Видання здійснено за підтримки



Сторінка3/9
Дата конвертації07.03.2016
Розмір1.88 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

АМЄЛЬКІНА МАР’ЯНА

10 –А клас, Макарівська ЗОШ 1-111ст. №1


***

Я зізнаюсь тобі в своій любові,

Макарів мій, мій раю на землі!

Ти виплекав мене в своїй красі,

Подарував мені щасливу долю –

Я зізнаюсь тобі в своїй любові!

Мене чарують квіти навесні,

Заманюють волошкові лани:

В них так солодко моє серце тоне…

Я зізнаюсь тобі в своїй любові -

Тобі, мій Здвиг, каштановий розмай,

Мій Панський парк, мій веселковий край,

Зростаючий у небо кольорове.

Я зізнаюсь тобі в своїй любові!


ВЕСНА
Весна – це завжди запах диму:

Всі палять листя і сміття.

А я душею в небо лину

В своє жадане майбуття.

Його весна несе на крилах,

Як спалах нового життя,

Вона дає любов і силу,

І радість нового буття.

Ми летимо разом з Весною.

Зима іде у небуття.

Любов Небес навік зі мною.

А на землі горить сміття…

Тебе повертаю

Годинник непомітно відраховує секунди, хвилини, години... Годинник непомітно відраховує вічність...Нічний світильник невпевнено, якось жадібно, кидає своє тьмяне світло на стіл. Посеред столу стоїть чашка з недопитою, вже холодною кавою. Я сиджу в кріслі, загорнувшись у ковдру, яка чомусь зовсім мене не гріє. Дивлюсь на чашку з кавою, її тінь розпливається по всьому столу, набуваючи дедалі чудернацькішої форми...Мені здається, що мої думки обов’язково мають бути саме такої форми, як ця тінь. Так, саме такої – чудернацької і незрозумілої...Мої думки звернено до тебе, саме до тебе...завжди тільки до тебе...Знаєш, навіть ще до нашого знайомства я відчувала, що ти маєш з’явитися у моєму житті, а з’явившись, уже ніколи не йти з нього...Але ти пішов...пішов назавжди...покинув назавжди...Я знову і знову відшукую в своїй пам’яті миті, коли ми були разом, і знову...знову повертаю тебе...Бо мені це потрібно, мені це просто необхідно, так трохи простіше і легше...Нехай подумки, нехай уявно, але відчути тебе поруч із собою, почути твій лагідний, трішки тремтячий голос, відчути мужність і силу твоїх красивих рук, згадати і знову відчути ніжний дотик твоїх солодких теплих губ. Як добре, що людина здатна пам’ятати. Добре? А як щодо тих моментів, які краще забути і ніколи не згадувати-викинути з життя? Так, правда. Але для цього досить мати силу волі. А от відчути мить щастя і запам’ятати її-це вже нелегко. Але мені це вдалося! Я пам’ятаю свою мить...нашу мить... Я нічого не забула. Пам’ятаєш, я завжди дивувалася твоєму вмінню підкоряти мене своїй волі. Пам’ятаєш? Адже я досить сильна особистість з сильним характером. А тут...Заради тебе-кинутися в прірву і бути щасливою від того! Схоже на божевілля? Так, але не для мене, мене приваблює інша назва-кохання. Кохаю...кохаю тебе до нестями...І кохатиму вічно-доки житиме пам'ять про тебе. Розумію, тебе не повернути в реальному житті. Бо твоє життя – це зовсім інший, чужий світ, в якому мені немає місця. А я ніколи не дозволю собі обмежити твої бажання, обділити тебе чи навіть якось скривдити. Я не маю на це права... Але я маю право згадувати...згадувати твій запах, твої очі. Згадувати і повертати тебе...Тепер кожного вечора я користуюсь своїм правом. Випиваю чашку чорної кави, сідаю в крісло і згадую...повертаю тебе...Тільки ти міг примусити сміятися, коли в душі була невимовна туга, але й ти міг зробити мені боляче, ти міг зробити так, щоб на моєму обличчі були сльози, які кожен день перетворювались немов на свинцеві. Ти перший, хто примусив покохати... Але все одно заради тебе одного живу... Живу спогадами минулого і надіями на майбутнє... Я перша, хто згадує тебе 25 годин на добу... Перша, хто пам’ятатиме і кохатиме вічно. Думки починають трохи плутатись...уже зовсім пізно... Ніч... Нарешті зігрілася... Ковдра? Ні, спогади про тебе зігріли. На душі тепло і спокійно... Я вже колись відчувала таке... Невже?...Невже мені вдалось тебе повернути?...



Коханому!
Не засну я у цю пору,

Бо сумую за тобою

Вже 12, ще не сплю.

Я кричу тобі : «Люблю!»

Що з тобою? – невідомо,

І скрипучі двері в домі

Розривають на шматки.

Тиша ловить всі страждання,

Ці страждання за тобою

Не дають мені спокою

І несуть у далечінь;

На вікні розмита тінь

І відблиски моїх днів

Відлітають в небуття,

Знай, що ти - моє життя.

Почуй мене!

Можливо, ми с тобою й не знайомі,

Можливо, й знаєш ти мене,

Та, попри всі мої якісь незгоди, –

Я знаю, сонечко: почуєш ти мене...

Вночі мені здається, що ти поруч:

Ти снишся мені кожну ніч.

І погляд відчуваю я твій поруч,

Який торкається до моїх рис.

Мені здається, що туманним ранком, йдучи у школу,

Ти йдеш тут поруч й не підходиш –

Ти десь скраю...

Але тебе не помічаю, обернувшись;

Ну що ж, якби ти міг читати мої мрії

Або ж передбачати, що скажу -

Тоді б ти зрозумів слово “кохаю”!

Ти б зрозумів, що я тебе люблю!

Я знаю, сонечко: почуєш ти мене

І підійдеш до мене тим туманним ранком,

Яким з тобою, мій коханий,

Ми йдем, не розпізнавши один одного в тумані.
***

Осінній ранок, ще сірий парк, дрібненький дощ, прозора сльоза, марно згаяний час... А на згадку – холод, тремтіння душі. Солодка примара розлилась, нема від чого плакати. І знову дощ... Надія марна, осінній день мені не посміхається, як і завжди, я буду тут одна, самотня. Нема нічого, що могло б розвеселити мою душу. З таким сумом минатимуть дні, тижні, місяці... Рана загоїться, перестане боліти, але рубець залишиться. Мої вуста будуть посміхатися, а очі залишатимуться сумними. Я стоятиму в обіймах іншого, а перед очима будеш ти – недосяжний...



Ти для мене – все!

Це не життя, коханий мій, це пекло!

Не знаю, що я тут роблю!

Мабуть, тримаюся за тебе,

Бо лиш для тебе я живу.

Для мене ти, як порятунок,

За що, не знаю, цей дарунок

Господь з небес мені прислав!

Напевно, долю мою знав...

Твої бездонні оченята, вуста твої, оці долоні

Для мене – це найбільший скарб.

Якби ж ти тільки, любий, знав,

Що означаєш ти для мене!

***


Я знаю, що про це забуду,

Тому нагадую собі,

Що я з тобою вже не буду,

(Хоча і можу – лиш вві сні.)

Свої образи забувала,

Я все завжди тобі прощала...

Для мене був, як зірка з неба,

Але тепер це все не треба...

Я не забуду, не прощу,

Своє кохання не лишу

На люте пожирання долі!

Тепер я в замкнутому колі,

Ти не зайдеш: я не дозволю,

Я відпущу тебе на волю -

Гуляй, як вітер, в самоті,

Лети, коханий мій, лети!



КОРІНЧИК ЛЮБОВ

учениця 10 класу, Ніжиловицьке НВО



Творить

Я думаю творить

На чистом листике бумаги

Простым карандашом

Природы нежные оттенки.

Нет разницы - какое время года:

Красота жить будет вечно.

И не важно, где и когда.


Судьба

Судьба – любить, но не быть любимыми.

Судьба – жить в счастье.

Судьба – плакать от расставания…

Судьба – надеяться на лучшие времена.

Она, судьба, рисует жизни наши

Цветными красками и простым карандашом,

Подсказывает, как жить дальше нам,

И знает всё, что будет в мире этом.

Мы можем с ней вместе

Держать ту кисточку с разноцветной краской,

Или просто прятаться в глубине души,

Убеждая себя, что всё правильно.

Иногда она решает всё за нас,

Когда мы заняты другими важными делами.

Она указывает путь,

Но выбираем мы дорогу сами.


КАРПЕНКО МАРИНА

10 клас, Гружчанська ЗОШ 1-111ст.


МИКОЛІ ГОГОЛЮ
Чому короткий вік поета?

Чому життя у нас одне?

Чи можна жити й сподіватись,

Що нас хвороба обмине?


Навіщо час летить безжально,

Лишаючи фатальний слід?..

І завжди буде нам печально,

Хоча пройде і сотня літ.


Та кожен з нас напевно знає:

Він завжди лишиться в думках.

Смерть лише кращих вибирає,

Та генії живуть в віках!



ЧОРНА ОЛЕСЯ

Великокарашинська ЗОШ 1-111ст., 10 клас


ДУШІ, НЕМЕРКНУЧІ В ВІКАХ
Горить свіча в моєму домі,

Тихенько схлипує в журбі.

Як швидко рік за роком лине,

Біжить життя, минають дні.


Проходить все… Душа лиш вічна,

Й вона не йде у забуття.

Ідуть роки, вмирають люди,

Та їх поезія жива.


Письменник. Гоголь. Так нема вже

Його між нас на цій землі,

Та знають люди всі про нього:

Старі, дорослі і малі.


Хоч жив він два століття тому,

Та так писав, неначе знав

Про всіх людей в столітті цьому,

Бо він про нас з вами писав.


Писав про душі, які мертві,

Які без Бога всі німі.

Бо сам з дитинства лиш до неба

Звертався він в своій нужді.


Молився… І ставало легше,

І знову жив, писав, творив.

Тож хочу я тебе спитати:

«Як, друже, ти життя прожив?»
Звичайно, є що пригадати.

Й порою гірко щось згадать.

А час прийде пораду дати –

Нема що й дітям розказать.


Бувають душі справді мертві,

Але поезія – жива.

Бувають люди сильні, тверді,

Та найсильніші є слова.


Слова, які ведуть до правди,

Які до Вічності ведуть,

Які нащадкам написав ти,

Які століття бережуть.


Благословенний син Полтави!

Твої слова звучать в віках.

Писав ти їх не задля слави,

Великий ти в моїх очах!



МОКЕЄВА ВІКТОРІЯ

10 клас, Королівська ЗОШ 1-111ст.


ПТИЦЯ – ТРІЙКА
Дві країни, два народи.

Спільне – віра і любов.

А ще небо, сонце, подих.

Й рух вперед – це предків зов.

Серед всього розмаїття

Різних див слов’ян-братів

Гоголь ось вже два століття

З творів в вічність говорив…
Куди летить та птиця-трійка

В фіналі «Мертвих душ»?

Це як у казці, де доріг є кілька.

Куди ж ти мчишся, Русь?

Які шляхи, дороги, манівці

Ти обереш, народе – побратиме?

Де ті «скопці, сліпці, співці»

З пророчими путями праведними?

Чому отой політ несамовитий

І до сьогодні викликає жах?

Як бути тут державам іншим?

Чому цей поступ не минає страх?

На це і досі відповідь не дати.

Ще Гоголь відчував тут пустки душ.

Його ми мрії разом оправдати

Беремось: українець і брат-рус.

Надія є, вона вмира остання.

Лиш наші душі треба лікувать.

Тоді людина житиме, як Янгол,

І світ, як мріяв Гоголь,

сповниться добра.
ПОЛУСМЯК ОЛЕНА

10 клас, с. Пашківка


***

Ты – мой ангел, тихий, нежный,

С огоньком живым в душе,

Должен знать, что неизбежной

Есть любовь моя к тебе.

Верю в то, что нам с тобою

Предначертано судьбой

Было встретиться в прибое

Этой жизни непростой.

Мне бы хоть на миг увидеть

Твой пьянящий, нежный взгляд,

Что не может ненавидеть…

Только как вернуть назад

Мне тебя из дальних далей,

Хоть ты близко от меня?

Жаль, не правим мы сердцами.

Ангел мой, любовь моя…
***

Не далось судьбою

Быть нам с тобою

В сумерках этих ночей.

Мне б оглянуться

И прикоснуться

К звездному свету свечей.

Кружатся луны над головою,

Сводят меня с ума.

Может, этою мы порою

Исправим свои слова?

Если же нет - то опять повторится

Все, что мы прожили, вновь?

И возвратится к нам Синяя Птица

С именем нежным – Любовь?


ХОМЕНКО ВІРА

с.Липівка, 11 клас



Осінь 1
Осінь…

Моросить…

Небо теж шморгає носом, як і я.

У нього теж недоладна сім’я.

Хто куди…

В нікуди…

Хмари пливуть наді мною,

А синь опинилася за спиною.

Дощ іде…

Небо впаде…

Розіллється розсохлою діжкою

Над сентиментальною книжкою.

Так і треба,

Бо небо


Більше любить літо, ніж осінь,

Тому плаче і моросить.



Осінь 2
Осінь…

Просить…


Залишити її в спокої.

Немає в неї сили такої,

Щоб не ревти…

Не можна могти…

Коли не хочеться їй сміятися,

А лише об землю сякатися.

Нежить…

Щоб ти…


Кружляє вітер по полю.

Дало небо йому волю

От і кружляє…

Крилами махає…

Дерева вклоняються до її ніг,

Злітають соломинки зі стріх.

В минуле…

Заглянула…

Яка ж плаксива ця осінь –

Залишити в покої її просить.



Осінь 3
Осінь…

Голосить…

Не хоче іти заміж за мороз,

Реве вітром встоголос.

Не піде…

Краще впаде…

Серед поля впаде сніжного.

Вона літа хоче ніжного.

Вересень її…

В обійма свої…

Взяв був та відпустив уже.

Тепер мороз її стереже:

«Візьму…

Обійму…»


А вона плаче, ця осінь,

Все по літу голосить…



Легко і важко
Як легко убити людину

Одним пострілом душі,

Одним словом в спину,

Холодом серця крижин.


Як легко шаблями розрубати

Щастя на маленькі шматки.

Як легко душу розпинати

І заставляти свій хрест нести.


Як легко пострілом гармати

Розбити вщент бідолашні нерви,

Напружені, як в окопах солдати,

Деякі вже зовсім відмерлі.


Як важко вернути час назад

І заподіяне лихо заглушити,

Строїти з себе суцільний парад.

Як взагалі важко жити!



Сніг

(Героям Крут)
Замело, завихрило

По полю червонім України.

Очі хмарам закрило

Залишок бою-руїни.

Розсердженим буревієм,

Чи пак, дурним смерчем

Бився епілептик-сніг,

Наче розстріляні з Керчі.

Засипав сніг шинель,

Засипав, бо страшно було,

Що серед куль тунель,

Щось страшенно прогуло.

Сипав, сипав цілу ніч,

Сипав, зрівняв все в лінійку,

Як Катерина Запорізьку Січ,

Поставив намети в стійку.

Вранці стихло. Уляглось.

Від сонця червоним стало поле.

З-під снігу піднялось

Щось зовсім душевно голе.

Спочатку плечі, голова.

Злетіли з шинелі сніжинки,

Осипались, як суха трава,

Скотились, як по льоду крижинки.

Руки підігнулись – сил нема,

І знову в наметі людина.

І знову біла, ненависна тьма

Очі бійцю накрила!

Навіщо ти кружляв, сніг?

Навіщо живого схоронив?

Не підвести бійцю більше ніг.

Сніг, ти людину скорив!



Гальма
Гальма не відмовлять мені,

Коли переді мною стануть червоні зірки,

Коли серце скажено заб’ється на стіні,

Коли душа розіллється гіркотою горілки.


Гальма спрацюють саме вдало

І я обірву розповідь на півслові,

Коли засвітяться ліхтарі криваві

У нічнім небі темно-пурпуровім.


Гальма не відмовлять ніколи,

Навіть коли під ногами голо лід,

Навіть коли пора спрацювати куркові

І залишити чорний слід.


Гальма спрацюють саме вдало,

Коли зозуля сто раз відспіває-прокує,

Але не в цих вірних гальмах справа,

А в тому, що життя отрутою віддає.



ХОМЕНКО НАДІЯ

с.Липівка, 11 клас


Протистояння

послідовності-безпослідовності
Безпослідовність думок

Призводить до божевілля.

Не тільки на похмілля,

А затміння – лише урок.


Безпослідовність подій

Ні до чого не призводить,

Крім крізь пальці протікання води

І необережності, а ти - водій!


Непослідовність історії –

Це взагалі хаос світу,

Коли острови не відкрито,

То душі пожирає крематорій.


Безпослідовність душі –

Це відсутність живої істоти,

Це в запасі не поставили доти

На своїй землі – не чужій.


Послідовність краху країни –

Це те, що спостерігаємо ми,

Розкладаючи залізо на атоми.

В безпослідовність линем.



Сніг
Ішов всю ніч,

всю ніч творився

гріх,

а на ранок



раптом теплота,

і сніг почав, на жаль, роста –

вати.

Притрусить



і розстане біла вата,

і знов тихенько трусить.

Сніг

розтавав всю



наступну ніч.

В плач перетворився сміх,

в сон перетворилося життя,

в пекло перетворився земний рай.

І скільки землі не обходи, шукай – не шукай,

все одно побачиш навколо лише великі купи сміття,

припорошені снігом.

Відлига ––

мокрота і сльози

капають на білу сукню.

Любов’ю була велика доза,

поки наречений дверима не грюкнув

і пішов, кинувши майбутніх дітей своїх

на сніг.


Принципи епітетів
Без епітетів, без метафор

Ми йшли крізь тунель.

Стиха червонів світлофор,

Було видно, як удень.


Було видно, а ми не бачили.

Було чути, а ми не чули.

Життя наше партачили,

Думали про Афродіту і Амура.


Прийшов час – озирнулися.

Пішов час – полягали на столи.

Прийшов час – взулися,

Та й за кінець світу пішли.


Якби ж то розум та й талан,

То і світ поставили б на ноги,

А так лише кукурудзи качан

І маленькі, дурні тривоги.


Мухи б’ємо, насіння лузаємо,

Музику без сенсу слухаємо.

А що за це все маємо?

Тільки хто затроне хай-но.


З принципами й без них .

Із захопленням й просто так

Ми всі забуваємо про гріх,

Кожен з нас небувалий простак.


Потяг

Одного літнього липневого дня на малолюдному пероні з’явився молодий чоловік на ім’я Костянтин Андрійович, але більшевживано Котя. Пожовуючи жувальну гумку, він підійшов до краю платформи й застиг на місці. Старенький дідусь, що сидів на лавці, з цікавістю обдивився молодого чоловіка. Костянтин був вдягнений в джинси з обірваними кишенями, з вибитим скелетом на коліні, в легеньку футболку з обличчями улюбленої групи « 50 cent». На вусі поблискувала маленька срібна мушка, що найбільше схвилювало дідуся.

Костянтин Андрійович –– професійний лікар, з підкупленим червоним дипломом. Стоячи на пероні, Костянтин чекав електричного потяга, щоб фахівцем повернутися в рідне місто і зайняти посаду хірурга в районній лікарні, де головним лікарем працює його батько.

У Костянтина поболювала голова від вчорашнього випуску, тому він не відмовився від пляшки пива. Хірург думав про свій майбутній відпочинок на морі. Через неділю вони всією родиною поїдуть відпочивати в Євпаторію. Костянтин вже бачив себе, вродливого і засмаглого, поряд із стрункою дівчиною в міні-купальнику на березі Чорного моря. Він млів від насолоди, уявляючи, як обнімає її за стан, і їх в цю мить фотографують.

Підбадьорений веселою думкою про щасливе літо, поправив м’яке волосся й відпив пива, зажовуючи його смак жувальною гумкою.

По перону, розмовляючи, пройшли дві дівиці звабливого вигляду. Хірург довго спостерігав за кожним їхнім кроком. Саме такою він уявляв свою майбутню шоколадну дівчину з Чорного моря.

Прошумів вітер, пронісся пероном, розжбурлявши лушпиння насіння, піднявши в небо гурт голубів, покотивши пусту пляшку з-під пива. Костянтин байдуже подивився в блакитне, без жодної хмаринки, небо і відвів погляд на платформу. В цей час небо розкололося громом на дві частини –– і на перон впали краплі дощу.

«Що це таке?» –– подумав Котя й глянув поперед себе. Здалося, що перон поплив під ногами: перед очима хірурга стояв старий , ніколи ним не бачений потяг, зроблений з дерева, приклепаний залізом. Небо стало сірим, й з дощових хмар сіявся рідкий дощ. В Костянтина ніколи не боліло серце, але в цю мить він вхопився за груди з лівого боку і округленими очима подивився в напіввідчинений вагон. Що там діялося йому розгледіти не вдалося: в спину його штовхнули і він, спіткнувшись, не зайшов, а впав у вагон. За ним ввійшов чоловік середніх років і зачинив двері вагона з голосним грюкотом, що привів у дійсність Костянтина, який лежав на кількох тілах, що під ним ворушилися, відчував під головою чиюсь худу, кістляву ногу, що віддавала різким запахом ножного поту, а під спиною живе тіло, що важко дихало, постогнуючи. Чиясь нога в брудному чоботі вперлася в щоку Коті, а потім відштовхнула під ноги чоловіку, що ввійшов за ним.

–– Костянтине Андрійовичу, піднімайтеся, –– чоловік подав йому руку. Перед тим як схопитися за простягнену руку, Котя обдивився його витріщеними очима: на чоловікові була пропалена, вся в багнюці груба шинель з напіввідірваним коміром, з-під якої виглядали стоптані, з засохлою рудою багнюкою, надзвичайно гидотні і великого розміру, чоботи. Саме лице цього чоловіка було ніби з кадру старого фільму –– сіре: з легким рум’янцем під впалими очима, з маленькою борідкою неохайного вигляду, в кривих окулярах.

Піднявшись з допомогою цього чоловіка, Котя вирішив обтруситися, щоб не набратися від потвор, що лежали на підлозі, чогось заразного, і з страхом виявив, що він в таких же потворних чоботях, як і той чоловік, в колись білому, а тепер сірому, з рудими плямами крові, з втраченим професійним виглядом, халаті. Котя хотів закричати, кинутися до дверей, вибити їх і втекти з цього вагона жаху, але зміг лише втомлено повести очима.

–– Що зі мною? Де я?

Сказав, але ні один звук не вилетів з його вуст. Приголомшений цим, він відвернувся від погляду чоловіка з кривими окулярами і подивився в середину вагона: кожен клаптик підлоги займали солдати: брудні, страшні, з муками болі на пожовтілих і посірілих обличчях, з закоченими під лоб очима, покривленими ротами; засохла кров на їхньому одязі притягала увагу Коті до свого одягу і він з жалем побачив, що на ньому немає тих джинсів за 200$, а на худому тілі сидять на грубому ремні безкомфортного вигляду галіфе з червоними, а від бруду коричневими, лампасами, трохи подерті, з жорсткого сукна.

Потяг рушив: загуркотіли колеса, похитнулася під ногами підлога. Не розуміючи, що з ним робиться, Котя, переступаючи через чиїсь тіла, підійшов до стінки, припав гарячою, пульсуючою скронею до заліза.

Солдат з закривавленою головою, відкритим щербатим ротом, що лежав біля його чобота, відкрив очі і, дивлячись на Котю божевільним поглядом пустих очей, благав:

–– Води… Води… А-а-а…–– легко застогнав солдат й закрив безумні очі.

Котя злякано відскочив вбік, наступивши комусь на руку, почувся стогін і ледь чутна лайка, потім все стихло.

Нарешті його взяв під руку чоловік в окулярах і повів за завішену плащ-палаткою частину вагона, де стояв довгий стіл, й в солдатському казанку лежали різні медичні інструменти. Не помітив Котя, як в нього вихопилося:

–– Олексій Іванович…

Він помітив, що знає як звати цього чоловіка і надзвичайно здивувався цьому, тому що вперше бачив його. Олексій Іванович –– фельдшер, відразу відгукнувся на своє ім’я.

–– Костянтине Андрійовичу, де спирт?

–– Там, –– вирвалося в Коті і голова сама собою кивнула в той бік, звідки вони прийшли.

Фельдшер вийшов, а Котя застиг на місці. Позад нього стояли два молодих санітари і, покурюючи смердючі цигарки, тримали в руках відра. Коті здалося, що він збожеволів, що це все сниться і він ущипнув себе, як це роблять в серіалах, коли не можуть прийти в дійсність. Біль була відчутною, і він зрозумів, що це реальність, але все це було, як в жахливому сні.

Повернувся Олексій Іванович, несучи в руках пусту скляну пляшку.

–– Костянтине Андрійовичу, ви, падаючи, розлили останній спирт… останній… Він не витримає без спирту…–– сумно мовив він і кинув пляшку в куток, вона глухо дзенькнула й покотилася під ноги санітарам. –– Нема чого чекати, лікарю, будемо починати.

« Що починати?» –– хотів запитати Котя, але замість слів жалібно просичав і повернувся обличчям до довгого стола. Санітари внесли солдата, прикритого шинеллю. Фельдшер тихо, без зайвих рухів зняв її і кинув на підлогу. Перед очима молодого хірурга постала жахлива картина: юний хлопець з плямами крові на смертельно-блідому обличчі лежав непорушно, повністю закривавлена сорочка світилася великою діркою в животі червоно-коричневого кольору. Котя застиг на місці з розкритим ротом і, коли до нього заговорив фельдшер, ступив крок назад.

–– Приступаємо до операції, –– мовив Олексій Іванович і підійшов до пораненого, рукою прикликаючи Котю.

Ніби хто підштовхнув його до стола і він, стримуючи тремтіння в колінах, підійшов і з страхом подивився на солдата: очі його були напіввідкриті і виднілися лише їх білки.

Поки фельдшер крутився біля пораненого, Котя встиг подивитися в відра, що тримали санітари, і холодний піт виступив в нього на скронях і лобі –– в відрах знаходилися кінцівки людських тіл: руки, ноги, пальці, вуха; найбільше було ніг –– немитих, з посинілими нігтями, волоссям на пальцях, як в живих людей; вони були прострелені, притрощені, з червоним кривавим м’ясом, ніби нелюдським. Найбільше лякали руки –– з брудними обгриженими нігтями, під якими запеклася кров, з такими живими пальцями, що здавалося вони зараз почнуть рухатися, візьмуть в руки ступню чи палець ноги.

Нудота підвернулася під горло і щоб не вирвати недавно випите пиво, Котя ковтнув слину і відвів погляд на солдата, що в непритомності ледве ворушив посинілими губами.

–– Костянтине Андрійовичу, чому ви стоїте? Починайте. До вечора нам потрібно ампутувати більше як сто чоловік.

Фельдшер взяв в руки ножика і надрізав тіло непритомного солдата по животі. Котя схопив який-небудь інструмент з казанка і приготувався порпатися в живому тілі. Олексій Іванович дав йому місце, і Котя встромив інструмент в тіло, солдат протяжно застогнав, і фельдшер вирвав інструмент з рук хірурга, дав йому інший.

«А що робити?» –– подумав Котя.

–– Виймаєте осколки! Бачите кров теє… –– ніби вгадав думки фельдшер, цвіркнувши на закривавлену підлогу.

–– Я…


Але Котя не договорив, руки самі собою поринули в живіт пораненого; відчуваючи пальцями бридку слизоту кишок, він відшукав твердий осколок і кинув його в відро, з якого виглядала з скрученими, потрісканими від роботи пальцями рука.

–– Швидше, лікарю, швидше, –– підганяв фельдшер.

Не думаючи ні про що, Котя став намацувати в крові чергові дрібні осколки і кидати їх у відро. Ненароком пролетіла думка, що він без гумових рукавиць, але якась невідома сила не давала йому вийняти руки з теплоти середовища кишок. Кров солдата змочувала руки хірурга, потрапляла під чисті, відполіровані нігті.

–– Костянтине Андрійовичу, він скоро помре, скоріше, –– приклавши два пальці до шиї солдата, сказав фельдшер. –– Зашивайте вже кишку, там, здається, тонка кишка надірвалася.

Санітар тикнув Коті голку з ниткою і ненароком вколов його в палець, кров хірурга змішалася з кров’ю солдата. З вагона стали просити води, і стогін все збільшувався і збільшувався.

Не розуміючи, що до чого, Котя став пришивати тонку кишку до товстої.

Солдат почав стогнати, і в нього пішла кров ротом, стала маленькою цівкою стікати по щоці на стіл, потік крові все більшав, поки ця червона суміш фонтаном не бризнула з рота солдата, він закорчився, хотів скрутитися, але санітари притримали його, і він, стиснувши руку, став дряпати тіло, залишаючи криваві сліди.

–– Ви зашили, лікарю? –– тривожився фельдшер, час від часу перевіряючи пульс.

–– Ні.

–– Швидше! Адже ще пару хвилин - і він помре.



Кинувши пришивати товсту кишку до тонкої, Котя став шукати порізану, обмацуючи кожний міліметр тонкої кишки.

В горлі в солдата забулькало і кров фонтаном бризнула навкруги, солдат витягнувся, підняв високо підбородок, перестав дихати.

–– Костянтине Андрійовичу, що ви робите? –– з страхом вигукнув Олексій Іванович і кинувся до Коті, вихопив з його рук голку з ниткою, став вдивлятися в живіт солдата і, помітивши, що нічого, що потрібне не зшито, підняв сірі, в колір обличчя, очі на хірурга. –– Що з вами, Костянтине Андрійовичу?

–– Олексію Івановичу, він помер, –– повідомив один із санітарів.

Фельдшер, стримуючись, поклав нитку з голкою на стіл, підійшов до голови солдата, перевірив наявність пульсу, приклав вухо до грудей, але ознаки життя не були присутні в солдата, він мертво відкинув голову на бік, і кров текла з рота по його вже побілілому обличчю, капаючи на стіл, а потім на підлогу вагона.

Котя бачив, але не міг зрозуміти, що під його руками померла людина, і кров її на його руках. Він кинувся шукати воду і знайшов її, вже закривавлену, в відрі. З надією відмити свою провину, опустив руки в холодно-крижану воду, і вона відразу почорніла. З страхом вийняв руки і побачив, що не відмив ознаку злочину з рук, всі пори були заповнені кров’ю солдата. З скаженим поривом став Котя витирати руки об поли халата, але вони лише чорніли від бруду матерії. Пригнічений, з блукаючими очима, повернувся до стола, на якому лежав вже холодний молодий солдат. Його очі закрив фельдшер, і опалені сонцем вії ніжно падали на щоки. Щоб не бачити своєї страшенної провини, Котя підійшов до маленького вікна й, заклавши руки за спину, став дивитися на природу, мимо якої проїжджав потяг. Вже не здивування, як вперше, а холодний мерзотний страх обхопив його. За вікном вже не було тих будівель, які колись він бачив, проїжджаючи це місце, не було фабрик, заводів, стін, обмальованих невідомими художниками, не було численних магазинів і барів. Не було людей, машин, стовпів, будинків. Не було того, що колись бачив Котя, проїжджаючи ці місця. На безмежних просторах ріс бур’ян, притрушений дрібним дощем, поодинокі кущі і ще рідше дерева , які підняли в серці Коті страх, ще більший ніж в перші хвилини. Вдивившись в цю пусту природу, він помітив поорану смугами землю; значно пізніше він зрозумів, що це не поорана земля, а покинуті солдатами окопи, і сліди від артилерійських снарядів.

–– Костянтине Андрійовичу, йдіть сюди, ––покликав його фельдшер.

Ледь переставляючи ноги, Котя підійшов до Олексія Івановича, що сидів на підлозі, покурюючи смердючі цигарки.

Котя отримав з рук санітара клаптик жовтої газети і хотів сказати: « Навіщо?», але його очі зупинилися на даті, що стояла в кутку клаптика газети: «… червня 1915 року».

«Це сон?» –– подумав Котя і полегшено зітхнув, згадавши про смерть свого першого пацієнта. Він поліз в кишеню, щоб вийняти цигарки «Bond», але замість них в кишені опинився тютюн в зеленому кисеті.

–– Знаєте, лікарю, ваша перша невдала операція –– це поганий знак. Кажучи по секрету, ця операція була одна з найлегших в області виймання осколків з живота. Можливо, через те, що вперше –– ось вам і не вдалося. Нічого, далі будемо лише ампутувати, –– повчально говорив Олексій Іванович.

–– Мені потрібно на свіже повітря, –– прошепотів Котя і рушив до плащ-палатки, відкрив її.

–– Відкрийте двері, –– порадив фельдшер.

Котя переступив через чиїсь тіла і рушив до дверей, але його зупинив голос, і він, обернувшись, побачив того, хто говорив. Це був невизначених років чоловік з перебинтованою головою.

––Як мій Ваня? ––Котя злякано забігав очима по обличчю солдата. –– Ви вбили мого сина! –– здогадався чоловік і припіднявся. Він витріщив очі і розкрив, обрамленого жорсткою бородою, щербатого рота, з прокуреними жовтими зубами. –– Ви! Мого єдиного сина!... Його кров вічно буде на ваших нащадках.

–– Вбивця!.. –– вигукнув хтось високим голосом. –– Я не піду під його руку! Він –– вбивця!

–– Я… –– хотів щось вимовити Котя.

Але його змусив замовкнути горбатий солдат, що вхопився за його чобіт і став тягнути на себе. Ледь тримаючись, Котя став вириватися, але його схопили за другий чобіт і стали роздирати.

–– Шкура!...

–– Спасається під нашими життями.

–– В мене… в мене… ––заїкаючись, заговорив один з поранених у ногу, став виймати револьвера. –– Ми зараз його… його…при…при…пристрелимо, бо всі-сі-сіх повбиває, со-со-собака!

–– Вали його! Задушим!

Солдат повільно підняв револьвера, націлився в голову Коті. Хірург виривався з міцних рук солдат, але його тягнули й тягнули донизу за поли халата, за ноги, за руки. Постріл пролунав десь над головою, ніби грім. Двері вагона відкрилися, різко визволений з рук солдат, Котя кинувся до виходу, вистрибнув на ходу на перон.

Перед носом Коті закрилися двері нового електропотягу з блискучими вікнами і потяг поїхав, набираючи швидкість.

Котя стояв непорушно, дивлячись поперед себе в розмальовану невідомими художниками стіну і нічого не розумів.

«Невже це все привиділося?» –– запитав сам себе і підніс руку, щоб відпити пива, але пляшки не було, в руці Котя тримав папірець –– пожовклий, з розмитими літерами, в куточку було надруковано: «…червня 1915 року». Хлопець похитнувся ніби від поштовху і прикрив рукою очі, відчувши біль на одному з пальців, на тому, якого уколов санітар, коли подавав голку. Похитуючись, Котя повільно пішов до лавки і, притримуючись за бильце, сів.

Шматок газети 1915 року поривом вітру вирвався з руки Коті і полетів, наткнувшись на стовп, раптом зник, як примара. Згасла біль в пальці, і кров’яна рана швидко загоїлася, не залишивши сліду.
Закружляла осінь
Закружляла, завіхолила осінь срібним

Ненаглядним листом,

Калиновим намистом,

Дощем, як росою літньою, ранньою, дрібним

По садках і полях

Привороженої країни,

Серед світлої днини,

Оспівуючи красу і непорушність в світах.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка