Вічник Сповідь на перевалі духу



Сторінка10/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.46 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   16

«А чому вони світяться?»

«Бо на тому часі земля має найсильнішу електрику, вона струмує через стебло, запалюючи в ньому смоли, що закипають у цілющі ліки. Людина теж діставала сю дивну електрику, коли ходила босою, спала на землі, греблася в ній руками. Ніяке м'ясо, ніякі страви не дають нам таку здорову поживу, як трави і коріння. Давні люди поїдали в 240 разів більше рослин, ніж ми, і тіла їх горбатилися мускулами. Вони не боялися ні ведмедя, і мамонта, ні льодовика».

Він добре знав, що й коли збирати.

Після теплої горобинової ночі збирали ми під оженяскою «дванадцять головних трав». Повнився час їх зрілости. Пан Джеордже нараз після просушки пакував їх у полотняні мішечки – одні хворі будуть носити на грудях, другі кластимуть під голову на ніч, треті перетруться на порох, четверті замішаються на мазі, п'яті заллються виноградною миндрою...

Учив він мене, як запарювати липу, бузину й малину, аби вмент збити гарячку. Показував жовту квітку мар'яника, що лікує сухоти й екзему. Тішився, як дитина, коли ми напали на золотий корінь. Від чого лише він не помічний – високий тиск крови, нерви, ревматизм, печінка. Я спитав, що се, либонь, і е найцінніше зілля. Ні, маріїн корінь ще цінніший, його додають майже до всіх рецептцій. Чи той же солодковий корінь. А купена – щира чарівниця: віддаляє старість, зміцнює слабе тіло, прояснює пам'ять. Її він і сам радо заживає. Кожна трава уваги й поваги варта. Навіть простий пирій для знаючого цілителя велика трава. Лікує нирки, суглоби, очі, рятує дітей від рахіту. А буває, що й благенький мишачий горошок не замінять ніякі ліки з аптеки.

Кожній траві свій час. І кожному хворому – своя трава. Як у стеблах і коріннях замішуються і зріють трунки для різних стихій, так і хворощі людські спричиняються чи то воздухом, чи жаром, чи трупними солями, чи нестачею доброї води.

Його перемова була піднесена, як казань з амвону. В очах мигтіли іскри запалу. Тоді з непоказного, дрібнорослого чоловічка він перемінювався в таємничого знатника. Я починав розуміти, чому всі шанобливо називали його «поважним». І в горах, і в городі Сиготі, і навіть у Букурешті, куди пан Джеордже двічі в році їздив читати лекції.

Про людей він говорив мало і без охоти («Вони – як трава під стопами Господа»). Зате про саму траву повідав годинами. А ще більше часу просто мовчав з нею навіч. Вони розумілися й так.

Все частіше брав мене з собою на трав'яні промисли, на «пленери», як любив казати. Я вміло помагав йому, а головне – вдячно слухав, вбирав ті казання, як губка воду. Починав щось і сам розуміти в тій химерній науці. А він і далі нічого мене не розпитував, наче я був для нього якоюсь добре знайомою травицею.

Лише раз, коли ми ночували під чорничним берегом («В дім, де їдять лісову ягоду й чорницю, доктори не ходять»), делікатно зронив:

«Виджу, якась печаль тобі серце лиже».

Я стенув плечима.

Він зірвав якісь квітки, зв'язав їх у китичку і простяг мені:

«Пусти се за водою. Але нараз. І піде з цвітом за водою і твоя жура».

Я так і вчинив, щоб його не гнівити, – у зворі грізно клекотіла поточина. А тоді з полегкістю відкрився своєму благодійнику. Розказав про гімназію, про Терку, про жандарма Ружічку, який потолочив моє молоде життя на полову.

«Ніхто й ніщо не може занапастити чоловіка, крім нього самого, – припечатав мою повість пан Джеордже. – Як ти до світа – так світ до тебе. Кедь довго будеш зазирати в безодню, то безодня зазирне в тебе. Не карай себе споминами і не журися за будучність. Долю твою вовк не з'їсть. А Терка... Жінки нам не належать, то вони нас вибирають, а не ми їх. І на жандарма того не лютуй. Відпусти його з серця. Він і так до тебе прийде, сам...»

«Як? Нащо?» – вихопилося в мене.

«За хрестиком своїм. Невгомонна душа християнська».

Ті слова тоді видалися мені дуже дивними. Скоро я забув про них. І, як роса з листа, звітрювалася помалу моя осмута.

Коли бук заярів міддю, спустилися ми в долину Вівчарі – в село, ми – у жовто-камінний город Сигот Тут пан Джеордже тримав фармацію. Порядкував у нір: син – бородатий, холодноокий черевань. Про такш кажуть: злости – повні кости. Я хотів іти найматися на чорнову біржу, та старий аптекар покликав мене асистентом (аби не сказати слугою). Матиму в нього стіл, постіль, обшиву, ще й якісь леї на жеб. На що мені без документів ще надіятися?

Поселили мене в сінях при самій аптеці. Я гадкував за стерильним порядком, добував п'явиць, мив баночки, нарізав папір на порошки, розносив готові ліки замовцям, вночі і в неділю виходив на дзвоник. До аптеки мали право вступати будь-коли.

На пам'яті прописана задавнена картина. Ніч, за склом осіння мжа. Бляшаний когут скрипить на даху. Бліки від свічі грають на порцелянових ступках. Дрімають скляниці з латинським клинописом. Та збудилися шальки терезів, на одній ліки, на другій – отрута. Аптекар прискалив око, ворожить щось пінцетом. Хукає на пальці, наче вдихає в кристалики життя. У сінях чекає старий волох у мокрому сардаку. Він постукав опівночи:

«Пане патекароше, Ануца вмирає. У всьому Марамурешу неє таких ліків, які б її підняли. До вас відпровадили. Два дні йшов».

У чорній руці тремтить масний папірець. Винувато сміються дитячі очи.

«Почекайте, чоловіче, тут виноград на таці», – каже пан.

Холодні терези хлип туди, хлип сюди. Завмерли. Аптекар не дихає, щоб не порушити момент дози, момент істини. Ліки готові. Волох нишпорить у мокрому сардаку, а аптекар зсипає йому в тайстру виноград і груші.

«Бог вам віддячить, паночку».

Подяк він не чекав. («Земля і сонце довговічні тому, що існують не для себе».) Часто їздив по хворих, бувало, що і в далекі села. Під вечір сідав коло відкритого коминка і скромно трапезував: легка страва з квасолі чи крупи і незмінно всяка зеленина, цибуля й часник. Часом націджував собі шклярик черленого вина. На столі завжди були горіхи, яблука, сушене грозно, мед.

Повечір'я минало в гербарії, що займав увесь простір під стріхою. Я помагав йому: склеював картонні табли під рослини, носив до художника замальовувати, а коли аптекар купив фотоапарат, я перебивав оту колекцію на цинкові пластини.

День починався в нас рано. Коли я не мав наглої роботи, пан Джеордже часто брав мене з собою на пішу чи кінну прогулькою вздовж ріки. Він називав се «розтрушуванням калорій і струшуванням років».

«Ти уявляєш товстого і дряхлого чоловіка на коні? – запитував мене. – І я не уявляю. Тому йди сідлай кобил».

«Доброї днини вам, добрий пане Джеордже, – ламали в пошані шапки земледільці заплавних полів. – За вами годинника можна звіряти».

Він радо з ними перемовлявся, а відтак сумовито звертався до мене:

«Щастя сих людей – у їжі. У них порожні серця, м'яка воля і тверді кістки. Вони йдуть борозною життя і не знають, коли зупиняться. Вони товчуться між щастям і нещастям. Я вчуся в них мудрости і спокою, бо вони вміють безтурботно приймати те, що їм відпущене небом».

«Вони вас дуже поважають», – сказав якось я.

«А знаєш чому? Бо добрим я роблю добро і недобрим теж роблю добро. Щирим я вірний і нещирим теж вірний. Бо я виховую не їх, а себе».

На ранкових променадах мав він хіть до любомудрування. Пам'ятні мені його розмисли про старість.



«Старість, якщо вона мудра, – найліпша пора життя. Але, на жаль, і вона минає. Якщо весь час користуєшся гострим, воно не може довго зберігати гостроту. Барви притупляють зір, звуки – слух, смакування – смак. І ти повертаєш з верховини в долину, від перезрілости – в дитинство. Чи обіймає мене через се печаль? Коли й так, то печаль моя світла. Бо хіба я міг зупинити те, що мене породило? Хіба робив щось для того, аби жити? І зараз, ненавидячи смерть, вириваючи від неї инших, хіба я можу якось уникнути її сам?

Немає повноти без порожнечі. Без пустоти немає посуду, без пустоти немає ні вікна, ні дверей, ні дому. Тридцять спиць у колесі, але немає колеса, якщо між ними немає пустоти. І ми одною ногою завжди там – у пустоті.

Мені сумно, але не гірко. Я нічого не залишаю, за чим банував би. Створюючи щось, я тим не володів. А звершуючи щось успішно – не гордився. У траві мене зачали, травою я кормився, травою перегодом і сам проросту...

Я знайшов своє місце, вибрав рукомесло для задоволення, я узгоджувався з часом і примирявся з людьми. Я не розсіював свій розум на пусте, нічому не противився і ні з чим не боровся. Так мене навчила Природа, в якої все без насильства, все пройняте благом. Тому я ніколи не верстав химерних планів, а провадив денно свій труд; не силував, а переконував; не роздумував, а брав те, що хотів. Я не сковував своє тіло і давав свободу своїм думкам. Опирався на Природу і уповав на Дух. Був милосердний до всіх і до всього. Тому я сплю без сновидінь і встаю без печалі...

Айно, я давно перейшов свій перевал і готовий зійти в долину вічного спочинку. Бо навіть земля і небо не чинять щось довготривало. Відведений ще мені термін проживаю в радости, в тиші й супокої. Тобі ще скоро, хлопче, думати над сим, але знай, що саме се й називається щастям».

Господи, думав я, які вони схожі й несхожі в своїй волі до життя, жадобі дії – темний і навісний протестант Микола Шугай і штахетний, просвітлений благодійник Джеордже. Як два спади одної гори – захмарений і сонячний. Як кожух верховинця: з одного боку м'яка вичинка, а з другого – груба шерсть. І в кожного своя правда. Чи подоба її...

То був особливий чоловік. З усіма рівний, приязний, велемовний, але й досить закритий. На сентименти в його серці, наповненому роботою, не лишалося місця. Але до мене він хилився, і я прикипів до нього. Брав мене з собою в Букурешт, де я облапгговував його побит. Чекаючи, поки пан Джеордже скінчить свої лекції, я й сам тинявся медичним факультетом. Придивлявся, прислухався. Якось несамохіть тоді я й відкрив у собі дивну проникливість взору. І страхався, і радувався водно. Раз у раз перевіряв себе – і сходилося! Та я й далі боявся вірити сам собі. А признатися пану Джеордже й поготів. Аж доки не стрів на сиготському базарі познаймого семінариста.

Від переповів мені новини з вітцізнини. Помер мій дідо, надірвався з міхом. Терка вийшла за Ружічку, той полишив службу і повіз її в Прагу. Про мене писали новинки, що Шугай з тюрми мене витяг і зробив своїм поплічником. А самого Миколу Шугая вбили. Юру теж. Уся Чехословацька Республіка про се гула. Зарубали сокирами їх же братчики. Повитягали гроші і зголосили на жандармерію. Загребли Шугаїв під цвинтарним тином, на нехрещеній землі. Коли Микола вмирав, переповідали, то пара з нього струменіла. Виходить, замість душі в того перебойці пара була...

Я не вірив казці про пару. Була в того чоловіка душа. Сутемна, бентежна, грішна, але була. З оповідей мого краянина виходило, що згинув Шугай за кілька днів по тому, ж ми розійшлися. Тепер мені знову навернулася на гадку твар того лісового чоловіка. Половина її, як і належиться живому, – жива, а половина – ніби попелом присипана, мертвотна. Мені гадалося, що друга вилиця бакуном прикурена, а то смертна пелена лягла на нещасника. По правді, я вздрів її вже тоді. І серце моє вістувало щось недобре.

Коли несли долі селом потятоє тіло,

Не в одної білявини серце заболіло.

По високу сонце сходить, а по низу зайде,

Ти не знаєш, леґінику, де тя біда найде.

Такі тоді склали про нього співанки.

Вір лише тому, що сам побачив, учили мене. І я вірив лише своїм очам. Очи як очи, та часом мені здавалося, що вони видять себе і своє дно. Так, якби ті образки, що постали колись переді мною, складалися й напластовувалися, як дагеротипи, – в гербарій цілости сього світу. І я вільно міг при потребі ті образки воскресити в живих барвах, розметати, як карти, накласти один на другий і вистежити якісь риси, якісь цятки закономірної схожости, що тягли за собою цілу низанку прихованих подробиць. Часто хапав себе на чутті, що се вже десь бачив, се вже було колись зі мною. І чи зі мною, і чи не уві сні? Виказувалося гак, ніби моїми очима позирає ще хтось, фокусує їх на предмет.

Як я не таївся, проникливий пан Джеордже все розгадав. Завернув до нас якось один панок, скаржився на серце, на задишку, на кволість. Аптекар вислухав його, а мені загадав принести сумішку трав для серця. Я запакував зілля в папір і подав панові. Десь за два тижні той челядник знову зайшов до нас. Посвіжілий на лиці і в добрій дяці. Дякував:

«І дихається легше, і ноги не набрякають, і поїм собі в охотку. Чи довго мені ще пити той гіркий, як сто чортів, навар?»

«Чому гіркий? – подивувався поважний Джеордже. – Ану принесіть лишень той пакуночок».

Хворий приніс. А коли пішов собі, господар ступнув до мене:

«Ти переплутав ліки. У нашім ділі не сміє такого бути. Я гадав, що на тебе вже можна покластися».

«Я зробив се нароком».

«Чому?» – в приязних зазвичай очах старого блиснули недобрі вогні.

Я понуро мовчав.

«Що за баламута?» – сікався він уже по-русинськи.

«Бо в того пана хворі нирки, а не серце», – видихнув я.

«Звідки тобі се знати, сучий ошкребку?!» – клекотав він люттю.

«Бо знаю! – випалив я нічтоже сумнящеся. – Знаю, хоч і не годен пояснити чому. Знаю, що у вас ссихаються груди, але се не сухоти. Знаю, що у вашого сина м'якнуть кістки, а у вашої онуки...»

«Мовчи, паскуднику! Ти коло мене нахапався вершків і відчув себе Асклепієм».

«Ні, пане, мене й самого гнітить те, що я добачаю».

Він тяжко осів на ладу.

«Відколи тямиш се за собою?»

«Відтоді, як той зухабний волох проломив мені потилицю».

Мій пан склепив бліді, як водяна лілія, повіки і тихо самими губами, став нашіптувати:

«Нікому на чолі не прописана його планида. Був у мене один хворий солдат. На фронті його поранило і голову, оглушило, втратив бесіду і ясноту розуму Лікування не помагало. Чоловік опустився, жебрав на базарі, а пенсію замість нього якісь непорядні родичі брали. І раз хтось приніс йому письмо. Воно було від офіцера, з яким той солдат воював. Коли йому читали, бідачина спливав слізьми. Він і до мене носив те письмо і просив перечитувати. Плакав і тулив його до губ, прятав на грудях. Мушу повісти, що офіцер голосився до нього з великим пошанівком, мило згадував веселі трапунки подячно кланявся за вірну службу і нелукаву натуру Вояк-каліка світив промитими очима і гугонів, тужився щось розказати... Я запам'ятав адресу і списався з тим офіцером, просив його загостити на кілька день за мій кошт, на мій пансіон. І той приїхав. Заступав полудень, і я повів його на базар. Німий сидів на звичному місці під липою, з шапкою на колінах. Офіцер пристав збоку і голосно крикнув: «Миха!» Прошак нервово стряс головою, обернувся, і з блідих уст його зірвалося: «Матице Божа! Пане поручику!» Так до чоловіка вернулася мова...

Так і до тебе могла вернутися прониклива видющість, загублена нами за тисячі років. Колись олюднений дикун, щоб не згинути, мусив першим учути звіра, зміряти очима його сипу, вгадати поваду. І мозок давав миттєву рецепцію, що чинити. Він знав, чим дихають його одноплемінники, вгадував настрої і дії ворога за запахом, за мінами чоловічків ув очах. Він поклонявся звіру і рослині, бо відчував їх дух. Був дитиною природи, а не паном її, як нам кортить бути».

Аптекаря цікавило, як і що я виджу. А я направду не міг пояснити. Тоді він повів мене в лічницю, де за головного доктора був його приятель. Вони виводили мені на обзір одного за одним недужих. «У сього набубнявіла печінка», – казав я. У другого: «серце тріпоче, як заячий хвіст». У третього: «гниє сліпа кишка». Четвертий «надірвав килу». П'ятий – «здоровий, шкода заступати йому постіль у шпиталі». Пани в подиві перезиралися. Нарешті доктор процедуру спинив:

«Сей гість не на голу кість. Не марно ти, Джеордже, сіяв ячмінь у болото».

Мордували мене розпитами: як я можу знати, що хворому хибить, коли навіть не торкаюся його, не обзиваюся до нього? Я признавався: на хвору печінку вказують губи хворого, на серце – очі, на шлунок – зуби, на нирки – шкіра, на кров – волосся, на кишечник – нігті, на легені – дихання, на нерви – пальці, на отруєння – запах, на непотребні хвороби – хода...

Пан Джеордже того дня довго лишався в моїй комірчині. За бесідами й північ пробило. Десь озвалося дерев'яним язиком калатало нічного сторожа, і затвердла тиша. Було парко, і мій навчитель розстебнув сорочку. Тоді я й помітив, що шкіра на його грудині прозеленкувато світиться. І стало мені дуже гірко, бо розумів, що се за ознака. Тої ночи я виповів йому одну свою думку:

«Буває, в людини не одна болячка, а дві-три сусідують. І якщо лікувати якусь, то можеш при сьому підживлювати инші. То, може, ліпше не лікувати – і хвороба зжере хворобу. Як ви гадаєте?»

Він кволо осміхнувся:

«Гадаєш, ми лікуємо? Лікує Природа. А ми лише підсилюємо організм, помагаємо йому самому зцілюватися. Тому я й схилився до трав – у них земна сила. Те, що з тіла випалить чи вимиє хвороба, трави поповняють. З первовіку давня людність їла много коріння і з ним діставала й земні ліки. Тепер сим клопотатися мусимо ми з тобою».

На останньому слові він притис голос. Мені так кортіло його втішити:

«Ярінню вже пахне. Скоро в гори».

«Сього дня я чекаю відтоді, як ми спустилися з полонини. Там моє серце і там мій лік. Ти правду сказав про мої груди. Я спалив легені на війні – газами. І якби не літування в горах, якби не горне зілля, я б давно вже топтав трави Господні. А так ще можу прислужитися, можу ще чимось поділитися з тобою».

Я вдячно стис бліду руку, відвертаючи очи від його запалих грудей.

Не старайся бути прикладом для инших. Шукай приклад для себе. Не йди слідом за поганими людьми і дуже не наближайся до добрих. Не роби з людей собі ні ворогів, ні друзів. Але кожного май за вчителя.

Не бійся підкорятися тому, хто тобі близький, – і він стане опорою тобі. А ти – комусь иншому. І тоді матимеш дві опори. Якщо помагаєш людям досягти успіху, то й сам його досягнеш. Може, людяність і приязнь і не дадуть тобі багатства, зате дадуть радість, що миліша за багатства. Немає нічого понад людяність. Довговічність на землі – се вміння довгий час залишатися людяним.

Коло кострищ лісових я не одразу відчув доторк холодного повіву. Дими вже не зализувало в боки, вони піднімалися в небо, як сиві стовпи. Хащові ломи налилися нудотним грибним духом. Вронивши ягоду, кущі барвили свій лист. Роса стала пряною і колючою. Я сушив мох і підбивав ним стіни своєї халабуди. В'язав з папороті снопи і втепляв ними дах. Під стіною сіріла в готовності копиця дров. При ній стіжок сіна для Тиси. На закопаних стовпцях, аби не сягнула звірка, в кошелях громадилися припаси. На зиму я мав грубо зшиту кожушину і дві клаптяні плахти на лежаку. На се пішли всі шкури, які я настарав досі. Стачило борсучого хутра й на чуні. Та все одно зими я боявся. Яка вона тут, у піднебесних заломах, де людського гласу не чути? А скоро вже й пташиного не буде.

Тим часом я не полишав свою роботу в лісі. Верстав третю широку смугу. Там, де було випалено непотріб, і очам просторилося, і дихалося легше. За мною й птаство веселіше ціпоніло. Здорові дерева вільніше розправляли здавлені рамена.

Правив я на кучмату гору з обтятим верхом, наче хтось сколов його, як цукрову голову. Мені давно впав в око сей заломистий горб за чорним запиналом смерек. З далини черленів він розтином оголеної глини. Якщо гора розкололася якимсь робом, то, може, зсув достатньо пологий, аби ним видертися з сього котла. Я підігрівав себе тими міркуваннями і жваво просувався до означеного місця. Стоячі факлі стовпили мені дорогу, аж поки не заступила її болотяна ровінь. Під мохами чвакала і булькотіла темна твань. Я в'язнув у ній по коліна. Роботи додалося. Досі сухе жердя і паліччя я зносив на купи і спалював. Тепер волочив його на болота і мостив собі сухопуття. Якраз роїлася в грища мушва, і я мусив обкладатися димокурами. Скоро я вхопився тропи і вийшов на м'які заляги чорнющого торфу, а далі й на твердінь кам'яних зазубрин.

Сонце влягалося в пурпурову сідловину, коли я ступнув під заманливий обрив. Якась потайна сила турляла мене в плечі, до заростей свербигуза. Скісний промінь теплив густу порість, тьмаво підсвічував щось у глибині. Я рушив на той поблиск. Розсікаючи драчиння ціпком, проліз углиб і обмер: з піщаного наносу визирав облизаний дощами крайчик казанка. Я вхопив його як щось живе, що може втікти. Коли живеш зі здобичі, то очи ледве випереджають твої руки. Поривне хапання передує думці.

Баняк був чавунний, судетського литва, з іржавою дужкою. Хто ж його загубив? Жодної подоби людських слідів довкола я не примічав. Якщо його хтось і лишив тут, то чому присипаний землею? Порода осипів була тою ж, що й на зрізі гори. А що як казанок упав з неба?! – дерся я очима на обвалений кряж. І, може, в купі з ним упало щось іще? Я почав несамовито рубати зарості. Щось м'яке торкнуло мене в чоло. З ліщини звисав шкіряний підсумок. Обшмуляний і всохлий, із закипілим іржею замочком.

Я обережно поклав його на коліна і розпоров клапан. Не встиг і забагти собі, що хотів би там вискіпати. А були там порожнє портмоне з витиском «IR», книжечка з розмитими записами, олівець, компас, складаний ножик, бурштиновий мундштук, відсирілі сіркачі, пляшечка з-під рому, жменька гороху й квасолі, мапа, згорнута цівочкою в целулоїді.

Я никав очима місце, де б присісти, аби роздивитися карту. Із землі стримів стовпець. Загострений людською рукою! Тепер я пустив у діло й ніж, і пальці, й нігті. Обкопував, розгрібав деревину. Округлилося щось буре, тверде з ямами... очниць. Череп! То був людський череп. Такий, як лежав на полиці в робітні сиготського аптекаря. А скільки їх я набачився в анатомічному театрі університету!

Трав'яним віничком обмітав я зжовклі кости – шийні хребці, хребет, ребра, фрагменти кінцівок. Виносив на ширінь, складав на мох. Кістки грудини й ключиця були поламані, може, й шия. Або хтось проломив йому груди, або нещасний упав, забився. Визволивши кістяк, продовжував видовбувати стовп. На метровій глибині він звершувався дерев'яною табличкою. Я промив її водою, виніс на світло. На потемнілій дошці ледве пробивалися випалені букви. Скоріше подушками пальців, ніж очима, я прочитав по-чеськи: «Тут знайшов свій останній привал невтомний мандрівник Іржі Ружічка з Праги. Літо 1934 року Божого».

Я поточився, розпластався на землі разом із стовпом. Голова не снувала думок, а душу обняла мулька тривога. Незбагненні наші путі під небесами.

«Він сам до тебе прийде», – гупали в забрів'ї згадані слова пана Джеордже. І ось він тут, під поруділою шипшиною. Прийшов і покірно склав свої крихкі мощі. Той, що відібрав у мене наймиліше, а самого пустив на чотири вітри. Хлоп-красень, розпусне чадо столичного сановника, пестунчик долі, спокуситель жіноти... Чорні мурахи моторно досліджували зотліле лахміття, шукаючи поживу. Тепер я не мав до нього ні грана зненависти. Лише жалість. Жалість від того, що п'яна привереда пересиченого огира потоптала кілька доль. І свою теж. Та що й кого тепер судити! А тим більше сього неборака...

Мапа розгорталася на півметра і відбивала гірські масиви Підкарпаття. Олівцем велися маршрути. В коричневій підкові гір заштриховане темне кружальце з написом «Cernij les» і згори покладений хрестик з датою 22.08.1934. Ось де притулився Чорний ліс! Ось де моє пристанище!

При свічці розчовпував я розмиті слова із записника Ружічки.

«Чорної слави зажив сей Чорний ліс. Місцеві горяни не те що самі сюди не потикаються, ба навіть худобу не пасуть поблизу. Хоч ягоди там родять дуже рясно, а гриби найбільші і дерева ростуть такі, як ніде довкола, бо земля тут прогрівається, ачей, із глибини самого пекла, клекоче гарячими водами. А зі скал течуть чорні сльози. Ночами хаща стогне, харчить, світиться. Людей там щось «водить», навіть вовк і ведмідь сюди не сунуться. Лише один старець-монах пробрався, та так і пропав там... Але я зійду в Чорний ліс, хоч приятелі мене й відраюють. Я таки вмовив їх завтра спустити мене в котловину лісу на довгому мотузі. Де моє не пропадало! 21.08.».

До рана я не спав. Як скалки розбитого дзеркальця, складав у голові ймовірну картину п'ятирічної давности. Туристи-пражани на карпатській прогульці наслухалися казок і рішили влаштувати собі приключку. Палисвіт Ружічка і тут перший. Місце для спуску вибрали нерозумно – на зсуві гори. Там, де земля тече під ногами. От і зірвався ризикант, либонь, розбився об камінь чи дерево. Ховаючи його, дозвільні люди допустилися ще одного промаху – тіло закопали на самій кручі обриву. Гора поволи зсувається, і груда з могилою Ружічки зірвалася в прірву. Нехай його колотна душа має спокій хоч у засвітах!

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка