Василь Шкляр Залишенець. Чорний ворон



Сторінка4/17
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.66 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ



1


Наступного дня, в неділю, Ганнуся ледве дочекалася вечора і знов подалася до Високої Греблі. Може, вчора щось сполохало Веремія, може, він прийде туди сьогодні. Їй легше пройтися полем, ніж сидіти вдома в невіданні.

Покрадьки, озираючись на всі боки, вона піднялася на пагорб до вітряка, відчуваючи, як млоїть у грудях, як нудота підкочується до горла. Зупинилась, віддихалася, ловлячи себе на тому, що боїться зазирнути за двері млина, пересвідчитися, чи на місці її вузлик із їжею.

Ні, його не було. Відчинивши двері, Ганнуся помацала рукою за порогом, потім засвітила свічку, але від вузлика не лишилося й сліду. Якби яка звірина розшарпала чи птиця склювала, то видно було б, а так — ні, їжу хтось забрав. Спершу в Ганнусі обережно скинулась хвилька сліпої радості, що, може ж, це Веремій таки навідався уночі, та здоровий глузд підказав: ні.

Темне черево млина дихнуло на неї холодним сопухом мишви й пташиного посліду: хто? Веремій не міг з нею так гратися.

Хтось чужий придумав ці дурні піжмурки, тільки навіщо? Якби хотів позбиткуватися над нею, то зробив би це ще вчора.

Але ж хтось і випадково міг заглянути до млина й натрапити на її гостинець. Тільки хто ж тоді написав їй записку? Хто покликав її до того місця, яке так багато означало для них з Веремієм?

Сама не своя верталася вона додому.

У хаті не світилося, хоча мати ще не спала. Сиділа на лежанці й по-совиному дивилася в темряву.

— Ходила? — спитала.

— Ходила.

Ганнуся роздяглася, тихо, як тінь, підійшла до матері, сіла на теплу черінь. Так і сиділи вдвох мовчки, дивлячись у темну стіну. Не діждавшись, що скаже Ганнуся, мати обізвалася сама:

— Заходила ввечері Танасиха. Каже, що бачили на базарі в Чигирині чоловіка, схожого на Ярка. Тіки перевдягнутого в старця. Обірваний, заріс, зачубатів. Надворі холодно, а він, біднесенький, босий і в солом'яному брилі.

— Хто бачив? — спитала Ганнуся.

— Ну, люди… Хто ж. Бачили, як він просив милостиню.

— І ви їм вірите, ма'?

— Начебто, каже Танасиха, хтось його впізнав. Хотів щось спитати, а він хамуль-хамуль — невідомо де й дівся.

— Ярко ніколи не проситиме милостині, — сказала Ганнуся.

— Ну, воно так, але люди чогось же говорять.

— Вони мало нам наговорили?

— І бриля, бач, сюди приплели, — зітхнула мати. — То я подумала, може…

— Ох, сил уже немає це слухати.

День у день їх обступали нові чутки: то казали, що пораненого Веремія переправили лікуватися аж до Польщі, то пішов поголос, нібито він сидить у черкаському допрі, хтось божився, що бачив його в Онуфріївському монастирі перевдягнутого ченцем, інші запевняли, що отаман продовжує воювати, тільки вже далі від своїх країв, прибравши собі нове ім'я — чи то Вовгура, чи Босий, чи Туз…

До цього ще й доточили бувальщину, буцімто козаки Босого чи того ж таки Веремія зупинили поїзд десь між Бобринською і Цвітковим, усіх військових переколошматили за своїм звичаєм, а хто був у цивільному — перевірили, як годиться, документи. Розгарячілі від доброї роботи козаки підвели до отамана переляканого в смерть чоловічка, який не мав ніякої посвідки.

Підвели та й питають, що з цим жидом робити — повісити зразу чи полоскотати, щоб зізнався, хто він такий? «Ану дайте йому сала, чи їстиме?» — звелів отаман. Дали бідоласі цілу четвертину, він уп'явся в неї зубами, відривав великі шматки й глитав, не пережовуючи. «Е, видно, що жид, але жид хороший, — засміявся отаман. — Відпустіть його».

Ганнуся навіть не всміхнулася на ту розповідь, вона взагалі вже забула, коли сміялася, але ці балачки підігрівали надію, що Веремій живий. Ось і сон їй приснився недавно: четверо дужих чоловіків внесли на їхнє засніжене подвір'я труну з його тілом.

Він у брилі, в закривавленій вишиванці, шароварах і босий.

Ганнуся хотіла припасти до нього, оплакати, та Веремій раптом підвівся і сів. Вона хоче його покласти, злегенька тисне йому долонею на груди, аж чує — під долонею б'ється серце.

На ранок справді випав сніг, прихопив морозець, подвір'я засніжило, як у Ганнусиному сні. Вона вхопила десяток яєць, побігла до ворожки Хтодихи, щоб та розтлумачила, до чого цей сон, і баба Хтодиха довго не думала: «Хоч воно, доню, у снах все виходить навиворіт, але тут, єй-бо-пресь, правда. Живий твій Веремій. Кров, не буду брехати, є, десь його зачепило, але смерть не взяла».

Зраділа Ганнуся, полетіла додому сказати матері про сон і бабу Хтодиху, прибігає, аж тут її обухом по голові:

— Паєхалі с намі, мілашка! Апазнаєш труп сваєво бандіта!

Біля їхніх воріт стояла підвода, двоє військових забрали Ганнусю й повезли аж у Матусів, де мали показати їй убитого.

Вони були впевнені, що це Веремій, проте інструкція вимагала, аби хтось із рідних чи знайомих засвідчив смерть.

Дорогою ті двоє грілися самогоном, реготали, щось цвенькали до Ганнусі, та вона не обізвалась до них ані словом, сиділа закам'яніла, не відчуваючи холоду, і їй здавалося, що лоно її теж закам'яніло. Не помітила, скільки вони їхали до Матусова, час зупинився для Ганнусі, тепер їй було байдуже до всього на світі, навіть до того, що недавно ще так гріло її зсередини.

Зупинилися неподалік волосної управи біля якоїсь стайні, і тут Ганнуся побачила таке, від чого заворушилося волосся на її голові.

Він стояв у повен зріст, притулившись спиною до стіни конюшні, стояв роздягнутий, босий, простоволосий, лише закривавлена вишиванка та білі сподні прикривали його від холоду.

Лице вже взялося намерзом, очі були заплющені, на впалих віях біліло дві смужечки паморозі.

— Ярку!..

Минув якийсь час, поки Ганнуся зрозуміла, що він неживий.

Його тіло, пролежавши цілу ніч на морозі, так задубіло, що ці анцихристи для розваги поставили його на ноги й зіперли на стіну. Видно, знущалися ще й із мертвого, жбурляли в нього мерзлими кізяками, яких тепер повно валялося під стіною конюшні.

— Ярку… Це не ти…

Вона справді не могла розібрати, він це чи ні, підійшла впритул, з жахом вдивлялася в його лице, спотворене смертю й наругою, переконувала себе, що це не Веремій. Схожий, проте не він… Ні, ні, казала собі Ганнуся, це якийсь інший чоловік, а тим часом щось їй нашіптувало, що вона може помилятися, адже не раз бачила, як смерть змінює людину. Мученицька смерть змінює до невпізнанності.

Вона обдивлялася його лице, шукаючи рідних рис, розглядала шию, руки, обдивлялася його — пальці, та бачила тільки сліди знущань із убитого.

— Что скажеш, мілашка?

Ганнуся не знала, що їм казати. Вона не мала ніякої певності.

Біля конюшні вже зібрався цілий гурт москальні.

— Может, єшо заглянєш пад кальсони? — крикнув котрийсь із них. — Там бистрєй апазнаєш!

Від дикого реготу Ганнусі заклало у вухах.

— Авжеж, — сказала вона. — Загляну. Тільки занесіть його до стайні.

— Єщьо чєво! Там ти єво ізнасілуєш.

Кацапи знов заіржали.

— Атставіть! — крикнув котрийсь із старших, що був не в шинелі, а в білому кожусі. — Ідьот апазнаніє! Занєсті бандіта в памєщєніє, а свідєтєльство в пратакол!

Вони занесли його в конюшню, поклали на соломі, й Ганнуся попросила, щоб її залишили тут саму.

Не минуло й хвилини, як вона вийшла.

— Так, це він, — підтвердила Ганнуся.

— Вот і ладнєнько, маладчінка. Дамой тєбя тоже атвєзут, — сказав той, що був у білому кожусі. — Падпіші вот здєсь.

Ганнуся задерев'янілою рукою поставила на папері закарлюку й відчула, як у її жилах поволі прокидається кров.

Щось гостро скинулося в лоні. Воно було живе. І сон був на життя.

Того шраму, який на Веремієві могла бачити тільки Ганнуся, на тілі вбитого не було.

Сам сатана вигадав неп1, щоб узяти нас за горлянку. Ми почали втрачати найбільшу опору — селянина, якому нарешті дали дихнути, дозволили погосподарювати, пожити з розв'язаними руками. Хай і в неволі, зате з масною кісткою. Ще зовсім недавно село зустрічало нас, як своїх боронителів, мішками несло хліб, сало, курей, давало кращих своїх синів, а тепер — відвернулося.

«Вибачайте, хлопці, — ховаючи очі, казали дядьки, — часи змінилися, пора б і вам братися до якогось діла, бо в лісі ви вже нічого не виходите. Вертайтеся додому, хазяйнуйте і живіть, як люди».

Такі балачки виводили мене з терпіння. Одного разу змучені, голодні, вимоклі на дощі, ми верталися до Лебединського лісу після невдалого нападу на гамазей торфової виробки біля Іванової Гаті й залізли в клуню перепочити та обсушитися.

Самі не зогляділися, як і поснули на соломі. Іноді напосідала така втома, що сон валив з ніг.

А вранці до клуні зайшов отой «хитрий дядько», пропахлий гноєм і дьогтем. Очі бігають туди-сюди, видно, казати боїться, але й мовчати не може:

— Хто вас сюди просив? — почав жалібно-тонким голосочком. — Хочете загнати мене в могилу? Ну подумайте своєю головою: ви оце відсиділися та й пішли собі далі, а хтось донесе, що ночували в мене.

— Хіба ж ми не за твою шкуру воюємо? — не зовсім доречно спитав Коляда.

— Та на дідька ж мені ваша війна, як ти виспався та й пішов, а мене взавтра повісять, — відрізав дядько. — Минулося. Ви вже не заступники наші, а кара Господня! Через таких ще не один на той світ піде…

Він на хвильку затнувся, міркуючи, чи не далеко зайшов, тоді плямкнув примирливо:

— Пождіть, я зараз.

Вийшов із клуні й швиденько вернувся з полумиском вареників. Вони були холодні, мабуть, лишилися з учорашньої вечері, проте білі й пухкі, приготовлені з доброго питльованого борошна. Я бачив, як у нашого китайця Ході зрадливо ворухнувся борлак, — ми вже добу не мали ріски у роті.

— Частуйтеся, хлопці, але не дражніть собак, — сказав дядько. — Чуєте? Що хочте робіть, а собак мені тут не дражніть.

Саме під цей момент з рипом відхилилися двері, і до клуні просунулася волохата морда — симпатичний сірко світив на нас розумними очима. Замість гавкати — тільки облизався.

— А хто тобі, дядьку, сказав, що ми дражнимо собак? — спитав Коляда. — Ми з ними більші друзяки, ніж з отакими, як ти.

Він узяв із рук хазяїна полумиска й поставив його перед носом сірка. Той нюхнув, узяв у зуби вареника, та їсти не став.

Запитально дивився на хазяїна.

Ми вже не мали сил і сміятися. Клуню покинули голодні і злі.

Від люті розгромили в селі споживчу кооперацію.

Коло дедалі звужувалося. Невдовзі ми вже не могли собі дозволити в селах навіть такі легенькі фортелі, як от із цією споживчою кооперацією. Той-таки сатана придумав проти нас ще й «інститут відповідачів» — більшовики розстрілювали селян за зв'язки з лісовиками чи за найменшу підозру в неблагонадійності.

До чорних списків відповідачів-заручників (їх ще називали десятихатниками) потрапляли найпорядніші люди. Звідтоді ми намагалися обминати села, не заходити в них без нагальної потреби.

Я бачив, як хлопці падають духом. Страшно сказати, що робить із людьми безнадія. Говіркі стають мовчазними, веселі — зажуреними, хоробрі — боягузами, а певні — зрадниками.

Хто б міг подумати, що заломляться такі отамани Холодного Яру, як Деркач, Семен Чучупака (двоюрідний брат Василя), Панченко, а разом із ними ще майже сотня гайдамаків.

Соромно й гірко було дивитися, як їх обробляв миршавий чекіст Птіцин (чи Птічкін, чи Канарєйкін, як там його у біса)1 — молоде, зелене щеня, що рано вбилося в пір'я ще в латиському загоні ВЧК «Свеаборг», який у вересні 1918-го охороняв — кого б ви думали? — охороняв у Горках самого Леніна. Потинявшись чекістськими смітниками, Птіцин нарешті опинився у Кременчуцькій губернії, а відтак у супроводі ескадрону в'їхав у село Мельники, де на базі 25-ї стрілецької дивізії було створено постійний військовий гарнізон.

Мельники — село братів Чучупаків — лежало верст за п'ять від Мотронинського монастиря, і Птіцину стало трохи не по собі, коли звідти, з-за лісових валів, долинув гул монастирських дзвонів. Він уже знав, що ті дзвони сповіщають про появу в цих краях ворожої сили, її потугу, шляхи пересування.

Однак про двобій не йшлося. Виходити з лісу гайдамакам було не з руки (не їхня то справа — вести фронтальні бої з регулярними частинами), а червоним сунутися до лісу було вкрай небезпечно.

Поселившись непроханим гостем у просторій хаті священика, де жила гарненька попівна, Птіцин насамперед наказав розвісити по селу та узліссях оголошення:

«Граждане Холодноярской округи!

Чрезвычайный съезд Советов Украины объявил: амнистию всем, кто прекратил борьбу против власти рабочих и крестьян и сдает свое оружие. В селах Чигиринского уезда в районе Холодного Яра шайки атаманов Чучупаки, Черного Ворона, Деркача, Полтавца и других чего-то ждут, на что-то надеются. Но впереди — только верная гибель!

На ликвидацию бандитизма в Холодный Яр направлены огромные войска, которые твердой рукой восстановят порядок. Заблудшим и обманутым дается возможность вернуться к мирному труду!

С 26 июня по 2 июля включительно объявляется амнистия всем атаманам и членам их банд, кто добровольно сдаст оружие и заявит о прекращении дальнейшей борьбы против Советской власти. Каждому амнистированному будет выдан об этом документ с гербовой печатью. Задерживаться и арестовываться амнистированные не будут. Прием бандитов производится в помещении гарнизона в селе Мельники в течение всего светлого дня суток.

Уполномоченный Кременчугской Губчрезвычтройки Птицын.

Начальник военного гарнизона Штеренберг».

У відповідь швидко з'явилися листівки із закликами не вірити московським катам, бити на кожному кроці жидо-кацапську комуну.

А через кілька днів якесь хлопченя принесло до штабу записку, адресовану Птіцину:

«Якщо все, що ти кажеш, правда, то приходь до нас у ліс — поговоримо. Життя тобі гарантуємо. Приходь, якщо не боягуз».


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка