Василь Шкляр Залишенець. Чорний ворон



Сторінка14/17
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.66 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

РОЗДІЛ ДРУГИЙ



1


Ми таки відкопали його. Саме тут, у Скарбовому Яру, де отаборилися на широкому виступі схилу, порослому мішаним лісом.

На цій «призьбі» стояли білі клени, ясени, берези, які раніше від дуба і граба викинули молоденьке листячко, і звіддалік здавалося, що їх огортає зелений дим. За підлісок тут були густі зарості ліщини (вона теж уже розвісила свої блідо-зелені сережки), кущі шипшини та глоду, що набубнявів біленькими пуп'янками.

Відіспавшись та відпочивши біля багать, ми вже наступного дня двійками подалися в різні кінці Холодного Яру на вивідки, чи немає тут нашого брата лісовика (мусив би бути!) і чи не завелися десь у глибоких хащах рогаті чорти. Хтось же зламав оту гілку на клені.

Сутягу і Козуба я послав у напрямку села Грушківки, Ходю й Біжу — на Головківку, Невіруючий Хома з Цокалом потрюхикали в бік Лубенців, а Захарко з Ладимом — на Буду. «Пастушка» Василинку я попросив провідати «Мотрю» і, якщо буде в кого, розпитати все, що тільки можна — і про монастир, і про «бандитів», і про тих, хто їх ловить, і про сни рябої кобили.

Залишивши в таборі одноокого Карпуся та Фершала, ми з Вовкулакою вирушили в напрямку Мельників. Добралися майже до хутора Кресельці, але — ніде нічого. Ні людського ступака, ні відбитка копита (окрім наших), ні кінського кізяка. Страх як кортіло заглянути на Креселецьке лісництво, проте не ризикнули: якщо Василя Чучупаку вистежили тут ще навесні 20-го, то чого ждати тепер?

Ми повернули праворуч, навідали джерело Живун, однак і тут не знайшли ніякого знаку. Захлиналося співами птаство, витьохкував соловейко, не втихали зозулі (якщо то правда, що вони лічать літа, то кому ж оце стільки кували?), кілька разів нам перебігали дорогу як не козуля, то заєць, а людської душі не чути було — ні душі, ні ноги. Ото лиш зозулині черевички жовтіли та ще тут і там цвіли кущики синіх фіалок, медуниць і курячої сліпоти. Сліпота вже напала й на нас, бо коли біля Живуна ми побачили товстелезне повалене дерево зі свіжим зрубом, то не відразу й здогадалися, що то робота бобрів.

Так того вечора ми й повернулися «додому» ні з чим, якщо не брати до уваги весняних грибів-зморшків, яких Вовкулака назбирав повну шапку. Хлопці теж нічого не бачили, хоча Біжу оббігав стільки байраків та виярків, що навіть натрапив на мої і Вовкулачині сліди, які його привели до Живуна, а потім до самісінького табору. Сутяга і Козуб набрели з боку Грушківки на завалену землянку, знайшли біля неї іржавий шомпол «манліхера», але все показувало на те, що «хата» щонайменше позаторішня. Невіруючий Хома, який ходив з Цокалом на Лубенці, від самого початку не вірив, що вони когось знайдуть; та оскільки їхній шлях пролягав знов-таки з боку Жаботина, то Хома не витримав і вирішив подивитися, чи й досі там висять оті двоє сіром. Ні, їх уже знайшли й відчепили. І курви нема, розповідав Хома, з підозрою поглядаючи на Ходю.

Захарко з Ладимом двічі обігнули хутір Буду й таки побували біля дуба Залізняка. Стоїть наш дубочок, хвалився Ладим, тільки під ним ніхто не сидить, ні Наливайко, ні Павлюк, ні Хмель, — городив чорті-й-що Ладим, наче йому щось зробилося з головою. А раз там нікого не було, то ми з Момотом удвох посиділи. На хутір, звісно, не заходили.

Хто недаремно того дня їв хліб, то це Василинка. Напитуючи роботу в монастирі, він вивідав там усе, що міг, і навіть сни рябої кобили. Виявляється, що саме тепер більшовики закривають «Мотрю», але на слізне прохання черниць майно та будівлі монастиря передають релігійній громаді. Сестри отримали також в оренду Іоанно-Златоустівську і Троїцьку церкви.

Наглядає за ними адмінвідділ Медведівського волвиконкому.

Зовні «Мотря» ніби така, як раніше, але все вже не те. Землю забрала комуна, жити немає з чого, і черниці змушені найматися до селян на різні роботи. Подейкують, що для них у монастирі відкриють кравецьку майстерню, де вони шитимуть ковдри і ще всяку всячину.

— Може, на зиму хоч ковдрами запасемося, — хазяйновито прикинув одноокий Карпусь.

— Еге, запасешся, — буркнув Хома. — Що, у богомільних жінок відбереш?

— Навіщо відбирати? Може, вони самі дадуть.

— Еге, дадуть. Жди.

— Цитьте! — перебив їхні теревені Вовкулака. — Скільки всього там черниць?

— Небагато, — сказав Василинка. — Ще донедавна було дванадцять. А це прислали з Черкас новеньку.

— То їх там тринадцять? — тепер уже не втримався Цокало. — Так, як і нас?

— Ні, — серйозно відповів Василинка, ніби не розуміючи солоного жарту. — Крім черниць, там ще п'ять послушниць. А також ігуменя Рафаїла. У церкві править дуже старий батюшка Іван. Ще там вештається якийсь юродивий у чорній хламиді.

Я аж підскочив.

— Невже Варфоломій?

— Так, Варфоломій.

— Він живий?

— Мабуть, живий, якщо вештається, — незворушно відказав Василинка. — Хоча під каптуром не видно його лиця.

— Аж не віриться… — я мимоволі подивився на Невіруючого Хому.

— Я ще не доказав головного, — Василинка підбив на лоба кубанку. — Охорони в монастирі ніби й немає, а чекісти є.

— Чекісти?

— Атож, — кивнув Василинка. — І насамперед ота новенька черниця з Черкас. Сама підкотилась до мене…

— Сама? До тебе? — не повірив Хома.

— А хіба що?

— Нічого. Просто дивно. Черниця сама… підкотилася.

— Не цікаво — не буду розказувать, — образився Василинка.

— Не перебивайте його, — сказав Вовкулака. — Він по правді все каже. Хто б це просто так присилав черниць із Черкас, якщо монастир, вважай, закритий?

— Отож-бо! Ви б її побачили, що то за кобилиця.

— Ну, добре, — примирливо сказав Хома. — А що було далі? Підкотилась вона до тебе…

І тут Василинка, розізлений тим, що на нього досі дивляться, як на хлопчиська, розповів таку історію, що в носі закрутило не тільки Хомі. Схоже було, що спершу він і не хотів цього розказувати, але раз так, то нате вам. Коли всі сестри пішли до вечерні, Василинка, не напитавши у них роботи, теж поплентав своєю дорогою. Рушив про людське око начебто у бік Мельників, а коло Гайдамацького ставу крутнув ліворуч. І тут спиною почув, що за ним хтось стежить. Він розглянувся крадькома, нікого не побачив, та швиденько завернув до мельничанського шляху і там заліг у придорожньому рову. Коли чує, хтось таки чалапає його слідом, а потім через рів, прямо над Василинкою, перескочила чорна рясофора, війнувши на нього жіночим духом. Тут Василинка вже не витримав, підвівся та як чхне, аж та рясофора ледве не впала зі страху…

Далі Василинка розповідав таке, від чого сам червонів, затинався, низько опускав голову і шапка йому сповзала на носа.

Але й спинитися вже не міг. Черниця пояснила йому свою цікавість тим, що він їй дуже сподобався, що вона вже не може жити самими молитвами, бо її грішна природа вимагає свого…

Ну, кумекаєте? — питав Василинка, ще нижче опускаючи голову. Словом, вони пішли в кущі, і тут сталося найцікавіше. Василинка, хоча й затинався, але розповідав так смачно, що не повірити йому було важко. Коли вона роздяглася, ну, зовсім поскидала все до нитки, то на стегні у неї була червона попружка, надавлена підв'язкою. А знаєте чого? Ні? А того, пояснив Василинка, що вона там ховала пістолета.

Дванадцять пар очей витріщилося на Василинку, хоч бачили вони, ці баранячі очі, не його, а бачили — ось, як зараз, перед собою — ту попружку на білому стегні.

— А далі? — облизнув губи Хома.

— А що далі? Далі все ясно, — розважно сказав Василинка.

Настала тиша. Тільки Цокало багатозначно цокнув язиком.

— Як же ти його нагледів, того пістолета? — нарешті спитав Козуб.

— Дуже просто. Коли вона зняла рясу, то не кинула її на траву, а дуже обережненько поклала коло себе збоку. Я побачив, що там щось загорнуте, потім… коли вже це… — Василинка почервонів ще дужче. — Коли… цього… вона закотила очі і втратила тяму, я помацав того ґендзуля в рясі і здогадався, що то пістолет.

— А може, то було щось інше? — спитав Хома.

— Що? — не зрозумів Василинка.

— Ну, мало чого. Наприклад, кабзда з грішми. Жінки часто ховають гроші або в пазуху, або ще й далі.

— Що ж я — пістолета од кабзди не відрізню? — образився Василинка.

— Ну й ну, — крутнув головою Біжу. — Оце добігався один.

— Учора Ходя, сьогодні Василинка, — докинув Козуб. — Якщо так діло піде і далі, то скоро ми всіх чекісток перешпокаємо.

— То ти її прикінчив? — втрачав терпець Вовкулака.

— Ти що? — здивовано подивився на нього Василинка. — Щоб на монастир знов цілий полк наслали? Там ті сестрички й так бідні.

— А що ж ти з нею зробив?

— Нічо', попрощався. Пообіцяв, що як наймуся десь близько на роботу, то прийду ще.

— А вона?

— Приходь, каже. Та ви не дотумкали головного. Слідкувала вона за мною не тому, що їй засвербіло, а через те, сука, що нюхом почула в мені партизана, — нарешті розправив плечі Василинка.

— Ну, так це здалеку видно! — сказав Вовкулака, і дванадцять пар очей весело перезирнулися.

— Отож. Почула нюхом і хотіла вислідити, куди я піду. А як попалася, то вже нікуди було діватися, придурилася, що любить мене.

— От тобі й сон рябої кобили, — вишкірився Вовкулака, а Василинка заграв двома ямочками на рожевих щоках.

— Бо таки ж рябої! — сказав він, дивуючись. — Ось вам хрест, що вона вся ряба, як трясця. Навіть цицьки в ластовинні!

І знов дванадцять пар баранячих очей втупились у Василинку, хоч бачили вони не його, а бачили — ось, як зараз, перед собою — дорідні цицьки, обсипані веснянками до самісіньких пипок.

— А бий тебе коцюба з твоєю курвою, — ударив об поли одноокий Карпусь. — У мене куліш збіг.

Утім, вечеря вдалася. Куліш хоч і збіг, зате вийшов густим, як каша. До того ж Карпусь засмачив його не тільки салом, а ще й ведмежою цибулею та грибами-зморшками. Я дозволив хлопцям потягти по чарці і сам причастився. Спати мостилися на купинах гілляччя ближче до згаслого багаття, яке ще тримало жар. Коней прив'язували так, щоб вони тулилися докупи, гріли одне одного й давали тепло нам. Біля коней завжди затишніше.

На варту я виставив Сутягу і Ходю, але й сам довго не спав.

Піднявся схилом вище вгору. Місяця не було, цятки зірок проглядали крізь верховіття. Здавалося, ця могутня тиша простягається на весь світ. Але Холодний Яр не спав. Він жив своїм нічним життям. Не вірилося, що, окрім нас та насельниць монастиря, тут більше нікого нема. Ліс не поспішає відкривати свої таємниці.


2


Вони ще два дні марно ходили на вивідки в різні кінці Холодного Яру, а на третій Ходя привів під конвоєм до табору дикого чоловіка. Виявляється, далеко не треба було ходити, цей чоловічина крутився у них під носом, приглядаючись до всього, що тут діялося.

Ходя, наладнавши лука, ще вдосвіта пішов на своє тихе полювання (скучив за м'ясом) і тут-таки, у Скарбовому Яру, в розсосі кострубатого дерева, яке розрослося вгору трьома стовбурами, нагледів таке велетенське пташине гніздо, аж йому затрусилися жижки. Це ж який здоровенний птах завівся у цьому Холодному Яру, подумав Ходя, ніяка стріла його не візьме, хіба що з рушниці дістанеш. Та оскільки стріляти заказано, то краще гукнути хлопців, нехай подивляться на цю чудасію. Але кликати хлопців Ходя передумав — закортіло спершу самому заглянути в те гніздо — якщо там є яйця, то вони завбільшки з голову, — і Ходя, роззувшись та вийнявши з кобури револьвер, тихенько поліз на дерево.

Леле! У гнізді, вимощеному з гілляк… спав чоловік. Зарослий по самі очі й такий обірваний, що, мабуть, ніколи не виходив з лісу. Видно, жив тут, як звір. Обіч нього лежав карабін та зачовганий, майже порожній наплічник. Ходя витріщився на відлюдька і дивився, поки той не розплющив очі. Побачивши над собою зизооку фізіономію, дикун закліпав повіками, ніби відганяючи сон, але не злякався.

— Ти хто? — спитав він у Ході.

— Козяк, — відповів Ходя.

— Якщо ти козак, то хто тоді я?

— А хтьо?

— Ти ж, мабуть, китаєць?

— Китаєсь, — погодився Ходя. — Козяк. А ти хтьо?

— Козак — це я, — сказав відлюдько.

— То ходя за мною, — скомандував Ходя і, взявши його карабін, спустився з дерева.

Той теж зліз на землю і покірно пішов поперед Ході до табору. Йому не треба було показувати дорогу, він, видно, добре знав, куди веде його китаєць.

Побачивши дикуна-обірванця, козаки не знали, що й думати. Сексот — не сексот, гайдамака — не гайдамака, заблукалий селянин — теж ні. Тоді чому він тинявся тут біля них, ховаючись? Дуже цікавою на приблуді була взувачка: шкарбани так порозлазилися, що поверх них він намотав ганчір'я, перев'язавши його мотузками.

Стояв перед отаманом понурий, дикий і такий змучений, що душа ледве трималася в тілі. Приглянувшись зблизька, Ворон зрозумів, що це не дідуган, а хлопець, який ковтнув не один фунт лиха.

— Ти хто такий? — спитав Чорний Ворон.

— Гриць.

— Що ти тут робиш?

— Живу.

— У лісі?



— Хіба заборонено? — наїжачився Гриць. — Звірині, і тій можна.

— А ти ж не звірина…

Гриць уп'явся поглядом в отамана. Його сплюснуті оченята раптом округлилися і налилися слізьми.

— Чорний Ворон? Невже?..

— Ти мене знаєш?

Гриць упав Воронові на груди й розревівся, як дитина.

— Чого ж би не знав. Ви мене, може, й не запам'ятали, а я вас, пане отамане, бачив не раз. Приходили до нас, ще як Семен Чучупака був, Панченко, Дзиґар… Тоді нас багато було, всіх не запам'ятаєш.

— Це правда, — сказав Ворон. — Тільки чого ж ти зразу до нас не прийшов, а ховався поза кущами?

— Чого… — Гриць зашмуляним рукавом витер очі. — А того, що не впізнав вас оддалеки. Тут ось, і то насилу роздивився.

— Добре, мене не впізнав і не треба. Та невже ж ти не бачив, хто ми такі? Чому не підходив, ховався?

— Еге, чому не підходив, — пхикнув Гриць. — Хіба ж ви, пане отамане, не знаєте, що під повстанців і чека маскується? Дай, думаю, роздивлюся спершу. А тут ще, бачу, китаєць серед вас походжає, — озирнувся Гриць на Ходю. — Е ні, думаю, чого-чого, а китайців у нас зроду не було.

— Гаразд, — сказав Ворон. — Схоже на правду. А як же так вийшло, що ти оце в Холодному Яру сам із собою воюєш?

— Як вийшло… — Гриць знову скривився (нервами хлопець також ослаб), але пересилив себе, шморгнув носом і пояснив.

Та так пояснив, що дехто з козаків теж змахнув рукавом сльозу.

Хоч і піддалися отамани та багацько козаків на амнестію, але й залишенців було чимало. Їх ще ой як боялися. Мстилися як могли. А коли ворог боїться — він ще не не переможець. Бо не сьогодні — завтра прийдуть до нього і скажуть, кому до небесної канцелярії, а кому в земельний комітет… Ну, і лісовиків уже ганяли, як солоних зайців. Гинули один за одним. Падали в бою, помирали від ран, потрапляли в засідки. Дехто не витримував, виходив із лісу, вербувався з чужими документами на Донбас чи на криворізькі шахти (казали, що під землею їх не шукатимуть), дехто від розпачу йшов на амнестію, хоч знав, що на тому йому і клямка. Але безвихідь часом страшніша за смерть. Смерті, хоч і боїшся, та ніколи її не побачиш, казав Гриць, а безнадія — ось вона, перед носом. Їсти не було вже чого, села більшовики взяли в такі шори, що якби хто й хотів помогти, то куди там. Ото що силою десь урвуть, то тільки і їхнього. Одну зиму пережили, а на другу, ось цю, останню, їх лише троє й зосталося. Гриць, Шамрай та Микитась. Від голоду вже дуріли. Під кінець зими кору варили, греблися в снігу, шукаючи торішніх жолудів, дивилися, чи ніде яка пташка не впала від морозу. Як зійшов сніг, пішли Шамрай з Микитасем у Грушківку пошукати їжі та й не вернулися. Чи потрапили в руки більшовиків, чи впали від голоду десь у дорозі — Гриць не знає. Він їх дожидає і досі (тут недалечко їхня земляночка), виглядає з ранку до вечора, а хлопці не йдуть…

Повісили голови козаки. Хіба ж не те саме їх жде?

— Ви держитесь ще нівроку, — сказав Гриць. — Навіть на конях.

Карпусь простягнув йому кусник черствого житнього хліба.

Гриць узяв, довго дивився на нього, потім понюхав і знов гірко скривився:

— Волошками пахне.

— Волошки в житі ростуть.

Дрібні сльози, як блохи, застрибали Грицеві по бороді. Він відщипнув крихту хліба, поклав її до рота і так тримав.

— То ти оце сам збирався бурлакувати? — спитав Ворон.

— Бурлакувати чи ні, а не міг я Холодного Яру покинути. Не міг, і квит.

— Нема куди йти?

— Не в тому річ.

— За поли держить?

— Якби ж за поли. За душу. Ох, і держить. Але не в тому річ, — повторив Гриць. — Не міг я, братці, звідси піти, забравши з собою найбільшу таємницю. Тому, повірте, зрадів, коли ви тут з'явилися. Тільки мусив ще добре приглянутися. Бачу — китаєць. — Гриць знов із підозрою подивився на Ходю, потім подивився на кожного козака, на Ворона і раптом спитав: — У вас лопата є?




З


Він привів їх до старезного, майже всохлого дуба, на якому ця весна відживила, може, зо дві гілляки. Стовбур, завтовшки з п'ять аршинів, був порепаний і дупластий, місцями оголений, без кори, а збита верхівка чорнілі обвуглена — видно, не раз влучала блискавка в цього велетня.

Недалеко від нього, сажнів за десять, стояв ще один старий дуб, але значно молодший (він уже почав розвиватися), напевно, онук побитого громом велета. І ось якраз поміж цими дубами Гриць розгорнув купу хмизу.

— Копайте. На п'ять штихів углиб копайте. А тоді побачите.

Одноокий Карпусь, який з усіх сил стискав у руці рискаля, наче боявся, що його хтось у нього видере, поплював на долоні й заходився копати.

Тринадцять пар очей і одне Карпусеве око напружено вдивлялися в чорну розкопану землю, тринадцять сердець здригалося на кожне шпортання рискаля об тверде коріння.

— Спочинь, дай-но я, — чемно запропонував Вовкулака, та Карпусь не повів і бровою. П'ять штихів для нього — дурничка.

А якщо Вовкулака такий розумний, хай би возив за собою рискаля.

Він таки трохи вхоркався, але сам того не чув. Чув тільки, як щось дрібно трусило ним ізсередини і свербіло ліве вибите око.

Ось він заглибився вже на півдержака, копати стало незручно, проте Карпусь навіть не переводив духу.

— Може, розшир яму? — порадив Вовкулака. — Буде зручніше копати.

— Не треба, — озвався Гриць. — Уже близько.

Карпусь став на коліна, дотягнувся рукою до дна ями, викидав розкопану землю і знов запрацював рискалем.

Дзень!.. Залізо скреготнуло об залізо. Козаки гуртом підступили до ями й, стукаючись лобами, схилились над нею. Карпусь знову став на коліна, засунув руку в яму по саме плече, затуливши собою всеньке її нутро. Налапував, що воно дзенькнуло.

Коли його пальці зарилися глибше, промацали гладеньку поверхню металу, Карпусь уже не мав сумніву, що воно за штукенція. Він рішучіше запрацював пальцями, риючи землю довкола захованки, нарешті підважив її і вийняв на світ Божий велику, вже почорнілу, заклепану зверху гарматну гільзу.

Козаки втупились у неї очима, потім усі як один подивилися на Гриця.

— Вона, — видихнув Гриць. — Дай сюди.

Карпусь правим оком запитливо поглянув на отамана, той кивнув: дай. Гриць узяв гільзу, дістав з-під поли австрійського багнета і став розколупувати заклепану верхівку. Сплюснута латунь розійшлася легко, відкривши отвір до гільзи. Гриць, заглянувши в неї, як сорока в кістку, благоговійно подав отаманові.

Той теж зазирнув у гільзу, і серце його забилося швидше.

Наступної миті Ворон дістав звідти згорток чорного полотна.

Очі у козаків побільшали. Хома закусив нижню губу, щоб не прохопитися зайвим словом.

Ворон розгорнув полотнину. На ній було вигаптувано срібною заполоччю герб-тризуб у терновому вінку. І головний холодноярський девіз — «Воля України або смерть ». Із другого боку полотнища над тризубом у вінку яскравіло Тарасове пророцтво. Як заклик: «І повіє новий огонь з Холодного Яру ».

Так, це був бойовий прапор полку гайдамаків Холодного Яру.

Ворон бачив його не вперше, але тепер гасло «Воля України або смерть» війнуло на нього іншим змістом. Мабуть, і решта козаків відчули те саме, бо дивилися на прапор з мовчазною зажурою.

— Ми довго його носили з собою, — сказав Гриць. — Ховали за пазухою, переховували в дуплах дерев, у лисячих норах, у старих воронячих гніздах. А проти минулої зими, коли нас зосталося троє, вирішили закопати…

За збереження прапора Чорний Ворон оголосив Грицеві подяку від імені Лебединського полку. Гриць знову розплакався, як дитина, — це означало, що отаман бере його до загону.

— Якщо маємо прапора, то треба обрати бунчужного, — Ворон повів очима по засмучених лицях, які враз ожили.

— Вовкулака хай буде! — хором вигукнули козаки.

— Добре! — отаман урочисто подав йому прапор.

Вовкулака, схвильований, узяв полотнище, і, не знаходячи слів, низько вклонився товариству. Потім акуратно склав прапор, поцілував його і сховав у себе на грудях.

Ну, що ж, їхнього полку прибуло. Отаман сказав, що настав час розбиватися на трійки і шукати фортуни по селах. Кому фортуни, кому правди (він підморгнув Вовкулаці), а кому верхового коня. Ворон подивився на Гриця, на лахміття, в яке той був зодягнутий, і подумав, що його обмотані ганчір'ям шкарбани не пролізуть у стремена. І тільки потім йому блиснув здогад, що так замотують чоботи не тільки для того, щоб не погубити підошов. Так їх обкутують ганчір'ям швидше для того, щоб не лишати слідів…

Чорний ворон, який сидів на суку старезного дуба і майже зливався з його обвугленим стовбуром, ліниво, але й трохи здивовано назирав за людьми, що викопали з-під землі гарматну гільзу.

Якби ворон умів розмовляти по-людському, він би їм показав, де треба копати, залюбки показав би, де собака заритий, позаяк анітрішечки не боявся лісовиків. Та що там він, їх не боялися навіть полохливі сороки, які завжди здіймали свій дурний скрекіт, коли до лісу ступала чужа нога. А тут хоч би що — на лісовиків вони ніколи не скрекотали, і ворон був удячний за це білобоким, оскільки терпіти не міг їхнього скрипучого скрекоту. Від нього у ворона боліла голова, як і від будь-якого галасу, через те він давно жив самотиною, цураючись навіть воронячих зграй. Ворон і сам не любив каркати, але зараз у нього так засвербіло в горлі, що він не міг стриматися. Щось він добачив, щось передчув таке, від чого недобрий лоскіт пробіг його голосницею, і ворон, розтуливши червоного рота, хрипко, по-старечому каркнув.

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка