Василь Шкляр Залишенець. Чорний ворон



Сторінка15/17
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.66 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ



1


«8 мая під вечір з боку нашого лісу бачили трьох чоловіків на конях з рушницями, і серед селян ходить чутка, буцімто в Холодному Яру знов появилася якась банда. Це посвідчує і та біда, що трапилася 9 мая коло гори Стрилиці. Тут, під селом Івківці, було вбито голову ком'ячейки Стоцького, який пізнього вечора повертався конем з Івківців у Головківку. Гора Стрилиця лиса, у неї часто вдаряють блискавки, того й Стрилицею зветься. На ній не росте ні одного деревця, ні одного кущика, трава і та жовта, через те люди її обминають. І от бандити, які вбили Стоцького, покинули труп на цій горі, щоб його ніхто не знайшов, а коня, видно, забрали. Просимо прийняти міри по виявленню банди, позаяк усі активісти Головківки та ближніх сіл застрашені, а куркулі потирають руки.

Голова Головківської сільради Трухній».

(Із пояснювальної записки уповноваженому Чигиринського відділу ҐПУ від 12 травня 1923 року.)

Після того, як вони пошуміли довкола Холодного Яру, отаман вирішив перейти до Ірдинських боліт; хай тут усе втихомириться-вляжеться, хай ударгрупи позмагаються з вітром, а вони пошукають фортуни в іншому місці. Його намір збігся з волею провидіння: Сутяга, який із Ладимом та Цокалом ходив аж на Сокирне, приніс приголомшливу звістку — біля Ірдинських боліт з'явився загін отамана Веремія, котрий шукає з ними зв'язку.

Ворон не знав, що й думати. Заклавши великі пальці обох рук за ремені портупеї, довго і важко дивився на Сутягу.

— Може, це не той Веремій? — нарешті спитав він.

— Таки той, — прогув, як у бочку, Сутяга.

— Але ж його давно поховали.

— То вони з Чортом самі все придумали.

Виходило так, що, коли Веремія схопили, Чорт навмисне затіяв гру з похованням отамана, щоб увести в оману чекістів. Опинившись у Черкаському допрі, Веремій хитрощами затесався до кримінальників і так не лише уник розстрілу, але й діждався моменту, щоб дременути на волю. Тепер, зібравши два десятки своїх найвірніших козаків, він ще з більшою люттю колошматить комуну від Нечаївки до Білозір'я, мстить за свою загиблу дружину та сина, який пропав безвісти. Після кожного нападу Веремій з козаками щезає в Ірдинських болотах, де знає хідники й тверді острови для спочину, якийсь час відсиджується, а потім зненацька виринає там, де його ніхто не очікує. Сутяга випадково наткнувся в Сокирному лісі на Веремієвого ад'ютанта Чорта, з яким знайомий давно, і той, щиро зрадівши цій зустрічі, запевнив Сутягу, що рано ще вішати кирпу, ще може таке розгорітися, що нікому й не снилося. Біля Городища і Мліїва вже розкурили люльку брати Блажевські, отаман Курінний замінив під Златополем Загороднього, в районі Мошнів розгулявся Шпильовий1, а тут ось — Чорт уже й сам такого не сподівався — воскрес Веремій.

Повернувся, можна сказати, з того світу і тепер надолужує згаяне в допрі, шукає зв'язку з іншими отаманами, щоб узгодити дії і, як у давні добрі часи, спільними силами вдарити на станцію Бобринську, де й досі товчеться більшовицький кавполк. А заодно почистити Смілу, яка аж кишить червоною поганню.

Якщо Веремієвого воскресіння не сподівався сам Чорт, то Чорний Ворон і поготів. Тепер він не мав права навіть вагатися, їхати чи не їхати до Ірдинських боліт. Мусив дати звіт Веремію про долю Ярка. Розповісти по щирості, як усе вийшло, і ще не вгадано, як на те подивиться Веремій. Казна-що — замість радіти, що отаман живий, Ворон знетямлено дивився на Сутягу.

— Як же він надибав тебе, той Чорт? — з підозрою спитав він.

— Та не він мене, а я його.

— Ти? — перепитав Ворон. У їхньому ділі це часом багато важило: хто кого «знайшов». — А ти в цьому впевнений?

— Я, я, — потвердив Сутяга і розповів, як зайшов у Сокирному лісі до знайомого їм лісника Гудими (Ворон давно його знав, саме Гудима колись їх попередив, що чека роздає лісникам стрихнін, аби підсипали отруту отаманам), так отож Сутяга лишив Ладима і Цокала вартувати надворі, а сам зайшов до Гудими й застав у нього не кого-небудь, а цього ж таки Чорта, Веремієвого ад'ютанта, якого впізнаєш за версту через його кругле совине лице і закандзюблений ніс. Ну, погомоніли трохи, — вів далі Сутяга, — підобідали, а тоді Чорт і каже, що так, мов, і так, пора зійтися докупи та вдарити разом на Смілу, щоб Тясмин кров'ю підплив. А чого ж, погодився Сутяга, давно пора. Чорт тоді ще якось так цікаво пом'явся, покивав своїм закандзюбленим носом і дав зрозуміти Сутязі, що їхнім отаманам є багато про що побалакати.

— Де ж і коли вони хочуть зустрітися? — спитав Ворон.

— Пане отамане, — здивувався Сутяга. — Хіба ж я міг самовільно про таке домовлятися? А зв'язок — він той самий. Через Гудиму.

Уночі загін вирушив на Білозір'я. Їхали вже не чортовим числом — чотирнадцятим став «дикий» Гриць. Любо було дивитися, як він хвацько тримається на коні, що дістався йому від отого безбожника, котрого встрелила блискавка на вершечку гори Стрилиця.

Він, цей позичений жеребець, був найситіший серед усіх їхніх коней, які давно перебивалися на підніжному попасі, — Воронові було невтямки, як Мудей на такому фуражі скучав за гарячим ділом. Постривай, товаришу мій, може, ще діждемо справжнього бою, казав йому Ворон, — ось як підемо на Бобринську, то буде тобі де погрітися. Чорт, певна річ, перебільшує про вогонь до небес, бо хтозна, яку ще печатку апокаліпсису треба зірвати, аби цей народ знову прокинувся, але навіть малою щоптою мусимо стояти до кінця. Думаю, з Веремієм ми знайдемо спільну мову. Наші стежки раніше не сходилися, та перетнулися вони, бач, поза нами, схрестилися тісно і, можна сказати, кровно, ми тепер наче рідні брати, тож я не вірю, що Веремій дорікне мені бодай словом.

Я більше хвилююся за Тіну, ти ж пам'ятаєш, товаришочку, Тіну, мою сірооку пташку, яка тепер так далеко, що не доїхати нам з тобою, не доїхати й не догукатись. Немає такого дня і години, щоб я її не згадав, ні-ні та й кольне в самісіньке серце, але біль цей мені до душі, це, може, єдине, що в мене зосталося.


2


Минаючи Сокирне, я послав Вовкулаку до лісника Гудими, а сам повів загін до Ірдинських боліт, де вже на світанку ми зупинились у Відьминій Пазусі. Незважаючи на таку непривітну назву, це була затишна місцина серед багон і трясовин, де ми ташувалися вже не раз — востаннє тоді, коли трусили гамазеї на торфових виробках біля Іванової Греблі. Тут росли переважно чагарникові верби, а над ними здіймалися старезні вільхи, берези, подекуди височіли навіть осокори, які теж приживалися на болотистих місцях. Низом стелилися приземкуваті кущі вічнозеленого багна, що якраз починало цвісти біленькими зірочками, розливаючи навколо дражливо-солодкі пахощі.

Відьмина Пазуха вабила мене тим, що лише з одного боку до неї був неширокий підступ суходолом, а далі цей острівець обступала драговина, в якій між гнилими ковбанями ми давно намацали «запасний вихід». Хто його знав, той у разі небезпеки міг вибратися з Відьминої Пазухи на сухе, а хто ні — мав шанси потрапити в гості до водяника. Та й «знавець», оступившись, міг тут шурхнути в таку в'язку хлань, з якої вже не вертаються.

Тому в цьому ділі я більше покладався на Мудея, котрий бачив «відьмину гать» не оком, а чув її копитами. Недогодою Відьминої Пазухи були, певна річ, комарі, але що зробиш: хочеш тепла — мирися з комарами. Зате вже до полудня Ходя приніс Карпусеві «на кухню» крижня і дві дикі курочки.

Тим часом над'їхав Вовкулака й розповів мені про зустріч із Гудимою. Усе було так, як казав Сутяга: Веремій лютує в цьому районі від початку квітня, не знаючи ні жалю, ні пощади. Причому і тут не обходиться без витівок — скрізь з'являється в чорній масці, наводячи жах на активістів: у Загреблі живцем спалив у хаті голову парткому разом з усією сім'єю, в Білозір'ї повісив незаміжню, але вже вагітну комсомолку, в Малому Бузукові зарубав прямо в церкві попа-агітатора, котрий відмовляв парафіян від автокефалії. А зовсім недавно на залізничній колії перепинив дрезину, якою їхали з Черкас на Смілу чотири служаки карного розшуку, і так над ними позбиткувався, що потім у тих, хто бачив трупи, волосся стало дибки.

«А як?» — спитав Вовкулака в Гудими і тепер, лукаво поблимуючи очима, ждав, поки і я запитаю у нього: а як? Я зробив йому таку ласку, після чото Вовкулака захоплено вигукнув: «Колесували!» — «А це ж як?» — «Дуже просто», — відповів він і пояснив, що Веремій обезголовив москалів колесами дрезини. Після того «колесування» за голову самого Веремія влада пообіцяла корову, коня і сто пудів жита. Бачачи, що волосся на моїй голові не стає дибки, Вовкулака пригасив свій запал і перейшов до головного. Отже, він передав Гудимі, що ми готові зустрітися з Веремієм післязавтра на перешийку, який веде до Відьминої Пазухи, — хай приходять удвох із Чортом о сьомій вечора, а ми — я і Вовкулака — ждатимемо їх теж удвох. Там про все й поговоримо.

— А як тобі наш Гудима? — спитав я. — Не скурвився?

— Наче ні, — знизав плечима Вовкулака. — Але в душу йому не заглянеш.

Хоч я добре знав лісника Гудиму, а Сутяга ручався за Чорта, однак до зустрічі ми підготувалися. Я ще раз проїхався між болотами і переконався, що «відьмйну гать» не замулило.

Ми з Вовкулакою піджидали гостей у верболозах. Рівно о сьомій кроків за тридцять від нас заворушилися чагарі — на голе перелісся виїхало двоє. Я ледве не свиснув від здивування. В одного верхівця не було лиця. Голову покривав солом'яний бриль, а під ним чорніла велика пляма. І хоча Вовкулака вже казав мені про цю Веремієву заведенцію, я не сподівався, що він приїде у масці. Зате другого вершника я впізнав одразу, дарма що ніколи його не бачив. Совине лице і закандзюблений ніс міг мати тільки Чорт.

Ми виїхали назустріч. Зблизившись та віддавши «слава», якийсь час приглядалися один до одного. Я лиш тепер роздивився, що на Веремієві була не маска, а звичайна сітка, якою пасічники захищаються від розлючених бджіл. Вона вільно спадала з-під бриля і зашморгувалася на шиї. Нижче, з-під розхристаної свити отамана, виглядала червоно-чорна мережка вишиванки. Я замилувався його довгоногою кобилою — чистокровна арабська порода.

Дивлячись у дві цятки очей, що ледь помітно поблимували за чорною машкарою, я запитав навпростець:

— Від кого ховаємось, пане отамане?

— Від комарів. Якщо це вас непокоїть, я можу відкрити лице.

Я ще не встиг нічого сказати, як він уже потягся рукою до шиї, щоб розсупонити шнур.

— Не треба, — зупинив я його. — Комарів тут справді тьма-тьмуща. Нам би всім не завадила така штукенція.

Мудей норовисто переступив з ноги на ногу, форкнув і раптом шарпнувся до красуні-кобили. Я різко сіпнув за повід, та він розходився не на жарт — стиха заіржав! знов потягся до арабки.

— Сподобалась дівка, — засміявся Чорт. — Ти бач, як приспічило. Десь у мене є грудочка цукру, — він поліз під полу, але замість цукру, ніби ненароком, дістав револьвер. Спокійно так, не гарячкуючи, витяг його, хоча на поясі в Чорта висіла дерев'яна кобура з мавзером. У цю мить гримнув постріл. Куля Вовкулаки знесла Чортові верхню половину черепа. Його кінь здибився, і Чорт звалився на землю, мов обмолочений сніп. Я вистрілив з нагана — куля влучила в зап'ясток «бджоляра», котрий теж устиг вихопити револьвер. Злякана арабка зірвалася з місця й наосліп помчала через зарості верболозу.

Поки я розвернув Мудея, на підступах до Відьминої Пазухи, десь за версту, глухо затарабанив кулемет, і я впізнав Козубового «люйса». Це означало, що «бджоляр» із Чортом приїхали не самі. Більшовики поперли на Відьмину Пазуху лавою. Услід за «люйсом» гахнуло дві гранати, заляскали карабіни. Я наказав Вовкулаці мчати до хлопців і, якщо там серйозна загроза, відходити назад, щоб «запасним хідником» вислизати з Відьминої Пазухи.

«Бджолярева» кобила зникла в чагарнику, та я був певен, що Мудей своє надолужить. Він, молодчинка, «залицяючись» до арабки, теж мені підмогнув. Я всією душею хотів повірити в отаманове воскресіння, але остерігався зради — запродати міг і лісник Гудима, і Чорт, і Веремій, хоча в його підступ вірилося найменше: якби чекісти обробляли отамана в своїх цілях, то не чіпали б родину. Та хай там як, а місцем зустрічі я обрав Відьмину Пазуху, де нас не могли оточити, і ще задовго до сьомої вечора сам розставив хлопців у «секреті». Ми з Вовкулакою, піджидаючи гостей, були готові до всього. А коли побачили їх зблизька, мене насторожила «бджолярева» чиста вишиванка і його кобила. На ній і знаку не було від тієї втоми, яка похмурою тінню лежала на наших конях. І ця красуня-арабка майже всю весну провела в болотах?

Мудей, зриваючи копитами груддя дерну, доніс мене до краю Відьминої Пазухи, де починалася драговина. І тут між купинами осоки я побачив «бджоляра». Його магометанська кобила борсалася в заболоченій ковбані, силкуючись вибратися на тверде.

Але ж і зміюка! Звиваючись у багнюці, вона таки вихопилась на мілке і рвонула до суходолу прямо на мене. Я звів наган, прицілився якраз у ту ямку на шиї, якою Магомет позначає породистих коней арабської масті. Але вистрілити не встиг. Вискакуючи на сухий бережок, арабка зачепилася передніми ногами за невеличкий обрив, що обмежовував болото, земля під її копитами зсунулася, а кобила з диким іржанням завалилась на бік. Упала так знагла, що вершник не встиг злетіти з сідла, застряг у стременах і коняка всім тулубом налягла йому на ногу. Він закрутився, як вуж під колодою, але вибратися не зміг. Кобила теж не підводилася — видно зламала ногу. З її нутра вирвався хрипкий стогін.

Я зіскочив з коня і, не виходячи з-за кущів, сказав:

— Кинь револьвер, а то застрелю.

Він лежав нерухомо, наче обмірковував пропозицію, а потім навмання вистрілив у мій бік. Раз, другий, третій… Так стріляють від страху. Похапцем, сліпо, ніби ціляться в саму смерть, яка підступає невідомо з якого боку.

— То ми так і не поговоримо? — спитав я.

Він, сучий син, зрозумів, що я хочу взяти його живим, тому повівся зухвало. Таки випручав ногу з-під конячого тулуба, схопився, двічі вистрілив у мій бік і, накульгуючи, побіг. Побіг… у болото. Знав, що втекти по сухому не вдасться, а між трясовини — тут ще як кому пощастить.

Зламавши молоду вільшичку, я швидко обчухрав гілки. Іти в болота без жердини було б самогубством. «Бджоляр» уже відійшов кроків на сорок. Перескакуючи з острівця на острівець, із купини на купину, я подався його слідом. Під ногами чавкотів мочар, а далі вже чорна твань булькотіла отруйним смородом гнилі. Йти ставало важче і важче.

Знову гримнув його револьвер, куля цвьохнула над моєю головою. «Бджоляр», засівши за товстою березою, що стояла «по коліна» у воді, таки прицілився з лівої. Але ж… у його барабані залишився один набій. Тепер стрілятиме тільки зблизька.

Ховаючись за кущами, я нахильці (аж вода хлюпала за пазуху) підкрався до нього збоку, зупинився кроків за двадцять і, коли випростався, побачив наїжачену постать, що дивилася на мене крізь чорну машкару. «Бджоляр» чув, як я підкрадався, болотом тихо не пройдеш, але сподівався, що підійду ближче — на віддаль, з якої він не промахнеться.

— Кинь зброю, — ще раз наказав я. — Інакше прикінчу.

Я звів наган і вистрілив йому в ногу. Куля влучила трохи нижче коліна, та він знов кинувся тікати — побрів навпростець через затягнуту ряскою ковбаню. Вода дістала йому до пояса, він ще з більшою натугою рвонув уперед і провалився в багнюку по груди. Трясовина притьма вхопила його за ноги й почала жадібно засмоктувати. Випустивши револьвер та забувши про біль у розтрощеному зап'ястку, «бджоляр» грібся обома руками в багні.

Коли його засмоктало по плечі, він зрозумів, що це кінець.

Над поверхнею багнюки стриміла тільки машкара в перехнябленому брилі, яка нагадувала чудернацьку голову водяника чи головешку болотяника.

— Поможи, — напрочуд жалібно попросив він.

Я простягнув жердину, «болотяник» ухопився лівицею за її кінець, але я сказав:

— Зніми своє чуперадло. Інакше підеш на дно.

— Не можу, — простогнав він. — У мене перебита рука.

— Зможеш, — я шарпнув жердину до себе, вона вислизнула з його лівиці. Драговина задоволено плямкнула. — Ну! Скидай, бо запізнишся.

Він різким рухом розсупонив зашморг на шиї, зірвав бриля з машкарою і кинув його на розгойдану твань. Я побачив довгобразе, спотворене жахом лице, схоже на ще одну маску. Овва!

— Оце так зустріч, пане сотнику! Яка радість! — Це був «начштабу Чорноморської повстанчої групи сотник Завірюха». — Хіба я не казав, що дожену вас? Тоді, як ви заманювали мене до Звенигородки?

Сам страх дивився на мене його виряченими очима.

— А де ж пан полковник? — спитав я. — Як його…

— Гамалій.

— Я питаю справжнє ім'я.

— Трохименко… Петро.

— А твоє?

— Юхим Терещенко.

— Я, Юхиме, й Петра дожену, — сказав я. — Де він тепер?

— Не знаю.

Я притис його жердиною так, щоб він сьорбнув смердючої твані.

— Витягни мене звідси! — рикнув Терещенко-Завірюха, відпльовуючись. — Тоді розкажу.

— Нема коли торгуватися, — я знов умочив його аж по вуха, а тоді підняв, щоб він міг говорити.

— Трохименка можна знайти! — форкнула чорна від твані морда. — У Єлисаветграді живуть його батько, мати, сестра…

— Де?

— Вулиця Піщана, дев'ять…



На перешийку ляснули постріли, застукотів кулемет.

— Жаль, — сказав я. — Якби ти не привів за собою москалів… побалакали б довше. А так… вибачай. Мені пора.

Я висмикнув жердину з його руки.

— Пожди, — закричав він. — Ти ще не все знаєш!

— Вибач. Якось іншим разом, добре?

Чорна вода смачно цмокнула й проковтнула його з головою. На поверхню зринули великі бульби.

Серце моє засміялося. Я мерщій побіг до Мудея і тут почув, що мене хтось доганяє. Озирнувся. За мною гнався… водяник. Його пика була забризкана тванню, до щік і лоба поналипала ряска.

— Так ти з мене зробиш заїку, — сказав я Вовкулаці.

Скочивши на коней, ми поквапилися до своїх і незабаром наткнулися на трьох козаків. Василинка, Невіруючий Хома і Гриць першими відходили до вільшаника (там Фершал із Карпусем стерегли коней), щоб верхи вибиратися з Відьминої Пазухи.

Василинка сказав, що на них посунула чи не сотня «червоних кашкетів», та поки що їх удалося спинити. Добре, що ми зайняли оборону на вузькому перешийку між болотами, — більшовики не змогли розгорнутися в лаву.

— Ідіть, — сказав я. — Зберемося по той бік гаті.

Ми з Вовкулакою погнали до місця бою. З густих та безладних пострілів я зрозумів, що ворог смалить у цей бік навгад, демонструючи свою силу та намагаючись відтіснити нас із вигідної позиції. Ми вже й так її залишали, тільки не всі разом. Невдовзі я побачив ще одну трійку моїх козаків. Ішло тільки двоє, третього вони несли на руках. Ходя й Біжу несли Захарка Момота.

Побачивши мене, вони поклали його на землю. Я зіскочив з коня.

— Тебе поранило?

— Із нас, усіх братів, зостався один Біжу, пане отамане, — не розплющуючи очей, тихо мовив Захарко. — Глядіть його, він у нас найменшенький.

— Захарку, не смій помирати, — так само тихо сказав Біжу. — Чуєш? Не смій…

Але Захарко його вже не чув.

Коли ми з Вовкулакою доїжджали до перешийка, більшовики поперли вперед. Знову застукотів кулемет Козуба, вдарили карабіни Ладима і Цокала, котрийсь із них пожбурив гранату.

Червоні побігли назад, залишивши на лісовій прогалині кільканадцять трупів.

За гущавиною ми припнули коней, я двічі каркнув, даючи знати про себе.

— Бери Ладима і Цокала, — шепнув я Вовкулаці, — і швидко відходьте. Ми за вами.

Я зняв із плеча карабін і, ховаючись за деревами, покрадьки пішов на лівий край. Став у кущах верболозу кроків за тридцять від Сутяги. Він лежав у заглибині за кряжистим пнем, але дивився не на прогалину, де будь-якої миті міг з'явитися ворог, а, як той дятел, крутив головою. Шукав когось очима. І нарешті знайшов. Він побачив Козуба, який, тримаючи під пахвою ручний кулемет, залишав свою позицію.

Раптом Сутяга підвівся. Знявши з голови шапку, накинув її на дуло карабіна і побіг прямо до ворога.

— Нє стрєлять! — прокотився крик по той бік перелісся. — Пріказано, нє стрєлять!

Після цього викрику довкола розтеклася в'язка, відчутна на дотик тиша, об яку, здавалося, ось-ось спіткнеться Сутяга. Зачепиться і впаде. Однак він не падав, він уже добігав до густого березняка, де скупчилися «червоні кашкети». Бахнув карабін. Сутяга, здригнувшись, поволі повернувся у мій бік, наче перед смертю конче мав знати, хто його вбив. Подивився і навзнак упав на землю.

Затріскотіли рушниці, почулась команда «Впєрьод!», «червоні кашкети» висипали на прогалину. Праворуч від мене озвався короткою чергою «люйс», але Козуб стріляв уже на ходу, і це був не той вогонь, який міг їх зупинити. Більшовики зграями перебігали галявину. Коли я вискочив на коня, один із них прямо переді мною висунув із верболозу свою розпашілу мармизу. Я всім корпусом шарпнувся убік і тут почув, як тихо клацнула його гвинтівка, давши осічку. Дослати другий набій він не встиг — я з такою силою вгатив його кольбою поміж брів, що там відкрилося третє око.

Розвернувши Мудея, я помчав до Козуба, який теж біг до мене, тримаючи під пахвою «люйса». Я на ходу подав йому руку, Козуб викинув ногу на підйом мого чобота, обіперся, як об стремено, й умить вилетів на круп коня. Мудей схитнувся, але відразу пішов у галоп. Над нашими головами тонко зацівкали кулі.

— Козубе, ти молодчина! — гукнув я. — Вся галявина в трупах!

Він мовчав. Я думав, Козуб щось запитає про Сутягу, але він і далі мовчав, ніби нічого не бачив. Я чув тільки, як треться об мої ребра кожух його «люйса».

— Давно ти їх так не косив, еге?

Козуб не обзивався. Я подумав, що йому заклало вуха — так буває після доброго бою, особливо, коли ти кулеметник. Ми швидко домчали до вільшаника, де нас піджидав із трьома кіньми Фершал (решту козаків Вовкулака повів запасним хідником через болото), я оглянувся до Козуба — «Приїхали!» — і раптом побачив, як він, похилившись набік, сповзає з коня.

Я тільки тепер зрозумів, чому Козуб не обзивався: його поранило відразу після того, коли він вискочив на Мудея, затуливши мене від куль. Козуб протримався на коні, поки ми дісталися вільшаника, й ось тепер упав на руки Фершалу.

Ми побачили в нього на спині дві великі червоні плями.

— Нічого страшного! — бадьоро вигукнув Фершал і сумно подивився на мене. — Заросте, як на собаці.

Я зрозумів, що Козуб помирає.

Фершал відійшов до свого коня по «дохторську» сумку. Тут виявилося, що Козуб іще при пам'яті. Кволою рукою він дістав свого безвідмовного кольта і приставив дулом до скроні.

Чи встиг би я завадити йому це зробити? Не знаю. Можливо.

Козуб ще застогнав:

— Передайте Ярині… Скажіть, що я…

Не доказавши, він спустив курок.

Довкола якось ураз потемніло, на Відьмину Пазуху впали сутінки.

Треба було поспішати. Я поклав Козуба на коня перед собою, Фершал, підхопивши «люйса», подивився на мене крізь запітнілі скельця окулярів.

— А де ж Сутяга?

— Загинув, — сказав я. — Забрати не було як.

Ми рушили до запасного хідника, ведучи за собою осиротілих коней. З боку «червоних кашкетів» не чути було ніякого шуму. Очевидно, їм теж хотілося жити. Ми з Фершалом перейшли болото і вибрались на сухе. Тут нас чекали Вовкулака, Біжу, Ходя, Ладим, Василинка, Невіруючий Хома, Цокало, Гриць, одноокий Карпусь. Нас зосталося одинадцятеро. Про Сутягу я хлопцям сказав те саме, що й Фершалові, бо, перш ніж сказати правду, мусив дещо з'ясувати.

Тепер можна було й спочити. «Червоні кашкети», якби й дошукалися нашого сліду, то не пішли б у драговину проти ночі.

Тут ми поховали Козуба і Захарка. Поховали в одній могилі.

Важко було дивитися на Біжу, який ховав свого останнього брата. Він довго сидів біля нього і не давав опускати в яму, де на дні вже хлюпотіла вода.

— Хлопці, — сказав я, — сьогодні ми дали справжній бій комуні. Але ж якою ціною далася нам перемога? Загинули два таких козаки…

Потім я розповів, як загинув запроданець Завірюха, — нехай же втішаться душі убитих ними… Коли віддав славу Козубові і Захарку, вперше побачив, як плаче Біжу. Козаки, ховаючи очі, ще нижче схилили голови. Не знаю, чи хтось завважив, що я не згадав Сутягу.

Тієї ж ночі ми перейшли до Сокирного лісу, а перед світом навідали нашого давнього приятеля лісника Гудиму. Я шкодував, що в мене не було бджолярської маски, аби з'явитися на його очі в образі Веремія, про якого лісник наплів стільки байок. Тож я прийшов до нього з відкритим лицем. Гудима впав на коліна. Щось белькотів про жінку, дітей, але мене більше цікавив Сутяга. Гудима сказав, що Сутягу підмовив на зраду Чорт — переконав, що це єдиний шанс спокутувати гріх перед більшовиками і врятувати собі життя.

— Справді, — погодився я. — У вас обох був шанс вижити.

Ніж увійшов йому під ліве ребро, і Гудима сконав миттєво.

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка