Вічник Сповідь на перевалі духу



Сторінка15/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.46 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

«Мусить прийти якийсь випадок, – казав один розумний чоловік, що сидів зі мною в Сусумані. – Якась помилка в грі долі з нами мусить бути, якийсь прорахунок в її холодному розмислі».

Такий випадок прийшов. Був Новий рік. І начальник вирішив розважити свою молоду жону, що приїхала з Ленінграда. Наказав привести мене. Я спирався на стіну, аби не впасти, мружився, аби не засліпнути від ламп.

«Смотрі, Лєна, ето бандіт в рясє, которий одін поднялся на мотострелковий взвод. Теперь ето лагерная пиль. Но еті бандеровскіє мощі, етот дряхлий старік до сіх пор счітаєт себя нашім політіческім врагом. А єму, кстаті, столько же лєт, как і тебе».

Столична вродливиця нервово засміялася і налила повний стакан коньяку, підсунула марципани, помаранчі: «Угощайтесь».

Начальник кивнув: «Сегодня я добрий, бері со стола что хочеш».

Я не мав сил рушити.

«Подвєдітє єго».

Я став над столом, простягнув руку і взяв книгу. То був томик Стендаля. Жінка впустила на підлогу чарку. А я повільно поплівся назад.

«Извінітє нас!» – істерично крикнула вона навздогін.

Я зупинився і сказав їй: «Вас поболює ліва грудина. Її треба видалити. Якнайскоріше. Ви будете жити».

У карцер мене не повели, відправили в «больничку». А через місяць призначили обслуговувати тюремну читальню. Часу було доста. Я прочитував книгу за книгою, енциклопедії, словарі, взявся вивчати мови. І вчителів вистачало, люди сиділи з цілого світу – академіки, дипломати, єпископи, німецькі полковники, галицькі сотники, естонські міністри, грузинські князі, розважливі люди у вишиванках під тюремним сукном. Україна була для них релігією, яка допомагала вижити.

«Україна – благодатна земля, – захоплено говорив поет із красивими сумними очима. – Кожен українець народжений для щастя».

«Нікому із смертних не обіцяно щастя, – тихо зауважував литовський ксьондз. – Лише обіцяно допомогу...»

Иншим разом я допитувався його: «Війни, табори, вакханалія безуму на волі – се череда випадковостей чи покара Всевишнього?»

«Ні, Він не карає», – сказав отець.

«Отже, Він покинув нас напризволяще?»

«Ні, Він відійшов у тінь, даючи нам свободу вибору. І коли ми оберемо путь, Він піде нам назустріч. І дасть волю».

«І коли то буде?»

«Про се не думай. Думай, як жити й боротися. Vivere navihare, – казали латиняни». «А як потім із сим жити?»

«Усе забудеться».

Мої колимські «курорти» довго не тривали. Вище начальство дочулося, що «ярий враг народа» бавиться

з книгами, і мене відрядили на золоту копальню. Як «відказника», в забій не посилали, а приліпили до інвалідів, що намивали золото вручну. Здебільшого одною рукою. Ґрунт нагрібали лопаткою в лоток і, намивши води, струшували лоток над потоком. Обмитий камінь вибирався, а на дні, коли збігала вода, лишалися золоті крупинки. їх піддівали нігтем і клали на клапоть паперу. Наприкінці зміни добуте важили «на око» і щасливцям давали шістсот грамів хліба.

На золото в мене було набите око ще з черленої скали. Я намивав по 3-4 норми і ділився золотими зернятками з каліками, аби й вони мали якийсь «приварок» – ріденьку бовтанку з брюквою чи риб'ячими головами. Для виснажених зеків сього було немилосердно мало. Робота вбивала, голод ламав волю, відбирав розум. Вони весь час за щось билися. Голодні не мають сил, зате мають агресію. І живуть за законом тайги: ліпше вкрасти, ніж попросити. Але й красти не було чого. А золото тут не мало ціни. Як і життя.

Люди непомітно відходили, се й смертю не можна було назвати. Бо людська смерть вимагає поховання. А вічна мерзлота і камінь не приймали мерців. їм судилася нетлінність під зішкрябаним мохом. І ніхто з того не печалився, сповідуючи табірну примовку «помри ти нині, а я завтра».

Я вчив їх ощадити сили, не витрачати себе до решти, бо стахановська карта все одно не рятувала. Вчив не догоджати марно начальству і «блатарям». Строк тут не мав значення. Лише – життя або не життя. Вчив бути здоровішим, твердішим, хитрішим – тільки для себе!

То були уроки тваринного виживання, які я сам пройшов у Чорному лісі. Я призвичаїв їх щипати все живе, що траплялося під руки і ноги – гілочку, ягідку, травицю, гриб. Ми рубали віття сланника, виварювали його й пили. Купивши лояльність конвою золотим самородком, я варив «тайгові борщі». Кождий із нас назбирував у жменю все, що ворушиться – рачки, жаби, черв'яки, ящірки, гусінь, жуки – і вкидав у бляшанку. Приправлялася страва дикою зелениною і була незмірно поживнішою за табірну баланду.

Мастями з лишайників, ведмежої жовчі і рудних шкрябанок я вилікував застарілу екзему начальнику режиму, тому мав право на помірні вольності. Недалеко від нашої зони стояла бійня, що постачала Магадан. М'ясо для командної верхівки, кістки – для сторожових собак. Я попросив, аби кров, яку спускали на землю, зливали в бідон. Яка се була для нас підживка! Цинготні нещасники смакували кров'ю щодня, і їх обличчя, задубілі й поплямовані пелагрою, одживали, набирали барви кедрової кори. Зеки, що ходили за бідонами, потихеньку тягнули й кістки. Ми перетирали їх камінням і підсипали в «тайгові борщі». Від сього не був у програші й начальник. Без усяких зусиль скоротилася смертність, зріс видобуток. Золото рікою текло в «закрома Родіни». (Овва, я й донині не знаю, що се таке.)

Хоч би що там, а підневільна праця була нестерпною. Паралізувала волю. Мої очі заздро хапалися за низьке хмаровиння, що вільно пливло собі над убогими сопками. Людина, як і звір, народжується вільною, з потребою простору, з прагненням жити по своєму. Тут сього позбавляли, нищили людське в людині.



Краще милуватися птахами, ніж сидіти й мріяти про крила. Хто знає, чого чекає, і вміє чекати, до того все приходить вчасно. Бо немає більшої влади, ніж твоє серце. Себто влада над собою.

В череді моїх днів не перестаю дивуватися ув'язаній змінності подій, їх ланцюговому зв'язку. Але треба мати проникливий хист се відслідковувати. Коли хочеш щось збагнути, щось поміняти, пильніше перебирай вервицю свого тривання. І збагнеш: усе, що тебе оточує, вийшло з тебе. Поважний Джеордже любив промовляти: «Те, що вбиває, те й лікує».

У книзі Стендаля, яку мені дав тоді підпилий майор, я вичитав рядки, що запліднили мій затаєний намір: «Тюремник менше думає про свої ключі, ніж арештант про свої ґрати». Се закріпило мене в думці, що у всьому – перст долі. А талан і невдача змінні, не залишаються вічними. І я тій зміні мушу помогти.

Тільки-но заполярне сонце зависало в блідих ночах, вибухала мовчазна колимська весна. Без шуму дощів і без гомону птаства. Модрини одягали смарагдові сарафани і підступали одна до одної, ховали звірів. Обважніло крехтали п'ятсотлітні тополі. Зеки сушили на куриво молодий березовий лист і заварювали окропом корінь дикої смородини. А я готувався в дорогу. Припас брезентовий плащ, м'які чоботи, ніж, шило, голку, бритву, мішок зі шлеями і геологічний молоток.

Ріки не раз мене спасали, я й тут мав надію на ріку. У єдиний вихідний день нас виводили на заготівлю дров. Кожного разу я стягував на собі і приховував у норі під берегом свої припаси. Коли настала зручна нагода, я з «сидором» за плечима тихо сповз у колючу воду. І тихо вплив у гущавінь другого берега, «зелений прокурор» – ліс прийняв мене в свої обійми.

Погоню за собою вчув другого дня. До неї я теж підготувався. Слідів для людського ока не лишав, зате муштровані пси свою службу знали. Та їх я боявся найменше. Псів збивав з пантелику крутим зіллям. А якщо котрийсь і підходив до вирви, в якій я заліг, показував йому ощипок бритви між пальцями – споконвічний зеківський прийом. Розумна тварина гарчала і задкувала. Коли ж навісніла й далі, я вгамовував її одним кидком ножа з олов'яним руків'ям. І пригрібав хвоєю. Погоня крутилася, збивалася зі сліду і захлиналася.

Мені не хибіли карти, їх я впечатав собі в голову з тривалих розпитів зеків-старожилів Колими. Мені не потрібен був компас та инші дурнички. За звіздами, деревами і льотом птиць я легко вгадував сторони світу. Вночі ж клав на воду листок із голкою, се теж надійно показувало напрямок. Висоту гори «відміряла» мені волосина, прикладена до кінчика носа.

Я йшов майже напорожнє. Дуже важливо в дальніх переходах, та ще втікачеві, не обтяжувати себе зайвим грамом. І руки в ходьбі мають бути вільними. Тоді вони зігріваються, як і ноги, і ти пройдеш значно більше. Ще важніше тримати ритм, вирівнювати роботу серця з напругою ніг. Не можна відпочивати на голій землі, бо вмить виссе з тіла тепло. Я ночував на обтягнутих лишайником валунах, підклавши суху траву. Лежав лише на спині.

Простував я в'ючними кінними доріжками, оленячими тропами, які оминали яруги й буреломи. Досвід хащовика справно служив мені тепер. Ріденька заполярна тайга похмуріша за карпатський ліс, зате не бідніша. Я легко добував бурундуків, мишей-полівок, кедрівок, білок, зайців. Ліпив з розтертого оленячого моху коржі. Грибів і ягід зокола була тьма-тьмуща.

Коли я відміряв ногами безпечний відтинок дикого простору, наважився заглянути в ненецьке селище. Підстригся, поголився, і ненці прийняли мене за геолога. Я легко виміняв прихоплені самородки на продукти і речі, які могли мені згодитися. А тоді закоренився в тайгову глушину. Знайшов старий барліг і зажив звичним привільним життям лісовика. Я добре знав, що з Колими нікуди не втечеш без справних документів. Дорога на материк або літаком, або пароплавом – через сито патрулів і червонопогонників. Та я нікуди й не поривався звідси. Просто дихав волею, розкішшю самотности. Вбирав у себе призабуту музику лісу. Душа моя знову була на місці. Нерви знаходили спокій. Верталися дитинні сновидіння і прості, як сама земля, думки й почуття. Новою силою наливалося тіло.

Я не згадував, як инші зеки, колишнє життя. Не ділив його на минуле й теперішнє. На ліпше й гірше. Воно в мене одне і цільне, раз дане Богом і надихане Ним у радощах і юдолі.

Я хотів тут прожити все життя, а коли прийде урочний час, – тихо спочити в земляній ямі. Як блаженний Лавр. Тепер я ще більше розумів сенс його втечі від миру. Та світ не відпускав мене. Багрянець за лічені дні запалив листя. Модрини посипали іржаву хвою, і за ними оголилися зубасті скали. Враз розпластав зелені віти сланник, пригорнувся до землі. Риба очманіло ринула вниз за течією. А з блідого неба на неприязну голизну сипонув сніг.

Дуже скоро з гіркою ясністю я збагнув, що без зброєвого полювання і теплого житла я не перетягну безконечну колимську зиму. («Колима ти, Колима, чудная планета, дев'ять месяцев зіма, остальное лєто»). І подався шукати зимівлю.

Прихистив мене у своєму чумі самотній камчадал Тику, їхній ворожбит. Ми з ним били тюленів, вичиняли шкури, стругали панти і лікували по ближніх становищах людей. Тику обкурював і шептав, а я після того підступав з ліками, які готував з підручного матеріалу. Тику любив слухати мою гру на вівчарській дримбі – єдине, що я мав тут з вітцівського краю. А мене він навчив різьбити по кості.

Яке се було благодатне заняття тривкими полярними вечорами! Воно вливало в серце солодкий спокій. А на матових висічках нехитрого костяного узору спочивало око. За шкурами чуму трубіли олені, скімлили спросоння собаки і водно зливалося безмежжя тиші і мороку.

І надходили ночі з лілово-малахітовим сяєвом. Його пучечки сіялися в морозяній імлі і викрешували таємниче гудіння. Видавалося, що то небесні янголи грають на осяйних гуслях.

Я прислухався до строю заклинань знахаря, придивлявся до його здригань над болящими, та нічого в них не бачив вартісного для себе. Зате поклав увагу на обкурювання. Тику кадив зіллям і сушеним мускусом кабарги, і хворий притьма засинав. Тоді знатник виходив з чума і розмовляв з його душею, що в час сну мандрувала поблизу. Він погладжував якусь невидиму тінь ханя, умовляв її, припрошував, а бувало, що й погойкував на неї. Душа верталася – і хворий прокидався.

Не знаю, що діяло тут більше – голосні навіювання чи снодійний трунок? І не знаю, як пояснити його науку забування, та вона справді пішла мені на хосен. І пускати кров худобі Тику вмів блискуче. Сей помічний засіб ми потім спробували й на людях. А ще він мене навчив беззастережно довіряти їздовим собакам – «найрозумнішим і найвірнішим братам тундри», як він казав.



І безсловесну молитву серця я в нього перейняв, послуговуюся нею й донині. Стаєш обличям до сонця чи місяця. Піднімаючи руки до неба, просиш собі спокою і душевної кріпости. Набираєш повні груди воздуху і затримуєш подих. Кладеш руки на груди і злегка натискаєш, видихаючи. Так слід чинити бодай тричі. І сердечні болі вас оминуть.

Коли ми з чоловіками промишляли з криги нерпу, у стійбище спустилися два вертольоти. Прийшли організовувати оленярів у колгосп. Люди в погонах вже виглядали нас на сопках. До мене рушили першого з таким знайомим заклинанням:

«Рукі за спіну! Шаг влево, шаг вправо счітаєм как побег!»

Так я вернувся на свою «золоту» зону. На той час за втечу (точніше – злісне ухиляння від роботи) давали вже десять років. Я вислухав присуд з байдужістю, казенні слова давно вже нічого не важили для мене. І поплівся у свій гробовий дім-карцер. На Аркагалі він був такий маленький, що я не міг там підняти руки для «молитви серця». Сповняв її на колінах. Що ж, не я вибирав сей дім, не мені його й гудити. Яма як яма, якраз для того, аби неспішно в ній упокоїтись.

Але я жив, чинно, як і належить вічному арештанту, відсиджував свій термін; Я нікуди не поспішав. Піді мною була вічна мерзлота, наді мною вічне студене небо, а попереду – сама Вічність. То куди спішити?!

А навесні я знову потягся в привільну тундру. Прилип на вирубці до днища лісовоза, а потім, за зоною, скотився в ярок. І знову мене не схопили, хоч погнали назирці весь Колимполк. Перебув на волі пречудове літо і коротку осінь, а під зиму самочинно прийшов до табірної брами. Начальство сторопіло. Відміряли мені за повторну втечу нових 25 років, але в карцері довго не мордували, рознарядили в столярну майстерню. Що ж, дерево – се по мені! Я з охотою стругав держаки на лопати, табурети і зеківські шконки, клепав сирі гроби. Руки тішилися справжній роботі. Та тільки в зимі.

З першим повівом літепла мене знову покликала воля. Я навчив побратима, аби пригріб мене в свіжій могилці на лагерному цвинтарі, а поночі виліз і дав ногам знати. І знову мандрував собі на втіху до перших снігів, а зимувати вернувся «додому». Нові строки вже не було куди ліпити, і я загримів у РУР. Се тюрма в тюрмі, куди збирають непоправних штрафників і методично вибивають з них дурощі, тримають у чорному тілі.

Усе потекло звичним руслом: карцер – барак, барак – карцер... Коли «пресуванню» термін вийшов, заникали мене далі від очей – у комору при лазні. Там я видавав білизну, онучі, обмилки, дезінфікував одяг. Підписуючи моє призначення, «кум» усміхнувся:

«Гадаю, з сього курорту тебе вже нікуди не потягне. Жоден зек не шукає ліпшого від доброго».

«Є один такий», – зітхнув я.

«Ну й дурень», – криво посміхнувся він.

«За що мені такий подарунок?» – запитав я.

«За мрію», – відповів він.

«За яку мрію?»

«За мрію про свободу. Про неї тут можна лише мріяти. І тобі се вдається на заздрість усім».

«Мрії мають здатність збуватись, громадянине начальнику», – сказав я.

А він правив своє:

«Намагаюся зрозуміти тебе і не можу. Маєш усе для того, щоб прибитися до начальства чи до ліпил у шпиталі. Міг би легко пригрітися і в блатних. І строк потік би медом. А ти, як окунь, преш проти течії, гребеш по мілині. Чому?»

«Не знаю, що й сказати вам на се. Ліпше скажу чужими словами: «Яка користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а своїй душі зашкодить? Або який викуп дасть людина за свою душу?» Одним словом, не той прикуп, як кажуть ваші блатні».

«Мастиш гарно, паря, але слова на хліб не намажеш. Козирну карту треба заслужити».

«Бог не фраєр, він у карти не грає».

«Ну-ну...»

На той час пригнали новий етап. Незвичайний етап – іноземців. Сіроми з останками благородства на лицях і добротної одяганки на собі хиталися на вітрі під лампами. Після переклику їх розігнали по бараках. Я знав, що буде зараз, і тому пішов у свій закут. А вошива громада стягувалася на веселу потіху. Прибутніх вишикували на світлому п'ятачку від дверцят буржуйки, і «дерибан» почався.

Козирні уркачі першими потягли карти. Розігрувався одяг новачків. Фартові вибирали, кому що глянулося. Нещасні люди не розуміли, що від них хочуть. «Плотва» підскакувала і здирала з них шмаття, роззувала. Кодло зладано гигоніло.

Поверх сірих плечей я запримітив майже голого чоловіка з розквашеним носом і наполоханими, як у зайця, очима. Він трусився від холоду й страху в самих спідніх, запущених у розкішні жовті краги, що шнурувалися аж під коліна. Як їх досі не зняли? Тепер черевики зібрали на смердючому матраці круглий банк. За них бурилися матері картярі. Краги переходили з рук у руки, хоча ще красувалися на рідних ногах. Криваві сльозини скапували з носа бідолахи.

Я підвівся і ступнув до юрмища.

«Монаху карту не давати, він читає масть через картон», – писнула якась дрібнота. Мене називали

Монахом, хоч я ним не був. А карта я справді вгадував звіддалік.

Пустенька штука!

«Сього чоловіка я знаю, – сказав я. – І я його заберу».

«Хо! Не ліпи горбуна, Монаше. Ти не міг з ним корешитися – фраєрок із-за бугра. В натурі».

«Я чалився з ним у «критці» на твердій землі», – брехав я напропале.

«Не банкуй, мужик, не лізь у нашу правилку!» – пригрозив хтось із шобли.

«Я все сказав», – відрізав я.

Тоді з матраца подав голос законник Гнот:

«Охолонь, Монаше, не ламай гру. Ти правильний пасажир, хоч і не в законі. Про твої подвиги тундра шепче. Ми не переступаємо твоєї дороги, але й ти нас пошануй, сіромашних...»

«Вибачте, б'ю чолом», – покірно схилив я голову і обернувся, щоб іти.

Але його запобігливий голос підсік мене:

«Стопорни, Монаше, не метушися. Якщо тобі конче потрібне се тіло, забирай його. Але шкари нехай скине».

«Ні, він піде в чоботах, – кинув я, як з мосту. – І в своїй одяганці, яку ви повернете».

«Ти припух, мужик, в натурі. Я тільки що виграв його шмаття, а зараз виграю і шкари...»

«Сьогодні виграєш мізер, Гноте, а завтра можеш програти все», – мовив я дуже спокійно, але з металом у голосі.

Потомственні вурки добре розумілися на словах, а ще ліпше на тому, що ховалося між ними. Настороженим оком я вловив, як декілька рук сіпнулися до пазух.

Ні, вони не кинулися б на мене із заточками. Я вже був далеко не той жовторотий етапник з вагона. По-перше, тут було кому за мене заступитися. Потилицею чув, як твердіють щелепи «лісових братів» – литовців, як скриплять нари «галицької асамблеї», як прогиркують у дальньому куті грузини. Може, й не довелося б кликати власовську гвардію із сусіднього барака... По-друге, смерть, як категорію, я давно вже не ставив у щось, бо тут вона скоріше звільняла, ніж занепащала. По-третє, вони добре розуміли, що, як лазебник, я можу зробити з голою братвою що завгодно – пустити в парильню отруйну дезінфекцію, підсипати в одяг якусь заразу (було вже, що тиждень чесалися до кривавих струпів, доки я не зарадив); зрештою, я міг просто спалити їх у лазні живцем. По-четверте, я був їм потрібен, як ніхто. Лікував застарілий сифіліс, умів із тундрових грибів витягувати дурман, міг умент зашити рану підрізаного і загоїти її...

«Ша! – рявкнув Гнот. – Що се ви визвірилися? Хіба ми не боржники сього чоловічка? Хіба не ходимо до нього з поклоном, коли припече? Чи ми в натурі розучилися борги віддавати?!»

Стрижені голови неохоче закивали.

«Я теж свої борги не забуваю, Гноте», – сказав я.

«Чули, братва? Забирай, Монаше, оленя і його смердючі лахи. Тут і без них дихати нічим», – і Гнот силувано зареготав. І всі довкола заоскирялися також, хоча нікому не було смішно.

Мій спасенник був молодим греком із химерною історією. Судновласник з острова Кріт. Червоний Хрест зібрав по світу речі і найняв його судно, щоб допровадити їх для полонених Другої світової, що рясно були розсіяні по ГУЛАГу. Захаріос, так звали грека, доставив вантаж у порт Ваніно, його прийняли, розвантажили, а йому сказали: «Дякуємо і до побачення». – «Ні, – сказав він, – я уповноважений доправити речі до тих, кому вони мають належати. Хочу особисто бути присутнім при роздачі. Я хочу сам побувати на Колимі». – «Добре, – відповіли йому. – Будете». Відкрили справу, підв'язали свідків, попитували. Скоро грек зізнався в шпигунстві й дістав 15 років таборів.

Тут Захаріосу не вистачало врятованого мною одягу. Звиклий до палючого сонця, він мерз навіть коло розжареної пічки. А в забої враз обморожувався, шкіра вкривалася плямами, збиралася в гармошку зморщок. Я зшив йому з куфайки рукавиці і бурки, які він одягав поверх своїх хвацьких крагів. Від гріха подалі. Але й се не помагало. Грек чахнув, зсихався від дошкульної студені і недоїдання. Час од часу я просив знайомого лікаря-німця, аби клав його до шпиталю. Той згоджувався, бо й сам не раз мною послуговувався, коли треба було визначити діагноз офіцеру або якомусь чинному цивільному. У теплому спокої Захаріос оклигував, і в його очах знову засвічувався оливковий блиск.

Я терпляче навчав його простих, але дуже важливих тюремних премудростей. Не думати про завтрашній день, бо се вбиває. Нічого не боятися, чому бути – того не минути.

Нічого не просити, все добувати самому. Нікому не вірити. Ні за чим не жаліти. Не рахувати дні. Менше лежати, більше рухатися. Не набивати шлунок абичим. Не мити посуд, не витирати брудним рушником тіло. За все братися своїми руками. Не боятися складного, боятися простого. Вірити. Молитися.

Вкрадливо заповзала колимська весна, і в буття наше приходила полегша. Добувалися зелені вітаміни, а часом і якась птиця чи рибина. Раділи скупому, як вицір мачухи, сонцю. Режим м'якшав. Я в біги тої весни не дався, боявся за грека. А тягнути його з собою – заганяти невинного в новий строк.

Захаріос ожив, поволи призвичаювався до зони, бо цілковито звикнути до сього нормальний чоловік не може. За бляшанкою окропу він розповідав мені про свій острів, де майже немає тіні, де огорожі з пахучих олеандрів і троянд, де білий хліб умочують у зелену олію і запивають червоним вином, де під дерева стелять верети і палицями струшують лілові оливи, схожі на очі газелі.

Чотири моря омивають острів Зевса, і лише Егейське море мерехтить дев'ятьма полисками. Ним найохочіше плавав Одіссей, цар Ітаки. Скільки того моря – за тиждень-другий можна обійти – а той мандрував двадцять років. Видати, завзятим волоцюгою був Одіссей!

Я розповів Захаріосу, що чув від поважного Джеордже про Одіссеїв сир.

«То правда, – потвердив він. – Для грека домашній сир – як батьківський заповіт. А вино з рідної лози – як ковток любови».

Мореплавець, він багато розповідав мені про моря. А я чомусь запитав про ріку Геракліта: чи справді не можна ввійти в неї на його батьківщині двічі?

«Влітку не ввійдеш навіть раз, – сміявся Захаріос, – бо ріки на Кріті пересихають, і у забур'янених руслах дрімають собаки, і гендлярі залишають там свої гарби».

І про Сократа розповідав, який ніколи нічого не писав, а мудрощі розсипав, обходячи базари. І про Гіппократа, що повчав лікарів спочатку самим вилікуватись, і скрушався, що в лікуванні щось тямить лише кожен десятий лікар... (І се правдиво на віки).

Наступної весни закрайки озера довго ще хапав льодок, а іржаві сніги ніяк не сходили з яруг.

Провіщалося пізнє гниле літо. Але небеса стояли такі врочисто чисті й просяяні, що вчувалася в їх банях музика, як над чумом молодого діда Тику. Коли я пропікав у залізній бочці одежу від вошей, на тілогрійці Захаріоса вигорів арештантський номер.

«Се знак, – сказав я йому. – Готуйся».

За кілька день грека спішно викликали до начальства. Виявляється, його батько був відомим у православному світі священиком. Довідавшись про долю сина, підняв таку бурю, що недобрий відлунок її дійшов і до московських веж.

Захаріос прибіг з пакунком прощатися. Невміло гасив радість на лиці. Упав мені на груди й розплакався:

«Виживи, брате! Бережися. Я хочу, щоб ти скуштував батькового сиру і мого вина, щоб почув спів моєї сестри Платониди. Щоб притулився рукою до Сократового сліду на камені... Одне тебе благаю: виживи!»

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка