Василь Лисенко татарський острів



Сторінка12/12
Дата конвертації26.02.2016
Розмір3.24 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12
Розділ дев'ятнадцятий
ГРІМ НАД ОСТРОВОМ


Стомився Юрко після відвідин Самусевого лісу та мандрівки по Шляхетському болоті. І все ж не поспішав спати. Майже кожну ніч сняться йому тривожні, страхітливі сни. Вийшов на ґанок, сів на східцях. «Мабуть, нерви почали здавати, — подумав, — раніше спав, як убитий, і ніщо не снилося». Рипнули двері, на ґанок вийшла Леся. — Чого не лягаєш спати? — Не хочеться. Дівчина тихенько сіла поруч. — Пробач мені, Юрку, — сказала винувато, — забула тобі передати. Ще вранці до нас приходив швець, просив, щоб ти завтра рівно о дванадцятій годині прийшов до нього забрати відремонтовані черевики. Дуже просив рівно о дванадцятій. Дивний, ніби це якесь має значення. І ще приходив Тимофій Пампушка, бідкався, що не пощастило тебе застати. Обіцяв знову прийти, бо треба, мовляв, вирішити якусь важливу справу. Довго сиділи на ґанку, розмовляли про се, про те, а більше мовчали, милуючись тихим вечором, що завис над селом. Темно-синє небо густо всіяли великі, блискучі зорі. Між ними швидко плив золотавий місяць, пірнав у прозорі хмарини, виринав на чисте блакитне плесо, сипав на сонну землю голубе примарне сяйво. На березі Прип'яті, на недалеких луках оглушливо стрекотіли цвіркуни. А на болоті, намагаючись їх перекричати, бухав у воду чимось незадоволений бугай. Дівчина взяла Юрка за руку, притислася до нього плечем. — Яка краса навколо! До чого ж гарно у вас… Я ніколи ще не бачила стільки зірок на небі, як над вашим селом. Які красиві ваші бори, озера, Прип'ять, луки та заплави. А осики як шерхотять журливо та тривожно. Чуєш? — Віщують про настання осені. Ще трохи — і пожовкне листя, повіють холодні вітри, посіріє вода в Прип'яті. Юрко глянув на годинник, затурбувався: — Пізно вже, Лесю, пора спати. Завтра зранку потрушу ятери, піду до шевця, заберу черевики. Попрошу його — хай пошиє тобі чобітки на високих підборах, щоб було в чому ходити зимою. І кожушок треба справити, бо ти вже виросла з свого пальтечка. У призначений час Юрко прийшов до шевця, дістав з кошика грудку масла, загорнуту в капустяне листя та чисте полотно, поклав на лаву. — Це вам мати гостинець передала, а в кошику риба. Свіжа. Набилося її повні ятери. Четверо відер вибрав. — Спасибі, — вдячно кивнув головою швець, — іди, Юрку, в світлицю. Чекає тебе Петрович. …Чисто виголений лейтенант Вершина сидів за столом у барвистій сорочці та сірому приношеному костюмі. На ногах виблискували акуратно залатані черевики. Привітавшись з Юрком, він дістав з кишені блокнот, розгорнув його, проглянув записи. — П'ять разів прочитав твою стенограму, і виникло у мене кілька запитань. Хочу уточнити деякі деталі про Рудого. Консула викрили, а на цього вовкулаку ніяк не можемо вийти. Невже фашисти ще десь зуміли поставити цілеспрямовані мікрофони? Чи, може, мають таку апаратуру, що дає їм можливість прослуховувати наші розмови на віддалі? І такі думки в голову лізуть. Лейтенант знову почав уважно продивлятися записник. — Ось Дітмар говорив: «Як же поживає мій хрещеник Рудий? Мені здається, що я не помилився у виборі, коли рекомендував його в спеціальну школу СД. Він виправдав всі наші сподівання». — Вершина подивився на Юрка. — Пригадай, як точно сказав Дітмар: «мій» хрещеник чи, може, «наш» хрещеник. — По-моєму, «мій» — не зовсім певним голосом відповів Юрко. — Здається-таки, що — «мій». — Постарайся пригадати, — наполягав Вершина. — Це досить важлива подробиця. — Ні, він сказав «мій», — запевнив Юрко. — Я точно пам'ятаю. І потім Маєр відповів, що Дітмар знайшов просто чудового агента. — Значить, моя версія відпадає, — промовив лейтенант. — Рудий, мабуть, не з місцевих людей, а з полонених або оточенців, якщо його вербував у свою агентуру Дітмар. Цей гестапівець у 1941 році у наших місцях не з'являвся. Правда, Рудий може бути й місцевим, — міркував Вершина — потрапив десь у полон, а там з ним і познайомився Дітмар. Лейтенант перегорнув ще одну сторінку записника і знову звів погляд на Юрка. — Тепер пригадай слова Маєра, коли він запевняв Дітмара, що Рудий хвилюється, бо йому здається, ніби я натрапив на його слід і підозрюю у зносинах з СД. І Маєр висловив думку, що Рудий має намір проникнути до складу партизанської розвідки, і в нього є деякі можливості, але остерігається Вершини і не відважується зробити рішучий крок. — Так Маєр і говорив, — підтвердив Юрко. — Я ще подумав тоді: виходить, Рудий не остання спиця в колесі, коли думає зайняти таку посаду в загоні. — Зрозуміло, — кивнув головою лейтенант. — Тепер пригадай ще одну важливу деталь. Точно говорив Маєр, що я повинен зустрітися з представником київського підпілля в селі Яхнівці о другій годині ночі? — Так, — ствердно хитнув головою Юрко. — Я записав його слова правильно, тут не може бути ніякої помилки. — Це вже цікаво… — роздумливо мовив Вершина. — Я мав зустрітись із зв'язковим о першій годині ночі, а одному товаришу сказав, що о другій. Дуже дивна історія. Спасибі, Юрку, за уточнення. Ось, бач, одна невеличка деталь, а як багато важить. — Вийдете на Рудого? — поцікавився хлопець. — Побачимо, — непевно відказав лейтенант, — якась ниточка у нас ніби з'явилася… Якщо не випорсне з рук, то може довести й до клубочка. Цікаву розмову пощастило тобі почути в Зоряній! Дуже цікаву! Вершина сховав записник у кишеню піджака. — Є ще одне доручення тобі, Юрку. Підеш сьогодні до Шредера і передаси, що план, запропонований ним, схвалений повністю, готується до виконання. Про всілякі зміни і доповнення він повинен попередити тебе, а ти негайно повідомиш Святого. — Зрозумів, — відказав Юрко, — а тепер є у мене для вас одна новина, Іване Петровичу! — Яка? — зацікавлено поглянув на Юрка лейтенант. — Натрапили ми з хлопцями на таємничий водозлив, на кам'яних стінах якого намальовано воїнів у кольчугах, а на кольчугах — мідні блискітки. — Справді? — не повірив лейтенант. — Де ж цей водозлив? — Це й не водозлив, — пояснив Юрко, — а скоріше підземний хід, кам'яний тунель. І знаходиться він у Грабовому яру. Пішли ми в той тунель учотирьох — Гончар, Славко, Володя і я… — У Грабовому яру?! — здивувався Вершина. — Невже й там є підземний хід? Що ж це за водозлив? — Це про нього, — почав поспіхом розповідати Юрко, — писав петлюрівець Сиволап у своєму щоденнику. Але дослівно я забув. — Нічого, — заспокоїв хлопця лейтенант, — зараз ми проглянемо ці записи. Він підійшов до стіни, натиснув на мідні зірочки, і в підлозі відкрилася квадратна ляда. Лейтенант увімкнув ліхтарик і по крутих східцях зійшов у глибоке підземелля. Незабаром він повернувся з голубою папкою. Поклав її на стіл, знайшов потрібну сторінку. — Зараз почитаємо, що говорив аптекар Сиволап з приводу брудного водозливу. Ось послухай, — сказав Юркові: — «Спасибі моєму другу пану Хоткевичу за довірену таємницю. Який я радий, що маю ключі до підземелля. І найбезпечніший хід — кам'яний тунель. Звідси я можу потрапити і в кімнату Червоної красуні, і в колишній будуар, вийти на Гаркушин косогір. Не знаю, чи правду мені розповідав. Хоткевич, але він запевняв мене, що кам'яний підземний хід збудовано ще в дохристиянські часи. Завдяки цій споруді охоронці фортеці могли непомітно відійти в глуху пущу. Мені теж цей тунель служить, як найвірніший друг. Я приходжу в підземелля, і ніякі чекісти неспроможні проникнути в кам'яні світлиці і порушити мій спокій». Лейтенант повернувся до Юрка: — Є тут одне незрозуміле місце. Сиволап нотує: «Щоразу, коли я потрапляю в підземелля, переді мною постає похмуре видовище. Так, дійсно, всі ми смертні на цій землі, всі ми рано чи пізно зійдемо під вічні склепіння. Я не боюся смерті! І все ж мені хочеться жити! Жити по-справжньому, так, як душа бажає! Сидиш у підземеллі — і не віриться, що десь існують Берлін, Париж, Лондон, — і там до послуг еліти — шикарні ресторани та кабаре! Жаль, що мені невідома таємниця мідних кружалець та ромбиків. Я міг би проникнути в скарбниці, взяти побільше золота — і рушити туди. Я маю вісім тисяч золотих червінців, але ж то крапля в морі! Не варто з такою мізерією їхати в чужоземні країни. Жебраки там нікому не потрібні. Краще лишатися тут і чекати настання кращих часів, лишатися неподалік цього чарівного, такого чудового підземелля. Я господар цих кам'яних світлиць, і ніхто не спроможний проникнути в мої володіння. І навіть оце страшне, жахливе видовище заспокійливо діє на мене, бо ніхто не зуміє цього уникнути. Ніхто!» — Вершина нерозуміюче знизав плечима. — Про яке похмуре видовище так часто згадує Сиволап у своєму щоденнику? Чому воно навіює на нього таке гнітюче враження? Що саме має він на увазі? Можливо, він пригадує бенкети, які відбувалися в кам'яній залі «Оргія», згадує свої маєтки, що стали власністю його колишніх наймитів? Лейтенант встав із-за столу, пройшовся по хаті, став перед Юрком: — Школа «Вольфшанце» почала працювати. Нашкребли гітлерівці всілякої погані. Маєр готує своїх учнів, і нам доведеться ліквідувати й цих новобранців. А як? Треба постаратися проникнути в фотолабораторію. Отут і будемо сподіватися на старий водозлив. — Так давайте, Іване Петровичу, — зрадів Юрко, — сьогодні вночі й підемо. — Не все зразу, товаришу Береговий, — посміхнувшись, заперечив Вершина. — Тут треба добре продумати та підготуватися. А у нас немає часу. Зробимо це, як знищимо склади на Татарському острові. Зараз на цей острів вся наша увага. Потім обов'язково оглянемо водозлив у Грабовому яру і дослідимо підземний перехід, отой, що біля Гаркушиного Косогору. Доповім про твою знахідку командиру партизанського загону. — І в кімнату Червоної красуні можна буде потрапити, на заходячи до Дяченка! Ще один запасний хід відкриється для розвідників, — радо мовив Юрко. — Так, — згодився Вершина, — але невже в підземеллі ще є таємні виходи? Я ж там кожну шпарину оглянув, кожен камінь простукав і нічого не помітив. І на старих пергаментах про той хід нічого не згадується. Лейтенант склав щоденник Сиволапа в папку, зав'язав її, сказав Юркові: — Перед тим, як підеш до Шредера, занесеш листа Святому. Ось, візьми, — подав невеличкий заклеєний конверт. Юрко взяв листа, сховав його під відпороту підкладку кашкета. — Так я пішов, Іване Петровичу? — Зачекай, — мовив Вершина, — зразу підеш до Святого, потім до Шредера. Після цього повернешся до мене й доповіси про виконання наказу. Шредер сьогодні чекає на твій прихід. У німецький склад не рипайся! Не варто за шматок ковбаси ризикувати головою. Ти, Юрку, виконуєш такі важливі завдання, що розмінюватися на дрібниці ніяк не можна. З Іваном я сам про все поговорю. Ще тобі необхідно готуватися до поїздки в Київ. Треба нам вийти на отого гестапівця, що попередив дружину підпільника про засилку в наш загін ворожої агентури. — Схопили їх? — «Гості» ще не прибули, зволікають, пояснюють свою затримку тим, що хочуть побільше прихопити з собою вибухівки. У нас нема сумніву — в загін хочуть проникнути ворожі агенти. Про це повідомили нас київські підпільники. — Так що я мушу робити, Іване Петровичу? — Поїдеш з Свічкою в Київ за товаром для крамниці. Поїде з вами і поліцай Олексій Варивода, племінник старости. Покажеш йому будинок, в якому мешкає Катя, познайомиш її з ним, скажеш, що це наша людина і їй можна повністю довіряти. — Так виходить, що Олексій підпільник? — Виходить, що так, — посміхнувся лейтенант, — він пішов служити в поліцію за нашою вказівкою. Як бути далі, Олексій вирішить на місці. — Ви думаєте, Іване Петровичу, що й цей німець комуніст, як Шредер? — запитав Юрко. — Навряд, — засумнівався Вершина, — але все може бути. Нам необхідно вийти на зв'язок з цим гестапівцем. — Коли їхати в Київ? На яке число брати перепустку? — Свічка про все повідомить. Тоді й підеш до Штарка просити дозвіл на поїздку. Юрко пішов до Святого, віддав йому лист і не гаючись подався до будинку старости. Шредер сидів на ґанку, ніби чекав на його прихід. Він вислухав хлопця, сказав, що буде діяти так, як домовлено, і про будь-які відхилення від плану негайно повідомить, хоч ніякі зміни немовби не передбачаються. Від Шредера Юрко берегом Прип'яті пішов до шевця. Коли порівнявся з Штеменковою левадою, зустрів Тимофія Пампушку. Той привітався, мовив радісно: — Я до вас, а ти — назустріч. Як кажуть, на ловця і звір біжить. Слухай, Юрку, тут таке діло скоїлося. Привіз ти мені мішок солі, а, я й розпочав обділяти нею свою рідню. Відніс торбу двоюрідній сестрі Зіньці. Зінька поцікавилася, де я розжився на сіль? Я й розповів, що виміняв за гроші, привезені Федором, у якогось пришелепкуватого німця. Так тут, розумієш, яке діло виходить, у Зіньки теж є такі ж гроші. Три мішки. І в неї приховав свої пожитки Федір. Запитай того німця, чи не дасть він ще солі за ті гроші? І може, борошна вділить. Якусь одежину та взуванку підкине, бо в Зіньки п'ятеро дітей, а годувати нічим. Одягу теж ніякого, старе лахміття доношують. — Гаразд, — пообіцяв Юрко, — поговорю, а зараз бувайте, поспішаю. …Лейтенант чекав Юрка в хатині. Хлопець розповів про розмову з Шредером. Обличчя лейтенанта просвітліло: — Гаразд, будемо сподіватися, що операція «Прип'ять» пройде успішно. Потім Юрко розповів про зустріч із Пампушкою та розмову з ним і запитав, чи можна ті гроші, що в Зіньки, віддати Маєру. — Віддай, — дозволив лейтенант, — нам фальшиві гроші ні до чого. А Маєр за них буде ще більше цінувати свого компаньйона, сподіватися на його наступні послуги, захищати від будь-яких неприємностей. На тому вони попрощалися. Партизани готувалися до проведення бойової операції «Прип'ять». Її завдання — знищення підземних складів на Татарському острові і захоплення балонів з отруйними речовинами на залізничному переїзді Сухиничі. Майор Нікітін, командир загону Коваленко, начальник штабу Макаров продумували всі можливі варіанти майбутньої операції, запропонованої Шредером. Нарешті настав час, коли на залізничний переїзд мав прибути засекречений вантаж — отруйні гази. Уранці на лісовій галявині вишикувалися партизани. До них з короткою промовою звернувся командир загону Михайло Сергійович Коваленко. — Товариші, — сказав він, — одержано наказ з Центру провести надзвичайно важливу операцію. Потрібно сто бійців. Повторюю, операція — небезпечна. Але від її виконання залежить життя багатьох людей, які знайшли притулок і захист в партизанському краї, залежить життя ваших рідних і близьких. Ми мусимо зірвати підступні задуми гітлерівців. На виконання завдання вирішено послати добровольців. Командир замовк, провів поглядом по обличчях партизан, на якусь мить затримувався на тих, хто був йому давно знайомий, з ким разом проводили колективізацію, з ким прийшов у ліс ще в перші дні ворожої окупації. Потім важко зітхнув і голосно скомандував: — Добровольці — три кроки вперед! На мить на галявині стало тихо. Партизани немов завмерли, а ряди їх сколихнулися, і вони всі як один ступили три кроки вперед. — Спасибі, товариші! — голос командира затремтів. — Спасибі за бойову доблесть і вірність своєму обов'язку. Але для операції потрібно лише сто бійців. Отже, дозвольте нам вибрати самим. До строю підійшов майор Нікітін і почав відбирати партизанів. Перевагу віддавав блондинам, високим, плечистим. Не лишав і рудих, сухорлявих, невисоких на зріст. Відібрані вийшли з строю і разом з майором рушили в глиб лісу. Зупинилися на березі лісового озера. Нікітін знову провів відбір. П'ятдесят партизан вийшли на невеличку галявину. Тут на них чекав партизанський перукар Яша Маркітан. Він садовив своїх клієнтів на пень і швидко підстригав їх так, як стрижуться есесівці. Партизани дивувалися, мовчки поглядали один на одного, але ніхто не задавав перукареві ніяких запитань. Майор Нікітін прискіпливо оглянув підстрижених, голосно наказав: — Тепер, товариші, одержите трофейне обмундирування, зброю — і переодягатися! Партизани, все більше дивуючись, одержували есесівські мундири, автомати, гранати з довгими дерев'яними ручками і по п'ять гранчастих «лимонок». Майор Нікітін теж підстригся, одягнув на себе мундир гаупштурмфюрера, приміряв окуляри в чорній роговій оправі. Потім зняв їх, сховав в кишеню й наказав: — Шикуйсь! Партизани, одягнені в есесівські мундири, вишикувалися. П'ятим у першій шерензі з новим автоматом на грудях стояв Петро Солодовник. На березі озера зупинилися командир партизанського загону, начальник штабу і незнайомий чоловік, одягнений у дбайливо випрасувану форму німецького залізничника. До нього підійшов майор Нікітін. — Як самопочуття, товаришу Савон? — Нормально! До виконання завдання — готовий! — Покладаємо на вас всі надії! — Постараюсь виправдати ваше довір'я. Знову пролунала команда. Партизани вишикувалися в колону. Попереду йшли бійці, одягнені в есесівську форму, за ними партизани з білими поліцейськими нарукавними пов'язками… …На світанку, коли над землею снував білий густий туман, загін непомітно підійшов до залізничного переїзду Сухиничі і старанно замаскувався в глибокому, зарослому бузиною яру, неподалік Прип'яті. Зі сходом сонця туман почав розвіюватися. Майор Нікітін уважно роздивлявся навколо. Приміщення вокзалу, складські будівлі, вартові, які тупцюють на своїх постах. Прямо до складів підходить вузькоколійка з Татарського острова. Збудували її фашисти ще в травні. За складами — притока Прип'яті. Навколо переїзду — три залізобетонних доти. З вузьких бійниць визирають чорні стволи кулеметів. Між дотами барак для солдатів. Охороняє роз'їзд взвод есесівців. Все так, як розповідав Шредер. Операція в значній мірі залежить від того, як будуть розвиватися події. Ніби все продумано, передбачено, хоча, як завжди, можливі несподівані ускладнення. Скоро має прибути «кукушка» з Татарського острова. Водночас прибуде і поїзд з балонами, наповненими смертоносним газом, який фашисти називають «білий дракон». Та ось роздуми майора перервав тоненький гудок, до переїзду наближалася довгождана «кукушка». Ось вона вискочила з-за невеличкого переліска, притишила хід і зупинилася поблизу мурованого приміщення складу. З першого вагона на перон вийшли есесівці. Між ними Нікітін упізнав Шредера. Як було й домовлено, він зняв з голови кашкет з високою тулією, дістав гребінець і став розчісувати волосся. Майор полегшено зітхнув. Все йде як слід. Тепер треба чекати поїзда з отруйними речовинами та хімічним обладнанням. «Кукушка» має взяти й продовольство для гарнізону Татарського острова. Чекати поїзда довелося недовго — здалеку долинув уривчастий гудок паровоза. Ще хвилина — і з-за повороту виринув довгий паровоз з білим орлом на чорному тендері. Він поволі зменшував швидкість, підкотив до перону і зупинився. З пасажирського вагона вийшли офіцери, а разом з ними невисокий літній чоловік у цивільному костюмі та зеленому капелюсі. У руці він тримав пузату шкіряну валізу, їм назустріч пішли Шредер і ті, що його супроводжували. Шредер підійшов до огрядного есесівця, привітався, потиснув руку. Між ними зав'язалася розмова. До товарних вагонів тим часом підійшли солдати і почали обережно вивантажувати довжелезні ящики і переносити їх до вагонів з «кукушкою». За кілька хвилин поїзд рушив далі. Солдати помахали йому руками і рушили до Прип'яті, мабуть, купатися, а деяка частина з них пішла до барака. Майор Нікітін весь час уважно спостерігав за Шредером. З хвилини на хвилину мала розпочатися операція «Прип'ять». Тепер все залежало від нього. Шредер повинен подати умовний сигнал. «Чому він зволікає?» — думав Нікітін, хоч добре розумів, що рано починати бій, поїзд відійшов на якихось два-три кілометри, а на ньому сильна охорона. Минуло десять хвилин. Нарешті Шредер пішов до «кукушки», щось запитав машиніста. Потім дістав з кишені білу хусточку і старанно витер нею лице, струсив і сховав у кишеню. Після цього він разом з прибулим есесівцем пішли в приміщення вокзалу. За ними рушили інші офіцери і чоловік у цивільному. Партизани по команді Нікітіна непомітно зосередилися на краю яру: половина з них пішла до річки, а решта — до вокзалу. «Есесівці» голосно реготали, розчісували «мокре» волосся, робили вигляд, ніби вони тільки-но покупалися. На дерев'яній вишці, що підносилася над пероном, застиг вартовий. Сонце пригрівало немилосердно. Есесівець сховався під дерев'яний дашок і заздрісно поглядав на солдатів, які весело поверталися з річки. «Есесівці» підійшли до сірих, приземкуватих дотів. Ще хвилина — і у вузькі бійниці полетіли «лимонки». Гримнули вибухи, і з бійниць поповзли чорні пасма диму. Пролунала автоматна черга, і вартовий повиснув униз головою на високих поручнях вежі. «Есесівці» підійшли й до «кукушки». Біля неї ходив німець — машиніст з молотком і дбайливо постукував по колесах. Коли залунали вибухи гранат і почалася стрілянина, він закляк на місці, потім тривожно оглянувся навколо. Поблизу «кукушки» стояли солдати і спокійно дивилися на задимлені доти. Машиніст нічого не міг збагнути. Невже напали партизани? Чому ж тоді солдати такі спокійні? Він кинувся до паровоза, але шлях йому заступив «есесівець». Він підняв автомат і загрозливо наказав: — Хенде хох! Машиніст сторопіло підняв руки, злякано закрутив головою, придивляючись до охорони, і нікого не міг впізнати. Тільки тепер, мабуть, зрозумів, що «кукушку» захопили партизани, а разом з нею і його. Стрілянина знялася й біля барака, на березі річки. Голі фашисти спершу застигли у воді, а потім стали пірнати, попливли до недалеких рятівних очеретів у верболози. Що вони могли вдіяти, коли їхні автомати лежали на березі біля акуратно складених мундирів, а біля них стояли партизани. Захопили партизани й барак, у якому відпочивали вільні від варти солдати. Шредер у цей час був у приміщенні вокзалу і розмовляв з телефоністом. Коли почалася стрілянина, телефоніст, мов ужалений, підхопився з стільця, кинувся до вікна і розгублено відсахнувся від нього. — Гер гауптштурмфюрер! — вигукнув перелякано. — На нас напали партизани! Вони йдуть сюди! Треба мерщій повідомити об'єкт номер один. Нам потрібна негайна допомога! Есесівець нервово поправив чорні окуляри, вихопив з кобури пістолет, насторожено дивився на двері, готовий стріляти в кожного, хто відважиться зайти в приміщення вокзалу. Прибулий есесівець тремтячими руками намагався відкрити портфель і, затинаючись, говорив Шредеру: «Я мушу знищити секретні документи. Тут інформація про останні випробування «білого дракона»! Чоловік у цивільному забився в куток і раз у раз нервово повторював: «О майн гот! Майн гот!» Зблідлий телефоніст простягнув руку до трубки. Шредер вихопив пістолет і вистрілив у телефоніста, а есесівцю і тому, що в цивільному, наказав: — Не рухатися. Інакше я прострелю ваші голови! До приміщення вбігли партизани. Майор Нікітін, побачивши Шредера, опустив автомат. Білявий «есесівець» запитав німця: — Все гаразд, гер Шредер? — Так, — відповів той, — перед вами Клейст, ведучий хімік концерну «Фарбеніндустрі», винахідник газу «білий дракон». Він тримає портфель з документацією. Це теж, — Шредер показав на цивільного, — представник фірми, спеціаліст по отруйних речовинах. Білявий «есесівець» тут же переклав його слова і додав: — Станція повністю захоплена партизанами. «Кукушка» готова до відправлення. У приміщення вокзалу зайшло ще кілька партизан з Леонідом Поухом. — Цих двох доставити в загін, — наказав Поуху майор, показуючи на Клейста і представника фірми, — і візьміть у них портфель. Там секретні папери. Шредер подивився на годинника, зняв з апарата телефонну трубку: — Прошу дати об'єкт номер один. Доповідає «Бремен». Вантаж одержано. Вирушаю на базу. Повний порядок. Поклавши трубку на апарат, він сказав майору: — Ваші солдати, як ми домовилися, мають сорок хвилин утримувати залізничний роз'їзд. Ніхто протягом цього часу не повинен дзвонити з цього телефону. До «кукушки» під'їжджали підводи, на них вантажили балони з отруйним газом, ящики з продовольством. Їздові поспішали, підганяли стривожених коней. Нікітін з Шредером зайшли в будку «кукушки». — Солдати знають, як повинні діяти в підземеллі? — запитав Шредер. — Так, — заспокоїв його Нікітін, — кожен з них знає свої обов'язки. У будці «кукушки» сидів партизан у рогових окулярах і мундирі німецького залізничника. Він уважно приглядався до приладів, чекав від майора вказівок. Нарешті «кукушка» рушила. На роз'їзді лишилися партизани. Вони махали невеличкому, ніби іграшковому, поїзду руками, бажали успіху, щасливого повернення. — Поїзд, — нагадав Нікітіну Шредер, — подається в підземний склад. За інструкцією балони з «білим драконом» мають бути вивантажені у віддаленому гроті. Не доїжджаючи до нього, знаходиться склад з вибухівкою. Тут і будемо діяти. Чи знають ваші солдати, що їх чекає там, у підземеллі? — Так, — відповів майор, — на проведення цієї операції йшли лише добровольці. «Кукушка» минула невеличкий перелісок, і далі колія пролягла по зелених, некошених луках. Висока, густа трава побуріла, осіла від дощів та сонця і нагадувала зелено-рудий килим. Шредер стояв біля віконця і байдуже, якимось невидющим поглядом, позирав на луки. Майор одягнув чорні окуляри, задумливо поглядав на верхів'я далеких, прибережних верб, на блакитне небо, на якому повисли прозорі пір'ясті хмарини. Поїзд наближався до Татарського острова. Паралельно з вузькоколійкою було прокладено рівну, як струна, бруківку. Зразу за нею починалися луки. «Кукушка» поволі піднімалася на пагорб. За ним лежали мінні поля, оточені трьома рядами колючого дроту. Ще далі сіріли муровані дроти, стояла мінометна батарея. Шредер наказав машиністу: — Тут необхідно дати два протяжних гудки. Інтервал між ними п'ять секунд. Над лугом двічі прозвучав пискливий голос «кукушки». Перед в'їздом на острів виріс смугастий шлагбаум. Шредер знову наказав машиністу: — Перед шлагбаумом зупинити поїзд. «Кукушка» зупинилася. До неї підійшов вартовий есесівець, запитав: — Пароль?! Шредер висунувся з віконця: — Маршал Герінг, — і подав перепустку. Поволі піднявся важкий смугастий шлагбаум, поїзд рушив далі, наблизився до в'їзду у підземелля. Черговий есесівець знову перевірив перепустку Шредера, натиснув на важіль — і масивні металеві ворота беззвучно розчинилися. За ними роззявив пащеку кам'яний тунель, залитий яскравим, аж білим, електричним світлом. «Кукушка» пірнула в нього. По обидва боки тунелю чорніли отвори давніх виробок, заповнені ящиками, величезними котушками з кабелем, металевими бочками. Шлях знову перетнув шлагбаум. — Зупиніться, — попередив Шредер, — ще одна перевірка документів. Остання. А там далі — склад вибухівки. До віконця паровоза підійшов кремезний шарфюрер, уважно прочитав перепустку, позіхнув і натис на важіль, пропустив поїзд. Невдовзі «кукушка» в'їхала у круглу кам'яну залу. За скляною перегородкою, що відгороджувала частину приміщення, виднівся довгий стіл, за яким есесівці грали в карти. — Приміщення для вартових, — пояснив Шредер. — Охоронці біля складу боєприпасів змінюються через кожні три години. Далі склад продовольства, туди його підвозять не електрокарах. Зараз там близько ста п'ятдесяти тонн продуктів. Дуже багато консервів. «Кукушка» поволі рухалась по вузеньких сталевих рейках. Праворуч виднілася простора кам'яна зала, заповнена громіздкими металевими балонами, подібними до тих, що прибули сьогодні на залізничний переїзд Сухиничі. Під стінами вишикувалися величезні дерев'яні ящики. Їх стінки були густо помережані масними чорними написами. — Склад хімічного обладнання, — інформував приглушено Шредер. — У ящиках устаткування для цеху, що має в похідних умовах виготовляти артилерійські снаряди з токсичними речовинами. Газ «табун», який ми мали сьогодні доставити на острів, мав зберігатися в особливому сховищі. Він знаходиться в кінці підземелля. Несподівано кам'яний коридор розширився. «Кукушка» в'їхала у просторе, округле приміщення. Колись тут теж були виробки. Нині вхід до них перекривали важкі сталеві двері, пофарбовані в темно-сизий колір. На них густою білою фарбою намальовані черепи з перехрещеними кістками і написи великими чорними літерами: «Власність СС». По вузькому кам'яному пероні ходили з автоматами напоготові чотири есесівці. Вони байдуже поглядали на «кукушку», на її невеличкі, ніби іграшкові, вагони. — Нарешті склад вибухівки, — неголосно, ніби сам до себе, пояснив Шредер. — Діяти, як домовилися. По сигналу Нікітіна «кукушка» зупинилася. З тамбурів вагонів миттю зіскочила на перон охорона і швидко обеззброїла вартових есесівців. Очманілі від несподіванки та розгубленості, фашисти навіть не намагалися чинити опору. Партизани швидко почали вивантажувати на перон ящики з толом, ставили їх під дверима колишньої виробки, вказаної Шредером. Він занепокоєно поглянув на годинник. — Треба поспішати, — сказав Нікітіну. — Через десять хвилин прибуде начальник складу боєприпасів приймати вантаж. Партизани запрацювали скоріше. Четверо з них залягли за останнім вагоном, прикрили підхід до складу. Нарешті розвантаження закінчено. На пероні виросла гора ящиків. Майор Нікітін віддав наказ: — Всім, крім мінерів, зайняти місця в поїзді. Спробувати прорватися до переліска. Командир групи прориву — лейтенант Кравцов. Прощайте, товариші! Партизани, одягнені в есесівські мундири, з автоматами напоготові зайняли свої місця у тамбурах. У підземеллі залягла тиша. Так же яскраво та спокійно світили величезні електричні лампи, заливаючи кам'яні зали та тунелі білим, сліпучим світлом. Майор Нікітін міцно потис руку Шредеру, сказав зворушливо: — Спасибі вам, гер Шредер! І прощайте. Ви підете з групою прориву. Хутчій займайте своє місце біля машиніста. Шредер заперечливо похитав головою: — Я залишуся тут! Поїзд повинен залишити підземелля! Поспішайте! До Нікітіна підбіг білявий партизан з кінцем бікфордового шнура в руках. — Все готово, товаришу майор! — доповів. — Можна робити фейєрверк. Останній наш фейєрверк! — Дійте, товаришу Трохимець, — наказав Нікітін і махнув рукою машиністу: — Рушай! «Кукушка» зашипіла паром, здригнулася і плавно покотилася по вузьких коліях назад, у кам'яний тунель, набираючи все більшої швидкості. На перончику лишилися майор Нікітін, Шредер, білявий партизан і ще два мінери з групи особливого призначення. Майор поглянув на годинник. У глибині підземелля ще чувся дрібний перестук коліс «кукушки». Кожної хвилини він віддалявся, танув, поки нарешті й зовсім затих. У кам'яному тунелі настала тиша. Білявий партизан поглянув на Нікітіна, і той злегка кивнув головою. Партизан підніс до бікфордового шнура запальничку. Спалахнув вогник, шнур здригався, ніби пульсував, і те пульсування поволі наближалося до ящиків з вибухівкою. Білявий партизан тихо запитав Шредера: — Чи встигне прорватися «кукушка»? Німець стенув плечима і сторожко поглянув на яскраво освітлений тунель. — Повинна, — проказав нарешті. — А ми мусимо підготуватися до бою. З хвилини на хвилину має прибути дрезина з вартою. Там вісім солдатів. Білявий партизан переклав слова Шредера. Мінери лежали за стосом ящиків, тримаючи напоготові автомати. Доля складу вирішена. Тепер його не врятує ніяка сила в світі. Нікітін поглянув на бікфордів шнур. Ще три хвилини — і гримне вибух. Треба протриматися і дати товаришам можливість вибратися з підземелля. Можливо, їм пощастить прорватися до рятівного переліска. «Кукушка» заднім ходом швидко вибиралася з похмурого кам'яного лабіринту. У кімнаті зі скляною стіною есесівці все ще грали в карти. Ніхто з них не звернув уваги на поїзд, що швидко залишав підземелля. «Кукушка» минула округлу залу, яскраво освітлену штольню, захаращені ящиками давні виробки. Есесівець підняв смугастий шлагбаум, пропустив поїзд, сонно позіхнув. Тихо, без найменшого скрипу, відчинилися масивні металеві двері, і «кукушка» виїхала з підземелля на острів, залитий лагідним сонячним сяйвом. У тамбурах вагонів непорушно, мов закам'янілі, стояли партизани в есесівських мундирах, готові кожної миті вступити в бій з ворогом. Машиніст поглянув на годинник: минуло дві хвилини, як виїхали зі складу з боєприпасами. Зараз необхідно проскочити до переліска, за яким починається грузьке, непрохідне болото. Відійти, затаїтися в очеретах, дочекатися ночі. Це єдина надія на порятунок. «Кукушка» минула запасну колію, на яку по правилу мала заїхати, і попрямувала на залізничний переїзд. Вартовий есесівець біля смугастого шлагбаума розгублено спостерігав за її незвичайною поведінкою. Чому поїзд пішов на залізничний переїзд? Може, одержав несподіваний наказ забрати терміновий вантаж? Але в такому разі супроводжуючий охорону «кукушки» повинен був обов'язково пред'явити перепустку. Есесівець застережливо підняв руку, наказуючи машиністу зупинитися, але той не підкорився наказу. Паровоз з розгону врізався в шлагбаум, розніс його на дрібні друзки і ще з більшою швидкістю помчав далі. Вартовий кинувся до будки, в якій знаходився телефон. Але з останнього вагона гримнув постріл, і есесівець упав на брук. І в ту ж хвилину оглушливо заревіла сигнальна сирена. Її густі, розпачливі гудки нависли над островом, оглушили його, заполонили навколишню місцевість. За хвилину острів та прилегла до нього заплава нагадували розтривожений мурашник. З наметів, з бараків вибігали солдати, шикувалися, заповнювали машини, бігли до танкеток. «Кукушка» набирала швидкість і, як на крилах, летіла до переліска. Ще півтора кілометра, і можна буде відходити до болота. Навздогін за «кукушкою» мчали вантажні машини з солдатами та чотири танкетки. Танкетки випередили машини, мчали по бруківці, висікаючи з каменю рої білих рясних іскор. І в цю мить над островом гримнув страшенної сили вибух. Потім один за одним залунали нові оглушливі вибухи. Червоне полум'я вирвалося назовні і, закосичене чорним димом, повисло над землею. Нестримний смерч пронісся над островом. Ніби іграшкові, злітали в повітря розлогі верби, зависали в повітрі і важко падали на землю. У широку розколину ринули води Прип'яті. Вода клекотіла, збурювалася, покривалася білими бурунами і безслідно зникала в чорному проваллі… Танкетки не могли наздогнати «кукушку». Віддаль, між ними і поїздом все збільшувалася й збільшувалася. До переліска залишалося метрів триста, як її почали обстрілювати доти. Перший снаряд вибухнув під насипом, піднявши чорний стовп землі. Ще один снаряд пролетів мимо, а третій розірвався перед поїздом. Він розметав рейки, вивернув шпали. Паровозик з розгону влетів у вирву, зарився в землю і скотився з насипу, тягнучи за собою невеличкі вагони. Танкетки зупинилися неподалік і почали прошивати вагони кулеметним вогнем. З машин зіскакували солдати і заходилися оточувати «кукушку». Коли вони наблизилися до вагонів, звідти ударили автоматні черги. Есесівці залягли. І знову озвалися доти. Снаряди раз у раз вибухали серед потрощених вагонів, розкидаючи навсібіч їх обгорілі уламки. Пролунала команда, і фашисти знову почали оточувати непокірну «кукушку». Вони поволі наближалися до поїзда, без угаву стріляли по ньому з автоматів. Оточені мовчали. Ніхто не озвався жодним пострілом. І тільки тоді, коли есесівці піднялися на насип, навстріч їм звівся поранений партизан-велетень, тримаючи в руці останню гранату-лимонку. Гітлерівці на мить розгубилися, і партизан кинув гранату в гущу ворогів. Кинув — і сам упав, скошений автоматними чергами. Юрко зранку заходився рубати дрова. Якась незвичайна, непідвладна йому тривога закралася в серце, не давала спокою, виводила з рівноваги. Хлопець знав, що сьогодні має розпочатися операція «Прип'ять». Переодягнені партизани проникнуть у підземелля. Татарського острова і підірвуть склад з боєприпасами. Він розумів, що майор Нікітін, мінери з групи особливого призначення свідомо пішли на видиму смерть. У них не було ніякої надії на порятунок. Вони підірвуть склади з вибухівкою і самі поляжуть в тому вогняному пеклі, щоб урятувати тисячі людей від наглої загибелі. Сьогодні має закінчитися поєдинок з «білим драконом». І поведе партизан в підземелля Татарського острова Шредер, хоробрий і безстрашний німець-комуніст. У нього теж немає ніякої надії на порятунок. Шредер іде на видиму загибель, жертвує своїм життям, щоб врятувати життя тисячам інших людей. Юрко рубав дрова, хвилювався, переживав, не міг заспокоїтися. Він не сумнівався, що ворожий склад на Татарському буде знищено. Думав про партизан, про їх долю. Невже ніхто з них не зуміє вирватися з глибин пекельного острова? І чим більше Юрко хвилювався, з тим більшим завзяттям розколював важкі березові кругляки. За півдня серед двору лежала височенна гора білих поліняк. І раптом десь неподалік гримнув оглушливий вибух. Під ногами, мов жива, затремтіла, заколихалася земля і нарубані дрова розповзлися по зеленому споришу. З вікон посипалися шибки, забрязкотіли, розбиваючись об високу призьбу. Хлопець мимоволі підняв голову, подивився на небо. Може, на село налетіли бомбардувальники і скинули бомби на палац, знищили ворожу шпигунську школу? Але небо було чисте, погідне, ніби вимите рясним дощем. Палац теж стояв непошкоджений, над ним не здіймалися язики полум'я та хмари диму. І ніде не було видно літаків, не чути їх гудіння. З будки вискочив стривожений Люкс, забігав, рвався з прив'язі і несподівано голосно загавкав, ніби закликав всіх хутчій тікати від страшної небезпеки, яка нестримно насувалася на село. І знову один за одним загриміли оглушливі вибухи, там, де знаходився Татарський острів, на тлі чистого неба виросла чорна прямовисна хмара. Здавалося, ще трохи — і вона досягне сонця, затьмарить його, заснує ядучим димом. З хати вибігла Леся, до неї кинувся Люкс, принишк біля її ніг, злякано поглядав на свою господарку. — Що це гримить? — розгублено запитала дівчина. — Невже такий страшний грім? З вікон всі шибки висипалися. Леся поглянула на блакитне небо, стиха сказала сама до себе: — Чисте! Немає жодної хмаринки! І вже потім помітила височенну прямовисну хмару над Татарським островом, яка все вище й вище підносилася над землею. — Поглянь, Юрку, — вигукнула, — яка незвична і чорна хмара. Мабуть, буде страшна гроза! Хмара ще далеко від села, а грім уже лихоманить землю. — Це не гроза, Лесю, — тихо озвався Юрко, — це партизани підірвали фашистський склад з боєприпасами на Татарському острові.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка