Вічник Сповідь на перевалі духу



Сторінка9/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.46 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16

Коли здоєне молоко достигало в бербениці, заправлене клягом з шлуночка молодого теляти, ватаг діставав трембіту і пускав по долинах рипучі рулади поклику. Нишкли птиці, а вівці піднімали плаксиві морди, дослухалися. Старий пан повертався на той гук з лісових хожаїв. Мився до пояса в потоці, одягав чисту сорочку, зав'язував голову широкою биндою. Тоді заходив у темну комору, пропахлу овечою вовною, і починав чародійство. Ніхто не смів туди пхатися. Та якось у смурний день він покликав мене подержати лампу.

Молоко гусло, жовкло, але він не спішив торкнутися його масної вощаної плоті. Витяг бляшану баночку і війнув у бербеницю якоїсь перетертої трави. Тоді закачав рукави і встромив руки в молочну гущу. Бережно возив ними в посудині, перебирав, підгрібав здолу д'горі, ніби щось ловив жменями – і завмер. На виду його написалася одухотворена напруга. А руки ожили знову, тепер вони любовно гладили, пеленали невидиме дитинча в синюватих родових водах, в які на моїх очах обернулося ще недавно густе біле молоко. І ось воно народилося й сміло випливло на світ – кругловиде сирове тіло.

Втомлено радісний пан Джордже підняв його обіруч, аби стекло кваснуватим соком. Мене попросив постелити чисту пелену. Сир пругко влігся на дошку. Згори старий устромив голівку дикого маку.

«Чи не видиться тобі, що сей будз схожий на жіночу цицьку?» – зазвідав він.

«Так, – ганьбливо потвердив я. – А ще подібний до Говерли під снігом».

Він глянув на далеку вершину під шапкою снігу і підняв догори перст:

«Твоя правда, – згодився, – бо сир і є дитина гори. Так, як ми – діти неба і землі. Голова наша кругла – як небо, ступня пласка – як земля. У неба є чотири пори року, п'ять стихій, дев'ять сторін світу з центром, триста шістдесят днів. У чоловіка теж є чотири кінцівки, п'ять внутрішніх органів, дев'ять отворів, триста шістдесят суглобів. Природа має вітер і дощ, холод і жар. Чоловік теж може брати і віддавати, гніватися і радіти. Вуха й очі – то сонце й місяць. А серце – Господар».

На обвітреному лиці мого пана лежала печать спокою. А в самій його натурі, підмічав я, були замішані добродушність, розсудливість, настирність і нутряна енергія, що дивним чином підживляла тих, котрі були поряд.

Я супроводжував його тоді з обрусом до потічка. Вмиваючись, поважний Джеордже (так його всі називали) оповідав:

«Був давно на світі один чоловік, смішний, як я. Все його з дому кудись тягло. Двадцять років поневірявся морями. А звався Одіссей».

«Цар Ітаки», – доклав я.

«Так, – хитро кліпнув він і запитав уже по-грецьки: – Ти знаєш його історію?»

«Читав у Гомера».

«Се добре. А знаєш, що Одіссея вернуло домів із мандрів? Знаєш, за чим знудився?»

«За жоною Пенелопою», – твердо одказав я.

«А де – за своїм сиром! Смак сиру марився йому. Сон фромаж», – останні слова старий мовив по-французьки – «свій сир».

Мав мій пан звичку перескакувати з одної мови на иншу, як білиця з гілки на гілку, і мене се вражало.

«Я теж пробував учитися говорити по-французьки», – похвалився я.

«Не треба пробувати – треба говорити», – прошамотів він по-польськи і пішов до своїх трав.

А я лишився з вівцями. Нас було троє вівчарів-людей і стільки ж вівчарів-псів. І хто знає, котрі свою роботу справляли ліпше. Пси були грубі, кудлаті, з сивою м'якою шерстю, як полонинна трава псяйка. Може, через се її так і називають. А собак пан Джеордже називав людськими іменами – Йон, Васілей, Петрос. Бувало, кликнеш котрогось – озираються і чоловік, і пес. Вони, пси, вгадували, чого від них хочеш, з півслова, з посвисту, а то й помаху руки. Вони все розуміли і все знали, хіба що не говорили. Хоча людині десь на відрубному терені доста, аби її хоч хтось слухав. Доста уважливих і повних доброти очей. Немає ближчого, відданішого нам створіння, як пес. Часто ми, люди, не заслуговуємо тої безмірної довіри й безкорисної любови.



(Коли я перегодом бродив Уссурійськими нетрями, мій попутник-китаєць називав «людьми» тигрів, ізюбрів, ведмедів, кабанів і навіть мурах. Як я його розумію! А деколи й бесідував із звірами з зажмуреними очима. Як я йому заздрив, доки сам не навчився сьому.)

З ялівцевою ґерлиґою водив я отару з верха на верх, як у тій співанці. Ми, вівчарі, озирали пасло згори, а пси сокотили лінію від хащі, аби відсікти вовка чи клишоногого вуйка. Встерегтися від нього було тяжко, і доки собаки збивалися для смілости в гурт, доки хтось із нас набивав кріс, ведмідь устигав зарізати вівцю. Пси з глухим гарчанням гзилися на кривавих слідах, але в ліс обачно не потикалися. Один мав видерте око, другий відкушене вухо, третій прилягав на передню лабу. То були справні пастуші й сторожові пси.

Того літа навчився я городити кошари, довбати корита для водопою, доїти овець і стригти ярок, зводити з маржини коросту й парші, клягати сир, солити бринзу, заправляти вурду, колотити мамалигу й варити твердий, як вівчарський ремінь, токан, що потім крається на столі дротяною ниткою. І головному навчився – охороняти живий огень, що викрешується в маю і не сміє згаснути до посліднього дня літування на полонині, бо инакше напасті, хворощі і втрати загостять у стаю.

Їх стачило й так. Бесаги з сиром, який щотижня спроваджували в долину, намокли в дорозі. Будзи запліснявіли – тепер їх не сміли відправляти на курорти Констанци, які радо замовляли відмінний продукт з наліпкою «Джеордже Вадаску».

А одної ночі, в бурю, сталася нова пришта – пропала кобилиця. Господар аж позеленів із жалю. Я пустився з псом крутими плаями, міркуючи, що вона могла податися на клич жеребця. На тучних травах перелісків під Поженяскою волохи пасли коней. Так воно й було. Дорогою знайшов я пута, що збила кобила з ніг, а далі – столочений у росі слід.

Яка тут ширилася немилосердна краса! У мареві сизого туманцю гойдалася піднебесна колиска. Височезні модрини зеленими стрілами пробивали синю баню. Кучерявилися безкраї береги чорниці. І стояли врочисто скали з гострими гребенями, гейби їм хтось наказав вартувати се правічне гірське царство.

Пес добре пас слід. Вчулося іржання. Наша кобила невідлучно паслася при чужому табуні. Я підкрався з мотузком. Прив'язав до її шиї.

«Гов!» – зринув покрик іззаду. На мене з топірцем біг волох у косматій гуні. Я підняв ґерлиґу – вона заступила чоло від удару. Доки напасник розмахувався вдруге, я замашно огрів його палицею по плечу. Навісний чабан переміняв руку і сіканув навідліг. Моя вузлувата палиця переломилася, як тріска. Чекати було нічого, я вергнув собою на кобилу і ляснув її постолами в боки. Останнє, що узрів краєм ока, – залізо бартки за спиною, а ще скок пса, що хапав волоха писком за карк. І я зів'яв у безтямі.

Прочумався третього дня. Гарячі кліщі стискали голову. У вухах сухо тріщало, в очах повзали жовті мухи. Я лежав на волі під явориною, а збоку сидів із книгою поважний Джеордже. За скельцями заіскрилися сірі очі. Простяг мені коновку теплої жентиці з гіркою зеленою січкою. Клацнув перед носом пальцями і спитав:

«Хто ти?»

«Сам не знаю хто».

«Се добре. Виходить, ти при умі. Бо лише глупець гадає, що знає, хто він єси».

Вівчарі розповіли мені, що пес нагнав кобилу на наш бік і дав голос. Вони почули й вибігли навстріч. Я лежав верхи пластом із розтрощеною потилицею. Ще добре, що дістав по голові обушком, бо якби лезом, то вже давно б мене спустили в долину на марах.

Поважний Джеордже тоді наказав зарізати ягня і обвив мені голову й плечі нутром шкіри. Поклали мене просто неба, оддаль від овечого смороду і гомону бомкал.

На трав'яних напарах я помалу відживав, виходив з потьмарення, але руками й ногами не владав. Журно хмурив чоло аптекар, коли піднімав мою руку й опускав, як ціп. Одного спекотного дня винесли мене на дошці з тіні і роздягли догола. Приступив пан Джеордже із дзеркальцем, націливши сонячного блищика мені на тіло. Скоро я заціпив зуби від палючого болю. А він водив і водив дзеркальцем, віднаходячи найпекучіші місця. Аж запах паленої шкіри було чути.

«Терпи, – шепотів він. – Хто терпен, той спасен. Ану вгадай, по-якому я се сказав».

Я не знав.

«По-циганськи, – сміявся він. – Ніхто стільки не терпить за своє життя, як циган. Ми глядаємо свою долю, а він утікає від недолі. Все життя в мандрах. Паніка смерть і не знає, де його застати. Хто в дорозі, той не вмирає, хлопче».

Вмирати я не хотів. Скільки ще доріг стелилося переді мною. Кожного полудня пропікали моє тіло. Сонячні глиці впивалися в шкіру, в нерви – і нарешті розбудили мої кінцівки. Раз ноги, а затим і руки. Я міг уже брати горня з молоком, дибати з палицею. Настав день, коли поважний Джеордже підсадив мене на кобилицю, котру я спас, і ми рушили плаєм під темні обороги ялин.

Якщо довго шліфувати шматок скла, то вийде окуляр, через який краще побачиш світ. Так і себе треба шліфувати. Зовні – водою, повітрям, сонцем і зелом, що зросло на землі. А зсередини – спокоєм, доброю волею, корисним і радісним трудом. Шліфуй себе – і будеш чистим і твердим, як скло. І промені з неба, переломившись через тебе, осяють і нагріють инших.

А оберт мого тривку в Чорному лісі крутився далі. Лише з приблудька я все більше ставав тут хазяїном. Я владно і вперто просувався вглиб, залишаючи за собою Via Combusta – випалену дорогу. Ся латинська примовка сплила з пам'яти, коли я озирав свої смуги згарищ. Виходило майже як на бабиному городі – прополоті гряди лісу. Мінялася окружна зримість, ліс почав дихати звільненими, прочищеними грудьми. Пал сухостою і рухляку робив ще одну добру службу – нищив гнильну пошесть, підживляв попелом молодняк. З нього вибухала розкішна смарагдова папороть, ягідні кущі.

Миготливі вогні, що пробивалися крізь просіки, підсвічували мені вечоровий час короткого спочинку. То була тяжка й виснажлива праця. За день я набирав повні груди гарі, від сирості ломило кости, від вогненних стовпів ряхтіло в очах. Я мусив якось рятуватися.

Тоді я й придумав свою влазню. Вимурував під скалою із глини довгу, на мій зріст, піч. Зсередини виклав річковим каменем, цробив вузький комин. Піч як піч, лишень туди я саджав не горшки, а себе. Увечері приносив з лісу в'язанку дров і зілля. Затоплював піч, а коли дрова прогорали й нагрівали камінь, зливав його водою, настеляв папороть і залізав у довгу черінь. Так, що голова лежала коло влазу, аби дихати свіжим люфтом. Зате тіло прогрівалося й пропарювалося так, що ставало наче з воску зліплене. Легке й податливе. Скупаєшся після тої бані в поточині – і лягаєш каменем на вербову плетінку під ясенем. Спиш без тлуми й сновидінь. Лише місяць пливе з хмари в хмару і

булькатим оком заздрісно поглядає на мою колиску.

А в досвітках, коли першими звуками закониться день після нічної тиші, – я вже під зеленою брамою лісу. І підсвічую головешкою його темне чрево. Стомлені тривалим життям і побиті стихіями, дерева, як і люди, горіли стоячи. Довго, рівно і без сажі.

Ліс того разу явив мені оказії, і прикрі, і втішні водночас, як се часто й сусідить у житті. Не кожного звіра полошило моє завзяте порядкування на його теренах. Одного розсердило. Я обгрібав гнилі колоди, обкладав сушняком і підпалював. Ті ватри лишалися мірно тліти, а я просувався далі в гущавник, до нових куп деревного лому. Набрів на блюдце болота, поросле невістульками, замилувався і спиною вчув чийсь погляд. Не встиг обернутися, як над головою метнулася пелехата тінь. На плечі щось гупнуло, обпекло. Я вихопив із-за пояса ніж і встромив у живу м'якину. Кров звіра змішалася з моєю кров'ю, але пазурі далі вглиблялися в моє тіло, скреготнули об кістки. Під тягарем тварюки, мліючи від болю, я моторно позадкував і з розгону гепнувся спиною в полум'я. Зашкварчала палена шерсть, рись навісно муркнула і шубовснула в кущі. Я теж схопився на ноги горючим снопом і притьмом угніздився в багнисту ковбаню.

Довго збирався з силами, аби доповзти до дому. Обгоріла одіж злізала з шкірою, з уші стікала запечена сукровиця. З одного боку, се було добре – рани припеклися, обійшлося без зараження. А з другого – я був обсмалений, як циганський казан. Вимокав до дрижаків у студеному ручаї... Добравшись до дому, вистелив постіль листками подорожника, настругав молодої дубової кори і ліг. Ні, не спати (яке спання!), а щоб пригасити вогень у тілі. Другого дня живосилом потягся за иншим ліком. У висхлому руслі напав куртину вероніки, на мочарі нарвав сушениці болотної. Її дрібненькі рожеві цвітки ніби лежать у розчепірених долоньках гострого листя. І лопухатий бадан годився примочувати опіки, і кора з листям простого дерева в'яза. Одне иншому не завада, кожне зело має свою тайну, свій характер. Комусь одне помагає, комусь инше.

Рани підсушував порох з дубової кори, вона не давала їм гноїтися. А гарячку я збивав липовим варом із медом, так міг хоч подрімати. Про їдло майже не думав, хіба жував сушені кислиці і ягоди. Надворі стояла неспасенна спека, я ледве долізав до пересохлого бурчака, щоб лизнути водиці. Берестяні личаки тоді зайнялися першими і на шрум спалили мої стопи. Тож доводилось совзати по землі, як гад.

Зате мої очи тепер були близько біля трав. Мої ніздрі вбирали дух землі. Мої груди впритул чули її тепло. До сього часу я й не здогадувався, що земне тіло, як і людське, в різних місцях по-різному пахне і має різну температуру. Шукаючи жаданий затінок, сховок від духоти, я повз туди, де пряталися птиці. І лежав долічерева в пожухлих травах, дослухаючись з мукою, як палить мене ізсередини, зовні і з неба. Тоді й прийшов до мене, чи не з самого розгаряченого серця проклюнувся дар чуття підземної жили. Я вчув її шкірою, нутром, але розум не повірив. Аж доки я не розгріб по лікоть піщанистий ґрунт – і ямка затемніла вологою.

Копав і далі, вперся в камінь, якось його видовбав і вивергнув – і з-під нього в лице вдарив струмінь студениці. Вода була м'яка, з кислинкою свіжости, ситна. Я розчистив джерело, обклав камінням і взявся розгрібати проточину, аби воно не замулювалося. Тепер я мав на дворі свою криницю. Не мусив ходити за річною водою, що за дощами бувала каламутною.

Але сього мені було мало. Кортіло перевірити свій хист. Я придивлявся і замічав знаки: коли й де рясніше пробивається роса; де і які птиці люблять сідати на землю; де і яка травиця росте. На затіненому клині, де в тісноті сходилися чотири трави, я лягав і прислухався. Все сходилося: голі груди лоскітно холодила близька водяна нора. Я копав – так воно й було!

Провздовж моєї тропи до лісу я поклав п'ять криничок, як намистин. П'ять зелених вічок зично кліпали мені. Се мало зекономити мені час і сили при тяганні води, коли була потреба спішно збити зависоке полум'я.

За новим захопливим заняттям я помалу забував про пекучі рани. Голод піднімав мене на ноги, вода з підземних жил збурювала апетит. Та й кізку треба було обходити, водити на свіжу пашу. Я називав її Тисою. Бо ся ріка була мені дуже близькою. Вигойдала в дитинстві і несла долею далі, висаджуючи на спасенні береги. Віща ріка нашого руського роду, що загніздився на її берегах і звідси пішов у світи. Наші пращури, повідав старий учитель історії, прибивалися в Рим і тулили руки до грудей під вовняними гунями: «Сли. Єсьме сли (посли)» А варта гукала далі: «Сли вене! (Посли прийшли)». Так нас поіменували слов'янами. Довговолосих сумирних людей, що мали м'яку співучу бесіду і прийшли з країв, звідки провадили трьохсотлітні тиси для римських галер, храмів і вілл патриціїв. З тучних і горбатих берегів повноводної Тиси. Звідтоді нас так і називали.

Рись подала мені добрий урок обережности. Дикий кіт – хитрий звір. Він пантрує жертву завжди ззаду і, якщо вона його дратує, нападає. Я порушив його володіння і дістав своє. Я не мав до нього злости. Прийшов на місце нашого двобою беззбройний і крикнув у лісову глушину:

«Мудрий і сильний звіре! Я кланяюся тобі і не хочу занапастити твою царину. Але й ти не заважай мені. Я не потривожу тебе, а ти не пересікай моєї дороги. Сей ліс однаково є твоїм і моїм домом. Тут сліди моїх ніг і рук, і тут моя кров. Чуєш, ловажний звіре?!»

Я знав, що він чує. Бо я чув його. Колись я сміявся з приповістки вуя Ферка: пес пса спізнає. Тепер я міг сміло повісти: звір звіра чує. Стрічаючи і спроваджуючи день у лісі, ставав і я його дикою часткою.

Муха не боїться обуха. Вже й на потилиці мав я очі, вуха і ніздрі теж були на варті. Тоді від рисячих зубів мене порятувало довге волосся і ликові паси, перекинуті через плечі, – ними я стягував похилені дерева, зв'язував хворостиння. Тепер я сплів собі густу заплічну пелерину-кольчугу. Не заходив у хащу і без цупкої шапки-шолома. Перед тим, як освоювати нову парцелу, я обходив її з гиком і палаючою головешкою.

Все йшло в нитку. Ніякій звірині я не чинив шкоди. Нори обходив, гнізда переносив, застеляв мурашники, аби не бризнула на них іскра. Не порушував грибниць і ягідників, бо се була моя завтрашня кормига. Нутрощі бджолиних дупел переміщав у здорові стовбури – лісова пасіка під моєю рукою множилася. Я вже міг підживлювати своїм медом слабенькі рої. Хочу завважити, що мед того літа був гіркуватий, як перепалений цукор. Виходило, що дим проникав і в нектар, і в вощані стільники. Се ще раз потверджувало, що ніщо в природі не живе окремішнім трибом, усе пов'язане, злите воєдино.

Змінив я спосіб палів. Аби не хвилювати широким наступом лісову населеність, проганяючи її з насиджених місць, я рішив протинати ліс смугами-променями. Ті просіки мали пустити в нетрі свіжий люфт, а мені служити дорогою.

Настирливість стіну пробиває. Робота кипіла, ще ліпше сказати – горіла. Я непохитно просувався на полудень, пропалюючи собі путь, звільняючи, проріджуючи живий простір.

За два тижні я вперся в сланцеву скалу. Витираючи з чола чорний піт, притулився до кучерявого лишайника. Може тому, що був голодний, він запах мені їстівним. Темно-зелені слизькі нарости здиралися з каменя, як шкіра. Спечений на тліючому пні лишайник почорнів, як сушені підосиновики. Хрустів на зубах і мав смак прісної перепічки. Із заячою капустою і мурашиними яйцями се була файна страва. Відтоді я часто нею смакував.

Там, де лишайники висихали, проростав мох. На нього намітало листя, пісок, і на тонку грядочку сіялася трава, чіплялися корінням деревця. Стіна скали була поплямована такими зеленими латками. Може, й наші предковічні гори колись так само заростали хащами.

На палих гнилих дубах знаходив я і білі корали дивних грибів, із яких цвіркала пахуча водичка. Я сушив їх коло своїх огнищ і з великим задоволенням поїдав, їда була під руками, не забирала час. Зате я міг урвати годинку на бавку з Тисою. Вона нудилася й жалісно мекала, коли я відлучався надовго. Либонь, гадала, що я, вбраний у козячий лейбик, – її матиця. Тонконоге сіряве козеня з пасулинами очей і мені тут падалося найближчою ріднею.

На закрайці лісу я знайшов озерце, що повнилося з підземного живця. Туди я впустив дрібну рибу на виплід. Міг тут освіжитися, змити кіптяву згарищ, на бережку прив'язував Тису. Вона скубла низьку поросль, а я блаженно лежав у лататті жаб'ячого мила. І на гадку мені наверталася одна псалма:

І він буде, як дерево, над водним потоком посаджене,

що родить свій плід своєдчасно,

і що листя не в'яне його, –

все, що він чинить, –

щаститься йому!

А вгорі висло прядиво хмар. Над озером вони прибирали форму риб'ячої луски, над деревами – кучерявилися листям, над димовою завісою звивалися у вогненні язики. Я давно спостеріг звичай хмар бавитися із землею, дражнити її гримасами. Хмари-пересмішники. їм там лудно в небесній пустині, а на землі стільки всякого діється.

Тут же, на бережку озера, виладив я собі колибу, щоб не блудити поночі в лісових потемках. Зігнув до землі невисоку ялину, а обрубаними лапами попідтикав боки і встелив діл. Такі пристановища на одну ночівлю ми колись поробляли собі з поважним Джеордже.



Не прихитряйся з усього мати хосен, а опікуйся, щоб самому бути корисним. Лоза, що не родить, скоро всихає. Зусилля тіла мають бути продуктивними. Тоді природа дасть тобі силу. Люди, що працюють на землі, в лісі, на будові, здебільшого міцні до старости. Почате діло завжди завершуй, хоч і не буде з того очікуваної подяки. Не в сьому твоя нагорода. Хто має волю, той має долю.

... Той дивовижний чоловік увів мене в живу казку, відкрив переді мною зелений університет карпатського Марамороша. Се був волхв трави, він молився на неї, він знав з нею розмовляти.

«Трава – як чоловік, – казав поважний Джеордже. – Корінням держиться землі, а душею тягнеться до неба. Бо звідти вона посіяна. Трава має розум, має слух і пам'ять».

Я сміявся, а він був урочисто серйозний, в його очах темніло дно криниці. Він терпляче толкував мені дивні речі. Найліпший лік від кашлю – реп'ях із собачого хвоста. Чому? Тому, що в ньому здорове й достигле насіння. Стебло таке хитре, що чіпляє головки з насінням до пса, аби той поніс його далі. Так і ягоди лакомлять птиць, щоб ті полетіли з їх кісточкою. А квітки парадяться для бджіл і шершнів.

Хіба се не розум?

Клен пускає по вітру свої легенькі вертушки з сім'ям, липа відриває медові прицвітники, чортополох насіння спускає на воду у човниках, козлобородник підготував свою причіпку до кози чи иншої звірини, стиглий молочай вибухає, як бомбочка. Мак, коли дозріє, сам проколює собі маківку і звільна кадить чорним порохом, як бувалий сівач. А одна водяна трава при цвітінні наповнює міхури воздухом і піднімається на поверхню. А потому з важкеньким плодом знову опускається на дно. Дрік пружиною розсіває довкола свій золотий пилок. Шавлія має тоненькі перекладинки, що крутяться і зважують насіння перед тим, як пустити його по вітру. А якщо зачепити м'ясистий плід момордики, то вона вистрілить на п'ять метрів слизьким струменем із зернятками...

Чи се не розум? Мозку немає, а який прихований ум! Людям ще й не снилися машини, а флора вже придумала собі найхитріші механізми, аби вижити, аби утвердити свій рід на землі.

На кульбабу (крихітний близнюк сонця) подуєш – і цілий рій пуху розлетиться на всі боки. Впала пушинка, і насінина мізерними зазубринами чіпко хапається за ґрунт. На другий рік тут засвітиться ціле ройовище маленьких сонць.

А яка сила, яка воля в трави! Нам би хоч цятку з того.

Трава кришить камінь у стремлінні до сонця. Виживає у вогні і кризі. Воду знайде там, де не знайде чоловік. На голій скалі проросте, випускаючи таку кислоту, що точить камінь на пісок, аби трава мала з чого жити.

«Завваж, – гладив непоказну билинку пан Джеордже. – Тоненьке, бліденьке ніщо, смітинка край дороги. Здається, наступив – та й готово! Е ні, колего. Ти підеш, а вона підніметься і далі буде мило собі хилитатися на вітрі – туди-сюди. Під дощем пригнеться. Від спеки скрутиться в цівочку, у посуху з роси нап'ється, з хмари потягне собі вологу. Зачує козу чи зайця – пустить такий душок, що ті скривлять морди, не скубнуть... Така ніяка волосинка, а які там дужі помпи роблять день і ніч – качають найчистішу воду на землі – такої немає в жодній криниці. У тій билинці змішуються сльози неба із сіллю землі в живлющий сік. Ним можна вилікувати сім тяжких недуг. Сила ся переломлює хворобу, кріпить хворого. Ні, не пустий се бур'янець – трава Господня! І загадка своя криється в кожній травиці, кожна росте за якимось призначенням. Як і людина. Бо немає в Господа пустоцвіту».

А з якою любов'ю витворене зілля! Бо воно й саме е знаком любови, коли цвіте. Якщо тоді до цвіту прикласти губи, то вчуєш, що він тепліший. Якщо шептати йому ласкаві слова чи співанку – вдячно хитнеться в твій бік. Трава запам'ятає тебе і, коли ти знову пройдеш мимо, вона радітиме твоїм крокам.

Мій учитель читав траву, як глибоку книгу, і казав, що сю книгу не прочитати до кінця нікому. Він і ходив лугом якось м'яко, обережно, щоб не наступити на цінну мураву. Він і мене навчив дивитися під ноги, і з того часу серед трав я ходжу, як серед людей, здоровкаюся з ними, як із давніми знайомими. А з декотрими, яких не надибував роками, стріча дуже хвилююча. І з прогульки я ніколи не вертаю без пахучого віхтика.

А тоді, маючи в свіжій пам'яті признання Миколи Шугая, запитав я старого травника про цвіт папороті а Купала. Він смачно розсміявся:

«То химерні казки. Але правда не менш чудесна. Папороть розсіває свої дозрілі спори і з кожної, що впала а мокру землю, виростає маленька, як нігтик, зелена латка. Вона нагадує сердечко. На тій бляшці виростають два органи – кругленький чоловічий «огірочок» і жіноча порожня «фляшечка». До неї і вливає своє сім'я огірочок. У солодкому єднанні чекають вони з неба благословення – краплини дощу або роси – і тоді стається тайна запліднення, народжується росток нової папороті. У любовно-солодкі для неї дні (десь на Івана упала) вона справді може світитися. Але се не головне, кислиця теж світиться, як покрівець із зеленкуватих вічечок».

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка