Вічник Сповідь на перевалі духу



Сторінка3/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

На Святий вечір дідо брав в одну руку суху отаву, в другу – яворове Ілієве кося і обходив тричі хижу, приказуючи: «Всевишній Господи, що сотворив Світ, Сонце, Місяць, Зорі на небесах. Як чоловік не годен їм нич лихого зробити, дай так, аби й мені нич не могли зробити, поможи моїй сім'ї, дай сили, сохрани маржини, щоб давали доста молока і весь наш рід був ситий».

На Водохреща, після освячення води в криниці, дідо вмочував у неї кося верхнім і нижнім кінцем і примовляв: «Як помагає ся свята вода людям, так аби моє кося помагало мені у всякій біді і всю нечисть від мене відганяло, і тіло й душу мою спасало». Тоді заходив з кіссям до хижі, набивав на нього дзвінку литовку і клав у красний закут. Чекав священика, котрий, освячуючи житло, бризкав водою і на новеньку косу. І вона долікувала літа, гарячої косовиці, щоб до пізньої осени не розлучатися з ґаздою.

А який був дідо косар – горішок у траві перетинав! Служила дідові ота коса і замашним інструментом, і ціпком, коли дерся в полонини, і палицею, аби боронитися від звірини. А головне – правдивим оберегом.

При кісьбі на уходах, коли ночували в далеких колибах, спасу не було від босоркань і повітруль. В яких лише подобах не являлися вони косарям у паркі підполонинні ночі: то жінчовкою, що нібито принесла перекуску, то панікою в солом'яному калапчику, то блідою дівочкою з вінком із косиць. І коли струджений за день чоловік засинав умліока в своїй ліщиновій халабуді, сі лісові повійниці бралися мучити його тіло – теребили, гнявили, скомтали, щипали, присмоктом витягували мужеську міць. А з третьою молочною росою звітрювалися в темні пущі. Мертвооко за сим позирав із бездонної небесної криниці місяць. Косар уставав у передрання, як пес побитий, – у синцях, ломоті костей, без сили й дяки на роботу.

Якийсь час занадилися дві геть молоденькі повітрулі, що вимордовували чоловіка за ніч до напівсмерти. До боженої жони, що виносила сюди їду, той ніякої хіті не мав. Почалося се після того, як у глиняній бані, де копали черленицю на вальки-саман, притовкло двох сільських дівочок. Тяжкою смертю відходили бідолашні, з повними ротами землі. Відспівали їх і впокоїли на вершку цвинтарного груника, та, видати, спокою загиблі так і не знайшли. Молоді косарчуки боялися заснути, придрімували коло вогню, а старі розказували, як повітрульки в шовкових пеленах закрадалися в колибу, замикали студеними перстами їм очи, діставали заплітки з волосся і вузлували руки, й далі робили з нещасним, що хотіли.

Сільське жіноцтво припросило попа запечатати злощасну глиняну баню хрестом. Цілу ніч божі люди з Чумальова читали там Псалтир – і лише позад сим оті влесливі повітрулі дали косарям спокій. Та скільки й без них непевної нечисті носилося по сутемках диких зворів!

Ті напасті обминали мого діда. Бо мав він на них добру відтану – яворову Ілієву косу. Де б його не запосів нічліг, клав дідо на порозі кучі сячене-пересячене древко і сам вкладався з проникливою примовкою на устах: «Ніч темна, ніч тишна, сидиш ти на коні чорному, на сідлі соколиному, замикаєш ти комори, дворці й хлівці, церкви й монастирці і цісарські престоли. Замкни всякій нечисті губи й губища, зуби й зубища, очі й очища, кігті й кігтища, аби вони на мене, народженого, хрещеного й молитвеного раба Божого Івана, очей не витріщали, зубів не гострили, біду не вершили, соблазну не чинили, суєту не сіяли».

І не мала смілости нічна потолоч переступити той поріг-оберіг.

Ріс я окатим сиротюком і любив звиватися коло дідового ремесла. Дістаючи за свою роботу дерево, дід часом дащось стругав для сільської челяді. Бувало, що й труни-деревища. Коли тріски летіли на землю, дідо примушував мене ревно визбирувати їх і жбухати в піч. Щоб ніхто з прибутніх потайки не зняв першу трісочку. 0, то не просто скіпка, то – тріска-чарунка, що чоловіка годна зробити невидимим, а самому відкрити затайливий світ!

Дідо, коли ще був недолітком, крадьки від свого вітця затаїв таку скалку в пазусі. А далі вчинив так, як казало старе повір'я. Жаска то була для нього година. Увечері перед Паскою кружними дорогами, щоб нікого не стрічати, пішов до церкви на всенощну. Тихо, як мацур, затягся в темний закутень і звідти очив на молільників. Свічні пломінці підсвічували лиця, грали в очах. Коли священик обійшов з кадилом храм, дідо поклав гробову трісочку під язик. Від того, що йому відкрилося, зледеніло хлоп'яче серце.

В одного на плечах волохата голова з гострими вухами – вовкун. Другий – з висолопленим язиком і довгими, як батоги, руками. Се – брехач. В котроїсь баби – кривий надутий ніс, бо вона все про всіх знає. Ще якась прикрила довгим сукманом хвостик. У воронячої вуйни з-під хустки стирчить чорне пір'я. Третя така писката, що два роти має, один з другим перешіптуються. Червонолиця жона щуриться, як ласиця, пострілює очима на всі боки, а цицьки-дині аж тріщать під блузою. А в її понурого чоловіка горб росте під вуйошем, до землі гне. У дівиць декотрих у рукавах сховані голубині крильця – аби женихів до себе пригрібати. А в одної у вухах – мізерні срібні чінговики-дзвіночки, щоб за нею всі леґіні обзиралися, не розуміючи, що їх кличе...

Прийшов час хрест цілувати – і дідо видів, як декотрії губи вивертають, щоб прикластися не до самого розп'яття, а з тильного боку. Як проказано благословення, дідо перший здимів із церкви. Аби, доки послідній челядник кладе поклінного хреста на чоло, добігти до ріки і жбурити в бистру воду гробову тріску. Бо котрась із старших босоркань вже зміркувала і неслася ззаду, щоб тут же обернути дітвака на терлицю – дерев'яну лавицю, на якій труть коноплі.

Летить скіпка в бистрину, а губи, посинілі зо страху, шепочуть: «Пливи закляття за водою, за залізний пліт, за гору кам'яну – з моєї руки, з моїх очей, з моєї пам'яти».

Дух забивали дідові казки.

Як мені тепер, у лісовому пустирищі, хибіло спасенне дідове косирище. А може, й чар-тріска, щоби міг угледіти, які насельники владарюють у сих нічних просторах. І чим я міг боронитися, крім бабиного заговору: «Йшов Господь морем, золотим мостом, стрів мару-покусу: «Згинь, маро-покусо!» Став Господь суди судити: Господу ногавиці, суддям рукавиці, а чорту бурелом. Через Боже розказання візьми свій бурелом від жовтої кости і піди на мхи, на болота, де і голос християнський не заходить».

З хащового бурелому щонічно вила якась животина: «Ди-и-и... Ди-и-и... Ди-и-и...»

Перебувши тривожну ніч, брів я в пошуках їстівного. Се був єдиний мій клопіт: нагодувати себе і нагодувати вогонь. Сухого хворостиння довкола ставало все менше, а я так лінувався йти в запоточину. Я лінувався навіть купатися в мочилі, де благодатно просидів перші години затворництва. Ота вода, настояна на хвої й листі, здобрена масними підземними вибульками, розпалювала звірячий апетит. А мені й так кортіло їсти ледве не щогодини.

Свої лінощі я пояснював собі слабістю від пустої рослинної їди. А ще тим, що мусів вартувати вогонь. Не пам'ятаю, коли мився і скидав одежу – з неї, як ляснути долонею, курився порох. Руки почорніли не так від сонця, як від лепу. З голови сипався пісок і попіл. А я лежав, просяклий потом і димом, і бездумно дивився в небо. Хмарини ціфрували в синьому зошиті якісь письмена, а я не знав тої небесної грамоти, щоб прочитати. Та й не дуже хотів. Я не знав, що робити на сій грішній землі. Здогадувався, що колись виїм усе придатне для шлунка, спалю весь хмиз і тоді прийдеться лізти в моторошну хащу.

І якщо там знайду поживу, що далі? Як і скільки мені жити тут звіром?

Якась холодна й глуха порожнява поступово виповнювала мене, витісняючи останки теплоти серця. Кудись запропала моя привітна вдача, вивітрився мій піднесений дух. А з сим прийшла якась твердість і сухість у тілі, нехіть зайвого руху, якась аж болюча втома. Смертельна втома. Якогось вечора, засинаючи, я застановив собі завтра не вставати, бо, здавалося, вже й голод так не допікав.

Наваливши в кострище грубих колод, лежма пролежав я цілий день, ніч, і другий день, і третій... Лише злизував порепаними губами з бур'янців росу. Живлюща енергія покинула мої мощі, розпластані на підгнилому сіннику. Кістки наповнила дрімотна легкість. Перед очима, коли я зрідка їх розмикав, снували жовте павутиння незримі павуки. В пальцях ворушилися ліниві мурашки. Я сам не чув свого дихання. Лежачи в камінні, сам ставав непорушним каменем. Обдутий вітром, сам ставав воздухом.

І коли щось кольнуло мене в перенісся, я вернувся з далеких глибин і нараз не збаг, що се болить моє тіло. З надмірним трудом підняв повіки і побачив очі – чорні, хижі, непорушні. Очі ворона. Він сидів мені на грудях, замірившись клюнути вдруге. І то вже мало бути моє око. Бозна з якої криниці черпнув я сили і видихнув сиплий крик. Ворон схарапуджено сахнувся і присістився на грабику, що мучно ріс із кам'яної діри. Мій милий, єдиний тут приятель-грабик.

Під вагою птиці деревце хруснуло і зломилося. Щось того менту хруснуло і в мені. Якийсь жаль піднявся зі споду серця і підпер голосницю. Жаль не до себе, майже струпілого в сій кам'яній норі, – жаль до горопашної деревинки, що ледве держалася корінцем тверді, проте всіма жилами тяглася до неба, і вітерко весело бавився з нею. І зараз ся воля до життя була зламана злим птахом-провісником, що прийшов на мою тризну.

Не знаю, як я ожив, як потягся до того граба-калічки: видирав з голови волосся і перев'язував, кріпив надламаний стовпець.

Я хотів, щоб деревце жило.

Я й сам тепер хотів жити.

З недалекого кряжа зизим оком поглядав на мене похнюплений птах.

«Брате вороне, я ще не твій, – сказав я йому і сам здивувався доброті свого голосу. – Хіба ти забув, що ворон ворону око не видовбає?»



Прийде час і ти не схочеш, не зможеш бути таким, як перше. Се може статися враз. І не треба сього боятися. Все змінюється в сьому світі. І людина теж. Змінюйся. Одягай нову сорочку на тіло. Одягай душу в нові шати. І не чекай для сього нового ранку чи понеділка. Ставай новою людиною вже.

Ставай новим у всьому. Вирівнюй душу з Природою. Скидай із себе недобрі звички вчорашнього – і обновишся. І полегшено підеш уперед. Не озирайся, не жалій за тим, що лишилося позаду, що впало з твого горба. То вже не твоє.

І знову прийшла ніч. Темінна й ворохобна – як завжди в сьому лісі. Зорі холодними списами кололи очі. Звуки невгомонної возні повнили непроглядь мороку.

«Ди-и-и... Йди... Йди...Йди...» – кликало з хащі, і сього разу той поклик здався мені зичним. Ніби щось і направду кликало мене на поміч. А може, й на поміч самому собі.

Що мені було втрачати? Я розворушив приспану ватру, роздув вогонь, узяв смолисту головешку. Густий мрак розступився, голоси невидимої мари нишкли, спуджені тіні втікали з оковиду. Боязко шипіла й пирхала іскрами моя факля. І не дармо – попереду щось зашубовскало, захлюпало, ціла ровта ніг чи копит загупала по землі. Наче тугий вітер промчав побоку, забризкуючи мене. Краплі знамо пахли чорним мочилом. Тепер я розумів, хто заколочує тут воду ночами – кози, а може, й кабани та інша живнота. Але чим їх так лакомить ся вода?

На ліву руку від мене зумкотів потік, змалілий за тиждень без дощу. Там щось хлюпало, шумувало. Що – я зогледів, коли нахилив факлю над водою. Плесо збурунилося, з темного дзеркала проламувались, як скляні осколки, рибини і хапали огняне кришиво з мого смолоскипа. Видно, мали його за мошву.

«Риба! – прояснів я лицем. – Я жив коло риби, а їв усяку червачню!»

Ніч утішних дарчиків тривала.

«Йди...Йди...Йди...» – клично гучав з потемків пугач.

Я перейшов ріку (тепер, відкривши рибу, волів так називати свою поточину) і підступив до чорного громаддя дерев. Хаща дихнула в лице запахом перекислого листу, грибної плісені і мокрого пера. Прозираючи в городище стовбурів і плетиво корчомах, я бачив, як з погнилих пнів снуються вгору фосфоричні димки і вітер вихрить їх понад кронами. Те, що ввижалося мені повітрулями.

Ліс похрипував сухаринами, покашлював заглушеними в ломаччі джерелами, стогнав здавленими вітроломом грудьми. Ліс був не страшний, ліс був хворий. Се я збаг тоді в тривожній темряві – і осмуга жалю здавила серце. Другого жалю після сокрушеного грабика. Бо що і кого я міг тут жаліти? Хіба себе! Та жалість до себе вивітрювалася, як у спеку ковбаня. Се був перший знак уздоровлення. Моя вистуджена й спорожніла душа чекала нового наповнення...

Відкинувши згаслу головню, я навпомацки вернувся в свій стан.

І прийшла, промита росами, нова Божа днина. Думи, як ненагодовані діти, обсіли мене. Та ще неприспаний голод точив кишки. Як добути рибу? Зі шпильки я міг би каменем нагострити гачок, та де взяти волосінь? Можна спробувати ловити руками під берегом, як ми чинили дітваками, але се не та ріка, не та риба. Глушити її каменем об камінь? Я був такий слабий, що не міг і глянути на валун, не те що підняти.

«Палиця, – подумав я. – Нею владати ще якось зможу».

Зрізав акацієву гілку і нагостро затесав її. Акація твердіша за дуб. Ми з дідом кололи з неї стовпці для винниці. Гострий кінець обпалювали на вогні і заганяли в землю – такий кілок міг тридцять років у землі стояти, не гнив. З акацієвою острогою пішов я до ріки. З бережка одразу втямив їх – перлово-жовтих, укоханих пстругів.

Вони аж роїлися в бистрині, блискаючи, як бритвами, поцяткованими боками. Цісарська риба!

Величезна брила перегачувала річище наполовину. Збоку вир, глядаючи собі друге русло, намив заводь, та брилу так і не обійшов. Рибу, міркував я, треба гнати в сю заплаву і бити кілком. Увійшовши в ріку, я з диким гоготом зашлюпкав долі течією. Рибини стрімкими борознами спороли гладінь, метнулися врозтіч. Котрісь устигли прослизнути в перешийок коло загати, та більший рій я загнав на піщану заплавину. Вони твердо билися мені об ноги, трепетали, як рідке срібло, а я гатив острогою в се живе кипіння і не поціляв. Рибини втікали, все менше їх лишалося в западні. Тоді я пожбурив палицю і сам шлюпнувся в воду. Розкинувши руки, гейби широкою вершею, загрібав я остачу рибок на пологий бережок. Риби гупалися мені в груди, ляскали хвостами по щоках, сліпили, але я сунув з останньої сили вперед. Я готовий був зубами хапати здобичину, аби лишень щось уполювати. Одна-єдина рибина, як моя долоня, з перестраху вихопилася на рінь – і я з радісним ревом упав на неї, притис грудьми. І довго й умиротворено прислухався, що то б'ється – риба чи моє серце...

Тепер не згадаю, чи здер я луску, чи відтяв рибині голову, чи пхав її в жаровиння, – зате смак той пам'ятаю й нині – смак тяжкою працею добутої поживи. Смак тілесної перемоги.

(З того дня риба стане любимою моєю їжею на все життя. Бо се не просто їжа, а – ліки. Узвичаєна рибна трапеза вмудрює молодого і відмоложує старого.

Солодкі мої, їжте те, що належить їсти людині, а не свині. Свиня їсть усе підряд і без міри. Тому навіть очі в неї заплилі жиром. А ви їсте її і хочете після цього виглядати інакше?!

А гляньте на молоде теля, що гарцює на зеленому лужку. Чи не кращий вибір, якщо говорити про м'ясо?!

Або зрівняйте жирну качку, що ледве суне, і молодого когутика, що літає двором. Чи рибу, що стрілою пронизує студену воду... То який вибір підказує вам розум?!

Ще раз кажу: чоловік виглядає на те, що їсть. Вибирайте.

Для давнього грека після денних трудів ласою гостиною був хліб, сир і вино навпіл з водою. Римський легіонер ішов у січу після жмені запареного зерна, жмені фініків і кварти вина. Колись селянин косив цілий день з мискою гречки, кусником сала і товканчиком молока... А що і скільки їдять нині, та ще й часто без будь-якої фізичної потуги?!

Після сорока літ (а ліпше ще раніше) варто забути назавжди про таку їжу: солодка випічка (крім вівсяної), масло, свинячий смалець, маргарин, ковбаси, сосиски, качка, жирне м'ясо, холодець, какао, майонез, соуси, шоколад, цукерки, морозиво, сметана, вершки, буженина, м'ясні бульйони. Всі ці дорогі витребеньки, витягуючи гроші, ще гірше збуджують апетит, спокушають смак і руйнують, передчасно зістарюють організм. Серце втомлюється від них, гусне кров і мляво працює мозок.

Остерігайтеся масного. Воно не тільки шкідливе, але й підступне. Чим жирніша їжа, тим більше хочеться їсти. Шматок сала чи шоколаду збурює в нас коротку радість. Ось чому нас так вабить така їжа. Але «жирування» небезпечне, як усяке облудне задоволення. Вилийте бульйон через лійку, раз, вдруге, втретє... Якогось разу побачите, що вона забилася від масного осаду. Що ж тоді казати про наші тоненькі судини, які ми бездумно наповнюємо масною кров'ю...)

Змордований ловами і підживлений форелькою, я кріпко заснув. Снилася риба, множество риби, що сама скаче мені в сіті через каміння. І той, майже біблійний, сон не полишав мене увесь день, стояв перед очима. Аж доки на бережку ріки (відтепер мене тягло сюди, як кота) я не узрів його в явині. Якщо вузьку горловину біля брили перегатити камінням, то вийде невисокий водоспад і норовиста риба буде змушена скакати з нього у нижнє плесо. А що як тут натягнути широке плетиво? Мені увижався висячий невід, і руки свербіли братися до діла.

Матеріал для роботи дала мені липа. Знімав кору, дер тугі пасма лика. Се не було для мене чудницею – пастушками ми плели собі з липового й акацієвого лика тайстрини, в які збирали гриби і ягоди. Свіже сире лико дається до роботи, зате всохле стає твердим, як ремінь. Ремесло так захопило мене, що я забув і за голод, і за сон. За два дні сплів чималу сіть, яку ув'язав у коритце, схоже на діточу колисанку. Таку завелику, що й сам міг у неї влягтися. Лишалося загнати в бережки чотири коли і повісити сей кошар над водою. Та про камінну загату, страчений на силі, я боявся й думати...

Але дав Бог новий день, дав і крихту сили. Око – пан, а рука – трудар. Камінець до камінця, тріска до тріски – напластав я коло брили греблю, з якої вода весело чопоніла прямо в мою плетінку. Не встиг скинути на просушку мокру одежу, як почув позад себе хлюпанину – в заманці тріпотіла перша рибина. Моя задумка справдилася: форель – хижа риба, скаче за комашиною на метр з води, біситься, шукає бистрину з перекатами й водограями. І от попалася...

Доки я в гарячому попелі пражив свою здобич, у коші зашубовскав новий улов. Я бігав туди-сюди, пожадливо глитав ніжну плоть, гадав, що не наїмся доста ніколи.

Тоді я ще не знав простої речі: чим довше і ретельніше ти жуєш їжу, тим менше їжі тобі треба, тим поживнішою буде її малість. І коли ти перебуваєш у тілесній роботі, теж менше їси. І коли більше п'єш води. Зате сила прибуває. Сі речі я спізнав загодом. І багато инших. Людині, як птиці чи рибі, треба зовсім мало. Але ми повсякчасно боїмося, що не наситимося. Боїмося, що не наповнимо своє черево. І не боїмося, що душі наші порожні. Очікуємо много від людей і від Бога, а самі не спішимо давати. Які ми смішні, які слабі в своїй нерозумности!

Не знав тоді я ще й иншого: що слабість – то першопочаток сили. Бо як би тоді святі у своїй убогости й слабости розсували гори!

Риби ловилося більше, ніж я з'їдав. Щоб не губити живність, я пускав її галасвіта в ріку. І знімав свою вершу, аби риба могла вертатися горі руслом. Скільки тут риби і як вона себе буде поводити далі, я не знав. Тому вирішив заготовляти її про чорний день. Пробував в'ялити на камінні, але сонце ще було благеньким, та й мухи обсідали тушки. Я придумав ліпший спіх. Коло мого осідку чорнів зламаний бурею осокір з вигнилою серцевиною. Тож зламане дерево являло товстезну цівку в три людські зрости. Готовий комин, подумав я. Але як видовбати в ньому при споді черінь? Ножем – пекельно довга робота.

Голова проварювала думки. Сидячи при вечері, на полумінній плащаниці ватри несподівано прочитав я раду: інструмент інструментом чинять! І тут же нагріб на камінь-плитяк жару і відніс під осокора. Сухе стовбурище втлілося, а щоб не горіла ціла деревина, я шапкою носив воду і бризкав згори. Так за дві днини я пропалив у стовбурі читаву яму. Зазирнув у неї знизу – через павутиння синіло небо. Те, що мені було й треба.

До того комина притулив усохлу вільху-росішку, що мала правити за лазиво. Тепер годилося нав'язати решітку, що я і вчинив із ліщинового пруття. Решітку я поклав на розтруб осокора вгорі. В стовбуровій дірі на землі приладив усе для ватри – коптильня готова! Обезголовлену рибу пластав навпіл, солив, натирав диким часником і вкладав на решітку, обкутану димком. Тепер залишалося лише відганяти злодійкуватих дроздів.

За роботою дні минали, як виляски батога. Я не на фіглю спудився, що не знаю, який нині день, яке число. І почав відновлювати в пам'яті свою недавню планиду від туманного Перевалу. А позаяк щодня зі мною ставалася якась притичина, вдалося обрахувати всі проминулі дні на сьому загумінному поприщі. Далі поклав собі вести календар. Вирізав добрий кусень берести і на ній розпеченою шпилькою виписав числа й місяці. Календар сховав у суху розщелину скали, щоб засим помічати на ньому кожну прожиту днину.

Була неділя. Належало помолитися, та наперед я пішов змитися в ріку. Моя запруда втворила глибочку ковбаню, по ній споро бігали жуки-водолюби. Я зайшов у воду по пояс і ліг. Тисячі гострих клинчиків свіжо вп'ялися в тіло, ріка крем'янистою мачулкою продерла шкіру, заломила кости, промила мозок. Голос гори загув у моїй крові, стискаючи серце, м'язи напнулися камінною твердістю. Я лежав, віддавши себе владі води, яка протікала крізь мене наскрізь, а риби ніжними, ніби гумовими губами тицькалися в плечі, в мочки вух, у соски.

Затим, омитий-оновлений, лежав я навхрест у траві – і трава проростала крізь мене, щось шепочучи, як ворожка-зелейниця. І я шептав:

«Господи, ось я тут, слабий і убогий, що втратив світ і себе втратив. Вже далі заблудити не можна, нижче впасти теж. Бери мене, Господи, в свої руки і роби зі мною, що хочеш».

Припутник холодив потилицю, лоскотав вуха. Його цупкі, жилаві листки вже звикли до моїх ніг на сьому путівці і тепер податливо горнулися до тіла, віддаючи свою зелену росу, свою живильну одкорінну силу. Я лежав і думав:

«А хіба я не той же припутник біля стіп Господа, податливо готовий узнати Його розмисел? Малий живий хрестик у дикому лоні гори».



Ми нічого не даємо сьому світові. І нічого не забираємо в нього. Ми – золоті піщинки ріки часу. І ріка ся виносить нас туди, куди належить, і тоді, коли приходить час. І все довкола, що видається тобі прекрасним, – твій насущний хліб душі.

Ніколи не думай, що сієш у пустий чи неродючий ґрунт, що твій плід не зійде, затопчеться. А якщо і вродить, то ш хосен иншим, а не тобі. Просто сій, бо так належиться тобі, котрий ходить по сій землі. Бо йти – насінина, кинута з Неба.

Я долонями гладив, грів землю, що стала мені неспогаданим притулком, відкривала мені свої дари.

А до серця чомусь прибивалися слова, які я почув на Красному полі перед атакою. Його називали всі Попиком. Сухенький, тихий, мовчкуватий, з книгою за ременем. Казали, вчився в православній семінарії, та хтось наклепав на нього, що водиться з січовиками, – вигнали. Може, через се й кликали його Попиком. Ми з ним числилися в одному рої, і на насипі під Рокосовом лежали плече в плече. Я гризся страхом, промикав тверді клубки в грудях. А Попик читав свою книгу і навіть щось чиркав там грифликом.

«Ти не боїшся?» – запитав я.

Він обернув на мене свої сумирні очі з білими кліпками:

«А що коли й боюся? Що і для кого се важить? Нічого не варт боятися, крім самого страху. Нас більше страшить самий страх, а не те, що від нього стається».

«А що має статися нині?»

«Божа воля, братку», – з могильним спокоєм одказав Попик.

Ще більшою студінню завіяли в моє серце ті слова.

«Як гадаєш: ми їх поб'ємо? Мусимо, правда? Батько Волошин каже, що на нашому боці Вітцізнина і Бог...»

«Бог на боці великих батальйонів», – сумовито мовив він.

«Як ти кажеш?»

«Не я кажу, Наполеон так казав. А в нас і стрільців мало, і гверів, і патронів...»

«То чому ми тут? – не вгавав я.

«Бо се – хрест, – одрізав Попик. – Хтось його мусить понести й через се поле».

«Але чому ми? Ми ж не вояки. Я мав би займатися науками, а ти – хрестити й вінчати. Кожному своє, чи не так у Письмі писано?»

«Се, братку, хрест. А хрест вище за всякі науки й священство».

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка