Василь Лисенко татарський острів



Сторінка3/12
Дата конвертації26.02.2016
Розмір3.24 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Розділ третій
НЕБЕЗПЕЧНА ЗУСТРІЧ


Леся довго читала книжку Роберта Стівенсона «Острів скарбів». Так зачиталася, що й не помітила, як почало сутеніти. Підвела голову, коли рипнули двері і в хату зайшла стривожена Галина Іванівна. Здавалося, що вона одягла на себе білу, непроникну маску. — Мамо, — кинулася до неї Леся, — що трапилося? Чого ти така перелякана? Ти біла, як крейда! — Лихо, Лесю! Де Женько? Нам треба хутчій тікати з села. Хто дома? — Нема нікого. Женя як пішов з Саньком на Прип'ять, то й обідати не приходив. І Юрко кудись подався. Так що ж скоїлося? Чого ти тремтиш? Галина Іванівна сіла за стіл, стала розповідати злякано: — Привів сьогодні Підошва в майстерню поліцая. Я як угледіла його — вмерла від страху. Пам'ятаєш, позаминулого року на нашу заставу напали бандерівці? Під час стрілянини одного пораненого бандита захопили в полон. І я перев'язала йому рану. Так тепер цей бандерівець опинився в нашому селі. Прийшов у чорній есесівській формі. І він мене впізнав, пригадав, де ми з ним зустрічалися. Подивився і, як той вовк, зуби вишкірив. — Що ж тепер буде? — пополотніла дівчина. — Не знаю, Лесю, — розпачливо відказала Галина Іванівна, — треба хутчій тікати з села. Ти ж знаєш: родини комісарів, прикордонників, комуністів розстрілюють. І треба тікати сьогодні, бо завтра буде пізно. — Хоча б Юрко прийшов… — Тут Юрко нічим не допоможе, — в голосі Галини Іванівни страх і безнадія. — Але куди ж нам подітися? Галина Іванівна підійшла до полиці, дістала пляшечку з настоєм валер'янки, накапала в чарку. — Піди, Лесю, до діда Захарка, може, він дозволить переховатися в нього, хоч одну ніч перебути. Той бандерівець про щось говорив із Марією Федорівною, мабуть, про мене розпитував. — Може, Юрко щось придумає, — мовила Леся, — і Марію Федорівну треба зачекати. Як уже тікати — то всім разом. — Забувай, Лесю, про свого Юрка, — зітхнула Галина Іванівна, — кінець вашій дружбі. Бандерівець нам нічого не подарує. Під час нападу на заставу татко його поранив — бо треба було брати бандита живим. Краще б було його на місці пристрелити. Іди, Лесю, домовляйся з дідом Захарком. Час не жде. Дівчина одягнула піджак, вийшла з хати і берегом Прип'яті подалася до діда Захарка. «Хоча б Юрко, — думала, — нагодився. Не так би страшно було. І Марія Федорівна на роботі». Не встигла Леся підійти до старої верби з розчахнутою вершиною, як побачила Петра Солодовника. Він ішов їй навстріч, привітався, заговорив поспіхом: — Я тебе з самого ранку чекаю. Мені треба поговорити з тобою. Дуже важлива розмова… — Сьогодні мені не до розмов, — заперечила дівчина, — хай іншим разом поговоримо. Хлопець придивився до Лесі, стривожився: — Ти не хвора? Чи щось трапилося? Так ти кажи, я зразу тобі допоможу. Може, — з надією в голосі запитав Петро, — ви шукаєте квартиру і ти йдеш до діда Захарка? Так переходьте до нас! Моя мати не раз пропонувала. У нас пів-хати пустує. Леся не знала, як їй повестися в цій несподіваній ситуації. Адже Петро закоханий у неї, і він їй трохи подобався. Тільки ж не буде вона розповідати про появу бандерівця і про його зустріч з матір'ю. Не хотілось й ображати Петра, бо, може, це їхня остання зустріч, остання розмова. — Так ви переходьте до нас, — наполягав Петро, — не пожалкуєте. І Прип'ять близько, і ліс під боком. Я вас можу сьогодні й перевезти. Дівчина мовчки йшла поряд, злякано думала, що їх чекає завтра. Хлопець зупинився, хотів узяти дівчину за руку і не відважився. Тільки дивився на Лесю карими очима, ніби хотів її запам'ятати на все життя. — Послухай, Лесю, — заговорив далі, — мушу тобі сказати. Я скоро піду в партизани! Про все вже домовлено. Я люблю тебе! Розумієш, люблю! І хіба я винен, що покохав тебе і не можу жити… Кожен день приходжу на берег Прип'яті, щоб хоч здалеку побачити тебе, поглянути, як ходиш з тим есесівцем! — Петро передихнув, сказав з болем у голосі: — Як ти можеш? Він же зрадник! Він же каратель! Ні, гірше, ніж каратель! Він палив Дібровне, убив двох партизан! Він… — Це неправда! — мимоволі вихопилося в дівчини. — Правда! — перебив Петро. — Мені розповідали очевидці. Партизан, що вартували біля льоху, знайшли з розтрощеними головами. Все це робота Берегового! Схаменися, Лесю, поки є час! Ти наче осліпла й оглухла, нічого не бачиш, нічого не чуєш! Хлопець узяв Лесю за руку, Леся пробувала вирватися — і нічого не могла вдіяти. — Пусти! — промовила, — боляче! — Скажи мені, Лесю, — допитувався Петро, не чуючи її слів, — будеш дружити зі мною? — Що я тобі можу обіцяти? — розгублено сказала дівчина. — Пусти мене! Очі Петра недобре блиснули: — Чи ти, може, Юрка кохаєш? Так скоро йому каюк буде! Присуд винесено, і вирок теж буде виконано. — Який вирок? Про що ти говориш? Чого ти до Юрка причепився? — злякано, одним подихом, вигукнула дівчина. — Кінець твоєму Юрку, — злорадно відповів Петро, все ще тримаючи її за руку. Леся нічого не відповіла, бо не знала, що сказати. Не буде ж вона розповідати, що Юрко партизанський розвідник і виконує доручення лейтенанта Вершини. І не по своїй волі носить ворожу форму. У цей час на стежці з'явився Юрко. Він ще зранку пішов до Гончара допомогти попиляти дрова. Юрко прийшов додому, почув від Галини Іванівни новину і побіг доганяти Лесю. Несподівано хлопець побачив на стежці Лесю й Петра. Той тримав її за руку, щось говорив, а дівчина стояла і слухала. Юрко аж очима кліпнув, думав — привиділося. Як же це так? Хлопець поволі йшов стежкою і гарячково вирішував, що йому робити. Можна повернутися й піти додому, хай собі Леся бесідує з Петром. А можна мовчки пройти повз них, минути подвір'я діда Захарка і вулицею повернутися до своєї хати. Отак він і зробить, бо ще подумають, що злякався. Пора йому кінчати дружбу з Лесею. Це навіть добре, що зустрів їх. Юрко хотів пройти по стежці, але Петро заступив йому дорогу: — Є розмова! — Що тобі треба? — Дещо вияснити. От Леся, — Петро все ще тримав дівчину за руку, — сумнівається, чи палив ти Дібровне, чи просто поїхав туди в гості? Убив ти там двох партизан чи я вигадую? І чи вирятував ти есесівців, чи люди даремно на тебе намовляють? Хай дівчина почує, може, вона хоч трохи прозріє! — Хіба ти піп, — глумливо запитав Юрко, — що я мушу сповідатися перед тобою? За свої вчинки я й відповідатиму! — І відповіси! Можеш готуватися до сповіді. — Це вже моє діло, що маю робити, а ти не чіпляйся і не стій поперек дороги! Набридли мені твої прискіпування. — Іди, іди, жовторотий фольксдойч! Юрко пройшов мимо Петра та Лесі, немовби й не бачив їх. — Юрку! — раптом гукнула Леся. — Ти куди? Не лишай мене тут! Я до діда Захарка йшла, а Петро схопив мене за руку і тримає, допитується, чи хочу я з ним дружити. Скажи йому, хай до мене більше не чіпляється… Юрко, зачувши, ці Лесині слова, вернувся, став навпроти Петра, мовив рішуче: — Відпусти Лесю! Чого чіпляєшся до дівчини? Солодовник аж побілів від тих слів, ще міцніше стис Лесину руку, зневажливо відповів: — Не ставай на моєму шляху, бо урветься мій терпець і одержиш по заслузі! А мені б не хотілося об таке гиддя, як ти, бруднити руки. — Я сказав: відпусти Лесю! — уже сердитіше сказав Юрко. — І більше не приставай до дівчини! Їй твої залицяння не потрібні! Петро ледве стримувався, щоб не кинутися на Юрка, обпікав його розлюченим поглядом. — Ти думаєш, Леся з тобою хоче дружити? — видушив із себе. — Фашистський прихвостень! Зрадник! Юрко зміряв суперника презирливим поглядом і рівним, спокійним голосом, так, як завжди розмовляє лейтенант Вершина, звернувся до дівчини: — Скажи, Лесю, з ким ти хочеш дружити? Зі мною чи з ним? Як скажеш, так і буде! Петро розгубився, не сподівався на таке. Стояв напружений, як струна, чекав Лесиної відповіді. Дівчина мовчала. Нарешті підвела голову, рішуче сказала Солодовнику: — Пусти руку! Чуєш! Ніколи я не буду з тобою дружити… І не чіпай більше мене, не чіпай! Петро відпустив Лесю, поволі підійшов до Юрка, сказав: — Сьогодні на твоє вийшло! Та нічого, скоро своє одержиш! А тепер отримуй аванс! — вдарив Юрка в обличчя. Юрко миттю пригадав прийоми, яким колись навчив його тато, відскочив убік, замахнувся правою — і наніс Петрові удар лівою рукою. Той не втримався на ногах, упав на землю. — Дістав здачі?! — сердито вигукнув Юрко. — Залицяльник нещасний! Петро поволі встав із землі і сказав хрипло: — Я тобі цього ніколи не забуду! — Іди! Йди! — пригрозив Юрко. — Бо зараз ще добавлю! Потім підійшов до Лесі: — Так що там трапилося? — Біда, Юрку! Маму впізнав бандерівець! Тепер ми пропали! — Маєр допоможе, — заспокоїв Юрко дівчину, хоча сам сумнівався в цьому. — А як не допоможе? Нас розстріляють! — Треба з матір'ю порадитися, вона щось придумає. Погано, що там Підошва замішаний, той зразу доповість в СД. — Що ж тут придумати? — мовила розгублено Леся. — Мама послала мене до діда Захарка, щоб він нас сховав у своєму льоху. А тут Петро пристав… Юрко мовчав. Несподівана новина впала на нього, як грім з ясного неба. Треба ж трапитися такій зустрічі. Привіз бандерівець своїх бойовиків у школу Маєра і зустрів дружину начальника застави. Донесе. Тут і Маєр може не допомогти. Це б із Святим порадитись… І повідомити, що прибули учні до школи «Вольф». Повернулися додому, коли почало вечоріти. Мати побачила Юрка, сказала занепокоєно: — Бандерівець таки впізнав Галину Іванівну. Почав мене допитувати, звідки я знаю дружину начальника застави, чекіста. Так я відповіла, що це біженка, прибилася до нашого села, живе тут з двома дітьми. Бандерівець наказав начальнику поліції завтра арештувати родину чекіста і спровадити її в жандармерію. А мене попередив, що я за цих біженців відповідаю головою. Треба нам щось робити, порадитися. Зараз я подою корову і ми поговоримо. Мати намагалася не хвилюватися, підбадьорливо посміхалася до Лесі. Вона швидко подоїла корову, процідила молоко, поставила глечики на лаві, прикрила їх шматочками білого полотна. Поналивала парного молока Саньку та Женьці, посадила вечеряти. У Галини Іванівни розболілося серце, і вона прилягла на ліжко. Ніяк не могла отямитися після цієї несподіваної зустрічі з бандерівцями. Потім кивнула Юрку та дівчині, щоб вийшли з нею на подвір'я. — Ходімте до річки, там поговоримо. Не треба, щоб нашу розмову чула Галина Іванівна. І при дітях не хочу говорити, бува, щось почують… Раз поліцай упізнав Галину Іванівну, значить — добра не жди. І Підошва нам все пригадає, він ніяк не може заспокоїтися, що нам пощастило врятувати дівчат від розстрілу. Тепер цей змій і на нас відіграється. — Так що ж робити? — захвилювався Юрко. — Треба тікати з села, поки ще є час. Я побіжу і пораджуся з Павлом Павловичем. — Думаю, що тікати не варто, — заперечила мати. — Треба знищити бандерівця й Підошву, а разом з ними прикінчити й нового начальника поліції. Вони вже були напідпитку. Ледве на ногах трималися. Це нас і врятувало. А я їм ще дала сулію спирту. Хай понапиваються до нестями. Ось тут їх і треба буде прикінчити. Іншого виходу я не бачу. І діяти треба зараз… Негайно! — Так я побіг до Павли Павловича, — заспішив Юрко. — Я теж піду з тобою, — вихопилася Леся. — Лишайся дома, — не дозволила мати, — один Юрко хутчій справиться, і не так в очі людям кинеться його прихід до Славка. Юрко берегом Прип'яті побіг до Олефіренків. Тільки даремно поспішав. Дома Святого не було. — Як пішов уранці, — розвів руками Славко, — то й не з'являвся. Він і минулої ночі дома не ночував. Славко запросив Юрка до хати, але той відмовився, сказав, що треба скоріше повертатися додому. На вулиці Юрко ніяк не міг збагнути, як же він мусить діяти далі, що ж повинен тепер робити? Треба рятувати Лесю та її родину, а для цього необхідно знищити ворогів. Але як же їх знищити, до кого кинутися за допомогою? Може, податися до шевця, запитати, чи нема, бува, в нього лейтенанта. Чи краще бігти до Гончара? Чи піти в підземелля до розвідників, попросити їхньої допомоги? «До шевця, — міркував Юрко, — йти не варто. Навряд, щоб там він міг зустріти лейтенанта Вершину. І в підземелля не можна потикатися. По селу пішов поголос, що в старих каменоломнях переховуються партизани, і поліцаї суворо заборонили людям підходити до кам'яних лабіринтів. І наказ лейтенанта не можна порушувати. Ні, про допомогу розвідників не доводиться навіть думати». Хлопець нерішуче зупинився. Відчув себе якимось безпорадним і безпомічним. Треба щось робити, діяти, а як повестися в цій несподіваній ситуації, Юрко не знав. Доводиться хоч самому йти та нищити тих поліцаїв. Є в Юрка схований у старому дуплі німецький автомат; є й патрони до нього. Але зброю треба почистити, і стріляти з автомата Юрко не дуже вміє. Минулого літа, як знайшли в лісі три трофейних автомати, Гончар стріляв з цієї зброї. Дав постріляти Юрку та Вовці. Ото і вся наука. «Ні, — прийшов до висновку хлопець, — сам він з поліцаями не справиться, не зуміє порішити трьох чи чотирьох запроданців. Треба шукати надійних помічників». І тут Юрко згадав про Свічку. Дивно, що він зразу не побіг до лісника. Свічка зуміє допомогти, тільки б він був дома. Хто-хто, а лісник — людина надійна і кмітлива. Пощастило Юрку. Зустрів Свічку на півдорозі до лісникової хати. Той їхав на возі, запряженому парою ситих коней. Побачивши хлопця, лісник притримав коней, пильно поглянув на Юрка, запитав: — Що там у тебе? Юрко почав розповідати про недавню пригоду, розказав, що не застав Павла Павловича дома і тепер взагалі не знає, як йому бути. — Діла, — заклопотано протягнув Свічка, — тут і справді без попа не обійдешся! Але що ж будемо робити, коли нема звідки чекати помочі? Так, кажеш, вони зараз у Підошви бенкетують? — У Підошви, — підтвердив Юрко. — Доведеться вертатися додому, — вирішив Свічка, — а я оце зібрався на луг за сіном, ходив до коменданта, взяв перепустку. Доведеться тепер поїхати іншим разом. Сідай, — наказав він Юрку, — поїдеш до мене, а там разом поміркуємо. Загадав ти, хлопче, загадку, а часу на її розгадування обмаль. Коли під'їхали до Свіччиного подвір'я, почало сутеніти. Лісник розпріг коней, завів їх до повітки, закотив під дощаний навіс воза. — Доведеться нам рушати на цю операцію, — звернувся Свічка до Юрка, — удвох. Зараз і розпочнемо підготовку. Лісник виніс з комори здоровенний кусень м'яса і, старанно загорнувши його в дірявий мішок, заходився оперізувати тонкою вірьовкою. — Підошвиному вовкодаву, — пояснив Свічка, — подарунок, бо інакше не пропустить. У лісі швидко сутеніло. Над Прип'яттю піднявся білий туман, виповз на берег, повис над густими очеретами. — Час! — сказав Свічка. — Будемо рушати. Тільки дещо прихопимо з собою. Лісник зайшов у повітку, дістав із схованки німецький автомат, накинув на груди. Постояв, подумав, дістав з полиці важкий молоток, засунув за широкий пасок. Потім пішов у хатину і виніс важку каністру, подав Юрку: — Тримай! Допоможеш донести, бо самому важко буде. Прихопив Свічка і кусень м'яса, густо обплутаний вірьовкою. Берегом Прип'яті, через густі верболози рушили туди, де під тьмяним місячним сяйвом блискотіла цинкова бляха на Підошвиному будинку. Підійшли до невисокого паркану. Під повіткою брязнув ланцюгом пес, загрозливо загарчав. Свічка швидко кинув помережаний вірьовкою шмат м'яса до ніг вовкодава. Той ще загрозливіше загарчав і чорною блискавкою накинувся на несподіваний подарунок. — За мною! — прошепотів Свічка, притримуючи автомат. — Подивимося, що роблять поліцаї. Швидко перелізли паркан і тихо підійшли до розчиненого вікна. У хаті чулися приглушені голоси. На столі, заставленому тарілками та пляшками, яскраво горіла пузата гасова лампа з округлим зеленим абажуром. На лаві лежав німецький автомат, біля припічка виднілося три карабіни. За столом сидів Підошва, поряд плечистий чоловік з широким плескатим обличчям, з довгими обвислими вусами, в чорному поліцейському мундирі. На покуті, поклавши голову на руки, спав поліцай. Ще один нерухомо лежав на підлозі. Чорноусий піднявся з-за столу, розправив плечі: — Ляжемо спати в повітці, — проказав він, — бо в хаті жарко. — Можна і в повітці, пане полковнику, — згодився Підошва. — А хлопці хай тут лишаються! Свічка нечутно кинувся до ґанку, причаївся за старим берестом, затис у руці замашний молоток. Рипнули двері, на ґанок вийшов Підошва, позіхнув, поволі зійшов зі східців. І тут же упав на землю, оглушений страшним ударом. Лісник відтягнув Підошву від ґанку, зайшов у сіни, чекав чорновусого. Знову пролунав глухий удар, важко впало на долівку тіло бандерівця. Свічка зайшов у хату, побув там пару хвилин, вибіг на подвір'я, наказав Юркові: — Допоможи занести Підошву в кімнату. Юрко підхопив обважніле тіло Підошви за ноги, взуті в цупкі німецькі чоботи, допоміг ліснику внести його в хату. Потім занесли бандерівця. У хаті яскраво горіла зелена пузата лампа. Свічка вніс каністру з гасом, відкрив її, вилив на підлогу. На затоптаній підлозі швидко ширилася темна, блискотлива калюжа. Свічка дістав з кишені віхоть, вмочив його в гас, кивнув Юркові на сіни — виходь. У сінях лісник підпалив змочену гасом ганчірку і кинув її в хату. За хвилину Юрко із Свічкою були на березі Прип'яті. Над хатою Підошви піднявся червонястий стовп полум'я. І тільки тепер тривожно та розпачливо завив переляканий вовкодав. …Уранці, тільки-но мати подоїла корову, у хату вбіг радісний Щупак, ще на порозі перехрестився, гукнув радісно: — Слава тобі господи! Хоч і гріх таке казати, а не втерпиш! Допився Підошва зі своїми друзяками до вогняної гарячки. Дудлили первак, поки з ніг не попадали. А лампу, мабуть, забули погасити. От і погоріли! Згорів новий начальник поліції, поліцай Безкровний і ще якийсь приїжджий поліцай! А тепер, Юрку, давай скоріше рибу та буду бігти додому, бо жандарми їдуть в село, сам Гофман вирішив пожалувати. І комендант Штарк їде! Знову буде поліції великий рознос! Наказали німці нікому п'яним на роботу не приходити, і ще наказали пити в міру! Староста поставив на воза кошик з рибою, запитав: — У Маєра був? — Усе зробив, як ви сказали, Юхиме Мартиновичу. — Молодця! Як він себе почуває, наш благодійник? — Нормально, Юхиме Мартиновичу, правда схуд трохи. — Що схуд — не біда! На живій кості м'ясо наросте. Лиш би в селі нашому лишився, бо нам без пана Маєра, як Рябку без господаря: нікуди не поткнешся, нікуди й носа не висунеш. …Леся останнім часом захопилася вишивкою. Мати дала їй маркізету, заполочі, і дівчина заходилася вишивати собі блузку. Майже щодня Леся бігла до вишивальної майстерні, придивлялася, як працюють дівчата, перемальовувала в них різні узори. Обіцяла й Юрку сорочку вишити, як трохи наб'є руку. Сьогодні дівчина не поспішала до майстерні, не бралася вона й за шитво. Леся чула, як Марія Федорівна звеліла Юркові віднести дідові Захарку глек молока. І тому чекала, коли хлопець вийде з хати. Зразу й вибігла за ним слідом! Над Прип'яттю палахкотіло сонце. Між зеленими верхів'ями верб бавилися золоті зайчики, струшували з листя чисті, холодні роси. Леся кілька хвилин йшла поруч Юрка мовчки, потім наважилася, запитала: — Ти теж там був? — Був. — Страшно тобі було? — Не знаю. Зараз страшно стає, — признався хлопець. — Хоча там все інші зробили, а я стояв та дивився. І добре, що їх порішили. Хай не роблять більше капості нашим людям. Коли вони підійшли до того місця, де вчора Петро розмовляв з Лесею, дівчина мерзлякувато повела плечима і сказала: — Петро передавав, що тобі вже винесено вирок. — Який вирок? — ніби не зрозумів Юрко. — Натякав, ніби підпільники засудили тебе до страти. — Бреше він, лякає! — сказав, щоб заспокоїти дівчину. — Ти розкажи лейтенанту, — порадила Леся, — хай і він знає! — Треба розказати, — погодився Юрко, — бо дуже вже знахабнів цей Солодовник. Ні тобі, ні мені не дає проходу. А ще й погрожувати почав, якимсь вироком лякає. Поволі піднялися на високий пагорб, з якого було видно далекий тополиний гай, що лише мріяв над Прип'яттю. — Лесю, бачиш, там далеко-далеко видніються тополі? — запитав Юра дівчину. — Бачу! — Там Кам'яний Ріг. Місце, де партизани знищили фашистів. Пам'ятаєш, як уночі гриміли вибухи і багряніло небо, а ми стояли біля ґанку і дивилися на пожежу? — Пам'ятаю. — Там є печера, простора, з високим кам'яним склепінням. Колись там мешкали племена первісних людей. І на стінах тієї печери лишилися їх малюнки. Закінчиться війна, я поведу тебе туди. І в палац підемо. Я все покажу тобі, Лесю! Як захочеш, підемо в старі каменоломні, поглянемо на руїни давнього підземного монастиря. І в палаці побуваємо, подивишся на розкішну Зоряну кімнату. Є на що поглянути в нашому селі. Тільки хай пізніше все тобі покажу, як повернуться наші та виженуть з нашої землі фашистів. Розділ четвертий
ПОВЕРНЕННЯ ЛЮКСА


До Юркової матері прийшов посланець від секретаря підпільного райкому партії Коваленка, передав подяку за виготовлені бинти і попросив побільше наткати перев'язочних матеріалів. Марія Федорівна зібралася на Красний хутір, щоб домовитися з ткалями, пустити в дію хоча б ще один станок. Вона попросила Лесю піти з нею. Вирушили вранці. Після недавніх дощів пішли в ріст бур'яни, що нагадували безкраї хащі. Над їх зеленим морем височіли голови розкішних будяків. На обочині дороги стояв підбитий фашистський танк зі знесеною баштою. З танка вилетіли чорні ворони, закружляли над землею, тривожно закричали. Трохи далі бовванів ще один спалений танк, жерло його гармати тупо дивилося в землю. Марія Федорівна схвильовано озвалася до Лесі: — Я навмисне попросила тебе піти на хутір. Хочу поговорити. Що там трапилося в Юрка з Петром? До мене прибігла Марфа Солодовникова, плакала, попередила, що Петро наміряється вбити Юрка. Дівчина похапцем про все розповіла. Марія Федорівна, вислухавши Лесину розповідь, сказала засмучено: — Страшно мені, а що робити — не придумаю. Хай би один Петро щось замислив проти Юрка, а то ж їх там цілий гурт. Боюсь Йосипа Маловіра. Злодій він, п'яниця і дуже підступний, на все здатний. — Та що ж робити, Маріє Федорівно? — Не знаю. Не підеш же до старости скаржитися на Петра Солодовника. І Маєру не скажеш… Буває ж таке в житті. Ми з Марфою здавна приятелюємо, а наші діти стали запеклими ворогами. Петрова мати все на тебе, Лесю, ремствує, мовляв, не хочеш дружити з парубком, — от і злиться на весь світ. То я хочу просити тебе, щоб ти разом з Юрком ходила трусити ятери, нікуди його самого не пускала. При тобі Петро не осмілиться стріляти в Юрка, побоїться. — Не хвилюйтеся, я й так ходжу. А може, поговорити з ним? — вихопилося в Лесі. — Натякнути, що Юрко не по своїй волі підтримує зв'язки з фашистами. Петро чесний хлопець і все зрозуміє. Марія Федорівна одразу ж заперечила: — Ні! Ні! І не думай про таку розмову! — Та Петро не зрадник, — стояла на своєму Леся. — Я знаю! — Я й не кажу, що Петро зрадник, тільки нехай буде все так, як є. — Чому? — поцікавилась Леся. — Бачиш, Лесю, між хлопцями є й ворожі вивідувачі. І один з них Йосип Маловір. Петро ж йому довіряє. А Йосип — дружок поліцая Пістряка — отого, що видавав себе за командира десантників. — А Пістряк чого проти Юрка? — запитала дівчина. — Не знаю точно. Колись Юрко порізав йому сіті, як той браконьєрствував. І взагалі цей Пістряк — темна особа. Може, він і не Пістряк, а хтось інший. Мені здається, — Марія Федорівна притишила голос, хоча на шляху нікого не було, що я бачила його в 1918 році у формі німецького офіцера. Поволі зійшли на високий пагорб, і перед ними розкинулося безкрає Шляхетське болото. Здалеку на високому косогорі бовванів ліс. Ліворуч над розлогими верхів'ями вікових дубів височіли стрімкі башти палацу. У круглих віконцях пломеніло сонячне проміння, і вони відсвічували, як потужні, сліпучі прожектори. На болоті блискотіли хвилями, переливалися, нагадуючи величезні розливи живого срібла, озера. Над крайнім озером росла височенна верба. На ній чорніло лелече гніздо. Там завжди в цю пору сиділи малі лелеченята. Нині гніздо порожнє. Недавно мимо їхали карателі і перестріляли птахів. Марія Федорівна і Леся перейшли глибокий яр, вибралися на рівну польову дорогу. А ось уже й Червоний хутір. Завернувши у вузеньку вуличку, Марія Федорівна сказала: — Зайдемо до знайомої ткалі. Поговоримо, води нап'ємося. Добра вода в її криниці. Зайшли до хати. Чорнява, ставна молодиця радо зустріла гостей: — О, Марія Федорівна! Проходьте, сідайте. Добре, що зайшли, а я до вас хотіла навідатися, нитками розжитися. Нема чим моєму розбійнику й штани полатати. Жінка незлобиво кивнула на хлопця, який сидів на підлозі й чистив ганчіркою якесь залізяччя. Леся придивилася до хлопця і згадала, що недавно бачила його біля Шляхетського болота. На ньому був мідний позеленілий панцир, а на круглій рудуватій голові ледве тримався крутобокий ребристий шолом. Хлопець підхопився на ноги, привітався, зиркнувши спідлоба на Лесю, і знову почав чистити залізяччя. — Що це ти, Андрію, витираєш? — запитала його Марія Федорівна. — Нема чого робити, — озвалася жінка, — так він ганяє з Грицьком по Шляхетському болоті і там вишукує всякий мотлох. Це все їх учитель Олександр Васильович надоумив, шукайте, каже, на болоті давню зброю. От вони й шукають. — Що ж ти, Андрію, знайшов? — поцікавилася Марія Федорівна. — Там повно всього, — відповів хлопець. — Повінь вимила. Шаблі, пістолі. І хочемо ще один панцир знайти. Андрій підняв з підлоги вичищений пістоль, простягнув Марії Федорівні. — Два таких знайшли. На руків'ї щось написано і хрест намальовано. І на дві шаблі натрапили. Ще там спис повінь вимила — так ми його лишили на болоті. І ковану скриню розкопали. В ній якісь книги були. Потрухли. Хлопець дістав із пічурки плескату блискучу коробочку на тонкому ланцюжку. — Теж там знайшли. І ще гроші. Їх Гринько забрав. Повний ремінний капшук. Марія Федорівна підійшла до вікна, оглянула коробочку, сказала: — Ладанка! Колись такі ладанки шляхтичі носили, брали їх із собою в похід. Золота ладанка. І ланцюжок золотий. Мабуть, багатому шляхтичу належала. — Вона віддала ладанку Андріевій матері. — Сховайте, Катерино Данилівно, бо як дійде чутка про цю знахідку до німців — душу витрясуть. Навіщо вам мати зайвий клопіт? Жінка взяла ладанку, недовірливо запитала: — Кажете, золота? — Золота, Катерино. Сховайте і нікому не показуйте. Німці на золото ласі. — Добре, що сказали, а то й справді може бути морока. — Жінка поставила на стіл миску з варениками. — Пішли з Андрієм уночі на поле, нам'яли трохи пшениці, змололи в жорнах і оце зварила, — пояснила. — Спасибі, — відповіла Марія Федорівна. — Тільки дайте нам спершу води, пити похотіли. Хазяйка внесла з сіней відро води, поставила на лаві, витерла рушником кружку. — Пригощайтеся. Напилися води, покуштували вареників, поговорили про тяжке життя, і Марія Федорівна перейшла до справи, заради якої прийшла. — Хочу запитати вас, Катерино Данилівно, чи справний ваш ткацький верстат? — Справний, — відказала жінка й тут же поцікавилася: — А навіщо він вам? Марія Федорівна запропонувала: — Давайте будемо ткати матерію, може, щось і нам перепаде. І пайок одержите. Вам переказували люди мою пропозицію? — Переказували, — радісно осміхнулася жінка. — Так ви згодні? — Звісно, згодна! Може, й справді якийсь пайок одержу та спечу перепічку. І на штани Андрію витчу. — Хазяйка по-змовницьки підморгнула. — От і добре, — сказала Марія Федорівна, — тільки про ткання нікому не розповідайте. — Нікому не промовлюсь, — заспокоїла жінка Марію Федорівну, — про це не турбуйтеся, навчилася мовчати. Коли воно вже закінчиться, наше бідування? — Закінчиться, Катерино Данилівно, — впевнено відповіла Марія Федорівна. — Так воно так, — погодилася жінка, — рано чи пізно — кінець фашисту буде. Недавно я ходила в Грабарі, провідати свою двоюрідну сестру. Там якраз був мітинг. І виступав на ньому секретар райкому партії Михайло Сергійович Коваленко. Він і сказав людям: «Фашисти ніколи не пануватимуть на нашій землі!» Давайте мені хутчій роботу. — Я прийду до вас у наступну середу, — пообіцяла Марія Федорівна, — і ми нав'ємо основу, а ви тим часом поставте в хатині верстат. Юрко зібрався йти в Калюжниці на побачення з Кузьменком. Леся відклала шитво, допитливо глянула на хлопця: — Ти куди? — Піду в сусіднє село. — У Гаївці? — Ні, в Калюжниці. — І я піду з тобою. Удвох буде веселіше. Юрко радий, що Леся вирішила піти з ним. Справді, удвох веселіше, особливо ж, коли йдеш лісом. Правда, зараз у ньому нікого не зустрінеш. Партизани стали табором десь біля Васильківських Дач, а поліція в ліси не заглядає. За селом вони одразу пірнули в старий дубовий ліс. Леся йшла поруч Юрка, сторожко озиралася навколо: — Ніде не бачила таких таємничих лісів, все одно як у чарівній казці. І навколо підземні виробки. От цікаво піти і подивитися на ті підземелля. Правда? Невдовзі ліс закінчився, і в зеленій долині вони побачили велике село. На березі річки виднілася осяяна сонцем школа. — Калюжниці! — сказав Юрко. — Тепер підемо шукати Валентина Петровича. На подвір'ї крайньої хати поралася старенька згорблена бабуся. Хлопець привітався, запитав: — Чи не скажете, бабусю, як нам втрапити до Кузьменка? — Це той, що травами лікує? — Той, бабусю. — Скажу. Отак ідіть прямо по цій вулиці і нікуди не звертайте. По праву руку побачите хату з зеленими віконницями і високим парканом. Ото й буде хата Кузьменка. Тільки обережно заходьте на подвір'я. Там такий пес — страх! Як зірветься з прив'язі, наробить шелесту! Довго йшли вулицею. Нарешті побачили хату з зеленими віконницями. Юрко обережно прочинив хвіртку, зайшов на подвір'я, заросле споришем. За ним — Леся. Підійшли до ґанку. І в цей час з будки вискочив сірий пес, з гострими, як у вовка, вухами. Він голосно заскімлив, з розгону вивільнився з ланцюга й вихором помчав до Лесі. Дівчина спершу перелякано дивилася на вівчарку, потім схопила сірого велетня за шию й вигукнула: — Люкс! Як ти сюди потрапив? Пес радісно стрибнув дівчині на груди і лизнув її в щоку. — Юрку! — повернулася до хлопця дівчина. — Це ж наш Люкс! Я його ще маленьким годувала, водила в школу, навчила брати слід, виконувати всілякі накази й команди. Потім на заставі Люкс шпигунів ловив. Як він опинився в цьому селі? От диво! Мама й не повірить! Тим часом прочинилися сінешні двері, на ґанок вийшов широкоплечий чоловік, кинувся до вівчарки, схопив за ошийник, запитав перелякано: — Не порвав? Слава богу! Отакий ланцюг і не витримав. Ох і сила в Дружка! — Він не Дружок, він Люкс, — сказала Леся. — Це наша вівчарка! — Як — ваша? — здивовано запитав чоловік. — Мені Дружка прикордонники пораненим залишили, як наші за Прип'ять відходили. Я його вилікував, він і звик до нас, гарний, кмітливий пес. Все розуміє, як людина! А ви хто будете? Юрко вийшов наперед, сказав: — Ми за зіллям прийшли. Нам до вас порадили звернутися. — І чітко назвав пароль. Чоловік розуміюче посміхнувся, запросив до хати. Юрко зайшов, а Леся лишилася на подвір'ї з Люксом. Пес і на крок не відходив від своєї колишньої господарки, тулився до її ніг, лагідно скімлив, ніби розповідав дівчині про свої пригоди. Хвилин через десять Юрко вийшов з Кузьменком на подвір'я. Той, дивлячись на Лесю й на Люкса, розгублено заговорив: — Як же мені з вами бути? Жаль віддавати Дружка. І собі залишити нечесно. Давайте так зробимо: разом вийдемо на вулицю, я відпущу його, і за ким він піде, той і буде його господарем. Тільки все зробимо чесно. Ніхто не повинен кликати, навіть дивитися на нього. Розійдемося в різні боки — і все. Так і зробили. Люкс зупинився, розгублено заскімлив, кинувся бігти за новим господарем, потім зупинився, пробіг слідом за Лесею і знову зупинився, немов міркуючи: за ким же бігти? Потім подивився на Кузьменка, який уже підходив до своїх воріт, і рішуче побіг за Лесею… Повернулися додому, як уже добре звечоріло. Леся вбігла у хату й від порога гукнула: — Мамо! Ми з Люксом зустрілися! — З яким Люксом? — не зрозуміла Галина Іванівна. — З нашим! Він у сусідньому селі жив. Його прикордонники пораненим одному чоловіку лишили. Тепер Люкс буде з нами! Невдовзі прийшов Свічка, повідомив Юркові: — Післязавтра рушаємо в Київ по причандалля для водолазів. Юрко сходив до коменданта Штарка, оформив перепустку, взяв дозвіл на провезення продуктів. Штарк роздобрився і виписав Юрку в дорогу масла, консервів, хліба. Перед від'їздом Юрко накопав картоплі. Свічка теж привіз масла, меду, борошна. Підморгнув Юркові: — Наказав Петрович забезпечити тебе, як фюрера. Правду кажу. Оці продукти везли якомусь фюреру, а хлопці й позичили, бо їм теж їсти треба. І нам вділили. Так що буде чим в Києві поторгувати, вистачить і на гостинець добрим людям. …На пропускному пункті перед Києвом есесівець впізнав Юрка, дружньо посміхнувся, підняв руку: — Хайль Гітлер! — Хайль! — відповів Юрко. — Що везеш? — допитувався солдат. — Яйки є? — Є. Є мед, масло, сушена риба. — О, — ковтнув слину солдат, — дай мені трохи яйок і масла. — Потім подумав і додав: — І трохи меду. Мені остобісили вермішель і м'ясні консерви. Юрко наділив есесівця продуктами, і той швидко пропустив підводу за смугастий шлагбаум. — Сюди вскочили, — буркнув Свічка, — а як будем звідси вискакувати? Куди нам тепер податися? — Заїдемо до моїх знайомих, лишу їм трохи харчів — і рушимо в монастир до послушниці. Хай вона нас і відведе на постоялий двір. — Як так, то й так, — погодився Свічка. — Сьогодні сюди-туди, а завтра на ринок. Поторгуємо, куплю Оксані одяг, бо зовсім обносилася. Катю Юрко помітив на вулиці. Ішла, низько опустивши голову, ніби боялася підвести її і глянути поперед себе. В правій руці — кошик. — Катю! — гукнув хлопець. — Чого так зажурилася? — Юрко! — радісно посміхнулася дівчина й витерла заплакані очі. — Чого ти плачеш? Що трапилось? Катя сторожко оглянулася, зашепотіла: — Страшне в місті коїться! Арештовують людей, кидають у в'язницю, і ніхто звідти не повертається. Чоловіка маминої сестри, Миколу Павловича, арештували. Тітка Марина з дітьми в нас переховується. Я оце передачу носила Миколі Павловичу в Лук'янівську тюрму, а німець мене побив і передачу не взяв, викинув картоплю на вулицю. Що я тітці Марині скажу? Юрко став заспокоювати дівчину: — Я вам трохи харчів привіз. І марок дам, докупите що треба. Незабаром вони приїхали до Катиного будинку. Юрко заніс у кімнату клунок з продуктами. Анастасія Іванівна, побачивши таке багатство, розгублено подякувала: — Спасибі, що нас не забуваєш, з біди виручаєш. У кутку сиділа молода, змарніла жінка, притискала до себе двійко дітей: хлопчика й дівчинку, злякано дивилася на Юрків мундир. — Не бійся, Марино, — заспокійливо озвалася Анастасія Іванівна, — це Юрко, він славний хлопець, хоча й носить німецьку форму. Так і твій Микола носив, бо треба було носити… Жінка заспокоїлася, запитала Катю: — Віднесла передачу? — Не приймають сьогодні, тіточко, — зітхнула дівчина. — Всіх порозганяли, сказали завтра принести. Жінка зблідла, ще міцніше пригорнула до себе дітей, з усієї сили намагалася стримати сльози, що зрадливо зблискували на її довгих віях. Катя вийшла з Юрком на вулицю. Свічка годував коней, побачив Юрка, гукнув: — Ну, побули в твоїх знайомих, а тепер поїдемо до моїх. Мені ліки треба взяти у знайомого аптекаря. Юрко подивився на дівчину, відповів: — Так ви їдьте за ліками, а я тут побуду. — Хай і так, — кивнув головою Свічка, — я через годину буду. — Добре, — озвався Юрко і взяв Катю за руку. — Ходімо, походимо по вашій вулиці, бо я і її толком ще не встиг роздивитися. Та й не буду полохати вашу родичку, бо вона на мене, як на чорта, дивиться. Далися їй узнаки гестапівці. Давно арештували її чоловіка? — Тиждень тому, схопили вночі — і в тюрму. Провокатори проникають в підпілля і видають наших людей. Тітчин чоловік був членом підпільного райкому партії. І натрапив на зрадника. Недавно записку передав з в'язниці, у якій написав, що їх видав Рудий, що його всім треба остерігатися. — Рудий? — схопився Юрко. — Як ти сказала? Який Рудий? — Звідки я знаю? — знизала плечима Катя. — Так дядько Павло у записці написав. — Дивно, — тамуючи хвилювання, мовив Юрко. — І в наших місцях теж діє провокатор під кличкою Рудий. Невже він і сюди свої щупальці простягнув? — Все може бути, — зауважила Катя. — Ходімо розпитаємо тітку Марину, вона більше знає. Зайшли в кімнату, й Катя запитала: — Чи правда, що дядька Миколу видав Рудий? Тітка аж здригнулася від цих слів: — Навіщо тобі про це знати? — Я Юркові розповідала, а він каже, що і в їхній місцевості діє Рудий. Жінка повернула змучене обличчя до Юрка: — Ти звідки? — Є таке село Відрадне на Прип'яті. — На Прип'яті? — перепитала жінка. — А ти чув таку назву: Васильківські Дачі? — Так, це виселок такий, неподалік нашого села, там партизанський край. Жінка пильно оглянула Юрка й звернулася до Анастасії Іванівни: — Рудий з Васильківських Дач! Це я точно знаю! Він всіх і видав. Двадцять підпільників через нього загинуло. І мій Павло у в'язниці опинився. Цей Рудий запроданець, фашистам служить. Тепер і цей звідти приїхав!.. — Та ти не бійся Юрка, — заспокійливо сказала Анастасія Іванівна, — він наш хлопець. Ти розкажи про Рудого. — Що ж я розкажу, — продовжила стомленим голосом жінка, — хіба я знаю того Рудого? Якби знала — то пішла б і очі видрала, щоб він на віки вічні осліп і оглух! — Заспокойся, Марино! І розкажи, що знаєш. Випивши води, жінка почала розповідати: — Жили ми на Кузнецькій вулиці, біля вокзалу. Приходили до нас люди з тих Дач, ночували, щось приносили. Потім прийшли гестапівці, забрали Миколу. Є в нас один знайомий, він і розповів, що навів на нас німців Рудий, той, що приходив з Дач. Ще казав знайомий, ніби той Рудий з оточенців, видає себе за прикордонника. Юрко вийшов з Катею на вулицю, сказав схвильовано: — І в селі страшно жити, а в місті ще страшніше. Ніде від фашистів немає порятунку. …Свічка повернувся через півтори години, розповів, що його затримали патрулі і ледве не забрали всі припаси разом з возом, а самого хотіли запроторити в кутузку. — Ледве відкупився, всі яйця віддав і пляшку перваку на додачу. Тепер без тебе, Юрко, нікуди й рипатися не буду, бо наторгуємо дідька лисого! — Гаразд, Трохиме Сергійовичу, зараз же їдемо в монастир, розпитаємо, може, нам на постоялий двір і потикатися не можна. Свічка зупинився біля брами Покровського монастиря, і Юрко пішов шукати послушницю Серафиму. Невдовзі вийшла Клара, яка жила в монастирі під іменем послушниці Серафими, низько поклонилася: — Раді вас бачити в святій обителі. Мабуть, привезли вісточку від отця Никодима? — Так, — зам'явся Юрко, бо не знав, як йому назвати Клару, по імені не годиться, бо навколо стояли черниці та послушниці. — Отець Никодим передав вам трохи борошна на проскурки. — Спасибі отцю Никодиму, — подякувала Клара. — Тож прошу забрати передачу, бо я не знаю, куди її віднести. Ми тут біля брами стоїмо. — Спасибі, — ще раз сказала Клара. — Зараз я лише запитаю дозолу в сестри Пелагеї. Клара метнулася в будинок і тут же вийшла з нього. — Ходімо, пане, я заберу передачу! Коли вийшли на подвір'я, Юрко став розповідати Кларі: — Отець Никодим дуже просить приїхати Павла Бендеберю. Він мусить прийти в село Калюжниці й запитати там знахаря Валентина Кузьменка. І запам'ятай пароль, — Юрко переповів пароль, уточнив: — Запам'ятала? — До останнього слова. Як там батько? — Працює! Рана загоїлась. І фашисти не чіпають. — Передавай привіт. У нас все гаразд. Живемо на твої марки. Спасибі. — Я тобі ще борошна привіз, сала, банку меду. Юрко вручив Кларі торбу з борошном, запитав: — Може, допомогти? — Не треба, я сама! — Зачекай! — озвався Свічка. — Тут ще є деякі твої припаси! — Хай лежать, — відповіла Клара, — потім віддасте. Клара швидко повернулася, сіла на віз, скомандувала: — Поїхали! — І тут же зняла з Юрка пілотку, провела рукою по чуприні: — Гарний у тебе чуб виріс! Не гніваєшся на мене! А я тебе вбити хотіла. Як ішла поряд з карателями, все камінь шукала, думаю, візьму і вдарю оцього молодого по голові… Через годину коні зупинилися біля знайомих воріт. Господар запросив гостей до світлиці. Клара взяла свою передачу, сказала Юркові: — Проведи мене трохи. — До чого ж тепер послушниці дивні пішли, — не витерпів Свічка, — самі до хлопців липнуть! На вулиці Клара віддала кошик Юркові: — Пронеси трохи, бо важке. Передай батьку — в Київ нехай і не заглядає. Йдуть арешти. І ще передай: гестапівці затіяли провокацію проти вашого партизанського загону, хочуть кинути тінь на лейтенанта Вершину. — Як? — Ніби його дочка — зрадниця і видала своїх подруг-підпільниць на ворожому аеродромі. — Так дочка ж Вершини загинула! Ще восени сорок першого! — Я передаю те, що доручено, а більше нічого не знаю, — зауважила Клара. Юрко віддав Кларі кошик, дістав з кишені пачку марок. — Візьми й гроші. — Спасибі. Коли він вернувся, у світлиці за столом сидів господар хати та Свічка, обідали й розмовляли: — Хапають німці людей, — розповідав Тимофій Гнатович, — і без суда та слідства спроваджують в Бабин Яр. А ви чого приїхали? — Треба до твого дружка людей направити і прихопити залізяччя, — відповів лісник. — Гроші у вас водяться? — Сім тисяч марок. — Багато живете. Як є гроші — то буде й товар. Ми тут встановили зв'язки з одним німцем, керує військовими складами. Такий п'янюга, що й світ не бачив. Кожен день п'є, і подавай лише коньяк. От ми й торгуємо. Ми йому гроші, а він нам — товар. — Ми й на ринку думаємо трохи поторгувати, — подав голос лісник. — Торгуйте, а післязавтра поїдемо. Я вас проведу до села Чмирі, бо там приховані водолазні обладунки. Глибоко баржі лежать? — Глибоко! — Бендеберя з братом дістануть. Після сніданку поїхали на ринок. Свічка заходився продавати картоплю. І не стільки продавав, як роздавав голодним, худющим жінкам. Ходили радянські карбованці та троячки і окупаційні марки. Три картоплини — карбованець. Яйце — десять карбованців. Кілограм сала — вісімсот карбованців. Ніби ті полохливі горобці, бігали по ринку голодні діти. Свічка дістав хлібину, порізав на невеличкі шматочки, покликав дітей: — Ідіть сюди, я вас хлібом пригощу. Хлопчаки оточили віз, розібрали хліб і тут же заходилися жувати, світили голодними очима. — Голод, — озвався до Юрка Свічка, — не свій брат. Іди, Юрку, купляй, що треба, а я стерегтиму воза. Не забудь і про мою Оксану, бо без покупок мені наказано не з'являтися. Юрко купив одяг, взуття, виторгував Оксані спідницю та гарні чоботи, і поїхали ночувати до своїх господарів. — Як торгувалося? — поцікавився Тимофій Гнатович. — Скупилися? — Скупилися, — відповів Юрко. — І ми скупилися! Придбали краму на три тисячі марок, а тисячу взяли за комісію. І вам вигода, і нам користь! Продали нам фашисти чимало добра із своїх складів, трохи ми самі позичили, і все оформлено на найвищому рівні. Документи в повному ажурі. Це ж вони що придумали? Крадене зі складу здають своїм землякам в комісійний магазин, а ті оформляють так, ніби одержали його з Німеччини. І продають всім, хто бажає. Тільки ціни дуже високі. Сьогодні начальник складів запропонував купити п'ятдесят шинелей і тридцять пар чобіт. Довелось відмовитися — непевне діло. А сірників, солі, мила набрали! Торгуватиме ваша крамниця добряче. Уранці виїхали додому. На возі поряд з Юрком сидів Тимофій Гнатович. Знайомий есесівець на пропускному пункті, майже не оглядаючи вантажу, підняв шлагбаум, побажав щасливої дороги. Невдовзі прибули до Чмирівки. Тимофій Гнатович звелів зупинитися біля воріт непоказної хати. Зайшов у двір і з'явився на вулиці в супроводі широкоплечого чоловіка. — Прибули за товаром. Давай, Пилипе, твоє обладнання. А завтра вирушиш з Павлом по вказаній адресі. Ти бідкався, що скучив за роботою, от і знайшлася вам робота. На віз навантажили брезентові мішки, зверху прикрили їх цупкою повстяною ковдрою. Тимофій Гнатович навчав Свічку: — Як вас перехоплять фашисти, скажете, купили на базарі, думаємо клеїти з цього непотребу чуні.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка