Вічник Сповідь на перевалі духу



Сторінка7/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16

Я любив, моє серце готове було розпукнутися від повноти любови. Я губився, розмивався в ній. Я не володав почуттями, вони правили мною, роблячи мене слабим, уразливим, сліпим. Я не розумів Терку, коли вона з лукавим сумом шепотіла мені:

«Не будеш ти мій, хлопче. Не будеш».

«Чому так кажеш, солоданько?»

«Бо вижу: цілий світ полощеться в твоїх очах, а не мій закутень».

«Ти мій світ, любко».

«Я в зіницях лише твоїх, а за ними – довгий світ без мене».

«Що ти видиш там?»

«Вижу гори, ліси, моря і ріки. Ріки води і ріки крови.

І ріки людей, що переходять через тебе, і ти переходиш через них».

«Та ти, зозулько, ворожка».

«Всі дівки ворожки, коли люблять. По чотири ока мають. Одну пару – для плачу, другу – для милування. По чотири руки, аби милого сліди до себе пригрібати. По чотири ноги, аби від чужих утікати і до свого прибиватися. По два серця. Одне для людей, друге – для суженого».

«То де моє серденько?» – шукав я дрижачими губами тепле яблуко під сорочиною.

І от стрів я одної неділі чоловіка з нашого села, що прийшов до Хуста на базар.

«Чув новину? Жандарм Ружічка підправив Терку Столярову».

«Як?!» – сапнув я вогнем.

«А так. Бив до неї клини, бив, а та ніяк. Тогди цривартував у пасіці і сказив дівча. Як то кажуть: коби дівка віща, то не йшла би в ріща. Отець, як дочувся, хотів його зарубати, та челядь пов'язала. Прийшли урядники, судили-рядили і розказали Ружічці женитися на Терці. Той і не відгрібається...»

Я, як стояв коло муру, так і вмерз у камінь... Світ потьмарився. В голові не було ніяких думок, лише гупала шалена кров і п'ястуки кресали об стіну. Жалість і злість закипали в мені, доки не затверділи в рішення – «вбити!» І понісся я назломиголову в село – ярками, толоками й ріденькими хамниками. Понісся, обганяючи свій гнів. Бо чомусь не моя збезчещена Терка стояла перед очима, а пещене лице Ружічки з насмішкуватими пульками і закрученими ріжками вусів.

Його в наше маленьке село приставили по тому, як зачулося, що на Верховині колотить Шугай. Тьму жандармів нагнали тоді в окрест. Іржі Ружічка був легковажним урядником, заволокою і сміхарем, і міг за присід випити відро пива. Ходили за ним сплітки, що він син великого чоловіка в Празі, що був офіцером і утнув якусь чудницю, за що й посланий у підкарпатські дебрі простим жандармом. Грошей мав доста, на службі не горів, блудив із жінотою, вечорами гуляв по корчмах.

Там я й міркував його застати. А перед тим затягся в дідову хижу (домашні вже спали), шаснув під дах і намацав стару фузію. Ми били з неї зайців, коли ті в зазимки кралися до садових скіпців.

Стояла тиха, як корінь у землі, ніч. На виселку з кожної діри зорила на мене стоока тривога. В корчмі Гершка нявчали гуслі і бліді тіні хлипалися за склом. Пристав якийсь чоловік з возом, прив'язав коника.

«Покличте жандарма Ружічку, – попросив я. – Кажіть, тут важне діло до нього».

Чоловік ступив у корчму, а я напарував кремінь. І був тоді мій мозок такий холодний, як цівка, спітніла росою. І здавалося, що дихаю я інеєм. Смертю дихаю.

Вискнули двері. Вийшов Ружічка, порипуючи чобітьми, простоволосий і черлений з духоти. Роззирнувся і, нікого не втямивши, став справляти нужду. Місячний шнурок дзюрив у лопухи, а я стояв з піднятою цівкою в темноті і не знав, що робити. Злість лишала мене, стікала в землю, як той струмінь. Чужим голосом я щось крикнув. Жандарм обернувся, і я ступив на світлу пасмугу, що лягала з вікна. Дуло майже вперлося йому в черево, а він глупо вцірявся і навіть двічі гикнув.

«Умреш за те, що вчинив», – сказав я і, прислухаючись до свого голосу, зрозумів, що смерти його не хочу.

Моя злість вичахла начисто, тепер я мав лише немилосердну жалість до себе і до Терки. І сльози текли вилицями й капали з бороди. А жандарм дивився і посміхався. Тоді я опустив фузію і вхопив його за барки. Тряс ним, як чорт ногавицями, рвав сорочку, бив по лицю і в груди. А він мовчав і мотався в боки, як сніп. Та він п'яний, догадався я. І тої хвилі рипнули двері і на порозі став ще один жандарм. Він гойкнув і вихопив щось із-за пояса. Луснув стріл, цоркнула бляха на моєму ремені, і якась сила друлила мене в корчі...

Рясно цвів терен того маю. Біла кипінь заглушувала стару пивницю, в якій я прятався від світу. Цвіт облетить, бризнуть зелені пупчики, за літо стужавіють і запаляться, під осінь почорніють, а далі посивіють так, гейби туман ліг на ягоду. Чисто як людський круг життя. Не дурний казав: вік наш короткий – зблисне і згасне. І на тій дорозі більше горбів, ніж ровені. Більше горя приймеш, ніж радости. Такі журні думки снував я в схроні на винниці мого цімбора. Бо що мав робити?

Послав дві цидулки до Терки – вона їх не брала. І заказала мені навік дорогу до її ворітниці. Ружічка вже гостився з майстром у корчмі, помирилися, мали породичатися. А мене дали в розшук. Бо де таке видано, щоб на чеського жандарма збройно напали, хотіли вбити, пограбували! Смішно, але в моєму зціпленому кулаку і справді лишився золотий хрестик, який я в шаленстві видер йому з грудей. Пошіптували, що я пристав до банди Шугая. Тепер я персона нон грата, мені шкірилася темниця, суд. Гімназійний товариш, який мене приховав, радив тікати в Румунію, перечекати, доки все вляжеться. А що вляжеться? Чорний павук-недоля сплів свою сіть так хитро, так споро, що в один мент забрав від мене все – і Терку, і гімназію, і волю.

Ніщо не держало мене тут, рідна земля виганяла. І одної ночі, сутемної, як мої думи, пішов я в гори. І пішла назирці, як лист по Дунаю, моя доля.

Приймай усе, що випадає тобі на долю, як хворі приймають ліки. Уздоровлення тіла – сенс тих ліків. Приймай і ти смиренно все, що з тобою стається, навіть найгірше, бо смислом гірких прикростей є духовне здоров'я і цілісність життя. Не нарікай на нужду, нещастя і невдачі. Се твої найкращі вчителі.

...З лісу, з його вільгого сподовиння, тягло тривожно-лоскітним духом. І я подався на той поклик. Так ліс відкрив мені царство грибів. А гриби відкрили, розпечатали для мене Чорний ліс.

І з подивом, який не звітрився досі, я кажу: не є в природі більшого чуда, як гриб. У нас їх називали давнім словом губи. Старі люди казали, що сіє їх блискавка, і навіть – що гриби ростуть там, де вночі сикне відьма. Бо що то за порость, котра не цвіте і насіння не віє?! Ще й як віє, але воно таке дрібне, що оком нараз і не висліпаєш. Перебираючи грибниці, відкривав я сі дивні тіла рослинного царства, пізнавав загадку їх хосенности і смакоти.

Густе павутиння живлющих ниточок не просто вкорінене в землю, воно присмоктане до коріння дерев, кущів і трав, з них ссе найперші соки. От чому в гриба, котрий росте якісь сім днів, така тверда і поживна плоть, такий густий запах! Гриби стали моїм лісовим м'ясом, лісовим хлібом (бо все вони мають те, що має м'ясо і хліб, і навіть більше), ліками і матеріалом для вбрання. За роки я вивчив не лише місця, де які гриби ростуть, а й навчився чути, як вони ростуть, солодко порипуючи печеристими мускулами. Я обходився з ними без ножа, бо гриби не терплять заліза, гублять від нього смак. Лише бундаті трутовики мусив зрізати лезом.

Найцінніші гриби давав ялиновий ліс, лише за малим слабші росли під березами. Гриб понад грибами – жовта лисичка. Ніяке м'ясо не рівняється з нею, дає вона силу й здоров'я, чистить кров, замінює зеленину й садовину. Застиглі вогненні язички лісу! За ним уже йде білий гриб, яким смакують і ведмідь, і білка. Але не гірший і польський гриб, і моховик, і дріжджі, і рижок, і піддубник, і грузд. Вони давали мені на зиму міх сухих вітамінів. Не поступається білякові й сироїжка, яку в нас називають ще голубінкою, бо найсмачніші з її роду мають синю, буру й зеленувату шапочку.

Свіжі гриби на моєму столі були майже цілий рік. Починаючи з ранньовесняних сморжів і зморшків – до пізніх бородатих глив і зимових опеньок, що в безморозний день вистрілювали з пнів оксамитовими пломінцями на мохнатих кривих ніжках. А осінні опеньки я збирав навіть поночі, бо вони світяться на пнях блідо-зеленим сяйвом. Виломиш грудку і йдеш лісом, як із світильником. Свинюхи звично росли на горбах мурашників, здіймалися як вавилонські вежі. Мені видиться, що сіяли і підживляли їх самі муравлі, щоб потім засмакувати грибний цукор.

Гриб, як і чоловік, любить простір, тепло і воду. Але при сьому криється і від сонця, і від вітру, і від чужого ока. Я збирав їх так, щоб сонце було за спиною, і ходив колами. Що не виділо око – видів ціпок. За запахом трави я знав, які тут мають бути гриби. Одні під хвойними піддашками, другі – в росянистій папороті, треті – стороною від дерев, бо під ними земля найхолодніша. Або під горбками листя, як люблять ховатися волохаті грузді. Чи під колючою глицею блисне слизькувате гніздо маслюків. Зрідка поставала у всій красі королиця (мухомор кесаря) – найсмачніший гриб. Справдешній мухомор, лише з жовтою ніжкою.

Ніяким грибом я не гордував і вислідив, що майже всі вони, крім блідої поганки, добрі. Якщо не для їжі, то для ліку. Головне, брати гриби молоді, сильні, пахучі. Дрібно насічеш, повариш недовго, промиєш студеною водою, а далі – смаж, запікай. Я готував по-своєму: кожен гриб посипав сіллю, тмином, полиновою трухою (замість перцю), обкладав скибочками луженої дичини, обгортав листям пахучих трав і загрібав у гарячий попіл. Гадаю, такої смакоти не знав і пан Драг. Той, що у Відні, студений мій отець.

Гриби до того ж стали моєю лічницею на довгі роки, на все життя. Від застуди мене боронили козляки і ялинові слизняки. Вони схожі на маслюки, слизьку шкірку треба зняти в окропі. Кашель минав після того, як уволю подихаєш тертою чагою. Вона й кров нараз спиняє. А нариви ліпше обкладати жовтим оживиком. Грузді добре чистять нирки. Молочник поможе ревматичним кісткам. Жовті опеньки розслаблюють кишки, коли шлунок тяжко робить. Гриб веселка, що живе лише одну добу і гидко пахне, забирає кислі солі, коли мучить подагра. Печериці вгамовують кров'яний тиск, прояснюють мозок. Вони рясно плодилися на букові чи тополі аж до снігу – шапка на шапці. Солодкі й ніжні, як м'ясо курятка.

Декотрі лісові гриби такі сильні, що нищать мізерні грибки на тілі людському. Той же біляк чи волоконниця. Відварами з них можна звести екзему і навіть рак. А гіркий перцевий гриб помічний сухотникам.

Придивлявся я й до мухомора – красного короля лісових галяв. Не може такий сподобний гриб бути пустим. Сороки ним смакували, кози, олені та всяка лісова дрібнота. Чому ж його люди минають? Спершу я підвішував шапочки в хижці, аби мух відганяти, а далі навчився робити мазь, що знімала біль при ломоті, натруджених суглобах, вивихах. Набивав свіжими мухоморами (лише черленими, не білими!) горнець, замазував глиною і клав у теплий торф на кілька тижнів. Хай перепріють. Тою кашкою відтак змащував болючі місця, обв'язував онучкою. Дуже помагало. При солях у кістках теж дає раду. Порхавкою, що бубнявіє після дощу, я обкладав порізи й синці.

Осібно хочу сказати про трутовик (чагу). Росте він на березі й чорній вільсі, пожираючи деревні соки. Найтучніші нарости на деревах, уражених блискавкою чи морозом. Брати треба лише тверду, здорову чагу, рубати, сушити й сокотити, аби не відсиріла. Перетерта на порошок, вона мені замінювала чай і каву. Тіло відразу відчувало полегкість. Настої чаги помічні при застуді й хрипотах, а головне – при раку. (В сьому я не раз усвідчився згодом. А в тайзі будучи, чув від руських старовірів, що чагою вилікував рак губи і князь Володимир Мономах).

На модринах знаходив я дивовижний трутовик-агарик. Його губчасті срібно-білі вежі схожі на ті, що ліплять оси. Буває, одну особину важко обхопити руками, а важить більше трьох пудів. Сей гриб приніс велику поміч у моєму нехитрому укладі. Спочатку я нарізав з нього губки, якими мився сам і протирав свої шкури. А відтак навчився робити шкури з нього. Пластав трутовик на широкі коржі, вимочував їх у теплій калабані, плющив, відбивав палицями. З маленьких кусників виходили платки, що добре заживляли рани. А з великих я шив м'який натільний одяг, краяв обруси для втирання.

Ловецький пал якось непомітно перемінився на грибарський. Припах дичини мене вже так не хмелив. Може тому, що потрібні білки я діставав тепер з иншого. Грибовища стали моєю кревною вотчиною, моїм городищем.

Гриб-часничник, тонконогий, з буруватою шапинкою, цілком замінив мені часник. Бородату лапшу «курячих лапок» я кришив у миску і варив, як курячу поливку. А який солодкий і хрусткий «відьомський віник»! Сей іржавий гриб направду звисає віником із молодих ялинових гілок. З твердих грибів-копит я стругав тарелі й горнятка, навіть капці собі майстрував.

Загадку грибів пізнав я раніше, ніж їх назвиська. Як дикий кабан, приколінно повзав устілом старого дубника і радше ніздрями, ніж руками, вгадував під листом опецькуваті гриби, сподібні до облупленої крумплі. Вони росли по троє і так запаморочливо пахли, що хотілося співати. Підсушені, я носив їх за пазухою, аби той пах довше був при мені. Перегодом я дізнався, що сі гриби називаються трюфелями, що вони великопанська їда. Овва, а я хіба не був одноосібним паном у своїй хащі?!

До старих колін не минає радість стрічі з файним грибом. Може, тому що неохоче і далеко не кожному відкриває він свою потайливість. Може тому, що живе триб недовго, як роса (бо й сам він – тверда роса землі) – нагадуючи нам про земну скороминущість. Велика сила життя влита в тужаву плоть гриба, хоч сам росте з тліну – з гнилого падолисту, з деревної трутизни. І сам переточує, перетравлює природну неміч, уздоровлює, лікує ліс, сповиваючи його кореневища незримими нитками в животворний клубок.

Саме гриби, малі чудесні лісові насельники, пробудили в мені інтерес до лісу, відкрили нове розуміння моєї приналежности до нього. Тепер я розумію достеменно: то сам Ліс покликав мене грибами до себе. І я прийшов до нього.

Навчися видіти довкола все живе і тішитися йому – травині, дереву, грибові, птиці, звіру, землі, небу. Вдивляйся в них добрими очима і уважним серцем – і відкриються тобі такі знання, які не знайдеш у книгах. І побачиш у них себе – упокореного і оновленого.

Якщо світова людина вийшла з моря, то людина карпатська, вочевидь, вийшла з лісу. А може, нігда з нього й не виходила. Бо тут нам дихається волею, тут живе наша краса, наша казка, тут наші скарби.

Та мене у втечі з дому ніщо не тішило. Йшов, як у дурмані, йшов у безвість, правлячи на румунський Марамуреш. Ще не знав, як буду перебиратися на той бік, гадкував на контрабандистів, що носили звідти миндру-спирт. Ніч передрімав, як заєць, у покинутій стаєнці. Підкріпився ягодами, напився студениці, від якої ломило зуби. Збиті про ярках ноги самі збочили на возову колію. Людей не було чути, і я дибав не криючись. Коли раз підсік збоку мене оклик:

«Стій!»


Я завмер, спустив на землю тайстрину.

«Ні руш ні руками, ні ногами!» – скомандував по-чеськи другий голос. Крізь листя черленіли бинди жандармських шапок. Мить – і я вчув на ребрах холодок стальних цівок. Коли мої документи й цуря були перебрані, скували мені зап'ястя ланцком і погнали вздовж Тереблі назад.

Сонце пражило на полудень, коли мене завели в кам'яну хижу з дротяним визором без скла. Обабоки стояли тесані лавиці, а посередині вкопаний у землю дубовий ковбан замість стола. Звисав іржавий ланець з каріками. До них тут уже не приковували, вже й не вішали нікого на дворовій шибениці. Тепер замість неї на горбі бовванів чорний трираменний хрест. Попри нього, бувало, ми їздили з дідом за ропою в Шандрово. Дідо брав уліво, бо коні сахалися того кургану, кусали вудила.

Закля – так називали се місце, закляте місце. А моя темниця тоді була судовою темницею. Сюди звозили конокрадів, опришків і тих, хто переступав віру. Тут вони дочікувалися суддів з Хуста чи Мукачева. Тут же, на вулиці, їх вішали на конопляному мотузі. Бубнар скликав на церемонію людей, у церковці дзвонило. Коли злодіїв не було, хижа стояла без замка, бо подорожні туди боялися ступити, навіть коли їх заскакувала буря.

Я був у розшуку, і тепер мав чекати тут, коли з поліційної управи прийде рішенець по моїх документах. Нічого доброго не чекав. Залишалося хіба покласти свою журу в руки Господні. Принесли півхлібини і кендир води. Та їсти я не міг. Заважав сморід, кисло-нудний душок. Може, то був запах арештантської туги й одчаю, якими просяк глиняний піл, стіни й дерево. Запах душевної агонії, в якій доживали останні дні ворохобні люди. Тому я не міг спати лежачи. Здавалося, щока тулиться не до дошки, а до студеного мерця.

Сяк-так пересидів я довгу ніч. Удень мої гіркі мислі якось розвіювали голоси возарів, що долинали з битої дороги, і гугнява «песнічка» жандарма на сторожі під тюрмою. Світ жив, галайкали діти, цвірконіли птиці. Я підкріпляв себе думками про любимого мудреця Сократа, якого світ теж запхав наприкінці життя в темницю.



... Ось він лежить після ганебного судилища на гнилій соломі афінської в'язниці і тішиться думкою, що істинно мудрі люди співчуватимуть йому, покидьки хіхікатимуть, а дурисвіти скиглитимуть: «Сократа треба було зберегти для Афін як дивогляд, як павича чи фазана».

Він любив такі хвилини самотнього спокою. Тоді поринав у зосередженість, як у хвилі, і в урочній тиші починав звучати внутрішній голос, який радив йому, як чинити. Може, се не кінець, може, се, навпаки – добрий початок. А добрий початок не дрібниця, хоч і починається з дрібниці. Щирі друзі давно відмовляли його від публічної філософії. А він легковажно відмахувався: «Боги визначили вам дихати, а мені займатися філософією. І я се робив собі на втіху й на користь тим, хто має вуха».

А що вийшло так, то се лише потверджувало його спостереження. Не сприймають мудреця в рідних пенатах. Але варто вбити глашатая істини, одразу ж людей охоплює допитливість до його віри й повага до неї. Бо немає нічого привабливішого, ніж те, за що пролито кров.

До порепаної п'яти Сократа, як учора до моєї, міг приповзти щур. Він не кинув у нього сандалею, бо сповідував афоризм старого Хілона: «Умій користуватися спокоєм». Глибинний, густий спокій наповнював його серце. В останню ніч, в оту останню ніч свободи, він зрозумів, що смерть – його благо. Справді, не скніти ж йому, як мислитель Епіменід – 300 літ. Ще більше лякала кончина мудрія Ферекіда – немічного, занехаяного, заїденого вошами на трухлявій циновці. Йому, Сократу, теж було вже немало – 70. Якщо він ще зберіг легку вдачу і спритність мислі, то лише тому, що все життя поступово визволяв свою душу від примх тім. Він переміг бажання плоті і зараз, коли вона почала докучати своїми слабостями і заважати мислити, – чому б він не розлучився з нею легко, без жалю, як се роблять лебеді. Йому подобалися ті птахи, пестунчики Аполлона. Коли вони передчувають свою кончину, то заводять гучну щасливу пісню. Отже, вони знають про смерть щось інакше і більше, ніж люди.

Чому всі так бояться смерти? Навіть ті, котрим радости не несе ні ранок, ні вечір їх земних днів. Бо смерть – се означає стати нічим. Смерть – сон без сновидінь. Чого ж боятися такої спокійної і тривкої ночі? До того ж померлий переселяється в инше місце, де перебувають усі померлі. І там можна зустріти Орфея чи Гомера. Вже задля сього можна померти тисячу разів.

Раніше Сократ гадав, що зло – це відсутність освіти, моралі, і все в житті можна залагодити розумом. Тут, у темниці, він зрозумів, що се не так. Є вищий набуток за розум, за силу, за страх. Любов... Коли любиш кожного і всіх... Коли розумієш, що инший – се ти. І ти любиш його, як себе. Тільки тоді розум може підказати істину.

В загратованому вікні з'явився сумний лик Ксенофонта, його набридливого учня і вірного послідовника.

– Великий учителю, я прийшов із доброю звісткою: тобі готують втечу.

Сократ промимрив, не піднімаючи повік:

– Ксенофонте, куди я зможу втекти від самого себе?

Позаду почувся голос Федона, иншого учня:

– Сократе, я й досі не можу повірити, що афіняни прирекли тебе на смерть.

– Вони прирекли мене, а їх прирекла природа.

– Але чому ти сидиш, як причучверений?! Ми поможемо тобі втекти. Збирайся.

– Не розмахуй руками, Федоне. Це ознака божевілля.

– Сократе, схаменися, ти ж помираєш безневинно, – верещав Федон.

– А ти б хотів, щоб заслужено?

Аполодор з Антисфеном принесли кошик зі смаженими гусятами, устрицями, фруктами та вином. Сократ відщипнув з окрайця хліба, а инше відсунув пацюкові.

– Сократе, невже ти навіть зараз не торкнешся доброї їжі?

– Найкраще смакує тоді, коли не думаєш про закуску. Чим менше людині потрібно, тим ближче вона до богів.

– Візьми, вчителю, хоча б сей ошатний плащ. Він гідний того, щоб у ньому вмерти, – запропонував Аполодор.

– Невже мій власний плащ годився для того, щоб у ньому жити, і не годиться, щоб у ньому померти ?

Прибіг захеканий Есхін.

– Завтра, Сократе, збираються філософи. Вони жадають послухати твою останню промову.

– Нащо? Вони мають відповіді на всі запитання, а я не маю остаточної відповіді на жодне.

– Тоді скажи щось мудре наостанок нам, – попросив Аполодор, витягуючи з-за пояса зшиток.

– Дивно, ти в мене вчишся, як треба говорити, а сам навчаєш мене, коли треба говорити. І взагалі, коли ще я просив вас спалити зошити, куди ви таємно записували мої вислови? Я не хочу, щоб мої кістки перемивали ще й після смерти.

– Сократе, ми збережемо пам'ять про тебе.

– Ви не надто засмічуйте її, свою пам'ять. Багато знання – багато гіркоти.

– Будь спокійний, Сократе, ми потурбуємося про твою родину.

– Потурбуйтеся кожен про себе. Це буде найкращою службою мені.

– Вчителю, невже ти не маєш ніякого прохання перед кончиною?

– Маю, – Сократ випрямив сутулі плечі, наче стріпнув з них утому. – Маю. Піднесіть у жертву богу Асклепію когута в подяку за моє одужання.

На ніч кульгавий тюремник приготував для нього найбільше горня цикути. А собі налив принесеного учнями вина. І запитав в'язня:

– Чи правда, мудрий чоловіче, що істина у вині?

– Не знаю, – відповів Сократ, піднімаючи свою чашу. – Я тільки знаю, що нічого не знаю. Моя істина в цьому.

Тіло ще не встигло охолонути, як заможні афіняни вже торгувалися з тюремником за вичовгані сандалі і дірявий хітон мудреця.

Роздуми про грецького любомудра підбадьорювали мене. Та знову запала ніч, темінна, липка, напарена близькими старицями ріки. Лише комарі і подзвін моїх кайданів будив мертвотну тишу. Нараз я й не вчув, що поряд дзенькнуло инше залізо. Місяць, як медова диня, стояв у прорізі вікна. Я побачив залізного павука, що вчепився в штаби вікна, і від нього, як павутина, тягся на вулицю шнур. Тихо заіржав кінь.

«Цурік, Пішто! Ді, здихляку! Ану ді!» – глотив на вулиці сердитий голос. Решітка знадвору видулася і вирвалася з клинців. У пройму влізла чорна голова:

«Вставай, каранику! Доста гнити».

Я став на підвіконня і скочив у порошану траву, що ще не встигла спити роси. Збоку, без шапки, непорушно сидів оглушений вартівник-жандарм. Мене штовхнули у воза, і колеса заскрипіли ріновищем.

Люди в возі їхали мовчки, як неживі тіні. На другому селі двоє зіскочили на землю і розтанули в сутіні. Нас лишилося троє. Дорога забирала все вгору. Волога свіжість із лісових верхів обтяжувала одежу, глицями шпінкала відкрите тіло. На якомусь дворі ми лишили коня і рушили пішки мокрою отавою. Скоро затріщав потік. Хлопи поклали гвери, напилися з рук. Старший підсвітив сіркачем мою твар. Його жовтуваті зуби під закрученими вусами. Владно притяг мої руки до пня і двома замахами топірця розсік ланцок.

«Чи знаєш, хто я?» – запитав позіхаючи.

«Шугай», – несміло виповів я.

Він хіхікнув:

«Чув про мене?»

«Хто не чув».

«Добре кажеш. Боїшся мене?»

«Не знаю. Нащо я тобі?»

«І я ще сього не знаю», – знову хіхікнув. Силувано, не по-доброму.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка