Василь Лисенко татарський острів



Сторінка5/12
Дата конвертації26.02.2016
Розмір3.24 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Розділ шостий
НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ПОДІЇ


До Берегових на гнідому коні заїхав поліцай Хома Сіроштан, похмурий, непривітний чоловік з Макарового хутора. Зайшов у хату, зупинився на порозі й звернувся до Марії Федорівни: — У вас мешкає троє біженців: жінка й двоє дітей. Є наказ всім біженцям, дорослим і дітям, з'явитися сьогодні до поліції на дві години дня. При собі велено мати теплий одяг і цінні речі. За неявку — розстріл. Марія Федорівна хутенько поставила на стіл пляшку з горілкою, миску зі смаженою рибою, помідори, запросила поліцая до столу. — Сідайте, Хомо Гордійовичу, чарку вип'єте, і на душі стане веселіше. Як там здоров'я вашої дружини? Поліцай похмуро посміхнувся, зняв з голови синій кашкет, кинув на лаву. — Чарку не завадить випити, і риби можна покуштувати. Люблю рибу. А на душі веселіш не буде, хоч і бочку горілки випий. Як і була в мене колись душа — то зотліла на цій службі. Сіроштан випив одну за одною дві чарки горілки і мовчки заходився закушувати. — Не знаєте, навіщо це німці біженців збирають? — обережно запитала Марія Федорівна поліцая по паузі. — Чому не знаю? Знаю! — Може, хочуть документи перевірити? Так у наших біженців вони в порядку. І паспорт є, і довідки. Сіроштан недбало махнув рукою. — Нам, звісно, нічого казати не велено, та вам я скажу, бо ми люди свої: всіх їх будуть пускати в розход. — Як це в розход? — злякано запитала Марія Федорівна. — Хіба не знаєте як? — похмуро кинув поліцай. — Дуже просто. Надійшов наказ очистити село від біженців та оточенців. От зберуть їх, звезуть до ями — і всім капут. — Поліцай знову налив чарку, випив і винувато зиркнув на Юркову матір. — Ви вже звиняйте, що я до чарки допався, як Мартин до мила. Не бере мене горілка, хоч і міцна, як вогонь. Сіроштан поклав на руки голову, провів по всіх посоловілими очима. — Попав я в цю поліцію, як дурень у гарячу смолу. Тепер і не виберешся, і не відмиєшся, і не відчистишся. А все Хівря винна! Хоча й життя мене припекло. Визначив Щупак у Німеччину моїх дочок — Прісю й Ольгу. Ольга хоч доросла, а Прісі ще й сімнадцяти не виповнилося. Скрипаль і каже: «Вступиш у поліцію, дочки дома лишаються». От я і вступив. Пропав, як руда миша в Петрівку! І на дітей пляма. Хто їх батько? Поліцай і убивця! — Таке й скажете, — заспокійливо мовила Марія Федорівна. — Навіщо ви, Хомо Гордійовичу, на себе зайве говорите? Хіба ви здатні когось убити? І на роботу пішли заради дітей. — «Добра» в мене робота, — криво посміхнувся поліцай, — будь вона тричі проклята! Знаєте, де я був недавно? У Мануйлівці. Там німці уже порішили біженців та оточенців. І я мусив стріляти. А що будеш робити? Назвався грибом — лізь у козуб. Поліцай випив ще чарку й продовжував: — Дітей і тих постріляли. Жила в Мануйлівці молодичка з трьома дітьми, найстаршій дівчинці було, мабуть, років дванадцять, мала, як моя Нінка. Гарна така дівонька, вродлива, як писанка. І так просилося бідне: «Не вбивайте мене, я жити хочу!» І зараз у вухах отой крик стоїть. Пристрелив її Скрипаль. — Сіроштан ударив кулаком по столу, вигукнув: — Не можу бути поліцаєм! Не можу! А путі назад — нема! — Він опустив голову, дивився в тарілку, ніби боявся глянути на людей, на білий світ. Навпроти сиділа пополотніла Галина Іванівна. Женько сполохано дивився на поліцая, принишк, з надією поглядав на Юрка, ніби шукав у нього захисту. Сіроштан підняв голову, сказав: — Тепер у нас новий начальник поліції. З Києва прислали. Усі груди в хрестах. Наш він, місцевий. І ви його знаєте, бо він про вас розпитував. — Хто ж він? — запитала Марія Федорівна. — Симон Маковій, колись його батько на Самусівці шинок тримав. Так це його синок об'явився, старається. — Так що ж нам робити, Хомо Гордійовичу? — забідкалася Марія Федорівна. — Не знаю, що вам і порадити, — роздумливо мовив поліцай. — Тут треба добре помізкувати. Не думайте лише спровадити біженців із села, бо всі дороги перекриті. І наказ — стріляти всіх на місці. Хіба що на човен та в плавні. Так і там довго не висидиш — комарі заїдять. Хай, може, Юрко піде до Маковія, — порадив поліцай, — замовить слово, хоча й на це мало надії. Ні, нехай все-таки Юрко піде! Догнав — не догнав, а побігти можна. Тільки не зволікайте, бо машини вже підігнані. Поліцай піднявся з-за столу: — Спасибі вам за чарку, за сніданок, і хай вам бог допомагає, а я поїду далі. Галина Іванівна, мов закам'яніла, сиділа за столом. Нарешті опам'яталася, заметушилася, заходилася складати в брезентову сумку Женьків та Лесин одяг. Потім одягла на себе жакет, запнулася і безпомічно сіла на лаву. — От і все. Чує моє серце, що настає нам кінець. Постріляють нас німці. І хай стріляють! Нема вже більше сили жити в отакому страсі! Марія Федорівна збирала зі столу посуд, і її хвилювання видавали руки: вони дрібно тремтіли, й тарілки неголосно дзвеніли, вдаряючись одна об одну. — Не треба впадати в розпач, Галино Іванівно, давайте поміркуємо, як нам бути, — озвалася нарешті. — Я думаю так: нехай Юрко зараз піде до діда Захарка, — мати поглянула на годинник, що весело цокотів на стінці, — часу в нас вистачає, і домовиться, щоб ви в нього пережили днів три, а то й чотири. А як німці знімуть наряди навколо села, підете на Васильківські Дачі. І хай Юрко справді поговорить з Маковієм, звернеться до Маєра. Іди, Юрку, домовляйся з дідом Захарком. Хлопець берегом Прип'яті побіг до сусідів і невдовзі повернувся. Дід згодився переховати біженців, пообіцяв, якщо треба, то триматиме їх у себе до приходу наших. — Тепер ідіть, — заклопотано сказав Юра. — Німці можуть і раніше наміченого часу прислати поліцаїв. Як все буде гаразд — то я прийду за вами, а як ніхто з наших до вечора не навідається, нікому не показуйтеся на очі. Чекайте провідника, він виведе вас на Васильківські Дачі. Юрко нерішуче стояв на порозі, дивився на Лесю, хотів її заспокоїти, підтримати, потиснути на прощання руку, але не насмілився, важко зітхнув і мовчки вийшов з хати. На березі Прип'яті його наздогнала Леся. — Проведу тебе до переправи. Добре? Може, Юро, ми востаннє йдемо цією стежиною. Розійдемося і ніколи більше не зустрінемося. — Ти не журися, Лесю, — заспокоював дівчину Юрко, — лейтенант якось казав, що вас літаком можуть вивезти на Велику землю. І через місяць, а то й раніше ви будете в Москві, серед своїх. А як до нас прийде Червона Армія, ти напишеш мені листа. Добре? — Обов'язково напишу! — пообіцяла зажурено дівчина. — І сама приїду. Я тебе, Юрко, ніколи не забуду! Ніколи! А ти будеш пам'ятати мене, не забудеш? Юрку важко було говорити. Йому дуже не хочеться розлучатися з Лесею. Він ледве стримувався, щоб не розплакатись. — Ніколи не забуду, — нарешті тихо відповів. — Як закінчиться війна, ми обов'язково зустрінемося. Обов'язково! Лиш би дожити… Я так, Лесю… — Хлопець ледве не сказав «люблю тебе», але вчасно стримався і ледве чутно прошепотів, — хочу, щоб ти завжди була зі мною і ми дружили все своє життя. Дівчина підійшла до Юрка і ніжно-ніжно глянула йому в очі. Потім опустила голову, важко зітхнула, повернулася і, не оглядаючись, швидко пішла додому. Юрко довго дивився їй услід, хотів на все життя запам'ятати струнку Лесину постать, русяву голівку, довгу золотисту косу, заплетену барвистою стрічкою. Нарешті дівчина зникла за кущем верболозу, і Юрко поволі пішов до поліції. Мало надії, що Маковій дозволить Лесі та її родині лишитися в селі. Тут вся надія на Маєра. Але чи захоче той втручатися в цю справу. Кожному, хто потрапляв у списки приречених, майже не лишалося надії на рятунок. За думками й не помітив, коли дійшов до поліції. Піднявся на ґанок. На дверях напис німецькою і українською мовою: «Начальник поліції, гауптман Симон Маковій». Зайшов. За столом сидів чоловік з чорним, як смола, волоссям, на скронях густо посріблених сивиною, біла паморозь пробивалася і в невеличких, як у Гітлера, ніби приклеєних вусиках. Юрко привітався до нього і голосно сказав: — Пане гауптман, я фольксдойч Юрген Берг. Мені потрібен начальник поліції пан Симон Маковій. — Я начальник поліції Симон Маковій, — підвівся з-за столу чоловік, — чим можу бути корисний? — Прошу ознайомитися з моїми документами. — Юрко простягнув посвідчення, видане Маєром. Маковій прочитав, повернув посвідчення, шанобливо запитав: — Що ж потрібно панові Бергу? — Пане гауптман, — стримано проказав Юрко, — у нашій родині живуть біженці — мати і двоє дітей. Їм наказано з'явитися до поліції з теплим одягом і цінними речами. Є чутка, що біженців мають вивезти. Я прошу вас дозволити цим біженцям проживати в нашій родині і лишити їх в нашому селі. — Чому пан Берг так вболіває за долю своїх біженців? — На це є вагомі причини. — Що ж це за причини, коли не секрет? — Причини дуже важливі, — трохи повагавшись, відповів Юрко, — я люблю дочку цієї біженки і хочу з нею одружитися. — Хіба біженка теж фольксдойч? — Ні, вона українка. — Ось як! — здивовано вигукнув Маковій. — Але ж фюрер не радить представникам німецького народу брати шлюб з представниками інших націй. Невже пан Берг не знає про цю вказівку? Кожен фольксдойч зобов'язаний турбуватися про чистоту своєї раси. Адже так, пане Берг? — Звичайно, все це так, пане гауптман, — погодився Юрко. — Я, як представник німецького народу, вірою й правдою служу великому фюреру. І я довів свою відданість рейху. Недавно брав участь в бою в селі Дібровне і врятував від загибелі солдат фюрера. Мене представлено до високої нагороди. — І все ж пан Берг вирішив брати шлюб з біженкою? — Так, пане гауптман, — ствердно відповів Юрко, — я не бачу в цьому нічого лихого. Моя мати — українка. Вона любить Україну і навчила мене любити цю землю! І я люблю землю своєї матері. І від цієї любові ніколи не відступлюся. І хоча мій батько був німець, він теж любив Україну, шанував її народ, одружився на українці. Обличчя Маковія потепліло, розпливлося в дружелюбній осмішці, холодні й колючі очі пройнялися лагідністю. — Твоя мати виховала гарного вояка і вірного сина. Своєї землі ніхто не повинен цуратися. А як мати? Чи схвалила вона вій вибір? — Так, пане гауптман, — підтвердив Юрко. — їй дуже подобається Леся, і вона давно сказала, що кращої невістки їй і бажати не доводиться. Навіть штандартенфюрер гер Маєр схвалив мій вибір. — Хіба гер Маєр знайомий з вашими біженцями? — Так, пане гауптман! Він не раз бував у нашій хаті. — Хто ваші біженці, не комуністи? — Ні, пане гауптман, — відповів Юрко, — біженка — дружина репресованого, а діти далекі від політики. — За які провини репресовано чоловіка цієї біженки? За що його арештували? — Служив у Петлюри, воював з більшовиками — от і арештували. — Де він служив? — Я ж кажу — у отамана Петлюри. Сотник. — У якому полку? Не казала біженка? — Казала. У полку імені гетьмана Полуботька. — Цікаво. Як прізвище біженки? — Павлюк Галина Денисівна. Дочка — Леся. І малий син — Євген. — Пам'ятаю, — схвильовано мовив Маковій, — пам'ятаю сотника Павлюка! З Проскурова він родом, бравий і хоробрий був козак! Нелегку загадку, пане Берг, мушу я розгадати. Наказ про вивезення підозрілих із села видав начальник відділу СД гер Лау. Скласти ці списки доручено було покійному пану Підошві. От він і вніс їх у ці списки. І цей реєстр набрав сили. І що тут робити — не придумаю. Поки ви, пане Берг, поїдете на прийом до гера Лау — буде пізно. Я, на жаль, не маю повноважень вносити будь-які зміни в наявний список. І за самоуправство можу накласти головою, позаяк зараз діють закони військового часу. Маковій уважно поглянув на Юрка, запитав: — А як ви, пане Берг, потрапили в це село? — Я й народився тут, — пояснив Юрко. — І мій батько з цього села, а мати — з Васильківських Дач. — Берг, — ніби щось пригадуючи, мовив Маковій. — Не пам'ятаю. Ніби й не було в нашому селі Бергів. Я теж уродженець цього села. — Так я не Берг, а Береговий. Син Василя Берегового. — Так би й казав! — зрадів Маковій. — Ми ж з твоїм батьком в одному класі вчилися, разом учительську семінарію кінчали і чотири роки пробули на фронті. Всю Галичину і Польщу своїми ногами переміряли. Начальник поліції підвівся з-за столу, плеснув Юрка по плечу. — Твій батько мені життя врятував. На собі пораненого виніс із бою під Перемишлем. Де він зараз? — На фронті. — Гарний чоловік був твій батько. Чотири Георгії мав за хоробрість. Як же його син став фольксдойчем? — Хіба ви не знаєте? Мій прадід був виходець із Пруссії, його пан Хоткевич виписав замок будувати. У нас лишилися документи. Пан Маєр і видав мені посвідчення про приналежність до німецької нації. — Зрозуміло, — кивнув головою Маковій. — Зараз бути німцем нікому не завадить. Я й матір твою знаю. Передавай їй моє вітання, якось виберу час, зайду до вас у гості. — Заходьте, пане Маковій, будемо раді. — Скільки ж тобі років? — Скоро буде шістнадцять. — Чи ж не рано ти задумав одружуватися? — Як вам сказати, пане Маковій, — зам'явся Юрко. — Одружуватися мені й справді ранувато. Але дівчину дуже люблю. Зачекаю рік-другий і буду одружуватися. — Зрозуміло, — мовив Маковій. — Спробуємо щось зробити, подзвонимо пану Маєру, розповімо йому про вказівку пана Лау. Може, він залишить ваших біженців на проживання в селі. Маковій підняв телефонну трубку, похукав у неї, сказав: — Прошу з'єднати мене з паном Маєром. Просить начальник поліції Симон Маковій. У трубці щось зашаруділо, і до Юрка долинув голос Маєра: «Я слухаю». — Гер Маєр, — чистою німецькою мовою заговорив Маковій, — прошу вибачити за турботу, але я мусив звернутися до вас, поставивши вас, гер штандартенфюрер, до відома. — Я вас слухаю, гер гауптман. — До мене звернувся фольксдойч Юрген Берг з проханцям дати дозвіл проживати в селі біженцям, які мешкають у них на квартирі. А гер Рудольф Лау, як вам відомо, — Маковій по-змовницьки підморгнув Юрку, — наказав всіх підозрілих вивезти сьогодні в напрямі села Мануйлівки. — Маковій знову підморгнув Юркові, заговорив улесливо: — Я порушую наказ гера Лау. Мені суворо наказано нікому не повідомляти про цю акцію, виконати її терміново і повністю. Однак я вважаю за необхідне поставити вас, гер Маєр, до відома!.. У телефонній трубці почувся різкий голос Маєра: — Наказую всіх біженців не чіпати. Село Відрадне повністю знаходиться у моєму віданні, і всі рішення, які стосуються мешканців, можу приймати лише я! Де зараз Юрген Берг? — У моєму кабінеті. — Дайте йому трубку. Маковій поспіхом передав її хлопцю. — Юрген, — промовив Маєр, — ти мені потрібний. Зараз же зайди в палац. Все. Маковій підійшов до Юрка, подав руку: — Вітаю. І не забудь покликати пана Маковія на весілля. Передай матері, що навідаюсь до вас в наступну неділю, як ніщо не завадить. — Спасибі вам, пане Маковій! — І попроси Маєра, хай дасть посвідчення вашим біженцям, що вони довели свою лояльність новому порядку. …Маєр привітно зустрів Юрка. — Я викликав тебе у вельми важливій справі. І мені, і тобі, Юрген, загрожують неабиякі неприємності. Нам треба подумати, як поліпшити удари долі. Ти розмовляв з паном Шудрею? — Так, гер Маєр. — Що сказав цей старий базіка? — Він підтвердив, що дав вам кілька пачок асигнацій, і пообіцяв дати подібні свідчення всім, хто його питатиме. — Чи, можна вірити цьому йолопу? — Так, гер Маєр. — Отже, одне питання вирішене. Тепер — друге. Я колись говорив тобі, що поки гер Маєр знаходиться в цьому палаці — ти можеш бути спокійним. І це справді так. Проте, не виключено, що мені доведеться залишати палац. І це може негативно вплинути на вашу родину, на долю ваших біженців. У мене, Юрген, є друзі, але є й впливові вороги. І один з цих ворогів — бригаденфюрер фон Лау. У зв'язку з цим мені потрібна твоя допомога. — Що я мушу робити, гер Маєр? — Перш, Юрген, ніж говорити про конкретні речі, я мушу дати тобі загальні настанови. Ти залишишся в селі без моєї допомоги і мусиш вистояти, виконати важливе завдання, яке я хочу тобі доручити. Від цього залежить наше майбутнє. Маєр закурив товсту, як палець, запашну сигару, вивчаюче поглянув на Юрка і заговорив повільно, чітко вимовляючи кожне слово. — Ти, Юрген, жив у країні більшовиків. І хотів ти чи ні, а все одно мусив набратися їхньої мудрості. Тепер ти повинен переучуватися. І чим скоріше, тим краще. Я допоможу тобі опанувати «вищу математику», і ти станеш непереможним. Що є «вища математика»? Маєр втупив у хлопця погляд своїх драглистих холодних очей і лунко забарабанив довгими випещеними пальцями по блискучому полірованому столі. — Змалку, — почав гестапівець, — тебе вчили, що треба бути добрим, чесним, справедливим, правдивим. Чи не так, Юрген? — Так, гер Маєр, я й намагаюся бути чесною людиною. — Тепер ти повинен зрозуміти, що все це безглузді вигадки, дурниці! Нема, — голос Маєра заскрипів від натуги, — ні правди, ні чесності, ні справедливості! Це все вигадки для нікчем! Для безсилих хлюпиків, які сподіваються досягти своєї мети добротою, чесністю, працьовитістю! Запам'ятай, що основна і безвідмовна зброя — це сила! Тільки силою можна взяти все потрібне для представника вищої раси. Фюрер навчив нас, німців, «вищій математиці». Ми сприймаємо лише те, що нам корисне — і не більше! Ми хочемо володіти світом, прагнемо захопити всі його багатства, і цій меті повинні підпорядкувати всі свої зусилля. І всі засоби — дозволені! Зрада, віроломство, підступ, наклепи, вбивства… Оце і є «вища математика». Юрко слухав теоретичні міркування Маєра і ніяк не міг збагнути, до чого хилить фашист і навіщо він взагалі затіяв всю цю несподівану і безглузду розмову. І Маєр, ніби вгадавши його думки, пояснив: — Незабаром в палац прибуде важлива комісія і, можливо, ти даватимеш на ній свідчення. І від твоєї поведінки буде залежати моє і твоє життя. — Про що, гер Маєр? — Комісія цікавитиметься, які гроші я взяв у Шудрі. Тобі покажуть фунти стерлінгів, і ти повинен підтвердити, що подібні купюри ти бачиш уперше в житті. І це буде вигідно — мені й тобі. Ти все збагнув, Юрген? — Так, гер Маєр. Я зроблю, як ви наказуєте. — Ти справжній компаньйон, Юрген. Я радий, що не помилився в тобі. Тепер поговоримо про інші, не менш важливі для нас, справи. Фюрер, як я говорив, вирішив завоювати весь світ. Ми — солдати фюрера. І в нас, крім основної мети, є своя, особиста. Нам необхідно стати володарями скарбу пана Хоткевича. І ми будемо тоді непереможні. Але все це не так просто. Скарб приваблює дуже багато бажаючих. І їх дії ми повинні враховувати. Маєр, не поспішаючи, дістав з кишені золоту запальничку, припалив погаслу сигару: — Я мушу попередити тебе, Юрген, — сказав притишено, — ти мусиш особливо остерігатися пана Пістряка. Він люто ненавидить тебе, підозрює, що ти дієш заодно з лісовими бандитами. Ти мусиш знати, Юрген, хоча це важлива, надзвичайно важлива таємниця: пан Пістряк — давній офіцер німецької розвідки і користується повним довір'ям генерала фон Лау. Їм, як і нам, не дає спокою скарб пана Хоткевича. Треба бути дуже й дуже обережним. І останнє. Я прошу тебе наловити на тридцяте число риби. До мене прибуде гість, від якого залежить моє майбутнє. Мій гість дуже любить рибу. І запам'ятай, Юрген, ти ніколи не бачив купюри фунтів. — Гер Маєр, — підвівся з стільця Юрко, — я знову натрапив на значну кількість грошей. Їх надто багато. — Яких? — одразу ж запитав німець. — Фунтів стерлінгів. — Де зараз ці гроші і скільки їх? — У нашій хатині. Я ж кажу, багато — лантух. — Що означає слово лантух? — Великий мішок, гер Маєр. — Де ти взяв ці гроші? — У мешканця нашого села Тимофія Пампушки. Його брат служив лакеєм у пана Хоткевича і вкрав колись ці гроші, їх було п'ять мішків. Тепер лишився один. — Де ж інші? Кому він їх віддав? — Пампушка спалив їх, коли розпалював піч. — Як це спалив? Яку піч розпалював? — Підкладав пачку грошей під дрова і підпалював їх. — Це просто божевілля! — простогнав Маєр. — Палити в печі фунти стерлінгів! Цей тубілець навіть не підозрював, що він робить! За кожну пачку купюр він міг би купити три шикарних легкових авто. Яке дикунство! Ми зараз же поїдемо до вас і заберемо ці гроші. Твоя знахідка допоможе позбутися мені жахливої небезпеки. Він підняв телефонну трубку і гукнув: — Франц, підготуй машину! …«Опель» зупинився біля воріт, і Маєр швидко піднявся на ґанок. Юрко відімкнув двері, завів Маєра в хатину, показав мішок з грішми, зав'язаний тугим зашморгом. Гестапівець розрізав міцний шнурок, дістав пачку грошей, підніс до вікна і радо прошепотів: — Вони… Потім поклав гроші на місце, міцно зав'язав мішок, сказав: — Це воля провидіння! Ти, Юрген, втретє рятуєш мене від небезпеки. Клич Франца. У хатину зайшов водій, і Юрко допоміг перенести йому гроші в машину. Маєр задоволено опустився на сидіння. — Юрген, ти мусиш знову поїхати в палац, допоможеш занести цю знахідку в мою опочивальню. У Зоряній стояли напівсутінки, Маєр наказав поставити мішок поблизу письмового стола, подякував Францу. Той козирнув і вийшов. — Я теж можу йти? — запитав Юрко. — Так, ти вільний! Юрко відступив до дверей і вклонився Маєрові. — Спасибі вам гер Маєр, за наших біженців! Вони цілком лояльні люди. Коли я вас сховав у льосі від бандитів, наша біженка допомогла мені поставити на ляду важку бочку з капустою. Вона дуже хотіла врятувати вас, гер Маєр, і коменданта Штарка. — Ідея! — вигукнув Маєр. — Я видам їй за це посвідчення, а також твоїй матері, що вони врятували німецьких офіцерів від бандитів. Він хутко сів за стіл, дістав із сейфа бланки, заповнив їх, запитав у Юрка: — Як прізвище вашої біженки? — Павлюк Галина Денисівна. — А як ім'я твоєї матері? — Марія, гер Маєр. — Чудово! Одержуй посвідчення! І можеш бути спокійний! Гестапівець дістав із сейфа ще два бланки, подав їх Юркові: — Це дозвіл на отримання пайка. Ці бланки здаси коменданту Штарку. Кожен місяць ваша біженка отримуватиме кілограм масла. Юрко ледве не бігом подався до діда Захарка. У кімнаті побачив Лесю, Галину Іванівну, Женька. — Ура! Маєр наказав відпустити всіх біженців, — радісно вигукнув. — Можна повертатися додому! Розділ сьомий
ПОЇЗДКА В СТРІЛЕЦЬКИЙ ЛІС


Юрко з Лесею зайшли на Славкове подвір'я. Двері в сіни були відчинені. Юрко заглянув у хату. Славко у великих білих ночвах мив дрібну картоплю і складав її у пузатий, закіптюжений чавунець. На лаві стояли невеличкі жорна, поряд з ними миска з теплим, тільки що намолотим борошном. У печі догоряли дрова, і скупе полум'я ледве жевріло між чугунцями та горщиками. Славко побачив Юрка та Лесю, витер рукою спітніле чоло, ніяково посміхнувся: — Заходьте і трохи почекайте. Зараз дотоплю піч. Мати пішла на роботу, я сам на господарстві. Учора млин купили, — хлопець кивнув на жорна, — тепер сам мірошникую. За годину — три кілограми борошна. Зараз ще поставлю картоплі поросяті і буду вільний. — Я вам риби приніс. Сьогодні повні ятери набилися. — Юрко поклав на лаву торбинку. — Спасибі, на вечір кашу зварю і насмажу. І нашого постояльця пригощу. Він любить рибу. — Хіба приїхав? — Сьогодні вранці. Святий сидів у світлиці в чорній просторій рясі. Перед ним лежала розкрита грубезна біблія. На шовковій темно-червоній скатертині блискотів великий мідний хрест. На блюдечку біліли дві проскурки, у кутку перед іконами тьмяно горіла лампадка, ледь освітлюючи таємничі лики святих. У хаті пахло оливою. Славко схопив відро, на ходу гукнув: — Я зараз, принесу води. Цю ж мить Юрко нахилився до Лесі, прошепотів: — Ти побудь із Славком, подивися на книжки, а мені треба поговорити з батюшкою. Розумієш? Дівчина кивнула головою. Юрко пішов у світлицю до Святого. Святий відсунув папери, сказав похмуро: — Довелося терміново їхати до хірурга чистити рану. Нема гірше, як немощі людину обсядуть. Як там у Києві? — Бачив Клару. У них все гаразд. Просила передати, що арештували родину Патлаха. Святий важко зітхнув: — Погана новина. Ми з Патлахом всю громадянську пройшли і разом лишилися в підпіллі. Затягують фашисти зашморг. Що ще? — Проти лейтенанта Вершини готується провокація. Гестапівці хочуть розпустити чутку, що його дочка Люся видала підпільниць на аеродромі. — Знову ту ж пісню думають заспівати. Далі? — Ніби все, Павле Павловичу, — й тут же спохватився: — Ні, ще не все. У мене є знайома дівчина в Києві. Катя. Так у них родичка ховається з дітьми, бо її чоловіка арештували. І видав його немовби якийсь Рудий. — Рудий? — здивовано запитав Павло Павлович і звів докупи густі брови. — Той, що в нашому загоні діє, — пояснив хлопець. — Тітка Марина казала, що він з Васильківських Дач. — Стій! Яка тітка Марина? — стривожено запитав Святий. — Родичка Каті. Я ж вам говорив. — Як її прізвище? — Не знаю. — Марина, — в задумі мовив Святий. — А де вона живе в Києві, на якій вулиці? — На Кузнецькій, біля вокзалу. — На Кузнецькій? — перепитав Павло Павлович. — І гестапо забрало її чоловіка? От лихо! Пропали хлопці! — Які хлопці? — стривожився Юрко. — Наші, — забідкався Святий. — Позавчора по цій адресі пішли три наших зв'язкових. А явка, виходить, викрита. На них там гестапівці чекають. Святий встав із-за столу, зашкутильгав по світлиці, метляючи полами довгої ряси. Затим зупинився навпроти Юрка, безпомічно розвів руками: — І нічим їм не допоможеш. Нічим. Схопили їх уже, мабуть, гестапівці й катують. У тебе все? — Святий важко сів на стілець, простягнувши поперед себе забинтовану ногу. — Майже все, — відповів Юрко, — якщо не говорити про те, що мене недавно хотіли втопити. Добре, що Леся врятувала. — Хто? Поліцай? Хлопець розповів про несподівану пригоду на березі річки. Святий зупинив його порухом руки: — Зачекай. Петро Солодовник, це той, що його батько до війни садівником працював і їхній дім стоїть над Прип'яттю? — Він. І хлопців підмовив, щоб зі мною розквиталися. — Дурень! — гнівно мовив Святий. — Це через нього мусив я до хірурга їхати. Зустріло мене п'яне на вулиці, назвало «довгогривим жеребцем» і так штовхнуло, що я опинився в канаві, забив поранену ногу. Тому й рана відкрилася. Він хвилю помовчав, щось обдумуючи, потім порадив Юрку: — Ти ось що, не ходи вранці трусити ятери і взагалі сам на берег не потикайся, бо знову можуть підстерегти. Днів п'ять побережися, а там ми вивеземо їх із села. Скільки лиха через це може трапитись! Жаль, як зв'язкові нарвуться на засаду. І Чечеля жаль. — Якого Чечеля? — Господар явки, мій товариш, разом починали працювати в міліції. Дуже гарна й порядна людина, чудовий товариш. Дружина в нього хвора. Пропонували їхати в тил — відмовився, лишився в підпіллі. — Я залишив Каті продукти і гроші, — повідомив Юрко, — там і родині підпільника вистачить. — Ти, Юрку, — попросив Святий, — піди зараз до шевця Семена Яхна і попроси, хай він хутчій прийде до мене. Скажеш — дуже важлива справа. Юрко вийшов із світлиці, сказав Лесі, яка розмовляла з Славком: — Ходімо, нам треба ще до Яхна зайти, забрати полагоджені черевики. По дорозі до шевця Леся поцікавилась: — Що трапилося, Юрко? Чого ти такий схвильований? Юрко розповів про провалену явку, про зв'язкових, які пішли в Київ, і додав засмучено: — Я й не подумав, що на ту квартиру можуть піти партизанські зв'язкові і натрапити на гестапівську засідку. І тепер ніби винним себе почуваю. Дома на Юрка чекав Вовка. Він два тижні був на островах, їздив косити для громадського господарства сіно. Хоча й важко було працювати, хлопець не ремствував. Поблизу косарів не було жодного поліцая. Ніхто з них не відважився їхати на острови і лишатися там на ночівлю — боялися партизанів. — Косили поблизу Стрілецького лісу, — розповідав Вовка, — а там повно грибів. І все боровики. Є й рижики. Теж гарні для соління. Поїхали? Взимку як знахідка буде. Давай завтра й рушимо. І Галинка хоче поїхати. Ти бери Лесю — і гайда. Юрко поглянув на Лесю, запитав: — Поїдемо? — Ні, — повагавшись, відповіла дівчина. — Боїшся? — щиро здивувався Вовка. — Чого? Є чого, — ухильно відповіла Леся. Юрко розповів товаришу, як на нього напали хлопці. «Що буде, — похмуро мовив він, — як нас підстережуть в глухому Стрілецькому лісі?» — Не підстережуть! — безпечно вигукнув Вовка. — Я нікому й словом не промовлюся про нашу поїздку. Хто знатиме? — Хіба що, — все ще сумніваючись, згодилась Леся, — тільки й Люкса візьмемо. Так безпечніше буде. — То завтра й рушимо, — зрадів Вовка. У цей час рипнула хвіртка, і на подвір'я зайшов Щупак з Клейстом. Німець був одягнений в сірий костюм спортивного крою, в легкі черевики, на голові — круглий зелений капелюх з білою квіткою. Вовка одразу ж пішов, побачивши старосту та німця. Клейст тримав у руці дві вудки. Староста ще здалеку вигукнув: — Зустрічай, Юрку, гостей. Хоче пан Клейст половити рибки. Закортіло йому спіймати жереха. Я думаю, найліпше спробувати з Митрофанової кручі. Там жерех часто грає. І ще є в нас одне діло до тебе. Клейст привітно кивнув головою і теж став пояснювати мету свого візиту: — Привіз сюди спінінг та вудку і жодного разу не був на річці. Робота. І на острів ніяк не можу вибратися, покласти квіти на місце загибелі брата. Все ніколи. Ось і післязавтра вилітаю в Берлін, додому. Та після повернення ми обов'язково побуваємо на Бобровому острові. Староста кивнув Юркові: — Ти покажи пану Клейсту, як краще ловити рибу. Хай відведе душу. І ще одне: пан Клейст хоче купити українську вишиванку. Мати дома? — На роботі. — Поки половите рибу — прийде, і ти запитаєш. Пан Клейст за все заплатить. Честь честю. Юркові не дуже хотілось скніти над вудками та чекати, поки якась необачна рибина почепиться на гачок. І відмовити Клейсту не міг. Німець працює на Татарському острові, має доступ до важливих таємниць, які цікавлять командування партизанського загону. Можливо, хоч про щось та промовиться. Ще Юрко сподівався, що він супроводжуватиме Клейста, коли той поїде на Бобровий острів. Лейтенант Вершина надавав тій поїздці неабиякого значення. Староста пройшовся подвір'ям, прочинив двері повітки, оглянув коней, похвалив Юрка: — Молодця! Коні, як перемиті, видно руку господаря. Тільки ти їх від роботи не відучай. Як нема чого возити, сам сідай і гайни по берегу Прип'яті. Щоб не застоялися. — І, трохи притишивши голос, додав: — На четвер нічого не плануй. Підемо на Шляхетське. Отам «рибки» буде! Юрко виніс з повітки вудку, накопав черв'яків, узяв вареного гороху, запросив німця. — Ходімо, гер Клейст, я знаю місце, де добряче клює. І ви обов'язково наловите гарних судаків, а може, пощастить підсікти жереха або сома. На кручі Клейст розстелив брезентовий килимок, роздягнувся і склав на нього акуратно свій одяг. Потім узяв вудку з міцною волосінню, туго намотав на металеве коліщатко, розмахнувся і закинув блешню мало не на середину Прип'яті. Юрко здивовано дивився на небачений пристрій. — Спінінг! — задоволено пояснив Клейст. — Він значно кращий за вудку. Німець почав намотувати волосінь на котушку, і вона швидко закрутилася. Невдовзі волосінь натяглася, напружилася, як струна. — Клюнула! — вигукнув. Клейст збіг з кручі і швидко пішов понад берегом, то попускаючи волосінь, то підтягуючи її до себе. Незабаром він виволік на мілину величезного, сріблястого жереха. — Ви чудовий рибалка, гер Клейст! — шанобливо вигукнув Юрко. — Такі улови трапляються рідко. — Мені просто пощастило, — задоволено відповів німець і знову закинув спінінг. По Прип'яті проплив катер. Він тягнув за собою баржу, навантажену паперовими мішками. — На Татарський, — пояснив Клейст, — цемент. Юрко промовчав, не став підтримувати розмову. Адже його зацікавленість може викликати небажану підозру. — Юрген, я можу придбати в селі масло і мед? — раптом запитав німець, ніби й не було катера на річці. — Звичайно, гер Клейст. — Я заплачу, я маю марки. Хочу повезти додому свіжого масла і квіткового меду. До війни в Німеччині продавали український мед, і він користувався величезним попитом. — Я можу дати вам масла, гер Клейст, — озвався Юрко, — і меду. У цей час волосінь на спінінгу знову натяглася, і він ледве не випорснув з рук рибалки. Клейст зайшов у воду, довго бродив по мілині, то підтягав до себе рибину, то давав їй волю, остерігаючись, щоб не порвалася міцна волосінь. Нарешті таки виволік на берег чималого сома. — Чудовий улов! — вигукнув. — Я ще ніколи не ловив такої велетенської риби. Клейст набрав у брезентовий мішок еоди, вкинув у нього обидві рибини, пояснив: — Можливо, пощастить довезти мої трофеї додому. Німець сів на килимку, потім ліг на нього, поклавши під голову білі незасмаглі руки. — Яка багата і красива місцевість, — мовив задумливо, — фюрер недаремно назвав ці землі скарбницею. І ми завоювали їх. Дорогою ціною заплатили за цей життєвий простір. І продовжуємо оплачувати життям своїх солдатів. — Він важко зітхнув. — Загинув на цих землях і мій улюблений брат… Юрген! — несподівано змінив тему розмови Клейст. — Чому гер Шредер ставиться до тебе з такою недовірою? Що врешті-решт трапилося? — Не знаю, гер Клейст! — розгублено знизав плечима Юрко. — Дуже дивно, — продовжував німець, — він навіть відмовився піти зі мною рибалити, коли довідався, що я йду з тобою. І навіть більше, — Клейст притишив голос, — навіть попередив мене, щоб я не вірив фольксдойчу Юргену Бергу. «Він зрадив своїх, — переконував мене, — і ніколи не буде вірним до кінця великій Німеччині». Чому він так вважає? — Не знаю, гер Клейст, — безсило розвів руками Юрко, — хоча побоювання гера Шредера можна зрозуміти… — Як? — Дуже просто, — з болем у голосі мовив Юрко, — фольксдойчі певною мірою чужі для своїх, і ще більш далекі для місцевого населення. — Ти маєш рацію, Юрген, — погодився Клейст, — дійсно, до всіх, хто народився і виріс в країні більшовиків, виявляється певна недовіра, і це зрозуміло. Але кожен фольксдойч, який вірою й правдою служить рейху, завоює повне довір'я фюрера. — Я теж так думаю, гер Клейст, — відповів Юрко. — Я говорив про тебе з полковником фон Маєром, — продовжував німець, — і він дав тобі блискучу характеристику. Задоволений Юргеном Бергом і комендант Штарк. Ти обов'язково будеш моїм провідником, коли я зможу поїхати на Бобровий острів. — Спасибі, гер Клейст, я вам дуже й дуже вдячний. Коли почало вечоріти, Юрко запросив Клейста до хати, пригостив його холодним пареним молоком з медом. Нарешті повернулася з роботи мати. Побачила німця, привіталася, розгублено зиркнула на Юрка. — Мамо, — озвався Юрко, — це гер Клейст, він мешкає в пана старости і хоче замовити вишиванку. Він післязавтра їде в Берлін, і вирішив привезти своїй родині подарунок. Мати мовчки дістала з скрині купон вишитої сорочки, поклала її на стіл перед Клейстом. Той захоплено розглядав візерунок, задоволено кивав головою і кілька разів промовив: — Гут! Гут! — Потім запитав: — Скільки коштує ця сорочка? — Ми даруємо її вам, — шанобливо відповіла мати, — на добру згадку про перебування в нашій родині. Клейст подякував, потім дістав гаманець і поклав на стіл десять марок. Хлопець взяв у коморі банку меду і допоміг Клейсту віднести її разом з рибою до будинку Щупака. Німець подякував і пообіцяв, що тільки він повернеться з Німеччини — знову прийде ловити рибу. Юрко берегом Прип'яті пішов до Святого. По дорозі обмірковував розмову з Клейстом. Фашисти без сумніву вирішили застосувати якусь нову зброю проти партизанів. Що це за зброя? Невже хочуть знищити навколо всю рослинність, як це вони вже зробили на Дорошевому острові? Стурбувала його й недовіра Шредера. Невже цей фашист щось запідозрив? Проте підстав для особливого хвилювання немає. У чому може Шредер звинуватити фольксдойча Юргена Берга? Ніяких компрометуючих доказів він не може мати. Святий уважно вислухав розповідь Юрка, похвалив за оперативність, порадив бути ще обережнішим. …Уранці всі четверо прийшли на берег Прип'яті з великими кошиками. Леся прихопила з собою й Люкса. Дівчата сіли в човен. Вовка та Юрко пішли за веслами. — На Круглику, — тихо розповідав Володя, — водолази Зброю із затоплених барж піднімають. Кумедні такі, як марсіяни, у своїх скафандрах. — Звідки ти знаєш? — Сам бачив. Покликав мене Гончар, щоб показав, де затоплена друга баржа, бо він на неї ніяк не міг натрапити. От я і показав. Тепер партизани матимуть вдосталь патронів. І гвинтівок там теж вистачить. Як Сиволап не старався, все одно боєприпаси до наших потрапили. — Далі Вовка ще більше стишив голос. — Тепер нова справа. Мені отой поранений артилерист, що в бабусі Соломонихи проживає, Ованесян, розповів про схованки в Стрілецькому лісі. Гранати там, кулемети і міномети закопані. — І ти думаєш знайти ті схованки? — зиркнув на товариша Юрко. — Так, ми з Ованесяном уже їздили туди, він і місце показав. …Стрілецький ліс розкинувся на піщаному узвишші. Під ногами, ніби килим, лежала суха глиця. Галинка перша вискочила з човна, гукнула: — Беріть кошики — і за роботу! Сосняк справді був усіяний білими грибами. Боровики росли всюди, особливо на прогрітих сонцем, щедро напоєних недавніми рясними і теплими дощами галявинах. Найбільше було маленьких боровичків, які, мабуть, тільки цієї ночі пробили вогку глицю і зачудовано дивилися на таємничий, дрімотний бір. Швидко набрали повні кошики грибів. Дівчата заходилися їх перебирати. — Ви перебирайте, — сказав Вовка, — а ми пройдемо в ліс, нам треба вирізати вудлища. — Тільки не заходьте далеко! — гукнула Галинка. — Бо нам страшно одним лишатися! — А коли хлопці відійшли подалі, таємниче звернулася до Лесі: — Мені треба з тобою поговорити, тільки щоб усе лишилося між нами. Добре? Леся не чекала такої розмови, нерозуміюче стенула плечима. — Говори. — Тільки між нами, — знову нагадала Галинка, — просив Петро Солодовник передати тобі… — Можеш не передавати, — посуворішала Леся, — нема мені чого слухати. — І насторожено обвела поглядом ліс. — Не бійся, — заспокійливо мовила Галинка, — тут нікого немає. І ти, Лесю, послухай, що я тобі скажу. Мої слова нічому не завадять, а може, й на користь підуть. — Про що ти хочеш говорити? — Не дружи з Юрком, — порадила їй Галинка. — Чому? — Погані вони люди, Берегові. І вам треба тікати від них. З ким ти дружиш? Сама поміркуй. Палив Юрко Дібровне? Палив! Убив двох партизанів? Убив. І гестапівці з ним запанібрата. Що ти скажеш, як прийдуть наші? Як ти людям будеш в очі дивитися? Це не я кажу, а так Петро просив тобі передати, хоча я теж такої думки. — Дурницю Петро говорить! — сердито відповіла Леся. — Правду він каже, — заперечила Галинка, — все село зневажає Берегових. Сиділи тихо, як миша під віником, мовчали, що вони німці, а документи берегли, чекали свого часу. Тепер — фольксдойчі. Німці їм і борошно, і масло видають, сіллю забезпечили. До кого ще фашисти в селі в гості їздять? До Берегових. І Юрко перед ними, як та дзига, крутиться, годить, вислужується. А ти його за ручку і ходиш по вулиці. Люди ремствують. І про тебе недобре говорять. — Хай собі балакають! — Дивися, — застережливо кинула Галинка, — щоб не довелося жалкувати, бо, як кажуть, буде каяття, та не буде вороття. Юрку прощення не буде. — Не тобі судити Юрка, — закипіла від образи Леся, — не тобі виносити йому вирок! Так Петру і передай! — Я що? — розгубилася Галинка. — Я лише прохання Петра виконала, а ти — дивися. — Не будемо про це говорити, — перебила Галинку Леся, — і давай взагалі забудемо про цю розмову. Ти мені нічого не говорила, а я нічого не чула. І про Юрка не думай погано, він славний хлопець. Я з ним дружу, я й відповідати буду за свою дружбу! Хлопці тим часом ішли в глиб лісу. Невдовзі Вовка підійшов до старого дуба, на стовбурі якого виднілися три глибокі зарубки. Потім відійшов На п'ятдесят кроків ліворуч, сказав: «тут» і, діставши з-за паска невеличку саперну лопатку, став копати м'яку, піддатливу землю і складати її на розісланий мішок. Раптом у піску заблискотіла позеленіла обойма патронів. Вовка сказав упевнено: — Тут схованка! Незабаром лопатка знову вдарилася об щось тверде. Вовка відкинув пісок, і з-під землі виглянув ріг ящика. Хутко відкрили його. У ящику рівними рядками були складені гранати-лимонки. Вовка дбайливо зарівняв схованку і прикрив її глицею. — Тепер можна порадувати лейтенанта, хай приїздять і беруть вантаж. Тут чимало боєприпасів, буде чим пригостити фашистів. — Він витер об траву руки, розправив плечі, сказав рішуче: — Буду проситися в партизани. Скільки ж сидіти дома? Досидимося, що й війна закінчиться. Чув новину? Цієї ночі Петро Солодовник, Сергій Булах, Йосип Шаповал і Олексій Шумейко зникли з села, а ми все ще чогось чекаємо. Пора й нам братися за зброю. Розділ восьмий
ШЛЯХЕТСЬКЕ БОЛОТО


У Берегових сіли снідати, коли до хати зайшов староста Щупак. Він широко перехрестився біля порога, прогув басом: — Хліб та сіль добрим людям! — Сідайте до столу, Юхиме Мартиновичу, — тут же запросила його Марія Федорівна, — чарку вип'єте і судачки є смажені. Щупак сів за стіл, випив чарку, підсунув до себе сковорідку з смаженою рибою. — Смачна! — похвалив. — їж і хочеться. Німці їдять — не нахваляться. І все кажуть мало. Давай їм курей, яйця, телятину, мед, вершки. Оце возили на Татарський острів по два бідони вершків, а тепер велено чотири. І ще кожен день здай п'ятсот яєць. Хоч бери та сам несися. І небагато ніби, а взяти ніде, бо курей німці ж вибили й поїли! Щупак випив ще чарку горілки, подякував і звернувся до Юрка: — Ну, ходімо, бо вже час. І пукалку незабудь взяти, бо врем'я таке, що все може бути. — Куди це ви хочете піти? — поцікавилася Юркова мати. — Не кудикай, Маріє, — невдоволений озвався Щупак, — бо накудикаєш невдачу. Є тут одне діло. Прийдемо — розповімо… Понад Прип'яттю вийшли за село. Здалеку виднівся Кам'яний Ріг. Верхів'я зелених тополь ледь мріяли на тлі блакитного неба. Староста приклав руку до чола, оглянувся навколо, роздумливо сказав: — Жаль Самусевого лісу. До чого ж мальовничий та грибний. Тільки що поробиш? Не вжалієш батька в наймах, так і його не врятуєш. — Невже німці вирубають? — затурбувався Юрко. — Під корінь, — махнув рукою Щупак. — 3 дня на день мають пригнати полонених і пустять під сокиру! Дзвонив Штарк, наказав забезпечити харчами охорону полонених, розмістити по хатах офіцерів. Пропав ліс — і собака не гавкне! Шляхетське болото — всіяне глибокими невеличкими озерами, заросле високими очеретами, осокою. Під соковитою осокою затаїлися підступні «вікна», небезпечні трясовини. Щупак вирубав молоду осичку, обчухрав на ній листя та гілки і, перш ніж ступити на хистку трясовину, промацував її тонкою жердиною. Торф'яне болото, як живе, крутилося під ногами, угиналося, покривалося червонястою, іржавою водою. Часом нога грузла в м'яку, податливу трясовину, і тоді на поверхні з'являлось безліч бульбашок болотного газу. Вони лопалися і загрозливо шерхотіли. — За мною пантруй! — наказав Юрку. — Намагайся йти слід у слід, бо тут такі «вікна», що лише захурчиш. На березі річки натрапили на загризеного вовками оленя. Він лежав на стежці, відкинувши рогату голову, і на його горлянці зяяла глибока рана. На вогкій землі виднілися відбитки широких вовчих лап. Щупак розстебнув піджак, поторсав рукою наган, пояснив: — Сіроманці десь поблизу засіли. І зброю варто мати на похваті. Вовк, правда, людей не чіпає, але все може бути. Обережно обійшли оленя, піднялися на зелений пагорб. Далеко видівся Червоний хутір. Крізь верхів'я верб проглядав дах лісопильного заводу, визирали стіни рублених хат. Над хутором височіли бані кам'яної церкви. Праворуч темнів дрімучий Гаркушин ліс. Розлогі верхів'я височенних сосон змикалися над землею темно-зеленою, аж чорною, стіною. Навкруги, як казкові люстерка, блискотіли на сонці озера, вигравали чистими хвилями. Щупак уважно роздивлявся навколо: — Оце прямо перед нами В'юнове озеро, — пояснив, — там тьма-тьмуща в'юнів. Староста повернувся праворуч, туди, де над берегом річки ледь виднілася протоптана звіриною стежка. — Ще ти глянь, — звернувся він до Юрка, — у тебе очі зіркіші. За озером стежка має повертати ліворуч, а потім знову вийти до Купельниці. Отам і хура. Щупак несподівано замовк, нахилився, став пильно дивитися на стежку і нарешті видихнув сполохано: — Слід! І не один! Двоє тут прошвендяло! — Який слід, Юхиме Мартиновичу? — запитав Юрко. — Хтось перед нами недавно пройшов. Один у чоботях, а з ним другий — у черевиках. Недавно пройшли. У слід ще й вода не набралася. От не пощастило! Чого доброго й на партизан нарвемося… Ото буде нам золото! Щупак дістав із-за паска наган, сторожко, як той сполоханий вовк, оглянувся, мабуть, міркував, як йому бути — йти далі, чи краще повертати додому. Юрко затамував посмішку, уважно дивився на відбитки слідів. Догадувався, то пройшли Трохим Свічка та Кузьма Карпухно. Добре, що він устиг своєчасно попередити лісника про свою мандрівку на Шляхетське болото. Тепер можна не турбуватися. — Справді, Юхиме Мартиновичу, — занепокоєно озвався Юрко, — хтось недавно пройшов. Чого доброго натрапимо на партизан. Може, краще вернутися? — Усяко може бути, — погодився староста, — тільки не будемо холодець розводити. Їх двоє, і нас двоє! Треба лише до них наблизитися непомітно — і я їх на місці покладу. Стріляти я вмію! І ти тримай зброю напоготові. Щупак обережно скрадався по ледь видимій стежині, тихо, без зайвого шуму промацував жердиною дорогу. Та ось несподівано він ступив крок убік і провалився по пояс у баговиння. — Тягни! — крикнув, вилаявшись, до хлопця. Юрко ледве витяг старосту за жердину. Той одразу ж сів на купину, зняв чоботи, повиливав з них воду і сказав розважливо: — Як не мацав, а все одно вскочив. Одному на це болото й рипатися не можна. Не встигли вони обминути озеро, як із-за куща раптом пролунав голос Трохима Свічки: — Добрий день, пане старосто! Куди це ви зранку чимчикуєте? За в'юнами чи, може, за чимось іншим? І пан рибалка з вами? Виходить, за рибкою рушили на Шляхетське болото? — Свічка! — пробурмотів Щупак. — Щоб йому сто колючок в печінку! Теж за скарбом приплівся. І як він довідався про нього? Ніс у чоловіка, як у того хорта. Коли знайдемо скарб — доведеться «погасити» Свічку. Лісник тим часом гукав: — Ідіть сюди, Юхиме Мартиновичу, ми тут з Кузьмою Андрійовичем на хуру натрапили. І думаємо її розкопувати. Так і ви приставайте до компанії. Що знайдемо — поділимо! — Хай би чорти твого батька між собою поділили, — прошепотів староста, — він не сам прийшов, а ще й Карпухна за собою прителющив. Щупак, мало не стогнучи від жалю, підійшов до Свічки та Карпухна, запитав: — Чого це ви, люди добрі, зранку на болото забралися? — Так я ж вам кажу, — вів знову своє Свічка, — хуру в трясовині знайшли. Вимила повінь. Верх видно. То ми з Кузьмою й вирішили подивитися. Коли чуємо — хтось човгає по болоту. Затаїлися за кущем, подумали — партизани. Дивимося, а це ви, Юхиме Мартиновичу. Добре, що нагодилися, гуртом легше той фаетон розкопати. Там, я думаю, на всіх добра вистачить. Як по дукату на брата припаде — теж користь неабияка. — І то правда, — нехотя погодився староста, — щось мусимо знайти в тій хурі. Поволі підійшли до берега. Свічка пропустив наперед Щупака, підморгнув Юркові, мовляв, не думав староста на таку компанію натрапити, хай тепер міркує, як маємо ділити скарб. Карпухно йшов мовчки, не втручався в розмову, обережно ставив на м'яку стежку ноги, взуті в драні, старі черевики. Нарешті Щупак зупинився. З мулу було видно темний, ніби скам'янілий, дашок великої колимаги, схожої на карету. — Ридван, — не сказав, а прохрипів Щупак, — тут рибка буде! У таких ридванах колись їздила вельможна шляхта. Тут обов'язково мусить бути золото. Як не дукати — посуд! — Давайте розкопувати, — запропонував Свічка. — Як є щось путнє — наше буде! — І першим почав копати. Заступ Свічки вдарився об залізяччя, і незабаром лісник відкопав панцир з драбинчастими крилами. Тут же лежав череп з розрубаним навпіл ребристим шоломом. Свічка підняв панцир, і в ньому заторохтіли кістки. — На господаря ридвана, мабуть, натрапили, — пояснив лісник, — це й справді був якийсь ясновельможний пан, бо шолом злотом покритий і панцир майстерно зроблений. Свічка копнув ще кілька раз заступом і натрапив на шаблю з золотим руків'ям, яке було всіяне блискучими самоцвітами. Староста, як кіт, плигонув до шаблі, гукнув: — Зачекай, Трохиме, ти ж бачиш, що тут самоцвіти! Удариш — і пропаде, а воно неабиякі гроші коштує! Щупак заходився розглядати поржавілу шаблю, рахував камінці, і його широке, плескате обличчя розпливлося в щасливій посмішці. — Беріться за роботу, пане старосто, — зауважив Свічка, — дома будемо на ці цяцьки дивитися, а зараз треба поспішати, бо вже й вечір не за горами. — Та воно так, — кліпнув посоловілими очима Щупак, — твоя правда, треба копати, а дивишся на золото — і всього тебе лихоманка трясе! Ти знаєш, Трохиме, скільки коштує оця іржава шабелька? — Не знаю, пане старосто, звідки мені таке знати? — Як на золоті карбованці, — швидко прикинув Щупак, — то тисяч на дві потягне, бо тут кожен камінець вартий невеличкого хутора. Свічка випростався, постояв трохи і знову почав копати важку болотисту землю. Невдовзі заступ наткнувся на позеленілий панцир, розрубаний шаблею мало не до половини. — Оце рубонув так рубонув, матері його хиря! — гукнув староста, тримаючи в руках погнутий панцир. — Ледве не до самого пупа шляхтича розпанахав. Добрий козарлюга, мабуть, рубався тут. Чого, чого, а сили йому ні в кого не доводилося позичати. Наклав повну купу шляхти. — А це що? — здивовано озвався Свічка, піднімаючи з землі шкіряний гаманець. Підкинув його на руці, і з гаманця посипалися круглі золоті монети. Староста лишив заступ, швидко почав збирати монети, поспішав, ніби з вогню вихоплював блискучі жовті кружальця. Він прикусив одну монету, прохрипів радісно: — Дукати! От пощастило нам, хлопці, так пощастило! Таке диво не завжди й уві сні може присниться. Оце скарб — так скарб! Порахували. В гаманці було сорок чотири дукати. — Вважай, що по десять монет припадає на брата, — як той джміль прогув староста. — Хоча воно й не дуже, а теж гарні грошики. От якби такий гаман та одному комусь до рук потрапив… — Давайте будемо копати, — подав голос Карпухно, — правду Трохим каже, що ми цей ридван і до вечора не зуміємо вирити. От скільки батуємо, а ще й половини не викопали. Тут, біля цієї карети, справжнє кладовище. Гаряча, мабуть, січа була, рубалися нещадно! Знову заходилися розкопувати карету і знайшли ще два позеленілих, покритих баговинням панцири. — Треба перепочити, — озвався Свічка, — хоч трохи дух перевести! Нелегка нам випала сьогодні робота. Він присів на траву, сумно поглянув на кістки: — Не було чого шляхті робити — то вона й потонула в болоті. Пішли на нашу землю війною і згинули безславно. Показати б це гітлерівцям, таке і їх чекає. — Не кажи, Трохиме, — подав голос Щупак, — так уже світ влаштований, що не можуть люди без війни обійтися. От було в чоловіка сорок чотири дукати — мало! Хотілося більше мати. Думав, ще розживеться, а воно… — Так я ж і кажу, — мовив Свічка, — що не треба лізти на чужу землю за поживою! Підеш за вовною, а лишишся голеним. — Нема лиха без добра, — заперечив Щупак. — Загинув шляхтич, і тепер нам грошики дісталися. Жаль, що мало. Міг би чоловік і більше в калитці тримати. Перепочили і почали старанно викопувати ридван, відкидали від нього пласти вікового, спресованого мулу. Карета була досить велика, трималася на високих кованих колесах, глибоко вгрузлих в тугу болотисту землю. Несподівано почала проступати вода. Досить було прокопати невеличкий рівчачок, як він починав наповнюватися рудою водою. Болото міцно тримало свою здобич і ніяк не хотіло з нею розлучатися. — Кидай, Юрку, заступ, — гукнув Щупак, — бери брезентову торбу та вичерпуй воду. Так скоріше буде, бо й до вечора не управимося. Хлопець почав вичерпувати воду і виливати її на берег річки. На піску тьмяно блиснула золота монета. Юрко підняв її. — Ще один дукат знайшовся! Староста вихопив монету, прикусив її, задоволено хитнув розкошланою головою: — Золото! Панове, давайте вчинимо так: все, що знайдемо — в одну купу. А потім — поділимо! Чесно, по-братськи! Поволі виринала з болота громіздка карета. Вже з'явилися навіть віконця, затягнуті тонкою, потрісканою плівкою. Нетерплячий Щупак заступом підважив різьблені дверці, і вони впали на землю. У кареті знайшли скриньку з золотим та срібним посудом, келихи, виделки з гербами якогось шляхтича. Другу таку ж скриньку, оббиту товстими мідними листами, знайшли під сидінням. Староста кинувся до неї, шарпонув кришку, здивовано вигукнув: — Замкнута! Ти бач, пролежала в болоті стільки років, а замок все ще тримається. На совість працювали давні майстри. Подай, Трохиме, сокиру, бо мене нетерплячка з'їдає, хочеться дізнатися, яка риба потрапила в наші сіті. Щупак підважив сокирою кришку, почервонівши від натуги, відірвав і став діставати із валізи гаптовані золотом кунтуші, жупани, камзоли. Лежали там і коротенькі штанці, поцяцьковані золотими ґудзиками. Щупак вибрався з карети, почав рахувати ґудзики на штанях. — Двадцять ґудзиків! — вигукнув здивовано. — І треба ж було на одні штани стільки золота витрачати! Та за один такий ґудзик можна десятеро штанів пошити! Далі він дістав шовкові сорочки, розклав їх на березі Купельниці. Шовк трохи потемнів, але повністю зберігся, і лише на швах, де був прострочений льняними чи якимись іншими нитками, — виднілися дірки. Під сорочками лежали просторі нічні халати, оздоблені густим дрібним мереживом. Щупак взяв штани з золотими ґудзиками, притулив до себе, сказав: — Що як одягти такий мундир і піти до коменданта Штарка? Чи до пана Маєра? Що б воно було, як ти, Трохиме, вважаєш? — Тікали б ви, пане старосто, з комендатури без штанів. Обдер би вас комендант, як липку. — Правду кажеш, — розгонисто засміявся Щупак, — німці люблять золото! Як дізнаються про нашу знахідку — душу витрясуть. Тут, хлопці, треба тримати язик за зубами! На самісінькому дні скриньки під одягом лежав срібний шолом, позолочений пістоль і гаманець із золотими монетами. — Дукати! — прошепотів староста, спрагло розкривши перекошеного рота. — Тут їх сотні дві набереться! От багатство нам, хлопці, привалило! Поблизу карети натрапили ще на кістяки шляхтичів та козаків. Від їх одягу лишилися лише потлілі клаптики грубого сукна. Поруч з кістяками лежали дві позолочені шаблі. Староста одразу затурбувався: — А як ми все ділити будемо? Свічка запропонував: — Давайте так зробимо. Я поділю все золото на чотири купи, і першим будете вибирати ви, Юхиме Михайловичу. За вами — Кузьма, потім Юрко. Остання купка буде мені. Згода? Я думаю, що так буде найліпше. А хочете, діліть ви, пане старосто. Щупак поміркував, похитав рішуче головою: — Діли ти, Трохиме, а я вже буду вибирати. Свічка розклав усе добро на чотири купки. Староста підійшов до кістяка козака, взяв на ньому золотий хрест і подав ліснику: — Теж туди додай! — Ні, хрест хай залишається його власнику, — рішуче мовив Свічка. — Не можна грабувати мертвого оборонця землі рідної. Я на таке діло не піду. — Гріх у міх, — незадоволено пробурчав Щупак. — Йому цей хрест тепер ні до чого. Заберем — і квит! — Ні! — стояв на своєму лісник. — Чому? — ніяк не міг заспокоїтися староста. — Чи ти собі хочеш взяти? — Ні, пане старосто, хочу, щоб він лишився на козакові, на своєму господареві. — Тю на тебе, — свиснув здивовано Щупак. — Та йому вже нічого не треба! Ні волі, ні долі, ні золота! Кістки небораки й ті потліли. Свічка взяв з рук Щупака хрест, запитав: — Скільки за нього можна дати дукатів? — Один, — нічого не розуміючи, відповів непевним голосом Щупак. — Більше не затягне! А то й півдуката… — Так я вам із своєї пайки дам один дукат, а мені хай дістанеться цей хрест, — сказав Свічка. — Не заперечуєте, Юхиме Мартиновичу? — Згода! — пробасив староста. — А як Кузьма та Юрко? — Я згоден, — озвався Карпухно. — І я згоден, — мовив Юрко. — Отже, хрест переходить у мою власність, — твердо сказав лісник, — і я можу розпорядитися ним як захочу. Я так і зроблю… Свічка розмахнувся і кинув золотий хрест у річку. — Тю на тебе! — вигукнув Щупак. — Нема в тебе, Трохиме, десятої клепки! — Хай там лежить, — відказав Свічка, — а тепер вибирайте кожен свій скарб! Беріть, Юхиме Мартиновичу, ту купу, яка на вас дивиться і яка найбільша. Староста підійшов до золота, довго, як зачарований, дивився на поділений скарб, переводив поглядом з однієї купки на іншу. — Нічого не петраю, — протираючи очі, розгублено мовив він. — Дивлюся, і ніби кожна купка більша за іншу. А тут же треба так брати, щоб не проґавити. От лихо! — Дивіться, Юхиме Мартиновичу, — лагідно порадив Свічка, — вибирайте, щоб потім не ремствували. Ще скажете: собі більше взяли, а мене обдурили. — А чого мені ремствувати, — не відводячи погляду від золота, відповів Щупак, — усе чесно поділено, по-братськи! Тут уже нема на кого ображатися! Але вибрати не можу: у очах двоїться! Староста швидко, ніби навколо палахкотіла пожежа, почав укидати золото з крайньої, найбільшої, купки в брезентове відро, яким Юрко вичерпував воду поблизу карети. — Тепер, Кузьмо, твоя черга, — звернувся Свічка до Карпухна, і той, не думаючи, склав у мішок ближню до себе купу. Забрав свою пайку й Юрко. Лісник, склавши у торбу свій скарб, простягнув дукат Щупаку. — А це вам, Юхиме Мартиновичу, за хрест, як домовилися. Староста взяв дукат, підкинув його на долоні і повернув ліснику: — Хай тобі лишається! І хай той хрест і від мене відкупом буде! Грішні ми, грішні, а часом, бува, і совість в якомусь закапелку озветься, запитає: «Що ж ти, чоловіче, коїш?» Давай, хлопці, підкріпитися — і додому! — Треба кістяки поховати, — озвався Свічка, — негоже, щоб вони поверх землі лежали. — І то правда, — погодився Щупак. Додому рушили опівдні. Щупак зиркнув на годинник: — Вам, Трохиме, з Кузьмою краще вийти на Червоний хутір, а ми з Юрком підемо берегом Купельниці до села. Так хутчій буде, і менше уваги привернемо. — Ні, Юхиме Мартиновичу, — не погодився зі старостою лісник, — будемо йти в село гуртом. — Чому? — прогув здивовано Щупак. — А бува, хто з нас зашпортається, в трясовину вскочить і не зуміє вибратися. От і піде поголос — за золото людину погубили! — Таке й вигадаєш! — скривився староста. — Нічого не вигадав, — розсудливо мовив Свічка. — Що старі люди казали? Де золото воняє, там лихо буває! — Та воно так, — знітився Щупак, — хай уже буде, як краще. Гуртом то й гуртом. Коли обігнули Шкільове озеро, побачили фюзеляж літака. На ньому чорною змією виднілася прострілена кулями потьмяніла свастика. Поряд з першим літаком виднівся ще один «юнкере». Він стояв у болоті майже сторчака, і з води визирав його обрубаний хвіст. Свічка показав на величезну вирву, заповнену водою, розповів, що чотирьох німців збив один наш «яструбок». Фашистські позиції були кілометрів за тридцять звідси, а через переправу вдень і вночі йшло наше військо. От німці й посилали свою авіацію, щоб розбомбити переправу. Одного дня вискочило над переправою з-за лісу дев'ять «юнкерсів», а навстріч їм — один наш «яструбок». Затесався він між фашистів і почав розстрілювати їх з кулемета. Один «юнкере» зразу беркиць — і в озеро. За ним і другий чорного хвоста потягнув. Потім ще один спалахнув. Наш літак теж загорівся. Валує від нього чорний дим. Зараз і він упаде в болото. Але ні. Вирівнявся і знову в атаку на «юнкерса» — відрубав йому хвоста. Німці переполошилися, покидали бомби на болото — і хода від переправи. — А «яструбок»? — запитав Юрко. — Упав в озеро, — тихо відповів Свічка. — Упав, як клубок вогню, отам під лісом. Може, колись хтось розкопає останки того героя. — Герой! Герой! — сердито пробурчав Щупак. — Не було йому чого робити, так один на дев'ятьох налетів! Якби не був таким гарячим та врізав драпу — живим би лишився. Життя раз людині дається, і тут жартувати з долею не варто. Давно сказано: береженого й бог береже. — Так він же переправу врятував, — нагадав Свічка. — А по ній ішли жінки, діти. Щупак промовчав, поправив мішок на плечі й запропонував: — Давайте трохи відпочинемо, бо ноги, як подерев'яніли, і торба до землі тягне. Прихопили ми золотце! Якби це до революції — на добрий хутір вистачило б. І млин та олійницю можна було б поставити. І палац справити, такий, як був у пана Хоткевича. — Не журіться, Юхиме Мартиновичу, — зауважив Свічка, — золото завжди в пригоді стане. — А таки так! — підхопив Щупак. — Золото велике діло! Вічні гроші! За золото все можна купити. Свічка послухав Щупака, заперечливо похитав головою: — Ні, пане старосто, не все й за золото можна купити! — Як це не все? Все! — твердо мовив Щупак. Свічка не погодився. — Нема здоров'я — за золото не отримаєш. І совість не заспокоїш. Не купиш за дукачі вірного друга, і кохання за них не придбаєш!.. Тут уже золото безсиле. — Побалакай, Трохиме, — насмішкувато прогув Щупак. — Хай на душі легше стане. Дурниці верзеш! І здоров'я за золото будеш мати! Краще їж, менше працюй — от і здоров'я! Є гроші — буде й повага! Як дуже совість надокучатиме — знову золото не завадить! Даси на церкву — піп гріхи твої відмолить. І кохання купиш! За багатого і царівна піде, а за жебрака — ніхто. Що, неправду я кажу? — Правду, Юхиме Мартиновичу, але не всю! Золото нікому на заваді не стане, це так! Але життя за гроші дорожче, а люди не жаліють нічого, йдуть на бій, на смерть за правду, за волю, за справедливість. Це теж — правда! Над Шляхетським болотом поволі сідало сонце, опускалося за Самусів ліс, золотило високі очерети, вистелило м'яким сяйвом глибокі озера.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка