Вічник Сповідь на перевалі духу



Сторінка13/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.46 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Я зняв шапку і перехрестився, вгадуючи наплив знайомої втіхи. Під дальньою стіною горбатилося щось схоже на лежанку. Те, що я побачив на ній, змусило мене зняти шапку вдруге. В зотлілих шатах, набитих пір'ям, лежали костисті мощі. Кисті рук з обтягнутою, як у птиці, зморщеною шкірою покоїлися на грудях. Між пальцями – згарок свічі. Череп неначе облито старим воском. З-під скуфії вибивалися довгі білі пасма. На землі лежав дерев'яний хрестик, мабуть, випав із руки. Я підняв його і повернув на місце. Тоді прочитав коротку псалму» на відпущення гріхів померлого.

Втім, гріхи йому, здогадувався я, відпустилися вже. Про се свідчила нетлінність мощей. Яким не було моє потрясіння побаченим, а рівно й розуміння, що тривожити спокій схимника не гоже, – я був живий і думав про живе. Оглянув грот пильніше. За дверима я намацав сокиру, лопату і поперечну пилу. Інструмент був спрацьований, іржавий, затуплений, але ще годящий. Золотий інструмент! Не спам'ятаю, коли я ще так тішився в житті, як тепер сій знахідці. І ще раз відміряв поклін хазяїну пристанища.

На порозі я спохопився і подумав, чи не поховати його по-християнськи. Але закопати в землю кости праведника без чину відправи – хіба се належне поховання? У сьому склепі, де він перейшов у засвіти, кісткам буде ліпше. Я сховав на грудях ікону і вже хотів намістити двері, щоб надійно підперти їх знадвору, як зобачив на кам'яному причілку купку берести, перев'язану ремінцем. Ті клапті добряче поточила шашіль і з'їла плісень. Я вибив порох, розв'язав сувій і побачив, що се писальні листи. їх я теж долучив до ікони і вигулькнув у свіжу студінь. Конче треба було остудити голову, розвіяти сум'яття, що напливло від стрічі з другим уже мерцем.

Нетерпіння зазирнути в луб'яні листи палило мене. Щойно прибився до свого дому, розпалив у печі, приліпив до столу свічку і розклав крихку бересту. Там, де писано було чорнилом із сажі, ряди буквені начисто зблідли, вимерхли. Дещо ліпше, та й то урватими клаптями, збереглося письмо, виведене напаленим гвіздком.



«Дерева ростуть з неба. З неба прийняло мене дерево і прихилило до землі. Звір віддав мені свою печеру, птиці зігріли мене, ріка нагодувала, а коза дика напоїла молоком...

... Круг мене ліс. І в мені ліс. З котрого легше вибратися ?

... Тиша мені промовляє більше, ніж усі людські уста...

... Все, що я бачу тут, – знаки Його присутности...

... Я втік від розбещености розуму і волі. Я втік від тих, що гріх, як скарб, заповідають дітям. Вони товстошкірі, боязкі й нудні, і люблять боротьбу. Вони вічно будуть правити сим світом... А я – земля, що носить їх на собі. Я мала людина, котра забула, що вона мала. Я кулак, що вдарив у мур...

... Я шукач мовчань. Я ловець думок. Я сівач розмислів. Я даритель шматочків душі... Я ділюся ними з усіма живими створіннями, що мешкають поруч. Я ділюся своєю радістю. І се обертає саме моє життя в радісний дарунок. Я вчуся дякувати за сей подарунок. Ним я загороджуюся від страждання і болю. Так страждання і біль набувають сенсу...

... Смерть теж радість, сестричка, що готує нам дивовижну мандрівку...

... Ніколи я не мав стільки вчителів, як тут – небо, ріка, дерева, трава, гора, камінь, комашка...

... Бодай тут мушу вберегти те, що віками непорушне в Добрі...

... Тяжким був лавровий вінець у миру. Зате який легкий мій хрест...

... Вони шукають мудрість, не розуміючи, що таїнство усміху вище за загадку мудрости...

... Чекай, усе з'явиться несподівано. Чекай... Малими мірками тобі дасться, але те, що чекаєш. Те, що належиться тобі...

... Від тебе не чекають неможливого. Зроби можливе. Від тебе не чекають досягнень, серця чекають... Ти так мало маєш, та сього досить для Батька... Випусти віжки із своїх слабих рук, дай себе повести...

... Роби не те, що тобі корисно, а те, що покликаний робити. В сьому твоя користь... Не втрачай своєї природи, не марнуй тіла, від трудів май задоволення... Сій розумною міркою – і матимеш найбільше плодів...

... Не рівняй себе з иншими. Ти є ти...

... Піддайтеся всьому, що вас розпинає. Бо то – спасіння... А розпинання будуть. І будете пасти звірів, бо люди не дадуться. І мало їм буде, ясновидцям темряви, гори нерукотворної. Принесуть Голгофу і сюди. І мало буде одної Голгофи, носитимуть її з окраїни в окраїну. Та згладиться врешті й вона, як усе згладжують руки Майстра. І урветься ланц, кутий ненавистю й гріхом. І впаде глуха кошара, і розділяться отари. І з упослідженої окраїни постане Украйна – кріпка, пишна і благодатна, як новий Єрусалим. Бо так ведеться, що хромий віл стає першим, коли череда повертається. Та до того перейти належить не один чорний ліс...

... Що приймеш, те матимеш. Якщо втратиш, матимеш удвічі...

... Приховуй добро, що робиш, зате відкривай те, що доброго роблять инші...

... Полишай дім страху. Будуй собі дім любови... Як листя кукурудзяне обнімає качан, так любов обніме тебе. А як дозрієш, то вилущить з тебе добірне зерно, і замісить муку, і спече хліб Життя для бенкету Вічности...

... Дім твоєї душі – твій храм, двір твій – твої небеса, праця твоя – твоя молитва. Не розділяй їх. Нехай у молитвах буде те, що ти робиш, чим живеш, з ким живеш. Тоді сподіванки і будуть твоєю молитвою. Тоді тіло буде підперте духом, а дух – звеселений здоровим тілом...

... Життя щоденно щось дарує тобі. Даруй і ти. Шукай кому і чому віддавати себе. Твоїми руками говорить великий Даритель. Сад віддає плоди, аби відновитися. Корова дає молоко, аби жити. Квітина дарує свій мед бджолі, аби стати плодом. Віддаровуй і ти набуте – і матимеш вічно...

... Люби весну радости, та приймай і зиму печалі. t Смакуй мед здоров'я, пий вино насолоди, та не відвертай уст від гіркого трунку, коли в час боли піднесе тобі Лікар...

... Твої руки не твої руки, твоя голова не твоя голова, твій хист – не твій хист. Се дано тобі для служби...

... Не шукай самого себе – тебе давно знайшли. Ти там, де належить тобі бути. Чи серед людей, чи серед вовків, чи серед дерев. Ти вдома...

... І коли замкнуться твої очі, серце лишиться відкритим...

... Заповідаю вам сей ліс, упокорений, намолений і надиханий. Заповідаю його чари і його багатства. Там, де черлений вовк п'є, тече черлена вода. Спраглий нап'ється, а розумний великий хосен матиме...»

Я й досі тримаю в пам'яти ті коротенькі дрібки розмислів. Ніби й ні про що вони не повідали, та лягли на мою душу, як небесна роса. Зчитуючи ті прописи, я наче розпізнавав довкола знаки, карбовані Майстром. Як живі ясні світлячки в глухому терновищі.

Який дух подвизався в печерній ямі? Яка криниця людської мудрости точила звідти?

Раненько я вклонився ще раз тій катакомбі, поклав на порозі свічку. І ховав від вітру в долонях пломінчик, доки він не вигас. Він грів не стільки мої руки, скільки серце. Воно наповнялося призабутою радістю синівства. Я не знав імени схимника, та хіба се щось важило. Я бачив, відчував подвижництво його земного переходу. Мабуть, се був чернець, про якого згадував Ружічка.

Дивовижним було те, що я ніби ступав у його слід. Чи се був випадковий збіг? Чи його дух, що витав над лісом, напоумлював мене? Не було мені відповіді. Та я й не допинався її. Як там писано: «Не шукай самого себе – тебе давно знайшли...»

Я торкнувся губами кривої клямки на дверях: «Дякую, отче, за крихти любомудрія. І дай мені благословення на сю юдоль».

Нечутний у верховітті птах тріпнув крильми – і посіявся мені на голову срібний крижаний пилок. Так я був похрещений снігом.

Много можна повісти про те, що було зі мною далі. Про мої труди і дні, про знегоди і просвітки, про втрати і втішні добутки. Про те, як привалила мене в хатчині лавина і кізка зігрівала моє непритомне тіло, вилизувала мої рани – і ми продихали в снігу діру і порятувалися; і я знову ліпив-обновляв у морозній цілені своє розорене житло...

... Про те, як одного дня, залишена без сіна, пропала коза і я здер у пошуках весь білий світок, і ревів, як ведмідь, від розпуки; а вона заявилася в провесінь – космата, веселоока, з одвислим черевцем і до першої паші привела двоєчко зозулястих збитошних козенят...

... Про те, як посіяв я на піщаній обмілині, придобреній торфом і козячим гноєм, і пташиним послідом, насінини гороху, квасолі й гарбуза; і вони проклюнулися, заврунили, тужавими ліанами полізли на тички; і я обніс свій городець ліщиновим плотом, розпушував, поливав, полов, вершив радісну працю земледільця; а з нею росла і моя нутряна радість, бо труд на землі – то любов зрима...

... Про те, як, слухаючи світ, навчився я чути своє серце, розуміти своє тіло; як навчився засинати на ногах і в снах читати очікувані відповіді; як навчився поглядом обеззброювати звірів і вдихом розгадувати тайну трави; як птиці показували мені поживу, а листя – час днини; як пучками пальців навчився я чути наближення дощу, а волоссям – прихід грози; як пізнав віщування зорепаду, мову ріки з берегами, бесіду вітру з пожухлою травою і потаємний смисл відлунку, що посилає скала скалі...

... Про те, як великий світ посилав мені згуки і знаки: понад верхами гуділи темні череди бойових аеропланів, і за різнобарвними їх черевами я догадався, що йде война; і один ширяк вронив на закрайок лісу (якраз на тому місці, звідки починалися карби схимника) сліпу бомбу, яка вивергнула височезну білу ялицю і поклала її вершком на карниз урвища; і та притичина розпеленала мені сутність перших рядків луб'яної грамоти печерного старця: «Дерева ростуть з неба. З неба прийняло мене дерево і прихилило до землі...»; і тоді я зійшов зрушеною ялицею, як драбиною, в небо і став на скельний гребінь, що відкрив мені безбережний обшир полонин...

... Про те, як я нипав ночами, як сновида, на вольних просторах, спрагло ходив людськими стежками, а не звіриними; як напав на земляні дикунки, повні убієнних вояків, і на бетонні льохи з обпаленими тілами; і стягував тих нещасних, що недавно були ворогами, а тепер побраталися смертю, до одного рову і загрібав, бо так пристало робити з людськими кістками; як міг, загладив оту бійню землею і увінчав мирним хрестом; там я розжився на добре вбрання, майстершик, годинник, бритву, папір та писало, на німецький карабін гвинтової нарізки і скриньку патронів – тим сіромахам се вже не хибіло, а мені, хащовому галайді, само просилося до рук...

... І про те, як запримітив мене в місячному обливі старий вівчар, що перегодя назвався Олексою, і впав на коліна із зойком: «Воскрес святий чоловік! Благослови, отче Лавре». – «Не святий я і не отець, а радше син вам» (хоча що дивуватися: вицвілі косми на голові й бороді робили з мене дідища); звідтоді мали ми з Олексою потаємні стрічі, вівчар виносив мені в бесагах крупи, муку, олію, сушениці, мило й нитки, а від мене забирав у долину сухі гриби, шкури, різьблені з дерева бавки, зілля, масті і настоянки з прописами, як і від чого їх заживати; поголос про безіменного знахаря ширився Верховиною, і ліки замовляли аж з Мукачева, Дебрецена й Лемберга...

... І про черлених вовків варто згадати бодай попасом, бо й вони через монаший зшиток прийшли в мою явність. За чотири роки я злучив очищений до мене блаженним Лавром лісовий терен з моїм. Се означало, що половина хащі була впорана. Тоді я дався на північ. І коли розвідкова просіка була викінчена, відкрилася ущелина в скалі. Я запримітив, що звершення шмата роботи завжди підносить мені якийсь дарчик. Між брил звивався згори потічок і біля підніжжя сіявся рясним водоспадом. З болітця хлебтали воду два вовки. Та які! Були вони більшими за вівчарського пса, мали широкі голови, мохнаті стоячі вуха, притуплену морду і довгий пухнастий хвіст, як у лисиці. Шерсть була черлена, на спині темна, а на животі світла.

Я ніколи не видів такого звіра, хоча й чув від поважного Джеордже, що йому стрічалися рідкісні дикі альпійські собаки рудої барви. І що вони дуже люті, зграями кидаються на оленів і кіз, шматують їх на місці. Людині теж їх варто стерегтися. Мені сі звірі ще нічого лихого не заподіяли, і я вистрелив у небо. Вовки пружними скоками шусьнули в хащу.

Камінь ущелини громадився грудами іржавої руди. Від сього й вода здавалася черленою. Я пив пригоршнями і хлюпав собі на розпашілий вид. У борознах долоні лишилося кілька блискучих крупинок. Чи мені здалося? Підсунув під бризки шапку, вода хлюпотіла через вінця, а на споді танцювала золота насінина. Золото! Зміїстий потічок вимивав із черленої скали золото. Схимник натяком згадав про сю жилу, др якої сам він лишився байдужим. Тепер вона відкрилася мені – як плата за роки лісових труднацій. І смішно, і грішно. Я не знав, чи придасться мені колись золото, але, маючи хазяйську хіть, не міг пустити се на марноту. І став добувати золото, як добував хліб насущний, чи сіль, чи гойні трави.

Я сплів щільні лотки з мачули і вистелив ними русло потічка. Золоті лусочки осідали на кострубатих згинах. Раз на тижні я визбирував їх і зсипав до шкіряного рептушка, якого ховав у дупло ясеня. Чубатому дятлові, що зазніздився на моєму дворищі, ота хованка не заважала.

Пересипаючи якось золотий пісок у руках, я подумав: немає повного щастя в житті, лише крупинки його; немає цілої правди, лише піщинки її. Золоті піщинки правди, які належить збирати й громадити у скарб.

Кождий, хто прагне чуда від долі, від людей, від Неба, – чудо в тобі! Поглянь у дзеркало добрими, усміхненими очима – ти одне з чудес, сотворених Творцем. Він хотів створити тебе саме таким. Таким ти Йому потрібен. Будь собою! Приймай себе! Радій собі! Заглядай у себе – і знайдеш у сій криниці все. Бо дано тобі все, що потрібно. І понад се.

Переходили дні за днями.

Дні як дні, дні як роки і дні короткі, як заячий скок. І в їх протяжній низанці прийшов день, коли на скалі, в колесі висхідного сонця, явилися Божі люди. Вони, як чорні крем'яхи, стояли над урвищем, не подаючи голосу. Та я почув їх німе волання. Стовбуром ялини я дістався звично верха і вклонився прибутнім. їх було восьмеро, темна одіж поруділа на сонці, а в зморшки облич в'їлася курява. За плечима вони тримали, як свою долю, діряві жаливляні мішки.

«Брат Лавр покликав нас сюди», – мовив найстарший із них, що спирався грудьми на неотесану патерицю.

«Ви добре дійшли», – сказав я і поміг кожному спуститися в лісну чашу. Се було нелегко, бо ніхто з них не хотів випустити з рук своєї ноші. Пізніше я дізнався, що несли ченці книги, ікони й церковне начиння, яке вдалося спасти від погромленого прийшлою владою монастиря. Дивом і самі порятувалися, бо инших похапали й запакували в худобні вагони.

Перед печерою братове вклякли. А далі цілу ніч молилися при мощах. Я поклав їм на поріг воду.

Другого дня ми видовбали в горі крипту. Камінь – диво дивне! – піддавався, як сир. Встелили нішу мохом, умостили кости блаженного Лавра і замурували. По відправі я кожному простягнув завиту в листя печену рибину і корж. їли вони стоячи і мовчки, як у дорозі. Наївшись, старий чернець облизав кленовий лист і всміхнувся дитинними очима:

«Тепер лише Господь знає, куди нам іти».

«Ви дома», – сказав я. А подумки докорив собі, що мовив се, як хазяїн.

Смішна людина в своєму мізерному марнославстві. Ченці босоного топталися на сухій глиці, а над ними могутніми банями здіймалися зелені храми смерек. І я мимобіжно стовпив очима вигідне місце під зруб для келій, горбок для церковці. Долоні аж хапав солодкий свербіж за топорищем.

Раптом старий монах легко нахилився і поклав голову до моїх ніг:

«Спасибі тобі, добрий самарянине».

Я настільки збентежився, що не знав, що на се й ' сказати. Хіба що запропонував їм своє житло, бо сам міг перебути і в колибі. Отці на се не пристали. Було рішено, що поки збудується якась обитель, вони розмістяться в печері преподобного Лавра. Тоді, радив я, треба розібрати камінну стіну, якою усопший чомусь перегородив простору печеру. Паїсій (так звали найстаршого) і се відхилив:

«Ми будемо гостями, наймачами сієї чудовної келії, і не сміємо порушувати її первісного укладу».

Тіснява й темрява, в якій вони замешкали, гнітила мене, але не їх. (Пізніше, коли ми розділяли колодами кожному окремий закуток, мене ще більше вразив розказ о. Паїсія: келія мала бути два на два з половиною метра, а зависокою лише настільки, аби насельник не бив головою в стелю. Тісна, давка комірчина, нора, що наганяла тугу. Як я не просив не жаліти дерева, розпросторити кімнатини, настоятель був непохитним. Для себе він наміряв келію ще вужчу, ще тіснішу. В ній умістилося лише суворе дерев'яне ліжко, дошка-столик та ікона на стіні. Перегодом збагнув я суть того облаштування. Стіснений простір помагає монахові приборкати себе, самозаглибитися, звернутися до свого серця. Не знав я тоді, що сей досвід колись придасться й мені.)

А тоді треба нам було з чогось починати. І почав я з ясенового дупла. Нишком передав жменьку золотої крупи Олексі, а той виміняв її на пили, сокири, рубанки, ковані скоби й завіси. Та й годувати артіль треба було чимось.

Двоє з общини зналися на теслярстві, один, брат Неофіт, навчався різьбярству в Кавсокаливі на Святій Горі Афон. Та й инші, вимуштрувані безнастанним послухом, пожадливо хапалися за всяку роботу.

Зрушене з насиджених місць, гнане з трьох монастирів, святе зібрання стало до роботи, як бджоли, з мовчазним завзяттям і наполегливістю. Тут, у безгомінній пущі, засподівалися вони на тривке засновництво. А може, просто раділи усамітненню Боголюбивої мети.

Отець Паїсій твердим троєперстієм благословив перші потуги. Цюкання сокир і вищання пил повнило ліс від ранньої зорі до вечірньої. Відтак під скалою правилася вечірня. Урочисті голоси, радісні й чисті, луною відбивалися в черленій ущелині, бриніли над потоком, підносилися над густим пралісом до небесних звізд.

Потім ми бідненько трапезували, а котрийсь із братів при скіпці читав щось із Письма. І я не раз добачав, як крижастий і бровастий Кирило ронив від розчулення сльози в миску. Брат Кирило «плекав мовчання», жив у безмовности. Та не тільки сльози цяпали в його потраву, Кирило підливав до їжі воду. Спочатку вибирав пучками густе, а рідкий останок випивав із миски.

«Чому він так чинить?» – насмілився я запитати наймолодшого з ченців, брата Георгія.

«Аби їжа не була такою смачною», – відповів той з ганьбливою усмішкою.

«І босий ходить по трісках, ноги кривавлять», – додав я.

«Брат Кирило пригноблює тіло. Але що якась там колючка проти цвяхів у тілі нашого Спасителя...»

«А мовчати він скільки буде? – не вгавав я. – Довго?»

«Се як Господь укаже. Мовчання – найкраща музика. Даруй, брате, мені з тобою приємно розмовляти, та ліпше перейти до молитви. Бо хтозна чи матимемо ми завтра сю розкіш».

По вечері якийсь час вони відпочивали, а опівночі котрийсь будив усіх на «правило» – молитовне чування. Щоб не гаяти час на переходи, я склав собі поблизу колибку і чув сей дружній проникливий гомін:

«Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас».

Так починалася найсолодша і найсильніша в світі молитва. Сам отець Паїсій ніколи й не лягав, спав сидячи в кутку, в одязі й сандаліях з автомобільної шини – як воїн на варті, завжди готовий, коли його покличуть на сторожову молитву. Молитва була безупинною працею їх умів і сердець. Я помічав, що і в роботі вони ворушать губами, заглиблені в молитовний лад.

Увечері кульгавий брат Марко цілував топорище, сердечно приказуючи: «Дякую тобі, сокирко, що послужила мені днесь». Брат Георгій потайки залишав у моїй колибі то жменю горіхів, то китицю калини, то печеного рака. Голомозий, як річковий камінь, отець Акакій, через грубі окуляри хапав кожен мій рух, щоб учасно подати інструмент, відігнати комара, підбадьорити усмішкою. А Кирило незграбно простягав руки, щоб помогти мені злізти з риштовань...

Діти небес, вони ходили по тій же землі, що і я – лісовий дикун.

Якось, саджаючи на стіну брус, я не зважив сили, і дерево бухнуло мені на плече, а далі на стегно. І я вкупі з ним зсунувся в папороть. Мене поклали на дошку. Брат Кирило обережно обмацував тілеса. Я закусив бороду, щоб не йойкати. Прислухаючись до болю, сам собі поклав діагноз: плече вигулькнуло з жолобинки і розпухало, а нога лише потовчена. Зирнув на пальці Кирилових ніг, темні й вузлуваті, як виноградна лоза, і сказав:

«Найкраще вивихи вправляються ногою».

Той кліпав очима переляканої сарни.

Я розпростерся на дошці і попросив:

«Прикладіть ногу до мого плеча, серединою стопи».

Брат Кирило боязко скорився.

«А тепер – натискайте».

Кістки хруснули, і біль чорною биндою перетнув мені білий світ. Инколи я прохапувався з мороку і чув молитви над собою. Вони всотувалися в мене, як дощова вода в кротовину.

«Поболізнуймо болем благоболісним, щоб уникнути болю суєтного...»

Стужився на силі, прошепотів:

«Я живий?»

«Живіший, як був, синку. Рано тобі ще до вічних осель. Ще служити за се й служити. І вмирати не раз...»

Так мене тоді потішив старець. І в голосі його бринів радіснотворний смуток.

Одного вечора я зіп'явся на ноги і поволік себе до ватри, круг якої сиділа братія.

«Здріть – Лазар гряде», – радо зойкнув котрийсь. І всі посхоплювалися на ноги, світилися жаринами їх очі.

«Добре, – прогугнів отець Паїсій. – Якщо наш благодійний син колись намірить стати послушником і прийняти постриг, то поіменуємо його Лазарем. Ісус дуже любив того благочестивого чоловіка. Тому й воскресив його з мертвих».

Довго ще поміч з мене була мізерною. Я радив їм брати в роботу сухостій – так легше й борше піде будова. Бо осінь вже обносила вируб жовтим листом. Та старійшина на мою раду не приставав. Цоркав палицею в найтвердіші дуби:

«Міряймо міркою вічности. А Господь якось покерує».

Тоді він розпорядився полишити облаштунок осель, обернути всі сили на церкву.

На Михайла, коли шпаркий борвій колов очи, наша церквина прийняла першу тайнодію. Брат Неофіт вирізав з м'якої липи Святий Престол. Парив якесь листя в оливі й воскові, розтирав глинку, цідив, а відтак крив тим мальовидлом дерево. А також лики святих, які він вималював на цупкому папері з німецького бункера. Під тим лаком вони тьмаво світилися, як на старих візантійських фресках. Брат Акакій виклепав із стріляних гільз свічницю – медове сяяття наповнило тісний простір. Я встелив долівку листям дикого винограду, чебрецем і полином – їх дух перебив крутий запах нашого поту.

У проникливому казанні отець Паїсій назвав наш маленький храмик піднебесним палацом, духовною теплицею, де кожен потребуючий зможе дістати душевне скріплення. Ми справді натеплили стіни своїми тілами і піднесеними серцями – з сирозрубаних притулів шнурочками темного золота стікала й кам'яніла смола. Брат Кирило співав з усіма, його голосу могли позаздрити янголи. Після прийняття Святих дарів кланялися один одному, просили прощення.

В крихітній захристії отець Паїсій вислухав сповідь про мою дотеперішню бутність, коротку, зате набиту горбатим камінням, як русло потоку. І в слабости своїй попросив, аби я дотягнувся чолом до його холодної руки за розрішенням.

«Усі ми в Господа крихкі глиняні посудини, – шелестіли його посідані вуста. – Сенс лише в тім, чим наповнений єси. Якщо глину обпалювати, вона скріпне й не кришитиметься. Загартування і біль визволяють нас від зла всередині нас і від пристрастей. А мученицька праця тіла й душі – найліпша отрута для людського егоїзму. Лише так душа семикратно очиститься. Тому ми й провадимо плодоносне аскетичне життя. А ти мимоволі ступив на сю стезю, і благословен – бо не зачах у терні і не забився в потемок... Іди й далі своєю дорогою твердо, іди з похиленою головою, але з піднесеним серцем. І досконалости шукай лише в любови. Бо все любов покриває, всьому вірить, всього надіється, все переносить. Писано ж: «Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а не маю любови, то я ніщо, мідь бриняча...»

Коли ми вийшли з храму, архістратиг Михаїл рясно тряс із неба сніжною периною. Звідти ж упав нам під ноги й дар, скинутий з верхівні ватагом Олексою. Два міхи були наповнені новенькими рясами й підрясниками, куколями й теплими скуфіями, вовняними бурками, рукавицями, чоботами, покрівцями, ряднами та иншими припасами для стерпної зимівлі в горах.

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка