Вічник Сповідь на перевалі духу



Сторінка8/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.46 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16

Далі ми йшли без слова. За годину стали, під ногами хруснуло паліччя. Збоку бовванів стрішок з настеленим сіном. Шугай витягнув пляшку з кукурудзяною гичкою, смачно глитнув.

«А тепер – спати, братове», – зморено видихнув і заліз під овечу кожушину.

Пробудився я голодний, як крадений кінь. Тріщала суха ламань у ватрі і десь на Менчилі трубів олень. А може, то голосила вівчарська трембіта. В казані над вогнем моркотіло вариво.

«Дим тягне долом, – сказав Шугай, – буде дощ. Юро, принеси мнясо з потоку».

Буцматий дітвак років чотирнадцяти, його брат, відсунув валун і витяг з крижаної води баранячу лабу. Старший Шугай курив тонку піпу зі срібною покришечкою. Я крадькома поглядав на нього, таячи розчарування.

З людських поголосів і страхів жандармських поставав витязь, що міг на плечах винести вола в полонину, бив ворону на льоту, а сам був заворожений від кулі. Коли в нього поціляли, то на очі являлося опудало, а не живий челядник. По сім ножів у нього стирчало з кожного ока – так його малювали ті, хто стрічав. Міг паном убратися і пити з нотаром у ресторації, міг по базару ходити в жіночому сукмані і зі скляним монистом. Мав на чоботах оленячі копита, аби сліди ховати. Половинив багаті скотарські стани, роздаючи маржину худобним людям. Тряс лихварів, розбивав жидівські бовти і корчми, оббирав на дорозі замогливих базарників. Якщо не корилися, міг із братчиками перевернути їх вкупі з возом і кіньми в ріку. Щедро гостив жеброту, вдовиць наділяв харчем і шматтям. Зате як збиткувався з жандармів! Було, що розсипав медову кригу і приводив із хащі ведмедя на їх засідку. Кому старх смертний, а кому сміх.

Поліція просила уряд вирубати всі кущі вздовж дороги з Хуста до Колочави, а в лісах нарізати просіки, щоб не було приволля шугайовим збуйникам. У кожному сільці клали жандармський пост, протягали телеграфний дріт. А й се не помагало. Мукачівські новинки гриміли, що з Праги, Братислави й Брна направляють летючу сотню жандармів, аби пантрували Миколу Шугая (в селі його кликали Никола Сюгай) і його чорних хлопців. Ще й готували до обльоту гір аероплани. Цілу війну оголосила влада сьому заклятому бескиднику.

Тепер він стояв переді мною: невисокий, коренастий, набитий, як дубовий гриб. Вже не леґінь, ще не поважний ґазда. До повнявого лиця прилип брезклий осміх, ніби чоловік оцту лизнув. У бистрих, уважних, очах сіклися то скалки льоду, то білі бритви. Випнуті порослі вилиці виказували тверду, затяту, свавільну натуру. Одна половина лиця виділася мені сірішою, блідішою. Може, через те, що коло ватри сидить за одним боком, подумав я. Мав він на голові солдатську шапку, навернену на вуха. Під довгим гумовиком блищали м'які шкіряні постоли. Брудні кощаві пальці стискали, як птиця галузу, чубук. Мулька тривога повнила простір довкола сього чоловіка.

«Можеш мені не розказувати про себе, я й так усе знаю. Мені кожний листок шепче. Мені вітер пошту носить. Мені доста раз глипнути на хлопа, аби спізнати, що то за потя, – говорив він ніби не до мене, а до своєї люльки-файки. – Чому ти на жандарма напав?»

Я все йому розповів.

«А, песся кров! З'їли би'го воші! – кляв Ружічку. – Хочеш, я спущу'му кишки?»

Я не хотів, сказав, що перегоріла в мені хіть мстити.

«А даремно. Помста – солодка страва. Люди плещуть, що ти мій поплічник, що покликаєшся моїм іменем. На людський роток не навісиш замок. По всій Верховині, підкарпатській Гуцулії й по долинах я на язиках. Шугай – злодій, Шугай – збуйник. Хе! А такого шовкового, як я, ще поглядати. Та раз із мене людський поговір зробив злодія, мушу потрафляти сій брехні. Кажуть, злодій! Ти видиш мої статки: німецький гвер і пазуха патронів. Я не те, що своєї, а й няньової хижі вже не маю під Сухарем, бо спалили її за мої гріхи. Все, що настарав, – постіль під корчем, ліщинові обороги, а маржина – олені й дикі свині. Шугай – злодій, Шугай – ворог держави!»

Він розпалювався, і ліва вилиця його ще більше біліла, аж мертвіла.

«Се я до них прийшов порядкувати, чи вони приперли в мої гори? І зачали чесати мене залізною щіткою, як паршивого вола. Спершу мадяри загребли на фронт. Там кулаком у писок – така їх вояцька наука. Овва, ще ніхто Шугая не вдарив, аби йому так зійшло. Я капрала довбенкою по голові – і тягу! Прихопив два карабіни і ташку патронів. Мені в хащах се придасться. на звіра. Та вони з мене самого звіра зробили. Раз піймали, ще раз – і на фронт. А я і вдруге повернув голоблі, і не з порожніми руками. Вівчарю собі тихо на Дьордяві, городжу сіно, дичину добуваю... Тут румуни зайшли і стрекочуть з порогу: «Есте бань? Маєш гроші? Тоді давай худобу, фураж армії, а солдатам – сир, яйця». Се кажуть ті, що мене злодієм називають. Понапивалися дармової горівки, дівок по городах ловили, паскудили. Як твій жандарик. То скажи: як з такими без патронів говорити?!»

Що я міг на се сказати? А він далі правив, підігріваючи злість ковтками із скляниці:

«Відсидів я і в румунській цюпі, скусив глевкої мамалиги. Прийшли треті – чехи. Жидам правду дали, а верховинців загнали в ліси дерево для них тяти. За весь білий день хіба на сухий хліб заробиш. Землиця закладена, податок – як зашморг. У хижі одна сорочка на всіх, зате гертика майже в кожного. А вони ще ходять і переписують добро, аби не дати бідноті спасенний пайок – тайстрину мелайної муки. Насміхаються, в бочки з капустою мочаться. Біда би їх побила! То що, мав я служити їм вірою-правдою? Мав чекати, доки мене дерево в лісі сокрушить чи дараба на крутому розвороті переламає руки-ноги? Чи смиренно гадкувати, коли ще й четверті прийдуть з польського чи руського боку? Ходьте, потопчіться й ви на вошивій русинській гуні... Го, го, не народився ще той пан, ні свій, ні чужинський, якому б Шугай дав собі на голову накласти! Агі, не я, а вони переді мною колінкують, кулі моїй кланяються. Своїми писками нечестивими мою святу землю цілують. Чуєш, цімборику?»

Я чув. І шкіра мені бралася морозом. Та враз Шугай звернув на инший тон:

«Маю для тебе роботу. Гія мені стулити файне письмо. До самого губернатора, а може, й до президента в Прагу. Добрі гроші голосять за мою голову – 3000 корун. Але я більше можу дати за свою свободу. Я при собі по двісті тисячок ношу. Де куля не вцілить, там золотий трафить. Не жандармів я боюся, не шибениці, а людської слабости. Знаєш, скільки за Шугаєм ротів ненаситних? На мої гроші п'ють, гуляють, ґаздівства збивають. Мені на крейцер поможуть – сто дістануть. Та ще й гріхують, що мало, що чести в мене не мають, а самі обзираються, аби тінь Шугаєва на них не впала. На смітті й когут гордий. Моїй довірливій Ержіці голову баламутять, шепчуть про мене всяку паскудь. Писячки!»

Ми наїлися кулеші з бринзою і м'ясом. Життя випогоджувалося. Зате погода показилася, як і провістив Микола. З буків зацяпало. Шугай стягнув плаща і подав мовчкуватому Юрі, кудись його виряджав у долину. Широкий черес перехоплював його гнучкий стан. Такі ремені сокотять лісорубові поперек і можуть захистити ребра від падаючого бервена. З череса звисав золотий годинник. На сорочці яскріли скляні ґудзики. Вузькі вовняні гаті обвивали ремінці постолів дорогої роботи. Щось середнє між панком і циганським війтом було в його парсуні.

Коли Юра відійшов, Микола задумано мовив:

«По правді намірився я сам здатися владі».

«Як?» – вихопилося в мене.

«А так. Напишемо просто і коротко: Шугай сам прийде з каяттям, кедь дадуть легітимацію, що карати його не будуть, а призначать служити в жандармерію, де він користи принесе за десятьох. І тоді запанує спокій і порядок на Верховині».

Я не вірив вухам: що говорить сей чоловік?

«І ти не віриш. Я сам собі не вірю, але чинити мушу саме так. Вовк чує напасть. А чехи пристануть на моє слово. Кого бояться, того шанують. Такого жандарма ще не було в Підкарпатті, яким я стану. Я два фронти пройшов, я крейцер у воздусі поціляю, я на ведмедя з ножем іду, я кожний камінчик пізнаю від Вігорлата до Говерли і знаю, хто чим дихає. Вір мені, хлопику: прокляті найщирішими святими стають, недруги – найліпшими слугами. Шугай себе ще покаже вивернутим боком. А кедь не дадуть на се згоду, рознесу судову кафедру в Хусті, пущу на вітер, як пір'я. З гранатами піду на Прагу й Будапешт. Так і запишеш».

Видобув із-за череса шкіряний гаман, витяг складений папір і простяг мені. Поки я писав, він нерухомо сидів поряд, склавши побожно руки на грудях. Коли я читав супліку, Шугай зубато всміхався:

«Люблю вчених людей, по писаному все так красно виходить, як у попівському казанні. А я лише два слова знаю писати. В мадярському війську більше не вчили – нащо русинській свині грамота! За короля можна й так умерти». І він натужно вишкрябав під письмом: «Шугай Міклос».

Ми сиділи під дашком відкритої колиби («Двері боюся класти, все мушу видіти, чути, як заєць у траві»), слухаючи шемрання дощу. Стояли напоготові приперті два кріси. На прикладах мали вирізані великі хрести. Хрестик був випалений і на стовпі, що підпирав стріху.

«Перед тобою дві дороги, – сказав Шугай. – Або до мене у ватагу, або на румунський бік. Там серед циганоти легко загубитися. Аби лише жандармам не лізти в зуби, бо для них двадцять п'ять палиць на гузицю – як добрий день».

Я сказав, що в лісі не звикнуся, піду на румуни.

«А я хащею похрещений, я без неї не годен, – потеплів він голосом. – У нашій родині переказ такий, що прабабка не мала дітей і пішла до ворожки; та каже: діти народяться, ahe такі, що волітимуть лише в лісі жити. Так і пішло. І діда, і няня все в бутин тягло. А я з хащі й не виходжу. Вона дражнить мене, як звірина стрільця, як риба рибаря. Мені на ширіні дихати нічим, народ геть завонявся. Пожирають одне одного гірше, як тварі в лісі. Душа Божа ціну втратила По всьому Волівському окрузі убивства чиняться. На дорогах по трьох кладуть, кишки випускають, ночами до хиж лізуть, де на якусь коруну міркують. Сокири, ножі, кров. Жінці в коліно гвізд забили. Аби їм з кісток м'ясо відпадало... І все на Шугая вішають. І вбивцям, і поліції се на руку. А Шугай, куди править – туди цілить, ще ні разу нікому в черево не стріляв, не зняв топір на хрещеного. А як стріляв, то лише обороняючись. Се добре знають чеські офіцери, та лукавлять, хитрують. У круте дерево кривий клин б'ють. Вони коло мене в сметані купаються. Чи знаєш, кілько держава вділила на мою ловлю і на підкуп різний? Чотириста вісімдесят тисяч! Є з чого поживитися жандармському кодлу, матері їх хрін!»

Дощ густішав, репіжив по шатру бучника. Шугай угомонився, задрімав. Та скоро щось хруснуло в зворині і він прохопився. Дослухався, втискаючи гвинторіза. А далі тихенько затяг:

«Ой, жалю мій, жалю, що тя много маю...» – Коли скінчив, нехотя промимрив: «Жура душу точить. Чую, що тім'я моє до моху клониться. Як увижу вивернуту смереку, гадаю, що то моя могила. А я ще й не жив по-людськи. Лише двадцять третє літо топчу ряст, а серце вже так висушив, так вистудив. Руки залізом пахнуть, а не сиром, не жоною...»

Я здивувався, що він такий молодий. Мені кортіло розрадити його.

«Як я віддячуся, Миколо?»

«За що?»

«За те, що витяг мене із Заклі».

«Заціпи язик таке казати, – злобно сіканув очима. – Воля не має порахунку. Я добре знаю, що се таке – не одну тюремну лавицю обтер. А ось ти за файне письмо дарчика заслуговуєш. Проси собі щось, заки я добрий».

«Не треба нічого. Але скажіть, чи правда, що маєте заворожену рісочку, яка кулі відхиляє?» – спитав я.

«Маю, – відрізав незворушно. – Дев'ятисил або стрільчик називається. Три стебла із землі ростуть, схожі на траву-псяйку. На Іван-день їх треба знайти й заворожити. Мені відунка із Зворця до плеча прив'язала. Та кулі – дурниця. Страх тебе з'їсть скоріше, як кулі. Я від сього маю надійний рятунок. Коли ляк бере верх і серце тріпоче, як заячий хвіст, я так чиню, – посягнув рукою в пазуху під пахву і підніс пучку до носа. Запах його поту був гостріший за запах умиленого коня. – І нараз мозок урівноважиться, стаю супокійний, як камінний міст».

Було видно, що любить похвалитися, але за тою хвальбою крилося немало й насущної правди. Я поглядав на Шугая і думав: либонь, се і є оживлена душа мого народу, мого маленького гірського окрайця Європи – сплутана душа, що, як птиця-мрія, б'ється у сліпій своїй убогости, неуцтві та забобоні і вибухає помстою і жаданням справедливости.

Вернувся Юра, щось шепнув братові, і той спішно ипочав збиратися. Я теж підвівся.

«Дощова година найліпша, аби перейти Тису, – сказав Микола дорогою. – Румунські готарники сидять у будах. А як і втямлять, то в сльоті й темноті не поцілять. Зв'яжи собі сніп і прав на порослий берег. І затям: з честю підеш через світ, а без чести ані до сусід».

Тепер він ступав нашироко в тяжких солдатських боканчах. Ураз став, відгорнув папороть, нахилився: «От і ти маєш дев'ятисил, цімборику. Раз у році сироті празник. А нині ж Іванів день!»

Він простяг мені травину, буцнув кулаком у груди і коротко попрощався:

«Будь здоровий і дужий. Нічого не бійся, нічим не журися, але всього сокотися».

Ми розійшлися, але я довго ще думав про Шугая. Про його дивну правду, гірку, смертельну правду.

Я зробив усе так, як він радив. З кукурудзяного бадилля зв'язав плотик, поклав на нього одежу й торбу з книжками, дочекався першої звізди і відштовхнувся від берега. Коли вже був посеред річища, з румунського боку почулися рвані голоси. На мене направили лампи. По тихому плесі щось хлюпнуло. Кулі, догадався я. Та одразу ж зігрів себе рятівною думкою: зі мною дев'ятисил! З берега блимали спалахи, пухкали стріли, по моєму снопу, по клунку цьвохкали кулі. Надто видка мішень, зрозумів я і пірнув у глибінь Тиси. Все моє добро пішло за водою, а з ним і образок Терки, і золотий хрестик Ружічки, і розрив-трава від Шугая.

Лишився я без нічого, голий і гнаний, між двома неприязними берегами.



Якщо матимеш вуха і очі, то про помилку і біду завжди попередить тебе щось або хтось. Тільки умій се розпізнати і не бери на сміх. Дослухайся свого серця – і відкриється, для чого тебе покликано, в чому міра твого призначення. Може, ти прислужишся одній людині, може – світові, а може – Богу.

Призвичаївся я прокидатися, коли вичахала ніч і темрява переломлялася на несміливий засвіток. Никнув комар і вставали птиці, кришталевим свіжаком прочищали свої голосниці. З тих перших звуків я прочитував настрій лісу, вгадував, як нині поведеться звір, риба, комашня, яким буде перебіг погоди. Я й сам голосно гукав у сурму долонь, вітаючи сонце, зустрічаючи новий день – новий дарунок земної гостинности. Гукав у хмари, в мохнаті груди гір, і верхи сліпучі м'яко вертали мої кличі, стелили долиною, гасили в сонні чагарі. Все оживало обіч, а в лісі й далі гусла тиша нечуваної порожнечі.

Пробивав час народження світла.

Легко, як у недавньому сні, брів я росами, волочачи за собою сиві борозни. Вмивав росою ноги, руки, груди, твар і очі – і сонячні пальці ласкаво витирали моє тіло. Гаряча паляниця, як із потайної черіні, випливала на небесний горб, наливала живлющою ясністю чашу межигір'я. Воно, молоде сонце, було ще нестигле, не сліпуче – очима можна було напитися його трунку на весь день. І він теплим клубком грів душу. З широко розкинутими руками, розкритими очима й ротом я завмирав перед сонцем, поки тіло не просякло золотими медами його проміння.

Далі я починав свої ігрища з лісовою людністю. З тою, що падала в око. Перекривляв сороку: плескав руками об ребра, тріщав язиком, хорохорився, чистив «пір'я». Завмирав беркутом на кручі, звільна планеруючи руками-крилами, зорячи гострим оком поживу. Білка кликала на дерево, і я скакав невагомо з гілки на гілку, крутив «колесо», брав на зуб смолянисту шишку. Або затаювався лисом у заростях крушини, цілячи ніс на розсипи пряних запахів. Чи розпластувався навкарачки жабою, і голова вростала в тулуб, тіло гумово м'якшало, кров загусала й студеніла. Або обертався у вужа і звивався в бур'янах без помочи рук і ніг, самою шкірою і м'язами. Насамкінець кидався уводу, надовго тамував дих, проживав маленьке життя поривної рибини.

Я намагався вподобитися кожному створінню, живому й неживому, щоб побачити себе сущого збоку. Як не чуєш ваги повітря і смаку води, так я пробував позбутися подразнень дотику і тягаря думок, що невпинно тяжіють над чоловіком. Такі вправи-перелицювання збурювали китицю чуттів, ніби я й справді колись відбув цілі життя в шкурі тих звірів.

Так я дедалі тісніше ріднився з тим несамовито прекрасним світом, котрий уже не видівся мені бездумним і диким, а сповненим гармонії в кожному прояві, кожному поруху, в кожній переміні. Перемінився за півроку і я – помалу скидав із себе шкаралущу страхів і забобонів.

Дивно, та в сій пустельній відлюдности відкривалася мені зрілість духу. Я вчився дивитися і видіти, слухати і чути, що є далеко не одне й те ж. Я вчився коритися трму світу, знаходити в ньому своє місце. Я наближався до головного – до потреби служіння, до вміння вибрати своє діло, розпочати його і провадити до звершення.

Неподалік стояв сухий ясен зі спаленою блискавкою вершиною. Дві гілляки-рамена стриміли в боки. Я збив обвуглений стовбур і почистив гілки – вийшов хрест. Щоденно я торкався його чолом і казав молитву. Без вранішньої молитви, як без одягу, не починав я справ. Одягав у неї оголену після сну душу. Бо молитва – се одяг для світу, лати для боротьби.

День свого народження я хотів розпочати подячною молитвою. Звично прийшов до хреста і не повірив очам – його сухі рамена пустили зелені пагони. Чудесному обновленню я присвятив окрему молитву, а листки не стинав. Я й далі молився сьому зеленому, живому хресту. Таких дерев-калік у лісі була тьма. Перестарілі, вивернуті буревієм, сточені червами, хворі, вони стовбичили сухоребрими кістяками чи спиралися на здорові дерева, приглушуючи їх, або лежали грубими трупами, множачи трутизну і гниль, труячи нещасний ліс.

Оказія з деревом-хрестом, що ожило після нехитрого догляду, стала першим поштовхом смілого замислу. Остаточно дозрів я в намірі після іншого трапунку. Бувало, духотні вечори я перебував коло води, ладнуючи собі на кострищі вечерю. Якось ніс із хижі для ватри жарини і одна впала на землю. Латка сухих колючок затріщала і вмент вигоріла дотла. Я був радий, що звів драчину, яку мусив босака обходити. А за кілька днів з-під паленого дружно вистрілила м'якенька мурава. І ногам полегша, і пожива для нових розмислів, з яких нарешті вилущився мій спосіб оборони лісу.

Я довго готувався. Та незмірно довша чекала на мене праця. Але ж істинно: що довго народжується, те довго й живе. Одного ранку я приступив. Ніхто ще так не приступав до роботи в лісі – без сокири, без пили, без тяглової сили. З голими руками, зате з рішучою волею.

І ось почалося. Дерев'яними рогачками я розчищав проплішини довкола сухарин, що густо стриміли в небо. Обкладав їх хмизняком і підпалював. Язики вогню облизували кору, смачно жерли сухостій. Вище мого зросту огень не піднімався, палив прикоренок, вищаючи в стовбурі чорні ями. Запалало одне дерево, друге, третє.

В небо піднялися вежі сизого диму. На п'ятаки сирої землі падали іскри, грань. Я боявся, що вхопиться полум'ям жива поросль, та даремно – довкруг стояла така вільгість, що я мусив одягти хутряну кацавейку.

День при дні, від сухаря до сухаря видовжував я свою вогняну лінію. Ходив чорний, як коминар, з обсмаленою бородою і бровами, викашлюючи кіптяву. Стало легше, коли впало перше обвуглене і витончене при корені дерево. Поламані в падінні гілляччя я складав під инші сухі стовбурища. Товстіші дрівця громадив собі на зиму.

Все довкола горіло, і я горів у роботі. Не гайнував часу на приготування їжі, бо тут було і так наїдно. Доступився до гнізд, дупел, нір, ягідників – мав чим поживитися. Ще й додому ввечері тягнув плетінки лісового добра. Тут же нанизував в'язанки грибів. Під рукою завжди мав дерев'яні дротики з крем'яним вістрям. їх прицільно метав у живність, що загаялася в димному чаду. Те, що вполював, пік на тліючій колоді.

Наповнений по вінця роботою, день мій тривав, як вічність. З гущини я виходив лише, аби хапнути свіжого воздуху і попестити своє козеня. Воно вірно чекало мене на прогалині, приторочене до куща. Я забув сказати: дрібне козеня впало в яму і тепер жило зі мною в хижці. Доки я гарував у хащі, воно паслося в переліску. Веселеньке й цілком уже здорове. Розпанаханий на кіллі бочок я зашив волосом із гнізда і вилікував трав'яними мазями, які навчив мене робити поважний Джеордже.

Як соняшник повертається до сонця, так і я нині повертаю вдячні думки до свого великого навчителя, що відкрив мені тайни трави Господньої.



Господь із землі ліки виводить, і розумний муж не нехтує ними. Хіба не від дерева вода посолодшала, а й сила його тим самим виявилася? Травами лікується і усувається біль, і хто знається на цьому, – уміє їх змішувати. Тож діла його не мають ні кінця, ні краю, і мир від нього шириться світом. Так казав індійський мудрець Сираха.

Тепер, на перевалі свого земного вікування, я вкотре замислююся: хто стелить дороги перед нами? Якби того майського ранку на румунському березі я пішов на праву руку, де і ким був би я нині?

Готарники, розтріпавши кулями мій солом'яний перевіз, втихомирились. А я сплив у долину, хапаючи скупо, як риба, воздух губами. Сходило сонце, я сторожко вийшов з прибережного вербняка. Голі стегна обв'язав лопухами. Недалеко в каламутній заплаві чоловічок ловив рибу зомком – сітчастою вершею на палиці. Я насмілився підійти, показав руками, що мені б якусь одежину. Він не подивувався, лише ліниво зазвідав:

«Есте бань? Маєш гроші?»

Я знизав плечима – звідки. Рибар повернувся до своєї ловлі, більше на мене ніякого знаку не давав. І я рушив тінистою заплавою ліворуч.

Скільки разів я чув за життя сі слова різними мовами від різних людей: «Маєш гроші?» Вони для них були важнішими, ніж «добридень», «будь здоровий», «дякую». І лише декотрі вгадували, що маю я щось більше, ніж гроші. І в дзеркалах їх очей сам я вгадував, упізнавав себе.

... Він сидів під деревом, розстеливши біля заплічного мішка чисту скатертину. На ній був чорний хліб, сир, молода цибуля і сушениці. Як зачаєна птиця, лежав у траві його широкий фетровий клебан. Невисокий, хупавий дідок у круглих окулярах, з попелом щетини на вилицях. З дитячим зачудуванням розглядав мій трав'яний пояс. Збив окуляри на ніс і прорік якесь слово латиникою.

«Я звідти, – показав я на той берег, – і грошей не маю».

«А я не корчмар і пригощаю за так», – сказав він спочатку румунською, затим німецькою і простяг темну жилаву руку з хлібом і сиром.

Здержатися я не міг, бо вже два дні не мав нічого в роті.

«Я відроблю», – пообіцяв, хапаючи їду.

Старий румун нічого не звідав і нічого не говорив. Загорнув лишки харчу в полотнину і підняв важкий мішок.

«Дозвольте, я понесу, – напросився я. – Якщо не боїтеся, що вкраду».

Він махнув рукою і відповів ламаною русинською бесідою:

«Кедь я чогось ще й боюся, то не сього».

І ми рушили крутим плаєм у гори. Останніми днями всі мене вели в свої гори – і на рідному боці, й на чужому. Та вибирати мені не випадало. Кущі зокола кухпилися молодим цвітом. Старий підступав до них, зривав чічки, розтирав на долоні, принюхувався, чомусь тулив до чола. І шептав сам собі якісь латинські слова.

Чужі гори не різнилися від наших. Такі ж предковічні й мовчазні, ніби застиглий у тиші камінь, з трав'яною плішиною на тім'ї і по закрайках убрані в ризи смерек. Лише ворони на перелазах тут в'язали вище і дещо иншу нуту мали мідні чінгови на шиї в худоби. Пополудні ми вийшли на вівчарську стаю. Люди у вовняних ногавицях поштиво познімали баранячі шапки:

«Буна дзіва, пане аптекарю! Славайсу, поважний Джеордже!»

«Заберіть від нього мої речі і дайте якусь одежу», – розпорядився пан.

Се була його полонинна царина, його літній випас. І мав він тут свою окремітттто дощату хатчину, коло якої паслися дві білі кобилиці. Коли ми виганяли вівці на пашу, поважний Джеордже сідав на одну з кобилиць і пускався в свої «вояжі де флор» – квіткові мандри. Вертався ввечері з притороченими до сідла пахучими торбами. Хтось розвішував привезені трави під сволоками, а хтось видоював його кобилиць. Пан аптекар тимчасом випивав горня вранішнього молока, що встигло звурдитись під листом хрону. Скисле кінське молоко пив лише він. І лише він заколочував сир на будз.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка