Вічник Сповідь на перевалі духу



Сторінка2/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Ясно пригадую собі оті вечори. За дверима по-осінньому вільго, і цвіркуни сюрчать уже ліниво, ніби дрижать від холодної роси. А нам у шопі файно. І козі Анці, і мені, і бабі, що молиться в кутку, спершись на бочку із керинею. Я вартую огень. З мідної цівки точиться вербовим прутиком слив'янка. На ній баба настоює свої ліки. Терпкий кісточковий дух перебиває навіть козячий запах. Вогняні язички миготять на стінах, як образи на церковних павісах. А може, се мені в очах миготить від сонливості і дурманного тепла.

Баба обриває молитву і підходить до горшка. Дерев'яною варішкою зачерпує паленки і врочисто підносить до губ. Смачно морщиться, очі її світліють.

«Огнем побита, – тихо каже. – Менше дрівець клади», – і вертається в свій закут домолюватися.

Хоч инші й не любили бабу, я до неї тягся. Мене зачаровували її сутемні ворожіння, мене веселили її замашні приповістки. Вони, як зернята, позападали мені в пам'ять: «Коби здоров'я, а гріхи будуть», «Многі ворони і коня вбалять», «Розумний пес на вітер не гавкає», «Чесному честь і під лавицею», «Кедь робиш махом – піде прахом», «Чоловік пахне вітром, а жона – димом», «Голого ремінь гріє», «Біда вимучить, біда й виучить», «Який корч, такий і прутик»...

Бульк-бульк-бульк...

Кажучи за свій родовий корч, як обійти старшину. Я вже казав, що батька не мав. Та він був. Я довгий час не розумів, чому на мене сільські діти гойкають «панчук». В науці першим був, за се в школі мені горнятко молока давали. Раз управитель прийшов на урок, дяк до нього масно-рясно ціковбанив. Тоді покликав до табли мене. Все, що просив, я написав і виразно прочитав.

«Чисто пише, гладко читає, – похвалив управитель. – Чий дітвак?»

«Панчук-копилець», – захихотів дяк.

«А-а-а, – догадався управитель. – Кров! Від рівного дерева рівна й тінь».

Челядь називала моїм вітцем молодого пана Драга, що приїздив сюди з Відня до діда на вакації. Так і спізнався з моєю мамкою. Коли по родах витрутили її з панщини, старий Драг дав їй пакунок – рясну плахту на косички, червене монисто і бляшану шкатулку з кавовими цукрами. Баба не дала їх з'їсти, а розтопила з олією і намалювала тою фарбою на печі двох лебедів, що цілуються дзьобами.

Няня свого я ніколи на очі не бачив. Він з Відня давно сюди не потикався. А старий Драг, коли я став недолітком, брав мене пастушити на літо. Добре годував, приодяг. Якогось вечора, коли я вертав з худобою, перестрів нас на бричці. Підкликав перстом і строго зазвідав:

«Виджу, з книжкою ходиш? То що ліпше – читати чи кози пасти?»

«Кози мені не заважають читати, – виповів на те я. – А їм не заважають мої книжки».

«Овва, – збитошно скривився пан. – То мої кози мають розумного пастиря...»

Мені видалося тоді, що його студенкуваті сірі очі ледь потепліли.

Восени мене покликали до гімназії, і я легко пройшов пробу. Дали мені задурно тужурку, шапку, юхтові чоботи і шкіряну ташку через плече. На вулиці Керамічній у Хусті приставили на квартіль, де я й столовувався за державний кошт. Професор Матіко, що нараз полюбив мене, раз виповів: «Ти маєш мати велику адорацію до пана Драга. То його клопотом стелиться тобі наука, леґіню».

А по часі той же Матіко, що читав нам у гімназії історію й філософію, розказав і про самих Драгів.

Мадярський король у 1332 році за вірну службу наділив лицаря Драга Хустським замком із землями, що його обіймали. То був смілий полководець-рубака, його смуглу хмуру твар спотворювали рубці. А норов м^в такий чортоватий, що й прозвали його Драгом. По-румунськи се означає чорт. Звідтоді царини вздовж соляного шляху називаються драгами, і село тут файне заснувалося – Драгово. У твердій руці держав свою домінію той володар. Король і сам боявся наремного васала, часто мав з ним сутички. Аж доки не наказав вибити його з хустських мурів і витіснити в румунські Карпати. Так чорний лицар відійшов у безвість, та сім'я його розсіялося по руському Мараморошу і Трансільванії. До тих Драгів волею судьби приліпився і я.

З молодим професором у вакації ми брали заплічники і рушали в піші мандри попід гору Менчул. Ішли камінною дорогою коло возів, що плуганили з Шандрова сіль і ропу. Сю дорогу в непролазних хащах били ще даки, наші пращури з голубими очима й войовничими серцями, котрі потім звели на пси Римську імперію... Звертали ми на звивисті піїїшики контрабандистів, якими ті ходили за горівкою-миндрою в Сигот. Присідали до ватри бокорашів-плотогонів, що провадили Рікою дараби в долину. Купалися-раювали в Тисі, під вільховими корчами ловили довгописких марен з білими вусами. На берегах тут колись стриміли в небо, як струни, височезні тиси, з яких римляни й германці тесали храми й кораблі. А тепер із голих груників до нас кліпали на сонці золоті цибулини церковець. Пили ми й шипучий буркут із криниці, коло якої ставав сам цісар Франц Йосип. Тому й прозвали сю місцину Бовцар. У мочаристих Кірешах милували очі мідянками (по-книжному нарциси), котрі наче білими звіздами впали з неба і пахучим покрівцем заткали долинну ширінь.

«Оде, цімборе, вона перед тобою – наша безіменна земля, – зачудовано придихав Матіко. – Земля, яку один мудрий чоловік нарік Сріберною... То чи треба нам коло неї ще які чужі золоті гори й молочні ріки?!»

Я перечливо хитав головою. Мене не лакомила ніяка чужина.

Бульк-бульк-бульк...

... Солодку дрімоту урвала шишка, що шлюпнула в мою купіль. Я вилущив з неї п'яток горішків і ласо зжував – першу трапезу сього дня. Зачерпнув жменею води – вона відгонила нафтою, яку баба нараювала мене глитати, коли кололо в животі. Чорна вода наче виссала з мене смертельну втому, хвора рука, хоч і кволо, та подавалася. Може, дякувати ведмедю, що торгнув мене лапою, а може, кістка стала на місце, коли я катулявся вниз? Так усе добре звершилося. Я живий, зігрітий і убезпечений. Ачей, ведмідь з того захмар'я не злізе сюди.

Я вбрався і роздивився окіл. Просто очей лежала широка, як панський двір, галява, припараджена блідим первоцвітом і козодресом, чиї цвітки чимось подобилися до козячих писків. Обручем нависала над видолинком кам'яна стіна, з котрої я сюди і зсипався. Де-не-де вона була підбита іржавим ялівцем і жмутами висхлого колькавника. Скалу огинав гримучий потік, такий бистрий, що, видавалося – вода перевертає каміння. А далі просторився чорний ліс. Чорнили його темні кострубаті смереки впереміш із густим стовбуряччям дубів. Чи не сей ліс мав тоді на оці сотник?

Стояла тут якась осібна загусла тиша, яку прошивав срібною ниткою дзвін поточини. Чулося тут тепліше, ніж нагорі. Яскріла вже добре розвинута зелень, птиці возилися з гніздами, полоз вигрівався на осонні. Либонь, гаряча підземна жила, що випорснула в розколину, гріла цілу межигірну котловину.

Любо тут було. Якби така картинка трафилася в наших переходах із Матіком, ми там неодмінно стали б табором на ночівлю. Про неї вартувало зараз подумати й мені. Найперше я розкутуляв перев'язь на руці – у травицю, блиснувши лезом, ковзнув багнет. Дарчик від командира. Чи, може, від самої долі? Тепер я міг зладнувати собі сяку-таку постелю. Нарізав ялинових лап і став глядати зручне для ночівлі місце. В підошві скали зяяв читавий видовб, над яким нависав кам'яний дашок.

«Тут і від вітру схрон, і дощ не намочить», – подумав я і зніс сюди свою зелену устілку. А для укривки нарізав сухої осоки, яка густо шелестіла довкола булькотливого озерця.

Коли з сим порішив, подався клопотати про якусь вечерю. Що я тут міг настарати для їдла? В торішньому листі нашамрав жменю букових жолудів, що вже кільчилися хвостиками ростків. Гіркувата потрава, та що вчиниш – порожнє черево прилипало вже до хребта. Добре, що далі трафився їстівний каштан, який у нас називають «гістиня». На смак ліпший, але зараз, по весні, відгонив пліснявою і стягував язик. Не так наситився я сим, як заморив черв'ячка голоду. Дикий щавель мало перебив пісну гірчавість тої їди.

Коли вертався до свого стійла, запримітив на узвишші табунець молодих берізок. От чий солод мені тепер не завадить! Березовим соком я любив гоститися ще з пастушого дитинства. Надрізав кору, всилив у неї порожнисту стеблину і ліг під березою так, аби з цівочки мені цяпкало прямо в рот. Нараз заточилося рідко, а далі густіше. Від твердої свіжости соку мені аж задзвеніло в скронях, замерехтіли темні павучки в очах. Дерево плекало мене, як приблудлу дитину. Вимордуваний, ослаблий організм набирався земної моци. Лежачи собі так, я бачив на тлі неба обрис скали, під якою примудрив собі пристанище. Час і вітер нещадно пощербили її, витворивши щось схоже на чоловіче лице. Так і є: круте чоло, горбкуватий ніс, випин вусів, зціплені губи і широка, закорінена в хащу борода. Когось мені так навіював сей камінний лик... Та діда ж! Мого діда! Наплив споминів про домівство зігрів мою вихолоджену в блуканнях душу. І тут же блиснув у голові неспогаданий здогад: а що коли се мій другий дім?!

Лячні думи снувалися в тісний ланцюжок: щось чи хтось наче вів мене сюди впродовж останньої седмиці... Гарнізон Карпатської Січі... Красне поле, яке радше б назвати кривавим... Вибір чолового Скобала, що впав чомусь на мене... Ріка, що винесла мене на берег... Ведмідь, що загнав мене в кам'яний міх... Тепле озеро... І ось скала з такими рідними рисами...

Я придивився пильніше – скала всміхалася мені.

Другого ранку, як на світ благословилося, рушив я в екскурс своїми володіннями. Та й дрижаки, які хапав цілу ніч, змушували думати про вогонь. Сокрушена бурею яворина послужила мені за мостик. За кілька ступнів від річища громадився ліс, що стрів мене похмурою вільгістю. Дихання спирав пласт гнилого листя, що аж гойдався під ногами. Дерева стояли в такій близькості одне до одного, що за десяток метрів не було просвітку. А ще підпирали їх полеглі брати, всохлі чи порушені вітром, обплітали ліани й мотузяччя дикого плюща, ядучі шапки омели. Тугі гребені папоротей і колючі кущі глушили й той мізерний простір між стовбурами.

Солдатським ножем тут собі не поможеш. Я пролазив у шпари, як у живопліт забутого городища. Робив затеси на корі, щоб знати, як вернутися назад.

В глибині хащі гусла тиша, якась похмура, аж крижана. Птиці тут майже не озивалися, звірячих слідів не видно, зате сирі яруги повніли тучними жабами й слимаками, а з листяних куч сторожко зорили щурячі вічка. Перелізаючи бурелом, я провалювався в трухляві діри, повні червів.

Ліс гнітив, туманив очі, плутав думки. Щоб осмілити себе, я гупав палицею об дерево – і ліс здригався, хворякувато гугнів, тріщав схиленими сухаринами. І довго ще по тому тривожний шерех одлунював у вершках.

Добру годину я продирався через хащі, доки не вперся в камінну загороду. Змірявши оком приблизно сорок п'ять градусів, я повернув на полудень, вгадавши керунок за мохом на корі. Ще година ворискання з непролазній химороті – і я вийшов до знайомого потоку. Поався вздовж русла і знову дійшов до прямовисного крем'яного муру. Потік губився в розщелині, гейби пропадав під землю. Зате скальна порода тут була ніздрювата, крихка й аж іскрилася на сонці. А під нею – повно карічок від дрібних копит. Дикі кози, здогадався я. На глевкій землі тягся рівний топтанець слідів. До лісу ніякого ходу не було. Дика маржина діставалася сюди з крутого бескеття. На водопійло, розумів я. Але нащо звірині товктися під скалистою брилою?

Я підійшов ближче, лизнув кристалистий камінь – і до мене все дійшло. Сіль – от що притягувало кіз! Ножем відколов кілька грудок і вже мав у кишенях трофей на спожиток. Виходить, я не сам у сьому пустинному обручі гір. А в тому, що се таки круглий котлован, запевнився після того, як протяв ще один 45-градусний прохід на захід. І мене вивело на знакомитий яворовий місток. Зачароване коло замкнулося.

Зачумлений від думок і сумнівів, кинув тіло на ялинове лежбище і замкнув очі. Десь далеко пульсував людський світ, а тут відрубно скнів я – мізерне зерня, завіяне лихим вітром у камінну яму закрайних Карпат. Втікаючи від смерти, я впав у смертний склеп, де якусь часину, може, ще проживу черв'яком, доки сам не стану черв'якам поживою. І що ліпшого я добув?

У сьому лісі нігда не звучала сокира, нога людська не топтала тут ряст. Бо кому сюди закортить злізти, та й нащо? Сюди можна лише впасти і чудом залишитися живим, як се сталося зі мною. То хіба се не варте подяки? Я став на коліна й помолився. «Амінь!» – завершив я і постановив собі вручити подальшу долю в ті руки, що привели мене сюди. Бо що инше лишалося мені робити?

Пекучий голод скребтав кишки. Трусила передвечірня холодінь. Се змушувало братися до діла. В лісі я знайшов трутовик, пористий гриб, що смокче соки з дерев, назбирав сухого моху й бадиляччя. Се я вимостив, як гніздо, в колодязику з каміння і пішов на рінник шукати камінці для кресала. Круглі голяки не годилися, тому я наколов гранітних осколин і взявся за огненну ворожбу. Дітваком я не раз пильно слідкував на толоці за тим, як дідо Гафич викрешує вогонь.

Відщипнув кусник із губчастого трутовика і притулив до моху. Тоді почав чиркати один об другий камінці. Іскри направду цвіркали в мої долоні, гарячі крупини сипалися на трут, але губка не тліла. Аж коли геть наморився і скришив на пісок свої камінці, я здогадався притулити губку до щоки. Вона була студена, сирувата. Як така запалиться?

Пригадалося, що дідо Гафич свій трут і кресало носив у шкіряному кисеті за пазухою. Майстерштик для вогню брався до рук сухий, нагрітий тілом. Вчинив так і я – засилив за сорочку губку і кремінці, щоб до ранку вони просохли. Зморений і зневірений марними трудами, пожував молоденьких ялинових пагонів і зарився в своє сіновище. Щоб ліпше зігрітися, руками обхопив плечі й занурив лице в груди, як дитинча в материнській утробі. Так я боронився від дикого тутешнього світу.

Ще клубилася передрання мжа, коли, гнаний голодом, я пустився в промисел. Вчора на якомусь пні я зогледів шапку глив, що перебули зиму й віджили. Мав надію, що вогонь я таки викрешу і грибова печеня наситить мене. Але пня того я не знайшов, вертався впорожні з подертими руками й лицем. Зате в млакуватому підліссі я надибав надуту ропуху з жовтою звіздою на грудині. Такі дорідні жаби мені ще не стрічалися.

Криво осміхнувся сам до себе: «Колись ми хихоніли з професорських казок про жабощів-французів. Хочеш не хочеш, а мусиш у се повірити...»

З ліщини я виламав рогачку і підступив до жаби. А та вилупила на мене зачудувані пульки і так сердито скреконула, що я обмер. А сама з легкістю скочила вбік ачей на метр. Я за нею, і на п'ятому кроці розсішкою таки впокорив її. Ніс жабу за лабу, зацінюючи тужаве, як у молодого когутика, стегенце.

Здобич я притис камінцями на карнизі скали, щоб не втекла. А сам знову приступився добувати вогонь.

Як я не мордувався, як не дув на трут, що вже добре просох і побурів, та жаданого димка не дочекався. Чи мої кресальці були не такі, чи мої пальці для сього були невправні?

Тоді я рішив діяти иншим штибом. Знайшов на березі потічка дерев'яний цурпалок, облизаний водою і відбілений сонцем. Вирізав суху паличку. Тоді продірявив ножем трутову губку і запхав у неї паличку. «Тепер, – мислив я, – будуть три точки тертя – полінце, трут і паличка». Поплював у руки, як се робив мій дідо, коли приступав до значимої роботи, і почав. Ціпочок закрутився в мої долонях, як веретено. Я робив се так, як бачив колись на образчиках про давніх людей.

«Невже ті дикуни в шкурах, що жили в страху перед звіром і небесним громом, знали і вміли більше за бувалого заброду, чинного матуранта гімназії?!» – гоноровито питав себе я. Смішний і нерозумний, я не чаяв ще тоді, що істинні школи мої лише починаються...

Долоні розпеклися раніше, як дерево. Я змочував їх і крутив паличку далі. В голові теж крутилося, тіло змокріло під платтям, затерпли коліна. А я все снував і снував своє веретено, вслухаючись, як під губкою кришиться на порохняву деревинка. І сталося: гарячі ніздрі вхопили запах перепічки, паленого листя. Сей запах був мені зараз найсолодшим у світі. З дірки несміло, як з пригаслого цигаретлика, сіпнувся сивий димок. Я припав до нього ротом і зачав навісно дмухати, прикладаючи моховиння. Губка тліла, димок густішав, і враз у лице мені бризнув пломінець, обпалюючи брови.

Перше, що спало мені на гадку, – вогонь сей живий! Він звивався з веселим тріском, пожадливо хапаючи мох і сіно, смачно облизуючи паличку, яка його спородила.

Чмокав, попискував від насолоди, шемрав щось своє. Наче говорив до мене. І я, не володаючи собою, схилив голову, вклонився вогню, як живому челяднику. (Мине не хтозна скільки часу і я так же навчуся вклонятися в подяці дереву, стеблині, птиці, рибі, каменю, сонцю, небові, дощеві, землі... За те, що вони є, і я є з ними. І не чаючи на потвердний одвіт, дочекаюся їх навзаємности.)

Лише коли кинувся за хворостом, увидів, що долоні стерті до крови. Та тілько би жури. В мене був огень, була своя ватра-спасителька! Накидавши в огнище ломаччя, я сів перепочити. Так, зігрітий і вколисаний тихим воркотанням, задрімав.

Снилося, що мене опосіла якась слизька паскудота, навалилася на груди, не дає дихнути, затуляє рот і очі. І я, знерухомлений, лежу пластом під сією повзучою лавиною. Пробудився в дурмані і явність пойняла мене ще більшим жахом. Усе довкола було встелено жабами, що кишіли, горбатилися в два-три ряди – рябі, жовтуваті, бородавчато-сірі, червоні, як грань, і зовсім крихітні зелепухи. Найгрубіші топтали мене, злосно б'ючи, як копитцями, тонкими лабиськами. Дивострах сієї картини повнився тим, що мерзка жабина маса ковзалася беззвучно. Жалібно рохкала лише принесена мною ропуха під каменем у виямці скали. А инші наміряли підскочити до неї, гупалися об брилу і зсипалися долі.

Якусь мить я ошаліло за сим позирав. Аж коли спам'ятався, згріб із себе гидоту і сторожко, аби не давити жабноту, потягся до скали. Схопив ропуху і побіг з нею до річища, там поклав на місток. Жаба пронизливо заячала, кажучи радість. Я відійшов за ялину і звідти слідкував, як сіра хмара повзе до поточини, куди її кликала цариця з жовтою звіздою на грудях.

Жаби залишили мою царину, страх лишав мене. Але тепер я злякався за свій вогонь. На щастя, під попелом блимали жарини. Сухе ріща затріщало в кліп ока. Жива полумінь ізнов затанцювала в моєму кам'яному притулі. А з нею провиднілося і в мене на душі.

Накрадавши в кострище товстих дрівцят, рушив я в новий пошук. Ліс після зими все ще дрімав. У пташиних гніздах глядати ще нічого. Гриби зморшки, пам'ятав я, вилізуть тоді, коли цвістиме ліщина. Залишалося теребити букові горішки. І щоб обдурити голод, – жувати смерекову смолу. Хоч якась, а пожива. Дивовижа чекала мене на лісній межі. В кущах таволги й калини, спутаних диким виноградом, рябіли панцирні завитки слимаків. За короткий час я назбирав їх цілу шапку.

Коло ватри натер гірської соли і сипав її в розтруби мушель. Слимаки морщилися, випускаючи слиз і чорноту. Я зчищав їх тріскою. Дрова згоріли, і я мав на землі готову жаровню. Вигріб ямку, накидав равликів і загорнув жаром. Слимачі мушлі потріскували. Війнуло запахом печенини. Я ледве здержувався, щоб не встромити в грань руку. Ледве дочекався. Трощив перепечені шкаралупи, витягував м'ясце і прихапцем жував. Яка то була смакота! Перший справдешній харч на бездомництві.

Так почала ткатися верета мого довгого самування в закрайньому карпатському уділі. Очі звикали до нового овиду, серце ні.

Дуже полегшив триб мого життя вогонь. Вночі я не мерз, а вдень мав на чому спекти настарану їду. За нею нишпорив я від рання до смерку. За тиждень визбирав усіх слимаків, а може, вони поховалися. Почалася гонитва за ящірками. Я кидався на них, як лисиця, розгрібав руками листя, розкустрював нори. Моє око хапало кожний порух, кожен повій стебла. М'ясо ящірок не було таким стравним, як слимака. Але сіль його здобрювала. Ще ліпше припалося, коли на намулистій заплаві вистрелив зеленими стрілками дикий часник-черемша.

Поставала нова й нова лісова ярина – березові брості, молода папороть, молочай, щавель, жалива-кропива, лобода. Але се була голодна ща, не ситна. Коли птиці сіли на гнізда, мій стіл збагатів на яйця. Прибули й сили.

У час спочинку я сидів коло мурашника з наслиненим прутиком. Мурахи залишали на ньому свою кислоту. Злизував її – і в голові аж світліло від кусючої терпкости. Крайчик мурашника я розгрібав і назбирував жменьку білих коконів. Більше з одної купи я не брав.

Запивав свої страви березовим і кленовим соками. Земна волога аж порскала з пробуджених весною дерев.

Коли мусиш, то й камінь укусиш, казали в нашому селі. Сяк-так я починав звикати до своєї лісової трапези. Все, що очи виділи, руки не лишали. Але чи не щоночі мені снився хліб. Житня мамина паляниця з печі, гаряча, з тріснутою кірочкою. Бувало і вдень позирав на рінне каміння і в ньому ввижалися скибки хліба. Се держало мене до того часу, доки я не забув його смак.

Якогось дня, спочиваючи на пні, я почув зозулю. Вона то кувала, то нетривко змовкала і знову кувала.

«Зозуле-сестричко, що живеш без свого гнізда, як і я, скажи, скільки мені тут бути?» – попросив я. І зозуля почала своє кукання. «Один, два, три, чотири...» – загинав я пальці.

На восьмому зозулю щось сполошило і вона пурхнула з граба. Що вісім? – не розумів я. Дні не могли бути, бо їх уже набігло більше. Тижні? Місяці? Про роки я боявся навіть думати. Мене пробило студеною росою.

«Скільки наміряно тобі, стільки понесеш, – сам себе тверезив. – Хто терпен, той спасен. Бо хіба ти не колосок терпіння з великого людського поля смирення? Хіба ти не онук свого діда?»

Ще раніше моє око зачепилося за скіпець молоденького граба, що пустив корінець у кам'яну тріщину на крутосхилі – видно, насінина якось завіялася туди. Нещасний, покручений, він чіпко тримався своєї крихітної п'яді, жив, тужавів на вітрі й сонцежарі і заздрісно тягнув бліді галузочки до темного лісового валу.

А ліс, набираючи лист, густішав і чорнів усе більше. В зеленій химороті тепер там закублювалося якесь нове темне життя. Щось тріщало, тріпотіло, охкало, кувікало. А вночі зітхало і стогнало, як змучений чоловік.

Мені було дуже одиноко і тоскно в такі години. Тоді я розмовляв з вогнем, і він, мій вірний цімбора, гарячими язиками шепотів щось заспокійливе. Я вслухався в оту бесіду, розгадував живу натуру вогню, вирівнюючи за нею і стрій своєї душі.

Щовечора я обсипав свій закутень сіллю, освяченим натільним хрестиком накреслював круг себе коло і держав під рукою нагострений осиковий кіл, і щовечора духи лісу гоготали й галайкали з теміні. Казки «про страхи», які я так любив у дитинстві, оживали тут зовсім близько, ставали явиною.

Понад хащею носилися якісь фосфоричні клубки-повітрулі. Навісно свайбували жаби, водячи по млаках свою царицю-молодицю. Щось заколочувало воду в темному смолистому озерці. Закипав, зрушуючи каміння, потік. Тріщало ріща, наче в ньому ґаздувало щось грубе. Невгомонно плакала, як зурочена дитина, якась птиця. Мірно здригалася скала, гейби хтось гупав у ній ізсередини...

В уривчастій дрімоті перебував я ніч, не розуміючи, де сон, а де явина.

... Ввижалося, як ми з дідом паруємо яворове кісся. Раннього літа належало вибрати в лісі гінкого молодого явора. А наперед Іллі піти до церкви й покласти воскову свічку пророку-громовладцю. Помолитися за лад на газдівстві, за спіх у роботі, за вдале ремеслування. Вдома ввечері язик за зубами держиш, вклонившись образам, рано лягаєш. До схід сонця піднімаєшся і, нікому не кажучи про замір, рушаєш до поміченого явора. Дорогою ні з ким не здоровкаєшся, до бесіди не пристаєш. Смиренно шепчеш молитви. У лісі; перехрестившись, починаєш підрубувати явора з чотирьох боків. Рубаєш точними і негучними махами, щоб не розбудити Велику Хащу, приспану за ніч. Верхівка дерева має впасти на північ. На землі дерево обчищаєш, відсікаєш триметровий криж і завдаєш собі на плечі. Дорогою читаєш подячну молитву за те, що Хаща впустила і випустила тебе з миром.

Удома кругляк розколюєш з тоншого кінця на дві половинки. Не обтісуєш, ховаєш на бантах під стріхою, в затемненому, провійному місці. У вільний зимовий вечір зносиш яворину з хліва. Уже суху, легку, розколюєш знову навпіл. Із сих ощепів будуть два косята. Починається тесання. Перші тріски дідо схапував і десь заникував у потаємному закутні. Інші спалював. Кося тесалося одним дихом. Готове держално дід чіпляв двома ручками за сволок у сінях – аби підсихало до весни. За зиму воно ще «сідало».

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка