Василь Лисенко татарський острів



Сторінка8/12
Дата конвертації26.02.2016
Розмір3.24 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Розділ дванадцятий
КРАХ КОНСУЛА


Опівночі лейтенант Вершина та Леонід Поух вийшли з старих каменоломень і пішли в штаб партизанського загону. Над землею нависли низькі темні хмари. На небі жодної зірочки. Навколо тиша і спокій. І лише в палаці на другому поверсі видніється двоє яскраво освітлених вікон. Десь далеко за Самусевим лісом почулися ледь чутні удари грому. Мабуть, знову буде дощ. Партизанським розвідникам дощ не завада, навпаки, навіть поміч, бо ворожі патрулі причаюються в затишку, не хочуть мокнути. Лейтенант повертає до Шляхетського болота, глибоким яром виводить Поуха на берег невидимої в темряві річки Купельниці. Мовчки йдуть краєм берега. На грудях у Вершини та Поуха новенькі трофейні автомати. Пощастило партизанам. Підірвали ворожий ешелон, а в ньому виявилося два вагони з автоматами. Взяли скільки могли донести на базу, а останні довелося спалити. Поділилися підривники своїми трофеями і з партизанськими розвідниками. Поряд хлюпають, ніби зітхають уві сні, невидимі хвилі, тривожно шелестить прибережний очерет. Дорога відома, вивчена і вивірена, зав'яжи очі, і все одно вийдеш на потрібне місце. Лейтенант ледве дочекався ночі, не міг всидіти на місці, міряв квапливими кроками кімнату Червоної красуні, виходив у кам'яний коридор, поспішав до виходу в старі каменоломні і тут же повертався. Невже це правда, що жива його Люся? Хай десь далеко, у фашистській в'язниці перебуває його донька, але живе, думає про свого батька, пригадує, сподівається на їхню зустріч. Він же вважав свою Люсю та інших підпільниць загиблими, бо доходили чутки, що всіх їх розстріляли в Бабиному Яру. Шумлять придорожні верби, таємниче озивається річка, подає голоси якась невсипуща птаха, а Вершині здається, що всі навколо в один голос гукають: «Жива Люся! Жива!» Може, й син Аркадій не поліг у бою під Києвом, відійшов з армією і зараз десь воює, виганяє окупантів з рідної землі. Дружно і радісно жила їх родина, ніколи не було непорозумінь, чвар, образ. Вечорами сходилися до своєї затишної домівки, вечеряли, відпочивали, ділилися враженнями про роботу та навчання. І не було ніяких секретів, недомовок, заборонених тем. Дружина Катя розповідала про шкільні справи, син і дочка теж говорили про навчання, комсомольські доручення, мріяли, ніяк не могли дочекатися, коли виростуть, стануть дорослими, вірою й правдою служитимуть своїй країні, своєму народові. Син мріяв стати льотчиком, марив подвигами Чкалова, Байдукова, Водоп'янова. Всі стіни в його невеличкій кімнатці були прикрашені портретами знаменитих людей. Люся теж мріяла стати льотчицею, такою, як Поліна Осипенко та Валентина Гризодубова. Діти рвалися в небо, їх вабив до себе «п'ятий океан». Часто заходили в родині розмови, як мусить жити людина, якою повинна бути, яка її найголовніша мета. Часом виникали суперечки, але кінчалися без зайвих ускладнень. І батьки ніколи не говорили дітям неправду, не лицемірили, не намагалися видати чорне за біле, применшувати свої недоліки. І ніколи не намагалися напускати туману на часом незрозумілі, несподівані, а то й небажані події. Всьому давалась справедлива і правдива оцінка. Єдиним критерієм поведінки родини була чесність перед Батьківщиною, перед своїм обов'язком. Якось Аркадій, коли вже був у восьмому класі, під час розмови сказав: «Батьки повинні виховувати своїх дітей на правді — і тоді між ними не буде ніяких непорозумінь. Тільки правда, хай навіть сувора правда, робить з людини — Людину». Лейтенант Вершина може будь-кому глянути в очі. Його сумління чисте і перед друзями, і перед недругами, бо він ніколи не кривив душею, не поступався перед підлістю та неправдою. Діти вірили йому. І його правда стала їх правдою. Пригадалася остання розмова з сином. Він міг не йти в армію, бо не вийшов роками. І це було б правомірним, ніхто не міг би звинуватити його в порушенні закону. А совість? Син Вершини — комсорг школи. Майже весь клас на другий день війни прийшов до воєнкома і подав заяви з проханням зарахувати в армію добровольцями. Пішов і Аркадій і теж подав заяву. Так же було й з дочкою. Уже в партизанському загоні, як підбирали групу підпільниць на ворожий аеродром, до нього прибігла Люся, сказала схвильовано: «Я теж хочу піти з дівчатами. Я комсомолка, знаю німецьку мову. Ти мусиш, ти зобов'язаний послати мене з моїми подругами». Звісно, він міг би сказати дочці, що Аркадій загинув, полягла в бою з карателями мама, і в нього, крім Люсі, нікого не лишилося. Але не сказав, не став відмовляти від її нестримного бажання воювати з фашистами, ввів до підпільної групи… Стежка повертає ліворуч. За кущами верболозу починається ліс. Далі буде йти легше і водночас небезпечніше. У болоті не натрапиш на засаду, бо не люблять карателі сидіти в баговинні, ходити підступною трясовиною. Здалеку часом обстріляють зелені обшири болота з гармат або мінометів, і тоді над заростями осоки та очерету постають чорні стовпи розбурханого потужним вибухом баговиння. Вирва зразу заповнюється водою, покривається тонким шаром ряски. І треба пильнувати, щоб не потрапити в ту підступну пастку. Несподівано в прибережних верболозах тривожно закрякали качки. Вони сполохано злетіли в непроглядну темряву, пронеслися низько над головами розвідників. — Там хтось є, — пошепки промовив Поух, — мабуть, засідка на узліссі. Треба повертати на Грибарі, там уже наші застави, і німці туди не потикаються. Довелося перебрести річку і невидимою стежкою виходити до Грибарів. Леонід Поух називає цю стежку Кабанячою, бо по ній ходять на водопій вепри. Позганяла війна їх з насиджених місць, і вони поселилися на непрохідному болоті, забрідають уночі в ліс, харчуються там, а на світанку залягають спати в густих очеретах. На цю стежку ще ранньою весною натрапив Поух, як повертався з штабу в підземелля. На шляху його зустрілися карателі, довелося перебрести Купельницю, затаїтись в непрохідних очеретах. Попереду трясовина, позаду перегукуються п'яні фашисти, прошивають очерети автоматними чергами. Поух вирішив краще потонути в трясовині, ніж потрапити до рук карателів. Він ступив у воду й відчув під ногою досить твердий грунт. Стежка, по якій ходили на водопій дикі кабани, і вивела його до партизанського лісу. Лейтенант прискорює крок, поспішає, хочеться йому скоріше зустрітися з командиром загону, розповісти про Консула, про ті трикляті мікрофони. Нарешті й Консул потрапив у пастку. Перед Вершиною, мов живі, постають полеглі партизани та підпільники. Скільки їх, друзів та однодумців, полягло через підступи Консула? Всіх не пригадаєш і не перерахуєш. Хай тепер тримається Консул! Придумав лейтенант для нього страшну кару! Самі гестапівці спалять його живцем, як спалили дружину і названих дітей! Лиш би командир дав згоду. Забігають, заметушаться гестапівці, розпочнуть трусити й перетрушувати свої шпигунські школи. І бригаденфюреру Лау не зносить голови. Чекає його неминуча загибель. Прислужилася партизанській розвідці Зоряна кімната. Нарешті очерети скінчилися. Далі починався ліс. Тут можна сподіватися на ворожу засідку: І ніби на підтвердження цієї думки, між стовбурами сосон блиснув зрадливий вогник цигарки. Партизани такого б не допустили, значить, гітлерівці. — Патруль! — зронив Поух. — Знову треба чекати облави. — Хай пройдуть, — мовив лейтенант, пильно вдивляючись в темінь, — ми все одно не підемо узліссям. Повернемо до Лосиного яру і болотом вийдемо до своїх. Там засідки не буде, бо ніякий каратель не висидить в гнилому баговинні. Коли почало світати, розвідники підійшли до своєї застави, розпитали партизан про останні новини. Широкоплечий хлопець з широким відкритим лицем заклопотано сказав: — Навколо повно карателів. І на болоті застави влаштовують. Мабуть, готуються до великої облави. Учора спалили лісове село Верхівці. Причепився німець до молодої дівчини, а її брат, хлопчак, і рубонув окупанта сокирою по голові. Село спалили і людей постріляли. Позаганяли в клуню і підпалили! Молодий партизан в чорній кубанці став розповідати, як позавчора взяли в полон карателя і той на допиті повідомив, що прибуває з фронту дивізія регулярної армії, щоб очистити навколишні ліси від партизан. Лейтенант пригостив вартових трофейними сигаретами і хутчій пішов до штабу. Неподалік землянок, як на зло, йому зустрівся Кузьма Фокович Білошенко, він же Марчук, він же Консул. Лісник радісно привітався, потис руки Вершині та Поуху, запитав: — Як там на фронті? Не веселить? Оглянув розвідників, скрушно покрутив головою: — Сухого місця на вас, хлопці, немає, все баговинням запливло. Здалеку повертаєтеся? — Здалеку, Кузьма Фокович, — в тон йому відповів лейтенант, — побували в стольному граді Києві і ледве добралися додому — навколо карателі. Вершина дістав з кишені пачку німецьких сигарет, простягнув лісникові: — Пригощайтеся, Кузьма Фокович, може, й ви на сигарети перейдете, кинете махорку палити. Консул заперечливо замахав руками: — Ні, Петровичу, мені сигарети ні до чого. Я раз попробував — не для мене це куриво! Що ж там у Києві? — Те, що і в нас! — відповів Вершина. — Облава за облавою, ловлять фашисти людей, везуть на каторгу в Німеччину. І тут, мабуть, облаву готують. Лейтенант з Поухом повернули до штабної землянки, а Консул закурив цигарку і поволі пішов до кам'яного будинку, над дахом якого розвівалося на вітрі червоне полотнище. У землянці за столом сидів командир загону Сергій Михайлович Коваленко. Секретар райкому переглядав якісь папери, щось нотував у своєму записнику. Вершина прикрив за Поухом двері, привітався, сказав радісно: — Нарешті попався Консул! — Хто? — підвівся з-за столу командир. — Білошенко Кузьма Фокович, він же петлюрівський сотник Марчук! — Провідник? — недовірливо запитав Коваленко — Він самий! — підтвердив лейтенант. — А може, це провокація? — засумнівався командир. — Така вірна і надійна людина. Вивів нас з оточення. Всю його родину спалили карателі. Ні, Іване Петровичу, тут, як кажуть, кінці з кінцями не сходяться. І відомості ці надійшли з гестапівських джерел. — Джерело гестапівське, але в даному випадку відомості достовірні, нам вони не призначалися. — Недавно нас повідомляли, — тим же недовірливим тоном продовжував командир, — що Консул — це лейтенант Вершина. Тепер зрадником виявився лісник Білошенко. Хто виявиться Консулом завтра чи післязавтра? — Тепер уже точно відомо, товаришу командир, — впевнено мовив лейтенант, — хто такий Консул і як йому стають відомі наші найважливіші таємниці. Секретар райкому вийшов із-за столу, запросив розвідників: — Сідайте, товариші, новини дуже важливі. І повідомлення про Консула надто несподіване. Просто не віриться! Невже ця людина зуміла завдати нам стільки лиха і весь час лишатися непоміченою? Ні, тут щось криється… Знову гестапівці готують якусь провокацію. — Немає тут, Сергію Михайловичу, ніякої провокації, — впевнено стояв на своєму Вершина. — Тепер все зрозуміло, всі «загадки» прояснилися. Пропоную здійснити операцію по знешкодженню Консула та бригаденфюрера Лау, у віданні якого перебувають шпигунські школи гестапо. Лейтенант дістав з кишені записник, сторінки якого були помережані кривульками, гачками, незрозумілими позначками, і став викладати свій план. У землянку заглянув промінь вранішнього сонця, по долівці забігали веселі «зайчики», потанцювали по ній і полохливо сховалися під широкими нарами. У землянці посутеніло, бо сонце піднялося вище і тепер не заглядало в невеличке квадратне віконце. Лейтенант замовк, поглянув на командира, чекав його запитань, потім сховав записник в бокову кишеню піджака. Командир підвів голову: — Все? — Все, товаришу командир. — Тепер, зрозуміло, — озвався Коваленко, — чому нам ніяк не пощастило натрапити на слід Консула, вважали його диверсантом, людиною-невидимкою. А він і справді, вважай, нап'яв на себе шапку-невидимку. Маємо справу з підступним безжальним ворогом. Що ж будемо далі робити? Лейтенант, мабуть, продумав наступну операцію від початку і до кінця, бо тут же висловив командиру свою пропозицію. — Терміново посилати Німця в Київ і відправити на явку Кравчука, хай поінформує підпільників про проведення операції. Тут така риба пливе в наш волок, що випустити ніяк не можна. Треба їм показати мікрофони! І так показати, щоб зам'ятали до нових віників. — Кажеш, мікрофони? — роздумливо мовив командир. — Тут справді є над чим подумати. Упіймали нас фашисти на гачок і цілий рік водили за носа. — Тепер ми їх поводимо! — сердито пообіцяв Вершина. — Дійсно, — замислено, ніби розмовляючи сам із собою, мовив Коваленко. — Нелегко було розгадати загадку фашистів. Підготували її на найвищому рівні. Далися нам взнаки і мікрофони. З планом операції я згоден. Проте вважаю за необхідне порадитися з майором Нікітіним, послухати його пропозиції. Командир помітив нерозуміючий погляд Вершини, пояснив: — У нас радісна подія. З Великої землі прибула розвідувально-диверсійна група під командою майора Нікітіна. Центр цікавиться Татарським островом. Є думка взяти його підземелля штурмом. — Не візьмемо, — скрушно похитав головою лейтенант, — не вистачить пороху. Там фашисти створили справжню лінію Маннергейма. — І Маннергейма прорвали, і тут щось придумаємо, Татарський острів необхідно знешкодити. Можливо, доведеться викликати авіацію. Лейтенант знову заперечливо похитав головою: — І авіація там безсила. Над підземеллями метрів тридцять кам'янистого грунту, а може, й більше. Там фашисти все передбачили. — Гаразд, — перебив міркування Вершини командир, — не будемо зараз даремно витрачати час з приводу острова, зберемося гуртом і вирішимо, як нам бути, а зараз закінчимо розмову про запропоновану операцію. Тут дійсно відкривається широкий оперативний простір, треба тільки все продумати, зважити кожну дрібницю. — Так я пошлю Німця в Київ, — запропонував знову Вершина. Командир загону незадоволено поморщився, думав, не поспішав з відповіддю. — Чи не надто часто, — вагаючись, мовив він, — ми посилаємо нашого помічника в Київ. Як тільки доводиться виконувати якесь важливе завдання — так і посилаємо Німця. Дуже вже часто твій вихованець, Петрович, з'являється на пропускному пункті. Може виникнути підозра. Хто-хто, а ти знаєш, що гестапівці не ликом шиті, і водити їх за носа треба дуже й дуже обережно. І міна київських підпільників на фургоні не спрацювала. Зараз гестапівці метикують, а як же вона потрапила на той фургон, звідки, хто доставив її з Києва на берег Прип'яті? Треба нам поберегти хлопчака. Це такий помічник, що йому й ціни немає. А до всього молодий, недосвідчений — тут і до біди недалеко. — Звичайно, трохи ризикує, — погодився Вершина, — але тут, мабуть, ніхто за нього краще не спрацює. Необхідно терміново одержати потрібну нам інформацію. Без неї наша операція нічого не буде варта. Надто вже на велику рибу закидаємо сіті. І ризику особливого для Німця немає. Я все передбачив, якщо, звичайно, товаришу командир, у вашій землянці не встановлено цілеспрямовані мікрофони і нашу розмову не прослуховує Консул. І Маєру ми придумаємо пояснення, чому Німцю варто поїхати до Києва. Ні, не бачу я іншої кандидатури для виконання цього завдання. У Києві знову прокотилася хвиля облав та арештів. На пропускних пунктах арештовують всіх підозрілих. І нічого небезпечного Німцю везти не доведеться. — Переконав, — погодився командир загону, — хай їде — і їде поскоріше. Операцію необхідно провести терміново. Погодимо її з майором Нікітіним. Він має бути в ній особливо важливою дійовою особою. А до всього щось підкаже, порадить. Досвід у майора величезний. — Як так, то й так, — лейтенант на знак згоди кивнув головою, — операцію треба провести гуртом, і участь в ній представників Центру надасть їй ще більшої вірогідності та ваговитості. — Тоді все! — В очах командира заіскрилися веселі вогники. — Ідіть, товариші, відпочивайте, а пізніше зустрінемося. Майор Нікітін скоро прибуде до табору. — У мене ще одна справа, Сергію Михайловичу, — підвівся з лави Вершина, — я не хотів говорити про неї, щоб не хвилюватися, бо вона стосується мене особисто. Правда, не тільки мене, — уточнив лейтенант, — а й інших товаришів, але й мене в тому числі. Маєр розповів Дітмару, що наші підпільниці, які діяли на ворожому аеродромі, живі. І моя дочка Люся теж. Знаходяться вони зараз в якомусь віддаленому концтаборі. Фашисти мають намір провести судовий процес, звинуватити мою дочку в зраді і випустити кількох підпільниць на волю, ось, мовляв, які ми добрі. Командир загону співчутливо поглянув на Вершину: — Якщо це справді так, то тут можна щось і придумати. Дамо відповідні інструкції Кравчуку. Хай його «фюрер» постарається дізнатися про цей процес докладніше. Німець буде зустрічатися з Кравчуком. Хай він проінформує його про цю справу. Спробуємо вжити якихось заходів, лиш би фашисти привезли арештованих підпільниць на Україну. Зробимо все можливе, щоб урятувати наших дівчаток… Увечері Вершина та Поух знову прийшли в штабну землянку. За столом, крім командира, сиділи начальник штабу Макаров і троє незнайомих чоловіків у військовій формі без відзнак. Один з них, стрункий, широкоплечий, з блакитними очима, підхопився з місця, подав руку партизанським розвідникам, промовив м'яким, довірливим голосом: — Майор Нікітін. Командир диверсійної групи, а це мої помічники — капітан Доронін і старший лейтенант Агєєв. Сьогодні вночі ми підемо в село Жовтневе. Звідти легше буде вести спостереження за Татарським островом. У штабі докладно обговорили наступну операцію, яку запропонував лейтенант Вершина. Схвалили її одноголосно. Майор Нікітін сказав, що він цілком і повністю підтримує лейтенанта і радить йому написати доповідну записку, в якій викласти свої міркування, факти, спостереження. Затим майор поклав на стіл коробку «Казбеку», запросив: — Закурюйте, товариші, наших, вітчизняних. Командир загону взяв цигарку, запалив, запитав Нікітіна: — То що, може, хай Консул ще трохи погуляє? — Навіщо? — перепитав майор. — Досить з нього, нагулявся. Розділ тринадцятий
ПОБАЧЕННЯ НА РИНКУ


Юрко вже звик, що вранці, одразу по комендантській годині, до них приходять люди. Найчастіше до матері навідувалися жінки, просили позичити або продати склянку солі, миску борошна, шпулю ниток, коробку сірників. Добре, що Свічка за наказом лейтенанта Вершини привіз трохи припасів, відбитих у фашистів. І Маєр розщедрився, наказав видати Юргену Бергу пайок — борошно, маргарин, вермішель, три банки тушонки, солі. Мати потроху наділяє харчами людей, особливо тих, хто має малих дітей, бо їм найбільше дошкуляє голод. Лейтенант порадив давати продукти людям, але робити це обережно, так, щоб не кидалося в очі, не викликало ні в кого підозри. Мати «позичала» борошно, пояснювала, що німці щедро платять Юрі за його службу, бо він ловить рибу коменданту Штарку і одержує за це додатковий пайок. Дивні часи настали в селі: за гроші нічого не купиш. І гроші перетворилися на нікому не потрібні папірці. Люди ходять одне до одного, позичають, обмінюються між собою різними речами. Часто приходить до Берегових Надійка, тримає в руці горщик або миску, просить: — Мати казала, щоб дали жару, бо треба піч топити. От і сьогодні Юрко чує на кухні приглушену розмову. Підвів з подушки голову, прислухався і впізнав по голосу шевця Семена Яхна. — Там таке біля Самусевого лісу робиться, — розповідав Семен, — наїхало повно німецької солдатні, будують велику загорожу, як обору для корів. А навколо обори — вежі. Що будуть там тримати — невідомо. Ідучи до вас, зустрів поліцая Скрипаля, запитав, чи не знаєш, мовляв, що там буде, а він і каже: «Капут, діду, Самусевому лісу. Є наказ вирубати його і до останньої деревини вивезти в Німеччину». Так я не витерпів і сказав: «Як же можна рубати таку красу?» А він мені: «Німцю не краса потрібна, а дерево». Юрко хутко вийшов з кімнати, привітався з шевцем. Він одразу зрозумів, що той прийшов до них зранку недаремно, мабуть, його прислав за ним лейтенант Вершина. Поки Юрко вмився, мати поставила на стіл миску картоплі, смажену рибу, малосольні огірки, запросила шевця снідати. Швець покуштував риби, похвалив. — Приходив позавчора до мене поліцай, — розповідав далі, раз по раз поглядаючи на Юрка. — Ходить по хаті, приглядається, щось винюхує, щоб йому нюхачка відпала, про синів та дочок розпитує, а потім став проситися на квартиру. Так я ледве витримав, щоб молотком по голові не бацнути. До чого ж підла й слизька людина! — Хто ж він? — запитала мати. — Пам'ятаєш рибалку з Києва, Пістряка, — сердито відповів швець, — отой, що парашутистами командував. От бидло нікчемне! Юрко, почувши про Пістряка, перестав їсти, допитливо глянув на Яхна, до чого він завів цю розмову. — Так цей Пістряк, — обурювався швець, — пішов служити в німецьку поліцію. І не рядовим, а ходить в заступниках у Маковія. І проситься на квартиру! Ледве я його спекався! Паскудна він людина. Я й брата його знав. Теж велика наволоч була! Тільки те й робив, що капостив нашим людям! — В очах старого блиснули вогники гніву, він навіть їсти перестав. — Снідайте, Семене Даниловичу, — припрошувала його Марія Федорівна. — Спасибі, — подякував Яхно. — Я оце, ідучи до вас, думав полаяти Юрка, а тепер зміню гнів на милість… Хай уже на цей раз без лайки обійдеться. — І хитро підморгнув Юркові. — А що таке? — занепокоїлася Марія Федорівна. Яхно пояснив: — Приніс мені Юрко ще навесні мішок всякого брухту і каже: «Полагодьте взувачку». І забув. Так мусив брати полагоджене взуття і нести додому замовнику. Швець дістав з кошика полагоджені черевики, чоботи. Юрко поглянув на свої черевики і не впізнав їх. Чорні, блискучі, ніби тільки що з магазину. — Не впізнаєш? — задоволено озвався швець. — Думаєш, підмінив? Не сумнівайся, хлопче, твої. — Так мої ж були зовсім розповзлися, — дивувався Юрко, роздивляючись обнову, — я вже їх і викинути хотів. — На те й ремесло в руках, — повчально мовив швець, — Щоб з нічого та щось путнє зробити. Лишай, Юрку, рибу та переходь до мене в учні. Навчу тебе таку взувачку шити, що з Києва замовники будуть приїздити. Він дістав з кошика нові жіночі чобітки, подав Юрковій матері: — Це тобі, Маріє, обнова! Як лагодити старі — то краще носити нові. Я вже давно примітив, що в тебе благенька взувачка, от і вирішив пошити. Зима вже не за горами, а товар тут добрячий, довго йому зносу не буде. Марія Федорівна оглянула чоботи, похвалила: — Майстер ви, Семене Даниловичу, шиєте, як малюєте. Такі чобітки, що хоч на виставку. І носити їх незручно… — Як-то незручно? — образився швець. — Війна ж, Семене Даниловичу, лихо навколо, а я в отаких чобітках буду по селу ходити. — Війна, Маріє, — похмуро заперечив Яхно, — вже другий рік триває. І ще, мабуть, довго триватиме. До Берліна від Сталінграда неблизький шлях. Сама розумієш. Так що носи чобітки на здоров'я, а ворогам на безголов'я. — Спасибі! — розчулено подякувала Марія Федорівна. — Гарні чобітки, на совість пошиті. Такої роботи, як у вас, Семене Даниловичу, треба пошукати. Золоті у вас руки. Поки мати перемовлялася з Яхном, Юрко подумав про Пістряка. Поява цього типа в селі і прихід його до шевця насторожували. Чого він приходив до шевця? Невже пронюхав щось про явку? Відчуває Юрко, що скоро доведеться йому зустрітися віч-на-віч з цим Пістряком і за все поквитатися. Піймав тоді Пістряк облизня, зумів його Юрко обвести навколо пальця, і тепер він не подарує свого промаху, ходитиме по сліду, пильнуватиме за кожним кроком. І тоді, коли Юрко чергував біля нього, як біля пораненого радянського парашутиста, той напевне відчув, що Юрген Берг ніякий не фольксдойч і зовсім не прихильник «нового порядку». Розуміє це Пістряк, відчуває, а довести нічого не може. Здається Юркові, що перетнуться незабаром його стежки-дороги з Пістряковими. Швець поглянув у вікно, зиркнув на сонце, що заходило, спохватився: — Загаявся я у вас. Забалакався. Сиджу дома цілими днями — за людьми скучаю. От і вирішив принести вам полагоджене взуття та риби попросити. Забажалося моїй старій юшки. Юрко взяв кошик, запитав: — Якої вам, Семене Даниловичу? — Як є — то дай пару судаків, щуку поклади, може, й густері знайдуться. Люблю я густерів. І невеличка рибка, а смачна. Швець виважив у руці кошик з рибою: — Ого! Тут добрих півпуда буде, сам і не донесу… — Юра вам допоможе, — заспокоїла старого Марія Федорівна. — Я вам і борошна трохи на вареники дам. — Справді, нехай Юрко допоможе, — зрадів швець. — Спасибі ж вам. Коли вийшли на вулицю, Яхно сказав неголосно: — Петрович на тебе чекає. А з ним ще один незнайомий. На світанку прийшли. Зараз відпочивають. І тобі велено бути об одинадцятій годині. От я за взуванку і до вас. Ти там ще підбери якісь старі черевики або чоботи, то я їх і відремонтую. Нема зараз у мене ніякої роботи. Лейтенант з майором Нікітіним вже чекали Юрка. Вершина потис хлопцеві руку, кивнув на незнайомця: — Знайомся, Юрку, товариш Нікітін. Володимир Макарович прибув недавно з Великої землі, хоче розпитати тебе про Шредера, про твої відвідини Татарського острова. До речі, Клейст не з'являвся? — Ні. — Може, він передумав їхати на Бобрів острів, щоб покласти букет троянд на місце загибелі його брата, злякався? — Може. Юрко розповів Нікітіну про свою поїздку на Татарський острів, про бесіду з Шредером. Майор уважно вислухав Юрка, наказав запросити Шредера до себе в гості у неділю, одразу, як той прибуде в село. Зустрічатися з Шредером буде Святий. Юрко звів очі на лейтенанта, запитав: — А кому доповідати, як Святий захворіє або його не буде в селі? — Тоді підеш до вчителя Олександра Васильовича, — порадив Вершина, — і розповіси йому. А він знає, що робити далі. — Так Олександр Васильович підпільник? — здивувався Юрко. — Виходить, що так, — посміхнувся лейтенант. — Запам'ятай пароль: «Чи не дасте почитати «Апостола»? Це давня книга — «Апостол». І відповідь: «За «Апостолом» прийдете в наступний четвер». Тепер друге. Треба знову їхати в Київ. Доручаємо тобі виконати дуже важливе завдання. — Знову привезти міни? — Ні, — заперечив Вершина. — Міни перевозити не доведеться, але завдання, повторюю, дуже важливе. І виконати його треба бездоганно. Лейтенант докладно розповів Юрку, що він мусить зробити, з ким зустрітися, на що звернути увагу. — Спершу поїдете, — закінчуючи розмову, наказав Вершина, — до Степана Тимофійовича Гутника, до того, що живе на Щекавицькій вулиці, і скажеш йому, що потрібна зустріч з Композитором. Він і зведе тебе з цим товаришем. Говоритимеш з Композитором наодинці. Запам'ятай ще один пароль: «Чи не допоможете купити годинник фірми «Омега»?» І відповідь на пароль: «Раджу купити годинник фірми «Центуріон». Поїдете в Київ з Свічкою, привезете товару для крамниці. Підеш до Штарка, попросиш перепустку і дозвіл на провезення продуктів. Скажеш, що треба підкупити одягу на зиму. І до Маєра навідаєшся за візою. — Іване Петровичу, — перебив лейтенанта Юрко. — Гончар теж хоче поїхати в Київ, купити краму та одягу. Він одружується, і йому треба дещо прикупити для молодої. — Купи йому потрібні обновки, — дозволив лейтенант, — але брати його з собою не можна. Не варто ускладнювати операцію. До Каті не заходити. І в монастир не заїжджати. Намагайся менше привертати до себе уваги. Їхати треба післязавтра. Чим скоріше, тим краще для справи. Нічого не забудь. Виконай всі мої доручення. …Опівдні Юрко потрапив на прийом до коменданта Штарка, попросив перепустку на поїздку в Київ, сказав, що хоче купити одяг на зиму і продати трохи борошна. Комендант без зайвих розпитувань видав перепустку, дозвіл на провезення продуктів, побажав щасливої дороги. Підвечір Юрко пішов до Маєра. Гестапівець зустрів його привітно, поставив візу, прибив до перепустки круглу печатку з чорним розпластаним орлом. Потім сів за стіл, сказав: — Нам необхідно поговорити. Насуваються небажані, правильніш, конче небажані події, і ми мусимо бути готові до будь-яких поворотів долі, не проявляти ні страху, ні розгубленості. Я говорю з тобою відверто, як рівний з рівним. Своєю поведінкою ти заслужив на таке ставлення. Ти, Юрген, виявився чесним і порядним компаньйоном, зробив мені дуже багато послуг. Я теж хочу віддячити тобі добром за добро і вважаю за необхідне доручити виконання відповідального завдання. Але перш, ніж починати серйозну розмову, зробимо деякі розрахунки. Гестапівець відкрив дверці сейфа, дістав пачку окупаційних марок. — Тобі, Юрген, — сказав урочистим тоном, — належить одержати ще двадцять п'ять тисяч марок. — Маєр поклав марки перед Юрком: — Раджу тобі зайти в Києві в комісійний магазин на вулиці Прорізній і придбати для фройлян Лесі хутряну шубку. У цьому магазині завжди є пристойний одяг. — Гестапівець знову сів за стіл, запалив сигарету. — Тепер вислухай мене дуже уважно. Справа досить серйозна. Я буду з тобою гранично відвертим, як компаньйон з компаньйоном. Мені загрожують неабиякі неприємності, можливо, доведеться залишити ваше село. Це дуже й дуже небажано. Нам так і не пощастило натрапити на фальшивомонетню пана Хоткевича. І якщо я залишу палац, ти, Юрген, будеш продовжувати пошуки. У київському гестапо працює мій друг штурмбанфюрер Віллі Шляймер. І ти завжди можеш звернутися до нього за підтримкою, попросити його допомоги. На нас чекають нелегкі випробовування. Як ми мусимо їм протистояти? — Гестапівець подумав і сам собі відповів: — Ми повинні користуватися категоріями вищої математики! І не зупинятися ні перед чим для досягнення потрібної мети. Чому я про це говорю? Мушу сказати, що у Юргена Берга є впливові недоброзичливці. І треба бути готовим до всіляких несподіванок. У сільській поліції почав працювати пан Пістряк. Він був у мене на прийомі. І вперто запевняв, що Юрген Берг не є справжнім фольксдойчем, що він, навпаки, глибоко зневажає новий порядок. Навіть більше — підтримує стосунки з ворожими розвідниками. Маєр втупив свої холодні очі в Юркове обличчя, спостерігаючи, яке враження справило на нього це повідомлення. Юра відчув, як усередині в нього щось обірвалося, і неприємний холодок пробіг по спині. Маєр тим часом запитав: — Що може сказати Юрген Берг на подібне звинувачення? — Нічого, — опанувавши себе, відповів ображено Юрко, — я не знаю, що тут взагалі можна говорити… — Як це так? — вигукнув Маєр. — Тебе звинувачують у зраді, а ти не можеш заперечити? Юрко спокійно відповів: — Саме так, гер Маєр! Я можу заперечити будь-які конкретні звинувачення, а не те, в чому звинуватив мене цей Пістряк. Маєр схвально кивнув головою: — Логічно мислиш. Ніяких доказів у Пістряка проти тебе немає, але він запевняє, що відчуває твою прихильність до більшовиків. Твої очі світилися, розповідав він, великим жалем до пораненого десантника, до ворога нового порядку. Чи не так? — Так, гер Маєр! Мені дуже тяжко було слухати спрагле хрипіння цього пораненого, і я з великим задоволенням напоїв його водою, коли одержав ваш дозвіл. — Розумію, — кивнув довгастою головою Маєр, — це і є прояви шкільної елементарної математики! їх, Юрген, взагалі не повинно бути в нашій роботі. Жаль, співчуття, переживання — зайві емоції. Поки я знаходжуся в цьому палаці, тобі ніщо не загрожує. Але ніщо не вічне на цьому світі. І ти, Юрген, мусиш бути готовим до нових, витончених перевірок. Завжди, за будь-яких обставин пам'ятай про існування вищої математики. Але ти повинен остерігатися Пістряка. Гер Пістряк надзвичайно небезпечна особа. А до всього він надто недоброзичливо ставиться до фольксдойча Юргена Берга, вважає його ненадійною людиною. Ти не повинен вірити жодному слову Пістряка. І про кожну підозрілу розмову з ним мусиш повідомляти мене. Остерігайся провокації. Маєр дістав з позолоченої коробки, помережаної незрозумілими іноземними написами, товсту сигару, запалив її, зробив кілька довгих затяжок і знову заходився повчати Юрка. — Ти, Юрген, мусиш бути дуже й дуже обережним. Ми переживаємо зараз не кращі часи. Ніде, нікому не обмовся про знайдені тобою фунти стерлінгів. Якщо про наші знахідки довідаються мої впливові вороги — нам не зносити голови на плечах. Моя загибель неминуча. А разом зі мною загинеш ти і твоя родина, бо Юрген Берг допомагав своєму компаньйону, полковнику Маєру, присвоїти значні цінності, які належать великій Німеччині. Ти зрозумів мене, Юрген? — Так, гер Маєр! Суворе, ніби кам'яне, обличчя Маєра трохи пом'якшало, набуло приязного вигляду. — Я задоволений тобою, Юрген, — довірливо сказав фашист, — недавно ми склали з тобою неписану угоду — домовилися бути компаньйонами, разом, чесно й сумлінно ставитися одне до одного. Ти чесно виконуєш обов'язки компаньйона. Ти вже неодноразово довів свою вірність та порядність. Я теж, як тобі відомо, ставлюся до тебе з повною довірою та розумінням. Ніколи не проявляю ніякої зверхності. Ми — компаньйони. І цим все сказано. Крім того, Юрген, я завжди підтримую тебе, допомагаю, захищаю. Підтримую й твою родину, а також родину ваших біженців. Я більш ніж певен, що ти не маєш підстав бути незадоволеним мною, твоїм компаньйоном. — Маєр поволі підвівся з широкого крісла, підійшов до вузького заґратованого вікна, довгим, вивчаючим поглядом окинув парк, нагромадження каміння над гротом Привидів, промовив незадоволено: — І все ж, Юрген, ми не зуміли виконати наше основне завдання — знайти скарбницю пана Хоткевича. А вона, без сумніву, існує — ця казкова, багатюща скарбниця. Нам треба потроїти наші зусилля і врешті-решт знайти шлях до цієї схованки. Адже вона десь тут, поряд з цим палацом. Необхідно розпитувати старих людей, особливо тих, хто служив у панів Хоткевичів. А їх ще багато лишилося в селі. І хтось з них щось знає, про щось догадується. Мені пощастило натрапити на людину, яка нібито знає шлях до скарбниці пана Хоткевича, і вона, ця людина, запевняє, ніби всі свої багатства власник цього підземелля сховав у глибоких штольнях старих каменоломень. І ця людина може вказати, звичайно, приблизно, де сховані скарби пана Хоткевича. Юрко мовчки слухав міркування Маєра і шанобливо мовчав. Він знав, що гестапівець не любить, коли його хтось перебиває або ж задає якісь запитання. Лейтенант Вершина не раз повчав Юрка — слухати, запам'ятовувати і побільше мовчати. І відповідати лише тоді, коли він змушений давати відповідь на запитання гестапівців. Юрко звик до своїх обов'язків, і міг спокійно вислуховувати будь-які міркування Маєра. Але останні слова гестапівця схвилювали хлопця, і він постарався надати своєму обличчю байдужого вигляду, щоб не видати своє занепокоєння. Невже гестапівець натрапив на шлях до підземелля? Хто йому міг розповісти про скарбницю пана Хоткевича? Чому ж Маєр не послав солдатів на розшуки цих скарбів? І ніби відчувши Юркову зацікавленість, Маєр заговорив непевним голосом: — Про існування скарбниці пана Хоткевича у глибокій, закинутій штольні повідомила людина, яка підтримує певні стосунки з моїми супротивниками. Можлива провокація. І тут треба бути обережним. Необхідно перевірити цю людину. На це потрібен час. Послати на пошуки таємничої штольні солдатів — неможливо. Таємниця стане відома багатьом. І всі ті скарби для нас будуть втрачені. Отже мусимо діяти обачливо і продумано. Я з часом пошлю тебе до цієї людини. Нам необхідно більш докладно довідатися про її таємницю і вже тоді робити певні висновки. Звичайно, — продовжував Маєр, — справа це ризикована, але ми мусимо ризикувати. Коли я дещо виясню, то ми повернемося до цієї розмови. Другого дня вранці Юрко з Свічкою поїхали в Київ. Вартові на пропускному пункті уважно оглянули вантаж, перевірили перепустки — і підняли смугастий шлагбаум. Київ все більше скидався на вимерле, пустельне місто. Зрідка з'являлися на вулицях одинокі перехожі, здебільшого жінки та діти, і тут же зникали. На обличчях киян лежав вираз відчаю, тривоги, приреченості. Патрулі перевіряли документи. Досить було вийти на вулицю без аусвайса, як людина потрапляла в поліцію і її відправляли на роботу в Німеччину. Якщо ж на когось падала підозра, що він підпільник або допомагає партизанам, — людина підлягала розстрілу без суду та слідства. Її вивозили в страхітливий Бабин Яр — і знищували. Чимало будинків стояли порожні. Німо поглядали на вулиці чорними проваллями вікон. — Куди будемо їхати? — запитав Свічка. — До знайомих? — Ні, на цей раз до знайомих не поїдемо, — відповів Юрко. — Зразу, Тимофію Сергійовичу, катайте на Щекавицьку. — Як так — то й так, — без зайвих розпитувань погодився лісник. Невдовзі зупинилися біля знайомих червоних воріт, постукали дерев'яним молотком у грубезну дубову хвіртку. На вулицю вийшов господар будинку Тимофій Степанович Гутник, привітався, відчинив ворота. — Заїжджайте, панове, розпрягайте коні, і будемо вечеряти. Товар привезли? — Дещо привезли, — одказав бадьоро Свічка, — хоча й не так багато, як думали. Лісник закотив у сарай воза, погодував коней, подав господарю чималий кошик. — Це вам, — пояснив, — передача від Петровича. Трохи борошна, масло, два шматки сала, сушена риба. — Спасибі, — зрадів господар, — передайте Петровичу мою велику подяку. Спасибі, що нас Не забуває. Після вечері Юрко сказав Гутнику, що він має наказ зустрітися з Композитором і вияснити важливу справу. — Організуємо тобі зустріч, — пообіцяв Тимофій Степанович, — тільки завтра під обід. Раніше не вийде. А як у вас перепустки? — На три дні. — Тоді порядок. Дуже німець узявся зараз за нашого брата, — бідкався господар, — облава за облавою, провокація за провокацією. Просто скаженіє гестапо. І кожної ночі везуть арештованих на розстріл. Вигибає Київ. Зранку Тимофій Степанович старанно поголився, одягнув сірий, приношений костюм і пішов шукати Композитора. Повернувся він додому під обід з молодим білявим чоловіком, невисоким на зріст, з якимось невиразним, непримітним обличчям. Ніколи б Юрко не подумав, що цей чоловік працює в підпіллі, виконує важливі й небезпечні завдання. Господар явки познайомив з чоловіком Юрка та Свічку, сказав жартівливо: — Оцей молодий пан, — і він пучкою показав на Юрка, — хоче придбати піаніно чи рояль. І тут, Степане, потрібна твоя допомога. Порадь йому, будь ласка, як краще вибрати потрібну покупку. Я б сам порадив, але в музиці мало розуміюся. Якщо купити балалайку — дам гарну пораду, а піаніно — не берусь. — Доведеться мені давати консультацію, — посміхнувся білявий, — піаніно зараз легше купити, ніж буханку хліба. Давай, хлопче, — звернувся він до Юрка, — кажи, що хочеш придбати. — Мені доручено, — відповів Юрко, — говорити з вами один на один. — Он як! — здивувався Тимофій Степанович. — Секрет! Тоді йдіть, добрі люди, в сусідню кімнату і домовляйтеся про свої справи. Юрко зайшов з білявим в невеличку ошатну кімнату з одним округлим віконцем, посеред якої стояв стіл, засланий барвистою скатертиною. Чоловік сів на стілець, допитливо зиркнув на хлопця. Юрко назвав пароль. Білявий довірливо посміхнувся, і обличчя його зразу змінилося, очі ожили, засяяли. — Степан Кравчук! — подав руку, відповів на пароль. — За чим приїхали? Він очікувально дивився на Юрка, чекав його відповіді. — Я маю завдання, — почав Юрко, — розпитати вас докладно про дії під селом Зелений Гай, в якому ви ледве не захопили в полон бригаденфюрера фон Лау. — І за цією розповіддю, — трохи дивуючись, запитав Кравчук, — тебе, хлопче, послали в Київ? — Послали, — підтвердив Юрко, — і дуже просили, щоб ви розповіли все докладно і головне — точно. Ніяких домислів, наказано, не допускати. — Пізнаю Петровича, — приязно посміхнувся Кравчук. — Якщо є така потреба — розповім. Вершина даремно посилати зв'язкового не буде. Чоловік на хвилю замислився, мабуть, пригадував давню, напівзабуту подію. — Трапилася ця подія, — почав він, — місяців чотири тому. Підпільники повідомили наш загін, що в Білу Церкву їде на нараду німецький генерал. І він буде обідати в селі Зелений Гай. Я в той час був у загоні. Мені й доручили з групою партизан трохи пополохати цього генерала. Кілометрів за чотири від села влаштували засаду. І дійсно, о дванадцятій годині з'явився на шляху бронетранспортер з автоматниками, а за ним чорний «опель». У бінокль я добре роздивився, що разом з водієм сидить пикатий німець у генеральському мундирі. Хто він — не знали. Мали наказ взяти живим. Гранатами підірвали бронетранспортер, знищили автоматників. Я власноручно застрелив водія легкової машини. Думали, що «опель» опиниться в кюветі — і генерал потрапить у полон. А тут вийшло зовсім інакше. Генерал схопив кермо, надав газу і дременув крізь нашу засаду. Стріляли ми по машині, били, як кажуть, прямою наводкою, а генерал — утік. У сорочці, мабуть, родився цей німець. Вибрався на трасу і не було на ньому жодної подряпини, а машина, як те решето, — пробита кулями. Пізніше нам стало відомо, що ми ледве не захопили в полон начальника фашистських розвідувальних шкіл бригаденфюрера фон Лау. Оце і вся історія, — закінчив свою розповідь Кравчук, — не зумів я виконати бойове завдання, випустив того клятого генерала з своїх рук. — Мені наказано, — озвався Юрко, — уточнити, чи виїхав на трасу генерал фон Лау один чи з ним ще були якісь гітлерівці. — Нікого більше не було, — впевнено відповів Кравчук, — він, фон Лау, і забитий водій. Тут уже я не промахнувся, недаремно перед війною з відзнакою закінчив снайперську школу. Тільки що тепер про це згадувати. Генерал утік, випорснув, як той в'юн, з наших рук. — Спасибі вам, Степан… — затнувся Юрко. — Єгорович, — підказав Кравчук. — Спасибі, Степан Єгорович, за розповідь, — подякував Юрко, — правда, я мушу ще вас запитати: скільки партизан брало участь в засаді на генерала і де вони зараз перебувають. — Скільки? — запитав Кравчук. — Зараз скажу. Було нас десять чоловік. Я з своїм напарником повернувся в Київ. Троє загинули. А останні, мабуть, в загоні… Кравчук зацікавлено зиркнув на Юрка, запитав: — Навіщо ці дані? — Не знаю, — знизав плечима Юрко, — мені ніхто нічого не пояснював. Наказали розпитати, а навіщо — не моя справа. — Зрозуміло, — кивнув головою Кравчук, — ще що скажеш, товаришу? — Є прохання, — повідомив Юрко, — всіх партизан, які брали участь в засаді на генерала фон Лау, попередити, щоб вони нікому жодним словом не обмовилися про цю операцію. Хай вони на місяць, на два взагалі забудуть про неї. — Зрозуміло, — знову кивнув головою Кравчук, — передай, що прохання буде виконано. Тут уже ніякого промаху не буде. Все зробимо. Постараємось дізнатися й про ваших підпільниць, яких мають привезти незабаром до Києва. Уранці поїхали на ринок. На широкому майдані було людно, гамірно. Люди щось продавали, прицінювалися, щось шукали. Найлюдніше було там, де продавали хліб, житні коржики, чорні, як земля, пиріжки з картоплею та горохом, пшоно, саморобні цукерки, сірі сухі галети. Свічка виміняв за борошно два кілограми солі, краму, камінців для запальнички. Розглядаючи шматок ситцю, пояснив Юркові: — Оксані треба, зовсім обносилася дівчина. Ходить в латаній-перелатаній спідниці, а кофта зовсім розлізлася. Ще б на чоботи треба було купити товару, так купило притупило. Комендант Штарк дозволив провезти в Київ десять кілограмів борошна. І то допитувався, звідки в мене стільки збіжжя, чому я не здав його в гамазей. От і побоявся більше брати. І жінці ще треба хустку купити, — бідкався лісник, — бо як настане зима — то нема в чому й на подвір'я вийти. Були гарні хустки — позабирали німці минулої зими. Зайшли в хату, хапають все, що під руку попало — і на себе тягнуть. Позапиналися в хустки — і поїхали. А нам тепер хоч скач, хоч плач, хоч кукурікай. — Так я вам дам, Трохиме Сергійовичу, тисячу марок і три кусні сала, — заспокоїв Свічку Юрко, — чого ж ви раніше не сказали, що вам Штарк не дозволив брати припаси в Київ? Він і мене запитував, звідки маю стільки борошна, а я відповів: гер Маєр видав нам пайок. Юрко відрахував лісникові гроші, дав три шматки сала, подумав і дістав з плетеного кошика чималу банку меду: — Ідіть, Трохиме Сергійовичу, торгувати. Придбаєте, що вам треба, а потім і я скуплюся, бо теж дещо хочу привезти своїм. Лісник швидко скупився, сказав Юркові зраділо: — Добре торгувати, як є за що купувати. Накупив всілякого лахміття. Тепер і зима не страшна. Навіть собі чоботи виторгував. Лісник дістав з торби нові чоботи на жовтій бланковій підошві, задоволено посміхнувся: — Маю солодкі чоботи. Віддав за них банку меду. Гарний на них товар — довго йому зносу не буде. Лісник сховав чоботи в торбу, порадив Юркові: — Тепер ти йди, та будемо й додому рушати. Не хочеться мені десь на ночліг зупинятися. Коні в нас добрі — до смерку будемо на місці. Під старим великим рундуком Юрко побачив гурт дітей та Двох огрядних есесівців. Один з них тримав фотоапарат і раз у раз клацав ним, робив знімки, схвально похитував квадратною рудою головою. Юрко підійшов ближче. На землі лежала розстелена газета, а на ній рівними, акуратними купками виднілися цукерки, печиво, шматочки хліба, тоненькі кружальця сухої червонястої ковбаси. Німець підвів до газети з наїдками худющу дівчинку років шести-семи і, показуючи на цукерки рукою, промовляв: — Це все твоє! Чуєш, твоє! Скільки зможеш з'їсти — їж! А їм, — німець тицьнув пальцем у бік голодної дітлашні, — нічого не давай! Хай вони дивляться, як ти будеш їсти! І хай вони ковтають слину, бо вся ця їжа належить тільки тобі. Дівчинка відверталася, намагалася не дивитися на ковбасу та цукерки, стояла, як закам'яніла, і не відважувалася доторкнутися до есесівського подарунка. Інші діти, як зачаровані, дивилися на їжу, і очі їх горіли голодним блиском. — Так ти не хочеш покуштувати моїх цукерок? — запитав німець. — Бо ти, мабуть, зовсім не голодна. Тоді я заберу свій гостинець, а тобі залишається тільки ковтати слину… Фашист висипав їжу з газети в ранець, сказав солдату з фотоапаратом: — Ходімо, Курт, тепер ти можеш послати в газету знімки, як німецькі солдати віддають свій пайок дітям, які мешкають на окупованій території. Німці, перемовляючись між собою, пішли з базару. Дітлахи тісним колом обступили мовчазну, насуплену дівчинку. — Ех ти, — сказав один хлопчик, — чого ж ти не взяла хоча б шматочок хліба? Ти ж два дні нічого не їла! Дівчинка нічого не відповіла, і раптом по її блідому, змарнілому личку потекли рясні сльози. — Правильно зробила, Надійка, — заспокійливо озвався ще один хлопчик, — як же вона могла брати в німців цукерки, як її тата недавно розстріляли?.. Юрко повернувся до воза, взяв дві хлібини, шматок сала, набрав у кишеню смаженого гарбузового насіння, швидко повернувся до дітей. Вони все ще стояли біля рундука, розмовляли, заспокоювали дівчинку. Юрко підійшов до них, дістав з кошика хлібину, швидко почав її різати на рівні скибки. Діти мовчки дивилися на Юрка, не зводили пильного погляду з коричневого засмаженого буханця. — Пригощайтеся, — здавленим голосом припросив Юрко, — беріть по скибці хліба і кришенику сала. Діти кинулися до кошика, розібрали хліб, сало і тут же похапом почали їсти. Останньою підійшла худенька дівчина з русою кіскою. Юрко подав їй хліб, сало, насипав у кишеню гарбузового насіння. Потім обділив насінням інших дітей і пішов у той кінець базару, де продавали одяг. Юрко накупив краму, придбав костюм та черевики для Івана Гончара, білу сорочку, голубий галстук, купив Наді нове плаття, туфлі-лодочки, костюм, червоні стрічки. Подумав, прикинув, скільки в нього ще лишається грошей, і вибрав плаття для Лесі, жакет для матері, теплу хустку для Галі, теплий кожушок для Галини Іванівни. Не забув купити обнови й для Санька та Женька. Уже повертаючись з покупками до воза, він несподівано побачив Катю. Вона тримала на дерев'яний тарелі з десяток сіруватих пиріжків і вигукувала: — Свіжі пиріжки! Пиріжки пшеничні! Є з горохом, є з картоплею! Навались, навались, в кого гроші завелись. Пиріжки смачні, хороші — не жалійте, люди, гроші! Юрко підійшов до дівчини, запитав: — Почім пиріжки? І які кращі — з горохом чи з картоплею? — Ой, Юрко! — радісно вигукнула Катя. — Знову приїхав? Добре, що зустрілися, бо ми тут всі торгуємо. Я пиріжки продаю, мама голки, а тітка Марина синьку. Я зараз знайду маму і поїдемо до нас. Ти мені недавно снився, ніби прийшов у білій вишитій сорочці, в нових черевиках, костюмі. От сон і збувся — ти й справді приїхав. Зараз підемо. — Не можна, Катю, — збентежено відповів Юрко, — хай іншим разом. Нема в мене зараз жодної вільної хвилини. Перепустка кінчається, і мусимо сьогодні виїхати додому. Обличчя Каті посмутніло, ніби на нього найшла темна хмарка. — Ти, мабуть, на тітку Марину сердишся? — ображено запитала. — Бо вона тебе боїться, вважає, що ти підісланий фашистами. — Ні, Катю, ні на кого я не розсердився, — пояснив Юрко, — нам справді треба терміново їхати додому. Як тітка Марина? — У нас живе, — тихо відповіла дівчина, — дістали їй документи, є й аусвайс. А в них на квартирі — засідка. Гестапо й тітку шукає. Недавно дядька Миколу розстріляли. У Бабиному Яру. Там фашисти кожен день людей розстрілюють. Добре, що тітку попередили, врятували від арешту. — Хто попередив? — Німець знайомий. Катя пильно глянула на Юрка, мабуть, вирішувала: говорити далі про цього німця чи промовчати. Потім склала пиріжки в кошик, взяла Юрка за руку, потягла до паркану, де не було ні покупців, ні продавців, і продовжила свою розповідь: — Тітка Марина суворо наказала мені нічого тобі не говорити! Та я розповім, бо вірю тобі, знаю, що хлопець ти наш, радянський. Отже, послухай, що німці задумали… Як дядько Микола потрапив у гестапо, до них додому прийшов пізно ввечері німець і попередив, щоб тітка Марина забрала дітей і тікала з дому, бо їх теж хочуть арештувати й відвезуть в Бабин Яр. Тітка й перебралася до нас. Уранці ж за ними справді приїхали гестапівці. А недавно цей німець, він у гестапо служить, зустрів тітку Марину на ринку, вручив їй чужий паспорт, аусвайс і розпитував, чи не знає вона, як йому зв'язатися з партизанами. — Провокація! — видихнув Юрко. — Ні, — Катя заперечливо похитала головою. — Цей німець не провокатор. — Звідки ти знаєш? — недовірливо запитав Юрко. — Я розмовляла з ним. — Де? — Він приходив до нас додому. Дивний такий. Обличчя обпалене, горлянка прострілена, як говорить, то трохи хрипить, важко вимовляє кожне слово. — По-російськи говорить? — запитав Юрко. — По-російськи, — підтвердила Катя, — тільки шепеляє дуже. Він і розповів тітці, що фашисти створюють у місті фальшиве підпілля. — Не розумію, — здивувався Юрко. — Дуже просто, — пояснила Катя. — Працюватиме воно під наглядом гестапо. Керівники цього підпілля — фашистські прислужники. Вони робитимуть вигляд, що борються з гітлерівцями, до них пристануть люди, які ненавидять окупантів, а їх потім арештують і постріляють. Зрозумів? — А якщо це провокація фашистів? — Звісно, провокація, — погодилася Катя. — Проте й це ще не все. Заради цього я й вирішила тобі про все розповісти, бо може бути велике лихо. — Кому? — Партизанам, тим, що на Васильківських Дачах. — Яке лихо? — занепокоївся хлопець. — Гестапо створює загін з поліцаїв та фольксдойчів і хоче заслати його до партизанів під виглядом підпільників, які вирішили зі зброєю в руках боротися з фашистами. Вирушать ці «підпільники» на берег Прип'яті в жовтні або на початку листопада. — Хто тобі про це розповів? — Той же гестапівець! — Ти йому про мене нічого не говорила? — Ні, — впевнено відказала Катя. — Ти знаєш, як знайти того гестапівця? — Знаю. Юрко дістав з кишені останню пачку марок, подав дівчині: — Візьми ці гроші. Тут тисяча марок. — Де ти береш стільки? — здивовано запитала дівчина. — Дістаю, — пояснив Юрко, — хай колись про все розповім. І порадь тітці Марині, хай вона краще не торгує на ринку, бо її можуть запримітити тут сусіди, дійде й до гестапо. Як приїду, привезу вам продуктів. Про мене нічого тому гестапівцю не розповідай. — Гаразд, — пообіцяла Катя, ховаючи гроші в кишеню. — Тепер можна буде відпочити від пиріжкової торгівлі. Добре, хоч сьогодні нема облави, а то, як зчиниться метушня, тікаєш світ за очі. Не забувай нас, Юрку. Будеш у Києві — заходь! Свічка, як виїхали на вулицю, збентежено посміхнувся. — Щастить тобі, Юрку! — В чому? — Поїхали на ринок і знайому зустріли. Гарна дівчина. Що ж вона тобі таке цікаве розповідала, що аж на виду зблідла? — Гестапівці її дядька розстріляли. І за тіткою полюють, щоб розстріляти! — Не подобаються мені наші поїздки, — промовив Свічка. — Чує моя душа, що добром вони не закінчаться. Дуже густу павутину гестапівці тут наснували. З ринку поїхали прямо на пропускний пункт. Знайомий Юрин есесівець перевірив перепустки, помацав мішки з покупками і наказав відкрити шлагбаум. На другий день Юрко пішов до Святого. Той вислухав його розповідь про групу провокаторів, про дивного гестапівця, який хоче знайти стежку до партизан, і очі в нього грізно зблиснули, весь він напружинився, сидів за столом і довго мовчав. Нарешті підвів голову і став міркувати вголос: — Хто ж він, той таємничий гестапівець? Наш розвідник чи провокатор? Може, й справді гестапо задумало заслати в загін свою агентуру під виглядом «підпільників» і знищити їх руками партизан? І таке може бути. Добре, не будемо зараз сушити собі голови, бо все одно нічого не зуміємо вирішити. Порадимося з лейтенантом, подумаємо і вирішимо, як нам діяти далі. Доведеться, мабуть, послати зв'язкових на зустріч з цим загадковим гестапівцем.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка