Вічник Сповідь на перевалі духу



Сторінка5/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Минуть роки – і відкриється мені вуй Ферко, прозрадить свою ворожбу. І при кінці я його зазвідаю:

«Як ви лікуєте, вуйку?»

«А ніяк, – процідить він слова через дим від піпи. – Лікує дохтор, а виліковує Природа. Вона шепче мені, вона говорить з моїм духом».

... Земля покликала його, як кличе серед ярі зерно. Він уплив у смерть, як потік упливає в ріку. Умер вуй Ферко убраний, як на Великдень, на лавиці, з піпою в роті. Сорок днин на його могилі щебетало птаство і кублилося гаддя. Люди обминали той сурдик, обмахуючи себе перстовими хрестами. А я мовчав. Бо так мені було наказано того петрівського полуденка, коли він мені відкрився.

Пригадую, як прибігли жони з ревом, а на возі – посинілий дітвак із роззявленим ротом. Спав, напившись молока, і так смертним сном застиг. Поклали його на солому, а самі вернулися, бо так розказав вуй Ферко. Мене він лишив. Притулив до рота дитині пеленку і подер її на тонкі пасма. Простяг їх мені, щоб оббігав ближні зворини й стелив ті цурбатки по траві.

Коли я вернувся, вуй стругав пищалку з бузини. А тоді, помолившись, почав тоненько на ній густи. І стали з ярків сповзатися гадини, клубилися на сволоках, на винній лозі й на колодязному колесі. Звивалися, сукалися одна в одну. Біліший за сорочку стояв вуй Ферко і пищалав у свою денцівку. Доки не приліз товстий, замохнатілий полоз і не вклався перед вуєм коло миски пареного молока. Тоді старий застромив за черес дуду і вклонився полозу, як чоловікові, і говорив йому облесні слова. Говорив, доки той не випив молоко і не луснув по мисці хвостом. І тої миті сороччина на череві дітвака ворухнулася, з рота піна пішла і явилася на світ гадяча головка, а далі й ціле гаденя вилізло. Хлопчик гикнув і влегшено заплакав...

Тепер синіючими губами добував з пищалки вуйову нуту я. Видував із себе останок сил, скликаючи зміїне кодло на гостину. І вони стягалися, любо сповиваючи мій жердяний дах. А для старшого полозуна я широко розчахнув двері. На глиняному тарелі його чекали надбиті трійко іржасто-бурих яєць вальдшнепа, які я рано напарував собі на полуденок. Гад, товстий, як рука, зашелестів по сухій хвої, випулив свої студені розумні очі. Мені привиділося, що се вуй Ферко здрить на мене з глибокої темної криниці. І, підкріплений тим видивом, став я висновувати із затаєного сповитка пам'яти його заговір:

«На морі, на окіяні, на ріці на Ордані дуб золотокорий, а в тому дубі три гнізда: цар Гадюн, і цариця Олена, і царочка Веретениця. Послав цар Гадюн, і цариця Олена, і царочка Веретениця по всіх лісах, по всіх полях, по всіх шкаллях, по всіх болотах гаду скликати, із мене, молитвенного, нарожденного раба, зуби виймати...

Ішов святий Єгор із Осіянських гор і ніс гадючі імена, і приклав до мене, нарожденного, молитвенного, і опух зійшов...

Посилала Пречиста черницю на Сіонську гору, у Вавілоні-городі цариця Вольга. «Царице, чому ти не учиш, аби мене, раба Божого, гади не кусали?» – «Не лише свій потомок повчу, а й сама перед Господом Богом крижем паду»...

На Сіянських горах, на камінних плитах Семенове гніздо. У Семеновому гнізді Олена змія. Приходжу я до ясного сонця: «Олено, збери всіх лютих змій, збери, позвідай, котора люта змія упустила жало, най вона вийме жало, рану залиже, опух погасить...»

Спив потячі яйця пан-полоз і тріснув хвостом по тарілю так, що той на три части розколовся. І засичала з-під нього сіра глистиця, і, трепечучи язиком-дванчаком, посунула до мене. Ота гадинка, якій я цілунком припечатав чоло. І я зомлів. Бо приспів час їх спомоги, і око людське бачити се не має. І не має се держати в собі людська пам'ять.



Лікареві – лікареве. Господу – Господнє. Від Нього головні ліки й благодать. І кожен дістане їх за потребою, за вірою і волею в серці. Нема хворощів, які б чоловік не здолав із Божою милістю. Проси, чекай і діставай.

Не проси в Бога, що має зробити для тебе. Проси, щоб навчив, що ти маєш зробити для себе. І буде тобі знак, буде рада – через иншу людину, через книжку, через дерево, траву, ріку, комашину чи змію.

Я видів, як дерево, в яке вдарила блискавка, стояло всохле шість років. А на сьомий після цілющого дощу зазеленіло. Що ж тоді казати про людину – дитину Божу.

... Збудився я від теплого торку. Сонце сходило на мене. Промені золотом чесали траву і сіялися на мою твар. Очі хапали кінчики тої високої трави, що гейби росла з неба. Трава небесна. Я встав. Тіло було легким, а душа – як непочата вода в ранній криниці. Я вперся в дуба, здавалося, що світ крутиться довкола мого дуба. Крутиться нечутно, плавно. Я обняв дуба, як брата, і заплакав. Якби хто уздрів мене, то гадав би, що я сплив розумом. А я приходив до ясного розуму. Я народжувався. І ніхто не видів тут мене, опріч дерев. А вони не чудувалися.

Смертельного жала не пошкодувала мудра гадина, щоб відкрити мені животворну науку. Доки я живий і живу серед живого, то мушу коритися сьому закону. Бо не вищий я за дерево, не мудріший за ведмедя, не чистіший за рибину, не гарніший за косицю. Я лише рівна серед рівних мала окришина живого світу, цятка таїни сокровенної, виплід роботи Великого Майстра.

Розбираючи свою дотеперішню планиду, розумів я, що чинив як зозуленя в чужому гнізді. Се пташа, як вилупиться, має таку подразливу шкіру, що не терпить довкола себе нікого й нічого. Тому й вижбурює з гнізда і пташат, і яйця, і навіть клює птиць, які його годують. А виростаючи, ще й гніздо чуже розпотрошить – така подяка за притулок і жертовну вихову... Так і я чинив, ніби все кимось для мене приготовлене. Ніби Природа – се мій стіл. А вуй Ферко, коли навіть на тичне дерево замахувався, щось молитовно просив.

Я вчився просити. Я вчився дякувати за жертву.

Коли зривав ягоди, горіхи й дикі плоди, примовляв: «Твоїм сіменем ти будеш жити в моєму тілі, твій цвіт розквітне в моєму серці радістю, твої пахощі будуть у моєму диханні і не гниттям ти звершиш сю пору, а віддарованою силою, щоб замикалося колесо життя».

Коли добував березовий і кленовий соки, пришіптував: «Я теж дерево лише, ходяче, що потребує земних соків. І мої соки теж колись стечуть-повернуться в землю і мене запечатають у жбан вічности».

Я й далі мусив добувати для корму птиць і рибу, я знав, що мушу навчитися полювати й більшого звіра, аби вижити, прозимувати. І мав для сього теж подячну казань: «Тією ж силою, що повалила тебе, колись буду повалений і я, і мене теж з'їдять. Бо той закон, що дав тебе в мої руки, віддасть і мене в поживу комусь. І твоя, і моя кров – се лише сік, що живить дерево раю».

Відтепер я не брав, а просив і вдячно приймав.

Я вже не викрешував у собі щоденно вогонь терпіння, щоб перебути день, – він сам іскрив у пробудженій душі.

Простий, але такий довершений довкружний світ відкривав мені свою науку. Розглядаючи лускату рибину в руці, я вгадав, як крити свою кучу. Нарізав кори і стелив жолобами на бантах, а поверхи в'язав жолоби перевернуті.

Коли звершив свою роботу, прийшов тихо, як затайливий гість, дощ. Вода стікала з гребенів кори у нижні коритця і цямкотіла на землю. Ні одна цятка не просльозилася на битий сухою хвоєю падамент. Я вийшов надвір і замилувався своєю вілією. Від неї віяло теплом і спокоєм. І я знав чому. Я правив сю хижку з такою любов'ю, гейби в ній мала жити моя Терка.

Раптом на острішок сіла біла ворона. Може, білою вона була від старості, а може, така вдалася, як се рідко буває. Ворона зично каркнула і опустила під мої двері волоський горіх. Я подякував, видовбав збоку ямку і загріб його. А собі попросив:

«Сокоти, горіху, мій осідок від біди нечеканої, від слабости смертної, хорони від блискавиці й граду, оборони від звірки і духів чорних, від людей заздрісних. Най у поселі моїй добро сідає, радість витає, панує мир».

Так знав приказувати, заганяючи топір у поріг нової хижі, дереводіл Микула, Терчин няньо.

У всьому новому, а найперше в біді, шукай щось помічне й повчальне для себе. І знайдеш. Бо все довкола оновлюється й сам ти оновлюєшся кожні 7-8 років – як тілом, так і духом. Тому не здержуй себе і не нарікай, якщо доля посилає нове випробування, нову дорогу.

Відкрий серце Духові – і Він поможе в немочах, підкаже, як молитися, як чинити, як вийти з біди, перемогти обставини. Бо Він завжди з нами, з тими, хто відкрився й довірився Йому.

Солодкі мої, два дари спущені нам з гарної скрині за многотрудну юдоль земну. Се – дитинство і любов. Ба й нині, коли прихилю сиву бороду до лежниці, крізь пергамент повік засвітиться, зарум'яніє паляниця сонця мого далекого дітватцтва. І запахнуть млосно чебреці, захолодяться м'ятними росами п'яти, закличуть у пахливе марево бомкала бляшаних дзвоників. Десь там, на грузькій ріні, залишився мій дрібний слід, з якого п'є синичка. Десь там моє чіпке рученя держить материну руку, що пахне молоком. Десь там розцвічені зорями короткі ночі леґінства і м'які, як перо сойки, дівчачі губенята.

Втворяю скрипучі двері пам'яти в оту синю зиму...

Нас, дітей, повна хижа. Живемо собі, як воробки у стрісі. Де що знайшли, клюнули, де притулилися – заснули. Сокотила нас «дика баба». Ревеш з голоду — «дика баба забере». Спати не хочеш, теж бабою пужали. А на бабин вечір перед Різдвом бабі лишали варішку страви на столі. Так хотілося її доїсти, але зась — баба розсердиться! Дика баба гналася за тобою, коли, встромивши босі ноженята в яворові корчу лі, летів на заледенілу ріку. А там ковані дуги нарізають лед, мороз обпікає литки, ззаду свище й фурчить снігова повітруля. Душа, як потя, що вихопилося з кліті, ледве встигає за тобою. А ввечері шморкаєш і чихаєш – то «баба чихавка» теребить віником у носі. І мати запарює тобі китиці примороженої калинки.

А під сволоком кліпає лампа, дівки і жони обсіли лавиці, прядуть. У прядиво вплітається нитка співанки.

Була любов, була

Межи нами двома;

Розмела, рознесла

Каламутна вода.

Бодай тота вода

Каменьом заросла,

Що вна нашу любов

Розмела, рознесла.

Любосте, любосте,

Гірша-сь від болести,

Болість перебуду,

Любов не забуду.

Болість перебуду,

В постелі лежачи,

Любов не забуду,

По світу ходячи.

З морозним димом до хижі захапуються молодкжи. Хто з дрівцями в руках, хто з решетом смаженого посоняшника, а в котрогось у рукаві булькає склянча з вином. Бетяр сказними очима оббігає дівочу лавицю і збитошно затягує:

Ой болить ня головочка,

Ой болить ня мало,

За Марічков увечері,

За Анницев рано.

За Марічков увечері,

Як ся звечоріє,

За Анницев болить рано,

Як когут запіє.

Одданиці порскають сміхом, ховають очі за веретена. Доки якась сміливиця не сікане із свого закута:

У лісі на врісі

Сова огень креше;

Тото пес, не леґінь,

Що з дівками бреше.

Дати би му, дати

Солі полизати,

Аби він перестав

За дівок брехати.

Хлопець примирливо кладе долоню на серце і клонить голову перед фраїркою:

Ей, любов, мамко, любов,

Любов не дурниця –

Так ми з'їла любов душу,

Як коноплі птиця.

Коли втихають фіглі-вцірянки, дідо з пліч скидає білу гуню і, набиваючи глиняну піпу, здалеку зачинає свою казку:

«Хочете очима слухайте, хочете – вуха широко розкрийте, а роти закрийте і не кажіть, що я брешу, як сокирою тешу. Хоч слова й полова, зате старші за гроші...»

З бездонного міха дідових приповісток мені найлюбішою була оповідка про косичку папороті.

Був він ще хлопчуком, коли возарі взяли його з собою на тиждень продавати по селах смерекові драниці. А він при них – нічний сокотільник. В дорозі – хто під возом, хто на возі. Сторожив ночами коней, аби ті на паші десь у хащах не ізслизли, не потолочили людські царинки. І от на самий Іван-день вночі коло ватри дітвак задрімав. Коли прохопився, огень вигорів, зате звізди так осяяли долину, що кожна росинка на травиці сміялася. Рушився за кіньми – ні сліду! Якась птиця з хащі кликала: «пой-пой, пой-пой», – і пустився він на той голос. І привело його на просіку, зарослу папороттю аж до грудей. І коли він перебрів той гущавник, то відкрилися йому голоси хащі. І міць налила руки й ноги, а сам ніби підріс. Очі так загострилися, що видів через гори. Коні самі знайшлися, йшли за ним, як діти.

Другого дня, коли віз застряг у млаковинні, сирохман сам підняв його і поклав на тверде. Чудувалися возарі. Ще більше чудувалися, коли сказав їм, у яке село правити. Там вони умлівока спродали всі драниці і дістали розказ на нову роботу. Й хлопу-сокотільнику вділили жменю корун. А коли вертали нагощені домів, дорогою всі дівки клично кліпали до нього.

Став би мій дідо моцний, як Кротон, і багатий, як граф Драг. Та кому не було до полудня, тому й пополудні не буде. Напеклися якось на сонці його гумові постоли, а тут потічок край дороги свіжою водицею цоркотить. Сів дідо на камінь, роззувся, витряс онучі – і полетіла у воду звізда-косичка. І того менту полишили діда і сила бетярська, і серенча. Яким був, таким і став. Старі людкове потому йому все розтолкували: закотився йому за онучу цвіт папороті тої ночі. Тому чудниця така з ним і сталася. Та що вдієш, чоловік учиться не до старости, а до смерти...

Мені так було шкода тої чудотворної чічки, а дідо безжурно сміявся в бороду: «Така моя доля – як дірява льоля. Але нічого: череп'я довше живе, як цілий горнець».

Зрідка приходила до нас молода красна жона з ціфрованою куделею. Чоловік її добрим майстром був, по всій Верховині церкви рубав. Така смерекова церквиця і в нас стояла на бережку – як бузьок, що задер дзьоб у небо, а крила спустив на землю. І, як пір'я, стікали її боки тоненькими драницями, облизаними дощами. Дідо заздро скалив на неї око:

«Не земля таке родить, а руки. Видиш, неборе, що годен учинити чоловік, котрий пан своїм рукам. Учися! Ремесло не коромисло, плече не давить».

Майстрова жона принесла якось сповиток у плахті. Розпеленала, а там – дитинча. Мамка його на піч коло мене поклала:

«Грій, синку, маленьку, але перетиком не кивай, бо поробляться ямки».

Я грів, підгрібав до мізерного тільця теплі коноплі. Рукою боявся торкнутися, дотягувався носиком. Дитинка пахла чисто, як курятко з-під квочки. І той запах ще довго лишався зі мною, навіть снився.

Спливла не одна зима. Якогось літа прийшла до бабиної халабуди знову ота жінка, правда, на сей раз бліда і тиха. А при ній дівча з очима-чорничками. За вухами мала застромлені черешні. Доки баба радила жону, ми стояли одне проти одного і мовчали. Тоді я дістав перо сойки і простягнув малій чорнявці. На той час я не мав нічого ціннішого за се перо, яке знайшов дорогою до квасного кадуба. Дівчинка довго і радісно позирала на дарунок, а далі чомусь притулила його до губ. І зняла свої черешневі заушниці, і простягла мені. Я з'їв черешеньки і довго ссав кісточки, чулося, що вони солодкі, як цукрики з жидової корчми.

Звали її Терка. Я пас худобину, а вона вертала через толоку зі школи. Перед тим коли вона мала пройти, я мив у потоці ноги й лице, оббивав порох із ногавиць. Тричі підряд я лускав циганським батогом – ворони зривалися з акацій, а вона озиралася і сміялася. Цілих півдня, цілу ніч і ще півдня треба було чекати, коли вона знову вийде на толоку. І я чекав. Яке то було довге і трудне чекання...

Я збирав по підліссю ягоди, зв'язував їх стеблиною і клав коло путика, яким вона мала йти. І вартував, щоб не внадилася коза. Я збивав ногами камінці, аби путик був чистий. Гарячий порох затягував мої рани. І вона підбирала ягоди, сміялася, брала їх губами, і вітер ніс до мене той запах, баламутив голову. І я знову лускав пугою так, що косарі під кичерою озиралися.

Ми ніколи не говорили, та не мовчали наші очі.

Коли я вже вчися в гімназії, на вакації напросився помагати її няньові, аби бути ближче до Терки. Вона в хижі була за ґаздиню – мати померла роком переже, гертика їй спалила груди. Ми ходили по людях і чинили дереводільну роботу – кому кросна, кому скриню, кому стіл чи лавицю, а бувало, що й деревище, коли нагла смерть заходила в село. Терка на полуденок приносила нам у канті страву: підбиту сметаною квасолю, дзяму з шалати, приправлену чабриком, жаливник на шкварках.

«Усе добре, що варене», – смачно приповідав її няньо, здуваючи перед трапезою стружку з вусів. І ламав наполи житню хлібину.

Який то був майстер! З дерева вершив і храм, і дитячу бавку витісував, і гуслі. Двома-трьома зарубками робив уключину на бантині. Долото співало в його руках, а рубанок шептав, лишаючи за собою пахучі золоті пантлики. Міряв він оком, а майстрував душею. Донині не забуду, як ми розтинали повздовж товстого дуба. Він згори на цапах, а я на землі. Пила тужно скрипіла, гнулася, вгризаючись у сиру твердінь, але дошки виходили рівненькі, як ряди у книзі. Майстер гладив тесану лату – і дерево тепліло під твердою рукою, радувалося їй. А як цвіли лиця в жінок, коли ми заносили до світлиці нову ладу, різьблену кониками, когутами чи хрещатим барвінком. Я настоював лушпиння цибулі в гарячій оливі, змішував з воском і гусячим крильцем крив віко і бильця.

Кожне ремесло має свою тайну, і живе вона в серці майстра. І розцвітає з-під його рук. А найбільша тайна в тому, що коли майстер творить, його оберігає Творець.

Був він маломовний, добрий, скорий на сміх, любив приказку: «Роботі як не сядеш на горб, то вона тобі сяде». Таким мені зостався в пам'яті той чоловік, що лишив по собі огром трудів для людського хоснування. А собі, дочувся я згодом, не встиг і хреста витесати – кріпив після повені міст і підмиті колоди його придавили...

... Того літа моя душа літала попід хмарами. Щоднини я видів Терку. Біла сорочка, біле монисто, білі зуби при тернових очах збурювали мою кров. Подаючи їй порожню миску, я мірив дотулитися її пальців, і вона розуміюче їх здержувала. Іскри висікали ті доторки, я так паленів, що боявся, аби не вхопилися вогнем тріски під ногами.

Якоїсь суботи я вертав з гімназії в село. Втікав від грозової хмари. При битій дорозі на розпутті майстер клав дубового хреста. Під орішиною на возі сиділа Терка. Мені були раді.

«Зараз небо урветься, а я ще маю бесіду з дяком, – журився майстер. – Чи звезеш мою Терку долі?»

«Звезу», – радо повів я і поклав в'язку книг на солому.

Вона посунулася, розправила обрус. Коні, спуджені громом, зірвалися, вдарили нараз чотирма лабами. Віз загримів крем'яницею, як залізне відро. Підскакуючи на купинах, ми розсікали вітер. Лише винничні ряди мелькали обабоки. Буря доганяла нас. Блискавка репіжила по ближньому грабнику. Жменями шроту вдарили в плечі перші краплі. І чорні краплини перепуджених очей блиснули коло мого плеча. Як я хотів їх висушити губами, випити з них страх!

Тверда колія перейшла в стрімке глинище. Возом носило, як саньми на снігу. З неба періщило студеними батогами. Червлені потоки зашуміли під колесами. Терка вхопила мене за стан, залящала в вухо:

«Треба путати коней!»

Я й сам розумів, що треба, але якщо їх тепер нагло здержати, віз покалічить їм ноги і сам зірветься в бердо. Я пам'ятав дідову науку: коні – розумна худоба; коли не знаєш, як правити, дай їм волю і вони самі вивезуть.

Коні, косуючи кривавими очима, пороли копитами путь, аби віз не розметало. Я мусив їм помогти, та як?! Ухопив вила і запхав держално у спиці. Віз якийсь час сунувся на самих дугах, та колесо вломило й перемололо древко вил. Ми далі летіли в темну від дощу бездну.

Терка обхопила мене обручем. Вільною рукою я витеребив у соломі ланц. Засилив один кінець за бортовий стовпець, а другий жбурив межи спиці. Колесо затріщало і завмерло, а віз верло вбік і обернуло поперек дороги. Коні з утоми і страху впали на коліна. Я скочив з воза і рудиною поміг їм піднятися і зійти в ярок, у зарості черемхи. Тоді видер зі споду віхоть сухої соломи і постелив під возом. Терка на се позирала страченими очима. Я зняв її з воза і поклав на устілку.

Дощові перлинки тріпотіли на її бровах і в пушку над губою. Я знімав їх перстом, не знав, чим витерти її мокрий блідий вид. Дрижма дрижало її обтулене мокрою полотниною тіло, з пипкатими цицями, западиною на пупі і твердим горбиком нижче живота. Чим я міг її зігріти? Притис до себе, втопив у собі, обхопивши долонями гостренькі крильцята лопаток. І губи її солодким опіком припечатали мої очі. Десь навісно гримотіло, та я не чув того, бо серце в грудях гриміло дужче.

Я злизував з її личка дощову свіжість, хапав ротом гарячінь її дихання, м'якшив губами твердість її сосків, схожих на нестиглі плоди яперки. І сам нездержанно твердів у млосній дрожі.

«Будеш моєю?»

«А чи ти сліпий, не видиш?»

«Ти багата, мені не рівня».

«А ти вчений, мені не наречений».

«Ти файна, як перша фіялка».

«А ти розумний, як попова шапка».

«Що з того?»

«Краса до вінця, а розум до кінця».

«Ти майстрова одиначка, а я безрідний копилець».

«Ти панської крови, всі то видять. Від рівного дерева рівна й тінь».

«Я твоя тінь. Відколи ті черешеньки промкнув, ходжу твоїм слідом».

«А я літаю, як оте синє перце. Серцем літаю під синє небо».

«А моє серце вколола терньом своїх очей. Навіки вколола».

«Кедь уколола, то й погою, милий».

«Як, солодка?»

«А так!» – впивалася губами в мій рот, гейби хотіла виссати з мене весь дух. А я – її, аби наповнити ним себе на довгі літа, на цілий вік земний.

Блискавки засвічували нам короткі свічі. Громовиця нам казала своє благословення. Небо кропило святою водою.

... Лишився той гострий запах небесних кресал, мокрого волосся і лісової ягоди. Куди б не вела мене по світах невгомонна планида, той запах ішов за мною назирці. Як тінь її.

Запахи... Трави Господні навчили мене розуміти їх. Я перебираю їх, як образчики проминулих днів, читаю їх, як книжку. Усе пахне, усе має запах. Навіть душа, навіть смерть. Від мене чекають люди чародійства, і я, буває, потураю їм. Беру долоню і вдивляюся в мереживо ліній, ніби щось прочитую там. Насправді ж ловлю ніздрями запах поту, що випускають пори шкіри. І чужа кров відкриває Мені свою тайну. Вона колобродить тілом, омиває хворі місця і недобрі солі й отрути витискає через шкіру. Так я зчитую запах хворощів. Одні пахнуть козячим сиром, другі – сухим кінським послідом, треті – кислою капустою, четверті – застояною водою, п'яті – старим медом, шості – зеленим горіхом, сьомі – розмоченим бакуном, восьмі – спаленим листом, дев'яті – згарком воскової свічки...

Ніякої загадки тут немає. Людина пахне Природою, бо зліплена з покрушин. І кожна частка в ній має свою питому вагу, своє число, свій запах. І коли ся решітка ламається, кришиться й здоров'я, міняється й запах. Чому так стається? Тому, що людина переступає або закон Природи, або закон Господа, що заклав сей порядок. Переступ той можна спинити і звернути, бо велика й цілюща сила Природи, а ще більша милість Творця.

Людина вгадує людину за запахом, хоча й не розуміє сього. Вгадує зло, заздрість і лукавство, що точаться від инших. Людина вгадує силу і слабість до того, як почує слово чи спостереже чиюсь дію.

Пару собі людина теж вибирає за запахом. А очі, уява і серце помагають їй полюбити обранця. Тут так багато важить перше враження від першої стрічі. Саме запах підказує, хто найліпше нам підходить для продовження роду, для відтворення. А Небо благословляє сей вибір.

Запах – це поклик, охорона і задоволення. Запах підказує нам, що їсти, що пити, де жити. Запах береже нашу пам'ять, освіжає чуття і гострить мисль. Ваша кров і ваша душа потребують натуральних ароматів. Щоб здоровим залишався ваш нюх, будьте частіше в Природі, в лісах, у горах, на водах. Дихайте вільно, глибоко і ситно, бо з воздуха ми беремо не менше поживи, ніж з їдла і питва. Се пожива Неба.

Господи, як мало чоловіку треба, і як багато Ти даєш!

Тепер я мав своє домівство. І не міг йому нарадуватися. Дім для людини – більше, ніж дім. Се той царинок, де людина лишається людиною. Се – осереддя людства. І куди б нас не водили мандри, то все не справдешнє. Пуповина наша в батьківському домі, а серце – під дахом, який ми поклали собі під небом.

Тернова ніч спускалася з кам'яних крижів, лягала під мої двері і, як вірний пес, сторожила мою халабуду до рана.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка