Вічник Сповідь на перевалі духу



Сторінка16/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.46 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Що я міг, табірний вічник, йому обіцяти? Я не знав, чи виживу, але те що душа моя буде жити – се я знав достеменно. Про се шептала вона сама. Душа, що була моєю, але мені не належала.

Я легко відштовхнув його від себе, як робив се з лісовими пташками, що колись потрапляли в мої сильця:

«Лети, пливи, брате. І поклонися від нас, рабів, вольній Елладі».

... Ось така моя колимська історія. А хто не повірить, хай прийме за казку. Така присловиця ширилася тоді там.



Дуже помагала мені молитва одного мудрого чоловіка: «Господи, я прошу не чудес і не міражів, а сили кожного дня. Зроби мене уважним і допитливим, щоб у строкатості буднів вчасно зупинитися на відкриттях і досвіді, які мене схвилювали. Убережи мене від страху пропустити щось у житті. Дай мені не те, що я собі бажаю, а те, що мені дійсно необхідне. Навчи мене мистецтву маленьких кроків».

І от – сталося. Смерть одного стала подихом життя для багатьох. Люди, як скресла крига, зрушилися з вічної мерзлоти. Відтавали й серця, на бляклих, ще підморожених, овидах замайоріла воля. Дощечки набули більшої вартости, як хліб, – з них робили дерев'яні скрині в дорогу. Лагерні писарі здували пил років з тек «Дело», висліпували лілові чорнильні мережива і перекреслювали їх черленими грифелями. Хрестили волю нашу.

Мені з кучерявою арештантською метрикою надія слабо всміхалася. Таких, як я, звільняли неохоче. На когось ще мусив спиратися той сатанинський тюремний вавилон. І хтозна, скільки б я ще гнив по задвірках зон, якби не геолог Кадочніков. (Якось так повелося, що на життєвих вибоїнах, як стовпи верстові, стрічалися мені славні люди, і я ліпився до них, і вони до мене ліпилися. Так і долалася путь.)

З Кадочніковим уперше ми перетнулися в етапі на Вишеру. Студебекер здох серед безмірних снігів, і ми, шестеро невільників і конвой, тижнювали просто неба. Я навчив їх, як укласти з ялинника колибу, розпалити на снігу колодник, затим вигорілий розгребти в боки і лягати всередину, аби не задубіти до ранку. Навчав солдатиків полювати, та в них руки до того не стояли. Може, в чоловіка ще поцілили б, та звір хитріший. Тоді Кадочніков вирвав у котрогось із рук «пепешку» і подав мені. І я вполював лося. Потріскували перші зазимки, лосі забралися в гущавину, де сніг ще не накрив корм. Лось – обережний і суворий звір, його треба бити наповал, бо поранений він стає на задні ноги і передніми збиває нападника і жорстоко топче. Все се я знав від старовірів, до яких прибився, коли блукав у бігах.

Я запік м'ясо так, як робили вони. У ямі по коліно розпалив великий вогонь, вибрав жар, склав загорнуту в мох лосятину, згори прикрив пласким каменем. А на нього нагріб жару і підкинув дрівець.

«Ти чисто схожий на слідопита», – сказав Кадочніков, коли ми ситно наїлися і напилися чаю з жолудя.

Я не знав, хто такий слідопит, і він охоче переповідав мені книгу якогось американського писателя. А я натомість розповів йому про Чорний ліс. Часу було доста. Тиждень подарованої свободи. Я не знаю, за що сидів Кадочніков. Там незвично було звідати, якщо чоловік сам не розказує. Волосся на його голові золотаво переливалося – тавро амонітового заводу.

І от зараз він сидів за столом з особістом, бородатий, рум'яний, у рипучій шкірянці, і з суворою теплотою позирав на мене.

«Він?» – запитав особіст.

«Він», – потвердив Кадочніков і ляснув долонею по рудій теці мого колимського життєпису.

Мене спровадили в сіни, але я чув, як вони гиркалися.

«Як я його оформлю, – кипів начальник, – коли він ніяких документів не має, крім сторіночки показань і п'яти-шести вироків уже в ув'язненні? їх вистачило б на цілий барак».

«Мені чхати на документи, – протяжно гудів Кадочніков, – мені не папірець потрібен, а він. Такі люди – скарб для сього діла. Чи вам не достатньо моїх повноважень?»

«Не в сьому річ. До вашого мандата немає зауважень. Але ви й мене зрозумійте...»

Другого дня мене викликали в адміністрацію з речами. Які там речі: дротяна дримба, книжка, алюмінієве горня, кістяний ніж (не холодна зброя), іконка від Захаріоса – усе своє я носив за пазухою. Кадочніков кинув мені під ноги пак з амуніцією і поклав на плечі лапаті ручища:

«Вперед, слідопите!»

Він виявився знаним геологом, і тепер мав від уряду важливе завдання – розшукати сліди бельгійських експедицій початку XX століття, за чиїми розвідками іноземні конфесії збиралися відкривати тут добувні промисли. Та завадила революція.

Так ми, дев'ятеро відчайдухів на чолі з Кадочніковим, пустилися колимськими нетрями, щоб скласти карту цінних копалин. Тривали сі переходи два літа від снігу до снігу, і звершили їх лише п'ятеро. Двох прирізали збіглі вурки, одного прибив ведмідь, а четвертий бідолаха зірвався з урвища. Якби я мав дар того американського письмовця, я б описав наші мандри докладно – веселенька й не дуже вийшла б книжечка. А так – много говорити...

Кадочнікову дали орден і кафедру в столиці, мені ж він виклопотав «вольну» і тягнув із собою в Москву. Та куди – я й далі не мав паспорта, лише «справку» про звільнення. Тож мусив і далі держатися місць, де не стоять над душею начальники, де закон править тайга. То лише новакам вона здається мертвою, мовчазною і похмурою. По правді ж тайга повна життя і чар, які запановують над тобою. Коли починаєш пізнавати її первісні, безкраї пустелі, вона скоряє тебе, приймає таким, яким ти є, розчиняє в своєму зеленому вирі. І ти вже її навіки.

Роками мандрів, як камінцями в бурхливій поточині, перескакує моя пам'ять.

У Владивостоці я завербувався на тайгові промисли. Тут радо брали непевний народ. Замість фотокартки в паспорті їм досить було твого обвітреного лиця і порубцьованих рук. А печаткою служив влучний стріл у 5-копійкову монету з двадцяти метрів. Я сю печатку тріснув їм легко. На довгі роки прийняла мене уссурійська тайга. Наскільки тоскна, глуха і дика, настільки ж суворо красива, ситна і суголосна моїй душі.

Моїм супряжником на мисливських уходах був китаєць Чан Бао, мовчазний і повільний, як тінь, чоловік. Мене вражало, як він при своїй малорухливосгі все встигав, усе видів, чув і все знав.

Перше, що він зробив, коли ми дісталися на віддалену займанку, – помолився духові лісу Каньгу. І той відповів цівканням птиці, сиріч благословив наш намір. А було й инакше, було, що сердитий Каньгу жбурляв у нас каміння з гори, посилав навперейми свого князя-тигра, карав нищівною мушвою. Коли ми натрапляли на жертовну кумирню, складену з кедрової кори, Чан Бао залишав там грудку цукру і дрібку догану. Якщо провощений папір там був цілим, він поновлював на ньому напис-молитву. А оскільки чорнила не було, то для сього робив собі надріз на долоні. І обводив вичахлий клинопис. То була писемна молитва неписьменного. Молитва крові.

Чан Бао навчив мене не переступати лісового закону. Не стріляти в звіра тричі. Якщо не поцілюєш першими двома кулями – той звір не твій! Не кидати рибу у воду, вогонь у ріку, камінь у небо і воду не лити у вогонь.

Чан Бао призвичаїв мене до речей, сповнених мудрої простоти і глибокого змісту. Бо за всім, що стається з нами, прихований якийсь смисл. І сей смисл, якщо його розуміти, служить нашому розвитку. І все, що стається з нами – повинно ставатися. І в сьому не треба винити нічого і нікого, в тім числі й себе. Бо се є даром досвіду, вищими уроками.

Чан Бао усе робив без зусиль. Як природа. Трава просто росте. Квіти просто цвітуть. Риба просто плаває. Птиці просто літають.

Так і Чан Бао жив у тайзі. Дитина лісу, він народився в мисливській фанзі. Був виколисаний на цупкій папороті і виплеканий молочком з товчених горіхів і дикого маку. Бліда прозелень навічно забралася у вузькі шпарини його очей. Ліс жив у ньому. Одним черком кресала він у зливу викрешував вогонь, і його дрова ніколи не курили, і дим не їв очи. Він міг собі влаштувати кубельце під снігом, ходив болотами на палицях, сам себе витягував із сипких пісків. Чан Бао міг добути з кістки мастило для зброї. До ранку (коли й спав?) він висушував м'ясо вбитої звечора косулі. Він знав спосіб як безпечно споживати падло, коли немає свіжини. Під дощем у кліп ока міг спорядити з кори амбрелу, бо найменший дощ у тайзі вимочує до нитки.

Під орудою Чан Бао я осягав найвищу науку лісового путника: не залишати власних слідів, зате пильно читати чужі. Надламаний прутик підкаже, коли й куди прямував мандрівець, якого він зросту, чи молодий, чи старий. Молодий ходить легко, ступає на носок. Старий більше тисне на п'яту. В найглухішій глушині не сховаєшся від зіркого ока слідопита. Зате сам Чан Бао слідів не лишав жодних.

Скільки сходили ми з ним доріг, скільки пережили приключок!

Літньої пори на дикого звіра ми полювали або на світанні, або в ранні сутінки. Бо за днини звір залягає в хащах. А ще ловцеві на руку, коли вогкий лист приглушує ходу. Тоді можна підійти близенько. На кабана нас виводила щетина на смолистих стовбурах ялин, об які той любить тертися. А восени – витовчені ями, в яких дикуни валяються. І ми стріляли в них, обважнілих намерзами, майже впритул – і льодяні бурульки з шерсти розліталися, як гірський кришталь.

Ізюбрів ми підкликали берестяним ріжком, втягуючи в себе повітря. Вони підходили роззираючись і, підкошені кулею, намагалися впертися рогами в землю. А потім падали на коліна. Якщо поблизу каркнула ворона, чистячи об гілку дзьоб, ми знали, що поціггили. Сі птиці першими провіщали в лісі смерть.

Ми варили панти і висушували хвости, а із задніх ніг оленя витягали жили і сушили їх. Така в лісових стрільців робота, що годує не тільки їх.

Ведмедів ми уникали. Коли вони свальбують, то страшенно злі, ганяються навіть за птицями. А так се мирні лісові насельці, що живляться черемхою, корінням росянки, жолудями і дикими ягодами. Сліди ведмежих зубів і пазурів на корі підказували нам, де шукати дупло з медом. Лише зрідка ведмідь добуває м'ясо і закопує його в землю. Йому потрібен якийсь час, аби призвичаїти шлунок до м'ясного їдла. Не так, як у людини – їсти все, що очі видять.

Не раз ми ночували в їх стовбурових барлогах, ведмеді люблять облаштовувати собі осідки в коренищах старих тополь. Під себе ми стелили кору коркового дерева, вішали унти на сучки, зброю клали на низенькі розсішки, аби не намокла і була напохваті. З підвітряного боку палили огнище. Блаженні то були вечори. Надто над ріками, чиїми руслами сунула з моря темною лавою на нерест кета. Виснажена довгими милями й поранена на кам'яних порогах, верталася до родових витоків, щоб самій залишити потомство й загинути. А мені тими вечорами марилася Тиса – як я купаю в ній коня і він твердими гумовими губами лоскоче мені шию.

Тайгу в таку пору наповнював загадковий шепіт. Чан Бао в дрімоті крізь рідкі зуби пускав дим з люльки, а з ним і тягучі слова:

«Ніколи нікуди не поспішай. І завжди встигнеш... Не хапайся гарячково за роботу – і все зробиш вчасно. А якщо не зробиш, то й не біда, зробить хтось инший... Не вбив звіра – не біда, то не твій звір... Слухай, що говорить вода; дивися, що показує вогонь; черпай розум лісу. Вони старші за тебе і навчать, як чинити... Якщо хочеш щось дістати, перше дай те, що хочеш дістати. Завжди давай першим. Якщо не маєш що дати, дай усмішку чи молитву. Все годиться для давання...»

Я ніколи не помічав, щоб Чан Бао хворів. Та все ж якось я запитав його про се.

«І вода хворіє, і дерево хворіє, і князь тайги хворіє. То як не хворіти Чану?..»

«А як ти лікуєшся тоді?»

«Чан не лікується. Чан лягає біля потічка між двох дерев і нічого не робить, нічого не їсть, нічого не думає. Лежить скільки треба, поки коріння дерев не втягнуть хворобу в землю і вода забере її в море...»

Спав він завжди просто неба, лише в нищівні морози ховався під дах. А коли ладився на сон, клав під себе торбочку з сіллю. Хоча сам соли майже не вживав. Не бачив я, щоб він коли-небудь мився. Зате в соляній ропі вимочував онучку і розтирав нею тіло, кректав, розчервонілий як рак.

Зимою ми соболювали на «мостах». Через річку перекидався колодник, на ньому з прутиків мостилася дрібна огорожа з вузьким ходом. А в ньому – волосяна петля на паличці, що впиралася в маленьку зарубину. До палички прив'язувався камінець. Коли соболь заплутувався, камінець падав у воду і тягнув його за собою.

На тигра ми не полювали ніколи. Тигра ми самі остерігалися. Надто коли він ревів у хащі і бив себе хвостом. Тоді тигр готовий на все. Чан Бао перемовлявся з ним гучним поважним голосом, запевняв, що не хоче переступити йому дорогу. І тигр ішов собі. Але траплялося, що звіринці замовляли нам тигренят. І тоді збиралася ватага битих ловців. З ними якось ув'язався і я з цікавости. Китаєць з нами не пішов, відмахнувся: «Радше я за вас молитися буду».

Ми вистежили тигрицю з малими і зчинили гармидер із стріляниною, а тоді пустили зграю псів. Тигренята кинулися врозтіч, ми їх хапали і в'язали. А тигрицю мусили застрелити, бо інак наробила б вона біди. Сумне то було видовисько. Я дав собі слово, що більше до такого не прилучуся. І повернувся до Чана Бао.

Він, як завжди, дрімав на теплому кам'яному кані, не випускаючи з губ люльки. І шкірою чув кожен порух довкола. Над нами розкинула срібні коромисла Дівка з відрами (під її сузір'ям і я народився). Небо просікла зірниця і впала в низовині Кусу на. (У тому місці, за тутешніми пересудами, слід шукати женьшень.) Короткий зблиск, коротке сяйво. Як і моє життя. Хіба воно не подібне до спалаху блискавки в небі? І дні мої-хіба не дощові потоки, що стечуть з гір у долину і всотаються в пори землі? Ті ж крихти вічности – як і мигтіння звізди, як гук пугача, як воркотання стрімчака, як мирне хропіння Чана...

Мене опосідала світла печаль. Ми пережили день, перебудемо ніч і знову зустрінемо сонце, що покаже нам свіжий слід копита. У сей день ми ввійдемо з легким серцем і любов'ю до всього околичного, навіть до звіра, якого будемо добувати. Нікому не відомі, загублені в пущах, ми створюємо радість, добробут і полегшу для инших. То хіба наші дні, наші години не варті того, щоб їх прожити? Хіба на сій землі ще є такі, як ми – мізерні служки, що вправляються щодня в науці віддавати те, що шукають? І се є наш талан, наша нагорода.

У нас не було минулого, і майбутнє належало не нам, а долі. У нас був лише ласкавий дарунок сьогочасної миті. І Чан привчив мене його вдячно приймати.

Весь довкружний світ вміщався в сльозавих прорізах його очиць. Мене вражало його вміння все помічати і розуміти природу сущого. Ось фазан біжить, хитрує, плутає сліди. Але поспішати за ним не варто, бо він повернеться і лише тоді мовчки злетить. Вітер у негоду рве на всі боки дим – дощ ущухне. Якщо мряка піднімається і глухне голос – буде сильний дощ. Суха імла теж віщує негоду. Скільки рятівних дрібниць нашіптує природа. Щоб добре виспатися, спати треба ногами до стіни. А житло влаштовуй дверима на ріку. Мокре взуття в переходах не слід міняти, так ліпше зігрієшся ходьбою...

Пригадую, як Чан Бао щоразу пожвавлювався, коли зачував маленьку сіру сойку, яку називав лі-у. Одразу ж кидався на те місце, з якого вона подала голос, бо птиця швидко зривалася й тютюкала десь-інде.

«Віднаджує нас від дорогого кореня панцуй», – хитро всміхався китаєць.

Ми ревно прочісували хащі, і одного разу нам пощастило. Чан Бао впав на коліна й молитовно притис долоні до грудей. Я не бачив нічого прикметного, а він розчистив паличкою листя довкола невисокої рослини з чотирма листками. Кождий великий лист складався ще з п'яти менших, а посередині – маленькі круглі коробочки. Чан Бао з трепетом викопував корінь кістяною лопаткою, аби не обірвати жодну волосину. Далі змив ґрунт і вклав корінь на мох у берестяному жолобку. Так я вперше побачив женьшень, корінь, що лікує всі недуги і старим повертає бадьорість серця. Поважний Джеордже марив про нього все життя.

Але ми не спожили той женьшень, обміняли його на просторий намет і рибальські снасті. На те, що підпирало наше рукомесло.

Перед тим як ми покинули місце коштовної знахідки, Чан Бао з чотирьох сторін сколупнув мох на деревах і скрутив бантом гілки черемшини. То він залишав знаки для шукачів. За ними вони зможуть вирахувати инші ймовірні місця.

У тайзі все підвладне своїм законам. За ними Чан Бао вчив мене шукати й золото. Майже казкова історія. Перше треба знайти таку річку, проти якої в морі є острів. Се певна прикмета, що долина буде золотоносною. Тоді піднімаєшся рікою вгору і шукаєш таку притоку, аби проти її гирла стояла скала (що крутіша, то надійніше). Причім, прямолінійно від скали має розлягатися долина не менша ніж два кілометри. Притокою простуєш угору і обстежуєш струмки. Щоправда, тут уже не обійтися без самого чуття на золото. Китаєць такого чуття не мав. А я, виявилося, маю. І се його дуже захопило. Бо я не оповідав йому ні про Чорний ліс, ні про черлену скалу із золотим піском. Та й сам не заглядав за овиди задавненої бутности.

Ми знайшли золото на річці Арму, неподалік Сіхоте-Аліня. Великої радости се нам не принесло, зате підкріпило наші статки. Чан Бао справив небозі гарну фанзу на мисі Анни. Сам він не вмів поводитися з грішми. А я відклав свою частку до ліпших часів, коли прийдеться вийти з лісів на люди. І оказія така приспіла раніше, ніж я сподівався.

Якомога більше спілкуйся з обдарованими людьми, щоб живитися їхнім розумом і талантом. Вони не завжди прилюдні, часто затінені иншими. Розумний стає позаду, щоб бачити все, що діється спереду. А дурний стає попереду, аби його всі бачили.

Настає день, коли ти вже не годен бути вчорашнім. Ти той, що й був, але неначе перейшов через вогонь і щось у собі спалив. Для мене той день нічим не був визначальним. Та коли я цілився в сарничку, що завмерла в паркій полуденній імлі, нутряний голос прошептав: «Ти не вистрелиш».

Я натис на гашетку, але стрілу не було. Лише цоркнув бойок. Сарна обернула до мене голівку. Я ще раз прискалив око і смикнув гачок. Вінчестер німував. Тоді я пронизливо свиснув у два пальці – звіря зломилося в ногах і живою бритвою протяло серпанок туманцю.

«От і відстрілявся», – мовив я сам до себе і поволік зброю за шлею. Раптом згадав: учора під вечір, коли ми спускалися з хребта, я посковзнувся і вдарив рушницею об камінь. Може, через се вона й заїдає.

За вечерею розповів Чану Бао про свою притичину.

«Вона втомилася, – розраяв мене китаєць. – Таке трапляється. Нічого, завтра буде як нова».

«Ні, не буде», – подумав я з незнайомою полегкістю.

Чан Бао поворожив над моєю зброєю, і вона знову била сильно і точно. Та я до неї більше не торкнувся.

«Буває, що мисливець живе, а стрілець помирає в ньому. – Буває...» – мружив пергамент повік Чан Бао чи то від диму, чи то від жалости до мене.

Я добув у тайзі до кінця місяця і з першим вивозом шкур дістався до моря. Цілий день обникував крихітний порт, а коли посутеніло, присів коло руїн маяка. Старий доглядач варив юшку на камінному приступі.

«Древній маячок був, – гугнявив дідо. – Ще люди Дежнева клали. А тепер норд-ост покришив його на крупи. Мушу живим вогником блимати, доки не знайдеться майстер, аби новий змурував».

«Я б міг», – вирвалося в мене.

Назавтра челядник з портової контори сам мене знайшов.

«Берешся маяк мурувати, то муруй. Що для сього треба?»

«Лопату й цемент», – сказав я.

«А матеріали?»

«Хіба мало тут каменю й піску? І дерева скільки мореного мокне у воді...»

Так я підрядився муляром. Колись у магаданській відсидці помагав полоненим німцям будувати вокзал. Добра була школа.

«Хоч олівцем черкни якийсь проект для порядку», – просив начальник.

На стіні висіла картинка, видерта з часоцису – вітрячок у степу.

«Можу ось такий маяк вам вимурувати, – сказав я. – І електрику не треба підводити. Сам собі накрутить – вітру тут вистачає».

Начальник вилупив очі:

«Валяй, колі нє шутіш».

Я не фіглював. Я ревно тулив камінь до каменя, зшиваючи зернистий граніт з чорними, облизаними морем/валунами і білим мармуровиком. Вежа росла, ряхтіла на сонці, як рахат-лукум. Наспів час і для електричного приводу. Колись у Котласі ми майстрували динамо-машину з естонцем Ярве, і я добре затямив оту роботу. Тепер відтворив її сам. До оглядового містка настелив східці з модрини, її наприбивало до берега цілі тераси. Лопасті вітряка я оббив мідними пластинами і на кожному рамені закріпив ліхтар. Се була моя маленька хитрість. Проти сонця розкрилля вітряка сяяло золотим хрестом. А вночі... вночі моряки перепитували, що то за хрест світиться над бухтою Анни? І начальство телефонувало з центру, тривожно цікавилося. Йому пояснювали: який хрест, то лопасті вітряка, що сам себе освітлює. «Рацпрєдложеніє».

Моїх зверхників у порту хвалили, а мене потягли в Мурманськ. Адмірал у золотих погонах показав на кам'яний обрив:

«Вимуруй і мені такий маяк, аби я в безсонні ночі міг його бачити з сього вікна».

На столику лежала шахівниця.

«Якщо бажаєте, він буде схожий на сю туру», – сказав я.

«Бажаю», – радів він, як дитина.

І я вивершив для нього таку вежку, що нагадувала середньовічну. Вони підняли над нею червоний прапор, але се не надто її спотворило.

Мене, чи то пак мої руки, передавали з рук у руки. Я вгадував забаганки морського панства і робив для них цяцьки. Вони змагалися у вигадливості, щоб якось вирізнити свій сірий, закурений портовий терен. Хтось замовляв маячок-факел, хтось – бочечку, хтось – гармату, хтось – ліхтар, хтось – яблуко, хтось – рибку чи ще якусь химеру. Нерідко вони просили примуцувати табличку «Маяк такого...» Іменний маяк.

Для них то була розвага, а для мене робота. Не гірша і не ліпша за инші. Та головне – вільна. Я все робив справно, розтікався уявою і вправлявся в майстровитости. Жоден мій рукотвір на морських кручах не повторювався. Та була в них одна спільна і на перше око малопомітна ознака – хрест. Я викладав його в мурі з осібного слюдовика, що в суху погоду сірів, як і инше каміння. Зате зволожений морським вітром чи дощем, виразно проступав на стіні хрестом. Се добре помічали моряки й рибарі.

Злостивці казилися, та що могли вдіяти, коли під час накликаних інспекцій кам'яниця звично сіріла. А відтак, обдута солоним бризом, знову відкривала очам хрест – і мандрівці зворушено підносили до чола триперстя.

Я мандрував країною, як вільний маляр. Мав дах над головою, свіжу рибину на столі і нескінченну музику моря у вусі. Що ліпшого може багти людина без імени, без житла і родини? Так я дістався до Маріуполя. І одного прекрасного дня навідав мене темновидий, неголений чоловік.

«Вам поклін від Захаріоса», – оголосив він, не вітаючись.

«Від кого?» – не вірив я його голосу.

На складеному папірці тремтіли рядки, написані кепською російською: «Дорогий брате, вже чотири роки я марно шукаю тебе. І тут помогло незрадливе море. Бо морем і новини швидше ходять, ніж суходолом...»

Захаріос писав, щоб я цілком довірився чоловікові з листом. Він усе залагодить, аби допровадити мене до Греції. Бо його, Захаріоса, судна стало возять звідси метал. І щоб я ні мить не сумнівався. Це ж так просто – побачитися за якийсь тиждень-другий...

Замаячив і мені вдалині нечеканий маячок. Я зважився, бо що мені було втрачати? Ніщо не прив'язувало тут, а надто серце. Я був кріпаком (все ще без документів) при посадовцях Морфлоту, потураючи їх дорослим бавкам. Так діти з піску ліплять замки, а сі моїми руками ліпили собі пам'ятнички.

Подивися на свої щоденні клопоти згори. І побачиш, які вони мізерні, яка марнота. Вивільняй час від клопотів для справ, що дають духовну розраду. Роби не з утомою, не через силу, а з душею. Нехай усе, що ти робиш, буде служінням, маленькими дарами. Немає значення – кому. І тоді твої насущні труди сповняться новим змістом, новою легкістю і ти утвердиш себе на своєму місці.

На землю Кріта я ступив у серпневий підвечірок, і охристий пісок обпік мені ступні. Тоді я ще не знав, що земля може бути такою гарячою. А люди такими усміхненими.

Мене прийняли, як сина. Ні, краще, бо з синами так не церемоняться. Родинний маєток Захаріоса просторився в селищі Гувес, неподалік від головного порту Іракліон. Там Захаріос ладнав свої корабельні справи, а батько був настоятелем собору Святого Тита. Той праведник проповідував тут зі святим Павлом, який благословив його закласти на острові Зевса перший християнський храм. Порядкувала в домі молодша сестра мого колимського побратима Платонида. Жінка з іскристим оксамитом в очах, лискучим волоссям і розкішним, як арфа, станом. Такою я ввижав собі Пенелопу. Платонида кілька літ тому втратила в морі чоловіка.

Море тут годувало багатьох. А земля, просякнута його сіллю, родила оливки, винну ягоду, смокви, солодкаві овочі і... каміння. Мули спотикалися на ньому в городах, мотики викрешували іскри. Сам острів був каменем, закинутим колись невідомим богом у воду. З каменю тут були будинки, огорожі, хідники, лавиці, корита для вина і навіть жіночі прикраси.

Ще було тут багато вина і мало води. Її належало цідити тоненькими мідними рурками чи не до кожної стеблини й деревини. Сотні вітрячків гнали воду з гірських озер у долину, щоб скупо напоїти випалену до рудого попелу землю.

Вечорами ми збиралися під запашними олеандрами, і Платонида в круглій печі готувала для нас лакомину – печених перепелів, морських їжаків, спаржу, боби, баклажани, томатову затірку. Се щедро поливалося оливковою олійкою, закусувалося сирними сухариками, запивалося легким, як полуденний бриз, вином. Наші вечорниці тяглися за північ. Греки живуть весело і довго, нікуди не поспішаючи. Та й куди їм квапитись: позаду дивні тисячоліття, попереду нові невідомі віки.

Там, як згук із Чорного лісу, зустрів я і равликів. Їх тут мають за шляхетну страву.

Равликів готують, не виймаючи з мушлі. Заливають водою, щоб розкрилися, промивають, очищають від плівки і кладуть на три хвилини в окріп. Підсмажують цибулю, додають терті помідори, нарізану картоплю, кабачки, часник, сіль, перець. Коли овочі наполовину готові, висипають до них равликів і тушать десять хвилин на слабому вогні, не мішаючи.

А ще в них дуже смачна куряча поливка. Коли куриця звариться, її виймають, а дзяму солять і додають рис. Збивають два яйця, вичавлюють при сьому лимон і все виливають у суп, помішуючи. На столі в греків завжди козячий сир, жмухи зеленини, малосольні оливки і підсушений житній хліб. Перейняти б і нам їх стіл, бо ще давні слов'яни радили: дивися, що робить грек, і сам те роби. Де греки, там десниця Бога.

Се відчуваєш тут направду. Кілька день мене возили по монастирях у горах Ласіті. Обителі ті загніздені в благословенних закутках і оточені великою пошаною й паломницькою увагою. Розчулений, пустив я навіть сльозу, пригадавши хресну мартирію моїх лісових отців. Я поклав їм там свічку в людський зріст. Приплющив у молитві очі і почув відлунок далекого знайомого дзвону. Там, у Чорному лісі, ми мали дзвін із мідного казана. А може, то вчувалося мені гудіння з-під землі? Колись греки ховали від турків свої дзвони під землею.

Ми довго добиралися до містечка Превелі, де Захаріос хотів показати мені щось цікаве. У сутінках під'їхали до кам'яної людини в сутані, що тримала над головою щось подібне на хрест. Коли ступнули ближче, я зрозумів, що то не хрест, а рушниця. Підійшов молодий священик, привітався. Захаріос назвався і представив мене, свого гостя.

«Се єдиний у світі монумент монахові зі зброєю в руках, – пояснив мені панотець. – Коли німці захопили наше поселення, то обернули монастир на тюрму. І тоді гурт ченців піднявся зі зброєю. Всі полягли».

«А мій друг залишився жити, – радісно показав на мене Захаріос, – хоча він теж учинив те саме».

«Ви монах? – зацікавився священик. – Ви теж воювали з німцями?»

«Ні те, ні друге. То були инші напасники».

«Так, – додав невгамовний Захаріос. – І для нього теж поклали пам'ятника, витесаного в скалі. «Карцер» називається».

«Гарно звучить, – поштиво сказав священик. – Виходить, такий монумент не один?»

«Ні, отче, тільки один», – поправив його я.

Упродовж дня мене полишали на самого себе. І я радо ходив поміж крітян, людей у чорних сорочках – засмаглих, неголених, з довгими носами, тонкими губами й м'яким поглядом. Кожен третій називався Маноле (Мануш – перше ім'я Ісуса). Кожна третя жінка – Марія.

Мене захоплювало їх затяте працелюбство, що помагало їм вирощувати дива на розпеченому камені. Гераклові труди! Мене вражала їх готовність усміхнутися кожному зустрічному. Коли я привітався старогрецькою (трохи знав її з гімназії) з торговцем садовини, він простягнув мені помаранчу і налив вина з бурдюка. Коли я запитував щось крітянина, він відповідав і дякував. Вони за все дякують. Сократ подякував суддям навіть за те, що ті прирекли його ні за що на смерть. Може, в сьому й захована найвища мудрість – дякувати. За все дякувати. А ми просимо, вимагаємо, чекаємо...

Там я зрозумів, чому давні мудреці провадили свої студії просто неба. То були уроки радости споглядання. А споглядати тут було що.

Я ступав босоніж краєм моря, і з притлумленої хлопчачої пам'яти напливали Гомерові гекзаметри:

«Острів є Кріт посеред виноцвітного моря, прекрасний, тучний, повсюдно обнятий водами, велелюдністю багатий...»

Море мерехтіло срібними лусочками, на його пругкому тілі сіріли родимки-острівці. Мої сліди на піщаній обмілині злизували язики моря і несли, як таємничі послання, до Посейдона.

Мені здалося, що я розгадав загадку, чому ся земля так щедро народжувала мислителів для світу. Вона – в гострій солоності моря, в ясній чистоті неба, в спокійній мудрості каміння. Разом се зливається в нуту, яка нашіптує тобі свіжі думки. Я ніби спостерігав за всім збоку, і за собою теж. Ніби зливався воєдино з усім світом. Ми були одним духом.

Я лягав на воду, чув шерех піску на дні, – і сам перекочувався піщинками під приливом. Моє тіло прогрівало сонце, – і я сам ставав сонцем, променився світлом і теплом. Рідка вохриста глина, з якої ліплять амфори, згладжувала мою шкіру на шовк. Свіжа зеленкувата олива розтікалася в мені замість крові, очищуючи судини, сповільнюючи думки. Я чувся птицею, що в небесній синяві клацає дзьобом, ніби грає на кастаньєтах. Міг перелетіти на крилах, куди завагалося. Я був дитиною, що мурує з гарячого піску палаци. Міг побудувати все, що хотів. Я був у всьому, і все було в мені...

Оливковий гай Захаріоса збігав до самого моря, і я призвичаївся зустрічати тут захід сонця. Воно, як великий жовток, скапувало у воду. Я лежав на циновці й наслухав заколисуючий плюскіт. Інколи так і засинав. Нічне море пахло рибою і жінкою. А може, то мені так здавалося через те, що вночі приходила купатися Платонида. Важкі кучері падали їй на плечі, і вона, як лита з бронзи, ступала до води. Входила в солону лаву, як у землю, і нечутно пливла під блискучою звіздою мандрівців.

Бувало, гадаючи, що я сплю, накривала мене льняною тунікою і довго ще стояла на камені, вдивляючись у тремку воду, що зітхала, як стара людина. Я міг стати поряд, бо вона, відчував, сього чекала. Та я боявся знову ліпитися до жінки. Як тільки се ставалося, якась невидима сила відривала мене і швиргала в нову коловерть. Я змирився, що мушу йти по житті самочинно, з легкою ношею, яку не шкода загубити.

До того ж, мені щодалі частіше снилися мої маячки. Вони заклично кліпали холодними вогниками в парких грецьких ночах.

Але я там не пускав час на вітер. Лікував болящих, доглядав сад, стругав щось із твердого дерева самшиту. Мене вмовляли залишитися тут назавжди, навіть пригледіли будиночок під лапатими фініками. Але я вагався у виборі.

«Що бажаєш ще побачити в Грецїї?» – щоразу питав мене Захаріос.

«Афон», – попросив я наостанок.

І ми відправилися на Святу Гору, про яку стільки мені розповідав блаженної пам'яти брат Неофіт. І скоро я вклонився першому її горбику, першому кущику. В густих лісах над морем ховалося без ліку монастирів і скитів. Ми дісталися до вершинної обителі Святого Павла. Ігумен виніс нам на гранітний столик лукум, каву і виноградну горілку. Вони з батьком Захаріоса обнялися і вели сердечну бесіду. Потім ігумен покликав юного послушника і щось йому сказав. Той уклонився мені доземно, взяв під руку і повів вирубаним у скалі хідником до від даленого скиту. Постукав у вузькі двері. Вийшов сивий благообразний монах з небесною усмішкою в дитячих очах. Груба веретяна сорочка спадала до босих ніг. Борода, як морська піна, вкривала його груди. Він зрадів мені, як брату, якого не бачив півжиття. Взяв за руку і підвів до збитого каменя, що служив йому в крихітному дворику за лавицю.

«Хто ти, сину?» – запитав він чистою російською.

«Я муляр».

«З чого ти муруєш?»

«З усього, що під руками».

«Се добре. Все годиться, щоб будувати. І навіть,

якщо нема з чого, все одно будувати треба».

«Буває, що я не знаю, з чого будувати, отче».

Монах легко зігнувся і підняв камінець:

«Ось візьми, сину».

Я прийняв камінець, поцілував його руку. (Той камінець з Афонської Кавсокаливи й нині при мені.)

«Буває, отче, що я не знаю, як будувати».

«Будуй із Божим спіхом. Без Божої участи все розсиплеться. Всі вавилони згладяться».

«Де ж будувати, отче? Світ такий широкий...»

«Там, де серце каже. Воно покличе».

«Серце кличе мене в дитинство».

«Моє теж, – солодко зітхнув старець. – Я виростав у багатих палатах, серед царенят – російських, польських, німецьких. Мене виховували поети, любомудри й офіцери. Я й сам став бравим полководцем, аби захищати те, що мав у дитинстві. І спасав його, жертвуючи життям. Доки не відкрилося мені, що спасати треба душу... Тепер сі дари зо мною. Тепер я ходжу по діамантах, але серце невблаганне, воно не раз поривається туди, де мої дитячі сліди, де юнацькі пориви, де бруд і пристрасті...»

«Бруд і там, де мої сліди, отче. Много бруду...»

«Але ж там твоє серце. Якщо знайдеш сили, вертайся туди і спробуй знайти в бруді свої діаманти».

Монах ще раз нахилився і зірвав крихітну лілову квіточку. Простяг мені:

«Вона найліпше цвіте і пахне там, де впала її насінина».

Коли я повернувся, Захаріос переклав мені слова ігумена про того схимника:

«Сей праведник був колись іменитим російським дворянином. А нині – духовний стовп їх каливи. Життя таких людей є світло, що світить ще більше після їхньої смерти».

Другого дня я оголосив Захаріосу, що повертаюся додому. Він майже був готовий до сього, бо відчував струни моєї душі. Зате звістка ся підкосила Платониду. Я не міг глянути в и прекрасні очі, що враз утратили вологий блиск. Але що я міг зробити? Я знав, що не пущу коріння в чужу землю, тільки скаламучу долю жінки. Ще певніше знав, що вона не приживеться на моїй землі. Дві різні стулки не зліпиш в одну мушлю. Та хіба вперше я рвав живі нитки серця?..

Бриніла, як комар, останнього вечора тягуча сумовита нута Еллади. Її народжував солоний пісок, що тисячоліттями пересипається по каменю, і пожухла тростина, в яку дує вітер. Се пісня Пенелопи, яка топить очи у безмірі моря, шукаючи облатку знайомого вітрила.

І я востаннє обтріпав із сандалій руді піщинки, струсив із пліч егейську сіль і сказав Крітові:

«Будь здорова, колиско, що народжує богів і обертає людей у героїв, а сліпих робить Гомерами, що відкривають народам очи! Спасибі, веселий Мінотавре, за те, що подарував мені ще один лабіринт земного пізнання».



Поки йдеш, ти в дорозі. Навіть тоді, коли достеменно не знаєш, куди йдеш. Але йди. Бо се твоя дорога. Дорожи дорогою. Бо тільки вона може вивести на Путь.

Коли не знаєш, куди йти і навіщо, встань. Простягни вперед руку – і йди. Тепер ти видиш, куди йти. Ти знову 6 дорозі. І се головне – бути в дорозі.

Коли не знаєш, що робити, встань і йди. Се вже робота. Між людьми, між деревами, між думками знайдеться твоє призначення, потреба твоєї присутности.

Як тайно вивезли мене до Греції, так у потайній – 250 – каютці й привезли назад. Свинцеве хмаровиння насідало на обдерті бараки. Я зійшов на загиджений, вибоїстий берег і відчув, як вивітрюється з мене накопичене за минулі місяці тепло. Під бетонним дашком продавав квіти грузин. Вітер шарпав мутний куполок церати, під яким скніли гвоздики і горіла свічка. Для тепла.

«Собачій холад, кацо, – кивнув мені носатий гендляр. – А в моєй Колхідє січас созревает хурма. Нєжний і сладкій, как губи девушка. І пачему нас так гоніт па міру судьба-зладєйка?»

«Потому, что жізнь наша – копейка», – сказав я, пригадавши лагерну приказку.

Грузин вищирив разки білих зубів.

Клопотами тутешніх греків, друзів Захаріоса, мені нарешті справили паспорт. Тепер переді мною стелилися вільні дороги. Вертатися в Закарпаття (зараз так називався мій край) я не важився. Хто там чекав січовика з каламутним життєписом? Якраз тоді трапилася мені на очи газета (потрібне чтиво приходить у потрібний час) із розповіддю про наукові досягнення Кадочнікова. І я зателефонував йому, аби виказати свою радість, аби ще раз подякувати за добродійництво.

Кадочніков зрадів, жваво допитувався про мої походи. Я коротко переповів. А він басисто загудів у слухавку: «Не кличу тебе в Москву, бо се не твоє. Але маю для тебе прецікаву роботу. Чув щось про Колхіду?» – «Чув», – засміявся я. – «Мій приятель з інститута Вавилова збиває команду для вивчення каучуконосів у Колхіді. Програма на три роки. Підписуйся, не пожалкуєш». – «Хіба я про щось колись жалкував, брате?» – відповів я. – «Ну от і ладком. А навесні я й сам до вас прищу». Так воно й було.

... Колхіда. Розморені цитринові сади, волохаті джмелі в магноліях, дерев'яні хижки на палях, чайні тумани в межигір'ях, дикі коти, що виходять з рододендронових лісів до духанів на запах печеної козлятини. І двісті сорок днів у році – дощі, водяні вали, що несуть вулицями намул, золотих сазанів і малярію.

Коли тут хтось помирав від лихоманки, на терасі вивішували чорну бинду. Коли хтось народжувався – стріляли з ґанку в небо і частували перехожих ізабеллою. Ріки Хопі й Ріон збирали каламутну воду із джунглів і ліниво гнали її в море. Ми висушували ті береги і обносили їх піщаними валами. А затим висаджували американську гваюлу з сухим каучуком у стовбурах і яванську тростину, що дає міцний клейстер для аеропланних пропелерів. Сі рослини мали укріпити військову міць. Оговтавшись від тяжкої війни, «страна» готувалася до нової.

У вільні дні я брав пса і вибирався з мочарів у Гурійські гори. Там під розвалами давньої каплиці палив ватру. Голубий вечір сідав на плечі. Пес хапав зубами летючих мишей, а я поглядав на свої саджанці за жовтоводим Супсом. Колись я палив ліс у Карпатській котловині, рубав його на Печорі, змірював ногами на Сіхоте-Аліні, ностальгійно виглядав гаї у Греції, і ось тепер я висаджував ліс. І се збурювало в мені незнайому радість.

Від недалекої саклі приходив з кошелем старий мінгрел Вано, стелив кукурудзяне листя і клав на нього сир, вівсяні коржі і обплетений бутлик. У перші навідини він запитав мене:

«Звідки ти, добрий чоловіче?»

«З Карпатських гір», – сказав я гордо.

«А що, хіба гори такі різні, що треба шукати чужі?»

«Гори однакові, – сказав я. – Вода в них різна. Тому й люди в різних горах різні, і квіти, і запахи, і смак

молока».


«Добре кажеш, батоно. Вода всьому голова. І молоко приїдається, і від вина, буває, кривишся, а до води рука завжди тягнеться. І вдень і вночі».

Ми говорили голосно, перегукуючи шум ріки. Вано, розпростерши на землі бурку, засиджувався до півночи, аж поки його не навертала додому жона, на тридцять років молодша за нього. Якось я вголос зауважив, що він на свій вік ще бравий молодець. Як майже і всі його одноплемінці.

«Мені ніколи старіти, – відмахнувся Вано. – Я завжди в дорозі, і старість не встигає за мною. Якщо ти завважив, мінгрели більше їздять верхи, ніж ногами ходять, а танцюють і співають до самої смерти. Зі старістю я звикся, а зі смертю домовився. Сказав їй: я не лізу в твої справи, а ти не лізь у мої... Живу я, не обтяжуючи себе земними благами. Бо земне гне до землі, а небесне – дарує високу і ясну, як небеса, радість. А ще в моєму спожитку весь час гранати, сир, червоне вино, буряки, горіхи. І не треба цуратися жінки аж до останнього твого зітхання. Ніщо так не гріє старечу кров, як молоде вино і молода жінка. Але спати слід у різних ліжках, ще ліпше в різних покоях. І тримати ноги в теплі, а те, що вище – в холоді», – поблискував лукавинками очей проти вогню збитошний горянин.

Я й досі пам'ятаю прості й наситні, як ті коржі, його мудрації.



«Зустрів людину – порадуй її. Бодай теплим поглядом. І сам зігрієшся.

Не треба нікого скидати з гори. Сам піднімайся на гору. Височини ще більше вивищують достойного і показують нікчемність нікчемного.

Не говори про щось серйозне більше як півгодини. Бо тебе не слухатимуть. Багато говорячи, скажеш багато дурниць.

Уникай брехні, але й правду не всю кажи – щоб не ранити, не образити когось.

Будь м'яким, щоб не зломитись. Будь твердим, аби не зігнутись.

Серце болить, коли обтяжене всяким непотребом. Не гріши! Не бреши! Не зраджуй! Не бійся! І не буде серце боліти.

Пий з глиняного посуду. Перед тим як випити, потримай горня обома руками, щоб питво «впізнало» тебе й прийняло.

Коли під гнітом тягарів не знаєш, що скинути з себе, перше, що скинь – гордощі. Все инше поступово само впаде».

Тому мінгрелу я вдячний і за те, що показав мені кущик, який висліпували по околишніх горах ще турки. Бо олія з його листя лікує проказу. І сей переказ, що виглядав казочкою, справдився. Я не раз потім звертався до тої рослини, про яку не знав навіть поважний Джеордже.

Сила-силенна різноплемінного народу перейшла через мене. І я перейшов через них, як волосина через куделю. Обійшов я різні краї з уважним оком і націленим на все мудре вухом. І склав сокровенну низанку диво-продуктів, які раджу всім для спожитку. Се – квасоля, чорниці, капуста, вівсяна крупа, помаранча, жовтий гарбуз, соя, риба (найліпше лосось), шпинат, чай, помідори, індичка, горіхи, кисле молоко. Добре, якщо матимете їх на столі хоча б чотири рази на тиждень.

Радо ділюся і рецептом молодильного чаю, який списав у горах Абхазії. Змішайте і подрібніть склянку ромашки, півсклянки безсмертника, півсклянки звіробою, півсклянки березових бруньок. Столову ложку суміші насипайте в півлітра окропу і запарюйте. Половину випийте перед сном, другу половину – за півгодини до сніданку. Се дуже потужний напій, пийте його протягом місяця, з кількарічною перервою.

Всі хочуть жити довго. Али при сьому ніхто не хоче старіти. Хоча ми тільки те й робимо, що старіємо. Але не хочемо сьому вчитися. А між тим життя – великий перехід з нічого в щось. Життя – се довге прощання. Де б я не був, любив заходити собі з дідами. Ріки часу перетікали через них, і залишали в головах золотий пісок. Ті крихти я дрібками збирав, вони могли придатися як мені, так і людям.

Мушу зізнатися, що породою я не надто вдався, народився семимісячним і ріс кволеньким, у роботі не був семижильним. Але людина – глина, і Великий Гончар може ліпити з тебе дива. Твоїми ж руками.



Головне – відкрити для себе Природу і прийняти її в собі. Тоді тіло твоє буде обмінюватися енергією з тілом Природи, а розум черпати від Її розуму. І ти зрозумієш, що головне не сила, а розподіл сили. Головне – не розум, а мудрість прийняття. Головне – не брати, а давати. Головне – не потреба достатку, а потреба світла.

Бо як на небі сяють сонце, місяць і звізди, так на землі повинно сяяти їх відображення – людина. Твоя радість, твій сміх – се твоє послання сонцю. А воно, повір, сходить і заходить – для тебе!

Якщо навчишся приймати, віддавати і не судити, тоді докладатимеш мало зусиль, а діставатимеш багато. Якщо навчишся все робити з радістю і любов’ю, то доможешся всього бажаного. Якщо навчишся ні до чого й ні до кого не прив’язуватися, то матимеш увесь світ і всіх людей.

Приймай удячно все, що дає новий день! Се – дріжджі зростання, чари життя, причастя мудрости.

Так я сприймаю світ і його послання. Так і вам заказую чинити.

Від різних людей і в різний час почерпнув я немало користі і для здорового тривку тіла. Чимало набув і сам. Се згромадив докупи в своїх «заповітах як жити довго в здоров'ї, щасті й радости» – на помічність і корисний пожиток людям. Попасом можу вирізнити з того огрому три найважніші речі для провадження многих і благих літ життя.

Перше, се – вода. Жива, чиста природна вода. Наповняйте, освіжайте, змивайте кожну клітинку тіла водою. Вода наповнить молодістю і вимиє мертвотне.

Друге – повітря. Наповняйте, освіжайте, очищайте легені чистим воздухом. Більше бувайте просто неба чи хоча б гуляйте перед сном. Спіть при відчиненому вікні. Дихайте простором. Дихайте вільно, глибоко, ситно. Найліпше се виходить при плаванні.

Третє – їжа. Застановіть собі не сідати за стіл, якщо там немає свіжого овоча чи фрукта. А якщо буде тільки се, то й не біда.

І на трьох наріжних каменях постає моє земне життя. Се – триєдина потрібність. Потрібність для інших, потрібність для Господа і потрібність собі. Але як добутися сього? Спирайтесь на Дух, Рух і Слух.

Дух. Повсякчас очищайте і наповнюйте силою спокою свою душу.

Рух. Повсякчас зміцнюйте тіло рухом, фізичними зусиллями до першого поту.

Слух. Повсякчас вслухайтеся в довколишній світ і в світ нутряний.

... З Колхіди закинули мене в Карелію. Там інститут досліджував перебіг росту ділових порід дерева. Відтак були випробовування в Краснодарі. Від перших бруньок до перших зазимків жив я в садах. Перекотився й пустельними теренами Середньої Азії. І от раптово блимнуло на карті інститутських проектів Мукачево.

Душа обмерла, тремтячими губами попросився я туди. Приїхати на отчу землю посланником Москви не те саме, що вернутися карним волоцюгою.

Під Мукачевом, на Червоній горі, де ще первісні люди клали свої городища, Сталін по війні наказав закласти пробну плантацію чаю. Чай родив, та оскільки переробки листя на місці не було, закарпатці з часом утратили до нього інтерес. Тим більше, що центр вимагав від них ріки вина. І ось зараз ми на чолі з академіком І. Чхеїдзе приїхали сюди вдихнути нове життя в стару ідею.

Завершувався падолист, заглушені ожиною і обплутані хмелем, лаково блищали зелені вінички з лілейно-білими чарочками квіту. Дітище великого грузина конало в колючому терні, як свого часу й упосліджена його людність.

Чай – рослина делікатна. Кущ не пересадиш, бо закорінюється він дуже глибоко. Ми живцювали, плекали сіянці. Чай/ні насінини дуже люблять миші, тому ми пантрували, коли коробочка дозріє, аби дістати кожну насінину. Ділянки просторилися, ми відвойовували для них нові пустирища. Чай, як і виноград, міг би уславити Закарпаття, якби не бездумне захоплення тогочасної влади кукурудзою. Вона повсюдно витісняла не тільки инші культури, а й здоровий глузд.

Але ми чесно порали свій дослідний уділ. На сусідній горі – Чернечій тихою сапою велися инші пошуки. На своїх прогулянках я не раз зустрічав кремезного монаха Василія, що колінкував на терасах, перебираючи камінці. Декотрі замальовував до грубого нотиса, а потім складав на полицях своєї келії. А ночами писав, писав, писав. Се шептали монашки, що радилися зі мною на рахунок болестей.

Котроїсь днини отець Василій покликав мене до лавиці під липою, де посижкував вечорами, спершись бородою на патерицю. Досі я знався з Божими людьми суворої духовної праці. Се ж був чоловік високої духовної школи. Плин його бесіди зачаровував, наповнював тебе по вінця трунком пізнання. М'яким, заколисуючим голосом оповідав він про речі, які радше пасували Академії наук, а не монастиреві.

«Живемо з вами на чудесній землі. Про се не тільки самі не здогадуємось, а й світова археологія ще не знає. Загляньмо в сиву давність – що чинилося тоді на сих горбах. Палеоліт має три поділи. У нижньому і середньому з'явилися неандертальці. У тих напівлюдей уже проявлялися зблиски свідомости, зачатки релігії. Вони вже ховали своїх небіжчиків. Неандерталець вважав, що матерія не знищується, просто міняє свою форму».

«А якими були наші пращури?»

«Вони ходили в хутряному одязі, який обробляли, перетираючи зі слиною кожен міліметр шкіри, виготовляли знаряддя праці з каменю і кісток. До речі, першу пов'язку зробили собі чоловіки, у них сором прокинувся раніше. На місці нинішнього Мукачева розкидалися широкі рукави повноводної Латориці, на буйних луках паслися мамонти і тури. їх фігурки з каменю я знайшов на сій горі. Мисливці селилися в печерах Ловачки, Червоної, Чернечої і Сорочої гір. Так, так, ті кам'яні ями, які ви знаходите на чайних ділянках... Коли ченці ордену тамплієрів у Середньовіччі завезли до нас виноград, перші винарі вже мали напівготові пивниці на цих узгірках. Чи здогадувалися наші діди, що декотрі боргази вони успадкували від неандертальців?

Неандертальці жили гуртами по 25-30 чоловік. До весни з сім'ї залишалося хіба що п'ять чоловік. Інших з'їдали через голод. Своїми списами з гострим камінцем вони не могли вполювати 5-тонного мамонта чи печерного ведмедя, що важив до 600 кілограмів. Хіба що обкурювали їх у лігві. Тому живилися вони трупами тварин і риб, які приносили крижані ріки й потоки. А здебільшого – корінням і рослинами, яких поїдали в 240 разів більше, ніж ми тепер. Білкової їжі було скупо. Середній зріст неандертальців не перевищував 165 сантиметрів, зате тіла їх були суцільними м'язами. Вони були дуже розумними і кмітливими, мали більший за наш об'єм мозку і багато чого вміли робити. Се було унікальне поєднання розумної людини і сильної, витривалої тварини. Се був найзагадковіший рід людської цивілізації.

Неандертальці вимерли, за винятком невеличкої популяції, яку називають «сніговою людиною», «лєшим» чи «дикуном». (В Абхазії я багато про них чув від самовидців). На зміну їм з'явилися кроманьйонці. Се було близько 20 тисяч років до нас. Вони почали займатися землеробством. Виходили з печер і майстрували житло з кісток і шкур, розділяли шатра на «квартири» по 10-15 квадратних метрів. І перестали поїдати одне одного, бо навчилися успішно полювати. Прийшло потепління, ліси кишіли звіриною, а ріки й озера рибою. З тих пір мало що мінялося в природі людини.

Досі найбільше реліквій палеоліту знаходили в Піренеях. Але от парадокс: дослідникам траплялися або перші кам'яні предмети з печаттю симетрії,, або наскельний живопис, що свідчить про вищий ступінь розвитку. Середина ніби випадала. Оту середину і знайшов я на Чернечій горі. Се десятки предметів так званого мобільного мистецтва – гравюри на камені й креслення на гальці, не кажучи про сотні кам'яних рубил і примітивних фігурок звірів, людей. Одна річ особливо цікава – висічена з каменю людська голова. їй близько 15 тисяч років. Маківка звужена догори, такі черепи мали наші первісні земляки».

«Отже, ми нащадки саме тих людей?»

«Важко стверджувати. Відбувалася велика міграція населення. Племена змішувалися, обмінювалися жінками. їх чомусь за всяку ціну хотіли мати з чужих груп. Міграція взагалі дуже цікавий і мало вивчений процес. Нині я досліджую схожість топонімічних назв Закарпаття і Сербії. Подібність їх разюча. Маси людей якось ізолювалися й еволюціонували окремо. Хоча говорити про чистоту раси чи нації дуже ризиковано. Цікаве останнє відкриття вчених з Каліфорнії. На рівні біохімії й генетики вони довели, що в усього роду людського одна прамати. Ся "Єва" з'явилася 100-200 тисяч років тому в Африці. Не з піни морської – а щоб дати життя новому роду людському. Якби не було її, не було б і розумної людини, всіх нас. Еволюція відбувається не тільки по вертикалі, а й по горизонталі. Одні види народжувались, инші вмирали».

«Ви хотіли сказати – вимирали?»

«Ні, саме вмирали. Види вмирали, як вмирає індивід. Динозаври, іхтіозаври, мамонти... Причин їх вимирання не можна знайти, отже, вони просто вмерли, як умирає будь-яка істота під сонцем. Вичерпали себе, сповнили свою програму, закладену природою. Се моє глибоке переконання, відкриття, якщо хочете. Метелик живе добу, кінь – 25 років, людина – 70, черепаха – 300. Біологічний вид, мабуть, теж має свій вік молодости, зрілости і смерти».

«Чи се не означає, що й людський вид...»

«Цілком імовірно. Вимерли (чи вмерли) колись австралопітеки і неандертальці. Може перейти колись в инший вид і людство.

«У своїх наукових дослідах, отче, ви спираєтесь головно на природні дані. А божественне, духовне?»

«У мене своя система релігійної філософії. Біологічне й духовне в людині дуже пов'язане. Як є відродження в біологічному світі, так є відродження й занепад духовности людської. Відродження духу – в каятті. Відмова від Бога – самообман, облудна поза. Думка про Верховну істоту не придумана, не нав'язана нам, вона одержана нами в генах від предків. Людина – се вічне каяття, вічне відродження духу. Без Бога вона раб природи, а з Богом – дитина Мудрого Всесвіту. Навіть комуністи се розуміють заднім розумом. їхній ідеолог Анатолій Луначарський написав книжку "Релігія і соціалізм". Зауважте: на першому місці релігія. Суть книги зводиться до того, що соціалізм мав би бути новою релігією...»

«Настільки незбагненно, що схоже на казку», – сказав тоді я.

Старець посміхнувся:

«Якщо Я сказав вам про земне, і ви не вірите, – як повірите, якщо буду говорити вам про небесне?" – се з Євангелія від Іоанна».

Наважився я тоді попросити отця Василія щадити більше своє серце, подав деякі ради. Настала його черга подивуватися. Сказав, що роками виписує медичні часописи, аби дізнатися більше про свою недугу, а я за якусь часину виклав йому діагноз.

У великому боргу ми перед тим мислителем. Ясно й рівно горіла його подвижницька свіча, осяюючи праведні труди, які тоді майже нікому не були потрібні. Та він тим, однак, не переймався і нікого не судив. Він і далі самозречено «стриг своїх овець».



Не похваляйся своїм хистом і не жертвуй усім заради свого ремесла. Бо народжені ми не для ремесла. Воно дано лише в поміч душам, які зліпив великий Ремісник. І втішився. То й ми більше тішмося тим, що душа наша доброго творить, а не руки й мозок.

І не суди инших. Бо немає справедливого суду. Не просівай добро і зло. Бо людина зла хвилину, а добра – день. І навпаки. Життя часто псує людську вдачу, але не псує людину. А наше недосконале око бачить її злою, недоброю. І навпаки.

Немає правильної оцінки. Немає справедливого суду. Непомильне тільки милосердя.

... А мої дні звідтоді покотилися дрібними горішками попід рідні пороги. В Мукачеві жила моя сестра, яку я видів лише дитиною, коли вернувся з Румунії. Якийсь час я перебув у неї. Шукав собі окреме гніздо. В ближньому селі знайшлася хижка з великим садом, який перетинав веселий потічок. Обійстя огинав молодий лісок, провіяний грибним духом. Я одразу прикипів до сього місця. Державну роботу полишив, узявся до майстрування з деревом, аби відволікти увагу від цілительства. Бо жони-сороки вмить рознесли поголос про мій хист.

Владникам се не подобалося, хоча потайки приходили й самі, і родину приводили. Хвороба всіх рівняє і упокорює. Заприятелював зі мною і знаний лікар Фединець, розумний і чуйний чоловік. Либонь, про таких казав мудрець: пан своїм рукам, друг своєї долі, слуга своєї совісти. За службової повинности йому не личило знатися з якимось знахарем. То він просив, аби я носив йому свіжу зеленину, гриби і ягоди. Я приходив з кошелем і ми годинили в бесідах у його маленькій кімнатчині при кабінеті. Вона більше скидалася на капличку. Я змайстрував йому з дикої черешні шафку для халатів, підібрав таку текстуру, аби з-під лаку проступав хрест. Він се одразу запримітив і мовчки обняв мене.

Якось доктор Фединець привіз до мене одного посадового пана з Москви. Я стругав грабельки для сусідки. Гість поводився навелично, задавав мені в'їдливі запитання. Аж Фединцю було незручно. Чутливим вухом я вчув, як москвич хмикнув до нього:

«Нє панімаю, калєга, чєм вас мог пакоріть етот васьмідєсятілєтній дєдок?»

У мені щось збурилося (ні, не за себе – за свого приятеля), і я відрізав, що мені набагато більше років. Ступив до нього, торкнувся пальцем оголеного передпліччя:

«А вам рівно п'ятдесят три. А нирки вже спрацьовані, і кишківник самоотруюється, і ноги у вас пухнуть, недовго до мокрих виразок...»

Гість побордовів лицем, шарпнувся до авто. Згодом через Фединця він попросив, аби я дав йому якийсь припис для лікування. І я дав. Коли в похилому віці сам доктор заслаб, теж радився зі мною. Я напучував його їсти щодня легкі страви з кукурудзяної крупи. І се його тримало ще кілька років.

(Моя мамка прожила 98 років при тілесній спромозі і ясному розумі. Земне життя тихо покинула уві сні. В останні роки вона їла одну їжу – запарену кукурудзяну крупу, яку запивала кислим молоком і томатним соком. Кожного порівну в трьох частках. Коли рідні бідкалися, що так вона геть упаде в силах, мамка всміхалася: «Та ні, якраз ся їда додає мені сил довше лишатися з вами».)

В Мукачеві запізнався я і з молодим новинарем (він так і підписувався в газеті), що товаришував із сестриним онуком. На все він клав свої гостре чорне око

і вмів вихопити сутність побаченого.

«Про що ти пишеш у новинках?» – запитав якось я, бо газет майже не читав.

«Я пишу не про те, що, де і коли сталося, а – як і чому се сталося».

Мені сподобився сенс його розмислу. Він зачастив до мене кожної неділі. Я прилучав його до садівництва, водив околицями, вчив споглядати світ. Бо немає нічого милішого за злуку з природою. На погулянках м'язи тішаться рухові, легені напиваються кисню, очі розкошують у просторі, мозок набирається картинок, відпочиває.

На тих променадах хлопчище витягував з мене спомини, і я немало переповів йому. Він дещо записував і скрушався: що з тим робити, хто се оприлюднить? Я дня годиться втішав його, що копійка має два боки і мас властивість перевертатися. Чекай і все прийде, чому належить.

Мене смішила, але й тішила його невичерпна доскіпливість. Раз запитав:

«У чому щастя, діду?»

«А сам ти як гадаєш?»

«У любові до жінки?»

«Ні».


«У грошах?»

«Ні».


«У владі над иншими?»

«Ні».


«У родині?»

«Ні».


«В роботі?»

«Ні».


«У вірі?»

«Ні».


«В добротворенні?»

«Ні».


«В мистецькому занятті?»

«Ні».


«В друзях?»

«Ні».


«В розвагах?»

«Ні».


«То, може, в боротьбі – за свою землю, за свободу, за рідну мову, за віру?»

«Ні».


«То в чому ж, діду?»

«У всьому, що ти перелічив. Але не поокремо».

Щастя... Його чекають і шукають, за нього борються й страждають, не знаючи доконечно, що се таке. Ніхто не обіцяв нам щастя, зате обіцяно допомогу. І я не знаю рецепції щастя, зате знаю, як наповнити втіхою кожен свій день.

Будьте вдячними; втішайтеся з кожної своєї справи; сподівайтесь тільки на ліпше; робіть те, що любите, і любіть те, що робите; робіть добрі вчинки; живіть з тими, кого любите.

Иншим разом молодий газетяр несподівано спитав, де б я бажав мати могилу і яку. Спочатку я відмахнувся, але тут же подумав: се дуже природне запитання. І спробував дати відповідь:

«Хочу, щоб поховали мене так, як і всіх ховають. Я був такий, як усі. Камінь на могилі не обтяжить мене, бо й сам я був камінцем, що котився по сій землі, аби не порости мохом. Добре б не щербити камінь різними написами. Та коли вже треба додержати звичай, нехай виб'ють на камені такі слова: «Дякую тобі, Боже, що я жив на сьому світі».

Допитувався він і про те, як і скільки я молюся.

«Без молитви, як без одягу, я не виходжу з дому. Молитви мої короткі і зазвичай подячні й покайні. Але, буває, щось і прошу для себе. Прошу потрібности. Щоб я був потрібний иншим, потрібний Господу і був потрібний собі. Се три камені, на яких постає моє земне життя».

Якось він подячно зізнався, що багато чого навчився в мене.

«Се я в тебе повинен учитися, хлопче».

«Чому?» – дивувався він.

«Ти шкодуєш про те, що було з тобою раніше?»

«Ні», – відповів хлопець.

«Боїшся того, що буде в майбутньому?»

«Ні».


«Робиш те, що тобі подобається?»

«Так».


«Зустрічаєшся з тою, котру любиш?»

«Так».


«Товаришуєш з тими, з ким тобі цікаво?»

«Так».


«То чого ти в мене ще хочеш навчитися? Я сам усе життя сьому вчуся. А ти, завдяки своїй здоровій молодости, вже се маєш».

Одного разу він пожалкував уголос, що не має якоїсь високої мети.

«То не біда, – розважив його я. – Не всі кораблі пливуть до Америки. Є човни, з яких ловлять для людей рибу. І є човники, що перевозять людей на переправі. І вони мають не меншу пошану. Пливи життям і тримайся твердих берегів. І знай, куди пливеш. Коли се знаєш, можеш не боятися течії. Можеш покластися на неї і вона принесе тебе туди».

Відкрив я йому і велику таємницю статей. Чоловік прицінливим зором бачить у жінці лише тіло й очі, а все инше придумовує собі. Жінка чує тільки його голос і вгадує потрібний їй запах, а все инше навіює собі. Так вони знаходять одне одного, дві половинки любови.

Коли я підупав на силі, мусив перебратися на добування до родича за Перевал. Прощався зі своїм молодим другом, до якого встиг прихилитися. Ми обидва були сумні, і він чекав якогось напуття. Тоді я сказав йому:

«Світ сей належить майстрам. Будь і ти майстром свого діла. Пиши, якщо тобі відкрилася лоскітно-тривожна радість слова. Але служіння Слову – то тяжка схима. Коли пишеш, твоє наповнене серце вділиться також руці. І серце промовить до иншого серця. Лише його повнота наповнить твій словесний рядок. Нехай писання твоє несе читальникам світло, знання і задоволення. Инакше для чого мордувати руку і нищити папір?!»

Навідав я і Чорний ліс. Він і далі лишався заповідною цариною, хоча й намірялися прорубати сюди дорогу. Та її завалило камінням. Через те заглух і потічок із золотою водою. Довкола базарувало нелякане птаство і розкошувала звірина. Ніхто не тривожив костей спалених лісових братів. Я поставив на тому місці невелику каплицю. І віконце припасував так, щоб сонце кожної днини затеплювало свічу на гранітній плиті.

«Їх немає, – мовив я до височини, що синіла через смарагд модринових крон. – їх немає, але я ще тут – твій служник. І нехай і далі все зі мною стається по Твоєму слову».

Там було тихо і спокійно.

De mortius aut bene aut nihil. Небесного їм усім горожанства.

Приходить час, і тиша вічности запливає в тебе, як ти колись запливав у ріку чи море. Якось під мукачівським замком я купив у старої швабки столярний інструмент. Темні лискучі рубанки, стамески, свердла, молотки, коловорот. «Се ще інструмент мого діда, – врочисто пояснювала бабка, загортаючи в ганчір'я іржаве залізяччя і побиті шашелем стусла. – Він сам його зробив і майстрував ним по всій латоричній долині. Навіть у графа Шенборна. І батько з ним робив, і чоловік».

Вдома я перебрав сі речі, вичистив і розвісив по стінах робітні. Старе, відполіроване руками дерево тьмаво світилося, променило тепло. Я радо брав його до рук, хоч мав і новіший інструмент. І все більше призвичаювався, закохувався в ті поробки. У тихі благодатні вечори в майстерні не перестаю дивуватися мудрій зручности й податливости сього нехитрого, на перший взір, примітивного реманенту. І щоразу з лагідною вдячністю і захопленням думаю про старого майстра з-під Паланку. Я й імени його не знаю, але дарунок його вмілої і доброї руки завжди зі мною.

Мабуть, се і є крупинка людського безсмертя.

Дійшовши перестиглого віку, я все частіше зазираю за плече – що там лишилося? Де мої сліди розуму, душі й серця? І нічого не бачу. Бачу лише жменьку ягід, розсипаних на лавиці в саду. Се моє минуле, моє сьогоденне і будучне. А ще – серце, живе серце. Воно кам'яніло на студених вітрах, а я його відживляв знову і знову.

Обертаюся назад і згадую свого діда. Найцінніше, що залишив він по собі, се – камінь.

Дідо з леґінства служив у графського фоштера. За се йому нарізали дараб землі над селом, під самою хащею. Се місце й нині називають Сирітським Горбом. Тут гучав лише ожинник і дика папороть. І не було води. Навіть вівці не хотіли тут пастися.

Дідо сплів з верби кучу, обваляв и глиною і почав копати криницю під старою дичкою. Челядь сміялася, бо з-під залізного лома сахтіли іскри. А куснями глини можна було колоти горіхи. Але дідо копав і копав. Увечері клав голову на твердий поріг, щоб довго не спати. Лише на недільну службу відходив від криниці.

За три тижні яма була йому до бороди. А на двох метрах уперся в тверду брилу. Місяць він обкопував той камінь, завеликий як добрий віз. Палив у ямі огень і заливав водою, та камінь не коловся. Люди радили: лишися, хлопче, копай в иншому місці. Але дідо затявся. Він обв'язував плиту мотузяччям, устеляв стіни дошками, тесав дубове коромисло. Усе село ходило позирати, та жоден ґазда не брався помогти в такій дурній роботі. Тут водою ніколи й не пахло, тут спориші серед літа горіли на сонці. Але дідо найняв шість волів і таки витяг камінь на поверхню. Ледве доліз до хижки і заснув на порозі. Бо вже відвик спати на постелі.

Спав, казали, цілий день і цілу ніч, а коли на зорях пішов до каменя, то постоли в траві намокли. Яма була повна води, і вода текла долі берегом. Коли дідо глитнув з пригорщі, око закололо від студеної свіжости. І наче ситим став. Вівці мачалися в тому болоті – і вовна яскріла на сонці, як ризи. Потягся той потічок до села, коло дворів його перегачували, і жони полоскали в ньому сорочки й верети. Діда, ще дітвака, стали честувати, як ґазду, і в церкві дали йому лавицю на крилосі. (Прийде час, і він змурує нову церкву.)

А камінь лишився лежати біля криниці. Грубий, сірий, з жовто-зеленими платами. За дощем в його щербинах збиралася вода – і птиці пили й купалися. А сніг на ньому не держався ніколи. На нагрітій сонцем брилі можна було побачити ящірку чи й гада – і баба пужала нас, дітей, тим каменем. Та де ми боялися! А шкода. Переказували, що один дітвак з родини виліз на вершечок дички і впав. Чисто на той камінь. Покришився і в три дні помер. Челядь шептала, що треба недобрий камінь зрушити в ярок. Але дідо не дав. Зціпив зуби й не дав.

Камінь лежав біля дороги, що вела в хащу. І раз уночі вчинився гриміт і крик. Ми вибігли надвір. А то перевернувся циганський віз, повний краденого дерева. Наскочив у потемку колесом на камінь. Дідо вхопився за вили. Цигани наскоро відтяли віжки і втекли з кіньми, покинувши віз. Пригадую, як дідо по тому гладив здертий мох на камені. Як рубець на людському тілі гладив. Відтоді вночі він стелив собі на камені солому і сторожив дорогу в ліс. Графський гайник йому за се платив.

А коли жид прийшов до нього, щоб дав йому камінь для млина, вигнав його з двору. Хоч той теличку давав. Жид розсердився: «Не даєш, ачей, держиш собі на гріб?»

А по якомусь часі привезлися на бричці двоє панів. Казали, що з Будапешта. Ходили довкола плити, цоркали клепачиком, крутили очима. Що то за камінь, що ніколи не буває студеним? Просили діда, щоб дав їм відколоти з нього дарабчик. Дідо сміявся: коліть, якщо вдасться. Довбали, мучилися півдня, а й скалки не відкололи. Тільки мох порушили. Та й повезлися, не від клонившись.

Коли в Першу світову набирали на фронт, хлопці втікали в хащу. Трьох піймали. Привели до нашого каменя і застрелили. Черева їм розпороли багнетами і запхали в них черевики. А діда верли на брилу і сікли дротяними ціпками.

Дощі змили кров, а люди на тому місці вимурували хрест.

За чехів камінь хотіли потягнути до Ужгорода – на пам'ятник. Але дідо вийшов з пушкою і стрілив у небо. Бирів махнув рукою: «Держи собі, держи – пам'ятник дурневі».

В Другу світову мадяри тут поклали кулемет, та коли почала стріляти артилерія, вони втекли. Лише масна пляма на плиті лишилася.

Коли руські заходили, сільська челядь вийшла до каменя їх стрічати. Дідо теж прибрався, ікону зняв зі стіни, срібну годинку прикапчав до уйоша. Зійшли з лісу солдати, обідрані, небриті, нетверезі. Один нараз до діда підступив: «Дєд, тваю мать, ану давай часікі!» Зірвав годинку, а діда друлив. Той упав і образ об камінь розбив. Се мені вже потім повідали.

Було, що й кіно тут знімали. Про партизанів. Фільмували, як з-поза нашого каменя бородатий чоловік метав гранату в німецьку машину. Після артистів лишилися порожні корчаги від вина і напис на камені «Смерть фашистам!» Наші довго здирали фарбу дротяними щітками. А діти з тичками бігали городами і кричали: «Ура! Вперьод за родіну!»

В шістдесятих комсомольці хрест повалили. Я б не дав, але тоді я був на Колимі. А на камені поклали бетонного оленя і написали, що тут починаються угіддя лісництва. Лінувалися таблицю закопати. З часом діти обламали оленю роги, а відтак і самого скинули в яругу. Фарба злущилася, і камінь став як був.

Не то тепер село, що було сто літ тому. На Сирітському Горбі, довкола дідизни, простерлася ціла вулиця. З дідової криниці трубами провели воду в школу, в дитсадок, до сільської управи. А камінь лежить собі. Лежить, як сто років тому. Обмитий дощами і нагрітий сонцем.

Я люблю сюди приходити і сидіти на ньому, як любив дідо. Родова пам'ять кличе мене сюди. Бо з роду все починається – родина, народ, родова мова і родова сила. І ти, як краплина, повниш сю ріку далі. І не смієш порушити її чистоти й глибини. Тоді в минулому твоєму буде радість і в майбутньому матимеш надію.

Я часто думаю собі: що мого діда так приліпило до тієї брили? І що мене так прив'язує? І вікова пелена часу розсувається. І приходить розуміння.

Дідо міг не викопати криницю і не пустити тут свій корінь. Але він копав, і камінь йому не завадив. Камінь відкрив йому силу й терпіння. Дідо робив се не тому, що було легко. Він се робив тому, що було тяжко. Простий копилець, один як перст у світі, зрозумів: доки він може терпіти, доти він твердий і непорушний, як камінь. І коли пив з криниці воду, позирав на плиту. І очі його тепліли. А руки тверділи. Бо в тяжку годину він сам ставав тим каменем. Каменем терпіння. І ніякі громи і блискавки долі не могли зрушити його й розколоти.

І мені, на щастя, відкрилася та наука. Все, що я шукав, було в мені. Його лише належало відкрити, звільнити від сміття.

Найбільшу цінність, яку я здобув за життя, се – свобода. Внутрішня свобода. Звільнення від страху, від забобону, марних клопотів, облудних пристрастей, людських обмов. Що посієш, те й пожнеш. А зерна для посіву добираємо щодня. І коли сіємо в душі своїй світлі і добрі думки – вони проростають бажаним жнивом. Те, що хочеш мати, про те й думай. Яким хочеш себе видіти – таким і уявляй. І матимеш, і будеш змінюватись. Бо добра думка, як смерекова смола, може затверднути коштовним каменем.

Полюбіть свою долю. Відкрийтеся їй і терпляче прийміть її такою, якою вона є. І вона прийме вас такими, якими ви є.

Основне для мене – Світло, за яким я все життя йду і яке сам змагаюся нести для инших. Як той світлячок, що крихіткою світла пом'якшує ніч. Знаю, що ніч мені не зломити, та все одно свічу.

Мені подобається притча про святого Августина. Коли до нього хтось підійшов, він стриг овець. Той зазвідав: «Ось, припустімо, ти стрижеш овець, а в сю мить настає Страшний суд. Що ти робитимеш?» – «Буду стригти овець», – відповів святий Августин.

Я захищав людину від иншої людини і від самої себе.

Я вчив звільнятися від страху і від хвороб. Бо в здорової людини свій шлях у житті. І в хворої свій. І той, і другий ведуть до одного конечного пристанища. Та одна людина пройде сей шлях легко і втішно, а друга – навпаки.

Я вчив очищуватися, зішкрібати з душ учорашній день, бо в життя, яке над нами, не можна входити з учорашнім брудом. Чим раніше се зрозуміємо, тим краще нам буде і тут і там. Я вчив бачити у всьому прояв всевишньої волі. Тоді ніяка жура ваша не лишиться без вирішення. Тоді не чекатимеш раю, будеш у ньому вже тут, на землі.

Я вчив молитвами наповнювати порожнечу віку. Тоді навіть часи безбарвности набувають живих барв.

Я вчив діяльно любити свою землю. Бо патріот – се той, котрий береже цілість свого роду, виховує родину в порядности і національному дусі, береже в родючому і красивому стані землю, яку дали йому Pater-Господь і pater-батько. Се – істинний патріот, живий стовп нації, а не той, хто лише збуджено плеще язиком про любов до Батьківщини.

Я вчив виховувати дітей м'якою правдою і твердою любов'ю. В жадобі правди і справедливости. Кожен хлопчик має виростати борцем, що готовий захистити як родину, так і вітчизну, і віру. А живучи в мирний час, повинен боротися за вдосконалення життя своєї родини і вітчизни. Тоді можемо бути спокійними за наш народ, за нашу країну.

Я вчив не боятися вмирущости, не боятися забуття. Робіть те, що переживе вас. Те, що зробите лише ви і ніхто инший. Робіть се для загального добра, для батьківщини, для родини. Бо в сьому і закладена наша вічність.

Десятиліттями я живу в одному місці. Роблю одну роботу. Веду бесіди з одними й тими самими людьми. Сідаю за той же стіл у той же час і їм майже однакову їжу. Лягаю в один час в одну постіль... Минають літа, але ніщо не міняється – ні довкілля, ні сам я. Бо не міняється моя душа.

Дивлюся на образи діда, матері, сестер, на їх онуків і правнуків – і здається, що я на цьому світі був завжди. І буду вічно. Як той камінь. Камінь терпіння.

Мене називають вічником, знатником, відуном. Але що я знаю? Що я відаю? Хіба лише те, що я занесена вітром часу порошина якоїсь Галактики; жива порошина, що у вирі земного життя затвердла в перлину вічности, аби колись знову засвітитися зоряною крихіткою в небесному безмір'ї.

Так, я – вічник...



Волею прихильної долі отим «новинарем», що на мукачівських пагорбах удячно всотував його науку життя, був я. Таки справдилося віщування вчителя: обіцяна копійка перевернулася. Прийшов час перелити ті мудрі казання в книжне письмо. І зараз це я радо сповняю, покликавши собі на поміч серце. Може, бодай на дрібку примножиться довкола світла, знання і радості...

Інакше для чого мордувати руку й нищити папір?!

Доки ми пам'ятаємо, доки нас пам'ятають – доти живе закон Вічності.

Весна – літо – осінь 2010. Хуст – Мукачево – о. Кріт – с. Косино



Словарик
Амбрела – парасолька.

Бакун – ґатунок тютюну.

Бинда – стрічка.

Бирів – староста, сільський голова.

Бобальки – послід.

Бовт – крамниця.

Бовч – водяна вирва.

Боканчі – черевики.

Боргаза (угор.) – будиночок у винограднику.

Бриндак – комаха, жук.

Бубка – лялька.

Верти – кинути.

Вид – обличчя.

Визір – вікно.

Вицір – усміх.

Воробок – горобець.

Гайник – лісник.

Гаті – штани.

Гертика – туберкульоз.

Гія – треба, потрібно.

Грань – жар.

Грифлик – вуглик для писання.

Гойкати – гукати, кричати.

Грозно – виноград.

Дараб – ділянка, наділ.

Дараба – дерев'яний пліт.

Дебрі – глушина.

Джеряпин – ялівцевий кущ.

Дзяма – бульйон, юшка.

Деревище – труна.

Дикунок – окоп, рів.

Дітвацтво – дитинство.

Доган – тютюн.

Драчина – колючки, бур'янище.

Жеб – кишеня.

Жінчовка – жіночка.

Заревана – заплакана.

Заскомтати – залоскотати.

Збайлувати – скуштувати.

Звідати – питати.

Кадуб – джерело, криниця.

Кадь – діжка.

Калапик – капелюшок.

Караник – жертва, бідолаха.

Каріка – кільце.

Каруца – двоколісний віз.

Квасна вода – мінеральна вода.

Кериня – закваска.

Килавий – немічний, той, що має грижу.

Кітвиця – якір.

Кліпки – вії.

Ковбан – колода.

Копилець – байстрюк.

Коцка – квадратний шматок.

Кочіш – візник.

Кочія – бричка, фіакр.

Кротон – закарпатський силач.

Крумплина – картоплина.

Лазиво – драбина.

Лудно – нудно, одиноко.

Майстершик – інструменти.

Мари – ноші.

Матура – випускні іспити.

Мацур – кіт.

Машінгвер – кулемет.

Мелайний токан – кукурудзяна страва, мамалига.

Миндра (рум.) – горілка.

Мочило – водойма.

Наремний – свавільний, одчайдушний.

Нігда – ніколи.

Ногавиці – штани.

Новинка – газета.

Нотар – староста, голова села.

Нотис – нотатник, зошит.

Нута – мелодія.

Няньо – тато.

Обленний – улесливий, приємний.

Облок (угор.) – вікно.

Окрест – округ, район.

Падамент – підлога.

Паленка – горілка.

Паніка – пані.

Писячки – собаче лайно.

Підправити – тут збезчестити.

Піпа – люлька.

Пішник – стежина.

Плай – гірська стежка.

Погарчик – скляночка, чарка.

Пой – ходи сюди.

Поливка – юшка, бульйон.

Потя – пташка.

Припутник – подорожник.

Пришта – біда.

Путик – стежка.

Пушка – рушниця.

Ріща – зарослі, кущі.

Ровінь – рівнина, долина.

Селитва – житло.

Серенча – щастя, удача.

Сиротюк, сирохман – підліток, хлопець.

Скіпці – саджанці.

Сокотити – берегти.

Сомар – осел.

Смолавка – нежить, застуда.

Сукман – сукня.

Сурдик – куток, місцина.

Табла – плита.

Тайстрина – торбина.

Ташка – сумка.

Твар – обличчя.

Темниця – тюрма.

Тримле – тримає.

Уйош – піджак.

Умлівока – миттєво.

Упровід – похоронна процесія.

Файта – рід, родина.

Факля – факел.

Фірганок – фіранка.

Фоштер – лісник.

Фраїрка – наречена, кохана.

Хамник – гайок.

Хожаї – походи, мандри.

Цвінкель – курок.

Цигаретлик – сигарета.

Цімбор – друг, приятель.

Ціфрована – різьблена, цяцькована.

Цуря – одяг.

Цюпа – в'язниця.

Читавий – крупний, чималий.

Чінгови – дзвіночки.

Чічка – квітка.

Шіковно – хутко.

Шкатуля – скринька, коробка.

Штармак – ставний.



Штрека – колія.

Яперка – шовковиця.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка