Вечір – реквієм Проведено в Дворічнокутянській бібліотеці – філії №13 Мужність і біль чорнобиля



Скачати 142.26 Kb.
Дата конвертації07.03.2016
Розмір142.26 Kb.
Мужність і біль Чорнобиля

Вечір – реквієм

Проведено в Дворічнокутянській бібліотеці – філії №13

Мужність і біль чорнобиля

Журбо моя!

Зажуре!

Ти сива, сиза, біла!



Ти чорний біль,

Чорнобиль!

Ти у моїй крові!

Не можна ні про що мовчати,

Горить тривогою чоло.

Ці вірші роздуми і факти –

Це все було, було, було…

Птахи складають гімн весні,

Всміхаються до сонця квіти,

А пам'ять лине в моторошні дні,

Гудуть жорстокі дзвони квітня.

Ти відомий сьогодні кожному –

Не ім’ям своїм, в бідою.

Тою вулицею порожньою

Понад Прип’ятською водою.

Чорних дат у людства є немало

Кожна з них – це міна під прогрес.

Найстрашніше, що усіх спіткало –

Вибух на Чорнобильській АЕС.

Чорнобиль – невеличке українське містечко, що потопає в зелені вишень то яблунь. До трагедії – це спокійний, неквапливий, доброзичливий світ. Здавалося тут – у цілковитій гармонії краси поліської природи і сховані в бетон чотири блоки АЕС. За якісь страшні провини людства саме в цю місцевість прийшло чорне лихо, щоб розлитися гірким полином по «нашім раї на землі», щоб уповзти змією в життя ні в чому не винних людей. Тепер час ділиться на дві частини: до і після Чорнобиля. А для багатьох існує ще страшніший поділ часу: до і після смерті дорогих і рідних їм людей.

26 квітня… В ніч забуття

Йде страшне створіння – атомне дитя.

Суть його безкровна і зіниць нема,

І уста безкровні і душа німа.

Ту мирну весняну ніч на берегах Прип’яті люди ніколи не забудуть. Вона була такою, такою тихою теплою в ласкавою.

Біда розчинилася у духмяному повітрі, в біло – рожевому цвітінні яблунь та абрикосів, у воді сільських криниць, у молоці корів, у всій красі зелені. Та хіба тільки в ній? Вона розчинилася в людях. Вона – ця трагедія – ввійде в історію, в усі хроніки людства як невигойна рана на тілі України. Надто дорого заплатило людство і ще заплатить за Чорнобиль. За кілька днів ми зробили крок з епохи доатомної в епоху незвідану.

Чи буде квітень, як завжди,

Дарунком весняної здоби,

Чи власним іменем біди

Ми назвемо його «Чорнобиль»

Чи, може, викинем його

З календарів своїх, допоки

Нас темний грітиме вогонь

Ще невідкритих ізотопів?

Сумлінна мисль не має меж

Її спинити годі.

І ти, Чорнобилю ти теж

Не маєш меж сьогодні.

Не можна про це не казати,

Мовляв, це було вже давно

Перед очима батько – мати,

І Україна, і Дніпро.

Не можна ні про що мовчати,

Ці вірші – роздуми і факти,

Це все було, було, було.

Райцентр Чорнобиль. Ця назва походить від назви різновиду гіркого полину – чорнобилки. Спочатку так іменувалося давнє поселення, потім – місто, а згодом – атомна електростанція. Мало хто знав про чорнобривого брата сивого полину, аж поки не стався страшний вибух. І тоді згадали люди, що у книзі книг – Біблії – говориться про полин і пов’язану з ним страшну катастрофу: «засурмив третій янгол, - і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та водні джерела. І ймення зорі тієї «Полин». І стала третина води, як полин, і багато людей повмирало з води, бо згіркла вона».

Саме в ту ніч, із 25 на 26 квітня, час став уже далеко не мирним, а бойовим і аварійним. Відлік пішов на голини, хвилини, секунди. О першій годині 23 хвилини 40 секунд коли всі безтурботно спали, над четвертим реактором Чорнобильської атомної станції несподівано велетенське полум’я розірвало нічну темряву.

Зойкнула Земля чаїним криком:



  • Сину, вбережи і захисти!

Вийшла мати із іконним ликом:

  • Йди, синочку. Хто ж коли не ти?

Сполохнуло небо; впало крижнем:

  • Сину, вбережи і захисти!

Вийшла жінка з немовлятком ніжним:

  • Йди, коханий. Хто ж, коли не ти?

І уже ні сина, ані мужа.

Лиш розверсті зоряні поля…

Та пліч-о-пліч стали біль і мужність,

Дух і воля, небо і земля.

Країна ще нічого не знає. Довгі тривожні дні, правда придушена муром мовчання. Ще скільки часу буде потрібно, щоб реально осмислити те, що трапилося. А смерть уже відкрила свій чорний рахунок і забрала найкращих. Людство дізнається їхні імена згодом.

Найпершим, у кого зупинилося на мить вибуху серце, був старший оператор Валерій Іванович Ходемчук. За ним незабаром помер на посту його друг Володимир Миколайович Шашенюк. Його, обпаленого та опроміненого, винесли на руках пожежники і поховали на першому сільському кладовищі. Валерія так і не знайшли. Четвертий блок став для нього і могилою і пам’яттю. Можливо, на тій бетонній стіні колись напишуть, що не реактор там похований, а він Валерій Ходемчук.

За покликом рідної землі на захист свого народу першими до палаючого реактора за тривогою прибули пожежні з охорони ЧАЕС на чолі з начальником варти Володимиром Правиком. Його загін першим ступив на лінію вогню, а Володимиру ж було лише 23 роки. У молодого лейтенанта не було права на помилку.

За караулом Правика незабаром прибув і караул його бойового побратима із СВПЧ-6 з охорони міста Прип’яті лейтенанта Віктора Кібенюка.

І вони ступили у вируюче полум’я, у смертельну радіацію, рятуючи станцію і людей, не думаючи про своє життя. Всі чітко усвідомлювали небезпеку, та, як і личить воїнам, зовсім не берегли себе.

Їх було 28 - пожежних Чорнобиля. Вони першими прийняли найжорстокіший удар на четвертому блоці станції і затулили собою не тільки станцію, не тільки Україну, ай Європу.

Безумство хоробрих –

Вогонь на вогонь:

І полум’я серця

І вітер долонь.

Де подих і подвиг

В єдине злились,

Як рідна земля

І розбурхана вись…

Безумство хоробрих –

Життя за життя.

Щоб тільки лишились

Мати й дитя.

Не всі виживають,

Та житиме світ –

І спів материнства,

І день первоцвіт.

А думка людська

Пам’ятатиме вас.

А пам’ять людська

Повертатиме вас.

Безумство хоробрих –

Де вічність і мить,

Де згасли для вас

І життя і блакить.

Де зір наш потьмарить

Скорбота земна.

Де нам, як набат,

Імена… Імена.

Через деякий час на об’єкт АЕС, що горів, прибуло більше 50 потім більше сотні пожежних машин із Києва та області.

До п’ятої години ранку пожежа була ліквідована. Подув легенький вітерець, і величезний стовп диму, пилюки, копоті відірвався від реактора і посунув територією України, Білорусії, Росії, сіючи смертоносну радіацію.

У «Щоденнику бойових підрозділів і органів внутрішніх справ у м. Прип’яті», який вівся з перших хвилин боротьби з аварією, 26 квітня 1986 року о 12 дня зроблено запис : «Госпіталізовано 105 чоловік, серед них 16 із особливого складу пожежних частин. А далі прізвища:


  1. Правик Володимир Павлович

  2. Кібенюк Віктор Миколайович

  3. Тимура Володимир Іванович

  4. Титенюк Микола Іванович

  5. Ващук Микола Васильович

  6. Ігнатенко Василь Іванович

  7. Телятников Леонід Петрович.»

Через два тижні після аварії 23-річний офіцер Віктор Кібенюк, красивий, статний, відважний, помер у московській лікарні, так і не побачивши свого первістка. На рік старший був Володимир Правик. Поховані герої на новому Митищинському кладовищі в Москві.

На цвинтарі могильна брила.


На ній коротке: «От і все...»
Невже усе взяла могила,
І згадку снігом занесе?
Завіса впала... Крапка драми.
Спинився час у смутку ям.
Чи хто пройде його стежками,
Повториться його ім'ям?
Утвердиться в живій турботі
Його надій і сподівань?
Стою, німію у скорботі
Під тягарем оцих питань.
Лейтенанти - хлопці непохитні,
Молоде, вогняне покоління,
Ви, як пам'ять, у тривожнім світі,
Роду не знищеного коріння
Сівачі, поліщуки від роду,
Ви з вогнем на завжди подружили
В сонце ткану днину і негоду
Той вогонь перепинить зуміли.

Де Дніпро та Прип’ять, та Іванків,

Та, де небо осягали очі, -

Ваші недоспані ще світанки,

Ще не виспівані ваші ночі…

Як літа і думи добро вісні.

В пам’яті залишились навіки.

Та іще у материнській пісні,

В небі, що купають наші ріки.

Лейтенанти - мужність і звитяга,


Від землі ви набирали сили…
Ще далеко десь до саркофага,
Та вогонь життям ви зупинили.

Лейтенанти – ратники Вітчизни,

Юні сурмай своєї долі.

Випали вам дні – страшні і грізні –

З чорним сонцем в синьому роздолі.

Та серця, мов промені, не гасли,

Залишились іскрами на тверді, -

І палахкотіли, наче гасла:

Станемо життям супроти смерті.

Де Дніпро та Прип’ять, та Іванків,

Там, де пахне хлібом поле отче.

Ще не висвітлені ваші ранки,

Ще не визорені ваші ночі.

Тільки жити - в нас бунтує спрага, -


Та продовжить пісні родоводу...
А лишилась вірності присяга -
Батьківщині. Матері. Народу.
Ніяких сигналів про небезпеку, ніяких звісток про евакуацію населення. Лише згодом пролунав сигнал цивільної оборони про негайний вивіз населення. Люди були зібрані з вулиць, дехто встиг взяти в руки щось необхідне. А добро, нажите поколіннями, залишилося там. Ніхто тоді не думав, що назавжди покидає рідну домівку.

За межу, позначену страшним словом «зона», було виселено 135000 чоловік, загублено 48 тисяч гектарів земельних угідь, виведено з ладу 14 підприємств, 15 будівельних організацій, втрачено 900 тисяч квадратних метрів житла, 10400 приватних будинків.

Не стало села. Є хати і хліви,
І сива, пекуча сльоза на щоці,
І розпач, що гостро торкнувся грудей, —
Село ще стоїть, та не має людей.
Болючу дорогу обрали вони,
Ростуть на городах густі бур'яни.

Блукають собаки безлюдним селом.


Та пустка і тиша безлюдним крилом
Зриває останню політку житла...
На карті Вкраїни не стало села.

Дехто намагався повернутися, та зустрічав на своєму шляху колючий дріт. Це дуже боляче — жити в батьківській хаті за колючим дротом і бачити, як спустошується, поступово вмирає твоя найрідніша батьківщина. Але ще важче знати, що на твоїй з діда-прадіда землі не можна жити.

Нині поля й луки, ліси й озера, річки і ставки Чорнобильщини тяжко вражені невидимою чорною хворобою. Дичавіє земля, хоча ще квітнуть і роять сади. Ніхто не споживає тих диких плодів, ніхто не йде до лісу по його цілющі дари – гриби і ягоди.

А в тім селі ні голосу, ні звуку,


І вікна випромінюють розпуку.
І двері навхрест дошками забиті,
І журавлі криничні сумовиті,
І тихий сад біля старої школи,
І дітям в ній не вчитися ніколи.

Навколо пустка і печаль біблійна,


Навколо смерть, незрима і повільна,
Чортополохом обрій заростає,
Зело і квіти стронцій роз'їдає,
І час пересипається пісками
На полі, що шуміло колосками.

А по ночах, трагічне і фатальне,


На землю ллється світло асторальне,
І фантастично-сіре мерехтіння
Породжує примарливе видіння
Людей, які від наглої біди
Пішли із цього краю назавжди.

Поволі слід за ними заростає,


І дощ свинцевий землю засіває,
І дно ріки встеляють блискавки,
І, розметавши крила, ластівки
Ширяють на чорнобильських вітрах,
І чорні хмари навівають страх.

Смерть 35 тисяч людей пов’язана з аварією на ЧАЕС. На сьогоднішній день два з половиною мільйона людей живуть на забрудненій території, з них вісімсот тисяч дітей.

Сльози загуслі на вітрі не сушаться —
З болем зрослися вони.
Ми перед мертвими, ми перед сущими
Носимо камінь вини.
Дивляться в очі, як вогник в темені,
Душу тривожать завжди
Діти Чорнобиля, діти Чорнобиля,
Діти людської біди.
Дати трагедій спускаються сходами
Вниз до скорботних могил.
Хто нам пробачить за те, що виводили
Діток на атомний пил?
Хай же болять тобі, хай же болять мені,
Вічні лишивши сліди,
Діти Чорнобиля, діти Чорнобиля,
Діти людської біди.

Радіація – невідними і тому підступний ворог усього живого. Від неї важко вберегтися, захистити себе і природу.

І нема, мабуть, і Україні місця, яке б не було пов’язане з горем Чорнобиля. Комусь довелося стати в ряди тих, хто ліквідував наслідки аварії,Ю комусь рятувати життя і здоров’я потерпілих, інші просто допомагали морально і матеріально.

Життя бере нас знов на пробу,

Біль – як розплавлений свинець.

Пряма дорога на Чорнобиль

Двигтить неспокоєм сердець.

У горі брат спішить до брата

І ділиться усім, що є.

Ми віримо – шалений атом

Братерства міці не проб’є,

Ні, сила переборе силу –

Надію тулимо до скронь…

Та як утішить матір сиву,

Чий син пішов у той вогонь?

Суворий екзамен тримали не тільки пожежні, а й транспортники, і будівельники, медики і спеціальні частини хімзахисту, підрозділи охорони і міліція, вертольотчики і пілоти.

Денно і нощно мотори гудуть,
Гримлять поїзди і летять вертольоти,
Денно і нощно їдуть і їдуть
На Прип'ять підрозділи мотопіхоти.

Денно і нощно битва кипить,


Є уже перші герої і втрати.
А над країною – мирна блакить,
Хочеться жити і страшно вмирати.
Трагедія Чорнобиля зайняла важливе місце у наших сьогоднішніх роздумах про життя та людину.

Чорнобиль. Тепер це слово знає весь світ. Чорнобиль – це мука і трагедія, це подвиг і безсилля, це пам'ять, це наш нестерпний біль.

Прилетіли птиці навесні,
Натомили у польоті крила.
Знову чути щебет і пісні,
І тривоги стримати не сила.
Чи безпечні пущі і ліси?
Чи немає для життя загрози?
Слухаю пташині голоси,
А на очі напливають сльози.
Латка лісу, вигоріла, бура,
Мертве листя, висохла трава.
А навколо грає зелень буйна,
Дивом уціліла і жива.
Чути птиць із непроглядних нетрів,
Світить сонце з голубих небес.
Грізна зона. Тридцять кілометрів
З центром на Чорнобильській АЕС.
Чорнобиль, Чорнобиль, трава полинова,
Твій присмак гіркий нам в душі пече.
Чому саме в нас ця біда квітне?
Хто відповідь дасть на питання оце?
Що ж нам відомо про причини трагедії 1986 року з відстані в 20 років? До яких уроків ми підійшли?

Насамперед, це моральні уроки трагедії. І головним тут є людський фактор. Один із уроків – урок безвідповідальності. Країна була не готова до такої катастрофи, а коли вже сталася трагедія, довго подавалося все в сутінках напівправди. Лише на десятий день міністр охорони здоров’я республіки попросив людей зачинити квартирки. Дев’ять днів люди дихали на повні груди нуклідами, набирали берів.

Ще один з уроків – низький технічний рівень підготовки працівників АЕС. Керівництво станції погано знало реактори. Але не стільки низький технічний рівень, скільки низький рівень відповідальності спричинив трагедію.

А ще Чорнобиль дав нам урок милосердя. Всі люди відгукнулися на біду, прийшли багатьом чорнобильцям на допомогу: збирали кошти у фонд Чорнобиля, діти чорнобильців відпочивають, оздоровляються в санаторіях, будинках відпочинку, надходила гуманітарна допомога з усіх кінців світу для сімей, які прибули із зони відчуження.

Чорнобиля гіркий Полин

На серце ліг незримо й тяжко,

І плине над землею дзвін

Із тихим стогоном протяжно.

То дзвонять дзвони не Хатині,

Де слід лишила свій війна,

Це стогнуть землі України,

Де мирний атом не мина.

Він впав смертельною росою

На рай дібров, на зелень трав,

Своєю чорною косою

Провів по розмаїттю барв.


І попелом покрились села,

І згинуло усе живе.

Пропали усмішки веселі,

Замовкло птаство лісове.

Лиш на отруєній землі

Небачена розкрилась квітка -

Про допомогу крик німий,

Між попелом остання іскра.

Запала тиша…

Наслідки вибуху четвертого реактора Чорнобильської атомної сколихнули весь світ. У результаті аварії стався величезний викид радіоактивних ізотопів з активної зони реактора, які радіоактивною хмарою перенеслися на великі відстані.

Йод – 131 , цезій – 134 і 137, стронцій – 90, плутоній – 239 і 240- весь цей радіоактивний дощ розлетівся і висіявся на територіях України, Білорусії, Росії.

За розрахунками експертів, сумарний викид радіоактивних матеріалів становив 50 млн. кюрі, що за наслідками дорівнює вибухам 500 атомних бомб, скинутих 1945 році на Хіросіму. У наслідок катастрофи 1986 року радіоактивно забрудненими виявилися понад 2,3 тисячі населених пунктів у 12 областях. Уже на 8 травня в лікарнях знаходилися 5415 чоловік з них 1928 дітей. В життя мільйонів людей увійшли слова: радіація, зона, ліквідатор, відселення. У 1986 -1987 роках у роботах із ліквідації наслідків катастрофи взяли участь майже 600 тисяч осіб 200 тисяч із них одержали підвищенні дози опромінення. Тепер вони потребують спеціалізованої медичної допомоги і нагляду за станом здоров’я протягом усього свого життя.

Це – сухі цифри. Навряд чи вони можуть передати той жах який пережили ці люди. Н а жаль проблеми для чорнобильців за 20 років не скінчилися, а лише розпочалися.

Проходять роки після аварії на Чорнобильській АЕС. Минув двадцятий. А біль не вщухає, тривога не полишає людей пов’язаних скорботним часом ядерного апокаліпсиса.

Триста літ поволеньки промине -

Стронцій розпадається і помре.

На новому полі неодмінно

Час його, мов попіл, пригорне.

Час очистить Прип'ять незглибиму,

Оживуть і луки і сади.

Та чорнобиль вічно берегтиме

Хрест своєї чорної біди.

Вічно буде пам'яттю судити

Тих, що розп'яли його в огні

І з ребра, що стронцієм пробите,

Кров його тектиме по мені.


Пересторога всій Землі

І людству теж пересторога –

Звучить удень, в нічній імлі,

Проймає все життя тривога...

Чорнобиль - слово як набат,

То наше пекло, наша доля...

Нема повернення назад,

Лише для хмар – жарке роздолля

Прозрійте, люди! Ще не смерть!

Ще винуватці поміж вами…

Землі не зледеніла твердь

Ще почастує нас плодами.


Радіаційна днина б'є на сполох,
Радіаційні стогнуть небеса.
Страшенний вік — як доля, а не спомин,
Як біль душі і мамина сльоза.
Хай стане світ міцнішим у стократ,

Хай над землею небо чисте буде,

Чорнобиль - попередження, набат,

Його уроків людство не забуде!

26 квітня виповнюється 20 років від того страшного дня коли людство здригнулося від вибуху на Чорнобильській атомній електростанції. Ця станція була будована в 70-х роках минулого століття і вся країна пишалася, що людина змогла приборкати руйнівну силу атомного ядра, поставити його на службу людям.

Але в одну мить все було перекреслено. Атом з мирного і приборканого перетворився в руйнівний і непідвласний людині.

Все людство стало на боротьбу з лихом, бо воно не тільки українське, а всесвітнє. Вчені і робітники медики і будівельники – всі включилися в роботу по ліквідації наслідків катастрофи.

Не стояли осторонь і письменники. Мабуть немає в сучасній українській літературі жодного поета чи прозаїка, хто б в своїй творчості не торкнувся цієї болючої теми. В ігрових творах Ю. Шевчука, Яворівського, Гуцала і багатьох інших прозвучала тема Чорнобиля.



Сьогодні ми хочемо розповісти вам про те страшне лихо не тільки сухими словами цифр і фактів, а й поетичними рядками таких видатних українських поетів як Ліна Костенко, Микола Сингаївський, Іван Драч, Дмитро Павличко, Микола Луків та інших.


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка