.. Наше посольство, довідавшись, що я підробляю чи збираюсь підробляти на стороні, негайно відішле мене на батьківщину. Ви не знаєте, які в нас суворі порядки щодо цього. — Добре, я поговорю з братом. Певна — він придумає що-небудь для вас! — Ліза почала прощатися.  

28 січня 1933 року паризькі газети, посилаючись на телеграфне агентство Гавас (Havas), вмістили на своїх сторінках замітки, набрані дрібним шрифтом, у яких повідомлялося, що переговори між німецькими політичними партіями націонал-соціалістів (гітлерівська партія) та націоналістів завершилися цілковитим порозумінням. 29 січня газети вже під великими заголовками сповістили, що канцлер Німеччини Шлейхер подав у відставку і його відставку нібито прийняв президент. 31 січня французькі газети всіх політичних напрямків вмістили на своїх сторінках повідомлення про те, що 30 січня президент Німеччини Гінденбург підписав декрет, який покладав на Адольфа Гітлера обов'язки канцлера Німеччини — «в ім'я захисту народу і держави». Газети були сповнені численних коментарів до цього повідомлення. Деякі кореспонденти твердили, що декрета склав сам Гітлер, та це вже нікого не цікавило. Так чи інакше, верховода німецьких фашистів Адольф Гітлер захопив владу. Опівночі Василеві подзвонив Сар'ян і розповів про події в Німеччині. Василь не спав до ранку і тепер їхав у свою контору втомлений і заклопотаний. Він розумів, що рубікон перейдено, — віднині політичні події в світі, передусім у Європі, наберуть зовсім іншого напрямку, ніж досі. Василь намагався роздивитися крізь скло автомобіля обличчя перехожих, прочитати на них, яке враження справило на французів це зловісне оповіщення. Люди, як завжди, поспішали у своїх житейських справах, немовби прихід до влади Гітлера нічого не міняв у світовому правопорядку і взагалі вся ця метушня по той бік Рейну Францію не обходить… Не встиг Василь сісти за свій письмовий стіл, як Жубер, весело посвистуючи, увійшов до контори. — Добридень, дорогий Кочеку! Чого ви такий похмурий? Не виспались? Василь підвів голову і пильно подивився на свого компаньйона. — Скажіть, Жубере, ви читали сьогодні ранкові газети? — Читав! Що ни побачили там цікавого? — Ви не звернули уваги на повідомлення про те, що в Німеччині владу захопили фашисти на чолі з Гітлером? — Ах це! Читав, звичайно. А що нам до того, який бош править Німеччиною — Шлейхер чи Гітлер? — Ви жартуєте? — Я кажу цілком серйзоно. Мене мало стурбує, якщо навіть туди повернеться кайзер Вільгельм Другий… — Блаженна ви людина, Жубере! — прохопилось у Василя і, щоб якось загладити свою різкість, він додав — Така проста річ, як різниця між фашистами і порядними людьми, має бути зрозуміла кожному!… — Згоден, фашисти — то переважно покидьки, невдахи. Я знаю одного шибайголову з організації полковника де ла Рокка «Білі хрести». Це навіть мій далекий родич. Його вигнали з університету за те, що не хотів учитися, і він образився на весь світ. Уявивши, що він надлюдина і йому, отже, все дозволено, украв у батьків велику суму грошей, родинні коштовності і втік з дому… За годину Василь розмовляв з художниками Борро і Домініком. Хлопці явно були чимось пригнічені. На запитання Василя, що з ними, Борро відповів: — Хіба ви не знаєте, мосьє Кочеку? У Берліні владу захопив голова фашистів Гітлер. Знову доведеться французам кров проливати!.. — Вже так зразу й кров!.. — Месьє Кочеку, мій батько загинув під Верденом. Це було всього якихось сімнадцять років тому. А сьогодні нащадки пруссаків, убивць мого батька, знову брязкають зброєю. Певен, що німці, маючи такого верховоду, як Гітлер, захочуть насамперед звести з нами давні рахунки за поразку в минулій війні… Знаєте, який плакат намалював Домінік? — Ні, звичайно! Звідки мені знати, які плакати малює, мій юний друг? — Плакат перегукується з часами Великої французької революції. Під малюнком напис: «До зброї, громадяни! Вітчизна в небезпеці!..» — Намалювати намалював, а ось хто надрукує мій плакат — не знаю, — сказав Домінік. — У Парижі є одна-єдина газета, яка погодилася б надрукувати цей плакат, — «Юманіте», — сказав Борро. — Але тоді ти, дорогий друже, попрощайся з надією будь-коли уславитися. Художника, що виступає на сторінках ракети «скажених» — адже треба ж, щоб комуністів сьогодні називали так само, як колись якобінців, — такого художника «порядне товариство» не пустить до себе навісь на поріг, і його картини ніколи, повік-віків, не буде виставлено в жодному виставочному залі!.. — То й нехай!.. Віднесу плакат в «Юманіте». Якщо вони погодяться надрукувати, я ладен віддати його безплатно! — Браво, Домініку! Пізнаю впертого й мужнього нащадка санкюлотів. Що там один плакат, зроби серію, бий на сполох, закликай французів до пильності! І водночас… Готуйся до того, що мосьє Жубер вижене тебе. Те, що у рекламній фірмі працює такий вільнодумець і бунтар, безперечно, негативно позначиться на її комерційній діяльності. Я, правда, не знаю думки мосьє Кочека щодо цього. — Борро запитливо глянув на Василя. — Наша фірма — підприємство комерційне, і політичні переконання чи навіть діяльність її співробітників нас не обходить. — Василь хотів дати зрозуміти художникам, що їм побоюватись нічого. — Ми були певні, що ви скажете саме так! — Борро повеселішав. — Ходімо, Домініку, малювати плакати. Вони закликатимуть синів Франції до зброї. Якщо ніхто не захоче друкувати, ми самі розклеїмо їх на афішних тумбах. Художники вийшли. Василь, дивлячись їм услід, думав, що дух нації, як і раніше, живий, жива її сила, стійкість, аби тільки справжні патріоти не втратили пильності. Останніми днями столичні газети друкували на своїх шпальтах короткі повідомлення про те, що після приходу до влади націонал-соціалістів терор у Німеччині посилився, що в Пруссії арештовано п'ять тисяч, у Рейнській області понад дві тисячі комуністів та ворогів гітлеризму, що конфіскується майно небажаних елементів, здебільшого євреїв. Газета «Тан» не скупилася на прогнози: «Цілком можливо, що Гітлер скоро зазнає краху і втратить свою репутацію рятівника Німеччини…» Василь, зустрівшися з Сар'яном, спитав його, як усе це розуміти: невже заможні класи Франції настільки засліплені ненавистю до комуністів, що не бачать справжньої небезпеки? — Дивуюся вам, друже мій!.. Ви так довго живете у Франції і не зрозуміли, що буржуа віддають перевагу Гітлерові перед своїми співвітчизниками-комуністами! Вони сподіваються, що зуміють домовитися з фашистами, і готові піти на будь-які поступки. Окрім того, тут певні, що Гітлер насамперед кинеться на схід і застряне в просторах Росії. Ходімо зі мною в Національні збори — там призначено дебати з міжнародних питань. Ви послухаєте, про що і як говорять «обранці» нації!.. Фрау Шульц поїхала, взявши з собою відповідь «батькові». Те, що сталося в Німеччині, не було для «батька» несподіванкою. Адже він не раз писав і говорив, що прихід до влади фашистів — справа вирішена, що це — питання часу. Ось цей час настав… Тепер головне — знати, як французи реагують на грізні події в сусідній державі, причому знати не поверхово, не навздогад, а доказово, спираючись на неспростовні факти. Знати і те, яких заходів вживає французький уряд, щоб перепинити шлях фашистським полчищам, якщо вони почнуть похід. Як французи захищатимуть своїх союзників… Сар’ян добре зробив, що запросив Василя в Національні збори. Правда, все, що там буде сказано, можна прочитати наступного дня в газетах. Але одне діло — читати газети і зовсім інше — послухати депутатів самому. У Франції, на радість німецькій розвідці, не вміють зберігати державних тяємниць, — немов навмисне виставляють їх напоказ!.. Німецькі агенти нишпорять всюди, навіть на секретних засіданнях парламентської комісії, навіть на засіданні ради міністрів, не кажучи вже про Національні збори. Цього мало, самі французи необачно розкривають свої таємниці. Нещодавно на шпальтах великих газет між військовими фахівцями спалахнула суперечна про кількість і якість французьких танків та літаків. У той час, коли в Німеччині утверджується доктрина блискавичної війни, в якій велике значення надають танкам, самохідним гарматам і моторизованим дивізіям, французькі генерали геть зовсім заперечують використання танків у майбутній війні. Це наштовхує на думку, що в них немає танків найновішої конструкції. Танки, які були на озброєнні, безнадійно застаріли — на них тонка броня, це скоріше мішень для німецької бронебійної артилерії, ніж бойові одиниці. Василь не був військовим спеціалістом, а проте розумів, як глибоко помиляються французькі генерали, коли твердять, що майбутня війна буде позиційною, як війна 1914–1918 років… Тепер, як ніколи, важливо було знати плани фашистів щодо своїх сусідів. Пора завершити довгу гру з Ельзою Браун! Нехай Ліза зустрінеться з німкенею і домовиться з нею. Чи не замінять нові правителі Німеччини своїх послів за кордоном?.. Удома Василь сказав Лізі: — Агенти німецької розвідки стежать за всіма співробітниками свого посольства, тому зміни місце зустрічі з Браун. І, коли пропонуватимеш їй гроші, не скупись! — Ти б краще сказав прямо, скільки їй запропонувати! — Делікатне питання — скільки? Мало запропонуєш — не погодиться. Багато запропонуєш — злякається… Ти кажеш, вона одержує сімсот франків на місяць?.. Запропонуй їй тисячу… — Не багато? — Гадаю, що ні. Пообіцяй, що залежно від якості інформації, яку вона нам передаватиме, винагорода може збільшитися… Розмовляти про це вдома було набагато легше, ніж із самою Браун… Ліза подзвонила їй і домовилась про зустріч у великому студентському кафе в Латинському кварталі — там завжди товпилася галаслива молодь, серед якої неважко було загубитись, коли б виникла така потреба. Було взято до уваги і ту обставину, що Браун, відчувши щось недобре, може привести з собою одного-двох хлопців з німецького посольства. Василь запросив до свого кабінету Борро та Домініка і сказав: — Друзі, у мене до вас особисте прохання. Справа в тому, що моя дружина має зустрітися з однією жінкою в студентському кафе в Латинському кварталі. Жінка ця — німкеня і досить ексцентрична особа… Прошу вас, будьте там завтра о сьомій вечора. Сядьте за столик, замовте собі вина чи кави й нудьгуйте, не даючи і взнаки, що ви знайомі з моєю дружиною. Якщо все минеться, ви проведете вечір на свій розсуд. Якщо ж німкеня спробує зчинити галас, допоможіть моїй дружині непомітно вибратися з кафе… Ви зрозуміли мене? — Цілком! — відповів Борро. — Не турбуйтеся, мосьє Кочеку, ми все зробимо якнайкраще. Правда, Домініку? — Про що говорити, — звичайно!.. Знаєте, мосьє Кочеку, у нас з Анрі з цим кафе пов'язано багато спогадів. Ми обидва були закохані в дівчину за стойкою. Вона була красуня, таких очей ні в кого більш не бачили!.. Звали її Габріелла. Ми думали — вона іспанка. Згодом з'ясувалося, що вона дочка грузинських емігрантів. Грузини — то така нація на Кавказі. Ми з Анрі ходили в кафе щовечора, щоб побачити її, а коли мали гроші, просиджували там до пізньої ночі… — Я хочу внести у розповідь Домініка маленьку поправку, — перебив товариша Борро. — Закоханий в Габріеллу був Домінік. Я супроводжував його тільки задля товариської солідарності. — От тобі й маєш! — вигукнув Домінік. — А хто витрачався на квіти? Хто дарував красуні навесні фіалки, а влітку білі троянди? Ти чи я? — Ти завжди був скупий, як Гобсек, і я змушений був тратити гроші на квіти, щоб дівчина не думала погано про нас. От і все!..

У призначений час Ельза Браун приїхала в Латинський квартал. Зайшовши до кафе, вона злякано оглядалася на всі боки, не розуміючи, чому її подруга захотіла зустрітися з нею саме в цьому галасливому місці. Побачивши Лізу, що сиділа за маленьким столиком у глибині залу, вона швидко попрямувала до неї. — Добридень, дорога фрау Ельзо! Рада вас бачити! — ласкаво привітала Ліза німкеню і, завваживши її розгубленість, сказала: — Не дивуйтесь, що я вас запросила сюди. Я маю серйозно поговорити з вами, і мені хотілося це зробити трохи далі від цікавих очей. — Ліза помітила, як насторожилась німкеня, і промовила спокійно — Як ви просили, я сказала братові, щоб він підшукав для вас добре оплачувану роботу. Запросила я вас сюди, щоб передати… До їхнього столика підійшла дівчина і спитала, що подати дамам. — Мигдальні тістечка і дві чашки кави, — відповіла Ліза і знову звернулася до Браун: — Мій брат пропонує вам трохи легшу роботу, ніж робота стенографістки. Паризькі торгові фірми, що мають ділові зв'язки з Німеччиною, серйозно стурбовані останніми подіями, які відбулися там. Їх дуже цікавить точна інформація про те, що робиться в Німеччині і чого можна сподіватися від нової влади хоча б найближчим часом… Звісно, не та інформація, яку можна вичитати з газет і з повідомлення телеграфних агентств… — Ліза замовкла, не зводячи очей з Браун. Мовчала й та, якось уся зіщулившись. — Ви матимете добру винагороду. Ну, скажімо, вам платитимуть тисячу франків на місяць. Більше того, якщо інформація, яку ви передаватимете, буде особливо цінна, то винагороду збільшать. — Ліза тільки тепер помітила, що з далекого кутка кафе за ними стежать молоді художники. — Ви уявляєте собі, як небезпечно те, що пропонує ваш брат? — після довгої мовчанки прошепотіла Браун. — За розголошення державної таємниці співробітників посольства карають суворо — звільняють з роботи, позбавляють усіх звань, нагород, притягають до суду. А там і в тюрму можуть запроторити! Ні, ні, я на це не піду… — Ну що ви! Навіщо такі жахи — суд, тюрма! Подумайте самі — хто знатиме про це? Ви зберігаєте багато таємниць, невже не зможете вберегти власну невеличку таємницю? Окрім мене і брата, ніхто, жодна душа, нічого не знатиме. Я братові навіть не сказала вашого прізвища… — Невже не сказали? — пожвавилась Браун. — Навіщо? Він буде цілком задоволений, коли матиме потрібну інформацію, — все інше його не обходить. — Не знаю, не знаю… Це так несподівано… Ліза розуміла, що німкені несила було відмовитися од тисячі франків додаткового заробітку. Може, вона в ці хвилини підраховувала в думці, що зможе купити чи відкласти про чорний день. Щоб остаточно розвіяти сумніви Браун, Ліза сказала: — Я принесла вам п'ятсот франків як аванс. Вони в конверті, — я залишу їх на столі, а ви непомітно сховайте в сумку. Решту одержите, коли зустрінемося наступного разу. Сподіваюсь, люба фрау Браун, ви повідомите для брата деякі новини — теж як аванс! — Ліза поклала на стіл конверт з грошима. — Далебі, не знаю, що може цікавити вашого брата?.. А втім… передайте йому, щоб фірми, які мають ділові стосунки з німецькими євреями, були обережні… Найближчим часом майно всіх євреїв буде конфісковано, а самих їх вислано з Німеччини… І ще… В Німеччині готується велика акція, яка дасть привід націонал-соціалістам одним ударом ліквідувати всі небажані елементи всередині країни. В чому конкретно полягає суть цієї акції, сказати вам не можу, — не знаю, — Браун затнулась була, потім додала — Це вже з галузі політики: ворогам фашизму у Франції не слід покладати великих надій на дебати з міжнародних питань у парламенті, бо багато правих депутатів зв'язані з нашим послом і виступатимуть з промовами на підтримку нового режиму в Німеччині… — Чи не простіше сказати, що цих депутатів ваш посол підкупив? — спробувала уточнити Ліза. — Це дуже делікатна справа, і до неї я доступу не маю! — Ви знаєте прізвища депутатів парламенту, зв'язаних з вашим послом? — Ні… — Що ж, дякую. На перший раз досить. Ласкаво прошу написати розписку, що ви одержали п'ятсот франків. — Розписку? Навіщо вона вам? — стривожилась Браун. — Ну аякже, — братові треба буде звітуватися за витрачені гроші. Якщо слово «розписка» вам здається негарним, напишіть просто, що одержали від мене п'ятсот франків у позичку. — Мені взагалі не хотілося б нічого писати. Але якщо ви наполягаєте… — Що вдієш! — перебила її Ліза. — Це потрібно для формального звіту. Крім брата і мене, ніхто не знатиме автора цієї записки… Браун дістала із сумочки маленький блокнот і надряпала на аркуші кілька слів. Уже на вулиці Браун раптом спитала: — Скажіть, Маріанно, Вебер знає про наші справи? — Про кого ви говорите, хто такий Вебер? — Пригадуєте, він супроводжував мене, коли ми вечеряли вчотирьох у китайському ресторані? — Той високий чоловік? Та що ви! Яке він має відношення до наших з вами справ?.. Я навіть прізвище його не запам'ятала… Прощаючись з Браун на майдані Згоди, Ліза обіцяла подзвонити їй найближчим часом. Василь з нетерпінням чекав дружину. Ще в передпокої він спитав: — То як, все гаразд, Лізо? — Гаразд! — Ліза докладно розповіла про свою зустріч з Браун. — Я так стомилася, немовби віз везла!.. — додала вона на закінчення. — Розумію, дорога. Нелегко тобі було!.. Цікаво, яку це акцію готують фашисти? У тебе яке склалося враження — німкеня справді не знає чи прикидається? — По-моєму, не знає. Інакше розповіла б, тим більш першого разу, щоб набити собі ціну. — Шкода, поїхала вже фрау Шульц! Треба було б повідомити про це «батька», щоб він з'ясував подробиці… Про підкуплених німцями депутатів слід розповісти Сар'янові. Журналісти — люди дійшлі, вони про все довідаються. Боюсь, у фашистів чимало прихильників тут, у Франції… — Василь немов розмовляв сам із собою, потім звернувся до дружини. — Ти молодець, Лізо, зробила велике діло. Якщо Браун узяла гроші і навіть розписку написала, — то тепер співробітничатиме з нами. Тільки будь обережна, не залякуй її своєю настирливістю. Через три дні Василь, сидячи на гальорці для публіки в Національних зборах, куди його привів Сар'ян, пересвідчимся, — фрау Браун правду казала, що депутати правого крила у змові з німецьким послом. Складалося враження, що ці «обранці народу» геть забули про інтереси Франції і піклувалися тільки про Гітлера та його рейх. Бородатий депутат з партії радикал-соціалістів заявив з трибуни: «Гітлер при владі чи ні, яка різниця, панове?» Голова партії «Демократичний альянс» сказав: «Не бачу причин для занепокоєння! Коли будуть неприємності, Англія допоможе нам, та й Гітлер не ворог Франції». Третій депутат проголошував: «Гітлер уже двічі став нам у пригоді: він зробив Німеччину непопулярною в Англії та Америці, він показав Англії справжнє обличчя Німеччини! Так, я рішуче віддаю перевагу Гітлерові перед Шлейхером!» Біля виходу з парламенту Василя чекав стурбований Сар'ян. Взявши Василя під руку, простуючи рядом з ним по мокрому від дощу тротуару, він спитав: — Ну, бачили тепер, яких представників народ послав сюди? Вони не те що Францію — рідного батька продадуть! Поль Бонкур мав рацію, коли сьогодні вранці сказав на вулиці Ке д'Орсе Ерріо: «Добре запам'ятайте: праві партії, саботувавши зближення з демократичною Німеччиною, якого ми добивалися вісім років, тепер робитимуть усе, щоб зблизитися з німецьким диктатором! І, звичайно, під тим приводом, що Гітлер бореться з комуністами! Незабаром ви побачите все, про що я вам кажу!» Сьогоднішнє вечірнє засідання Національних зборів повністю підтвердило слова Бонкура. Віднині праві шукатимуть будь-якого приводу для зближення з диктатором, а Гітлер, маючи таку підтримку, скоро покаже всім, на що він здатний! — Вам або вашим товаришам пощастило довідатися про зв'язки деяких правих депутатів з німецьким послом? — Небагато. Завтра прочитаєте в газетах. Та що з того, боже мій! Більшість не бачить нічого особливого в тому, що якісь там депутати парламенту часто бувають у німецького посла. Коли ми поклали матеріал на стіл нашому шефові, він здивовано втупився в нас: «Не розумію, каже, в чому сенсація? Ну бувають, приятелюють, — то й що? Може, згодом це стане нам у пригоді». Насилу вмовили його вмістити в завтрашньому номері маленьку замітку… Через кілька днів Василь пішов у тенісний клуб, як робив це інколи увечері. У клубі все було як завжди — кілька чоловік тренувалися на закритому корті при електричному освітленні, інші вечеряли в ресторні, а в маленькій вітальні постійні відвідувачі клубу мирно розмовляли за чашкою кави. Побачивши Василя, де ла Граммон запросив його приєднатися до компанії. Літній панок в старомодному сюртуці з оксамитовою жилеткою говорив, помішуючи ложечкою в чашці: — Основа нашої зовнішньої політики на найближчі роки має полягати в тому, щоб не дратувати Гітлера. Треба довести йому, що ми не супротивники його, що не заважатимемо йому, якщо він зверне свій погляд на Схід!.. — Ну, а як же бути з нашими союзниками? — єхидно спитав Маріньє. — Адже перш ніж Гітлер «зверне свій погляд на Схід», як ви зволили сказати, йому треба підкорити собі наших союзників: Польщу, Чехословаччину, Румунію, а можливо, і Югославію. А цього навряд чи можна досягти мирним шляхом… — Союзники!.. Хай підкоряє, якщо це йому треба. Справжні патріоти повинні думати про Францію, а не про якихось союзників! — А чи не здається вам, що за такої політики ми залишимося наодинці з грізним ворогом? — втрутився в розмову де ла Граммон. — Поняття «ворог» потребує уточнення. Я особисто не вважаю, що Гітлер — ворог Франції. Навіщо йому нападати на цивілізовану країну, коли на Сході — неозорі вільні простори, де живуть напівдикі племена? Ні, панове, сьогодні наш ворог номер один — комуністи, які не визнають освяченої богом приватної власності і проповідують рівність. З Гітлером, коли треба буде, ми завжди домовимось, а з комуністами — ніколи! — роздратовано втовкмачував літній панок у старомодному костюмі. — Невже ви не розумієте, що фашисти мріють про реванш? — спитав молодий Луї. — Я вже казав, що з Гітлером можна домовитися, — звичайно, роблячи йому певні поступки. Та й чому б нам не стати союзниками Німеччини в боротьбі проти комунізму і насамперед проти Радянської Росії, цитаделі комунізму? — Союз із фашистами! Та ви розумієте, мосьє, що кажете?! — гарячкував Луї. У розмову втрутився елегантно одягнений середнього віку чоловік. — По-моєму, для викорінений комунізму всі засоби добрі, — мовив тін. — Заради нього можна стати союзником не те що Гітлера, а й самого диявола! — Ви забуваєте, що Франція завжди була сильна в союзі з Росією, — спокійно сказав Маріньє. — Союз із Гітлером не тільки недалекоглядна політика, а самогубство для Франції. Запевняю вас, ніякі поступки не допоможуть, німці не заспокояться доти, поки не поставлять Францію на коліна! — Очевидно, ви, мосьє Маріньє, заражені ідеями комунізму, інакше ви розуміли б різницю між колишньою Росією і більшовицькою!.. — Помиляєтесь, я далекий від комунізму, а от ви, мосьє Журбене, надто близькі до фашизму! — Маріньє говорив стримано, наче мовилося про салонні дрібнички. — А що ви думаєте, — далекоглядні французи справді повинні створити нову партію, на зразок націонал-соціалістської, щоб перекинути місток між Францією і новою Німеччиною! — Досить нам полковника де ла Рокка та його посіпак. Вони й так ладні кинути Францію до ніг Гітлера! — різко сказав Луї. — Нам потрібна Франція вільна, а не комуністична! — підвищив голос панок у старомодному сюртуці. — Ніхто й не помишляє про комуністичну Францію, а от віддати її на поталу фашистам можуть тільки зрадники! — В голосі де ла Граммона лунало неприховане обурення. — Саме так — француз, який підтримує сьогодні Гітлера, — зрадник! — крикнув Луї. Панок у сюртуці та його модно одягнений соратник підвелися, але, перед тим як покинути вітальню, перший з них, побагровівши від люті, прошипів. — Ми не знали, що тут, у тенісному клубі, звели собі гніздо комуністи й підозрілі іноземці, — він кинув погляд на Василя. — А чи не хочете ви одкрити в нашому клубі філіал партії націонал-соціалістів французького відтінку? — спитав де ла Граммон. — Смійтеся, панове, смійтеся! Настане час, і ми поговоримо з вами в іншому, більш підходящому для вас місці! Тоді вже ми посміємося досхочу, — сказав другий. І вони вийшли з вітальні. — Зрадники, фашистські агенти! — крикнув їм услід Луї. — Дивіться, як розперезалися, — сказав де ла Граммон. — Хто вони такі? — спитав Василь. — Один з них, той, що в сюртуці, фабрикант, власник майже всіх миловарних заводів у Франції. Другий — спадкоємець багатих батьків, мотяга, гульвіса… Наступного дня, пополудні, Василь став свідком іншої, не менш виразної сцени. Чоловік триста молодиків на чолі з своїм «фюрером», полковником де ла Рокком, надумали влаштувати демонстрацію на честь перемоги фашистів у Німеччині. Коли вони, вигукуючи якісь лозунги, були вже на Великих бульварах, назустріч їм вийшли робітничі загони, несучи триколірний прапор Франції і червоні стяги революції. Підійшовши до фашистських молодчиків, робітники запропонували їм розійтися, ті відмовились, але незабаром, не витримавши натиску робітників, розбіглися. Поліцейські, які досі стояли на тротуарах у позі спостерігачів, заворушилися, почали відтискати робітників, застосувавши гумові палиці…  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка