Василь Лисенко татарський острів



Сторінка6/12
Дата конвертації26.02.2016
Розмір3.24 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Розділ дев'ятий
ЗАГАДКА ПОЗОЛОЧЕНОЇ РАМКИ


Юрко ледве дочекався того дня, коли можна було знову піти до вчителя Олександра Васильовича Заворицького. Не давала йому спокою позолочена рамка з портретом його прадіда. У ній без сумніву є тайник, бо навіщо було б отак обцяцьковувати рамку мідними блискітками? Що ж сховано в тому тайнику? Золото? Навряд. Можливо, там сховані «ключі» до підземелля, повідомлення, як можна відкрити потайні переходи? От зрадіє лейтенант Вершина, якщо їм пощастить проникнути в глиб підземелля. У вівторок вранці Юрко з Лесею пішли до вчителя. Олександр Васильович зустрів їх привітно, запросив до світлиці: — От добре, що прийшли, голуб'ята. Я вас ще вчора чекав і все приготував. Зняв копію портрета, зробив усе так, як ми домовилися. Вчитель підійшов до портрета, якусь мить постояв перед ним, а потім віддав Юркові: — Бережи його. Колись вручиш дітям, хай вони знають свій родовід. Хіба ж не цікаво поглянути на портрет пращура? Юрко подякував учителеві, поставив портрет під стіну і сів, чекаючи, що Олександр Васильович розповість щось цікаве про історію села. Леся уважно роздивлялася портрети, розвішані на стінах кімнати. — Що ж вам розказати про наше село, — озвався вчитель — Колись тут стояла невеличка фортеця, прикривала Київ од набігів кочівників. Потім виникло село Відрадне. Чому воно отримало таку назву? — Мабуть, пани так назвали, — відповів Юрко, — бо знаходили тут відраду після полювання та бенкетів, розкошували в багатстві. — Це вже пізніше так пояснювали походження назви села, — заперечив учитель, — а народ її по-своєму тлумачить. Я колись легенду про це записав. І переконаний, що легенді можна більше вірити, ніж панській вигадці. Учитель взяв з полиці товстий зошит у чорній коленкоровій палітурці, одягнув окуляри і почав читати: — Напав хан Батий на Русь, і посунула орда, як та грозова хмара, до Дніпра, на Київ. Далеко, по всьому світові, розійшлася слава про красу і багатство цього міста. Часто прибували сюди купці, ходили по Києву, оглядали його кам'яні будівлі, заздрісно позирали на розкішні князівські хороми. Поверталися потім до Батия, розповідали: — Побували ми найясніший хан, на торжищах всього світу. І ніде не бачили таких багатих земель, як на Русі, на берегах Дніпра. Там, на руській землі, росте золота пшениця. У лісах видимо-невидимо звірини. А в річках повно всілякої риби. О наш найясніший хане, ти маєш безліч скарбів, але ще багатшим будеш, як підеш у землю руську і заволодієш Києвом. І повів Батий свою незчисленну орду на Русь. Падали під її натиском міста і села. Орда наближалася до Києва. Зібрав своїх воїнів хоробрий воєвода Дмитро Вогневик і повів їх навстріч ворогові. Йдуть воїни, зустрічають на шляху натовпи переляканих жінок і дітей. — Іде на Київ ворожа рать незчислима, — розповідали втікачі, — немає їй ні кінця, ні краю. І ви поляжете, як полягли наші мужі, а зупинити орду не зможете. І сказав їм воєвода Вогневик: — Така наша доля вояцька — до кінця стояти за землю рідну. Може, й самі поляжемо, та дамо вам можливість урятуватися. Ідіть, люди, в ліси та пущі. Ідіть на береги Прип'яті, там знайдете собі притулок і відраду. Закладіть там нові села і городища, ростіть дітей своїх і навчайте любити їх отчий край! Поки жива любов до Вітчизни, доти й жива наша земля. І запам'ятайте мої слова: нема в людини щастя без Батьківщини, і нема в неї радості без волі. Там, де воля, — там і відрада. Пішли втікачі на береги Прип'яті, поселилися в дрімотних борах та пущах, заснували нові городища — і перше з них назвали Відрадним. А воєвода Вогневик повів своїх дружинників на ворога. Перехопили русичі нападників, і почалася нещадна січа. Падали чужинці під мечами-блискавицями і нічого не могли вдіяти хоробрим. П'ять днів і п'ять ночей не стихала кривава січа. Немає в русичів снаги тримати в руках мечі, валить їх з ніг втома, зморює сон, пече груди нестримна спрага. І гукнув тоді воєвода Вогневик своїм воїнам: — Надходить наша остання година! Так постоїмо ж до кінця за землю Руську! І самі поляжемо, і ворогів покладемо! З новою силою заклекотів бій. Падали один за одним руські воїни на порубані щити, на пощерблені мечі. Упав на землю посічений мечами хоробрий воєвода Вогневик. Підхопили чужинці його тіло, принесли до Батия, поклали на землю. Принесли й мечі-блискавиці, привели кількох поранених русичів. Довго дивився хан на мужніх воїнів, на мертвого воєводу. Підійшов до мечів, підняв один з них, змахнув над головою — і освітився той помах блискавицею, сліпучим сяйвом. Запитав хан русичів: — Що ви за люди? Яка земля породила вас? Хто вам дав мечі-блискавиці? І хто знає таємну силу цих мечів? Вийшов наперед поранений воїн, сказав ханові: — Ми, діти землі руської, прийшли напоїти тебе і твоїх воїнів хмільним вином. І не стачило в нас сили, щоб усіх пригостити, бо надто багато з'явилося вас незваних на нашу землю. І таємниці в наших мечах ніякої немає. То любов наша сяє, як блискавиця, до землі рідної і передається нашій зброї. Над усе любив наш воєвода свою Вітчизну, полум'ям палив він її ворогів, тому й нарік його люд — Вогневиком. Поглянув Батий на мертвого воєводу, сказав: — Добре ти привітав моє військо! Найкращим моїм богатирям налив повні чари! Пройшов я весь світ і ніде не бачив таких відважних сміливців. Ні, ніде нема таких богатирів, як на землі руській! Поховали воєводу Вогневика чужинці, і ніхто не знає, де могила хороброго воїна. А любов воєводи-звитяжця до своєї землі не загинула. На віки вічні лишилася вона в серці людей наших, наснажує їх силою, великою і незборимою, дає пломінь мечам-блискавкам. І спопелить та любов будь-якого чужинця, який осмілиться напасти на наш край, на нашу землю. Учитель закрив зошит, зняв окуляри: — Ось таку легенду я записав колись у нашому селі. І є в ній велика правда: не може людина жити без Батьківщини, без волі. І силу їй може дати лише любов до рідної землі. — Гарна легенда, — мовив Юрко, — бере за душу. Але ж це легенда. І ніхто напевно не знає, як виникло наше село, звідки пішла його колишня назва. — Думаю, що так воно й могло виникнути, — відповів учитель. — Заснували його втікачі з розорених ордою городищ та сіл. У нашій місцевості я часто чув легенди про воєводу Вогневика. Чому люди пам'ятають ім'я цього воїна? Мабуть, тому, що має він якесь відношення до Прип'яті, до нашого села. Сорок років провчителював я у Жовтневому. І сорок років вивчав його історію. І не тільки вивчав, а й збирав пам'ятки про наше минуле. Ходімте, я покажу вам скарби. І ви тоді багато чого зрозумієте. Учитель запросив Лесю та Юрка у велику кімнату. Тут під стінами стояли білі полиці. На них лежали черепки, горщики, амфори, крем'яні стріли, позеленілі від часу монети, люльки, келихи, підсвічники. На одній полиці поряд лежало п'ять німецьких касок. Юрко здивовано поглянув на старого вчителя. — Дивуєтеся, навіщо? — перепитав учитель. — Мине час, прийдуть у музей ваші діти. Погляньте на ці каски. На кожній з них дірка — слід від влучної кулі. Хтось же зустрів непроханих гостей, пригостив їх за нашим давнім звичаєм. Ці каски з часом будуть найціннішими експонатами в музеї. Хай приходять наші недруги, дивляться і роблять потрібні висновки. Учитель пильно поглянув на Юрка: — Ти знаєш, хлопче, звідки ці каски? Принесли їх мені з Кам'яного Рогу. Там їх у придорожніх канавах хоч греблю гати… І хтось же позбивав їх з голів непроханих гостей. Хіба ж не так? Коли все було показано і розказано, учитель підійшов до столу, взяв зошит в блискучій коленкоровій обкладинці, подав Юркові: — Візьми мої записи і почитай їх, як матимеш вільний час. Я зібрав тут спогади старих людей про історію нашого села. Є тут і виписки з різних архівів. Хай і Леся прочитає, довідається про минуле нашого краю. Вони попрощалися з учителем, подякували йому й пішли додому. Дома нікого не було. Юрко відімкнув хату, обережно поставив портрет на лаві. Сонце освітлювало кімнату, і його промені падали на портрет, вигравали на блискучих мідних зірочках. На Юрка загадково дивився його пращур, ніби хотів повідати якусь незвичайну таємницю, розповісти щось захоплююче і цікаве. Хлопцю не терпілося поглянути на тайник. Як йому хочеться розповісти дівчині про таємницю Зоряної кімнати, про кам'яне, таємниче підземелля, про залу Червоної красуні, її портрет та дивовижну бібліотеку, сховану глибоко під землею в просторій світлиці. Тільки не має він права жодним словом промовитися про таємницю мідних блискіток. Навіть матері, якій він завжди про все розповідав, нічого не сказав про підземелля, не розповів, як випадково проникли з татом в кам'яний лабіринт і натрапили там на несподівані знахідки. І не може Юрко в присутності Лесі розкрити тайник, пересвідчитися, чи нічого там не сховано. Хай пізніше, як сам залишиться дома, огляне масивну позолочену рамку. Немов відгадавши його бажання, дівчина взяла невеличке цинкове відерце і вирішила піти на город вибрати свіжих огірків та помідорів. — Я зараз, хутко, — сказала Юркові, — зроблю салат, пообідаємо, а потім піду до вишивальної майстерні. Леся пішла на город, а Юрко швидко знайшов на рамі потрібні зірочки, натис на них, і на нижній частині відкрився продовгуватий тайник. У ньому лежали два невеличкі сувої пергаменту, перев'язані червоним шовковим шнурком. Хлопець взяв пергамент і побачив на дні тайника папірець. На ньому розбірливим почерком, густим чорним чорнилом було написано: «Нас викрито. Варфоломій Маковій про все доповів пану Хоткевичу. Берг уже вбитий. Тепер моя черга. Діяти так, як домовилися. Іншого виходу я не бачу. Франц Береговий». Юрко похапцем розв'язав шнурок, розгорнув сувій. На пергаменті було зображено частину підземелля. Половина цього плану вже знаходиться в лейтенанта Вершини. Якщо скласти їх докупи — то буде креслення всього підземелля. Юрко швидко почав шукати позначки, які б могли розкрити таємницю Червоної красуні, пояснити, як можна проникнути в глиб підземелля. Ніяких позначок на пергаменті не було. Хлопець розгорнув ще одий сувій. Може, там натрапить на секрет ромбиків та кружалець, і буде нарешті змога вільно пройти в найдальші закутки підземелля, проникнути в казарму «чорних кентаврів» та скарбницю пана Хоткевича? На квадратному пергаменті чітко викреслено план давніх каменоломень. Навпроти одного квадратика виднівся невеличкий хрестик. Ніяких інших позначок більше не було. Юрко розчаровано зітхнув. Даремне він так сподівався, думав, що тепер зуміє дізнатися про таємницю Червоної красуні. Загадка ромбиків та кружалець і надалі лишалася нез'ясованою. Ніби сподіваючись на якесь чудо, Юрко став знову уважно розглядати план підземелля. Можливо, він щось не помітив, не звернув уваги на якісь таємничі позначки. На плані підземелля чітко виведені квадратики, прямокутники, кільця. Від найбільшого прямокутника проходила довга вузенька лінія. Юрко прочитав: «Ход на Шляхетское болото с выходом на Гаркушин косогор». На іншому довгастому прямокутнику напис: «Подземелье под Белой башней». Далі зображено невеличкий коридор і кругле приміщення. На колі виразно виведено літери: «Мастерская для изготовления денег». Від неї тягнувся перехід, що вів до прямокутника з написом: «Сокровищница». Погляд Юрка упав на напис: «Комната Красной красавицы». Під ним ще один напис: «Библиотека». Від кімнати Червоної красуні було прокреслено хід до квадратного приміщення і з нього — в Зоряну кімнату. На плані значилися кам'яні зали: «Оргия», «Джерельная», «Каменный грот». Ще один хід з кімнати Червоної красуні вів до палацу і повертав до гроту Привидів. Перед Юрком постало велике, розгалужене підземелля. Правду казав лейтенант. Вершина, що власники палацу вже в давні часи влаштовували в колишніх виробках свої схованки. На кожному, квадратику, колі, прямокутнику викреслено позначки — трикутники, кружальця, ромбики. Юрко уважно оглянув потемнілий від часу пергамент. Ніде не було вказівок, як проникнути в підземелля. Поки що відома лише таємниця трикутних блискіток. І тепер треба розгадати секрет кружалець та ромбиків. Юрко згорнув пергаменти і сховав їх за картину, на якій було зображено берег моря і невеличкий парусник. Хай полежать там, поки він не передасть їх Вершині. І все ж план підземелля дещо прояснив. Тепер уже точно відомо, де знаходиться вхід до підземелля на Гаркушиному косогорі. Його замаскували давні майстри-будівельники в Холодній печері. Кам'яний перехід з Гаркушиного косогору веде до зали «Оргія», а вона поруч з кімнатою Червоної красуні. Вхід, так позначено на пергаменті, відкривається трикутними блискітками. І тут йому в голову прийшла несподівана думка: «Треба, мабуть, попросити лейтенанта Вершину, щоб він і Лесі дозволив поглянути на Холодну печеру та на таємниче, загадкове підземелля. От здивується Леся, як побуває в давньому кам'яному лабіринті». Розділ десятий
ЗНОВУ У ПІДЗЕМЕЛЛІ


Уранці, як тільки вигнали корів на пасовисько, до Берегових зайшов Іван Гончар, одягнений в залатаний на рукавах піджак та широкі полотняні штани, пофарбовані густим відваром бузини. На ногах драні кирзові чоботи з вишмульганими, аж білими, халявами. Зустрівшись поглядом з Юрком, Іван підморгнув йому, мовляв, зайшов у дуже важливій справі. Юрко показав Іванові очима — вийдемо на ґанок, але той, ніби не помітив його наміру, сів на лаві й сказав занепокоєно: — Хочу розпитати тебе, Юрку, як можна взяти перепустку в Київ. Дожився до ручки. Останні штани доношую і ті полотняні, в бузині фарбовані. Як вийду на город — всі горобці лякаються. І матері нема в що одягтися. Надя теж обносилася. — Іван пильно глянув на Юркову матір. — Думаємо з Надею побратися і хоч невеличке весілля влаштувати. А на весілля, як відомо, треба б прикупити новеньке вбрання. Марія Федорівна готувалася до сніданку, розставляла на столі тарілки, кинула осудливий погляд на парубка: — Знайшов ти, Іване, час для одруження. Невже не можна зачекати? І тобі зайвий клопіт, і дівчині можеш світ зав'язати. — Чого ж я маю чекати? — стенув широкими плечима Іван. — Поки війна закінчиться, — порадила Марія Федорівна. — Довго доведеться чекати, — скептично зауважив Іван. — Уже більше року триває, а кінця їй не видно. — Ні, Іване, не час зараз одружуватися, — повторила Марія Федорівна. — Саме час, тітко Маріє, — впевнено відповів Іван. — Удвох легше будь-яку біду пережити. — Добре, як удвох, — з болем у голосі мовила Марія Федорівна, — а як Надя одна залишиться? Та ще й з малою дитиною? Ти про це подумав? — Подумав, Маріє Федорівно, — чемно озвався Іван, — і прийшов до висновку, що треба нам хутчій одружуватися, бо відклад не йде в лад. — Чого це так? — Самі поміркуйте, — вів далі Іван, — от я живу на білому світі, маю, вважай, вісімнадцять років. І що буде, як мене пристрелить якийсь поліцай або фашист? Може таке трапитися? — Він помовчав і сам собі відповів: — Може. Тут уже сумніватися не доводиться. Кожен поліцай має право без суду та слідства, просто так, за своїм власним розсудом та бажанням застрелити будь-кого з нашого села. — Ти Наді про одруження говорив? — запитала мати. — Чи сам усе вирішив? — Так це вона мене й надоумила, — признався Іван, — скоріше побратися, щоб разом бути, бо не можемо ми жити одне без одного. Як сказати правду, так я покохав Надю ще в п'ятому класі. Сиджу, було, на уроці і очей з неї не зводжу. Як причарувала мене дівчина. А в восьмому класі дружити почали. Думали, мріяли, як далі жити будемо. А воно не так сталося, як гадалося. Мріяли після школи вчитися далі. Надя намірялася в педагогічний, а я на лісничого вивчитися. Тепер уже не про навчання доводиться думати, а як скоріше фашистів з землі нашої витурити. — От тоді й весілля зіграємо, — перебила мати. — Після перемоги. — Ні, Маріє Федорівно, — заперечив Іван. — Хапають фашисти дівчат, беруть їх на Татарський острів, вивозять на роботу в Німеччину. Заміжніх не так чіпають, як одиноких. Зіграємо скоро весілля і всіх вас запрошуємо. — Спасибі, — подякувала Марія Федорівна. — Прийдемо обов'язково. А зараз сідай, Іване, снідати. Зварила свіжої картоплі, насмажила риби. Може, й чарку вип'єш? — Не п'ю, — заперечливо похитав головою Гончар, — скільки житиму — в рот не буду брати! Це я остаточно вирішив! — Он як! — здивувалася мати. — А як же весілля? Невже й на своєму весіллі жодної чарки не вип'єш! І чим же ти гостей будеш пригощати? Сироваткою чи чистою водицею? — Чому сироваткою? — посміхнувся Іван. — Меду зваримо, наливки-тернівки, настояної на цукрі, маємо двоє відер — старі запаси лишилися. Меду я вже дістав, маю рецепт, як його варити. — Де ж ти взяв той рецепт? — поцікавилася Мати. — У діда Матвія, — відповів Іван, — в отого, що череду пасе. Він більше ста років прожив, а горілки ніколи не вживав. І знаєте, що він мені розповів? — Скажи, то й ми послухаємо, — озвалася мати. — Колись, — почав Іван, — на весіллях зовсім не пили горілки. Не було такого звичаю. А ставили на столи мед — смачний і солодкий напій. Потім уже повелася горілка. Пан наказав, щоб на кожне весілля брали в шинку відро оковитої. От люди й призвичаїлися до хмільного. Правда, не всі призвичаїлися, а багато й бунтували проти «чортового зілля». Розповів мені дід Матвій, — продовжував Іван, — що за кріпацтва в нашому селі пан поставив вісім шинків. Куди селянин не кинеться — всюди шинок. Терпіли люди, а потім зчинили бунт, попалили шинки, а шинкарів вигнали з села, ще й у хомутах, як злодіїв, по вулицях поводили. Судили потім тих бунтарів, різками шмагали. І діду дісталося, хоча він тоді й до парубка ще не дотягнув — скуштував різок, бо підніс запалений віхоть до льоху з горілкою. — Страшне діло горілка, — погодилася Марія Федорівна, — скільки людей від неї спилося, померли молодими, дітей сиротами позалишали. Горілка, вона, як чума, а може, ще й страшніша пошесть. А без оковитої, — забідкалася мати, — зараз ніяк не можна. От прийде до нас староста або поліцай — мусиш ставити на стіл півлітру. Не поставиш — ворога наживеш. — Так, зараз настала горілчана влада, — озвався Гончар, — бо вона на сивусі тримається. А хіба ні? Самі подумайте! Хто зараз на селі верховодить? Поліцаї, карателі, староста! І всі п'ють! І за все — півлітра! Ідеш в старостат за довідкою — неси первак. Треба піти до родичів у сусіднє село, проси дозвіл — і знову став на стіл пляшку. Без пляшки нікуди й не потикайся. І фашисти за службу поліцаям спиртом платять, споюють їх, щоб нічого не думали, сліпо виконували волю своїх господарів. Видав поліцай жандармам партизана або підпільника — одержуй літр спирту. Видав двох — маєш два літри. Їдуть поліцаї на облаву або палити села, напувають їх горілкою і фляга спирту на додачу. — І люди, — озвалася мати, — почали варити самогонку. — Дали дозвіл фашисти, — пояснив Іван, — мені поліцаї розповідали — кожен може гнати горілку в необмеженій кількості. У Києві й апарати самогонні продаються, виробляє їх якась німецька фірма, і продаються дуже дешево. Їздили ми недавно з лісником Трохимом Свічкою в Київ, бачили ці апарати. За сорок марок маєш заводський самогонний апарат. Повно їх лежало в магазині, бери хоч сто штук, лиш би твої гроші. Диво та й годі! — Нема тут чого дивуватися, — обурено озвалася Галина Іванівна, — задумали фашисти споїти наш народ. Довго вони думали, тільки багато чого не врахували — нічого в них не вийде, даремно стараються! — Про що ви говорите? — Гончар допитливо поглянув на Галину Іванівну. — Задумали нам фашисти переповісти стару казку, тільки не на тих натрапили! Колись я читала, здається в творах Енгельса, як білі колонізатори використовували спирт в боротьбі з волелюбними племенами індіанців. Ніяк колонізатори не могли розгромити індіанців, дарма що мали вогнепальну зброю, гармати, боєприпаси. А в індіанців — луки, стріли, списи та бистрі коні. Довго тривала виснажлива війна. Індіанці хоробро захищали свою землю. Вони відходили в глиб лісів, збиралися з силами, нападали на ворогів, руйнували їх укріплення, відвойовували загарбані ними землі. Гвинтівки та гармати виявилися безсилими. Тоді колонізатори пішли на хитрість. З племенами було укладено «мир», і їх почали пригощати горілкою. Привозили її в необмеженій кількості, пригощали вождів, воїнів, жінок, дітей. І ті почали пити, бо ніхто з них не підозрював, яку небезпеку таїть в собі «вогняна вода». Незабаром від великого і волелюбного народу нічого не лишилося. Індіанські племена були розгромлені, знищені, їх залишки загнані в пустельні резервації, приречені на повільне вимирання. На землях індіанців поселилися підступні колонізатори. От і фашисти «милостиво» дозволили гнати горілку, привезли нам самогонні апарати, нагороджують зрадників спиртом. — Невже вони думають, — запитав Іван, — що й ми зіп'ємося, як ті індіанці? Даремно сподіваються! — Правильно, — озвалася Галина Іванівна. — Не знають вони нашого народу, нашої історії. Мій батько під час громадянської війни був комісаром Червоної Армії і часто розповідав, як більшовики боролися з пияцтвом, рятували трудящих від цієї страшної отрути. Я своїми очима бачила, як пили, мокли в горілці денікінці, петлюрівці, махновці. І жодного разу мені не доводилося бачити п'яного червоноармійця! Погомонівши ще про се, про те, Іван нарешті став прощатися, а потім кивнув Юркові: — Проведи мене до воріт. Надворі Іван насунув кашкета на лоба, звернувся до Юрка: — Учора старший поліцай Скрипаль підбивав клинці, сватав у гестапівську розвідувальну школу. Хоче, паскуда, зробити мене фашистським шпигуном. — Правда? — здивувався Юрко. — Кажу ж! — скрипнув зубами Гончар. — Дав строку десять днів. Ще й попередив — тримай язик за зубами, бо комусь, бовкнеш — капут. — Що він ще говорив? — Базікав про німецьке громадянство, земельний наділ, пайок, — зневажливо махнув рукою Іван, — обіцяв форму, гарну зарплату. Казав — учитися пошлють на шість місяців. — І що ти вирішив? — поцікавився Юрко. — Що ж я міг вирішити? — Іван потемнів на лиці. — Шпигуном я не буду довіку! Не було такої наволочі в нашому роду. Гончарі належать до чесного роду! — Не поспішай, — перебив його Юрко. — Тут треба обов'язково порадитися з лейтенантом. — Нема чого радитися! — Є, — стояв на своєму Юрко. — Ти розумієш, що це значить: потрапити в шпигунську школу, ввійти в довір'я до фашистів і допомогти її знищити?! — Ні, Юрку, — заперечив Іван, — така робота не для мене. А прийдуть наші, що я скажу? Учився, дорогі товариші, в школі гестапо. Комсомолець Іван Гончар має диплом про закінчення ворожої розвідувальної школи. — Так ти ж не по своїй волі, — переконував Юрко. — Виконував бойове завдання! — Спробуй тоді довести, що ти робив у тій школі, чого це тобі гітлерівці виявили таке довір'я… Я не боягуз, але тут, — Іван покивав головою, — будь-який сміливець злякається. — Все одно треба порадитися з Вершиною, — заперечив Юрко, — сам ти це питання, як комсомолець, не можеш вирішити. Злочин втрачати подібну нагоду. Я теж, виходить, фольксдойч, есесівець, бо виконую роль зрадника? — Все село вважає тебе зрадником. — Знаю, — відказав Юрко, — недавно мене втопити хотіли, вже й гирю двопудову припасли, щоб до шиї прив'язати. — Хто? — Петро Солодовник з хлопцями. І Юрко з подробицями розповів про недавню пригоду. Гончар слухав і все більше супився, нарешті сказав осудливо: — Нечесна Солодовник людина, хоча ми й дружили з ним донедавна. Я ж попередив його, натякнув, що ти наш, а він не послухав. Ревнощі заїли. Не сподівався я такого від Петра. І пити почав. А Леся — молодець. Смілива дівчина. Подобаєшся ти їй, Юрку. Дивиться на тебе і вся світиться від радості. Гарних дівчат, — довірливо озвався Іван, — зустріли ми з тобою. І як не загинемо, будемо дуже щасливими людьми, лиш би, дожити до перемоги. — Іван оглянувся, чи нікого немає поблизу. — Є в мене ще одне діло. Я вже розмінував увесь ліс по березі Льольчиного озера. Натрапив там на три закопані танки. Закопали їх наші, як тримали оборону на Прип'яті. Мотори повиходили з ладу — і танки перетворилися на сталеві доти. Мені потрібна ваша допомога. Треба зняти з танків кулемети. Я сам це діло не осилю. Візьми Вовку, Славка — і приходьте до мене в неділю зранку. — Не зможу, — відказав Юрко. — Чому? — У неділю зранку до нас у гості прийде начальник поліції Маковій. І треба буде його зустрічати. — О! — вигукнув Іван. — Скрипаль згадував, що чоловік цієї біженки служив в одному полку з Маковієм, і той нібито його добре знав. Тоді ти зустрічай свого гостя, а хлопцям скажи, нехай прийдуть до мене в неділю вранці. На цьому хлопці розійшлися. Юрко повернувся додому, почистив коней і повів їх на луг пастися. Гнідко й Білан звикли до свого господаря, бігали за ним слідом. І нікому, крім Юрка та Лесі, не давалися до рук. Досить було чужому підійти до них, як вони починали тривожно іржати і втікали. На березі річки Юрко роздягнувся, поклав одяг під старий човен і поплив на протилежний берег. Коні теж зайшли у воду і попливли поряд — Гнідко зліва, Білан — справа. На тому березі коні стали пастися на зеленій соковитій отаві, а Юрко ліг на пісок, нагрітий сонцем, — вирішив позагоряти. Невесела згадка лишилася в нього від розмови з Іваном Гончарем. Змалку Юрко любив обдумувати різні ситуації і приймати власні рішення. Батько часто вчив його, що спершу треба подумати, а вже потім діяти. Тільки ті думки та дії мало позначалися на його житті. Тепер зовсім інша справа. Один непродуманий, неправильний крок — і всьому може бути кінець. І як не думай, а всього все одно не зумієш передбачити. Не дають Юркові спокою партизанські зв'язкові, які пішли в Київ на провалену явку. Чи врятувалися вони, чи потрапили в гестапо? Боляче Юрку від цих думок. Не зумів він оцінити ситуацію. Тепер доводиться чекати приходу Маковія. Що буде, як поліцай знав не тільки сотника Павлюка, а і його дружину? Чи зуміє зіграти свою роль Галина Іванівна? Відчуває Юрко, як звужується гестапівський зашморг навколо їхньої родини. Слідкують за ним фашисти, перевіряють. А може, все це лише здається? І він боїться своєї власної тіні? Ні, кожен день все складнішим стає життя, все гостріше відчувається нависла небезпека. Хлопець відчув себе самотнім. Таке враження, ніби один-однісінький потрапив на глуху лісову галявину, а навколо повзають, сичать, кубляться розлючені гадюки. І він мусить бути разом з цими гадюками, дивитися на них, слухати їх сичання і намагатися не розгнівити, не показати їм свою люту ненависть. У душу почали закрадатися острах, непевність. Хотілося поговорити з кимось більш досвідченим, почути заспокійливе слово. Юрко підхопився з піску, поволі зайшов у річку. Неподалік пасуться коні. Підвели голови, нашорошили вуха, неголосно форкають. Стоять нерішуче, не хочуть плисти слідом, бо ще не напаслися на густій соковитій отаві, і не хочеться їм лишатися одним на березі без свого господаря. Коні постояли і рушили за Юрком. Довелося хлопцю піти на хитрість. Сховався в кущах верболозу і тихо спустився на берег, а вже там і переплив Прип'ять. Хай пасуться коні, набираються сили, бо восени знову чекає на них важка робота. А йому треба піти до Славка, поговорити, щоб допоміг Гончару добути зброю. Дома Славка не було. Пішов на поле допомагати матері копати картоплю. Юрка привітно зустрів Святий. — Добре, що зайшов. Зразу навідайся до шевця, бо тебе хотів бачити Іван Петрович. Я вже сам думав до вас рушати. Що нового? — Начальник поліції Маковій збирається прийти до нас у гості в цю неділю. Що буде, як Галина Іванівна зайве скаже? Ніяк вона не скидається на дружину петлюрівського сотника. А що, як дружина Павлюка раніше була знайома з Маковієм? — Навряд, — непевним голосом відповів Святий, — бо Маковій би зразу про це сказав. Але краще хай вона зійде з дітьми з дому, а як прийде Маковій, скажіть: пішла до діда Захарка зілля взяти, бо хворіє на серце. Тепер іди до шевця. Хлопець нерішуче зупинився на порозі: — Павле Павловичу… — Що там у тебе? — Не вернулися підпільники, ті, що пішли на провалену явку в Київ? — Ні, — сумно відповів Святий, — і ніколи не вернуться — загинули. Потрапили в засідку, і гестапівці всіх перестріляли. Юрко стояв знічений, довго мовчав, потім вимовив тихо: — Це моя вина, бо не зумів я попередити підпільників про викриту явку. — Немає тут твоєї вини, хлопче, — відповів Святий, — так уже трапилося, що я змушений був поїхати на лікування, а тобі нікому було передати одержані відомості. Тепер у тебе буде ще один наставник. Іди, ти потрібен Івану Петровичу. Лейтенант чекав на Юрка в кімнаті, поцяцькованій мідними блискітками. На багатьох з них крейда обсипалася, і вони весело виблискували під скісним сонячним промінням. Одна з блискіток просто сяяла, ніби горіла золотистим полум'ям. Вершина підвівся Юркові назустріч, міцно потис руку. — Є діло, Юрку. Думають фашисти знищити село Жовтневе, хочуть створити навколо палацу мертву зону. — Як це знищити? — сполохано запитав Юрко. — Хіба не знаєш, як фашисти нищать села? Ти ж бачив, як вони палили Дібровне? Тепер розслідують причини загибелі «чорних кентаврів», створили цілу комісію. Гестапівський генерал Лау звинувачує в цьому Маєра. Маєру загрожує розжалування і Східний фронт. Дуже багато залежить від наслідків роботи цієї комісії, від її висновків. І тут буде потрібна твоя допомога, Юрку. — Що я повинен робити, Іване Петровичу? — Про це поговоримо пізніше. Є ще одне ризиковане завдання. Для того й викликав тебе на розмову. А поки розкажи, що у тебе нового? Лейтенант уважно слухав повідомлення Юрка, робив помітки в записнику. — То, значить, Клейст говорив, що через місяць-два в навколишніх лісах не залишиться нічого живого? Юрко мовчки кивнув головою. — Та-а-к, — міркував уголос Вершина, — через місяць чи трохи пізніше нова зброя може бути приведена в дію! Татарський острів випускатиме свою смертоносну продукцію. Ми повинні поспішати. — Лейтенант відкинувся на спинку дивана, уважно подивився на хлопця, потім тихо заговорив: — Нам треба встановити зв'язок з Шредером, терміново вийти на цього хіміка. Ніхто з наших розвідників не має можливості виконати це завдання. Надія тільки на тебе. Юрко захитав головою: — Нічого не вийде, Іване Петровичу! Шредер страшний фашист! Він гірший за Маєра, Клейста, Лернера! Він ненавидить мене, як свого найлютішого ворога. — Не поспішай робити висновки, — перебив лейтенант, — і уважно вислухай мене. Завдання, яке ти повинен виконати, не з легких. Так, не буду приховувати, — Вершина знову пильно подивився на Юрка, — воно таїть в собі неабияку небезпеку. Ти можеш відмовитися, хоча, повторюю, крім тебе нам нема кого направити на розмову з Шредером. Хто зуміє серед білого дня проникнути в село, прийти до старости, викликати німця і розмовляти з ним? Нашого посланця зразу схоплять і розстріляють. Далі лейтенант почав говорити про такі неймовірні речі, від яких у Юрка перехопило подих, і він вперше в житті не повірив своїм вухам і мимоволі подумав, що все це відбувається уві сні. — Центр повідомив нас, — чітко вимовляючи кожне слово, як це завжди робив, коли мова заходила про щось надто важливе, сказав Вершина, — що він має достовірні, перевірені дані про хіміка Карла Шредера. Його батько, лікар-антифашист, зник безслідно разом з деякими своїми колегами. Є підстави вважати, що їх розстріляли гестапівці. Сам Шредер (він теж досить відомий дитячий лікар) у свій час брав активну участь в роботі робітничих організацій. Іще коли був студентом Лейпцігського університету, організував студентський марксистський гурток. Брат Шредера — Конрад, відомий хімік концерну «Фарбеніндустрі». Нещодавно він теж загинув при досить таємничих обставинах. Що це за обставини — нам невідомо. Нашим розвідникам пощастило дізнатися, що Конрад Шредер мав доступ до найбільш засекречених справ концерну. При його участі було розроблено якусь надзвичайно сильнодіючу токсичну речовину, яку у величезних кількостях закуповує відомство Гіммлера. Є, повторюю, достовірні дані, що в свій час Карл Шредер ненавидів фашистів, Гітлера, подавав значну допомогу підпільним антифашистським організаціям. — Неправда все це, Іване Петровичу, — заперечив Юрко, — чиста неправда! Шредер — фашист! Якби ви знали, як він нас ненавидить. — Можливо, Юрку, — погодився лейтенант, — ти говориш правду. Центр повідомив нам дані майже десятирічної давнини. За ці роки Карл Шредер міг змінитися. І все ж ми вирішили ризикнути. Якщо нам пощастить знайти спільну мову з Шредером, то він зможе подати партизанам неоціненну допомогу. — Складна ситуація, — зітхнув Юрко. — Як же бути? — От про це, — пожвавішав Вершина, — я й хочу докладно поговорити з тобою. Зараз у Москві проживає німецька комуністка-емігрантка Лотта Крайзель, запам'ятай її ім'я та прізвище, колишня знайома Шредера. Вони обоє з невеличкого міста Зальцберг, разом училися в гімназії, потім поступили в один і той же рік в Лейпцігський університет. За антифашистську діяльність Крайзель і Шредер були виключені з університету. Потім Крайзель схопило гестапо. Її судили, кинули до концтабору. Через три роки товариші допомогли їй втекти, і Крайзель спершу проживала в Швейцарії, потім оселилася в Парижі і вже звідти прибула до Москви. Вона дала найкращу характеристику своєму колишньому товаришеві, запевняє, що він чесний і незламний антифашист, ніколи не стане зрадником. — Але ж у нього фашистський залізний хрест, — перебив лейтенанта Юрко. — Фольксдойч Юрген Берг, — посміхнувся лейтенант, — врятував групу карателів, яка палила село Дібровне і хотіла живцем спалити в церкві п'ятсот жінок, дітей, літніх людей! І Юрген Берг теж має одержати нагороду від фашистів, йому вже вручено за заслуги перед рейхом п'ять гектарів землі, яку він подарував своєму благодійнику старості Щупаку. — І ви думаєте, — недовірливо запитав Юрко, — що Шредер проти Гітлера? Лейтенант злегка провів рукою по русявому волоссі, трохи покропленому сивиною, і відповів непевним голосом: — Нічого достовірного тут ніхто не скаже, сам розумієш, десять років — надто великий строк. І все ж доведеться нам ризикнути. Час не жде! Необхідно знищити склади на Татарському. — Я повинен піти до Шредера, — спитав Юрко, — і розповісти йому про Лотту Крайзель? — Не зовсім так, — заперечив лейтенант, — Шредер подумає, що тебе підіслало гестапо, і зразу повідомить про свою розмову з Юргеном Бергом Маєра. Центр, — продовжував Вершина, — запропонував інший варіант розмови з хіміком. Літаком нам прислали фото Лотти Крайзель з її дарчим написом юному співаку Юрку Береговому, датоване 24 серпня 1940 року. Юрко нерозуміюче зиркнув на Вершину. «Як же Лотта Крайзель, — думав Юрко, — могла подарувати мені своє фото з дарчим написом, коли я ніколи її не бачив, навіть до сьогоднішнього дня взагалі не знав про її існування». Лейтенант дістав з бічної кишені піджака коричневе шкіряне портмоне, розкрив його і поклав на стіл фото моложавої блондинки з акуратно, рівно викладеною зачіскою, невеличкими, трохи зігнутими бровами, рівним, прямим носом і великими, променистими очима. У незнайомки було округле підборіддя з ледь примітною ямочкою і чорна родимка під лівим оком. На зворотній стороні був напис німецькою мовою, зроблений красивим, майже каліграфічним почерком: «Дорогому юному другу, майстерному виконавцю німецьких народних пісень Юргену Бергу на згадку про перебування в сонячному «Артеку». Буде весна на Рейні! Лотта Крайзель. Артек. 1940». Юрко прочитав напис і допитливо глянув на лейтенанта. — Міркували ми, радилися, — пояснив Вершина, — і вирішили створити тобі таку версію. За вирощення рекордного врожаю нового сорту пшениці на дослідній пришкільній ділянці ти був нагороджений путівкою в піонерський табір «Артек». — Не був я в «Артеку», — заперечив Юрко, — мені дали путівку в санаторій імені Максима Горького. Це в Пущі-Водиці під Києвом. — Вважай, — заспокоїв хлопця лейтенант, — що ти одержав путівку в «Артек». Там і познайомився з співачкою Лоттою Крайзель. Як тільки дізнаєшся, що Шредер приїхав у село з Татарського острова, підеш до нього і попросиш, щоб він допоміг тобі прочитати напис на фото, бо ти не можеш сам розібрати почерк Лотти Крайзель. Слова: «Буде весна на Рейні» — пароль, яким обмінювалися колись молоді антифашисти. Він був відомий Лотті Крайзель та Шредеру. — А що я мушу робити далі? — Далі, — сказав лейтенант, — буде видно. Все залежатиме від того, як поведеться Шредер. Давай візьмемо такий варіант. Шредер, як ми вважаємо, завзятий фашист. І він, прочитавши напис на фото, зрозуміє, що ти підісланий радянською розвідкою. Адже він без сумніву знає, що Лотта Крайзель втекла з фашистського концтабору і зараз перебуває за рубежем. Отже, він намагатиметься затримати Юргена Берга і спровадити його в гестапо. Можливий і гірший варіант. Він прикинеться антифашистом, приспить твою пильність, а вже потім доповість про все в гестапо. Зразу після розмови з Шредером прийдеш до Святого і про все розповіси. Після цього днів десять чекатимеш моїх вказівок. — Вершина мимоволі пригладив рукою волосся, хоча воно було акуратно розчесане. — Будемо міркувати далі. Шредер доповів про розмову з фольксдойчем у гестапо. Чи можна його звинуватити у злочинній діяльності проти «нового порядку»? Чи був Юрген Берг у «Артеку» і чи міг там зустрітися з співачкою Лоттою Крайзель? Так, Юрген Берг дійсно був в «Артеку» влітку 1940 року. І, звісно, він нічого не міг знати про політичні погляди цієї співачки. Вона подарувала йому своє фото, і хлопець показав Шредеру дарчий підпис. Вершина пройшовся по кімнаті, зупинився навпроти Юрка. — Неохота мені, Юрку, — тихо, ніби виправдовуючись, вимовив, — посилати тебе на це завдання, але іншого виходу немає. Краще б я сам пішов, якби була така можливість… Він мовчки походив по хатині і знову сів на диван. Вже зовсім буденно запитав: — Так, кажеш, недостаючі частини пергаментів з планом підземелля та старих каменоломень були в позолоченій рамці портрета твого пращура? Щастить тобі, хлопче! Така знахідка трапляється раз на сто років. — Але там немає ніяких позначок, — заперечив Юрко, — таємниця Червоної красуні і надалі лишається невідомою. Даремно ми сподівалися на ці пергаменти. План кам'яних світлиць маємо, а потрапити до них не можемо. — Нічого, Юрку, — заспокоїв його Вершина, — на все свій час. Рано чи пізно, а все одно розгадаємо таємницю ромбиків та кружалець. А зараз піди додому і принеси мені пергаменти, а також прихопи з собою золото, знайдене на Шляхетському болоті. — Вершина поглянув на трофейний годинник. — Маємо дванадцять годин. Через дві години чекаю твого приходу. Золото приклади свіжою рибою, а рибу притруси кропивою. Рівно через дві години Юрко приніс лейтенанту пергамент, знайдений у позолоченій рамці, поклав тоненькі згортки на стіл, подав Вершині кошик з золотом, знявши перед тим кропиву та рибу, загорнуті в шматок полотна. Лейтенант важив кошик рукою, мовив задоволено: — Не менше кілограма… Зараз збираємо кошти на побудову танкової колони «Червоний партизан» — відправимо на Велику землю і твою пайку. Свічка вже здав свою частку. Передав своє золото й Карпухно. На знайдений вами скарб можна побудувати три танки. Вершина поставив кошик на підлогу, взяв пергаменти, розгорнув їх і почав уважно вивчати план підземелля. — Даремно, Юрку, — зауважив, — ти ремствував на пергаменти. Тут є над чим подумати та поміркувати. Лейтенант поволі провів пальцем по довгому, рівному коридору, окресленому чіткими, виразними лініями, пояснив: — Це підземний хід з Гаркушиного косогору до кам'яної зали «Оргія». А «Оргія» примикає до лівого, крила палацу, де розмістилися казарми «чорних кентаврів». Правда, ми не знаємо, які пристрої відкривають входи до цих приміщень. А що як там блискітки? І ми без будь-яких перешкод проникнемо в казарму диверсантів! Це ж здорово! Хід до підземного переходу замасковано в Холодній печері. Отже нам треба оглянути перш за все підземний хід біля Гаркушиного косогору. — А мене візьмете, Іване Петровичу? — Обов'язково! — Коли ж ми підемо? — Зараз нічого не можу сказати, — розвів руками лейтенант, — поки що треба все вирішити з Татарським островом. Підземний хід зачекає. А я певен, що він стане нам у великій пригоді! Юркові дуже хотілося попросити лейтенанта, щоб він дозволив і Лесі прийти на Гаркушин косогір, щоб і вона подивилася на давні, майже тисячолітні виробки, походила по таємничому підземеллі, побачила портрет Червоної красуні. І водночас хлопець розумів, що не можна йому звертатися з подібними проханнями до лейтенанта. Лейтенант тим часом акуратно згорнув пергаменти, зав'язав їх червоним шовковим шнурком, поклав на край стола. — Пригодиться нам, Юрку, твоя знахідка. Навіть уже знадобилася. У плані каменоломень позначено кілька невідомих нам входів. Тепер ми почнемо ними користуватися. Одне мені незрозуміло, — навіщо було передавати твоєму пращуру пергаменти повстанцям і не розкривати дію трикутників, ромбиків, кружалець? Отже, можна зробити висновок: той, хто повинен був одержати ці пергаменти, знав таємницю потайних замків. Нам обов'язково треба дізнатися, як діють «ромбики» та «кружальця». Тоді ми зможемо проникнути в казарму «чорних кентаврів» та кабінет Маєра. А там зберігаються послужні списки диверсантів та місцевих агентів гестапо. — Іване Петровичу, а чому так трапилося, що ніхто не проник у це підземелля раніш, — запитав Юрко. — Про його існування знало багато людей в нашому селі. І зараз старі люди розповідають про підземні розмальовані кам'яні світлиці. — Ти ж знаєш, — відповів Вершина, — що відомий вхід у підземелля знаходився під Білою баштою. А коли пани, власники палацу, втекли за кордон — у льохах під Білою вежею з'явилася глибока вода. От люди й вирішили, що пан затопив підземелля, і втратили до нього будь-який інтерес. — А чому не відкачали воду? — Навіщо? — здивувався Вершина. — І хто б зміг відкачати ту воду? Коли в селі організували колгосп «Нове життя», то спершу мали п'ятеро коней і три пари волів. Люди думали про шматок хліба і не могли займатися всілякими химерами. Вершина замовк. Підійшов до кошика, взяв кілька дукатів, підкинув їх на долоні і висипав назад у кошик. — Тепер поговоримо про головне. Незабаром у палац прибуває інспектор з Берліна, генерал військ СС Макс Дітмар. Він має доручення розслідувати причини загибелі «чорних кентаврів», знайти винуватців і суворо їх покарати. Маєру, як мінімум, загрожує відправка на фронт. І, звичайно, не в чині полковника. Дітмар колишній керівник Маєра, він рекомендував його на посаду начальника диверсійної школи «Вольф». Тепер він змушений рятувати свого вихованця, і між ними повинна відбутися довірена розмова. Нам обов'язково треба знати зміст цієї розмови. Юрко мовчки слухав лейтенанта, міркуючи, яке ж завдання збирається доручити йому партизанська розвідка. — Дітмар уже був у палаці, — розповідав далі Вершина, — пив каву в Зоряній кімнаті, розмовляв з Маєром, і розмова тривала між ними майже дві години. Але наші розвідники нічого не могли второпати з їхньої бесіди. Німці розмовляли на якомусь незрозумілому діалекті. Пощастило зрозуміти лише окремі слова. І головне, — Вершина підняв догори вказівний палець, — декілька разів згадувався Консул. Цей шпигун, як зрозуміли наші розвідники, добре відомий Маєру та Дітмару. Тепер Дітмар знову прибуває в гості до гера Маєра. Довелося звернутися за допомогою до Віри Миронівни, а вона й розповіла, що дружина вчителя Зоммера, який мешкав у вас на квартирі, розмовляла на якомусь незрозумілому діалекті. І цю говірку знала вся родина Зоммерів. Можна вважати, Юрку, що ти виріс у цій родині. Чи розумів ти їхню балачку? — Так, Іване Петровичу, — відповів Юрко. — Августа Генріхівна завжди розмовляла говіркою, якою говорили її батьки. Вона нагадувала їй рідні місця, молоді роки. Цей діалект дуже відрізняється від літературної німецької мови, і з незвички його важко збагнути. — Можливо, — продовжив лейтенант, — ти зумієш збагнути розмову гестапівців. Для нас це дуже й дуже важливо. Без сумніву, вони знову згадають Консула, а може, пощастить вийти й на Рудого, хоча навряд. — Чому? — поцікавився Юрко. — Рудий, як нам стало відомо, — пояснив Вершина, — засланий до нас відомством Лау. У фашистів чимало шпигунських служб, і кожна з них готує своїх агентів, керує їх діями. Зустрінемося, як буде все гаразд, у середу о першій годині ночі біля Мавриного дуба. Постарайся прийти вчасно, поки не зійде місяць. Дітмар прибуває вранці в четвер. У неділю рівно о другій годині дня до Берегових прийшов Маковій. Привітавшись, він одразу ж звернувся до Марії Федорівни: — Радий бачити тебе, Маріє! Від щирого серця зичу тобі здоров'я та щастя. Ти ніби й не змінилася, навіть ще вродливішою стала. А це дочка? — Маковій поглянув на Галю, яка сиділа за столом, розглядала альбом з узорами. — Вродливу маєш доньку, хоч бери та малюй з неї портрет. Галя почервоніла, встала з-за столу, ніяково посміхалася. — Рада і я вас бачити, Симоне Максимовичу, — привітно озвалася Марія Федорівна. — Бажаю й вам доброго здоров'я, довгих літ життя! Сідайте до столу, будете гостем. І ви ще козак хоч куди! Маковій недбало махнув рукою. — Е-е, пролетіло життя, — з жалем зітхнув він, — яке там козакування тепер. До старості, Маріє, йдеться. Марія Федорівна поставила на стіл графин з горілкою, пляшку наливки, закуску, подала Маковію вишитий рушник, сказала Юркові: — Припрошуй, сину, Симона Максимовича обідати, наливай чарку. Колись Симон Максимович вчився в семінарії з нашим батьком, на фронті разом бідували. — Було, Маріє, — зітхнув Маковій, роздивляючись узори на рушнику, — пронеслися наші роки молодії, як коні по кленовому мості. Коли сіли за стіл, Маковій перший підняв повну, налиту Юрком чарку: — Давайте вип'ємо за зустріч, за все краще! Щоб ми жили та веселились і довіку не журились! Випивши, він смачно поплямкав товстими губами: — Міцна калганівка! Отаку колись тримали в нашому шинку! Самі й калган копали. Найбільше його було в Лавріновому урочищі. Марія Федорівна підтримала гостя: — Правду кажете, Симоне Максимовичу, кращої горілки, як у вашому шинку, в селі не було. А сад який був на вашому хуторі! Справжній рай. Як зараз пам'ятаю яблуню, а на ній червоні, як блюдця, яблука! Я часто бувала на вашому хуторі. Приятелювали ми з вашою ненькою Параскою Гнатівною. — І тут же немов спохватилася: — Я й забула… Веліла мені Параска Гнатівна вам плахту передати. Принесла й каже: «Не діждуся я свого Симона, то ти, Маріє, як з'явиться — віддай йому плахту. Хай на пам'ять про мене буде». Вона хутенько пішла в комору і внесла, тримаючи на руці, барвисту плахту. Маковій узяв її, розгорнув, подивився і сказав здавленим від хвилювання голосом: — Вона. Материна. На празник одягала її в церкву, і ми разом йшли через усе село… Обіцяв я неньці купити, як виросту, ще кращу плахту — і не купив! Як та приблуда блукаю по чужих світах. Маковій уткнувся лицем у плахту, постояв хвилю непорушно, потім притис її до грудей. — Спасибі, Маріє, що уволила волю моєї матері. Велику радість подарувала ти мені сьогодні! Усе пригадалось, усе, як живе, постало перед очима! — Маковій поклав плахту на лаву, витер хусточкою сльози й заговорив гнівно: — Пропав наш хутір! Каменя на камені не лишилося… Усе звели. Ставок і той спустили. Пустка. Пішов недавно на наше подворище — нема нічого! — Закушуйте, Симоне Максимовичу, — припрошувала Марія Федорівна, — випийте ще чарку калганівки, від неї, кажуть, на серці легшає. Після другої чарки Маковій розм'як, розстебнув комір мундира. — Не полегшає на моїй душі, Маріє, й до кінця віку. Запеклася там кров, закам'яніла і страшним вогнем палить душу. Тепер одна втіха — поквитатися з голотою. Пригадати їй і ставок, і млинок, і вишневий садок! Нарешті дочекалися й ми свого святонька. Повернули мені німці хутір. Думаю ставок відновити. Ох і ставок у нас був. Карасі водилися, як золото. Приїду, було, додому, візьму підсаку — і маю відро риби. Люблю я карасі в сметані. Нема для мене кращого наїдку. — Є й карасі в сметані, — підхопилася з-за столу Марія Федорівна, — вранці Юрко наловив. Маковій випив ще чарку горілки, закусив смаженими карасями. — Прийшов я, Маріє, до тебе з великим проханням: треба вишити дві сорочки і три блузи для високого начальства. Шовк я привезу, заполоч теж знайдеться. — Вишиємо, Симоне Максимовичу, — пообіцяла Марія Федорівна, — тижнів за два будуть готові. — Спасибі! — повернув голову, зазирнув у кімнату. — Де ж це ваші квартиранти, родина мого сотника Никифора Павлюка? Чого їх до столу не запрошуєш? — Нездужає наша квартирантка, — забідкалася Марія Федорівна, — серце не дає спокою. Пішла до діда Захарка взяти зілля і затрималася в старого. — Живий ще дід? — поцікавився Маковій. — Топче ще ряст? Мене мати до нього малим водила — вилікував. — Немов ненароком, він поглянув на годинник, забідкався: — О, мені вже й додому час! Хоча, де тепер моя домівка? Дружина з дітьми в Берліні, а я повернувся на батькове обійстя, а там ні кола ні двора… Давай, Маріє, заспіваємо оту, що Соломія любила… Маковій розправив плечі, підняв голову, заспівав сильним і дзвінким голосом: Тече річка невеличка, 3 вишневого саду… Мати поглянула на Юрка, що, мовляв, робити, хочеш не хочеш, а мусиш співати, і теж підхопила пісню. — Ніби про мене ця пісня, — сумно озвався Маковій, доспівавши. — Не пішла за мене Соломія! І зараз забути її не можу. На все життя покохав, а вона подалася з матросом, з моїм лютим ворогом. Помстилися друзяки Парфену, відміряли повною міркою. — Маковій підвівся з-за столу, взяв плахту. — Спасибі, Маріє, тепер я твій боржник. Піду. Шовк завтра занесе Скрипаль. А ти вже постарайся, щоб вишиванки були вищої кляси. Кланяйтеся пані сотниковій! Коли Маковій пішов, Юрко запитав матір: — Ти й справді берегла плахту? — Та ні, — посміхнулася Марія Федорівна, — продавали куркульські пожитки, то я й купила, гарні на плахті були узори, перемалювала їх в альбом, а тепер віддала. Треба ж було його якось задобрити, щоб не накоїв лиха. За наших біженців боюся, і за тебе страшно. Учора сестра Івана Скрипаля похвалилася по секрету, ніби Маєра посилають на фронт, а Маковій буде начальником районної поліції. — Хто такі Соломія та Парфен? — поцікавився Юрко. Марія Федорівна пояснила: — Соломія моя колишня подруга, сільська вчителька, не давав їй Маковій проходу — хотів з нею одружитися. Парфен, матрос, командир червоних партизан, побратим лейтенанта Вершини. Звели перед війною наклеп на Парфена, довелося йому добре горя хильнути. Ти краще розпитай про це Вершину. Він знає. Захищав свого товариша і не зміг захистити. Ще й його звинуватили. Ніби він прикриває ворога, намагається врятувати від заслуженої кари. — Розпитаю, — відповів Юрко і попередив матір: — Невдовзі мені треба буде відлучитися з дому днів на два, а то й на три. Рибу Вовка ловитиме, я з ним домовлюся. А як запитає староста, скажеш — поїхав на острови накосити сіна корові. — Ти ж дивися, — застерегла Юру мати, — будь обережний. Я краще скажу, що послала тебе в Калюжниці до Кузьменка попросити зілля від серця. Так буде певніше. Нарешті настала субота, якої Юрко з нетерпінням чекав і водночас потерпав від її наближення. Уранці одягнув свій святковий костюм, почистив черевики, старанно розчесав волосся. — Ти куди? — запитала Леся. — До старости. Проведи мене трохи. Берегом Прип'яті вони пішли до переправи. — Чого ти такий схвильований? — В голосі Лесі прозвучала тривога. — Щось трапилось? Юрко зупинився, пильно поглянув на дівчину, ніби намагався запам'ятати на все життя. Потім сказав: — Ти зараз повертайся додому і всі йдіть до діда Захарка, чекайте мене. Як не прийду — вас виведуть до партизан. — Тобі загрожує небезпека? — стрепенулася дівчина. — Нам завжди, Лесю, загрожує небезпека, — невесело посміхнувся хлопець. Вони поволі підійшли до порома, на якому працював колишній колгоспний рахівник Кузьма Карпухно. Побачивши Юрка та Лесю, він гукнув: — Ходіть-но, молодята, покатаю на славу! За п'ять хвилин перекину на той бік Прип'яті, а там зараз повно ожини. — Спасибі, — подякував Юрко, — хай іншим разом. Біля повороту до переправи Юрко зупинився, знову пильно подивився на дівчину: — Вертайся, Лесю. І одразу всі йдіть до діда Захарка. — Дуже небезпечне завдання? — стривожено запитала дівчина. — Не знаю, Лесю, — відказав непевно. …Німець сидів на ґанку в сірому, трохи сизуватому светрі і годував курей кукурудзою. Юрко підійшов до Шредера, чемно привітався, шанобливо схилив голову. Хімік щось буркнув крізь зуби і мовчки продовжував годувати курей, робив вигляд, що не помічає фольксдойча Юргена Берга. Юрко оглянувся. Двері в сіни прочинені. На подвір'ї крім нього і Шредера нема нікого. Хлопець глибоко зітхнув і шанобливо звернувся до німця: — Гер Шредер, я прошу вибачити, що наважився потурбувати вас. Але мені так хочеться прочитати напис на цій фотографії. Мені її подарували, а що там написано — ніяк не можу розібрати. Хлопець дістав з кишені фото Лотти Крайзель, простягнув його Шредеру. Той підвів голову і кинув на хлопця презирливий погляд. Так тривало доти, поки німець не зиркнув на фотографію. Він майже вихопив її з Юркових рук, підозріло глянув на хлопця, міцно стис губи, напружився весь, ніби відчув над собою віяння смертельної небезпеки. Шредер хвилину, а може, й дві розглядав фото, перевертав його сяк і так і нарешті почав читати напис. Обличчя його порожевіло від хвилювання, і він довгим вивчаючим поглядом дивився на Юрка. — Ти хочеш, щоб я прочитав тобі напис на фото? — Так, гер Шредер! Німець поволі прочитав напис, а коли дійшов до слів: «Буде весна на Рейні» — його голос затремтів від хвилювання. І він знову повторив вислів: «Буде весна на Рейні». — Спасибі, гер Шредер, — подякував Юрко. — Тепер я знатиму, що написала мені співачка. — Дивно, дуже дивно, — якимось радісним і трохи знервованим голосом озвався Шредер, — на фото зображено мою гарну знайому, товаришку по гімназії та університету. Це просто неймовірний випадок. Востаннє я бачив Лотту майже десять років тому, коли на Рейні справді почалася рання весна! Шредер висипав з казанка зернята кукурудзи, і кури хутчій накинулися на золотисті зернята. Німець підвівся, повернув Юрку картку, запитав схвильовано: — Коли ж ти бачив Лотту? Хлопець вирішив говорити по щирості. «Що буде, те й буде», — подумав. — Я ніколи не бачив цієї жінки, — відповів. — Як це не бачив? — здивувався Шредер. — Адже тобі подаровано це фото! — Ні, гер Шредер, — заперечив Юрко. — Фото подаровано вам. Мене попросили передати цей знімок, щоб ви пригадали той час, коли ви промовляли слова: «Буде весна на Рейні!» — Хто просив? — швидко запитав Шредер. — Партизани, гер Шредер, — майже пошепки відповів Юрко. — Зачекай, — перебив Шредер Юрка. — Я зараз одягнуся, і ми про все поговоримо, але не тут, а на березі річки. Там є гарні, затишні місця, де нам ніхто не буде заважати. Він зайшов у будинок, одягнув мундир, і вони, вийшовши на вулицю, звернули на стежку, що вела до Прип'яті. — Де зараз перебуває Лотта? — запитав німець. — У Москві, гер Шредер, — відповів Юрко. — Дуже радий за неї. І взагалі я приємно вражений. Виходить, що Юрген Берг, — Шредер приязно посміхнувся, — ніякий не фольксдойч, не вірний солдат фюрера, а радянський розвідник. — Ні, гер Шредер, — пояснив Юрко, — я не розвідник, а просто допомагаю своїм, партизанам. — Зрозуміло, — кивнув головою той. — Чи зможу я зустрітися з представником партизанської розвідки? — Звичайно, гер Шредер. — Коли? — жваво поцікавився німець. — Це залежить від вас, гер Шредер, коли ви призначите день і час цієї зустрічні, а я зразу доповім про це командиру. — Нам обов'язково треба зустрітися, — схвильовано мовив Шредер, — обов'язково! Як я чекав цього дня. Мені просто необхідно поговорити з представником партизан. Однак, — німець замислився, — наша зустріч можлива лише через тиждень. Наступна субота, мабуть, буде робочим днем. Зараз іде прискорений монтаж обладнання. Проти партизанів вирішено застосувати хімічну зброю. Вона незабаром прибуде на Татарський острів. Отже, передай, — через тиждень я повернуся в село і зможу прийти на зустріч у неділю, о десятій годині ранку. Юрко після розмови з Шредером одразу пішов до Святого, розповів йому все, і той задоволено погладив рукою чорну окладисту бороду: — Спасибі Центру. Такий помічник, як Шредер, зараз нам дуже потрібен. Тепер треба чекати зустрічі з цим німцем. Спасибі тобі за виконання важливого завдання. Поговоривши з Святим, Юрко зайшов до діда Захарка, сказав своїм, що можна повертатися додому. Мати нічого не стала розпитувати. Подякувала діду Захарку за притулок, і всі гуртом берегом Прип'яті пішли додому. Опівночі Юрко прийшов до старого дуба й став чекати Вершину. Навколо густа, чорна, непроглядна темінь. У нічній тиші було чути, як об берег хлюпають хвилі Прип'яті, десь глухо гудів водяний бугай. Крізь прогалину в густому верхів'ї ледь-ледь проглядався клапоть темно-синього неба, і на ньому мерехтів Волосожар. Нарешті на стежці почулися скрадливі кроки. По ході Юрко впізнав лейтенанта. — Я тут, — озвався. — Іди за мною, — тихо наказав Вершина. Нелегко в темряві ходити по болоту. Ідеш — і ніби навмисне чіпляються за ноги корчі, притримують, норовлять «підставити ніжку». Кущі верболозу теж шарпають за одяг, заступають шлях. Нарешті підійшли до каменоломень. Лейтенант, як завжди, причаївся біля входу, прислухався, чи ніхто не скрадається за ними. Ні, тихо. — Ходімо, — прошепотів Юркові. — Тримайся за мене. Обережно, скрадаючись, підійшли до потрібної виробки. Вершина звично натиснув на позеленілі мідні блискітки. Грубезна кам'яна брила, ніби нехотя, повернулася, відкривши широкий прохід — Прошу! — промовив лейтенант, пропускаючи поперед себе Юрка. За хлопцем в підземелля зайшов Вершина, поставив брилу на місце, подав Юрку ліхтар: — Потримай, а я перевзуюся! Позавчора за ніч відміряв кілометрів п'ятдесят, а під селом натрапив на засідку, тож довелося побігати по болоту, як тому зайцю, заплутувати сліди. Дуже натер ногу. У підземеллі стояли порожні ящики. Їх ще на початку ворожої окупації занесли з фашистського складу Юрко та Вовка. В тих ящиках рівними рядками були складені новенькі автомати, щойно виготовлені, змащені жовтим мастилом. Лейтенант сів на ящик, поволі стягнув чобіт, заходився перебинтовувати натерту ногу. Юрко підняв ліхтар, уважно оглянув масивні кам'яні «двері». Вони нічим не відрізнялися від грубезної стіни, вирубаної колись під землею давніми майстрами. І тільки як дуже вже придивишся — то можна помітити ледь видиму смужку, що окреслює їх. Про вхід до підземелля нагадують також пофарбовані сірою фарбою мідні блискітки. Їх тут близько сотні, вони вмонтовані в камінь рівними рядами. «Яка ж таємна сила, — подумав Юрко, — повертає важку кам'яну брилу, примушує її слухняно виконувати повеління мідних зірочок? Давні майстри нічого не знали про електрику, яка б рухала ці дивовижні потайні пристрої. І все ж вони, ці пристрої, існують, безвідмовно діють на протязі багатьох років. Надійно, на совість працювали давні майстри-будівельники. Як же все-таки діють ці таємничі мідні зірочки? Яка сила приводить в рух загадкову машинерію?» Юрко пригадав, як років п'ять тому зіпсувався механізм в бабусиній мідній скрині. Кришка її опустилася і більше не відчинялася. Даремно бабуся натискала на мідні блискітки, намагаючись відкрити мідну скарбницю. Скриню можна було б відкрити, підваживши віко ломом, але тоді зовсім вийшов би з ладу дивовижний замок, змайстрований колись батьком бабусі Улити. А мідна скриня була єдина пам'ять про батька, якого вона дуже любила. Бабуся звеліла тату піти в село Бережівку і покликати двоюрідного племінника дядька Онисима. Він працював механіком на цукроварні і вважався майстром на всі руки. Дядько Онисим розібрав бабусину скриню, як кажуть, до останнього гвинтика. Виявилося, що вона мала подвійне дно та подвійні стіни, заповнені сталевими пружинами, важелями, мідними дротиками. Особливо багато пружин та дротиків було на днищі скрині. Довго порався біля тих механізмів дядько Онисим. Почистив, промив гасом пружини, важелі, змастив їх мастилом, поз'єднував мідне мереживо дротин, склав докупи днища, стінки — і давній пристрій знову запрацював. Віко скрині плавно піднімалося й опускалося — досить було натиснути на потрібні мідні зірочки. Жаль, що тоді Юрко не придивився уважніше до тих механізмів, не збагнув їхньої дії. Тільки як же він міг розібратися в тих пружинах та важелях, як йому на той час ще не було й одинадцяти років. Він і зараз би не зумів розібратися в цьому хитромудрому металевому плетиві. Міг би про ті механізми розповісти дядько Онисим, пояснити дію мідних зірочок, а може, розгадав би й таємницю «ромбиків» та «кружалець», якби зараз був у селі. Ще на початку війни його мобілізували, і від нього надійшов один лист з Харкова, в якому він повідомляв, що служить в інженерних військах, працює по спеціальності. Дома лишилася його дружина, три дочки і два сини. Менший син, одноліток Юрка, змалку захоплювався механікою і самотужки відремонтував стару музикальну шкатулку, яка вигравала веселі, бравурні марші. Лейтенант перевзувся, піднявся з ящика, полегшено зітхнув: — От ми й дома. Звик я до цього підземелля. Відчуваю себе тут у повній безпеці, бо знаю, що ніякі фашисти неспроможні проникнути в кам'яний лабіринт. І найбільше мені подобається кімната Червоної красуні. Яка тут чудова бібліотека! Є книги, видані ще за життя Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова, Шевченка. Там ми й поговоримо. Лейтенант завів Юрка в кімнату Червоної красуні, засвітив лампу, стомлено сів на диван. У кімнаті Червоної красуні все лишилося без змін. Під кам'яною розмальованою стіною вишикувалися рожеві шафи. За склом тьмяно виблискували позолочені корінці книг. Над столом осяйна кришталева люстра. Прозорі підвіски на ній полум'яніли, переливалися барвистими кольорами, нагадували веселу, весняну райдугу. Хлопець підійшов до портрета Червоної красуні, пильно поглянув на лице зажуреної дівчини. Правду говорив недавно чередник дід Матвій. У волошковому вінку видніються в кожній квітці мідні блискітки, але вони зовсім інші, ніж у Зоряній кімнаті. Там — трикутники, а тут мідні ромбики. І вони не діють, не пускають в глиб підземелля. Хитромудрі замки поставили давні майстри. І нікому поки що не пощастило розгадати їх таємницю. — Не хоче красуня пускати нас до своїх скарбів, — невесело пожартував лейтенант, — гарну вартову поставив пан Хоткевич — мовчазну й непідкупну. Думаю, що тут діє якась інша система. А яка — ніхто не вгадає. Нічого нового не розповіли нам і давні пергаменти, хоча тепер ми можемо потрапити в підземний хід, що веде в палац з Гаркушиного косогору. А це для нас теж неабияка знахідка. Незабаром підемо і оглянемо цей підземний хід. — Коли? — вхопився Юрко. — Як знищимо склади на Татарському острові, —відповів Вершина. — Цікаво буде глянути, — промовив Юрко, дивлячись на волошковий вінок Червоної красуні, — це ж там, розповідають люди, стоять на варті залізні воїни. Лейтенант підійшов до Юрка. — Спасибі за розмову з Шредером. При першій же можливості зведеш його із Святим. Хай зустрінуться у вас, так краще буде, бо можуть піти розмови, чого це німець до батюшки навідувався. Облиш свої мідні блискітки, сідай до столу, поговоримо. Може, почуємо, які відомості привезе нам цей групенфюрер Дітмар. Певен, що має відбутися важлива розмова. І будемо сподіватися, що вестиметься вона в Зоряній кімнаті, а чи зрозумієш ти їх говірку — невідомо. Юрко з жалем поглянув на волошковий вінок, на зажурене обличчя дівчини, на мідні «ромбики», сів за стіл. — Пощастило нам з Шредером, — задоволено зауважив лейтенант, — а як буде з Дітмаром — побачимо. І тут будемо сподіватися на успіх. Недаремно ж люди кажуть, що в своїй хаті і стіни допомагають, а в своєму саду кожна гілочка господаря захищає. А тепер признайся: страшно було починати розмову з цим Шредером? Юрко зніяковів. — Боявся трохи. Далі лейтенант поцікавився Маковієм. Юрко докладно розповів про візит начальника поліції і тут же поцікавився: — Хто такий Парфен Гармата? — Мій друг, — болісно мовив лейтенант, — разом колись ходили в Таврію на заробітки. Разом пройшли фронти громадянської війни. Хоробро бився він з ворогами революції. Потім став жертвою наклепів Шарпінського та його спільників. Уміють наші вороги плести підступну павутину. Звинуватили Парфена, нібито він співробітничав з кайзерівцями. І п'ять чоловік, в тому числі й Щупак, посвідчили, що своїми власними очима бачили, як Парфен вивів німців через болота до залізничної станції. — Так він справді їх вивів? — допитувався Юрко. — Ні, не виводив Парфен окупантів, — відповів Вершина. — Кайзерівці арештували його, посадили на коня і привезли на залізничну станцію. Потім відпустили. А арештували на явці, коли він зустрічався з керівниками підпілля та партизанами. — Навіщо вони це зробили? — Щоб відвести підозру від Щупака і звинуватити в зраді червоного повстанця Парфена Гармату. Матрос повернувся до своїх, нічого не втаїв, розповів, як було, ще, пам'ятаю, сам дивувався, чого це, мовляв, німці не розстріляли його, а милостиво відпустили. Та ця «милість» ворогів через двадцять років дала про себе знати… Уже тоді пан Маєр показав свої зуби. Лейтенант підвівся з-за столу, дістав з шафи дві есесівські шинелі, кинув їх на диван. — Лягай спати, Юрку, бо завтра в нас мусить бути багато роботи. Як прибуде Дітмар — тебе одразу розбудимо. — Він завів годинник, приклав до вуха: — Три години ночі. Давно пора спати. Що ж приготує нам завтрашній день? Чує моє серце, що в наші сіті має потрапити велика риба. Між Дітмаром і Маєром повинна відбутися надзвичайно важлива розмова. І тільки б ти зумів усе зрозуміти, про що будуть домовлятися ці гестапівці, як вони думають діяти далі. Недаремно ж цей Дітмар приїхав у гості до Маєра.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка