Вічник Сповідь на перевалі духу



Сторінка6/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Спав я вже не на землі, а на постелі, яку ув'язав із рівнотовстих галузок. З них же поклав і столик, і лавичку, і полицю для начиння. В'язав свої меблі самочинними мотузками. Найліпше для сього годилася жалива. Я стинав високі старі стебла, вимочував їх день-два, оббивав на землі гладким каменем. Серединні волокна розпушував, розчісував і стелив сушити. Далі сукав прядиво і плів з нього тонкі й цупкі мотузки. Тими мотузками я й кріпив свій хатній ужиток, з них змотуляв і заплічні ноші, якими носив деревину.

В узголів'я притулив обчуханий обрубок тополі, прикритий шматкою. Вийшов підголовник, а точніше – підшийник, бо на древко якраз шия влягалася. Перші ночі терпли в'язи, а далі я звикся. І з того часу сплю лише на такій подушці. Так хребці шийні вирівнюються, витягуються. А голова, коли спочиває, то не має ні до чого торкатися – тоді ранком буде легкою і світлою. І на сон відновний менше часу треба.

Під лежанкою я склав у берестяних ночовках сіль. На той час прихитрився її промивати, проціджувати й випаровувати. Якимось чуттям вгадав, що їй місце під лежаком. І був винагороджений. Сіль там, де відпочиваєте, чистить дихання, спиває слиз і набряки з тіла, обвіває шкіру оздоровним туманцем. Велика таїна землі захована в солі. Якщо надміру її споживати, – сушить і точить тіло; якщо в міру і випиваючи достатньо води (десь два літри в день) – се лік і очистка від зайвини.

Знайшлося місце в закуті хижки і для крісла, яке я видовбав з корчуватого пня. По трудах денних всідався у встелене мохом сідловище, як лісовий король. Збоку потріскувала, поволи – з'їдаючи себе, смерекова тріска – і день мій вечоровий подовжувався. Обшивався я вбереженою за вилогою коміра голкою, плів собі обувку, пічкарив коло огнища.

Тут же змудрив собі й мийницю. Кам'яний у етил під хижею був плиткуватий. Камінь легко коловся пластами, досить було загнати в розколину гострого кола і бухнути по ньому. Відщеплялися рівненькі плитки. Се я рішив обернути для свого хісна. Сколював долівку так, аби вглиблялося коритце. Коли я міг вільно лягти в нього, довбанка була готова. На днищі напалив ватру з сухого ялиниччя і, коли все добре вигоріло, жбухав воду. Спершу, розколотивши попіл, скупався сам, змив ріпицю тривкої бездомности. А далі замочив свої цурбатки. Так і баба в попільному лузі виварювала білизну. Добре витовк одежу праником і повісив на росохах сушитися.

Відтепер купіль і прання споряджав собі щосуботньо.

Я не мав практики жити осібно, і нудьга, присмуток нерідко заповзали в душу. Точила жура за близькими людьми, за попереднім світом, за собою – молодим і безжурним. І я топив журу й гризоти в солоній воді. Запарював дві жмені різного цвіту і жменю соли, виливав у своє корито з теплою водою. Вкладався вільно й рахував від 100 до 1. А потім снив чимось приємним з дитинства. Уявляв ті запахи, барви, звуки. Уявляв своє серце, що потужно жене кров по чистих прозорих судинах, і як квіт землі освіжає тіло, як сіль гори гріє і уздоровляє душу.

А в инші дні в мивниці плюскалася риба, щоби була свіжа під рукою.

Поставала хмара роботи, надходила пора збирацтва. На кормигу тепер давалося мало часу. Я засував у пічний жар обмащену глиною птицю, чи їжака, чи рибину, і, коли вертався, мене чекала готова печеня. З обвугленою глиною здиралося і пір'я, і голки, і луска. Якось вдалося підбити глухаря, то я трапезував ним кілька днів. А коли лінувався, збовтував просту тминянку. Благо, що тмину довкола повно. Засмажував дику цибульку, сипав ложку тмину, розтирав сушених коників і заливав водою. Покипіло – і готова сербанка. Така страва надто добра, коли казиться шлунок. З чим і за чим би я не підступав до своє варистої і печистої печі, – годувала вона мене справно.

Инша річ, що призвичаївся я їсти мало. Ходив надголодь, зате енергії мав доста. Бо коли організм не візьме своє з їди, то потрібне потягне з води, з повітря. Так і перебивався, переломлював голод. Десь травинку пожував, десь листок облизав, ягоду вщипнув, рачка з води витяг...



(Коли я знову вернувся в світ, то завважив, що люди їдять удвічі-втричі більше за мене – і натужно тягають на собі мішки м'яса, жиру й забитих кишок. Мені їх шкода. Наші мудрі предки рідко казали «наїстися», частіше – «заїсти», «перекусити», «переломити голод». Вони знали, що кажуть. Якщо чоловік їсть до повної ситности, він споживає майже вдвічі більше за потребу.)

Вечори минали в мудруванні над сильцями і пастками. Я не мав ані дроту, ані жилок, ні тим більше кованих капканів. Мусив обходитися тим, що було під руками, чи то пак під ногами. Почав із простеньких петель, яких нав'язав десяток по звірячих путиках. Але звірі обходили їх. І скоро я зрозумів чому: сі штуки буж чужинецькими на їх звичних ходах. Я ретельно маскував петельки травою і листям. Але й се не помагало. Свіжі сліди обминали мої ловинки зокола, набиваючи нові тропи. Аж поки я не збаг, що їх відчужує – запах, мій запах!

І тоді я ловецьке спорядження став обкурювати димом, обсипати пахучим зіллям, молодою корою. До пасток човгав на широких лижвах із кори, аби не залишати сліду ніг. Розправляв за собою прутиком траву, підбирав зламані бадилини, заліпляв подряпини на стовбурах. Натомість підкидав підібрані шерстинки і сухі бобальки. Я мусив перехитрити звіра. Але для сього його треба було поважати. Я сам ставав звіром – чутливим, зірким, обережним. Навчився ділити тишу на розсипи звуків, що раніше не були мені чутні, і ткати з них цілу симфонію безугавного і мудрого устрою лісової околиці.

Якось обходив нори, приміряючи, як би їх обкурити, і коло одної завмер у подиві. На кореневищі хтось рядком виклав сухі грибочки і горішки. Я відібрав жменю і, смакуючи, заліг за купиною. Коли сонце посунуло за гору, вистромилася з ямки голова з хитрими вічками. Борсук махом визбирав свої припаси й умикнув до нори. Виходило, звір просушує їх, аби не запліснявіли. Потому не раз я натикався на такі сушарки з готовою лакоминою. Так мене гостила звірина.

Коли вгрілося і ягідники в перелісках задухмяніли цвітом, забриніли перші бджоли. Я їх чекав. Із жмутком цвіту сам летів за комашиною, що, спивши солод, обтяжено повернула в лісові вертепи. Я не встигав за нею, плутаний драччям, але сумирно став чекати на тому місці, де її загубив. Цвітиння держав над головою, як корону. І от задзуміла друга бджола-посестра і, напившись з мого квіття, полетіла назад. Я сього лише й чекав – і ноги в руки! Таким робом четверта чи п'ята бджола привела мене до перевернутого кимака, а в ньому за дірчастою стулкою – ройовище. Закуривши мох, допався я дикого меду і наївся, як вуйко ведмідь. Ще й на дорогу нарізав кусні янтарної криги.

Забута і ситна ласощ виходила з мене липким потом, – і бджоли крутилися довкола. Се й підказало мені новий спосіб приманки – на їх же мед. Так я відкрив у хащі ще зо п'ять ройових гнізд, з яких підсолоджував собі відрубне життя. А перегодом сам видовбав дуплянки, вкрив їх осоковими стрішками і на викрадені вощані стільники зманив дикий рій. І поволи бджоли прижилися.

Відтоді мій стіл збагатився на квіткові вари і ягідні кваси. Посічене листя малини, ожини, дикого винограду й смородини я заливав водою, додавав меду і прикривав бочечку. За кілька днів виходила смачна й пахуча кисилиця. Ліпшого напою немає в спекотну днину. А в похмурі дні медовуха веселила й гріла кров не гірше за вино. Се коли мед виброджував у перевареній воді. Мед убезпечував і мої припаси. Я заливав ним ягоди, горіхи, дикий часник. Навіть риба добре зберігалася в меду. А з воску я наливав свічі в порожнисте стебло, протягнувши вовняну нитку з кофтини. Благодать посидіти коло такої свічки якусь вечірню часину – гейби янгол залетів у горницю.

Неоціненне сусідство для чоловіка – бджоли. Дуже добре притулитися спиною до вулія і посидіти так годину-другу. Мине головний біль, вирівняється кров'яний тиск, підбадьориться дух. У літні ночі я спав на своїх дуплянках. Такого сну доста чотири-п'ять годин – і ти свіжий, як дитина.

Мед кріпить серце, якщо споживати його з кислим молоком чи садовиною. Високий тиск також зіб'є мед з ягодами малини. А з соком цибулі мед слід заживати тим, у кого крихкі судини й склероз. Біль у попереку мені теж помагають зняти бджоли. Найперше я прикладаю декілька їх, щоб ужалили, далі натираю спину медом і обв'язую полотниною. Обпечене тіло теж змазую свіжим медом. Якщо виразка в шлунку, дві ложки меду слід з'їсти вночі.

Ловецьке щастя довго обминало мене. Але й сліпій куриці раз падеться зерня. В один день мої сильця вловили зайця і ласку. Були ще живі, трепетали в траві. Здобичина теплим шовком гріла руки. Тверда плоть розпалювала апетит. Я спускав кров і несподівано для себе припав губами до надрізу. Смоктав солодкаво-солону поживу і здавалося, що зір мій загострюється, прояснюється мозок. Так воно й було. Зі свіжою тваринною кров'ю, з сирою печінкою діставав я те, що вимили з мого організму місяці знегод.

«Твоя кров і моя кров – се тільки сік, який живить дерево раю...»

Я празникував, уперше мав на приварок м'ясо. І мав шкурки. їм я радів ачей більше, ніж дичині. Сподова, природна тяма, що все більше брала гору над моїм розумом, нашіптувала, що в скорій прийшлості тут мене заскочить і зима. Сю гадку, що холодила хребет, я відганяв, та не надовго. Тому й відклав на дошкульну нагоду добрі чеські боканчі і студентську тужурку. Тому й міряв скупо кожен сантиметр нитки з бабиного светра. І жалібно поглядав на діряві, вишаргані штани, що до зими могли й не добути. Я думав про одіж, котру, як усе инше, мав знайти в лісі. І ось та одіж, чи то пак її платки, сама прийшла до моїх пасток.

Я став багачем. Безцінним скарбом мені виділися кістки, сухожилля, кишечки. З них можна зробити нитки й шнурочки. Та найперше я взявся за шкури. Розтягнув їх на обручах з гілок і зішкрябав жир і міздру, нараз ножем, а далі тупим кремінцем. (По якомусь часі я підмітив, що в сьому пляшуванні відмінно можуть помогти мурахи, якщо залишити шкуру на день коло мурашника. Мало на тому, вони ще й протравлять її своїм квасцем.) Затим я протирав шкури сіллю й попелом, сушив на сонці. А собі довго сушив голову над тим, чим їх протруїти, розм'якшити. Та тим же, чого їх позбавив! І дійшов своєї рецепції. Вимочив шкури в потоці під каменем. Здертий жир змішав з мозком, притомив на вогні і почав утирати в шкуру, мнучи й розтягуючи її. Се найголовніше – безнастанно м'яти до затерплости рук. Недарма в казках кожум'яки – наймоцніші люди.

Десь я читав, що ескімоски мають чисто стерті зуби. Се від того, що вони зубами, змочуючи слиною, перетирають кожну пілку шкури. Моя метода справдилася й без сього. Оброблені таким побитом шкури ставали ще м'якшими після того, як я звільна висушував їх над димком. З тихою гордістю приміряв я шматини хутра до стегон.

Така удачливість розпалила мою мисливську хіть ще більше. Я з серцем звіра нипав лісовими обродами, хапаючи ніздрями тривожні повіви, стріляючи оком у ворухкі закамарки, вловлюючи вухом найменші шерехи. Я сам застряв у путах долі і тепер розумів звіра. Я поважав і жалів його, але мусив принести його життя в жертву своєму життю.

Уявно одягався я в шкуру звіра, приміряючи на себе його сторожку спритність. Розчинявся в зелених габах буйнотрав'я, вживляючи в них свій дух, утверджуючи свою приналежність. Годинами кам'янів-завмирав у чеканні. Скулившись на колінах, вибирав якусь яскраву цятку і впивався в неї очима. Мій позирк застигав, склів, прив'язував мене тугою ниткою до живої околиці, і в сій мовчазній молитві я переставав чути своє дихання, биття серця, вагу одягу, чутливість шкіри. Відчував, як твердне в мені терпіння, як вивільняються скарби затаєної нервової сили. Безмірно вищої сили за потугу рук, ніг і зубів, що вірно служили мені на сьому дикому просторі.



Навчися і вмій чекати. І тоді переможеш усе. Навіть, якщо вже нічого чекати доброго, все одно – чекай. І коли нічого вже не можеш робити, не просто сиди і лежи, а – чекай. І навіть, коли відходиш, – чекай. Чекай до прощального віддиху.

Иншим часом я гострив окомір і набивав руку в метанні каміння і палиці-списа. Вряди-годи се оберталося в помічний промисел. Так можна було добути білицю на дереві, тхора, бурундука, иншу дрібноту, якою кишіли сі нетрища. Давали своє і пастки, які я вигадливо доладнував. Одні кріпилися до зігнутого деревця, яке підтягувало тваринку, коли вона туди встромляла голову. Другі чатували над норами. Треті проколювали гострими кілками. Навчився я підпирати кам'яні брили з приманкою, змудрував ударну ловинку з колодою, що падала, коли звірина зачіпала захований у траві шнурок. Так попалися борсук і лисиця.

Моя пелерина з клаптів хутра росла. Я зшивав її тоненькими сухожиллями, пробиваючи шкуру голками з акації. Тепер вона м'яко встеляла мою лежанку, а коли прийде на те час, я буду кроїти з неї вдяганку, шапку, взуття. Майбутня студінь уже не так мене страшила.

Відколи я заґаздував у лісовому видолинку, велика звірина сюди не потикалася навіть уночі. У теплому мочилі, що булькало сірчаними пухирями, спочивав інколи я. Тепер я зрозумів, що сюди принаджувало дичину. Темне густе баговиння пестило кістки, витягувало з мускулів утому, шовком крило обвітрену шкіру. Після купелі волосся в'юнилося й блищало, як руно. Тверділи нігті, що в моїй усякденності були незамінним інструментом. Подряпини й ранки – $-

затягувалися. Тою рідкою коломаззю я споліскував рот і чистив гілочкою дикої черешні зуби. (Чистий рот – чисті слова, чисті зуби – чисті думки.)

Скалу, що тулилася до водойми, вкривали чорні краплини, неначе задубілий піт гори. Якось я відколупнув окрушину і поклав до рота. Язик обпекло, солона гіркота зсудомила ясна. Але диво – рука потяглася за новою порцією. І вона розтанула в роті жаданим трунком. Гора плакала мінералами, які припали до дяки моєму піднебінню. Отже, були потрібні організму. Чи не їх злизувати прибивалися кози? Якщо так, то се може бути доброю заманкою.

І в кліп ока визрів замисел. Я подався на закрайок долини, де чорне запинало смерек сусідило з кручами. Там губилися сліди ратиць, сіріли недавні бобальки. Сюди, міркував я, з бескеть спускалися кози на тучну пашу і за принадною смолою гори, поки я не потривожив їх сусідством. Сюди належало їм принести лакомину. І я взявся до роботи. Вибрав урочне місце під кам'яним стрімчаком. А з другого боку став громадити брили. Так, аби між ними лишався вузький лаз. Щось на штиб того, що зводив для риболовлі, лише тепер на землі.

Коли стіна вивершилася, лишалося найтяжче: видовбати у твердій крем'яниці яму. Ніж я сокотив, як око, ножем я лише гострив древка. Вони та кам'яні рубила були моїм землекопним інструментом. Жменя за жменею, камінь за каменем – натужно точив я підошву гори. Піт, що стікав з мене, м'якшив породу, холодив напечене сонцем рубило. За день із ямки вигрібалася якась кошарка землі. Я плівся на свій стан, аби щось пожувати і зробити карб у календарі. І замертво падав на постелю, притулячи до себе сон, як лист до рани.

А вдосвіта продовжував лупати скалу. Инколи мені здавалося, що я копаю яму для себе і копатиму її до самої смерти. Але я копав. Бо знав, що мушу забезпечити себе справжнім м'ясивом на можливу тривку зимівлю. З літом потік обмілів і риба потяглася вгору, в студені хащові заводі. Доїдалися останні припаси.

Череда виснажливих днів і ночей тяглася безкінечно. Я й сам був напнутий, як туга струна. Але не впав у силі, здобувався на друге і третє дихання. Спостеріг, що ліпше мені спочивалося опівночі і в полудень, а инший час відводився роботі. Вночі підсвічувала ватра. А бувало, що й місяць – великий і лагідний, як добре серце в грудях. І ганьбливо кліпали зориці. Я побожно обіймав очима сей небесний престіл, відтак заземляв їх у свою копанку і снував думу:

«Ось я тут, як кріт, рию землю, щоб прожити, якщо вдасться, ще якийсь місяць-другий. Хіба се не прокляття – так гарувати, щоб лише підтримати своє тіло? Але я не сліпий, як той кріт, і я не чую себе нещасним. Так, я, як червак, звиваюся в тілі землі. Але хіба не кожен з нас такий?! Хіба не кожен, як червак, проїдає собі дорогу в житті?! І се – його путь. У кожного своя. І в мене теж, хоча моя дорога і завернула в безпуття. Але ж я йду. І доки я йду, я в дорозі.

І те, що я зараз роблю – яка не яка, але моя праця. Я довбаю сю землю, щоб бути разом із землею і її душею. Ся робота не неволить мене, а звільняє від темряви відчаю. Втомлюючи, вона кріпить мене. Стікаючи потом із чола, змиває прокляття, накреслене там. Копаючи землю, не в землю я заглиблююся, а в себе. Бо коли ти завзято працюєш, то єднаєшся з собою, з природою, з Богом. А коли робиш щось із любов'ю, наповнюєш те диханням своєї душі. І се є частка самої Любови».

Я вчився робити все з радістю, з охотою. Так, наче се було моїм покликанням. І не струджувався. Всієї роботи й так не переробиш, а сили надірвеш. Працював до першого поту і спочивав. Якщо робота не йшла, знаходив инше заняття. Потім вертався. Бо навіть інструмент, буває, кориться роботі. А що вже казати про людину.

Час од часу міряв я оком близький ліс, що дихав з густих глибин тяжким глухим віддихом. Я майже не потикався в похмуре сире чрево хащі, хоча знав, що скоро прийдеться. По видолинку підчищалися останки ломаччя на вогонь.

Яма була готова. Щоб вибратися з неї, прикладав усохлу смеречину. На споді я вкопав кілки із загостреними догори кінцями. Яму прикрив тонкими лозинами, а поверхи лопухами, які притрусив землею. Тоді взявся готувати принаду. Сколював над сірчаним мочилом камінці з чорними солоними бурульками і відносив їх до підготовленої криївки. Якісь камінці поклав перед ямою, а инші задовбував у скалу поза нею. Щоб їх дістатися, прихованої ями не обійти. Хіба що переплигнути широким скоком. Та ніщо не показувало небезпеку під ногами. Та й я приготування ті робив обмитий у потоці, натертий солоною сіллю, аби перебити людський дух.

По всьому я змив свої розтерзані руки і вернувся в свою господу. Знак, якщо там щось станеться, мені дадуть птиці. Сі невтомні діти неба давно вже стали моїми побратимами, моїми радниками. Я навчився різнити голоси птахів, навчився читати в них занепокоєння, тривогу чи радість. Птиці упереджували прихід звіра, звідомляли про повернення риби, показували, де можна чимось розживитися. Вони були моїм часоміром і моїми синоптиками.

Синьоголовий зяблик срібну пісеньку висвистує в погідну пору: «піньк...піньк...фіть...фіть...» А буває, зацідить: «рю-пінь-пінь-рю...» Тоді чекай дощу. Коршак у викосокості накручує кола і жалібно ниє: «пи-и-и-ть» – теж на негідь. Близький дощ прибиває додолу мошву, тому ластівки стрижуть при землі. А воробки збираються табунцями, купаються в піску. Жайворонок на мокроту мовчить зрання. Куріпки перед бурею знімаються з відкритих місць і забираються в ліс. Зате лісова дрібнота заводить базар, цвіркоче, комашиться, аби встигнути нахапатися перед сльотою. Так і скопа, птиця, що поділяла зі мною риболовлю, оживлялася, доки потік не каламутнів від дощових змивів. Але ще скорше віщують хмаровиння мудрі ворони – злітають на нижні гілки, глядають дашок і притулок од вітру...

Скільки того мозку в потятка Божого – як головка сірничини – а воно ще й переднім розумом живе. Ніколи не зів'є гніздо з сонячного боку, якщо літо буде спекотним. Якщо на болоті кладе яйця, літо вдасться сухим. Гуси низько летять – мало буде води. Журавлі підбиваються високо – на затяжну осінь...

Сю нехитру, та хосенну науку несли мені на крильцях пернаті навчителі.

Спочити після трудження на ямі не випадало. Геть підупала моя годівниця. Я мусив рушати на нові пошуки їдла. Буйно колосилося довкола зело, цвіли трави. Я збирав відцвілі вершки в поділ сорочки. Удома се молотив, вибиваючи насінини, зернятка. Досипав до них головки рогозу, молоді горіхи, накопане коріння, кору, мох, лишайники. Вимочував, товк у ступці, викидав волокна, зливав воду, лишаючи сіру кашку. Вона підсихала і ставала мукою, з якої я випікав крихкі коржі. Дійшов, що майже всі коренеплоди бур'янів їстівні після простої обробки. Я недовго варив їх – кілька хвилин і клав у яму під ватрою. Нагортав гарячого попелу і лишав так доти, доки вони не стануть м'якими і не вивітриться гіркота. І то було навіть смачно. Так чи інак, а иншого для столу я не мав.

Я купався в травах, як у п'яному сні, просякаючи і сам їх п'янкими пахощами. Збираючи свої благенькі злаки, попасом збирав і лічне зілля. Зі сволоків моєї кучі звисала низка пахливих снопиків і китиць. Раз у раз відщипував віхтик і варив собі пійло для кріпости...

Та що б я не чинив, нашорошував вухо на дальшу скалу з потайними лабетами. Звідти тягнув легітний вітрець – се добре, худібка завітрить звабну смолу і злакомиться. Перші камінці під ногами були вже облизані. Я й сам щоразу тягся до камінної мастики – вона злагіднювала нутрощі, повнила сили. З одної глини ми ліплені – двоногі й чотириногі, і в глині шукаємо живильні соки для життя.

А по небесній пелені писали блискавиці, кресали громи між грудастими верхами і зсипали на хащі тріскучі дощі, тверді й холодні, як град. В темному хмаровинні, підсвічений скалками грімниць, крехтав й ухав чорний ліс. Вітрила крон гуділи, поривалися в різі боки, та, затиснуті горами, нікуди не відпливали. Їх котвиці навіки закорінені в сю віковічну твердь.

Літо випало посушливе, і зливам я радів. З великої водою вертала на вольні грища риба, прибивало хмиз, обчухані потоком дощечки. Дощ виганяв червів з-під землі і винаджував слимаків. Дощ змивав мої сліди, і в сила-петельки частіше попадала живність. Дощ давав перепочинок. Тому дощів я чекав не менше, ніж грав. Вода завжди щось приносить і щось забирає.

І сталося. Як зараз чую: промите вечірнє безголосся протяв пожадливий крик вороння. Так вони ґвалтують лише на палу здобич. І я понісся, купаючись у росах, до свого чорторию. Так і є: над ямою зяяла діра, а на споді конав, зранений кілками, здоровенний сірий цап. Вожак, він першим ступив на небезпечну тропу. Серце моє стугоніло гучніше за його. Одним штриком я добив рогатого калічку. Мусив принести мотуззя, аби витягти тушу з ями. Сплів волок, допровадив до двору. Над кривавим слідом сердито тріщали ворони.

Коло потоку я поклав свою жертву на камінь і звернувся до свого серця:

«Тою ж силою, що повалила тебе, сильний звіре, я теж колись буду стятий і відданий комусь на поживу. Той же закон, що віддав тебе в мої руки, колись віддасть і мене в ще могутніші руки. Бо й ти і я – ми лише питомий порох вічного коловороту життя».

Я бенкетував – було з чим. Не пропала жодна мездрина, ані ворсина. Частину м'яса засолив, частину закоптив. Кістки дробив, перетирав камінням і підсипав у свою муку. З одного рога зробив сільницю, з другого – пугар для пиття. Висушені ратиці годилися для рихлення землі. З шлунка вийшла добра торбочка. Міхур розтягнув на п'яльцях і замурував у віконницю замість скла. Бо слюду я так і не знайшов. Вичинену шкуру я не став доточувати до свого пушного лахману. Зшив з неї просторий і довгий лайбик. У холодні ночі одягав його хутром до тіла, а вдень вивертав. Ще й на гостроверху шапку стало матеріалу. Така одежина не мокла і в дощ. Тепер міг обходитися без сорочки й ногавиць.

Я ставав добувачем, учився сьому щоденно. Скривавлені кілки витягнув і пустив за водою. Набив свіжі, обкурив яму зіллям, настелив нову заманку згори. Якщо кози прийшли сюди раз, прийдуть і вдруге. Клич ласощів переб'є полохливу вдачу.

Моє ловецьке ґаздівство служило справно. Загніздилася удача, припаси росли. Можна було віддати полуденну часину єдиній тут любій забаві – вандрувати очима у хмарах. Ся небесна людність не знала спочину, як і земна. Пролітала на легких крилах, мрійно застигала, протирала небове скло пухким вереттям, громадила білі храми, виганяла на голубу пашу кучеряві стада, сіяла і збирала тучну бавовну, а головне – несподівано ліпила на цілий небовид рідні знайомі лиця, що поволи вивітрювалися з моєї пам'яти.

... Дві радости, підпираючи одна одну, цвіли тої весни в моєму серці – близька матура і Терка. Старий Драг перед іспитами мав зі мною бесіду. Косуючи, як яструб, олов'яним оком, зазвідав:

«По гімназії куди просишся: до мене в економію чи у вищі школи?»

Я вибрав університет.

«Вольному воля, спасенному рай», – зронив він потеплілим голосом.

А до Терки щосуботи несли мене через чотири села крила, а коло неї м'якнули на віск і стікали до її білих, як гусята, ніжок. Я брав у свої руки дороге личко, теж біле й матове, і холодив ним свій розпашілий вид. Дивна природа жінки, яку без пам'яти любиш: коли тебе спалює жага, вона освіжає; коли на серці ледок – зігріває; коли всихає в сумнівах душа – вона наповнює її тихою ніжністю. Я готовий згодитися з Платоном, що люблячі серця відшуковують одне в одному свою подібність, любов є не що инше, як спілка розділених часток єдиної колись істоти.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка