Василь Шкляр Залишенець. Чорний ворон



Сторінка6/17
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.66 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ



1


Ганнуся останнім часом майже не виходила в село: не могла більше слухати вигадок про Веремія та й боялася дурного ока.

Уже видно було й сліпому, що Ганнуся носить дитину. Колись би вона таким лоном пишалася, зумисне б ішла між люди, щоб усі бачили її жіноче знамення, а тепер ні. Тепер вона знала, що краще із цим ховатися.

Та ось одного дня влетіла до них у хату не по літах метка Танасиха, заломила на грудях руки й, хитаючи з боку набік закушканою в три хустки головою, ще з порога залементувала:

— Привезли! Веремія привезли в село!

Ганнуся з матір'ю обімліли, витріщилися на Танасиху, не розуміючи, що вона каже.

— Мертвого привезли, — сказала Танасиха й заголосила, як над труною: — Рученьки холодні, ніженьки босі, не топтати їм більше синього рясту…

— Куди привезли? — перебила її Ганнуся.

— Як куди? — закліпала Танасиха сухими очима. — По селі возять на санях, показують усім, що Веремія вбито. Так і кричать: «Ідіть помилуйтеся на свого бандита, який він тепер страшний та хоробрий!..» Онде-го вже до нашого кутка доїжджають.

Ганнуся з матір'ю, вхопивши на ходу одежину, повилітали з хати, а Танасиха шкандибала за ними вслід, примовляючи:

— Ой, ідеш ти в далеку дорогу, соколе наш, вирушаєш туди, де вітер не віє, сонце не гріє, де пташки не співають, зіроньки не сяють…

Він лежав на запряжених добрими кіньми санях — босий, простоволосий, у закривавленій вишиванці і споднях, тільки для більшої переконливості, що це таки Веремій, біля нього поклали ще й солом'яного бриля, хоча надворі стояв мороз. Сани були вимазані кізяками, наче ними недавно возили гній, не було там постелено й віхтя соломи, убитий лежав горілиць на дощаному піддонні, закинута назад голова звисала із задка саней. Якби мертвий розплющив очі, то побачив би всіх цікавих, що йшли за саньми, догори ногами.

Збоку біля нього стриміла табличка:

«АТАМАН ВЕРЕМИЙ. ЭТО ЖДЕТ КАЖДОГО БАНДИТА!»

На санях за погонича сидів надутий, як сич, комнезамівець, а по обидва боки йшло, ніби в почесній варті, по двоє червоноармійців. Комнезамівець час від часу вигукував точнісінько так, як казала Танасиха: «Ідіть помилуйтеся на свого бандита, який він тепер!»

На вулицю справді висипало чимало цікавих, дехто вже давно ішов за саньми, щоб чогось, бува, не проґавити, люди виходили з дворів, хто ближче, хто зоддалік розглядали вбитого, намагаючись розпізнати, чи то Веремій, чи хтось тільки схожий на нього, мовчки кивали, похитували головами, бо що тут розбереш, як мертвий, до того ж сильно побитий, бозна-скільки пролежав на морозі.

Ганнуся з матір'ю підбігли до саней, довго дивилися на нього, — ні-ні, це не їхній Ярко, — Ганнуся впізнала того самого чоловіка, що їй показували в Матусові, та треба ж було оплакати мертвого хоч про людське око, і тут їх виручила стара Танасиха. Вона вчасно прибігла услід за ними, розштовхала тих, хто стояв їй на дорозі, підійшла до саней і, низько схилившись над партизаном, заломила на грудях руки, закурликала тонким жалібним голосом:

— Ой сину наш, синочку, та краще б ми тебе з війноньки виглядали, ніж у таку далеку путь виряджали. Вже без тебе будуть сади розцвітати, без тебе буде зозуля кувати, соловейко щебетати, нам жалю-горечка завдавати…

Танасиха так жалібно заквилила над убитим, що заплакали не тільки Ганнуся з матір'ю, всі жінки почали витирати сльози, чоловіки познімали шапки, діти попринишкали.

— Звідкіля ж нам, соколе наш, тепер тебе виглядати: чи з гори, чи з долини, чи з високої могили? Чи з глибокого яру, чи з далекого краю?..

Комнезамівець і червоноармійці почали переглядатися між собою: це що ж виходить, привезли вбитого отамана людям на пострах і глум, а вийшов справжнісінький похорон, вийшло таке, ніби Веремія привезли в рідне село, аби з ним усі попрощалися і з великою шаною та жалобою провели в останню дорогу.

Тоді один з тих, що йшли обіч саней з рушницями, отямився, підскочив до Танасихи, вхопив за плечі й піхорнув її так, що стара покотилася в сніг.

— Прєкратіть аґітацію, контра!

«Червінці» посідали на сани, комнезамівець з такою люттю врепіжив батогом по конях, що на їхніх лискучих крупах здулися басамани. Вони майже з місця пішли навскач, помчали на сусідню Зелену Діброву, — був наказ возити й показувати мертвого Веремія по всіх довколишніх селах.

Танасиха поволеньки підвелася, обтрусилася від снігу, потім, дивлячись, як швидко віддаляються сани, заголосила розпачливим криком:

— Ой, на кого ж ти, соколе, нас покидаєш, у які краї вирушаєш? У краї темні, краї холодні, де дзвони не дзвонять, де люди не ходять…

Вона квилила та примовляла з таким одчаєм, аж чорний ворон заслухався, — він давно вже примостився недалечко на комині хати, споглядаючи за цим дійством. Сухе тепло, що дихало з комина, приємно лоскотало йому підкрилля, тут можна було сидіти хоч і до ночі. Ворон любив спостерігати за похоронами, сприймав їх спокійно, а тут чогось просльозився, наче на старості літ став таким співчутливим. Насправді ж чорний ворон не дуже тим переймався, це потягло з комина димом, який зайшов йому в очі.

Ворон крізь сльозу дивився на сани, що везли в сусіднє село неживого, проте знайомого йому партизана, і думав: ці доїздяться, що лісовики вкрадуть у них свого товариша і поховають його як годиться.

А якщо ворон щось загадував наперед, то майже ніколи не помилявся.


2


«Полевому штабу ВУЧК во главе с тов. Михайловым после кропотливой агентурной работы и расширения осведомительной сети удалось склонить к амнистии членов холодноярского Повстанческого комитета Петренко, Темного, Чучупаку А.1 и с ними 76 бандитов. Прошлое всех атаманов очень характерно. Все они бывшие петлюровские офицеры, учителя, очень грамотные, есть даже члены царской охраны, которые, тем не менее, тоже всячески поддерживали идейность за «рідну неньку». Надо сказать, что явившиеся атаманы внешне выглядят довольно плохо, все они оборваны, истощены физически. Уголовщина в их среде преследовалась самым суровым образом, вплоть до расстрела. В Холодном Яре есть мелкие одиночные шайки, преследующие исключительно уголовные цели, но все их члены, как ни странно, по национальности великороссы (саратовцы, уральцы, сибиряки) из бывших красноармейцев, ставших потом дезертирами. Это обиженный судьбой деклассированный элемент, который исчезнет сам по себе после общего оздоровления обстановки в Холодном Яре. Тем не менее, факты в некоторой степени разоблачают авантюрную природу и самого повстанкома. По данным разведки, в лесах зарыто золота и брильянтов на сумму в сотни миллионов рублей. Предпринимаются попытки поиска этих кладов. Характерно, что все бандиты отказываются покинуть родные места, поэтому есть большое подозрение, что амнистия для них — это только вынужденная временная передышка, после которой они продолжат борьбу».

(Із доповіді таємно-інформаційного відділу

при Раді Народних Комісарів УРСР. № 154.)

Рання тепла весна 21-го додала нам сил, підігріла надії. Уже на початку березня сонечко так припекло, що сніг клаптями падав з дерев, а на землі швидко осідав його ніздрюватий настил. Після зимового затишшя повстанський рух прокидався разом із лісом. Оживали бурлаки та місцеві заприсяжені1 козаки, поверталися ті, хто пересидів зиму по хатах, приходили нові люди. Ми знов давали комуні поміж роги — шарпали червоні загони, громили совєтські установи, цукроварні, продовольчі склади, здобуваючи зброю, харчі, одяг, фураж. Вдало провели кілька операцій спільно з отаманами Хмарою, Загороднім, Гонтою-Лютим…

Але що далі? Більшовики швидко зализували рани, їхні каральні загони поповнювалися, наші сили підупадали. Закордон на допомогу не поспішав, його обіцяне гасло міцно зачепилося за польський колючий дріт.

Знов підкрадалася зневіра. Пішли на амнестію — важко повірити! — отамани Петренко, Дзиґар, Олекса Чучупака — наймолодший Василів брат… Цих уже зустрічали в Жаботині з полковим духовим оркестром, грали «Інтернаціонал», «заблудлих овець» вітали кременчуцькі чекісти Керкенер і Міхайлов. Не було там тільки нашого «друга» Птіцина…


* * *

Почувши, як заскреготав засув, Птіцин підніс парабелум у витягнутій руці на рівень очей, та наступної миті майже засоромився такої поспішливості. На вході до погреба стояла красуня, яка вже приходила до Птіцина ночами, щоправда, лише в його сміливих фантазіях. Він ніколи її не бачив, але уявляв саме такою: юна, свіжа, цнотлива, з покірними, проте гарячими очима. Тільки прийшла вона не в білій сорочці, а в коротенькому кожушку, хоч надворі стояло літо. Видно, до погреба вирядилася надовго.

— Добрий вечір, — незворушно привіталася дівчина, дивлячись у цівку тонкодулого парабелума.

Птіцин поволі опустив пістолет.

— Доб…рий.

— Як ви сюди потрапили? — спитала вона, ніби не бачила відчиненої вгорі ляди.

— Случайно.

— І що ви тут робите? — Дівчина, вочевидь, була приголомшена і ставила свої безглузді запитання згарячу.

— Обикновєнноє любопитство, — силувано всміхнувся Птіцин.

Він підійшов до неї, виглянув за двері, чи там більше нікого немає, і міцно їх причинив.

— Ти адна? Вхаді. Чєсно гаваря, нє ажідал.

— І що далі? — спитала вона.

— Что дальшє? Садісь на свайо мєсто, пагаварім.

Вона підійшла до столу, сіла на ослінчик обличчям до нього.

— Твая работа? — спитав він, показуючи очима на машинку.

— Моя.

— Зачєм тєбє ето нужно?



— Бо я вас ненавиджу, — сказала вона.

— Ти слішком юная, чтоби панімать, что такоє нєнавість. Тєбя кто-то заставіл ето дєлать. Кто?

— Я сама.

— Нє вєрю. Тєбє далі ету машінку, далі тєкст і вєлєлі пєчатать лістовкі, так вєдь? Ти дєлала ето под прінуждєнієм?

— Не розберу, що ви кажете.

— Ти плохо панімаєш па-рускі?

— Розумію не все.

Пошукавши іншого слова, Птіцин перепитав:

— Кто-то пріказал тєбє пєчатать лістовкі?

— Ніхто, я це робила сама.

Раптом Птіцин побачив, що вона вся тремтить. Їй було страшно, дуже страшно, і вона з усіх сил намагалася стримати, приховати цей огидний холодний дрож.

— Що ви зі мною зробите? — ворухнула безкровними губами.

— Нє знаю. Я абязан тєбя арєстовать.

— То чого ж ви ждете?

— Я тєбє нє вєрю, — сказав Птіцин. — Ти должна мнє ва всьом прізнатся. Вазможно, тагда ми паступім па-другому.

Птіцин відчув, що з його єством діється щось незвичайне.

Щось давно забуте і зовсім недоречне як для такого моменту, але воно відбувалося поза його волею — те, що він зазнавав лише підлітком, коли близько торкався дівчини. Це було гостре збудження, що озивалося міцною чоловічою силою. Воно давно вже не навідувало Птіцина у присутності жінки, та зараз раптом прокинулося, і що більше він намагався про це не думати, то гостріше воно давало про себе знати.

Ця дівчина зі сполотнілим обличчям і безкровними губами була в його руках, він міг робити з нею, що йому заманеться, але Птіцин не знав, як йому повестися далі. Він інстинктивно підійшов до неї й опустився навпочіпки, дивлячись в її налякані очі.

— Как тєбя завут?

— Уля.


— Какоє красівоє імя. Паслушай, Уля. Ми всьо уладім. Нєльзя жє такой красівой дєвушке тєрять жізнь па глупому нєдаразумєнію. Атвєчать должни тє, кто винуділ тєбя к нєобдуманому поступку. Ти мєня панімаєш?

Вона кивнула. Здається, після раптового переляку, що викликав у ній мимовільну агресію, дівчина оговталася.

Він заткнув парабелума за пояс на попереку і взяв її руки в свої. Вони були дуже холодні.

— Кто вєлєл тєбє пєчатать еті лістовкі? — спитав Птіцин, дивуючись, що вона не пручається.

— Чорний Ворон.

— Сам лічно?

— Так, — сказала вона, дивлячись мимо Птіцина.

— Он что, пріхаділ в етот дом сєводня?

— Так, приходив. Я боюся його.

— Он тєбє угрожал?

— Ні. Але він убиває навіть своїх колишніх товаришів, які пішли з лісу.

— Нічєво нє бойся, я защіщу тебя. Бєдная девочка…

Він погладив її волосся. Цієї миті Птіцин справді її жалів і був готовий зробити для неї багато.

— Я защіщу тєбя, Уля. Нікаму нє пазволю абідєть…

Вона не опиналася його ніжностям. Птіцин аж знерухомів, коли дівчина схилила голову йому на плече.

— Я хочу жити, — схлипуючи, сказала вона.

— Да, да, канєшно, ти будєш жіть. — Птіцин знов гладив її волосся, вдихаючи його живий, дражливо-трав'янистий запах.

— Справді? Ти мене не обманюєш? — вона підняла голову, глянула на нього покірними, проте гарячими очима.

— Ну, что ти, Улєнька, что ти?..

Враз її погляд ковзнув мимо нього, напружився.

— Там, здається, хтось є, — показала вона очима на двері.

Птіцин дістав з-за спини парабелума, підійшов до дверей, прислухався. Потім різко їх відчинив.

— Нєту здєсь нікаво, успокойся, — сказав він, причиняючи двері.

Трохи роздратований тим, що випустив її майже з обіймів, Птіцин рушив назад і побачив, що дівчина усміхається. Дивна усмішка тремтіла на її вустах, вона ширшала, ширшала, і раптом дівчина засміялася так голосно й білозубо, що він зніяковів і зіщулився, не розуміючи причини її сміху. Йому навіть майнула непрохана думка, що вона сміється з його чоловічої нерішучості.

— А ти теж не дуже хоробрий, — сказала вона, усе ще схлипуючи нервовим сміхом. — Відразу побіг до дверей.

І поки він, розгублений, думав, про який страх вона каже, дівчина миттю простягла йому руку, повернуту догори зап'ястям, ніби в дитячій грі передавала йому потаємний наперсток.

— Візьми.

Вона зробила це так швидко й невимушено, що він незчувся, як підставив долоню. Думав, там якась дрібничка, цікавинка — та ні, скоріше за все, він нічого не встиг подумати, бо в його руці опинилася важка й прохолодна, завбільшки з чималу картоплину, німецька «кукурудза».

— Це тобі передав Чорний Ворон, — сказала вона.

У її другій руці він ще встиг побачити висмикнуту чеку.


* * *

Наші лави маліли, поповнення не було, та ми про нього вже й не думали. Остерігалися підісланих провокаторів, боялися зрад, які обступали нас дедалі щільніше. Що вже казати про сексотів, завербованих із колишніх наших вояків, якщо з'являлися цілі більшовицькі загони, котрі видавали себе за повстанців. Роз'їжджаючи селами, вони закликали сміливців разом боротися проти комуни, а потім тих, що йшли з ними, вбивали в найближчому лісі. Особливо заклятим був загін Дерези, сформований з наших таки перевертнів, що пішли служити в ЧК.

Покручі, знаючи нашу мову і гасла, наробили чимало біди, поки ми їх не вистежили в Мурзинському лісі.

Дереза — червонопикий здоровило з кривою люлькою в зубах — саме загітував у Мурзинцях семеро парубків, які тільки й ждали, щоб хтось посадив їх на коней. До загону пристало відразу троє рідних братів Момотів та ще четверо їхніх двоюрідних і троюрідних братусів, теж Момотів, бо в Мурзинцях чи не з півсела прозивалося Момотами. Усі семеро були майже на одне лице — кругловиді, смагляві, з качиними носами й лискучими очима.

Дереза посадив їх на коней, яких тримав спеціально для новобранців, і, попихкуючи люлькою, повів загін на свою лісову «січ». Та ще не встигли сіроми отямитися від такого щастя, як їх уже піджидала смерть. Тільки-но в'їхали до Мурзинського лісу, аж тут на загін Дерези налетіли «будьонівці», оточили з усіх боків, і, треба сказати правду, найдужче злякалися братчики Момоти — семеро круглих облич ураз витяглися й зробилися довгобразими, ці семеро смаглявих облич умить побіліли, а їхні качині носи загострилися, як у мерців; оце так — ще не отримали зброї, а вже мусили полягти ні за цапову душу.

Зате спокійним був Дереза. Він тільки підняв угору правицю й загорлав по-московському, аж люлька випала з рота:

— Стойтє, братци, ми же сваі! Нє стрелять!

Але ніхто й не збирався стріляти. Вершники взяли загін Дерези в щільне кільце і тільки тоді, як наблизилися майже впритул, він захвилювався: зношене обмундирування «будьонівців» та їхні неголені щоки сколихнули в ньому ще неусвідомлену тривогу.

Тепер для нас важила кожна мить. Ще трохи — і він опам'ятається.

— Пріказиваю немедленно сложіть оружіє, іначє ми будем стрелять! — наказав я.

— Ви за ето атвєтітє ґалавой! — Дереза ще погрожував, приндився, але його командирська гоноровитість погасла. Він витяг із кобури револьвер і кинув його на землю.

Після цього весь загін Дерези, як по команді, склав зброю — трофей був нівроку. А ще ж коні! Півсотні коней-зміїв, якщо рахувати і тих, на яких тепер сиділо семеро ошелешених братчиків Момотів, — їм, бідолахам, навіть не було чого складати до наших ніг, вони взагалі не могли допетрати, що тут відбувається, тож тільки лупали зляканими очима.

— А теперь спєшіться! — гаркнув я і, коли вся та чекістська покидь позлазила з коней, сказав уже по-нашому: — А зараз, таваріщі самозванці, ми поведемо вас для повного з'ясування обставин!

Дерезу охопив навальний страх — його червоне лице заціпеніло і взялося білими лишаями. Губи сіпнулися, чекіст хотів щось сказати, але не повертався язик — він зробився таким великим, що не поміщався в роті. Врешті-решт Дереза таки опанував себе й озирнувся до своїх головорізів.

— Ми п-папалі в рукі б-бандітов, — сказав він, важко виштовхуючи слова. — Вінават, таваріщі, нас пєрєхітрілі.

Момоти сторопіли ще дужче: отакої! — козаки виявилися москалями, а москалі в рогатих будьонівках — козаками. Світ перевернувся догори ногами. Однак їхні довгобразі обличчя поволі стали округлюватися, загострені, як у мерців, носи потроху знову кирпатіли, а коли я сказав, що їм нічого не буде, вони просто пошилися в дурні й можуть хоч зараз вертати додому, братчики Момоти геть ожили, їхні очі знов заблищали.

— А можна — ми з вами? — нерішуче озвався один із Момотів, видно, найстарший брат, який першим прийшов до тями — він уже був кругловидий, качконосий, а на щойно блідому обличчі заграв смаглявий рум'янець.

— З нами? — перепитав я. — Ні, хлопці, до нас отак легко не пристають. Спершу треба показати, на що ви здатні.

— Дайте нам зброю! — вигукнув ще один Момот, мабуть, їхній середульший брат. — Ми зараз покажемо на оцих покручах! — Його руки, які ще недавно звисали вздовж тулуба, як мотузки, тепер зігнулися в ліктях і скидалися на шатуни молотарки.

— Зі зброєю і дурний з ними впорається, — остудив його Вовкулака. — А ти спробуй так, голіруч. Чи для такого діла кишка тонка?

— У кого — у нас кишка тонка? — вихопився наперед ще один Момот, зовсім хлопчисько, видно, їхній наймолодший брат. — Ви погано нас знаєте!

— Ви погано нас знаєте! — підхопили в один голос усі братчики Момоти і, випнувши груди, подалися вперед настовбурчені і набичені, із зігнутими в ліктях руками-шатунами. — Голіруч — то й голіруч! — сказали вони. — Ану ведіть нас до Тікича!

Гнилий Тікич протікав попід лісом, Гнилим його назвали ще тоді, як затхнулась у річці вода від татарської крові, тож я відразу змикитив, куди хилять братчики Момоти. Вони зросли на Тікичі і добре знали, де в цій річці яма чи коловерть, де тут зимують раки і де жаба цицьки дає.

Ми повели загін Дерези до Тікича, і я вже вкотре подивувався, як зухвалі, нахраписті горлорізи покірно ідуть на страту, коли будь-який спротив уже не дає жодного шансу, тоді як покора ще лишає примарну надію.

У лісі було тихо, а тут, на березі, дув холодний осінній вітер.

Я наказав карателям роззутися й роздягтися. Щулячись на шмалькому вітрі, вони роздягайся до споднів. І тут я й сам розгубився, коли раптом побачив, що мої братчики Момоти теж усі як один роздягаються.

— Виходь один на один, сучий тельбух! — гримнув найстарший брат Момот до Дерези, який у білих кальсонах, без люльки нічим не відрізнявся від решти перевертнів і намагався сховатися за їхніми спинами. — Виходь, подивимося, чия візьме!

Однак Дереза не пристав на Момотову пропозицію помірятися силами, він знав, що його карта бита, що якби раптом сталося диво і він подужав цього сільського бугая, то надії на порятунок було б ще менше.

І тоді найстарший брат Момот ухопив його за карк і поволік у річку, де вже при самому березі було їм по груди. Дереза і тут не опинався, лише коли залізний шатун занурив у воду його голову, він засмикався усім тілом, запручався руками й ногами, його шия у Момотовій п'ятірні стала твердою, як кістка, і минула добра хвилина, поки вона нарешті обм'якла. Пустивши бульби, Дереза розпружився й поволі пішов під воду, помандрував туди, де копошилися раки, а жаби згоряли від нетерпіння, кому б його дати цицьки.

Після того всі Момоти заворушилися, жваво запрацювали шатунами, — хапаючи «сучих тельбухів» за в'язи, по черзі тягли їх у воду й топили. Один якось вирвався, кинувся пливти на той берег, але малий Момот пірнув, ухопив його невідомо за що, і тут уже нам довелося похвилюватися, коли вони обоє надовго щезли під водою.

Решта братчиків шарпнулися було на допомогу, та найстарший брат Момот викинув їм упоперек руку: ані руш! Ми напружено вдивлялися в те місце, де з-під води на поверхню зринали бульби, я вже подумав собі, що даремно дозволив цю розвагу: а що, як хлопчина загине отак, ні сіло ні впало, у нас на очах, і тут боковим зором завважив, як щось зовсім голе-голісіньке стрибнуло в річку, майнувши чималим жеребчиком.

Це в нашого китайця Ході урвався терпець. Через якийсь час на поверхню вихопилася голова найменшого Момота, який жадібно, з гиком, хапав ротом повітря, а трохи згодом поволі виринула і голова з косичкою. Третьої довбешки не було.

Коли вони вийшли на берег, я побачив, що в малого Момота все тіло здряпане нігтями, навіть на шиї червоніла пасмуга, а Ході хоч би що — лише мокра косичка прилипла до потилиці.

— Купася халясо, — сказав він, натягуючи штани.

Братчики Момоти, мокрі, сині від холоду, дивилися на «сліпого» Ходю з цікавістю і добродушною підозрою.

— Ну то як? — спитав найстарший брат. — Приймаєте нас до себе?

— Скидайте і викручуйте підштаники, — сказав я. — Якщо вже йдете з нами, то соромитися нема чого.

Так мій загін поповнився цілою чотою Момотів.

* * *

Але тоді ми ще могли впоратися і не з такими зграями. Шарпали навіть частини регулярного війська, як от, приміром, спільно з отаманом Гонтою-Лютим в одному бою під Звенигородкою витовкли до сотні «червінців». Виманивши чималу кавалерію на Хлипнівський ліс, ми скористалися перевіреним трюком, який називали «зав'язати коняці хвоста». Це коли наш загін кінноти спершу дратує ворога, викликає на себе, а потім «панічно втікає» до лісу, яким пролягає дорога. Коли червоні, збадьорені переслідуванням, і собі вскакують до лісу, ось тут і зав'язується конячий хвіст. Бо тільки тепер виявляється, що головна наша сила не в кінноті, а в піших козаках, які залягли вздовж лісової дороги з кулеметами та добрим запасом бомб. Тут наша піхота зав'язує ворожій кавалерії хвоста в такий вузол, що й назад уже не повернеш — там суцільний вогонь, і мчати вперед нема духу, бо той загін, який щойно втікав, тепер рішуче вертає назад.

Так отож після тієї поразки більшовики знов заговорили про амнестію, і сам комісар 145-ї дивізії Дибенко запросив нас до свого штабу в Звенигородку на переговори. Все було узгоджено за суворими правилами військової дипломатії: вони прислали до нас заручників зі своїх старшин, які мали сидіти під вартою доти, поки ми домовлятимемося з їхнім начальством.

Поїхало до Звенигородки нас четверо. Я взагалі був категорично проти цих переговорів, та зрештою вирішив, що краще поїхати самому, ніж покладатися на когось іншого, бо вже добре знав більшовицьких агітаторів. Ті напустять туману кому завгодно.

Отаман Гонта-Лютий їхати до штабу червоних не захотів, послав замість себе сотника Бойка з козаком Чикирдою, а я, пориваючись якомога швидше довести це діло до кінця, взяв із собою китайця Ходю. Спочатку хотів підпрягти до такої важливої місії великого дипломата Вовкулаку, але він рішуче відмовився їхати до свого містечка навіть у ролі поважного парламентаря, і тут я його розумів. Вовкулака незатишно почувався, коли ми близько підходили до Звенигородки.

Тож я вирішив узяти собі за ординарця Ходю. Після того, як ми його прихопили на Лебединській цукроварні під час вистави «Шельменко-денщик», Ходя без особливої муштри напрочуд швидко прижився в нашому загоні. Як тут і був. Хлопці підібрали йому низенького, проте швидкого і витривалого конястеповика монгольської породи, на якому Ходя сидів, як улитий, — його ноги колесом якраз і мали ту кривизну, що збігалася з вигинами кінського тулуба. Сидячи на своєму степовикові, Ходя скидався на якогось Тугай-бея, присланого кримським ханом козакам на підмогу. Він сам десь винишпорив коротку шаблю-палаша і вихав нею так спритно й моторно, що та шабелька мерехтіла в його руці, мов млинок. Коли ми вперше побачили, як Ходя вправляється сам із собою, перекидаючи шаблю з руки в руку, то подумали, що він циркач і зовсім не годиться для путньої роботи. Та потім у першому ж бою переконалися, що це не так, — Ходя виявився віртуозом рукопашної сутички. Усі здивувалися, як він легко дався тоді нам до рук.

Чому так покірно поклав голову на колоду, прибравши косичку з потилиці? Жаль, що про все це не можна було його розпитати, бо Ходя, хоч і завчив наших слів чимало, але не вмів їх тулити докупи. Зате нас розумів з півслова, як добре вивчений пес.

І ще одну ваду мав Ходя. Він був страшним ненажерою. Йому не вистачало каші, картоплі, сала, кулешу, хліба, всього того, що їли ми, і Ходя постійно щось вишукував у лісі таке, що кидав до рота. Він трощив листя з дерев, особливо з липи й шовковиці, жував коріння, кору, жолуді, їв слимаків, пташині яйця, часто пасся в траві, вишукуючи там дикий квасець і калачики.

Перед тим як вирушати до червоного штабу, Ходя помив у Гнилому Тікичі голову, заплів косичку і зодягнув на себе… халат. Це був добротний стьобаний халат чоловічого крою, Ходя «купив» його на станції Цвіткове. В ешелоні, який ми тоді захопили, виявилося стільки обмундирування, взуття, амуніції та всілякого добра, що деякі козаки почали прямо там, на пероні, перевдягатися в нове, скидаючи з себе ношене-переношене лахміття. Щоправда, я тут-таки заборонив це робити, — стояла глупа ніч, тому в разі наступу червоних недовго було випадково встрелити і свого. Я тільки дозволив хлопцям нашвидку перевзутися, щоб менше лахів тягати в руках, та й собі підібрав нові кавалерійські чоботи й кілька пар лляної білизни. А от де саме, в якому контейнері Ходя роздобув стьобаного халата та м'які пантофлі, — не скажу. Бачив лишень, як незадовго перед тим він тінню прошмигнув до вартівника, що стовбичив у скверику на підступах до станційного приміщення, як блиснула в темряві його шабелина… А халат я побачив на ньому пізніше, коли Ходя, сяючи, як нова копійка, приміряв його на себе вже в таборі.

І ось тепер, вибираючись на таку важливу й відповідальну зустріч із червоним командуванням, він вирішив зодягнути цей аристократичний балахон з бордового атласу. Халат був на нього великий, сягав до п'ят, але Ходя, підсмикнувши його до кісточок, так підперезався пояском, що вийшло якраз. Підкотив рукави і став схожим на китайського вельможу. Коли він стулив на грудях руки долоня до долоні і чемно вклонився, я подумав, що це навіть завелика честь для більшовицьких командирів — вести до них ось такого ґречного воїна.

Але вирішили — поїхали. О, то була ще та делегація! Четверо парламентарів: я зі своєю зарослою фізіономією і гривою до плечей, у польовій блідо-зеленій формі та кавалерійських чоботях, халяви яких сягали вище колін; Ходя з косичкою і в стьобаному бордовому хітоні; гостролиций сотник Бойко в парадному виряді австрійського офіцера з хрестами (теж австрійськими) на грудях і дерев'яним києм-булавою у правій руці та козак Чикирда в шароварах, з ладанкою на шиї і довжелезним оселедцем, якого він по-чудернацькому закрутив за вухо. Найбільше мені подобався Ходя на своєму монгольському конику; кумедний вигляд мали його кімнатні пантофлі, які Ходя прикупив разом з халатом; пантофлі в стременах — це взагалі щось незвичайне.

Супроводжував нас червоний курсант, мовчазний, трохи розгублений нашим парадним виглядом хохол у рудому кашкеті з надламаним козирком. Цілу дорогу він поглядав на нас з острахом і підозрою.

До Звенигородки в'їхали ополудні з боку Гудзівки, біля якої стриміла, як пуп, невелика крута гора — настільки правильна в своїх обрисах, що закрадалася думка про її рукотворне походження. Це була Звенигора, справді насипана людськими руками ще за князівської України, і скидалася вона на високу могилу. На її вершині колись також був дзвін, який сповіщав про наближення ворога…

На звенигородчан ми справили неабияке враження. Ніхто не вибігав на вулицю, не метушився, проте з-за кожного тину стирчали вуха і кілька пар очей приглядалося до цієї незвичайної процесії, що гордо прямувала до червоного штабу. Собаки не гавкали, а, підібгавши хвости, якось так чудно підвивали.

Вартовий на пожежній каланчі, витріщившись на Ходю, трохи не впав униз головою.

Незабаром нас уже приймали в дивізійному штабі, що розмістився в просторому будинку двокласної гімназії. Назустріч ледь не з обіймами вийшов сам комісар Дибенко, а з ним — комбриг Кузякін.

— Здорові були! — по-нашому привітався Дибенко, який теж носив чорну, але невеличку бороду.

— Міласті просім! — увернув довгобразий Кузякін, сяючи поголеним черепом.

Ми з гідністю злізли з коней, тільки Ходя скочив на землю з однією босою ногою, бо його права пантофля застрягла в стремені. Але Ходя не розгубився — мигцем прошмигнув під черевом степовика до правого стремена, надів пантофлю, виринув знов з-під коня і, стуливши на грудях долоні, чемно вклонився.

Дибенко з Кузякіним так розгубилися, що й собі шанобливо кивнули головами. Вони відрекомендувалися. Дибенко додав:

— Я тоже казак. Правда, із Брянщини, но в нас там хохлів півсела.

Я представив їм членів нашої делегації.

— Полковник Армії УНР Бойко! — виголосив я врочисто, підвищуючи сотника Бойка у званні.

Той ткнув себе в груди києм-булавою, аж задзвеніли нагородні австрійські хрести.

— Хорунжий гайдамацького полку Чикирда!

Чикирда замість зробити короткий кивок головою так задер носа, що оселедець випорснув з-поза вуха й розгорнувся аж до пояса.

— Представник Китаю в УНР Чань Хунь Мунь.

Ходя, стуливши на грудях долоні, вклонився на три боки.

— Атаман Цьорни Ворон, — пропищав він.

Червоні командири перезирнулися. Ще б пак, я й сам розгубився. Після Ходиного «маневру» не знав, як назватися. Тому сказав просто:

— Керівник української військової делегації.

— Ми про вас трохи знаємо, — добродушно натякнув Дибенко. — Просимо дорогих гостей пообідати з нами!

Наших коней повели до конов'язі, а ми з комісаром Дибенком, комбригом Кузякіним та ще двома червоними начальниками (видно, чекістами) зайшли до просторого класу гімназії, облаштованого під їдальню. Ось де було чому здивуватися!

Довжелезний, через усю кімнату, стіл вгинався від наїдків і пійла. Чи вони думали, що нас сюди приїде ціла чота, чи ще когось ждали, але нагодувати й напоїти тут можна було півсотні людей або з десяток таких ненажер, як Ходя. Я бачив, як його зизі очі розчахнулися в різні боки, а гостренький борлак на горлянці заїздив угору-вниз.

Чого тут тільки не було! Смажені кури, гуси, карасі в сметані, пироги, холодець, ковбаси, кров'янка, кисіль, яка хоч квашенина… не було тільки рису та ластів'ячих гнізд1, але Ходя того добра не бачив і вдома.

До столу сіли четвірками — по один бік ми, по другий — вони.

Дибенко з великої гранчастої карафи налив усім самогону, на око видно — міцнющого, бо зверху по колу чарки збиралося намисто, і сам-таки першим узяв слово. Говорив він по-нашому непогано, як для вихідця з Брянщини, але дуже довго і нудно. Мовляв, українці вперше мають можливість жити по-людському, а в недалекій будучині тут потечуть молочні ріки…

При цих словах навіть «сліпий» Ходя пустив очі під лоба і дивився на Дибенка вузенькими білими щілинами. Живіт йому зводило спазмами від запаху всіх отих страв, і Ходя навіть підозрював, що більшовики придумали для них страшну кару: оце лиш покажуть, скільки тут їдла, а тоді скажуть: або переходьте на наш бік, або до побачення.

— А куди впадатимуть ті молочні ріки? — перебив я Дибенка. — У Волгу?

Він зам'явся, думаючи, що б його таке відповісти, та на підмогу поспішив один із чекістів:

— Он імєєт в віду ґаладающєє Паволжьє.

— Тільки вкупі з Росією вільна Україна возможна, — сказав Дибенко. — Тому помогти голодним…

Тут у Ході так забурчало в животі, що Дибенко збився з думки. Ходя винувато опустив очі, а Чикирда сказав, що пора перекусити, бо натщесерце важко про щось домовлятися: ситий голодному не товариш. Чикирда поправив за вухом оселедця й підняв чарку: будьмо.

Усі поцокалися, випили, тільки Ходя відставив чарчину вбік і заходився наминати все, що ближче до нього стояло. Глитав він усе підряд і разом — холодець із киселем, карасі з квашеною капустою, курячу ногу вмочав у сметану й трубив її разом із кісткою. Зуби в нього були ріденькі й дрібні, але курячу гомілку Ходя перемелював з таким хрускотом, що ми якийсь час не могли розмовляти. Нарешті я взяв слово від нашої сторони.

— Бачите, — почав я, — справа в тому, що Росія розв'язала проти нас війну після того, як було проголошено Українську Народну Республіку. Ще раз кажу: було проголошено нашу незалежну державу, яку на міжнародному рівні визнали Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія…

— І Китай, — раптом устромив свого носа Ходя.

Я здивовано подивився на нього. Ходя ніколи не втручався в серйозні розмови, а тут уліпив у самісіньке око. Він навіть перестав жувати і так твердо й вимогливо глянув на мене, що я додав усупереч фактам:

— І Китай… А тепер ви мені — у моєму краї! — диктуєте свої вимоги.

Дибенко нахилився до вуха Кузякіна й забубонів як перекладач, але той відмахнувся:

— Нє нада, я всьо панімаю.

— А якщо понімаєте, — підвищив я голос, — то дайте відповідь на моє пряме запитання: чи був де-небудь у світі хоч один окупант, який приходив на чужу землю робити добро?

— Чьо он ґаваріт? — спитав Кузякін у Дибенка.

— Он гаваріт, что в будущєм всьо акупітся, — переклав Дибенко.

— Ні, — відповів я сам собі. — Будь-який окупант преться на чужу землю тільки грабувати й визискувати.

— Чьо он ґаваріт? — знов перепитав Кузякін.

— Он гаваріт, что ми слішком взискатєльни, — прошепотів Дибенко.

— Тому я хочу підняти чарку за встановлення історичної справедливості, — сказав я. — Хай згинуть усі заброди-живоїди!

— Хао!1 — вигукнув Ходя і, не чекаючи ніяких цокань, вихилив чарку до дна.

— Чьо он ґаваріт? — приклав долоню до вуха Кузякін.

— Кто — кітаєц? — не зрозумів Дибенко.

— Да нєт, атаман.

— Гаваріт, что давайтє, мол, випьєм за общіє історічєскіє корні.

Комбриг Кузякін, приязно всміхнувшись, потягся до мене чаркою.

Самогон справді був як вогонь і швидко вступав у кров.

— А паскольку у нас общіє корні, — сказав Кузякін, хрумкаючи квашеним огірком, — то нам нікуда друґ ат друґа нє дєтся. Так что надо мірітся, таваріщі. Вот ми пєрєдадім вам адін очень сєрйозний дакумєнт с просьбой, чтоби ви ознакомілі с нім всєх своіх людей. Ето новоє продлєніє амністіі, падпісаноє Троцкім, Якіром і Баліцкім.

Один із чекістів, діставши з планшета аркуш паперу, подав мені. Я пробіг одним оком друкований текст: стара пісня про радощі й привілеї амнестії, яку совєтська влада черговий раз «дарувала всім тим, хто складе зброю і повернеться до мирного життя».

Після мене цю фільчину грамоту перечитав сотник Бойко, потім козак Чикирда, і я вже геть здивувався, коли до неї потягся рукою і Ходя. Він довго вглядався в незрозумілі для нього, примітивно мальовані ієрогліфи, потім голосно гикнув і передав мені папір, залишивши на ньому масні відбитки пальців.

— Хуня, — сказав Ходя китайською.

Я теж хотів було витерти тим папірцем руки, але сотник Бойко, задзеленчавши хрестами, вихопив його в мене, склав учетверо й поклав до нагрудної кишені австрійського мундира. Цікаво, що з того моменту вся увага червоних командирів якось ураз перекинулася на сотника Бойка, ніби тепер він, а не я, очолював делегацію.

— Так чи інак, але ми повинні це показати всім, — поважно сказав сотник Бойко. — Кожен сам повинен вирішувати…

Різкий тріск заглушив його подальші слова — то Ходя взявся до гусячого кийка, видаючи такі звуки, ніби в дробарку вкинули мамонтового бивня.

— Та припини ти врешті-решт начинятися! — визвірився до нього розчервонілий сотник Бойко і вдарив києм-булавою об стіл. — Слова не можна сказати!

Ходя від несподіванки сапнув не туди повітря, похлинувся і так, бідолаха, чмихнув, що дрібненькі скалки кісток полетіли на стіл. Він, задихаючись, тяжко закашлявся.

— Дай же поїсти людині, — дорікнув я Бойкові. — Потеревенити завжди встигнемо.

— Добре-добре, — погодився він і злегенька постукав києм-булавою Ходю між лопатками. — Носом дихай. Дати тобі чимось запить?

Ходя винувато кивнув. Чикирда подав йому глечика з ряжанкою. Ходя взяв його за вушко, наче то був не трилітровий жбанок, а звичайний кухлик, заглянув у нього, як сорока в кістку, нюхнув приплюснутим носом і почав хлебтати.

Чикирда зачудовано дивився на Ходю волохатими, як джмелі, очима.

Дибенко дістав срібний портсигар, відкрив його, простягнув через стіл.

— Закуримо, чи шо?

Сотник Бойко з Чикирдою взяли по цигарці, Ходя, не відриваючись од глечика, потяг зразу дві. Я скрутив «козячу ніжку» зі свого тютюну, закурив і кинув оком на двох чекістів, які досі сиділи мовчки. Піймавши мій погляд, той, що дав нам фільчину грамоту, нарешті озвався:

— Нє знаю, чєво ви тянєтє і на что надєєтєсь. Вєдь вайна-то акончілась. Народ пріступіл к мірному труду.

— Хто вам сказав, що війна закінчилася? — спитав я. — Навіть оці переговори між нами свідчать про те, що війна продовжується.

— Це вже не війна, а так… — махнув рукою Дибенко. — Яка може буть війна без армії?

— Буде ще й армія, — сказав я. — Тобто вона вже є, але розпочне свій рейд у визначений час. Ви в цьому переконаєтеся, якщо, звичайно, доживете до тієї години.

— Чьо он ґаваріт? — перепитав Кузякін.

— Он гаваріт, что всьо єщо впєрєді, — сказав Дибенко.

— Ну да, он правільно ґаваріт, — погодився Кузякін. — Впєрєді для ніх аткриваются всє вазможності.

Раптом його довгобразе лице витяглося ще на піваршина.

Я подивився туди, куди Кузякін витріщив свої балухи. Нічого дивного там не було — просто Ходя замість того, щоб закурити, розірвав цигарку, висипав тютюн на долоню й, запхавши до рота, почав жувати. Напевно, комбриг Кузякін не знав, що тютюн ще можна вживати і в такий спосіб, ну, може, трохи не такий тютюн, але за воєнного часу перебирати не доводиться.

— Виходить, ви ще нічого не знаєте, — сказав Дибенко. — Ай-я-яй…

— Разрєшітє, я всьо аб'ясню, — втрутився в розмову той, що подав нам фільчину грамоту. — Ви там савсєм адічалі в свайом лєсу, атарвалісь ат міра і нічєво нє знаєтє даже о сваєй арміі. Недавно жалкіє астаткі пєтлюровского войска дєйствітєльно савєршілі свой, как ви ґаварітє, рейд із-за польскаво кордона. Нада атдать етім смєльчакам должноє, дашлі ані пачті да Кієва, но пазавчєра катовци разбілі іх в пух і прах1.

— Цього не може бути! — вигукнув козак Чикирда. — Ми прийшли сюди не для того, щоб слухати брехні!

— Ето факт, — сказав чекіст. — Пачті нікаво нє асталось в жівих. Ах, да! Ваш так називаємий ґєнєрал-харунжій Тютюннік, возґлавлявшій ету жалкую вилазку, сбєжал с поля боя, как заяц, но факт астайотся фактом. Арміі больше нєт і бить нє можєт. Впрочєм, чєво я здєсь разашьолся, как салавєй? Вот, пажалоста, пачітайтє самі.

Він дістав із планшета газету й, розгорнувши її, подав через стіл сотникові Бойку. Це був «Боевой красный листок», де на першій сторінці «стрибав» чорний заголовок, від якого в мене потемніло в очах:

«Остатки петлюровской армии полностью уничтожены героями-котовцами! »

Ми з Бойком так гарячково шарпнулися разом до тієї газети, що стукнулися лобами. Там справді писалося про те, що петлюрівське військо, яке перебувало в польських таборах для військовополонених, під'юджене західною буржуазією, «віроломно» перейшло кордон, аби повалити совєтську владу, але біля села Малі Миньки його оточила кіннота Котовського й знищила до ноги.

Ми з сотником Бойком, перечитавши це повідомлення, лупали очима то один на одного, то знов у газету. Не хотілося вірити. Це була катастрофа. Цілковитий крах.

З іншого боку до Бойка притиснувся козак Чикирда, який також втупився у газету й нервово заворушив губами. Ходя, що сидів праворуч від мене, й собі смикнувся заглянути, що там написано, та оскільки читати не вмів, то знов проказав незворушно:

— Хуня!


— Твоя правда, — сказав я.

Сотник Бойко машинально склав ту газетку увосьмеро й також хотів запхати до нагрудної кишені, але я його зупинив. Узяв її, демонстративно відірвав клапоть паперу саме з тієї передовиці і, сховавши газету до кишені, почав скручувати нову «козячу ніжку». При цьому я незмигно дивився на Дибенка.

— Мені кажиця, — сказав Дибенко, — нам пора випить.

— Да, — зрозумів його комбриг Кузякін. — Нєпрємєнна!

Ми випили, червоні командири знов почали патякати про те, що відтепер тільки самогубці можуть залишатися в лісах, що тих, хто не явиться на амнестію, жде неминуча загибель, а мені в голові бухкало одне: «До ноги… Армію знищено до ноги…»

Я ковтав ці слова разом із димом, мене охопив такий відчай, що хотілося вити. Як таке могло статися? Чому ж не було гасла — сигналу до загального повстання? Чому нас не повідомили про виступ армії з-за кордону? Хтось ніби зумисне підготував цю катастрофу.

І тут я почув справдешнє виття. Тоненький монотонний звук зринув десь обіч мене, такий протяжний, такий тужливий, що мені стало моторошно. Він протинав мене, як голка, той безвідрадний звук, і минув ще якийсь час, поки я зрозумів, що то підвиває Ходя. П'яненький, він завів свою, ніколи не чуту мною пісеньку чи, певніше сказати, мелодію, бо Ходя не вимовляв жодного слова, тільки виводив одному йому знайомий мотив.

Це я вперше, відколи його знав, почув, як Ходя співає, і, либонь, через те мені стало так тужно, аж моторошно. Він співав із заплющеними очима, вважаючи, що його ніхто не чує й не бачить, співав тихенько для самого себе, голос його дрижав і переривався пунктиром на безліч дрібних голочок.

Не знаю, що на кого найшло, але, поки Ходя співав, ніхто не обмовився й словом, навіть комісар Дибенко, комбриг Кузякін і два чекісти сиділи сумирно й слухали. Лише коли Ходя затих, Дибенко враз ніби прокинувся:

— А шо, хлопці, може, своєї ушкваримо? — І, не чекаючи згоди, затяг красивим густим баритоном:

Ой, на! ой, на горі та й женці жнуть…

Дибенко аж підстрибував на стільці, пересмикував бровами, підморгував нам, заохочуючи до співу, але ніхто до нього не приєднався, і, доспівавши до «яром-долиною козаки йдуть», він утратив запал.

Я від самого початку не мав інтересу до цих посиденьок, а після звістки про фатальний виступ нашої армії не хотів тут лишатися ані хвилини. Звичайно, більшовики, як і їхня газетка, могли чимало перебрехати, але те, що наше військо спіткала трагедія, я тепер відчував нутром.

— Рушили, — обернувся я до сотника Бойка.

— Поки вітер без сучків, — додав козак Чикирда, і ми підвелися.

Комісар Дибенко й комбриг Кузякін почали вмовляти, щоб ми зосталися до завтра — адже ще ні до чого не домовилися, — обіцяли натопити лазню, привести веселих дівок, але я сказав: ні.

Дибенко, видно, образився — і за те, що з ним не захотіли співати, і що так швидко обірвали переговори, бо вже надворі, підійшовши до мене, спитав з дурною усмішечкою:

— Китайця у нас спиздили?1

— З яких це пір на Кацапщині завелися китайці? — спитав я.

— Ну да, я понімаю, — сказав Дибенко.

Уже вночі ми дісталися до табору Гонти-Лютого, а вдосвіта я зі своїм загоном подався за Смілу, де нас ждала гаряча робота.


3


«По данным агентуры от 8.01, в районе Лебедина, верстах в 23-х от Новомиргорода, находится банда Черного Ворона в 90 сабель при одном «максиме» и двух пулеметах «льюис». Бандиты поклялись ждать своего атамана до тех пор, пока не подтвердится, что он мертв, и говорят, что не сложат оружия и не сдадутся, пока не перережут всех москалей и коммунистов. На предложение сдаться с гарантией помилования от них получен письменный ответ на имя начальника 5 района, копия которого прилагается для сведения:

«Таваріщ Нечипоренко! Ми дуже вдячні за амнестію, але явитися до вас нема коли, бо треба бити чрезвичайних жидів і… (слово неразборчиво) кацапів, котрі позасідали в Сов. Кр. Раб. власті і гнітять нарід так, що цареві Ніколці й не снилося. То хто ж по-вашому бандит? Той, хто прийшов до нас із Московщини і серед білого дня грабує кожну хату, чи той, кого ви вигнали з дому і змусили піти до лісу, щоб боронити свій край?

А тобі, московський сраколизе, скажемо прямо: якщо не хочеш, щоб тебе спіткала та сама доля, що й начальника лебединської міліції Борвіка та його таваріщєй, які разом і в ногу пішли їсти землю, то приходь до нас у ліс. Може, ми тебе амнестуємо і будемо разом бити комуну та стояти за правду. Бо ми не любимо неправди опущ хріну, правдою живемо на світі і сипимо тобі її в очі, як піском».

Подпись под этим письмом неразборчива, но фамилия, по-видимому, какая-то волчья — то ли Вовкодав, то ли Вовгура.

Недавно большая шайка бандитов останавливалась в селе Журавка, потом скрылась в лесу, не оставив, к огромному удивлению, никакого следа. Бандиты как будто прошли над снегом…

Начуездугрозыска Козицкий.

Секретарь Смульсон».

(Витяг з інформаційного зведення Черкаського повітового карного розшуку за 15–23 січня 1922 року.)

Обминаючи села — де лісом, де полем, — Чорний Ворон надвечір дістався до Богунового хутора, за яким починався Лебединський праліс. Темніло зарані: поки він одлежувався у Євдосі, свята Варвара увірвала ніч, але дня не подовжила. Срібний німецький годинник, якого Ворон дістав з кишеньки-пістона, показував тільки п'яту, а надворі вже було поночі. Втім, до їхнього зимівника він зміг би дістатися із заплющеними очима, так само, як і його кінь, котрий чув цю дорогу кожним копитом.

Вони з Мудеєм блудили вночі тільки раз. Ворон досі не міг собі пояснити, що то було, що їх водило тієї темної осінньої ночі. До всього ще впав такий густющий туман, що далі носа нічого не видно, — саме такої пори Ворон відпускав козаків, кому було ближче додому, провідати рідних, а того разу й сам вибрався до своїх. І хоч яка була непроглядна сльота, Мудей швидко доніс його полем до Водяного, потім мав бути Товмач, але… села не було. Зусібіч стіною стояла така хлипка мла, що забивала подих, Ворон нічого не бачив далі коневої гриви, і раптом він зрозумів, що Мудей також збився з дороги, ходить колами, сліпо місить розгасле поле. Ворон нічого не міг йому підказати, роздратовано шарпав за повід «цоб» і «цабе», бо не бачив жодного орієнтира, жодного деревця чи кущика. Блукаючи навгад, він сподівався наткнутися на знайому місцину, на близьке село Скотареве чи на Капустине, щоб звідти взяти прямий маршрут на Товмач, але ж ні — щось уперто водило їх полем, залитим туманом-маною. Що маною — то правда, бо коли Ворон черговий раз зупинив Мудея, щоб прислухатися до глухої ночі, прикинути, в який бік повернути, він раптом почув позад себе цмокання. То був такий звук, як прицмокують на коня, щоб його підігнати, і Ворон спершу подумав, що йому приверзлося, що, може, то розгаслий ґрунт чавкнув під копитом Мудея чи якась нічна пташка озвалася, та ні. Згодом, коли він знов зупинився, в тумані так само цмокнуло, тільки цього разу попереду. Йому захотілося крикнути в цю могильну імлу, що кидала йому виклик, наче жива примара, і тоді Ворон зрозумів, що його водить, що він уже панікує. Не було, звичайно, ніякого страху, та була злість на цю безпорадність — він уже готовий був повернути назад, однак не знав, у який бік пустити коня.

Ворон ще кілька разів чув у тумані те виразисте цмокання, про яке ніколи б нікому не розповів, якби не одна обставина.

Вона, ця обставина, з'ясувалася згодом, але тієї ночі Ворон нічого не знав і поклав собі єдине розумне рішення, яке могло бути в такому дурному становищі, — це довіритися волі коня, який не відає, що таке забобони, помисливість чи наслання. Як тільки Ворон цілком поклався на милість Мудея, відразу заспокоївся, і йому навіть здалося, що кінь перестав ґрасувати колами, а рушив у добре знайомому напрямку. Проте йшов він довго, а попереду не було ні Скотаревого, ні Товмача, ні Капустиного, попереду був тільки туман, туман, туман…

Коли почало розвиднятися, Ворон став дещо розпізнавати, побачив, що їде кукурудзяним полем, — під копитами шурхотіли штурпаки зрізаних стебел. А як наткнувся на Сірий ліс, у голові посвітліло — він крутився за версту від батьківської домівки. Тільки їхати туди було вже запізно — надворі швидко світало, а завидна біля Товмача міг сновигати червоний роз'їзд.

Поки не розвіявся туман, Ворон поспішив назад до Лебединського лісу.

Тепер Мудей пішов у рівний веселий галоп, ніби позаду не було виснажливої блуканини. На ранок Ворон дістався до табору, але нікому й не заїкнувся про свої нічні мандри. Бо що тут скажеш? Що заблудився між двох кущів у себе під хатою? Чи що лихий поплутав і цілу ніч цмокав до тебе з туману?

Та яким же було його здивування, коли через кілька днів довідався, що саме тієї туманної ночі біля їхньої хати на нього чатувала засідка. Червоні також знали, якої пори лісовикові найзручніше провідати рідних, і влучили точно в ту ніч, тільки сталося чудо. Ворон не знав, на кого, на що це чудо покласти — чи на прозірливість коня, що невідь-яким нюхом відчув небезпеку і «заблукав», чи на якусь лісову силу, котра відвела від нього смертельну загрозу.

А може, ця сила була в їхній хаті? Сила, яка вже рятувала Ворона, коли одного разу він навідався додому. Тоді з Товмача на лісництво зненацька наскочили червоні, двоє з них влетіло до хати, Ворон ще не встиг ні сховатися, ні показатися їм на очі, як вони вже кинули батька на лаву, дістали шомполи — «Ґаварі, ґдє твой син!» — та тільки-но замахнулися, як із сусідньої кімнати вийшов Ворон, а до хати забіг ще один екзекутор, їхній командир. Він став у порозі, наче спіткнувся, подивився на Ворона, пильно так подивився і раптом заверещав до своїх істеричним голосом: «Вон! Вон атсюдова!» Ті, розгубившись, поточилися до дверей, а коли вийшли з хати, Ворон упізнав у їхньому командирові колишнього штабного поручника Калюжного, отого Фаню-Панаса, з яким вони познайомились в Умані, а потім ще й сиділи в ресторані з двома чарівними паннами.

І ось тепер щось прокинулося в «шулявській» душі перебіжчика, він знітився перед штабс-капітаном Чорновусом, не знав, що сказати, смикнувся подати руку, та потім зам'явся, кинув під козирок і вискочив з хати.

«Червінці» здиміли з двору.

Лихо не без добра, подумав тоді Чорний Ворон.

Так лягло в масть, думав він тепер, усе далі заглиблюючись у темне черево лісу й потерпаючи, чи ніяка біда не зігнала його козаків з насидженого місця. І скільки їх зосталося сеї зими в землянках?

На ніч брав мороз, він похрускував під копитами Мудея, іноді озивався сухим тріском у стовбурах дерев, і тріск той перекочувався лісом, як весняний крик деркача. Балку за балкою, виярок за виярком переїжджав Ворон, іноді зупиняючись і наслухаючи глухе безгоміння, яке зрідка здригалося від стовбурового луску.

Наближаючись до чергового узвозу, порослого густими чагарями, Ворон відчув, як забилося його серце. Там, на узвишші, під глодовими кущами було замасковано дві їхні «хати», кожна з яких могла вмістити щонайменше півсотні людей, а поруч козаки вирили ще й підземну стайню на таку ж кількість коней.

Усі ці три землянки з'єднувалися між собою лазами, щоб, не виходячи зайвий раз надвір, можна було ходити одне до одного «в гості» та менше торгати дверима, заощаджуючи тепло.

Сюди, в лісові нетрі, ворог ніколи не показував носа, більшовики навіть великими силами не заходили в незнайому їм глушину, швендяли більше польовими дорогами, заглядали по селах та хуторах, і навіть свої гарнізони рідко ставили поблизу лісу, як це вони зробили в холодноярських селах. Але так було раніше, тепер же, коли москалі мали широку мережу сексотів, до якої входили й деякі амнестовані лісовики, важко було сказати, що їм вдарить у голову, чи не зважаться вони пошукати пригод у зимовому лісі, де краще видно сліди, а партизанські лави розріджені.

Ворон зупинив коня, прислухався, дивуючись, чому й досі не натрапив на чатового, і раптом побачив кроків за тридцять попереду дві яскраві зелені цятки — якась звірина сторожко дивилась на нього. Тільки вовк-сіроманець міг так світити очима, собак і котів тут не водилося, а лис чи куниця давно б дременули з дороги верхівця.

Мудей, скинувши головою, форкнув, а Ворон розстебнув кобуру. Якийсь час він вичікував, поки сіроманець похопиться й щезне, але той нахабно світив очима, випробовуючи Воронове терпіння.

— Гасло!1 — зненацька вигукнув сірий.

Чорний Ворон не повірив своїм вухам. Не тому, що до нього заговорив людським голосом вовк, а через те, що цей голос був йому дуже знайомий і Ворон уже не сподівався коли-небудь його почути.

— Це такий твій знак з того світу? — спитав він. — Ти перекинувся на вовка?

— Отаман! Живи-и-ий… — Замість вовка з темряви викотився чоловік, підбіг до Ворона, який уже зіскочив з коня, і вони навхрест, по-чоловічому обнялися.

— Я тебе щоночі жду-виглядаю, — сказав Вовкулака, поблискуючи іклами.

— А я, по правді сказати, уже й не думав тебе побачити. Як же ти викрутився з тої веремії?

— Не вгадаєш.

Виявилося, що після того, як розірвалася ще одна граната, Вовкулака впав біля вбитого коня і його кров'ю так вимастив свою мармизу, що на нього страшно було дивитися. Котрийсь із «червінців», глянувши, відвернувся і вистрілив навмання в його бік, та влучив у мертвого румака. Вовкулака отак ще «подрімав», поки все стихло, потім підвівся, роздивився що й до чого, знайшов тіла Маковія, Їжака, Добривечора й поховав їх у рову попід лісом.

— Гм… — Ворон тільки похитав головою. Він хотів ще щось перепитати у Вовкулаки, однак не встиг: у темряві знов — тепер зовсім близько — спалахнуло два зелених вогники й почулося тихе скавуління. Нарешті він розгледів невеличке песеня, яке підбігло до Вовкулаки і, жалібно попискуючи, терлося об його ногу. — Ти що, завів собаку?

— Це не собака, це вовк, — сказав Вовкулака. — Хоча я назвав його Сірком. Ходімо мерщій до землянки, там тебе ждуть не діждуться. І знаєш, як зробимо? Ви з Мудеєм спершу зайдете до конюшні, а потім ти лазом зненацька припожалуєш до товариства. Я ж — нікому ні слова.

— Добре, добре, — погодився Ворон, намагаючись зібрати докупи думки, які враз розпорошилися. І радісно було від того, що Вовкулака живий, і все ще не вірилося, що він так просто перехитрив «червінців».

Вони підійшли до пройми, що вела у землянку-стайню, — вхід цей був заввишки у пів конячого зросту, тому, коли Ворон відкинув важке повстяне запинало, Мудей опустився на коліна, а потім поповзом поліз під землю.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка