Василь Симоненко: життя, мов спалах блискавки. Образ України матері у творчості поета



Скачати 161.23 Kb.
Дата конвертації19.02.2016
Розмір161.23 Kb.
Тема: Василь Симоненко: життя, мов спалах блискавки. Образ України - матері у творчості поета
Мета: - Ознайомити одинадцятикласників із життєвим та творчим шляхом Василя Симоненка; дати уявлення про ідейно – естетичні основи становлення індивідуального стилю письменника, що ґрунтувалися на українській класиці та народній творчості й моралі; розкрити високу національну свідомість автора, його розуміння синівського обов’язку перед Україною;

- Розвивати навички виразного читання поезій Василя Симоненка; творчу уяву учнів;

- Виховувати в учнів любов до України, повагу до матері, здатність на високі почуття
Обладнання: портрет Василя Симоненка з кольоровими ілюстраціями до його творів; комп’ютер для презентації проекту групи дослідників; збірки творів; підручники, робочі зошити
Тип уроку: урок вивчення нових знань
Форма проведення: літературне кафе
Епіграф:

Як мені даровано багато,

Скільки в мене щастя,чорт візьми! –

На землі сміятись і страждати,

Жити і любить поміж людьми!

Василь Симоненко

ХІД УРОКУ :


І . Організаційний момент
ІІ. Активізація пізнавальної діяльності учнів
Учитель:

- Вам доводилося бачити, як падає зірка? Гайне високим небом – і згасне, не долетівши до землі. То – метеор – посланець космосу, що завжди згоряє в повітрі, котрим дихаємо, аби на мить нам стало так невимовно гарно і трішечки сумно лагідної серпневої ночі.

Ось таким метеором промайнув українським небосхилом вірний син свого народу, палкий патріот, люблячий син і вірний товариш, поет Василь Андрійович Симоненко.

Багатьом талановитим українцям доля відвела на цій планеті часу в обріз. Тарас Шевченко, Борис Грінченко, Василь Стус прожили по 47 років, Леся Українка – 42, Павло Грабовський – 38, Василь Симоненко – ще на десяток менше. Якщо взяти до уваги, що перших двадцять літ у цих талантів, як і у звичайних людей, припадає на дитинство і юність, то не так уже й багато залишилося їм на реалізацію своїх здібностей та святу справу активного служіння народові й Україні.


ІІІ. Оголошення теми, мети та завдань уроку
- Тож на сьогоднішньому уроці « Василь Симоненко: життя, мов спалах блискавки. Образ України – матері у творчості поета» ви ознайомитесь з життєвим та творчим шляхом Василя Симоненка; на основі його творів прослідкуємо ідейно – естетичні основи становлення індивідуального стилю письменника; спробуємо осягнути, розкрити високу національну свідомість талановитого поета, його розуміння синівського обов’язку перед матір’ю та Україною.

Пропоную нашу роботу побудувати за таким планом ( на дошці – план уроку )



Питання для обговорення:

  1. Життєвий шлях Василя Симоненка:

    • Дитячі роки

    • Навчання в університеті, початок літературної діяльності

    • Робота в редакціях газет «Черкаська правда», «Молодь Черкащини», «Робітнича газета»

    • Вихід першої збірки «Тиша і грім»

    • Сторінками щоденника Василя Симоненка

    • Розправа над поетом, передчасна смерть

  2. «Лебеді материнства» - перлина української лірики

  3. Україна у творчості Василя Симоненка


ІV. Виклад нового матеріалу
Учитель:

- Із життєвим шляхом поета нас познайомлять дослідники біографії В.Симоненка, які готували виступ та представлять вашій увазі свій проект.


Учні – дослідники представляють свій проект – презентацію «Життя, мов спалах блискавки»:
Учень 1:

Народився Василь Андрійович Симоненко в перший день після Різдва 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зростав хлопчик без батька, від якого успадкував лише прізвище, бо вродливий військовий, звівши з розуму сільську красуню Ганну Щербань, так і не оформив з нею шлюбу. На все життя у Василя залишилася нереалізована мрія мати батька, хорошого чи поганого – то вже не мало значення:

Ну, нехай би смикнув за вухо,

Хай нагримав би раз чи два, -

Все одно він би тата слухав

І ловив би його слова…

Добрий і розумний дідусь Федір Трохимович старався замінити кмітливому внучкові батька. «Василько пішов у діда, - підкреслювала ненька, - Федір Трохимович був першим Василевим другом і наставником». Мати надзвичайно любила свою єдину дитину, хоча за каторжною працею в колгоспі не бачила світу. Не тільки материним, але і його дитячим ручкам прийшлося крутити важкі жорна, щоб змолотити борошно на хліб насущний. Пізніше ненька згадувала малого Василька так: «Оце ніби бачу сина з перших його днів. У школі він вчився тільки на відмінно. Школу закінчив із золотою медаллю. А вчитись йому було ой нелегко! П’ять класів він закінчив у Біївцях, а решту – у сусідніх селах. А це – 9 кілометрів лише в одну сторону. Весною чи восени – то ще нічого, а взимку – біда. Повоєнні ж зими були люті, а пальто у Васі – пошарпане, чоботи – діряві. Тільки ніколи ні разу він не запізнився на перший урок… Я всяким бачила свого Василя: веселим і печальним, добрим і сердитим. Але більше всього добрим. Добрим і щедрим».
Учитель:

Сумлінність і відповідальність, як основні риси характеру підкреслювала і учителька математики: «Якось зарядила хуртовина. В той день наша школа затихла, бо підвозу до школи тоді ще не було. І раптом на шкільному подвір’ї з’явилася снігова баба. Це з усіх чужосільців прийшов лише Василько. На уроках був серйозний – аж занадто. У класі виділявся, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень»


Учень 2:

Після закінчення у 1952 році середньої школи Василь Симоненко поступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Навіть у столиці він не відчував себе відірваним від рідного села і його орної землі духовного чорнозему: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і … село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найдужче боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого».

Жилося йому матеріально нелегко. Одягався бідно і просто. Щоб хоч якось видертися із злиднів, із хронічного безгрошів’я, а при тому ще й набути газетярського досвіду, Василь погодився працювати секретарем університетської багатотиражки. Серед однокурсників вирізнявся внутрішнім аристократизмом: був у всьому красивою, чистою людиною, правдолюбцем, безкомпромісним до лицемірів, ницих і убогих духом підлабузників.

З теплою посмішкою на худорлявому обличчі, він до всіх ставився привітно й доброзичливо. Коли ж розпізнавав у комусь брехуна, хитруна чи нікчему, кидав лише одне слово: «Пігмей». Учився Василь в університеті старанно і завзято. Багато читав і багато знав, не любив гуляк і ледацюг, ніколи не хвалився любовними походеньками. Відвідував вузівську літературну студію, був обраний старостою. Студія стала справжньою кузнею літературних талантів України у 50-их роках. Поруч із юним Симоненком його однодумці й друзі: Юрій Мушкетик, Тамара Коломієць, Борис Олійник, Василь Шевчук, Іван Власенко та інші нині відомі письменники, які упродовж багатьох років боролися за те, щоб чесне ім’я їхнього товариша та однокурсника ніколи не згасло на небозводі української літератури.


Учитель:

У студентські роки був написаний і один з найсильніших віршів Симоненка «Толока», в якому ясно йшлося про витоптаний цвіт української нації, про відсутність умов для народження генія у тоталітарній державі:

Поезія безплідна, як толока.

Усе завмерло, мов пройшла чума, -

Немає Брюссова, немає Блока,

Єсєніна і Бальмонта нема!

Біля керма запроданці, кастрати

Дрижать від страху в немочі сліпій…

Коли б оту толоку розорати,

Шевченко міг би вирости на ній!

Та й сам Василь Симоненко мав тверде переконання в обраності, в тому, що саме йому вищою силою доручено захищати правду й добро:

Не знаю, ким, дияволом чи Богом –

Дано мені покликання сумне:

Любити все прекрасне і сумне

І говорити правду всім бульдогам.
Учень 3:

Отримавши у 1957 році диплом, Василь Симоненко прямує потягом до Черкас.

…Літо 1957 року. З вагона потягу вийшов високий , чорночубий, смаглявий юнак. Черкаси зустріли молодого журналіста пахощами стиглих яблук і груш. Сивочолий чоловік, який перейшов Василеві дорогу з відром чистої води, на запитання юнака вказав шлях до редакції обласної газети «Черкаська правда». Саме там мав працювати Василь. Він щодня поринав у глибокий вир людського життя, писав казки і вірші, статті і фейлетони, консультував поетів – початківців, їздив по селах, зустрічався і спілкувався з простим народом, вихідцем якого був сам, їздив до Києва та Львова, Москви, Кіровограда, Одеси. Працював також власним кореспондентом у «Молоді Черкащини» та центральній «Робітничій газеті». Нариси і статті Симоненка викликали широкий резонанс, молодь і старше покоління захоплено читали статті і високо поціновували його поезії. «За шість років черкаської дороги, - писав Микола Сом, - він устиг зробити так багато, як ніхто із сучасних поетів. Щоправда, його сатиричні, гостросюжетні твори рідко друкували столичні газети та журнали, а саме ім’я поета замовчувала літературна критика.

У 1960 році у Києві був заснований Клуб творчої молоді. Василя залучили до роботи в комісії, яка мала перевірити чутки про розстріли у енкаведистських катівнях і відшукати місця потайних поховань жертв сталінського терору, разом з художницею Аллою Горською, яку пізніше брєжнівські посіпаки зарубали сокирою на дачі у її свекра. Василь Симоненко натрапив на слід таких поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у районі Биківні. Саме на місці останнього поховання мирних жителів, знищених сталіністами, Симоненко й Горська стали свідками страшного вандалізму: діти грали у футбол людським черепом. Після побаченого поет написав вірш «Пророцтво 17 року», де прямо заявив про винуватців небаченої жорстокості й сіячів байдужості в незміцнілих молодих душах. З болем йшлося тут насамперед про безневинні жертви, яким немає ліку:

Мільярди вір зариті у чорнозем.

Мільярди щасть розвіяні у прах.

Душа горить. Палає лютий розум,

І ненависть регоче на вітрах.

Коли б усі одурені прозріли,

Коли б усі убиті ожили,

То небо, від прокльонів посіріле,

Напевно, б репнуло від сорому й хули.


Учитель:

Саме в Черкасах Василь зустрів свою долю – невелику на зріст дівчину Люсю з блискавицями синіх очей, що порушили душевний спокій хлопця. Так прийшло кохання, щире, глибоке, на все життя.

Вона прийшла непрохана й неждана,

І я її зустріти не зумів.

Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила,

І руки лагідно мене простягла,

І так чарівно кликала й манила,

Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти…

Прийшла любов, непрохана й неждана –

Ну як мені за нею не піти?

Незабаром у Василя та Людмили з’явиться на світ єдиний син, Олесь.

Хто приходив у гості до молодого журналіста, мав знати й сповідувати або хоч поважати 5 його заповідей:



  1. Знати мову, якою пишеш.

  2. Стати освіченою людиною.

  3. Не бути байдужим до оточуючих.

  4. Працювати до сьомого поту.

  5. Мати те, що від Бога, - талант.


Учень 4:

Навесні 1962 року у Черкаси приїхала Лариса Лісовенко – редактор провідного столичного видавництва. Під час зборів літературної студії при газеті «Молодь Черкащини» Василь Симоненко дуже влучно аналізував написане колегами та молодшими друзями. Несподівано гостя запитала:



  • А у вас є написані вірші?

  • Звичайно, є, - відповів Василь.

  • Багато?

  • Та сотні три набереться.

  • То чи не принесете мені їх завтра?

  • А що з цього вийде?

  • Ви принесіть, а там побачимо. Може, щось і вийде.

З легкої руки Надії Лісовенко поезії потрапили в руки відомого літературознавця й критика С.Крижанівського, який дав їм високу оцінку, а вірші «Жорна»та «Дід умер» назвав геніальними. У 1962 році вийшла перша збірка поета «Тиша і грім» з передмовою Крижанівського, який наголошував на новаторстві поета у пошуку нових тем та ідей.



Учень 5:

Починаючи з 18 вересня 1962 року Василь Симоненко почав вести надзвичайно цікавий щоденник. Ось лише декілька витягів з нього:

«Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую рік тому ми з Олесем гуляли біля Казбетського ринку. Уздрівши пам’ятник деспота він запитав мене:


  • Тату, хто це?

  • Сталін.

Одну мить він дивився на нього і ніби між іншим запитує:

  • А чого він туди виліз?

Справді, Сталін не зійшов на п’єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз – через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало, як і всі кати. Тепер цей тигр, що живиться чоловічиною, здох би від люті, коли б дізнався, якою знахідкою для збирачів металолому стали його бездарні лубкові пам’ятники». 19 вересня 1962 року.
«Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини. Голова колгоспу з Єременкового села кричав на зборах від безсилля і люті:

  • Я вам зроблю новий 33-ій рік!

Звичайно, навіть ніхто не подумав взяти за комір цього негідника. А цей же дурень однією своєю ідіотською фразою знищить наслідки роботи десятків розумних людей. Якби в наших вождів було більше глузду, ніж є, подібні крикуни милувалися б небом крізь грати» 16 жовтня 1962 року.
«Минулої неділі ми були в Одесі, де місцеві твердолобі натішили нас своїм ідіотським жахом: аби чого не сталося. Фактично, нам заборонили виступати на Шевченківському вечорі. Виходить, Тараса дехто боїться досі. Обивателі від революції» 6 липня 1963 року.
«Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалішими . «Літературна Україна» каструє мою статтю. Газета «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в журналі «Жовтень», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» і «Вітчизни». Вересень 1963 року.
Учитель:

8 січня 1963 року у Спілці письменників України в присутності автора відбулося обговорення творчого доробку молодого поета. Головував Максим Рильський. Коли схвильований Симоненко прочитав свою поезію «Монархи», зал вибухнув оплесками. Ще б пак, присутні добре зрозуміли підтекст вірша, з узагальнень вилущили зловісний образ Сталіна та його сатрапів. А далі зазвучали інші поезії, які були зустрінуті захопленням слухачів.

Звичайно, для тоталітарної системи такий правдолюб був небезпечний. Василя Симоненка по-звірячому «обробили», а точніше, прибили охоронці громадського порядку в міліцейських мундирах. Очевидно, вказівка зверху знайти причину для затримання журналіста , поета таки існувала, чекали тільки на привід. І коли на вокзалі в Черкасах Василь вичитав буфетниці, яка в робочий час зачинила кіоск і не хотіла продати його другові цигарки, і підкликав двох міліціонерів, щоб засвідчили факт зневаги до покупця, ті почали вимагати від Симоненка документів. Журналістське посвідчення подіяло на них, як червоне полотнище на бика під час кориди. Міліціонери скрутили Василеві руки й машиною повезли його в Смілу, де цілу ніч били. Довідавшись про арешт товариша, другого дня, 28 серпня 1962 року, у Смілу прибули журналісти й визволили Василя. Їм відразу впали в очі синці на руках. А на тілі не було жодного. Зі слів Василя його били товстими шкіряними палицями з піском. Били професійно, і цілили не по м’якому місцю , а по спині, попереку . У казематній камері його прив’язали до дерев’яного лежака поясами. Руки пекли, як у вогні. Лупцювали майже всю ніч. Тоді Василь і відчув, ніби щось обірвалось усередині.

Убити не вбили, та здоров’я підірвали суттєво, наносячи удари по нирках. Мабуть, внаслідок цього биття невдовзі у Василя розвинувся рак, від якого він дуже швидко помер. Хоч з багатьох записів ясно, що смерті Симоненко не боявся, передчував її заздалегідь, ще будучи повністю здоровим, але він все-таки жалів, що не встиг до кінця усього доробити, відбутися, як великий поет.

У день власного двадцятиліття він напише слова, які через вісім років стануть пророчими:

Не докорю нікому і ніколи,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять смерті в очі подивлюсь.

Моє життя – розтрощене корито,

І світ для мене – каторга і кліть!

Та краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.

Помер Василь Симоненко 13 грудня 1963 року , біля 11 години вечора,якраз тоді, коли його мама пішла із лікарні додому. Похорон був велелюдним. Старенька вчителька із Лубен назвала його рідним синочком Шевченка. Хтось поклав у труну видані за життя дві книжечки Василя - «Тиша і грім» та казку для дітей «Цар Плаксій та Лоскотон», що поет написав для свого сина за одну ніч. Та Микола Сом вихопив ці видання, коли забивали домовину, й віддав їх синові Олесеві, кажучи: «Сьогодні ми ховаємо Симоненка, а не його поезію».

Поховали його в Черкасах. Через кілька днів представники влади прийшли зі справжнім обшуком до домівки митця, але друзі ще під час похорону забрали Симоненків архів. Значна частина творів була передана за кордон і зазвучала з новою силою по радіо «Свобода».

У 1965 році влада зверхньо подарувала мертвому поетові премію імені Т.Шевченка. Василеве лауреатство вже не становило загрози. У 1965 році встигла вийти збірка новел «Вино з троянд», а у 1966 році книжечка «Поезії». Із настанням брежнєвських заморозків робили все, щоб погасити світло поетового слова. Збірка «Лебеді материнства» побачила світ аж у 1981 році. Та молодь переписувала вірші Симоненка від руки, а композитор Пашкевич написав музику до уривка з вірша «Лебеді материнства».


Учениця декламує напам’ять поезію В.Симоненка «Лебеді материнства»


V.Первинне усвідомлення поданого матеріалу
Учитель:

«Лебеді материнства» - перлина української лірики. Особливістю цього вірша є досить велика експозиція, яка займає чи не половину вірша, а тому «Лебеді материнства» безболісно розпадаються на дві частини. Перша – елегійна і суто побутова: і килимок із лебедями, що символізує любов батьків немовляти, і тихе надвечір’я з маминою колисковою – все це такі буденні й ненав’язливо трепетні, зворушливо дорогі кожній сім’ї картини, рівних яким годі підшукати. Чарівний світ маминої казки манить і бентежить маленького героя.

Експозиція створює тло для своєрідного монологу матері, який починається словами: «Виростеш ти, сину…». Ця друга частина поезії стрімко виривається за межі побутової сцени: вона має свій сюжет і містить емоційний, почуттєвий та духовний вибух. Напутнє слово матері своєму синові,якому колись доведеться вирушати в життєву дорогу і постати перед вибором. Тут чітко прослідковується громадянська позиція автора, патріотичні мотиви: мати і Україна – нероздільні поняття, материнський образ переростає в образ-символ Вітчизни.

Вам було завдання дослідити поезію Василя Симоненка «Лебеді материнства». Тож спробуйте дати відповіді на запитання:




  • До якого виду лірики належить дана поезія?




  • Поезія належить до громадянської лірики – це лірика із соціальною та національною проблематикою, у якій представлено глибоке розуміння поетом сучасного життя і ставлення до нього.




  • Яка провідна думка твору?




  • Провідна думка твору – найдорожчим для кожної людини є Батьківщина, котру не обирають, як і рідну матір, а люблять такою, яка вона є, і будь-який час можуть віддати за неї своє життя.




  • Скажіть, будь ласка, які художні засоби, синтаксичні фігури, фонічні засоби застосовує автор у своїй поезії для посилення виразності, емоційності, уваги читача?




  • Вірш сповнений народнопісенних символів, казкових образів, співзвучний із колисковою піснею; його прикрашають епітети «сади зелені», білява хата», «тихі зорі», «лебеді рожеві», «зорі сургучеві», «мавки чорноброві», «чуже поле»; порівняння: «лебеді, як мрії», «диво-наречені».




  • Автор застосовує алітерацію – зумисне надмірне повторювання однакових приголосних звуків, у даному випадку звуків Р, Л , щоб створити враження зачудування, таємничості

Темряву тривожили криками півні,

Танцювали лебеді в хаті на стіні,



Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,

Лоскотали марево золотим сузір’ям.


  • Автор застосовує рефрен – повторення однакових слів, виразів чи віршованих рядків з метою звернення на них особливої уваги читача. Рефреном і заключним акордом звучать у вірші слова: «Вибрати не можна тільки Батьківщину», підсилюючи значення головної думки твору.




  • Ви мали відшукати первинні тексти даної поезії, що зазнали змін. Зачитайте знайдені варіанти.




  • «Прилітайте до колиски лебеді рожеві, заспівайте пісню – мрію сину Василеві»




  • «Ой росте у тебе дуже, дуже син хороший, буде в нього щастя і не буде грошей»




  • «Можна вибрать собі долю, дівчину кохану, і носить її у грудях, мов солодку рану»




  • «Прийдуть із Полтави верби і тополі, стануть біля тебе, листом затріпочуть і навік закриють карі твої очі»




  • «Будуть за тобою завше крокувати очі материнські та батьківська хата»




  • Так, з усією упевненістю ми можемо сказати, що над цим віршем Василь Симоненко довго і наполегливо працював, шліфуючи мало не кожне слово, і що шлях від соціально – побутової картинки до патріотичного шедевру, який невдовзі став піснею, був нелегким.


Учитель:

У ліриці Василя Симоненка особливе місце займають вірші патріотичного спрямування, бо не мислив себе поет без України, не збирався йти на компроміси за усталеним зразком: перед тим, як освідчитися в любові рідному краю, кожен з поетів у тоталітарні часи мусив бити поклони Москві й російському народові, а вже потім згадувати Україну й українців ( згадайте, не минула ця чаша П.Тичину, М.Рильського, В.Сосюру та багатьох інших ). Симоненко перший відступив від цього ганебного правила. У поезії «Задивляюсь у твої зіниці» він напише:

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю.

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

На сьогоднішній урок бажаючі учні готували поезії Василя Симоненка, присвячені матері – Україні. Тож нехай на нашому уроці прозвучать невмирущі рядки талановитого сина України.
Учні по черзі декламують вірші В.Симоненка

VІ. Підведення підсумків уроку
Заключне слово учителя:

- З легкої руки Олеся Гончара ми називаємо Василя Симоненка «витязем молодої української поезії». Гончар писав: « Серед літераторів трапляються й такі, без яких їхня доба могла б спокійно обійтися, нічого істотного не втративши. А є такі, що стають виразниками свого часу, живими нервами його драм і борінь, відтворюють у собі самий дух епохи – її кровообіг проходить крізь них. Є такі, чия творчість стає ніби часткою нашого буття, часткою повітря, яким ми дихаєм, і тих ландшафтів, що нас чарують, і помислів, що ними живем… Василь Симоненко такого типу поет. По таких читач виміряє свої емоції, свої заповітні думи…»

Скільки б не судилося страждати,

Все одно благословлю завжди

День, коли мене родила мати

Для життя, для щастя,для біди.

День, коли мої маленькі губи

Вперше груди мамині знайшли,

День, що мене вперше приголубив

Ласкою проміння із імли.

Як мені даровано багато,

Скільки в мене щастя, чорт візьми! –

На землі сміятись і страждати,

Жити і любить поміж людьми!



Рефлексія ( метод «Мікрофон» )

  • Чи сподобався вам сьогоднішній урок і що вас найбільше схвилювало?


Виставлення оцінок
VІІ. Домашнє завдання
Творча робота на одну з тем:


  1. «Україно! Ти для мене – диво!» ( Образ України у творчості Василя Симоненка)

  2. «Вітчизна і мати - синоніми ніжності й синівської любові Василя Симоненка»

  3. «Вічні мотиви поезії Василя Симоненка »

  4. «Мої роздуми над творами Василя Симоненка»


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка