Василь Лисенко татарський острів



Сторінка7/12
Дата конвертації26.02.2016
Розмір3.24 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
Розділ одинадцятий
РОЗМОВА В ЗОРЯНІЙ


…Наснився Юркові дивовижний сон. Ніби прийшов він у кімнату Червоної красуні, сів на диван і чекає на лейтенанта. Минає година за годиною, а Вершини все немає. Набридло Юркові сидіти в самотині серед мовчазних кам'яних стін, і він підійшов до постаті козака, турка та шляхтича, почав уважно вивчати мідні блискітки. Поблизу козака вони зроблені у вигляді кілець. Поряд з турком та шляхтичем — металеві ромбики. На плані підземелля точно позначено, що козак охороняє вхід до палацу, а турок та шляхтич вартують біля входу до скарбниці. І всі ці ходи й виходи підвладні Червоній красуні. На її голові волошковий вінок — і в ньому вмонтовані мідні блискітки. Хлопець поглянув на стіну, на якій було намальовано вродливу дівчину, і здивовано кліпнув очима. Червона красуня зникла! На стіні лишилося зображення пана Хоткевича, козацької старшини, гайдуків, русалок, купідонів, а Червоної красуні не було. Хлопець не повірив, підійшов до стіни, протер очі. Ні, зображення красуні справді зникло. Сталося це так несподівано, що Юрко нічого не міг збагнути і розгублено стояв біля розмальованої стіни, ніби чекав появи таємничої дівчини. І раптом… — Іди сюди, Юрку, — почувся лагідний голос, — ми з тобою давно знайомі і жодного разу не розмовляли. Юрко оглянувся. За столом сиділа Червона красуня в пишній червоній туніці, в привабливому волошковому вінку, на грудях блискотіли разки коштовного намиста. — Сідай, — знову обізвалася Червона красуня, — хочу з тобою поговорити. Сьогодні така ніч, що я можу залишити своє вартування і хоч трохи відпочити за цим столом. Така ніч трапляється лише раз у десять років. Але вийти за межі цієї кімнати я не маю можливості. Не можу залишити й це похмуре підземелля, щоб хоч краєчком ока поглянути на Прип'ять, на луки, на навколишні ліси. Як мені хочеться поглянути на село, на ті стежки, по яких бігала колись малим дівчам… Чи лишилися ті стежки мого дитинства, чи заросли травою та високими вербами? Яке щастя жити на землі, дивитися на сонце, на далеке блакитне небо. Юрко повагом підійшов до столу. Червона красуня привітно посміхнулася, кивнула на диван: — Сідай. У мене обмаль часу. Як заспівають треті півні — мушу знову стати на чати. І знову непорушно стояти довгих десять років. — Вона пильно поглянула на Юрка: — Я знаю — ти хочеш дізнатися про таємницю мідних блискіток і проникнути в панські скарбниці. Чого тебе так вабить золото? Навіщо тобі панські скарби? Юрко збентежено слухав Червону красуню і ніяк не міг прийти до тями. Нарешті зібрався з думками, відповів: — Не золото я шукаю. Недавно ми знайшли на Шляхетському болоті давні скарби і я їх віддав Вершині, щоб побудувати танкову колону. А проникнути в глиб підземелля нам конче треба, треба знищити ворожих шпигунів. Дівчина розуміюче кивнула головою. — І ти хочеш дізнатися про таємницю мідних блискіток? — Дуже! — Жаль, — роздумливо мовила вона, — але я нічим не можу тобі допомогти. Мені невідома таємниця цих зірочок, її знає лише пан Хоткевич, але він не скаже! Він навіть мені ніколи не промовився про цю таємницю. І все ж мушу тобі сказати, що не там шукаєш шлях у підземелля, де варто його шукати. Ти давно міг би знати таємницю мідних блискіток, бо вони знаходяться в тебе під руками. — Не розумію, — здивувався Юрко. — Подумай! — загадково посміхнулася дівчина. — Я думаю, і лейтенант думає, а все одно не можемо розгадати таємницю. І на пергаменті про неї нема жодної згадки. — Не журися, — заспокоїла хлопця красуня, — на все свій час. Дізнаєшся незабаром про секрет мідних зірочок, потрапиш у панські скарбниці, побачиш, скільки чудес сховано в цьому похмурому кам'яному підземеллі. Хоча ті скарби й нічого не варті порівняно з життям та щастям людини. Вона помовчала й продовжувала далі: — Я вже близько ста років змушена стояти на цій стіні. Стою і думаю. Колись збиралися в цій залі пани на таємні наради, міркували, як вони повинні діяти, щоб тримати народ у покорі, не дати йому можливості розігнути спину. І без кінця говорили про золото, про свої багатства, маєтки. Красуня пильно поглянула на Юрка: — Як ти вважаєш, який найбільший скарб може мати людина? Юрко подумав трохи і відповів: — Життя! Адже нема в людини нічого ціннішого за життя. — Може, й так, — роздумливо погодилась дівчина. — Хоча твої вчинки суперечать твоїм словам. — Чому? — запитав Юрко. Дівчина поправила на голові важкий волошковий вінок, відповіла: — Я часто слухаю твої розмови з Вершиною, чую, як він бесідує з своїми товаришами. Ви кожної миті важите своїм життям, ризикуєте ним кожної днини. Хіба не безпечніше було б сховатися в якусь шпарину і перечекати, пересидіти, поки не стихне криваве бойовище? А ви йдете в бій проти ворога! Бо воля і гідність вам дорожчі за життя! Чому твій тато кинувся з гранатою під ворожий танк, а не втік, не сховався, не здався ворогу в полон? Він поліг за Батьківщину! Отже, любов до Вітчизни дорожча за життя? — Красуня витримала паузу й знову продовжила: — Ні, життя саме по собі не є найбільшим скарбом для людини. Я теж могла б жити, стати коханкою осоружного пана, примиритися з своєю долею. А не стала! Мені було сімнадцять літ, а я кинулася в ополонку! Мені смерть була миліша, ніж зрада, ніж жити з нелюбом. Для мене понад усе була — любов! І я знаю, що найбільший скарб в людини — любов! Хіба я не правду сказала? Адже без любові немислиме ні життя, ні щастя. — Правду, — погодився Юрко, — багато людей заради любові йдуть на смерть. І вони не бояться смерті. — От бачиш, — посміхнулася дівчина, — тепер ти будеш знати, який найбільший скарб у житті людини. І треба не втратити його, зуміти постояти за своє щастя! — Далі дівчина посмутніла, сказала болісно: — Поліг мій наречений Тимофій Кушнір в бою з ворогами, полягли і його вірні побратими. Не вистачило в них сили протистояти ворожому війську. І виконали вони свій обов'язок до кінця. Полягли за волю, за рідну землю! Юрко мовчки слухав Червону красуню, чекав, що вона ще скаже, заради чого почала цю незвичну розмову. Дівчина зняла з голови волошковий вінок, поклала його на стіл: — Я вам допоможу вистояти в цій підступній і страшній боротьбі. — Вона лагідно посміхнулася: — Ти думаєш, випадково дізнався про таємницю Зоряної кімнати? — І тут же заперечливо похитала головою: — Це я надоумила тебе, щоб ти зумів розгадати таємницю мідних зірочок. — Як це можна було мене надоумити? — здивувався Юрко. Червона красуня загадково повела рівними, чорними бровами: — На світі ще багато лишилося нерозгаданих таємниць. І мені теж дещо відомо. Я знаю наперед долю всіх людей, що приходять в моє підземелля. Знаю, хто мій друг і хто ворог. — І що ж мене чекає в майбутньому? — Щастя, велике щастя, — відповіла дівчина. — Я дуже вдячна тобі, що ти бережеш спогад про мого нареченого Тимофія Кушніра, гордишся хоробрим повстанцем, люто ненавидиш його кривдників. Пам'ятаєш, як колись розповідала тобі про мене бабуся Улита, що пан загубив моє життя, стратив коханого. І в твоїх оченятах жевріла ненависть, і ти вигукнув гнівно: — «Я помщуся за Катрю і за Тимофія! Я виросту і відплачу за все клятим панам!» І ти їм відплатив. Ти дотримав свого слова. Ти мені, Юрку, не чужий, бо бережеш про мене пам'ять в своїй душі. І я тобі хочу дати щиру пораду. Будь чесним, стій до кінця за правду, люби і лелій свою землю! Ніколи не йди наперекір своєму сумлінню, своїй совісті. Поки ти молодий — вчись боротися! Будь обачним, кмітливим і нещадним до ворогів землі своєї. І повір мені, земля дасть тобі силу й уміння для праведної боротьби! Скоро щезнуть фашисти, сліду від них не лишиться на наших просторах. Знай, що правда завжди переможе кривду! Тільки треба бути кмітливим і хоробрим, вміти боротися з ворогами. У цей час в кімнаті почувся ледь чутний шерхіт. Юрко оглянувся і побачив, як з портрета зійшов пан Хоткевич. Він важко підійшов до столу, сів, пригладив свої пишні настовбурчені вуса й вигукнув розгнівано: — Не вір, хлопче, жодному слову цієї навіженої красуні! Все, що вона говорила, — вигадка! Нема на білому світі правди, вірності, щирого кохання. Нема! І вся ця балачка нікому не потрібна! Не забивай голову зайвим мотлохом! Не любов, не вірність найбільший скарб в людини, а сила! Хто має силу, той вершить життям собі подібних! Я мав силу і робив усе, що мені заманеться! Я був паном, примушував усіх коритися моїй волі! І вони корилися! Ходили переді мною, як воли в ярмі — німі й покірні. — Корилися, та не всі! — зневажливо заперечила дівчина. — Не всі, — погодився пан. — Але що сталося з непокірними? Де вони? Яка їхня доля? Ти опинилася в ополонці, а твій Тимофій сконав у підземеллі, прикутий до кам'яної стіни! Я дозволяю тобі піти й поглянути на його кістяк! Я нещадно карав за непокору! І всюди був мій верх! Сила, і тільки сила, вершить життям! — Ти вкоротив мій вік, — гнівно мовила Червона красуня, — погубив життя моїм подругам, розіп'яв Тимофія. Ти весь у гріхах та злочинах, як пес у реп'яхах, і такий весь твій нечестивий рід. Народ карбував ваші злочини в своїй пам'яті, падала вогненна крапля за краплею на його зболену душу, поки й вибухнула ненависть незгасним вогнем, і всі твої маєтки, пам'ять про тебе і твій рід — пішли прахом! — Ну й що? — люто прохрипів пан Хоткевич. — Хай і так! Спопеліло моє добро, пропали мої маєтки! Тільки все одно я своє взяв! Силою, підступом я брав усе, що хотів узяти. Сила і підступ панують на світі. Так було і так буде, і даремно голота марить справедливістю, прагне правди! Пану — панове, наймиту — наймитове! Хоткевич підвівся з-за столу, не оглядаючись, поплівся до картини, став на своє місце, ніби закам'янів. Тільки його чорні очі горіли пекучою люттю, пильнували за кожним рухом Червоної красуні. Дівчина поклала руку на свій волошковий вінок, запитала Юрка: — Чи пам'ятають мене в селі? Чи згадують люди повстанця Тимофія Кушніра та його відважних побратимів? — Пам'ятають люди про все, — відповів Юрко, — бо передаються розповіді про минуле від покоління до покоління. Обличчя дівчини проясніло: — Хочеться, щоб пам'ять про нас жила в серцях людей. Ми ж не стали відступниками, не зрадили свою мрію. Нелегко нам було винести знущання та приниження, а ми все ж лишилися людьми. Червона красуня одягла на голову волошковий вінок й знову запитала: — Яка тепер Прип'ять? Який Самусів ліс? І чи росте поблизу села цар-дуб? Під тим дубом я востаннє бачила свого Тимофія! На світанку ми розійшлися — і розійшлися на віки вічні. — Не чекаючи Юркової відповіді, дівчина підвелася з-за столу. — Знову мушу ставати на чати! Приходь частіше в моє підземелля, бо мені веселіше, як тут бувають люди. Прощай! Як хочеш скоріше проникнути в глиб моїх володінь, то запитай про таємницю мідних зірочок у… І в цей час Юрко відчув, як хтось шарпає його за плече, будить, стягує шинелю. Йому хотілося глибше поринути в сон, дослухати, що хотіла сказати йому Червона красуня, дізнатися, до кого має піти, щоб довідатися про таємницю мідних блискіток, але… — Вставай, Юрку, — почув голос лейтенанта, — доволі спати! Прибув до палацу Дітмар. В Зоряній уже накривають на стіл, готуються до прийому гостя. Одягайся і ставай на пост. Юрко сів на диван, протер очі і сказав із жалем: — Як невчасно мене збудили… — Чому невчасно? — здивувався лейтенант. — Сон снився… — Який сон? — Червона красуня якраз мала розповісти, куди треба піти, щоб дізнатися про таємницю мідних зірочок, а тут ви — «вставай!». Лейтенант підсунув Юрку валянки на товстій повстяній підошві: — Не до сну зараз. Взувай. Тепліше буде, і ніякого шуму. У квадратній кімнаті холодно, чергові часом застуджуються. Поспішай, бо час не жде. Хлопець взув валянці, хутенько вмився і пішов до квадратного приміщення, що знаходилося під Зоряною. Поряд зі слухавкою в стіні стояв стіл, біля нього — важка дубова лава. На столі папір, гостро підстругані олівці. У Зоряній стояла тиша. Юрко взяв кілька аркушів паперу, поклав їх перед собою, вибрав олівець, приготувався. Але сон не йшов йому з голови. У нього було таке відчуття, ніби справді тільки що розмовляв з Червоною красунею та паном Хоткевичем, бачив їх наяву. Цікаво, що мала йому сказати Червона красуня? Ні, таки дивний сон. Скажи кому про таке сновидіння — ніхто не повірить. Хоча що ж незвичайне в цьому сні? Про все це не раз він і сам думав, говорив з матір'ю, Лесею, лейтенантом. Нарешті в Зоряній рипнули двері. До кімнати хтось зайшов. І тут же почувся голос Маєра: — Прошу вас, дорогий мій вчителю, до столу. Тут ми зможемо поговорити, і я певен — ніхто нам не заважатиме. — О, — почувся незнайомий густий басовитий голос, — який чудовий стіл! Що я бачу? Найкращі паризькі коньяки і чорна ікра. Штандартенфюреру Отто Маєру можна лише позаздрити. — Ми чекали вас, мій генерале, — улесливо мовив Маєр, — і зустрічаємо вас, як найдорожчого гостя. Почулося рипіння стільців, брязкіт посуду, дзвін келихів. — Вип'ємо, мій генерале, — піднесено вигукнув Маєр, — за нашу остаточну перемогу над більшовиками! — Не будемо даремно витрачати коньяк, — прогув Дітмар, — краще піднімемо келихи за нашу зустріч і за порятунок мого найкращого учня — Отто Маєра. — За нашу зустріч! — покірно повторив Маєр. — А наступний келих за перемогу! — Навіщо? — байдуже запитав Дітмар. — Навіщо піднімати келиха за те, чого нема і не може бути. З таким же успіхом можна підняти келиха за вічну юність нашого фюрера — Адольфа Гітлера. — Не розумію вас, мій генерале! — розгублено промимрив Маєр. — Краще вип'ємо за нашу зустріч, а потім поговоримо про приємні і не досить приємні речі. У Зоряній пролунав дзвін келихів, і на якийсь час запанувала мовчанка. Потім знову задзвеніли келихи, почувся голос Маєра: — За вас, мій дорогий учителю і пораднику. — Дякую, — відповів Дітмар. — Я навмисне взяв на себе розслідування причин загибелі «чорних кентаврів», щоб врятувати свого улюбленого учня від військово-польового суду або відправки на Східний фронт. — Спасибі, мій генерале, — улесливо белькотів Маєр. — Над тобою, Отто, — зловісно мовив Дітмар, — нависла неабияка небезпека. Рейхсміністр Гіммлер страшенно гнівається. І на це є причини. Подібні школи знаходяться у віданні абверу. І гер Гіммлер, намагаючись довести свою відданість фюреру, теж наказує готувати диверсантів для засилки у тили ворожих військ. І раптом такий конфуз! Під час пересилки в пункти призначення гине весь випуск диверсійної школи. Виходить — ворожа розвідка точно знала про час вибуття диверсантів. Навіть більше — танкетки і фургони були заміновані. І магнітні міни були підготовлені до вибуху в точно визначений час. Що це, випадковість? Хто інформував ворожу розвідку, допомагав знищити диверсантів? Дітмар, мабуть, чекав відповіді і нетерпляче постукував пальцями по столу. Але Маєр мовчав. І тоді знову заговорив Дітмар: — Бригаденфюрер фон Лау звинувачує штандартенфюрера Маєра в злочинному недбальстві. Навіть більше — вважає, що розвідка противника зуміла одержати найсекретніші таємниці завдяки зраді полковника Маєра. — Що? — видихнув Маєр. — Лау звинувачує мене в зраді? Це брудний і мерзенний наклеп! Я вірою й правдою служу великому фюреру! — Все це красиві слова і не зовсім доречні фрази, — сухо кинув Дітмар. — Я вважав, що мій учень Отто Маєр більш кмітливий і далекоглядніший. — Я не розумію вас, мій генерале, — мало не простогнав Маєр. — Я чекав будь-яких звинувачень, але не підозрінь у зраді. Справа фюрера для мене понад усе! — Подібні заяви, — спокійно зауважив Дітмар, — не роблять честі полковнику Маєру. — Я говорю правду, — жалісливо мовив Маєр, — я робив усе можливе, щоб підготувати цих «кентаврів» для роботи у ворожому тилу. І ці диверсанти загинули. Мене переслідують невдачі. І мені часом стає страшно, мій генерале. — Не будемо даремно витрачати час, — незадоволено прогув Дітмар. — Всі ці сентименти не мають ніякого відношення до справи. Ми — солдати. Наше ремесло — знищити ворога і вижити самому. Справжній солдат завжди мусить думати про надзвичайно важливу обставину, як урятувати свою шкіру від небажаних дірок. Чи згоден зі мною Отто Маєр? — Так, мій генерале! — Ось звідси, — уточнив Дітмар, — і будемо починати нашу ділову розмову. Ми мусимо вижити. Я, бригаденфюрер Макс Дітмар, рекомендував на посаду керівника диверсійної школи полковника Отто Маєра. І для цього в нас були важливі плани. Ми мали намір оволодіти скарбами пана Хоткевича. Скарби нам не дісталися. Полковнику Отто Маєру загрожує військово-польовий суд. Постане й питання: хто рекомендував цю людину на таку відповідальну посаду? Я буду гранично відвертим, Отто, бо ми зв'язані з тобою однією вірьовкою. Зашморг на твоїй шиї прихопить і мою горлянку. Я хочу тобі допомогти, Отто, і водночас врятувати своє становище. — Дякую, мій генерале! Я все зробив для підготовки «кентаврів»… — Як ти не розумієш, — перебив Маєра Дітмар, — «чорні кентаври» — дрібниця, нікому не потрібне сміття! Ніякі «кентаври» не врятують нас. Справа в іншому. Треба відмежуватися від відповідальності за провал цієї акції, відмести від себе підозріння в зраді. Чому диверсанти вивозилися до аеродрому всі разом, а не дрібними групами? Хто віддав таке ідіотське розпорядження? — Групенфюрер фон Лау. — Це було письмове розпорядження чи телефонний дзвінок? — допитувався Дітмар. — Я одержав циркуляр, — відповів Маєр, — мені наказувалося в ніч на п'яте липня доставити «кентаврів» у Київ, в район Жулян. — Чи зберігся цей циркуляр? — Так, мій генерале. — Уже легше, — задоволено зітхнув Дітмар. — Це вже, як кажуть, щось! Зараз необхідно рятувати полковника Маєра. Рейхсміністр наполягає на його розжалуванні і відправці на Східний фронт, в штрафний батальйон. А звідти ще ніхто не повертався живим та здоровим. І все це наслідок того, що фон Лау звинувачує керівника школи «Вольф» у зраді. — Це брудний наклеп, мій генерале! — Тоді звідки ворожа розвідка дізналася про дату і час виїзду диверсантів? Хто міг поставити на фургонах і танкетках міни великої вибухової сили? Це, без сумніву, зробили люди, а не святі духи. І вони, ці люди, були добре обізнані з усім, що стосується справ розвідувальної школи. Хто передав їм ці відомості? Їх знали лише групенфюрер фон Лау, полковник Маєр і покійний гер Зіферт. Хто ж видав противнику важливі державні таємниці? — Не можу знати, мій генерале! — Це не відповідь, — незадоволено буркнув Дітмар, — і вона не робить честі справжньому розвідникові. Штандартенфюрер військ СС Маєр зобов'язаний знати все, що стосується справ розвідувальної школи «Вольф». І він повинен своєчасно знешкоджувати наміри противника. Переді мною поставлено завдання виявити винуватців загибелі «кентаврів» і належно їх покарати. Я хочу урятувати свого учня Отто Маєра, але не знаю, як мені пощастить здійснити це. Поки що незаперечно доведено: до загибелі диверсантів приклали руку київські підпільники. На одному фургоні пощастило знайти магнітну міну. Вона не вибухнула, бо не спрацював годинниковий механізм. Подібні міни пощастило вилучити під час арештів київських підпільників. Отже, не виключена можливість, що ниточка бере свій початок саме з Києва. Але про це поговоримо згодом, а зараз я хочу послухати, що взагалі зроблено штандартенфюрером Маєром для рейху? — Я вважаю, — почав ображено Маєр, — що своїми діями завдав дошкульних ударів більшовикам. Мій задум з мікрофонами ціленаправленої дії повністю себе виправдав. Мікрофони завдали більшої шкоди противнику, ніж всі наші агенти разом взяті. Приблизно рік тому мікрофони були поставлені в кабінеті колишнього власника скипидарного заводу фон Фогеля. Я наказав вмонтувати їх у старому недіючому каміні. Текст усіх розмов, що відбуваються в цьому приміщенні, записується на магнітофоні, встановленому в кімнатці Консула. Завдяки цьому джерелу пощастило повністю знищити ворожу групу особливого призначення та два взводи прикриття. Під час проведення цієї операції були захоплені значні трофеї. Нещодавно, завдяки діям цілеспрямованих магнітофонів, пощастило дізнатися про пошкоджений транспортний літак, що прибув до бандитів з Москви. Цей літак було знищено. Маєр трохи помовчав, мабуть, збирався з думками і знову почав доповідати: — Завдяки технічній новинці пощастило відбити напад партизанів на залізничний переїзд Сухиничі. Там знаходилося три ешелони з машинами і літаками. Напад лісових бандитів закінчився повним провалом. Ми встигли непомітно підвести підкріплення з Києва. Ешелони були своєчасно відправлені на фронт після ремонту моста, зірваного ворогом. Завдяки мікрофонам ми дізналися про існування підпільної групи в селі Відрадне. Нам став відомий пароль. Підпільники і їх родини були знищені. Лісові бандити перебувають в напрузі. Вони ніяк не можуть збагнути, звідки нам стають відомі секретні дані. Мікрофони принесли нам цілий ряд інших важливих повідомлень, зокрема, нам пощастило прослухати нараду керівників українських і білоруських партизан, дізнатися про їх майбутні задуми. — Чудово! — схвально вигукнув Дітмар. — Техніка поставлена на службу розвідки! Я доповім про це рейхсміністрові Гіммлеру. Треба більш широко використовувати техніку в нашій діяльності. До речі, як поживає Консул, мій давній знайомий? Чи не загрожує йому викриття? Цей агент має великі заслуги перед рейхом. — Думаю, що ні, — впевнено відповів Маєр, — ми добре замаскували його. Він користується повним довір'ям лісових бандитів. Вони вважають його великим мучеником, жертвою фашистської жорстокості. — Як же Консул потрапив до святих мучеників? — поцікавився Дітмар. — Років три тому, — почав Маєр, — Консул одружився з вдовою радянського активіста, який загинув при нез'ясованих обставинах. Ця жінка мала трьох дітей від попереднього шлюбу. Пізніше вона почала підозрювати Консула в зв'язках з нашою розвідкою. Під час облави за домовленістю з Консулом ми спалили його родину. Сам Консул за моїм розпорядженням мав вивести партизан з оточення в урочище Сухий Ліс. Він виконав наказ. Але батальйон карателів потрапив у залізничну аварію і не зміг своєчасно прибути на місце призначення. Консул вважається рятівником лісових бандитів і жертвою фашистських окупантів. Ні. — впевнено повторив Маєр, — Консул поза будь-якою підозрою. Він користується повним довір'ям і регулярно передає повідомлення через агента 10–11. Цей агент приносить плівки з записами всіх штабних розмов нашому резиденту і водночас виконує доручення партизан. — Маєр трохи помовчав і додав: — Жаль, що в штабній кімнаті часто перебувають поранені, її використовують як госпіталь. І тоді Консул на якийсь час «глухне». — Що ще можна додати до послужного списку полковника Маєра? — Цілеспрямовані мікрофони, — мовив Маєр, — допомогли нам викрити групу ворожих підпільниць на військовому аеродромі. Злочинці мінували літаки перед їх вильотом. І ті вибухали в повітрі. Серед арештованих підпільниць виявилася дочка керівника партизанської розвідки, мого старого знайомого лейтенанта Вершини. Зараз вона перебуває в таборі особливого режиму Майданек. Я хочу привезти цих підпільниць до Києва і влаштувати над ними суд. Зрадницею виявиться дочка Вершини, яка, зрозуміло, діяла за вказівками свого батька. За моїм наказом Консул уже повідомив партизан про «зраду» Вершини. — Не розумію, — перебив Маєра Дітмар, — навіщо вся ця комедія? Чи варто затівати цей суд? — Варто, мій генерале! Я вже сказав, що Вершина мій старий знайомий. Ми вперше зустрілися з ним у вісімнадцятому році. Колись він шаблею рубонув мене по голові. Кінь Вершини спіткнувся, і шабля лише розсікла мені шкіру. Але він зарубав мого брата, обер-лейтенанта Якуба. Я намагався впіймати цього бандита. Консул двічі віддавав його до моїх рук, але він щасливо уникав смерті. Тепер, я сподіваюсь, Вершина сам накине зашморг на свою пролетарську шию. Про дії цілеспрямованих мікрофонів я склав докладний звіт. — Що я можу ще доповісти в Берліні? — Краще за Консула, — пожвавішав Маєр, — діє агент Рудий, завербований мною в 1941 році. Я зразу збагнув ціну цієї надзвичайно підступної людини. Завдяки Рудому в Ірпінському лісі під Києвом пощастило оточити сто двадцять підпільників, які повинні були поповнити партизанський загін Коваленка. Майже всі вони загинули в бою. Їх родини розстріляні. Нещодавно Рудий видав кілька підпільних явок у Києві. Плани цих акцій розроблені і підготовлені мною особисто. — Я задоволений вашими успіхами, гер штандартенфюрер! І сподіваюсь, що мені пощастить врятувати вас від розжалування в солдати та відправки на фронт, хоча з палацом пана Хоткевича, мабуть, доведеться вам розпрощатися. А жаль! Було, б бажано, щоб полковник Маєр залишився на своїй попередній посаді. Правда, нам необхідно з'ясувати ще деякі делікатні і не вельми приємні справи, від яких в значній мірі, залежить ваша доля, гер полковник. — Що ви маєте на увазі, мій генерале? — стривожено запитав Маєр. — Про це поговоримо пізніше, — ухилився Дітмар, — спершу закінчимо розмову, що стосується розвідувальної школи «Вольф». Школа повинна знову запрацювати. Перші учні вже прибули. Незабаром прибуде основний контингент. Необхідно вирішити долю полковника Маєра. Нині на Україні діє кілька нових диверсійних шкіл — «Уран-2», «Омега-3», «Сатурн-4», «Зета-5». У кожній з них навчається певна кількість диверсантів. На посаду керівника однієї з цих шкіл можна рекомендувати полковника Маєра. Всі ці школи у віданні групенфюрера фон Лау і підлягають рейхсміністру Гіммлеру. І все ж мені не хочеться, щоб гер Маєр залишав маєток нашого спільного друга пана Хоткевича. Я певен, що тут була фальшивомонетня для виготовлення фунтів стерлінгів. Не міг Хоткевич вигадати подібну історію. — Я маю незаперечні докази, мій генерале, про існування цієї фальшивомонетні. — Які? — пожвавішав Дітмар. — Мені пощастило натрапити в цьому глухому селі на сто тисяч фунтів, стерлінгів. Це незаперечний доказ, який підтверджує існування фальшивомонетні. — Де ці фунти? — У моїй опочивальні, мій генерале. — Я можу їх бачити? — Звичайно, мій генерале! Маєр, очевидно, встав із-за столу, бо під ним зарипів стілець, сказав: — Ось купюри, виготовлені в підземеллі цього палацу Якийсь час в Зоряній тривала тиша. Нарешті пролунав здивований голос Дітмара: — Неймовірна подія! Ці гроші неможливо відрізнити від справжніх фунтів стерлінгів. Хто-хто, а я знавець цієї справи. Отже, версія про існування фальшивомонетні в палаці пана Хоткевича дістала незаперечне підтвердження. Скільки фунтів пощастило знайти? — Я вже доповів, мій генерале, — сто тисяч. — Це, Отто, справжній скарб! — І він до останнього пенні належить вам, мій генерале. — Це надто щедрий подарунок! — радісно вигукнув Дітмар. — Людина, яка має такий капітал, може бути спокійна за своє майбутнє. Я з великою вдячністю приймаю цей подарунок. І сподіваюсь, що він позитивно позначиться на долі полковника Маєра. Хто зберіг ці фунти? — Колишній дворецький пана Хоткевича, мешканець цього села — Шудря. — Шудря? — здивувався Дітмар. — Але ж він посвідчив, що дав пану Маєру лише царські асигнації. — І це так, мій генерале, — поспішно пояснив Маєр. — Він дав мені мішок купюр. Зверху лежали царські асигнації. Під ними я натрапив на фунти стерлінгів. — Чи нема в цього Шудрі ще цієї валюти? — Переконаний, що нема, бо нікому ці папірці не потрібні, і він би мені їх віддав усі. — Неймовірно, — дивувався Дітмар, — фунти стерлінгів виробляються в глухому поліському селі, серед дрімучих борів і непрохідних боліт. За наказом фюрера ми намагалися випускати фальшиві фунти стерлінгів — і вся ця затія не дала наслідків. Наші фунти не приймав жоден банк, бо надто було видно їх фальшивість. Пан Хоткевич знав таємницю виготовлення цих купюр. — Як мені пощастило дізнатися, мій генерале, батько пана Хоткевича вивіз з Англії майстра монетних справ. Він і створив у підземеллі палацу фальшивомонетню. Нині ці льохи залиті водою. І відкачати її неможливо. — Тепер, — почувся голос Дітмара, — я маю вирішити ще одну надзвичайно важливу справу. Контролер імперської служби безпеки штурмбанфюрер Зауер подав доповідну записку на ім'я рейхсміністра Гіммлера, що керівник ейнзатцгрупи «Б», поліції безпеки і служби безпеки штандартенфюрер СС Маєр захопив у полон керуючого більшовицьким банком, комуніста Спичака, і той передав йому десять мільйонів паперових грошей і п'ятдесят два кілограми золотих монет. Полковник Маєр привласнив цінності, які мають належати рейху. Що відповість на це звинувачення полковник Маєр? — Доповідна записка Зауера потрапила до рейхсміністра? — Дивне запитання, — насмішкувато відповів Дітмар. — Як же вона могла кудись потрапити, коли полковник Маєр і сьогодні керує школою «Вольф»? До речі, Зауер загинув у Мінську при нез'ясованих обставинах. За нього розстріляно сто заложників. Доповідна знаходиться в моєму сейфі. Але я обурений! Так, так, гер Маєр, ваш вчитель і благодійник — обурений! Як же ви, гер Маєр, могли приховати від мене таку кількість золота? — Це не зовсім так, мій генерале. — Як я маю розуміти ваші слова, гер Маєр, «не зовсім так»? Ви захопили меншу кількість золота, ніж говориться в доповідній Зауера? — Дійсно, наша група, — відповів Маєр, — захопила власника золотого скарбу, але більшовик-фанатик не бажає розголошувати свою таємницю. — Невже ви так і не зуміли розв'язати йому язика? — На жаль, ні. Цей комуніст виявився справжнім фанатиком. Ніякі тортури на нього не діють. — Де перебуває цей фанатик зараз? — У підземеллі цього палацу. Тут є досить просторі приміщення. — Я можу поговорити з ним? Було чути, як Маєр підняв телефонну трубку: — Гер Краус, прошу привести в мою опочивальню арештованого номер один. Невдовзі рипнули двері, і до Зоряної зайшло кілька чоловік, почулося гупання важких солдатських чобіт. — Вартові можуть бути вільні, — наказав Маєр. — Залиште арештованого і чекайте в коридорі. — Пане Спичак, — намагаючись надати своєму голосу лагідності, почав Дітмар ламаною російською мовою, — прошу вас сідати. Я буду порозмовляти з вами. Прошу випити келих коньяку. Я прийшов до висновку, що коньяк поліпшує настрій, сприятливо впливає на розумові здібності людини і дає їй можливість прийняти єдино правильне рішення. — Дякую, — почувся глухуватий, байдужий голос. Спичак говорив чистою німецькою мовою. — Але я не вживаю хмільних напоїв, бо вважаю, що вони затуманюють розум людини, отруюють її свідомість. — О, — пролунав здивований голос Дітмара, — ви знаєте німецьку мову? Звідки? Де навчалися? Спичак пояснив: — Після революції партія послала мене вчитися в Лейпцігський університет, там я закінчив економічний факультет. — Коли? — запитав Дітмар. — Невдовзі перед тим, як Герінг підпалив рейхстаг і хотів звинуватити в цьому злочині болгарського комуніста Димитрова. — Ви смілива людина, гер Спичак! — насмішкувато мовив Дітмар. — Мені нічого втрачати, — в тон йому відповів арештований. — Отут я з вами не згоден, — жваво заперечив Дітмар. — Ви маєте можливість стати багатою і шанованою людиною. — Я вже чув цю пісню, — байдуже кинув Спичак. — Сьогодні з вами розмовляє генерал німецької армії. І я зумію дотримати свого слова. Слухайте мої пропозиції. До речі, це остання розмова. Або ви приймаєте наші умови, або завтра на світанку будете розстріляні. — Я вам відповім наперед, — зневажливо відказав Спичак, — що ніяких умов і пропозицій фашистів не приймаю. — Хай і так, — погодився Дітмар, — але я все-таки висловлюю наші пропозиції. Нам відомо, що ви заховали п'ятдесят два кілограми золота і десять мільйонів карбованців паперових грошей. Ми затримали вашого шофера, якого ви відпустили додому, і самі повели машину. Він про все розповів під час допиту. Якщо покажете нам місце, де сховано скарб, вам буде гарантоване життя. Ми дамо вам паперові гроші, десять кілограмів золота і переправимо вас на територію нейтральної Швейцарії. Звичайно, при умові, що ви ніде не промовитеся про нашу угоду. Дітмар помовчав, потім продовжив загрозливо: — Якщо ж не приймете наших умов, то, повторюю, будете розстріляні завтра на світанку. Подумайте і зробіть вибір. Сьогодні ще маєте можливість зробити його — завтра буде пізно. — Я вже давно зробив вибір, — спокійно відповів арештований. — Вибір остаточний і безповоротний. Золота я вам не віддам! Не бачити вам його, як власного вуха. — Поясніть мені ваше рішення, — мовив Дітмар. — Невже чуже золото має для вас більшу цінність, ніж власне життя? — Золото не моє, а державне, — пояснив Спичак. — Я керуючий державним банком і відповідаю своїм життям, честю, совістю за доручені мені цінності. — Ви комуніст? — запитав Дітмар. — Так, комуніст-ленінець, — з гордістю відказав Спичак — учасник штурму Зимового палацу, воював з кайзерівцями в 1918 році. Я завжди чесно виконував свої обов'язки і виконаю їх до кінця. Зрадником ніколи не стану. — Така вірність своїм ідеалам похвальна, — стримано сказав Дітмар, — але все повинно мати розумні межі. Я не залякую вас, Спичак, але завтра ви будете обов'язково розстріляні. Зважте, що життя дається людині лише один раз. Це істина, яку ніхто не спроможний заперечити. Чи згодні ви зі мною? — Звичайно. — От бачите, — почувся задоволений голос Дітмара, — наші погляди збігаються. Адже факти — вперта річ, і заперечувати їх неможливо. У Зоряній клацнула запальничка, і Дітмар сказав: — Можливо, і ви запалите, Спичак? До ваших послуг чудові гаванські сигари. Сьогодні ми воюємо з Америкою і палимо заокеанські сигари. Ви економіст, зробіть потрібний висновок з цієї дрібниці. — Я не палю, дякую. На якусь мить запанувала мовчанка. — Так на чому ми зупинилися? — знову почав розмову Дітмар. — Ви сказали, мій генерале, — поквапливо нагадав Маєр, — що заперечувати очевидні факти неможливо. — Саме так, — проказав Дітмар. — Ви, Спичак, погодилися, що життя людині дається лише один раз. І якщо не пристанете на наші умови, завтра будете мертві. Ваш труп закопають у якомусь глухому закутку, зрівняють землю, і ніхто не згадає, що жив колись на землі Корній Спичак і поліг смертю, рятуючи чуже золото. А ваші діти виростуть сиротами, житимуть в холоді і голоді, бо їх батько не думав про їх майбутнє. Ви згодні зі мною, Спичак? Спичак відповів: — Не згоден, мої діти знатимуть: їх батько поліг за Радянську владу, лишився їй відданим до кінця. Вони будуть гордитися своїм батьком. — Даремно ви сподіваєтеся на таке, Спичак, — заперечив Дітмар, — даремні ваші надії. Я накажу надрукувати в окупаційних газетах повідомлення про передачу німецькій адміністрації значних цінностей керуючим банком Корнієм Спичаком, якому за цей вчинок виділено щедру нагороду і надано можливість проживати на території Німеччини, оскільки він боїться помсти більшовицьких агентів. Надрукуємо й фото: ви в оточенні німецьких офіцерів передаєте золото представникам окупаційних властей. І ваших дітей знайдуть на Уралі. Навіть на Північному полюсі. І тінь вашої мнимої зради впаде на весь ваш рід. — Хай і так, — почулася тверда відповідь Спичака, — але золота я вам не віддам. Нехай я буду вважатися зрадником своєї Батьківщини, але не стану ним насправді. — Це героїчна позиція! — глумливо прогудів Дітмар. — Але я не розумію, в ім'я чого ви так безглуздо жертвуєте своїм життям, майбутнім своїх дітей? — В ім'я Радянської Батьківщини! — Непереконливо, — заперечив Дітмар. — Яке відношення мають між собою золото, ваше життя — і Батьківщина? — Пряме, — переконано відповів Спичак. — Вам не дано цього збагнути. — Чому? — вихопилось у Дітмара. — Ви, буржуа, капіталісти, вважаєте себе центром всесвіту. Для вас основне — гроші, золото, власне благополуччя. Влада і розкоші — мета вашого життя. — Що ж є метою вашого життя? — розлючено процідив Дітмар. — Благополуччя мого народу, — відповів Спичак, — і моїх дітей в тому числі. Я, вчорашній раб, здобув волю. І я знаю їй ціну. Я став господарем своєї землі. І захищаю її, як можу і як умію. Тільки вам цього не збагнути! Сліпій людині не можна розповісти, який вигляд має сонце, і глухий ніколи не зможе отримати насолоду від музики. — Все це лише красиві слова! — розсердився Дітмар. — Я настійно вам раджу скористатися нашою пропозицією. Совість, честь, обов'язок нічого не варті, коли йде мова про збереження власного життя. Невже ви не можете збагнути цієї простої і незаперечної істини? Даю вам слово німецького офіцера, що завтра ви вже будете трупом. Як правило, від мертвих лишається горбок землі, могила. Від вас не залишиться нічого. Ви зникаєте безслідно, хоча могли б жити в розкошах та достатку. Даю вам останній шанс. — Я не можу зрозуміти вас, а ви не спроможні збагнути моїх поглядів, — зневажливо кинув Спичак, — бо говоримо ми про зовсім різні речі. А раз так, то й нема нам про що говорити. Золото ви не одержите! Це я вам заявляю напевно! Комуніст ніколи не стане зрадником. Дітмар розлючено наказав Маєру: — Вивести! І розстріляти зараз же! Маєр викликав варту. — Вивести і розстріляти негайно! Про виконання наказу доповісти! — Фанатик! — обурено вигукнув услід Спичаку Дітмар. — І всі вони в переважній більшості фанатики. Солдати, партизани, підпільники, жінки і діти вмирають і лишаються вірними своїй ідеї, більшовикам. Вони отруєні ними, всі як один. Цей в'язень поводився так, ніби взагалі не боїться смерті. Але ж він напевне хоче жити! Молодий, дужий, повний сили. І спокійно пішов на видиму смерть! Єдиний дійовий засіб боротьби з такими фанатиками — їх повне знищення. Повне! Тут я цілком згоден з Гітлером. Але ж їх двісті мільйонів. Практично знищити за короткий час таку масу населення неможливо. Для цього потрібно не менше як десять років. Ми не можемо мати цей час. І ми програємо цю війну. Правильніше, ми вже її програли. — Ні, мій генерале, — гаряче заперечив Маєр, — ми виграємо цю велетенську, ще незнану в історії битву. Скоро впаде Сталінград. Наше військо форсує Волгу, і танкові колони вермахту підійдуть до Уралу, паралізують цей промисловий центр більшовиків. Проти комуністів виступлять наші союзники — Японія і Туреччина. Москва не спроможна витримати такого натиску. Останні події повністю підтверджують розрахунки фюрера. Ще один удар — і німецька армія на Уралі! — Дурниці! — рішуче вигукнув Дітмар. — Всі ці нікчемні розрахунки фюрера — заспокійливі пілюлі для обивателя. Німеччина стікає кров'ю, війна програна, і ми, Отто, повинні думати про свій власний порятунок. І не тільки думати, а й діяти — і діяти поскоріше. Нині цю гірку істину розуміє багато високопоставлених осіб, і вони вживають належних заходів. Нам варто вже сьогодні подумати про майбутнє. Воно проступає в досить похмурому забарвленні. — Я не розумію вас, мій генерале. — Голос Маєра тремтів. — Зараз я все поясню, — пообіцяв Дітмар. — Мені достовірно відомо, гер Маєр, що деякі наші колеги, звичайно, ті, які мають солідні заощадження, придбали на всякий випадок гарні маєтки в країнах Південної Америки. Гроші цього фанатика стали б нам у неабиякій пригоді. Навіть подумати страшно про таке багатство. І воно випорснуло з наших рук. Кожна людина, Отто, повинна мати кошти на чорний день, який невмолимо наближається до нас. І нам треба поспішати, бо часу дуже обмаль. Необхідно зробити все, щоб оволодіти скарбом пана Хоткевича. — Невже справді становище таке безнадійне? — не вірив Маєр. — Адже фюрер обіцяє застосувати нову зброю. — Блеф! — вів своєї Дітмар. — Ніяка зброя не спроможна врятувати нас від поразки. Зараз я мушу їхати на Татарський острів, ознайомитися з підготовкою до виробництва та застосування цієї, так званої, нової зброї. Добре, як нам пощастить за допомогою хімії очистити від ворогів тили наших військ. І всі оці ліси, болота перетворити на мертву зону. Звісно, цей місцевий успіх не може принести нам перемогу над ворогом в Сталінграді. Через місяць маємо почати операцію «Сахара». Приступимо до очищення Полісся від партизан. Спробуємо використати нову зброю проти білорусів. Взагалі ці партизани все більше нахабніють. Проти них доводиться кидати регулярні війська. Нині з фронту довелося зняти двадцять вісім дивізій. Нарешті витруїмо партизан і на скипидарному заводі. Надто багато диверсій влаштовують ці бандити на навколишніх залізницях. Фашисти ще перекинулися кількома фразами і вийшли із Зоряної, за ними зачинилися двері і голосно клацнув замок. Юрко рвучко встав і не пішов, а побіг до лейтенанта, розповісти про почуті новини. Вершина сидів у кімнаті Червоної красуні, читав грубезну книгу в шкіряних палітурках. Побачивши Юрка, запитав: — Ну, про що там домовлялися фашисти? Юрко вирішив почати з головного для Вершини: — Іване Петровичу, жива ваша Люся. Її скоро мають привезти в Київ. Маєр хоче судити підпільниць і видати її за зрадницю. — Не поспішай! — перебив його Вершина. — Розповідай по порядку, з подробицями. — І Консул тепер відомий, — поспішив Юрко. — Правду ви говорили, він справді ходить у шапці-невидимці. Знаєте, до чого додумалися фашисти? Поставили в кабінеті колишнього власника скипидарного заводу цілеспрямовані мікрофони — і всі розмови записуються на магнітну плівку. У них є своя Зоряна. Тільки ще досконаліша за нашу. Лейтенанта ніби вітром вимело із-за столу, він підбіг до Юрка, схопив його за руку, майже силоміць посадив на диван, наказав: — І куди ти поспішаєш, кажу ж, розповідай поволі. Так хто такий Консул, як його прізвище, як? Хто він такий? Де фашисти поставили мікрофони? А де знаходиться магнітофон? Чому ми на них не натрапили? Виходить, що тут почала діяти техніка! Юрко поглянув на свої записи і став переказувати Вершині розмову гестапівців докладно, щоб нічого не пропустити. Найбільш важливі деталі Вершина просив переказувати двічі, а то й тричі. Він швидко записував усе в товстий блокнот. — Так, кажеш, починають діяти диверсійні школи? Ти не переплутав їх назви? Це дуже важливо! Тут такий фейєрверк можна влаштувати! — Ні, Іване Петровичу, без помилок! — Молодець, Юрку! Велике спасибі тобі! Нарешті ми вийшли на Консула! — лейтенант на радощах ударив кулаком по столу. — Тепер все зрозуміло! Тепер ми так провчимо фашистів, що довго будуть пам'ятати — і мікрофони, і магнітофони! — Ви знаєте, хто такий Консул? — Місцевий лісник, — гнівно мовив Вершина, — колишній петлюрівець, бандит, який проживає на Васильківських Дачах під чужим прізвищем, видавав себе за учасника громадянської війни, ще в 1941 році став партизаном, провідником. Ми виділили йому комірчину на горищі, а він прилаштував там магнітофони. Тепер зрозуміло, чому фашисти не руйнували будинку Фогеля на Васильківських Дачах. Хай же начувається Консул! А Рудий чого вартий! Нічого певного про нього не говорили фашисти? — Ні, нічого… — Про Люсю нічого не переплутав? — Ні, Іване Петровичу, переказав усе слово в слово! — Гаразд! Тепер нам можна буде загадки фашистам загадувати. І школа «Вольф» не сьогодні-завтра почне діяти. Все більше дається взнаки Татарський острів. Так там, кажеш, нова зброя! — Лейтенант підсунув до себе блокнот, відкрив чисту сторінку, сказав Юркові: — Розповідай знову про розмову в Зоряній, так, ніби ти мені нічого взагалі не говорив. — Я ж вам уже все розповів! — здивувався Юрко. — Кажу ж — знову повторимо. Можливо, щось забув, щось не так сказав. А зараз на щось звернеш більшу увагу. Все це дуже важливо. Юрко знову почав розповідати… — Доповімо в центр про Спичака, — пообіцяв лейтенант, — не пощастить фашистам очорнити ім'я чесного патріота-комуніста. — Він поглянув на годинник. — Хоча б скоріше настала ніч. От зрадіє командир загону, що нарешті пощастило вийти на слід Консула. Майже рік він видавав наших людей, завдавав удар за ударом і лишався безкарним. Тепер лишився Рудий! Та дійде черга й до цього зрадника. І Рудий нікуди не дінеться, за все відповість, за все розквитаємося. Коли настала ніч, Вершина вивів Юрка з підземелля, міцно потис руку: — Ну, будь здоров! Велике-велике тобі спасибі!
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка