Вічник Сповідь на перевалі духу



Сторінка12/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.46 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Я брів своєю просікою, аби набрати ще кошелю-другу торфу для своєї нивки. Набите на всякі мізерини око раптом ухопилося за синюватий стовбур бука. На нім чорніла стара зарубка. Так, то була не природна рана кори, а зарубка сокирою. Тобто лишила її людська рука. І то було раніше, бук устиг підрости. Я чомусь подивився в небо.

На чоло студеними пір'їнами впали важкі волохаті сніжинки.



Не марнуй часу, втискай у нього корисний і радісний труд. Чим більше праці ти ущільнив у своєму житті, чим більше пізнав і відкрив, тим воно довше – життя. Тому день нинішній цінуй більше, ніж завтрашній. І так щодня. Бо тільки те твоє, що дістав ти нині, в оцю хвилину.

... Румуни розчовпали про мої просвітницькі студії, головно про їх український дух. Се їх гризло. Оливу в жар підливали й місцеві докторчуки, від яких відбивалися пацієнти, вдоволені моїм ліком. Довірені людкове приносили тривожні вісті про пильний приціл до моєї персони. Я розумів, що мушу зніматися з насидженого місця. Благо, така нагода підступила сама.

Європу трясло. А з нею і мою Підкарпатську Русь, що в сум'ятті пеленала свою маленьку державку – Карпатську Україну. Мені судилося бути і на її барвистих хрестинах, і на чорній тризні.

Німець зайняв Австрію, стягував ланцем Чехословацьку Республіку, яка так і не дала моєму краєві жадану автономію. Жменька предковічної руської землі під Карпатами, але й ту роздирали свої*

жадібні персти – русини-автохтони, русофіли, полонофіли, мадярони, галицькі емігранти, жиди, усвідомлені українці. І от наприкінці 30-х усе тут забродило, підняло гущу політичного варива. Світ розгледів на мапі сіру цятку, яку хтось красно поіменував Срібною Землею. Сюди з Європи було заслано череду редакторів та агентів.

Плутані поголоски перелітали через Тису: республіка готова дати краєві відносну відрубність, а Німеччина заміряє навіть більше – утворити тут самостійну українську державу. Як можна пропустити таку пригідну хвилину, хвилювалися патріоти. Доктор Панькевич студіював говірки закарпатських українців і для зрівняння їх завіявся в Банат. Тут ми з ним зійшлися, я водив його межи людей, та й сам радо списував собі замашні народні приповістки. Народ , скаже – як зав'яже!

З наукової аналізи виходило, що як би нас не іменували – русини, руснаки, рутени, угрини – походимо з давнього і щирого київсько-руського кореня. І є ми добре школованою і боголюбною часткою народу. Бо ще в кінці XVIII століття, коли просвітництво досить низько стояло і в Галичині, і в Києві, і в Росії, закарпатські українці вже мали латинські школи, де добували освіту, рівну західноєвропейським землям. Ліпші їх вихідці розійшлися вчителями по слов'янському світу. Мій одноземець Іван Орлай – директор гімназії в Ніжині, Михайло Балудянський – ректор університету в Петербурзі, Петро Подій – професор Краківського університету, Іван Заманчик – професор Львівського університету, Юрій Венелін-Гуца – вчений Болгарії. Тож нашого цвіту розсіяно по світу немало...

«Як от ви, – підігрівав мене Панькевич, а ще більше його молодий приятель, що назвався підполковником Січі. – Ваше місце там, де зав'язується своя держава, якій суджено зачати велику соборну Україну. З неба нам упав чин самостійносте, а німці нам допоможуть. Треба братися за роботу повною парою, кожна світла голова на вагу золота. Навіть жиди з нами. Всіх чеських урядників – долі, своїх кладемо! Таких, як ви, там чекають з обіймами. Бо коли ви ще повстали проти чужинського режиму із зброєю в руках...»

Його рот клекотав готовими круглими фразами.

«Батьку мій солоденький, – ледве уклинився я. – Ні проти кого я не повставав. А іржавого кріса підняв на безпутника, що скривдив мою наречену. З того часу зброї в руках не мав».

«Ваша зброя – дух і ум. Се написано на вашому високому чолі».

«Не знаю, що там написано, а прописаних документів не маю ніяких. Як я промину границю?»

«А се вже жура наша», – радісно сповістив підполковник. Від нього пахло ромом і парфумом, а не порохом.

Важко слимака віддерти від череп'яної мушлі, до якої він прикипів. А що вже казати про чоловіка-безхатька, що бодай на чужині та збив собі поріжок. Та я знав, що мушу його полишити, аби ступити з вогню у полум'я.

«Вернешся? – храмовим шепотом допитувалася Юлина. – Чи навернешся ще колись?»

«Вернуся, – відказував я і сам не вірив своїм словам. – Лишаю на тебе і книги, і білу кобилицю, і хижчину. Сокоти їх».

Глупої ночі стояли ми під готаром. Від Тиси тягло рибою. Провідник-румун підійшов до сторожі, щось переказкував і махнув нам рукою. Сіра юрма таких же приблуд, як я, посунула у відхилену ворітницю. Нікому ми тут не хибіли. А там? Сього ще ми не знали.

Земля моя обітована майже не змінилася за роки мого бурлацтва. Ті ж рипучі вози, на них жони в чоловічих крисанях і з піпами в устах. Ті ж червоно шиті сорочки в дівчат. Ті ж пейсаті й носаті шпекуланти коло крамничок. Той же галаман торговиці. І ті ж вуличні ями, повні столітнього пилу. Гейби його надуло з руїн Хустського замку, що зубато сторожить зелений супокій Марамороша. Дві живі сині бинди – Тиса і Ріка – перехопили долину і під Замковою горою ув'язалися в один широкий пас – аж до Дунаю.

Колись Хуст заклали німці. По часі належав він Мадярщині, Семигороду, Туреччині, Чехословаччині. Тепер назву Хуст перекрутили на «Хвуст України». (Тут мовлять не хвіст, а «хвуст», не кінь, а «кунь», не віл, а «вул»). Метке людське око, гострий язичок. Тепер мені самому відкрилась незамутнена картина зав'язку нової держави в зукраїнізованому Хусті, відтятому від білого світу.

Нас шеренгували в строкаті ряди коло церкви. З балкона казали промови чільники уряду і сам прем'єр Августин Волошин, поважний, втомлений добродій, доктор теології. Його називали Батьком, і се йому справді парувало.

«Слава Україні!» – гойкали ми. Навіть якщо хтось промовляв суржиком і язичієм, ми вседно вітали його: «Слава Україні!» Спочатку несміло і врізнобій, а далі рівно і грізно. Аж вороння зривалося зі старих лип.

Забемкали дзвони на вечірню. А може, то дзвонило вже нам...

Коли ми прийшли в будинок команди Січі по вулиці Духновича, на нього лягла сіра тінь від одинокої хмари. А шинки й бовти заливало скупе осіннє сонечко. Мене се не тішило. Мало тішило й инше. Одностроїв на всіх не вистачало, зате прапорами, лямпіадами і факелами були набиті цілі шопи. Зброї теж не було, її тягнули хто де винюхав. Сміливці нападали навіть на чеські жандармські дільниці. Не вистачало й стройових старшин, хоч уряд і дав клич закликати їх з усіх усюд. А коли зголошувалися емігранти, що встигли обсмалитися в світовій війні і підпільній боротьбі, їх відсіювали. Натомість натягували френчі й золоті вилоги на бравих сільських хлопів і студентів, урядницьких свояків.

«Що з нами буде, як настигне час воювати?» – запитував мене з острахом в очах леґінчук з мого села.

«Бог знає».

Бог, може, й знав. Та навіть уряд вірив не в одного бога. Озирався і на Берлін, і на Прагу, й на Будапешт. В уряді був національно свідомий гуцул, був банкір, доктор, професори, писарі. Вони не знали ні військової штуки, ні господарювання на бідному горовому терені. А відтак Прага нав'язала ще свого генерала Прхала, щоб погамовував амбіції українських вождів. І був «батько» Волошин, доконечно чесний, шляхетний, всіма поважаний і в публічному житті надто народний. І народ сим без міри користався. Міністри не могли добитися до нього, бо прем'єр весь час приймав простолюд, вислуховував жалування, розраджував, роздавав посади, гроші, відміняв покари. Батько є батько.

Зате инші декотрі без надмірної опіки ставали собі отаманами і наказували, наказували, наказували «іменем Карпатської України». По селах чинили суд. Невгодних фахівців вичищали із служб, на вулицях хапали сумнівних і, якщо вони не могли переказати українською «Отче наш», – товкли. Як їх колись били мадярські чи чеські жандарми. А тих, хто перелицьовувався й присягався у відданости, цілували й назначали провідниками. Усе бралося на честь і совість.

У кабінетах пріли й шаленіли від невідомости, а на вулицях Хуста усе бігло так красно, так легко й безжурно, ніби й направду се був новий Єрусалим. Незнищенна лірика й романтика витали тут у сльотаві дні 1938-го. Народжувалося якесь велелюдне розрадування. Його носила з собою молода Карпатська Січ. Якщо досі український дух проявлявся потайки, то зараз він збурився і бив завзятим нуртом. Молодь розносила повсюдно вкраїнську ідею в своїй гарячій крові, яку готова була тут же пролити. Розбуджувала волю в одвічно поневоленого люду, просвітлювала його, ширила національну свідомість. Походи з прапорами вирували селами, не вгавала українська пісня, по хижах лаштували читання своїх писателів, грали вистави.

Се було диво: на безвиразній донедавна території постала «українська ірредента». За лічені місяці відродилося одвічне національне плем'я, ожила українська душа. Смілим поступом ходила по вільній своїй землі молодь Карпатської Січі.

Провідав я і своїх. Моя мамка віддалася за вдівця, і тепер на дідовому осідку було рясно дітей. Собі місця я там не знаходив. Притулився в Січовій гостинниці. В походах нас радо годувало населення. Далекий родак, що служив секретарем у міністра, раяв мені ліпший хліб товмача з німецької, та я волів лишатися в гущі людности. Про моє просвітництво в Банаті дізнався і редактор Володимир Бірчак, з яким мене звів колишній професор Матіко. Редактор залучав мене до газет і радіо, та мене охотило більше живе слово на прицерковних майданах, а не покладене на папір, що найчастіше с перекрученим. Хоча я любив послухати того чоловіка з поривною натурою і гострим, як бритва, розумом.

«Найбільше нашої, української, правди в Січі, – світив Бірчак кружальцями скелець, що насідали аж на метелик вусів. – Але ся правда ще дуже молода, без досвіду, часто отаманська, бунтарська. Молодь на перше місце кладе сильне хотіння і чин геройства. За се вона готова скласти голови. А тут не жертва потрібна, а домагання освіти, знання. Треба брати вмінням, а не горінням! Не біймося мужньо глянути правді в очи. У нас немає самовистачальної економіки, немає природних багатств, комунікацій. А з мінеральними водами й вальками в Європу не посунешся. Американський чи німецький вуйко не буде за просто так розбудовувати нам країну. І сторонні гроші, що нині тут крутяться, скоро будемо відробляти дорогою ціною. Все біжить скорими кроками, все міняється... Я чую гарні фрази, добрі накази, бачу натхненних людей, але не бачу ніякого плану, ніякої стратегії. Недарма сусіди називають нас заколотною територією, що загрожує мирові в середній Європі...»

Я й сам почав відсівати в сій завірюсі золотий пил від пустої порохняви. Все можна вбрати в заманливу національну ідею (навіть жиди почали записувати своїх дітей в українські школи). Але впровадити її можна лише з розумом і знаннями. Одної відваги тут мало. Бо й наші вороги мадяри в найгірші для них часи закликали в першу голову молодь: «Учіться, учіться і будьте відважними!»

Та хіба знали наші заповзяті хлопці про духовні цінности, які віками громадив культурний український народ на границі Сходу і Заходу?! А без того могла володіти ними лише зарозуміла гордість.

Кипіли хвилі національного розвою, та не мала наша державність ще національного обличчя. Не було злютованої єдности й однорідносте в праці. Старші помірковано озиралися на задні колеса. Молоді посмішкувалися з них, рвалися вперед і вгору – понад голови чинного проводу. Різні покоління і різні верстви змагалися між собою, не чекаючи й зовнішніх ворогів. І то була серйозна хиба серйозного ділання.

Світ складають не старі й молоді, не добрі й лихі, а розумні і дурні. Легко може натовп висміяти мудреця, і легко будь-яку дурноту вбрати в білі ризи. Ясноголовий і бувалий борець Бірчак вирівнював мої мислі:

«Не раз я подивлявся живучосте українців, не раз схиляв голову перед їх працьовитістю, а скільки разів плакав над безпорадністю різних їх вождів і поводирів!»

Молоді буйні голови на се не оглядалися. Вони провадили непохитно свою тріумфальну ходу. До смерти не забуду ті святочні здвиги людей, понад якими лопотіли наші фани і звивалася українська пісня. В лютому, перед виборами до сойму Карпатської України, повсюдно горіли «вогні свободи». І на гірських верховинах, і на міських плацах, і в сільських посілостях.

Ні мадярська пропаганда, ні чеські гальма, ні польські провокації в прикордонні не збили народного підйому. Такого не чекали навіть свої: 92,4 процента голосів дали за Українське Народне Об'єднання. Тобто – за Україну. У 187 місцевостях гордо біліли прапори – знак 98-процентної перемоги.

То був клич крови, вибір серця, то був світлий промінь, що протинав темряву історії.

Нова правда, нова віра тріпотіли у святкових когортах. Нова надія світилася в очах. Притиснутий гарячими тілами до студеного муру, слухав я з трепетом слова першого сойму:

«На нас знов йде ворог, що знов на наші шиї хоче накласти ярмо, але хай сей ворог знає, що ми вже не ті самі, що були колись. Ми стали свідомі українці, і ми закуштували великого Божого дару – волі. Тому хай сей ворог знає, що ми тут! Наші душі завжди будуть вільні – українські!»

Вночі проти 14 березня запукали в Хусті перші постріли. На ранок хтось покрадьки вивішував мадярські прапори. З Севлюша наступала регулярна мадярська армада. Ледве спеленана Карпатська Україна була віддана їй на поталу. Німеччина зреклася її так само легко, як і подала їй надію. Понуро брели в бік Румунії чеські жовніри. Вони втікали. Січовики кинулися відбивати в них зброю, щоб самим боронити свою землю.

Не озираючись на розгублений уряд, самі гуртувалися в чоти і сотні. Доброхіть заявлялися кадрові старшини, яким раніше не було довіри. А скоростиглі полковники перевдягалися в цивільне і викидали револьвери. Такі потрібні тепер дітям, щоб мали з чим іти в оборону.

Старий сотник з одвислим вусом, у збитих чоботах землероба шикував ряди. Його набите око вихоплювало стрільців для передового загону.

«Ти, ти, ти», – туляв жовтим пальцем у наші груди. – «Будеш мені за вістового?» – запитав мене.

«Ні, я піду в стрій з усіма».

«Тоді візьмеш машінгвера. Чотар дорогою навчить, як з ним порядкувати. Не маємо часу на маневри. Там будемо вчитися».

Кожному третьому давали кріса. І кожному – по 10 патронів. Люди з хідників простягали нам цівки – хто ловецьку фузію, хто, либонь, ще турецького мушкета, хто іржавого гвера з Першої світової, хто завитого у масну пеленку пістоля.

Радіо голосило над головами промову делегата сойму:

«Вже почислені дні, а може, й години нашої самостійної Карпатської України. Вже почислені дні, а може, й години, коли на наші карки знов захоче сісти наш лютий ворог. Але не почислені ні дні, ні години життя великого українського народу! Ми тут падемо, але не паде великий український народ. Він живе! Він пережив татарщину, пережив неволю різних сусідів, але на наших очах він збудився і став до кервавого бою за свою самостійність – за право на своє життя!»

«Слава Україні!» – гукнув сотник.

«Героям слава!» – відізвалися ми і загупали по мокрій бруківці.

Викресалася пісня:

Там скачуть карі коні, там свищуть гострі стріли,

Б'ють шаблями – вправо, вліво, щоб серце не боліло – дагей!

З Чиряті і Бартуш голосили инші чоти:

Народи, станьте! Йде ваш судний день,

Сини землі, мечі до рук беріте!

Дзвоніте на тривогу, йде огень,

Дзвоніте, гей дзвоніте!»

Ізянська сотня тягла свою:

Ми – світанок Підкарпатгя,

Ми – пролог великих днів!..

З тисянського порому спішили до наших лав кривичі: «А наш батько Волошин іскликає всіх старшин...»

Так дзвонили співанки, а прем'єр насправді мудро закликав до иншого:

«Проти нас іде правильна мадярська армія, проти якої не встояти неправильній, наборзо зорганізованій Січі. Не бийтеся, а бережіть ваш найцінніший дар – життя. Вашого життя й вашої праці потребує Україна більше, як вашої смерти».

Та се не чули. Не хотіли чути. Ми, діти землеробів, вперше йшли на поле не орати й сіяти, йшли – вмирати. Мартове поле тоді ще ледве пробуджалося на сівбу – і ми засіяли його собою.

А далі було те, про що знають усі. І про що не знатимуть ніколи, бо тайну ту забрали з собою навіки ті 3000 караників, що йшли проти залізного вітру з прапорцями.

«Ті вояки, що мають патрони, нехай чатують коло того, хто має кріса, – повчав нас сотник, коли ми вгрузли коліньми в мокру рінь. – Як він упаде, беріть його зброю і нетрачені набої».

«Які ж ми вояки, якщо не маємо чим стріляти?», – докинув хтось несміло.

«Ви більше, ніж вояки. Ви – лицарі».

«А що то таке?» – спитав инший.

«Лицар – се чоловік з лев'ячим серцем і з помислами янгола, – суворо сказав сотник. Підійшов до хлопчища і поклав йому руку на чоло: – Ти – лицар, устань із колін!»

І так підходив до кожного. І ми вставали, не боячись свисту куль. І билися ми, як леви. Пазурами, зубами, іскрами ненависти з очей. І вмирали, як лицарі, бо не встигали набратися страху. Земля нас тяжко відпускала, зате легко приймали небеса.

Ота війна не була війною, і ми не були героями – я не знаю, що то було. Але знаю твердо, що жертва та була немарною. Не для мертвих – для живих. Для тих, що поспіхом вибиралися в еміграцію (писати мемуари і навчати боротьби звіддалік). Для тих, що рахували тіла по Тисі і в заціпенінні проводжали їх перстовими хрестами. Для тих, що ссали молоко з розшитих черленим хрестиком грудей. І навіть для тих, що стріляли з танків і гармат у розхристані студентські тужурки.

... Його, молоденького розтерзаного семінариста, підняли з грудомахи тіл і приперли до верби.

«Зречися, хлопче, сеї дурости! Ти вже й так сповна лигнув зі своєї чаші. Зречися по-мадярськи. Будеш хліб білий їсти, будеш вино токайське пити».

Він хитнув обважнілою головою.

Пишновусий егерський капітан ступнув до нього і пильно глянув ув очи, як сину:

«Що є Карпатська Україна?»«Ніщо», – розтулив дітвак скривавлені губи.

«То чому за неї вмираєш, дурню?»

«Бо вона для мене все!»

«Тоді й маєш усе!» – скреготнув зубами капітан і махнув гонведам рукавичкою.

Що було, то було. Як було, так було. Того не злиже з нашої пам'яти ніщо. Я про инше думаю, озираючись у скорботний березень 1939-го. Була така людність – хінці, вони виробляли найліпші бритви зі збитих кінських копит. Ті, б'ючись об каміння, тверділи на крицю. Так тверділи й ми.

Час розбереться у всьому, а згодом і люди.

Мене не раз питали: чому ви не схиляєте молодих бути щирими українцями, любити рідну мову, шанувати свої традиції, відбувати церковні церемонії?

Я схиляю їх до того, аби бути щирими людьми, берегти чистоту слова, шанувати людяність і не звертати з дороги до Бога. Бо як бути без сих скарбів тому, хто в подорожі, хто в шпиталі, в тюрмі? Як їм бути, коли довкола немає нічого рідного, ні до кого обізватись, і церковні куполи далеко? (І я так жив, і не один рік).

А коли людина запопаде більшого в душі, то менше її саме собою діткнеться. Очи ведуть ноги. Голова підказує очам дорогу. А серце – показує Путь. Хто се матиме, той вибере сам, як йому бути, як чинити, як розмовляти і як молитися.

Твоїм законам, Господи, скоряється навіть сніжинка. За ніч вибілило весь довкільний світ. Зникло стоязиччя птиць. Хащоба оголилася, скулилася, принишкла. Навіть поточина примовкла. Лише смереки старечо покректували.

Того ранку я вперше став на лижви і зачовгав у сіре безгоміння. Спізнений лист лягав на сніг, як сажа на полотнину. Доторк гілок одна до одної віддзвонював на півверсти. Нові, непізнавані шерехи змушували завмирати і оглядатися. Я знайшов поміченого бука, того, що вкрав мій сон на цілу ніч. А з ним і перший сніг, провісник нової пасмуги мого пустельного тривку.

Я знайшов якусь сухарину і зіп'явся нею вище. Тепер, у від біленій ясности, міг обстежити зарубку ще раз. Обмацав пальцями. Була вона дивною, не на два, як звично, а на три замахи. Повздовжній ярочок розсікав поперечний. Кора там закипіла, затяглася, та все ж то була стара засічка. А разом виходило – як хрестик.

Я зіскочив на землю, оглянувся довкола, вгадуючи напрям пошуку другої значки. Вперся хребтом у бука, обтулюючи лопатками його стовбурище. Задубілі нутряні соки нічого не шептали мені. Якщо буду обходи ти всі дерева навсібіч, щоб знайти инпшй затин, ся розвідка забере тиждень. Сліди може замести, прибити снігом і я зіб'юся. Тут треба думкувати по-иншому. Той, хто значив, мав щось на меті. Чому – хрестик? А що як його промені і вказують напрямок? Але котрий з них?

Я рушив на лівий прямовець. Добре, що дерева взимі відкриті, їх кора – як борозни на твоїй долоні. Прислухаючись до ритму дихання, до сягу кроків, угадував, де б мала бути чергова зарубка. На дев'яностому ступні несподівано відчув, що наближаюся. Так я вгадую близьку грибницю, нору, гніздо і не можу пояснити, що виводить мене на них. Десь на сотому кроці дерево явило свій рубець. Невідомець не лише значив напрям, а й міряв піші відтинки. Для чого? Для кого? З тим інтересом я простував далі, надибуючи нові й нові зарубки. Доки не вийшов на голу проплішину. Сніговий покрив між підліском і скалою білів, як лист, пописаний слідами якогось звіряти. Скоро мені належало навчитися читати й сю книгу лісу.

То куди я прийшов, до чого мене вивели карби загадкового провідника? До камінної стіни тулилося сімейство чорних сосен. Височезних, у півсотню метрів. Таких я ще не стрічав на своєму віку. Одне дерево, давно скрушене, переламане навпіл, втомлено вперлося в скалу, дотлівало. Я обникав довкола кожен сажень, та нічого прикметного не втямив. Короткий зимовий день пригасав. Спустошений, розгублений, брів я назад, міркуючи: до чого ж вів мене той хрещатий путик? Чи від чого?

Ледве дочекався завтрього світання. Новий день почав біля урочного бука з першовиявленим затесом. Звідси подався в протилежний бік – за правим променем хрестика. За якусь сотню кроків – новий карб на дереві! І подальший. Чим далі я вглиблювався, ліс світлішав, ставав чистішим. Пала деревина траплялася рідше, а відтак і зовсім зникла. А далі моє око вхопило те, що змусило задеревеніти серце: з пречистого снігу стримів обвуглений прикоренок. Один, другий, третій. Я зіпрів, і козяча доха була тут ні при чому. Переді мною простягався дзеркальний відбиток моєї праці. Ніби земля обернулася під ногами і привела мене на місце, звідки я вирушив, де досі ревно випалював сухостій.

Від тої притичини мені закрутилося в голові. Гоп, що се?! Сніговий у етил нестійкий, під ним шемрають струмочки – приховані жили землі. Може, твердь під снігом якось собі рухається, живе окремішнім життям? А може, тут справді «водить», як написано в нотисі Ружічки? Я мусив виповнити свої страхи до кінця – пішов уперед, за дороговказом, який, виходило, мав вивести мене на мій обжиток. Але чому не виджу озерця, коло якого я призупинив чистку лісу? І чому сих зарубок, якщо ходив тут, я не бачив раніше?

Зате побачив я инше – криничку, складену з чорних бервен, з видовбаним жолобом, з якого цямкотіла вода. Я напився з жмені твердої, як скло, крижаниці і зрозумів: тут я не був. Тут був хтось инший. А може, ще і є. Нараз прохопилися на сторожу всі чинники ловця – нюх, зір, чуття, насторожився кожен пухирчик шкіри. Та сторонньої присутности я не вчував. Лише поземець кушпелив довкола сніжну порошу.

Я рушив далі – слідами чужої руки на деревах. Лісова ділянка була добре впорана дбайливим тайником. Хазяйським оком лісовика я примічав, що й галуззя було прибрано. Очевидно, на розпал. Навіть у дикій пущі вчувається якась розрідженість, обжитість простору, коли наближаєшся до людського житла. Я се відчував. І за якісь хвилини прибився до нього. На узвишші, під надбрівком гори темніли двері. Двері в печеру, здогадався я. Ступив до них і несміло торгнув нетесану дошку. Двері, примкнуті зсередини, не зрушилися. Дошки були грубої обробки, зате добре підігнані і збиті дубовими цваками. Так наші дідове колись піднімали в небо гостроверхі церкви – без єдиного гвоздика.

Двері не піддавалися. Мені довелося потяти бучка і застругати клини, аби встромити в прощілину. Тоді брамиця ворухнулася, натужно подалася. З горової ями дихнуло цвіллю, тліном. Мене замлоїло, аж мусив жбухнути в лице жменю снігу. Сніп дверного просвітку протяв павіси павутини і здушливої потерті, що сипонула згори. Коли очі звиклися в напівпотемку, я побачив посеред підземелля закинуте огнище – дим від нього мав облизувати стіни і виходити через шпари в стелі. Усе було закіптюжене, затягнуте чорнотою. Я оглядав нужденний обжиток: одна лавиця низька, друга – вища, що правила за стіл; ялинова розсішка, на якій висіла шматина; бляшаний кухлик і горнець. У стіні було вибито неглибоку пройму, в ній припасовано зчорнілу ікону і лампадку. Крізь сажу на дошці пробивався знайомий до щему в грудях золотаво-теплий лик.

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка