Видання здійснено за підтримки



Сторінка4/9
Дата конвертації07.03.2016
Розмір1.88 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ПОТАПЕНКО ЮЛІЯ

11клас, Макарів, літстудія «Сузір’я»


***
Откуда-то: может, из Космоса,

Возможно, из глуби души –

Я слышу два разных голоса:
«Вставай!» и еще: «Лежи!»
Два ангела: черный и белый.

А выбор всегда за мной:

Делать или не делать.

И не скончаем бой.


Выбор на каждом шаге

И каждом миге пути:

В свете быть или мраке.

Как же мне к Цели дойти?


Да и вообще, я знаю

Цель эту, или нет?


Путь я вперед выбираю.

Путь мой мне даст ответ!




ТАЙНА ПОЛЕТА
Среди ночи проснулась,

а теперь не усну…

Мне во сне показалось:

в другом мире живу,

Где все – братья друг другу,

где все люди – друзья,

И, как птицы, свободны

мы – большая семья.

И там звери играют на цветущем лугу:

Медвежонок с котенком,

рыжий лев – с кенгуру.

Звезды с неба спустились

(этот Дом тоже их,

Ведь они здесь родились!),

но пришли лишь на миг-

Вспомнить звонкое детство и вновь в небо

уйти:

Ведь у звезд есть работа:



с неба людям светить.

Рассыпают фиалки неземной аромат.

… Мне приснился, наверно, райский

сказочный Сад!

Вытираю я слезы: снова в Сон я хочу.

Может, завтрашней ночью я в тот Сад

прилечу?
… Или, может, Его я взращу на Земле?

Я ведь тайну полета открыла во сне!




ЩАСТЯ

Ти не знаеш: що це – щастя,

І питаєш про це всіх.

Та невже його не видно?

Ти круг себе подивись!

Бачиш ту маленьку стежку,

Чи хатину край села,

Чи білесеньку лебідку,

Що із лебедем пливла?

Ти живеш у білім світі,

В тебе мама рідна є,

І навколо - інші діти,

Які люблять так тебе!

І нехай шумлять навколо

Бурі, грози та дощі –

Тобі затишно так вдома,

На прекрасній цій землі,

Здіймеш руки до небес –

Щастя в світі білім є!
ВЕСНА

Тільки глянь-но навкруги:

Скрізь - квітки, квітки, квітки!..

Вже малесенькі бруньки

На деревах поросли.

Ти поглянь на небо сам,

Де вже сонце гріє нам –

Це ж весна-красна прийшла,

Сміх і радість принесла!


ВОЛЯ

Немає в світі кращого, ніж воля!

Нема миліш пташини, що летить в блакить.

Нехай ти будеш працювать невтомно,

Та вільний хліб смачніше від усіх.

В яку бо клітку птаха не садити,

Та найдорожчий дім йому - блакить.

Так і людині найдорожче воля,

Аніж в кайданах увесь вік прожить!

Зірки не зникнуть з сонцем на світанку,

Вони невпинно Всесвіту несуть

Своє кохання, світло і натхнення,

І волю птаху, що шукає Суть.
ПЕРШИЙ ДЗВОНИК

Біжать роки невпинно,

І їх вже не спинити.

І знову перший дзвоник

Нас хоче запросити:

Ми йдемо знову в школу!

Вже й двері відчинили,

Аж тут ідуть по двоє

Ці першачки щасливі.

Прямують вони в школу

Освіту здобувати

І будуть там навчатись

На радість мамі й тату.

І ми згадаєм перші

Свої роки навчальні

І зрозумієм з сумом,

Що роки безпощадні.

А першачки невдовзі

Підуть у старшу школу,

І в пам'яті, мов книжці,

Сторінки перегорнуть…

ЧОРНЕНКО МИКОЛА

Мотижинський ліцей, 11 клас


РІДНИЙ КРАЙ

Рідний краю мій!

Тебе люблю я до безтями:

І ранок солов’їний твій,

І перегук зірок ночами;

Люблю, як пахнеш ти

Весною бур’яновим димом…

Поміж віків лети,

Краю мій єдиний!

Люблю, як журавлі курличуть

На обрію у висоті.

Ось – ось вони тебе покличуть

Із краєм жити у добрі.

Люблю, як літом тихий дощик

Впаде на тебе з висоти,

Заповнить щастя міцний горщик -

Його нізащо не впусти!

Люблю, як вітер бешкетує

Поміж степів у далині -

Тоді світогляд мій гартує

Світогляд рідної землі.

Люблю, як осінь наступає

В одежі жовто – золотій,

Врожай з городів забирає -

З нею сперечатися - не смій!

Люблю також іти у школу

По свіжій вранішній росі.

Вперед іти . Вперед угору

Разом з любов’ю до землі.

Люблю, як сонця диск заходить,

Закінчуючи цінний день,

А потім знову й знову сходить,

Кидаючи проміння з жмень.

Люблю пливучих хмарок рій

Понад воскреслими церквами…

О рідний краю, краю мій,

Тебе люблю я до безтями!
Білі ночі
Які ж прекрасні білі ночі

На Україні за селом!

У даль спрямовуючи очі,

Я щось пишу своїм пером.

До зір тихенько посміхнуся,

Повітря чисте удихну,

Із місяцем ясним візьмуся

За руки міцно - і піду

До глибини душі малої,

До закутків буття свого

І, не побачачи прямої,

Спитаю себе тихо: «Що?

Що мушу я робить у світі?

Для чого по землі ходжу?»

Нові давно шляхи відкриті,

А я, мов вкопаний, сиджу

І все вдивляюся угору,

Питання знову задаю

У цю ясну прекрасну пору,

За думкой думку продаю…

П'янке повітря забиває

Хитку уяву і веде

До глибини, що так питає,

Що душу юную краде.

Нічна мелодія десь грає,

Почувши музику оцю,

Немовби серце моє крає,

Відкрив жахливу я красу

Криниці, що веде в бездоння

Духовного життя мого…

Отак буває в час безсоння

Під пильним наглядом того

Невтомного нічного ока…
Місяць - спокусник
Я вийшов якось на поріг,

Угору глянув, посміхнувся.

Солодкий, як смачний пиріг,

До мене Місяць тут звернувся.


Розпитував про все на світі,

Дискусію зі мною вів.

Думки мої були прикриті.

Він тихо душу підігрів –


І раптом я чомусь розкрився

Під покровом п'янкої ночі,

І з темрявой розговорився,

Замруживши при цьому очі.


Не знаю, скільки так гуляли,

Неначе у містичнім сні,

Два голоси в мені кричали,

Запал натхнення так горів,


Що мить гармонії з природой

Нас двох з’єднало в щось одне.

І я на новому порозі.

Куди ж той Місяць заведе?


Оцінка першого періоду творчості
Спинився якось на хвилинку,

В блокнот поглянув, посміхнувсь.

Носив його немов дитинку,

Тепер всім серцем доторкнувсь.

А там зібрання моїх віршів,

Хоча й не довго я пишу.

Хороші є, а є і гірші.

Читаю радісно й сиджу.

Десяток перший вже минувся.

Невже усе це я писав?

Двадцяток швидко промайнувся,

Сторінки цінні все листав

Й не міг повірити паперу:

Невже усе в собі носив

Солодший навіть від еклеру

Хвилини радості порив?


Шторм
Надворі вітер панував,

Зриваючи зелене листя.

Хрупкі гілки чимдуж ламав,

Не знаючи добра, і з злістю

Він все навкруг порозкидав

Й продовжував сильніш кричати,

Щоб хтось усе це позбирав,

Тому що страшно навіть й спати…




Сон наяву

Грудневий вітер прохолодний

Хитав гіллячку за вікном,

Вечірній місяць живородний

Не дав зробити все це сном.

Сніжинки з неба пролітали,

Немовби зорі розійшлись.

В стрімкім танку усе кружляли

І до землі хутчіш тяглись.

У цій красі родилась тиша,

(Бо ніч настала за вікном)

І нею моє серце дише.

І це не є якимось сном.
***

Для мене час - найкращий лікар.

Для мене час - суддя з небес.

Для мене час - нестримний вітер,

Що тихо плине у безмеж.

Обличчя різні він приймає:

То радість в серці віднайде,

Буває так, що й ошукає,

Тоді до тебе сум прийде.

І має він на все це право

(Бо разом з ним життя пливе),

І до мети завзято й браво

На швидкостях страшних іде.

І радий ти іти у ногу

Разом із чинником життя.

А хтось тікає знов від Бога,

І за вікном стоїть виття…


Я – особистість
Мені однаково, що кажуть люди,

Хоч слухаю - і не зважаю все ж на це.

Хоч серце калатає в грудях -

Незгодам всім плюю в лице.

Хоча і тяжко жить у світі

З світоглядом таким складним:

Лежить тягар важкий мов з міді -

Завжди лишатися стійким,

Коли дощі і завірюха

Із негараздами життя,

Словами зла, що лізуть в вуха:

Я – особистість. Я – це я.



Час
Час іде неспинною рікою,

Залишаючи на березі крутім

Спогади дитинства і покою,

Каже мені: «Уперед! Ходім

В майбуття, ніким незнане досі.

Розгадаймо загадки буття.

Це – весна твоя. Це ще - не осінь.

І попереду ще все життя!»


Країна мрій
Люблю я вийти з другом в ліс,

Повітря чисте удихнути

Та так, щоб закрутило ніс.

Думки свої туди звернути,

Де мир панує за вікном,

Де брат із братом не воює,

Де всі в добрі живуть гуртом,

Де люд нещасний не горює…


Жорстокий світ
Це море й осінь золота -

Неначе рай земний!

Душа моя, ти молода,

А світ такий сумний…


Ще й тягне далі в далечінь,

Сховавши майбуття,

Будує мрій моїх курінь –

Притулок для буття.


Що мої думи? Завдання

Від Неба має він:

Я мушу йти не навмання.

Нехай і дощ, і грім –

Але не в силах я змінить

Мети, що з поконвік

Давалась мрійникам на мить.
- Це шлях твій, чоловік!

Перший сніг
Надворі сніг лежав блискучий,

Засліплював красою очі,

Проміння відблиск був палючий,

Сіяв, як сонце, серед ночі

А пахнув як! о Боже! пахнув!

Незнаним ароматом світу…

Лежав собі й чогось він прагнув -

Напевно кращим буть від цвіту

Гордливо-стрункого тюльпану,

Весни, коли він вже розтане…


Роздум
Моє життя - це пачка цигарок:

Відкриєш, викуриш і кинеш,

Та знову купиш новий блок -

Буття на десять днів

продвинеш.

***


Люблю дивитись в нікуди,

У темноти щось запитати,

Сказати тихо: «Йди сюди,

Для мене ти, як рідна мати».

В обіймах ніжних потону

Під килимом нічного неба,

До себе щастя пригорну -

Й нічого більш мені не треба.

***
Раз, два, три -

Сантиметри на краю землі,

Час виходити з гри,

Щоб не носити усе в собі.


Чотири, п’ять, шість -

Здоровенький був, мій гість!

Звідки ти прийшов,

Думку де знайшов?


Сім, вісім, дев’ять -

Що зі мною зробив,

Чим ти мене наділив,

І в роздумах міцних закрив?


Десять, одинадцять, дванадцять -

На роздоріжжі поставив доріг,

Щоб ступити на котрусь я зміг

І знайти у житті оберіг.




Пригоди капітана Блада

(Відгук)
Минули вже часи піратства в морі,

Пішли на дно, мов крейсер зліг.

Про них нагадують лиш зорі,

Що і тоді збивали з ніг.

Лише зостались книги в світі

З пригодами минулих літ,

Сторінки в них для нас відкриті

Там кров, пригоди є і піт,

Там подвиги, незнані досі,

Безстрашних лицарів глибин,

Там смерть стоїть уже на носі

І грається поміж билин.

Там честь, і доблесть є, і слава

Корсарів сильних, хоч сумних -

То на міста іде облава,

То в морі бій серед старих.

Там зрада й підлість ще чатує

На вірні душі запальні,

Там доля грізная жартує,

Підносить облизня вві сні.

Там доброта десь запанує

Серед бурхливих синіх хвиль,

Вона ще й досі потребує

Пройти багато древніх миль.

Там крик закоханих людей,

Ослаблих від річної муки,

Лунає у момент страстей,

Не може витримать розлуки.

Там дружби вірність до гроба,

Закалена боями світу,

Не знає на спині горба

І салютує знову літу.

А літо - це нові пригоди,

Нові історії про тих,

Хто в світі не зазнав турботи

І спочиває серед книг.

ТАРАСЕ

Ти обходив ногами босими півсвіту,

З відкритих ран ти кров’ю окропив лани,

Ти потерпав від гноблення і гніту,

Бо все життя тобі скалічили пани.

Ти мріяв птицею зірватися у небо,

Втекти від світу мук людських й страждань,

Забратись високо й сказати:

«Не можу більше, годі з мене цих поневірянь!»

Ти мріяв в тиші вічній спочивати

Біля Дніпра під ніжний спів птахів,

Та не продовжуєш ти й досі помирати

У царстві із картин гламурних і віршів.

Ти й досі ще живеш у нашім серці,

Твої пісні окрилюють життя,

З тобою в світ побачили ми дверці,

З тобою й помремо, підемо в забуття !
***

Зацвів тюльпан червонобокий

У квітнику, що під вікном.

Красивий весь, багатоокий

Й усе прикрасив він кругом

Проміння ніжне підбирає,

Розсіяне із висоти.

На пелюстки собі саджає,

І це є грані красоти
***

Кінець прийшов уже зимі,

Та горда люта й не здається:

Все точить гострі пазурі,

В любий момент під шкіру впнеться.

Вночі запеклі йдуть бої,

А вранці стрімко відступає.

Під вечір знов стоять строї,

І грізно сурма завиває.

Весна не вміє програвати,

Бо час прийшов для перемог!



  1. ВИПУСКНИКИ

«СУЗІР'Я»

ПРОДОВЖУЮТЬ

ПИСАТИ

2.ВИПУСКНИКИ «СУЗІР*Я» ПРОДОВЖУЮТЬ



ПИСАТИ…
ОЛЕКСАНДР БОЙКО

с.Новосілки



Коли Сонце лягає спати

Десь під покривалом вечірнього неба сховалося Сонце. Тихим, тремтячим кроком йшла ніч, співала пісні солов’ями, грала симфонію зорями…йшла. А світ вже затуманився дрімотою вічного Морфея і цар Гіпнос, надухм’янившись м’ятою, любистком та орхідеєю, вплівши в своє волосся папороть та спокій вийшов прогулятися світом. І чи варто згадувати де в цей час були всі Мавки й Русалки, Водяники й Лісовики, Злидні й Потерчата? Світ занурився в безмежну глибінь фантазій і мрій. Блакитний місяць випромінював на диво яскраве люмінесцентне сяйво, що подекуди навіть було аж дивно бачити свою повноцінну тінь. Занурившись десь в потойбіччя, стояли високі свічки тополь, горіли місячними променями в різні боки, сіяли навколо себе гранітні зерна високих матерій.

Десь там за мрійливим полем, окутаним ковилем і мереживом перекотиполя стояли козацькі могили і струменіли сумним поглядом у високе нічне небо, немов тужили за роками колишньої слави і безтурботності.

А за обрієм догоряло Сонце. Розлилося воно червонополум’яними пасмами по всій західній околиці. Тремтіло, ніби горіло востаннє. Билося хмарами об обвиту сутінками землю, звивалося казковим змієм над розбещеним краєм революційно збунтованих зеленаво-смарагдових гаїв. А вітер грав трембітою, наспівував щось дивно, аж до болю знайоме:

Лай-лай, у-у-у-у!!

Тра-та-та!!!

І, мабуть, вже тоді воно виривалось нестримним вогнем з грудей, з самісінького серця і билося червонястим спогадом вишневих плодів об знесилену щорічними оранками землю.

Загралось пухнасте кошеня до ночі. Заблукало серед листя лопухів. Жалібно нявкотіло, хотіло їсти, а навколо лише зелені вітрила лопухів махають своїм листям та розрубують люмінесцентну есенцію місячного сріблястого сяйва.

То вже було не по дитячому. Тай не по дорослому. Саме в таку прекрасну, блакитну ніч, коли всі інші лиш починають закохуватись я вже був твій, а ти, мені здавалось, вважала мене за друга. Так, я твій друг… Але хотілось бути чимось більшим. Чимось значимим для тебе.

Глянь, он Місяць обійняв Венеру за тонку талію, шепоче щось їй на вушко, цілує її ніжні пальці, вдивляється в зеленаво-блакитно-сірі очі, гладить казково-божественне волосся, торкається перлин губ своїми вустами. Дивно, що образ я писав з тебе, який знайшов десь у своїх мріях, у несповідимих фантазіях, у вільному польоті нестримної музи, що думкою не обгорнеш, не притиснеш до своїх грудей, як при зустрічі двох людей. Це щось захмарне, замріяне, нереально-фантастичне, але моє.

Ніч… Строкатою повінню зелених лугів і лісів полонить вона сіруватим туманом мене усього, з усіма моїми мріями, переживаннями, думками. І лише Місяць дивиться зі своєї високості на маленького мене.

За рівнинами і розлогими соняшниковими полями, де вітер тільки марить курявою з далеких усамітнених мрій, стояла ти: вигадана, омріяна, знайома кожному, кожній квіточці і травинці, кожному колосочку, кожній зірочці і тим паче Сонцю, яке давно тебе помітило, приголубило, оволоділо тобою повністю, всією і по праву вважало своєю власністю, ні з ким не подільною, але для всіх доступною, як буває доступний прохолодний ковток води в спеку чи подих вітерця в розчинену кватирку коли в кімнаті сидіти просто нестерпно, а на вулиці Сонце…пече.

І ось нарешті Ніч своєю збоченою уявою оволоділа всім навколишнім: і Сонцем, і степовими могилами, і смарагдово-сірими тополями, і маленьким Кошеням, що заблукало, і…мною. І тільки лопухи рубали своїми зеленими крилами люмінесцентне сяєво блакитного місяця, і тільки висока матерія сіялася полями думок і неспокою, а зорі вигравали давно забуту мелодію сну, яка лунала ген-ген за поля, за лісосмуги, за сонячні обрії жовто-блакитних мрій і палко-палко, до нестями і пристрасно цілувала Тебе у сонячне чоло, шепотіла щось на вушко, гладила мрійливе волоссячко… А я був тут, зовсім недалеко, де Сонце лягає спочити, мріяв про тебе, про весну, про день…
9. VІІІ. 2007 рік


Оркестр у виконанні трьох…

Коли Сонце дарує тобі вічність, хапай, та втікай щодуху додому. Сховай десь в такому місці, де знаєш тільки ти. І повір мені, коли тобі буде погано, дістань Вічність… А годинник цокає, намагається заспокоїти. Біля ніг спить, муркає котик (якоїсь сіамської породи, з вітіюватим візерунком шерсті), він собі дрімає і не потрібно йому Вічності від Сонця, Сонця від Вічності. А я згадую про Мілену. Ти знаєш, кохана, до мене вчора приходили дівчата!? Ну пам’ятаєш – Ерато і Евтерпа? Ну так от … Квіти приносили… Прикро, що тебе не було… Мовчиш!

О, чуєш, як грає скрипаль? Я довгий час хотів стати скрипалем, або піаністом. Але не став ні тим ні тим. Навчився тримати ручку (та й то, мабуть, невправно), та писати нікому не потрібні тексти.

І які цікаві ці коти! Ось моє диво: дивиться на мене, широко розкривши очі, ніби намагається щось сказати, щось не сказане ніким.

А в саду айстри цвітуть. Дивляться своїми свинцевоналитим поглядом в небо. А на яблуні яблука висять (три чи чотири). Чуєш, он хтось на флоярі грає? Так самбурно ллється та музика. А в кришталевій вазі троянди розпустилися. Мілено, ти пам’ятаєш, як дарувала мені ці квіти? Мені було тоді 18, здається. Ти була в рожевій блузі, в світлій легкій спідниці і білих, на диво білих босоніжках. Стояла страшенна спека. Серпень дихав гарячими хлібами з полів. Ти стояла і посміхалася, ніби навколо тебе була рання весна зі своєю прохолодою, зі своїм місяцем (молодим місяцем) і тільки-но набрунькованими деревами. Ти стояла і посміхалася. І то було так дивно! О, Мілена, о моя кохана! То вже було не так, як у тій дитячій казці. І не так, як у тому віршику, було інакше, доросліше, сумбурніше. Чуєш, Мілено, хтось грає на трембіті… А троянди твої вже зів’яли. Я пам’ятаю, на одній сиділо сонечко, з 6- ма крапочками на спині. Згадую я… Пам’ятаєш, ти заснула в мене вдома. Я довго розглядав твоє волосся. А коли ми йшли з тобою, я цілував тебе в те ж таки волосся, воно лоскотало мені в носі, западало до роту, а я боявся тебе відпустити. Та не втримав все одно. Ти скама вирвалась. Я потім намагався ухопити тебе знову, та ти вже була недосяжна. Стояла осторонь в обіймах своїх рук, пестила ніжно шкіру на животі.

Грав «Polonez» Огінського, недоречний, як завжди. Я дивився в твої революційно збунтовані очі і мені хотілось обійняти тебе і стиснути так, як тільки можна тиснути. І це вже був квітень, а не Серпень. І було дещо прохолодно, як на Квітень. Деінде цвіли абрикоси, всупереч заморозкам – цвіли. А мені не дано цвісти цього квітня. Вечір вже спустився на землю і запихав свою чорну чадру в кожну щілину, в кожен провулок, заповнюючи нею всю самотність, вибиваючи з підсвідомості всі спогади фамільярного дитинства. Наївні дитячі очі дивилися в слід, приборкуючи в собі допитливу цнотливість першого разу. Краплинки сліз посклеювали вії і осідали довірливою росою на щічках. Ти обіймала мене і притискала до своєї лебединої шиї, посміхаючись щось незрозуміло до себе. А я цілував тебе в ту шию, ніби хотів залишити смак твоєї шкіри на своїх вустах, попередньо скинувши зі свідомості непотрібні реалії тендітного, квітневого кохання. Небо було замальоване ескізом зодіаку. Якась первинна невимушеність і боягузливість випадала в осад гідрооксидом алюмінію. А на дворі вже було темно. Мілено, дозволь мені тебе провести. Я тобі покажу глибину душевного кохання вже приспаної юності абрикосових квітів. Оркестр у виконанні трьох: скрипки, трембіти і флояри, грав забуту мелодію дитинства. Десь там залишились заплакані оченята і перше гостре, на той час таке доросло-солодке кохання в дитячому садку. Нещодавно завезли новий золотаво-крупинковий пісок. І перші спроби видертись на самий вершечок увінчалися невдачею (до того ж вихователі не дали цього зробити, нахабно припинивши поступовий спуск вгору). А ти була тоді така красива, з білими бантиками і в чудовому біло-блакитному сарафанчику. Не даром феєю тебе називав я… Скінчилося дитинство, мов літо одного вересневого дня. Загубилися в пустках занехаяння накопичені за багато років спогади минувших днів. Оркестр у виконанні трьох грав уже іншу мелодію з іншої опери. А на вулиці цвіли рожево-синіми спалахами предвечірньорозкидані по весняному небі перламутрові зорі.

Створивши культ фетиша навколо твоїх фешенебельних черевичків, літала якась невимушена реальна оповідка, захайлученого шлаком років спогаду. Березовий лісок шумів, розкидаючи довкола, маране в жовтий колір, гостроверхе листя. То вже було по літу і трембіта оповіщала про близьку зиму. О моя Мілена! Я заглядав у райдужку твоїх стільникових очей. Вони були переповнені барбарисовим смаком дюшесового відтінку. Спазм вітіюватої реальності змушував бігти вздовж довгого коридору повсякденного життя. А на поділ падали кришки здутого зі столу хліба.

На флоярі грав скрипаль. На трембіті флорист, а скрипку взяв до рук трембітяр. Все переплуталось і в мізках і в житті. Гормони вже не грали так, як на межі 16 – 18 років. І вже не варто було говорити хто я. головне, що я є! а в твоїх ногах валявся хтось інший, просячи ідентифікуватися реальним, досить дорослим коханням.

Вперше ти спробувала смак поцілунку в 13 років. То був білявий хлопчик з цікаво задертим носом з ластовинням. Ти подумала: «що то він робить язиком?». І одразу відчула якусь огиду і величезний клубок підступив до горла. Відштовхнувши його, ти на повні груди вдихнула морозяно-весняного повітря. Він закліпав очима, мов метеликовими крильцями, не розуміючи твого вчинку. Він з юнацьким напором наліг всією своєю масою на тебе і по хижацькі просто і не вимушено з його сторони, знову поцілував тебе. Цього разу все було по іншому. В той час, коли твої подруги шарілися від звичайних поглядів з боку юнаків, а поцілунок в щічку викликав такі бурні емоції, ти вже втратила дитячу цноту свого майже дорослого життя.

Навряд чи згадається той перший раз з хлопцем, який майже і не подобався тобі. Навряд чи ти будеш згадувати і ту нудоту, що підступила до горла під час дорослого «французького» поцілунку. Ти думала, що то буде по іншому, цікавіше. Але життя розпорядилось по своєму, наклавши чорну пляму цензури прямо на обличчя твоєї мрії, заклеївши рота так, що важко було дихати під бетонним наглядом згори очей з вимушеною насторогою і болючо-їдким вгвинченням в твою слабку нервову систему. А листя крутилося останнім шкільним вальсом в жовтих сарафанах з коричневою обшивкою. Березові сережки падали додолу, мараючи побілені бруківки попелястої дороги. А поміж дерев ходила осінь. Вона нещодавно повернулася з літньої відпустки. Відцвітала остання троянда мого байхового кохання, подекуди побита памороззю синювато-срібного осіннього візерунку.

О, моя Мілена! Тобі тоді було вже 14. тебе закрутило в гормональний вир і зовсім не по весняному ти закохалася одразу в трьох (чи чотирьох). Не знаю, чи був я в тому числі, чи просто так, проходив мимо, але чомусь мені здалося, що тих декілька днів, проведених разом, було достатньо, щоб дати зрозуміти, що ти відчуваєш до мене. Пам’ятаю, щось смикалось, зригалось в середині, хотілося промовити слова, які нікому не потрібні у повсякденному, засмоленому темними ночами, в догори ногами перевернутому життеобразному світі. Десь там я ще жив. Плекав мрію про слізне відлюдькувате дитинство в маленькому дитячому садочку, де воно й до сьогодні бродить по засніжених березовими сережками, колись побіленими бруківками. А осінь вже майже минула. І навіть зима добігла свого непорушного льодостійкого кінця. І десь по переду сміялася нова гормональна весна зі своїм вирозакрученим остепенілим коханням. Тобі було давно вже не 13 і не 14. а вже, мабуть, 15 чи 16. І оркестр у виконанні трьох грав якусь класичну мелодію. Ти сиділа на колінах у якогось хлопця, чорнявого, з симпатичним обличчям. Це вже було так награно, що кожен раз беручи його за руку, тремтячи всім своїм єством, коли по тілу пробігали електричні мурашки, а в очах виднілись різнокольорові кола, ти була просто на далекій відстані, там, де, сіючи свої мрії по незайманих рівнинах, ти поливала їх сонцем, дощем, досконалими планами свого перекинутого, відчайдушно зламаного морозами на перехресті зим і весен трояндового життя. А він був впевнений, що то все насправді… Ти ж лише мстилась комусь за зраджене, чи радше, не подароване кохання. Ти взагалі не виглядала так, як виглядають дівчатка в твоєму віці. Ти була дорослішою і це лякало в мені спокій.

А літа змінювали весни, літній колаж змінювався осіннім, а потім і він присипався зимою.

Тобі вже було 19 (мабуть) тим паче ти так виглядала. О, Мілено! Пройшли роки, а я й досі тримаю між сторінок книжок засушений гербарій з подарованих тобою троянд. Приходь до мене, Мілено! Я поставлю старі платівки з мелодіями оркестру у виконанні трьох. А хочеш, ми навіть напишемо музику для осіннього вальсу пожовтілих листків берези з коричневою окантовкою, для осінніх переспівів трьох: трембіти, флояри та скрипки… І ти знову повернешся спогадом до весни, до дитинства, до кохання, не посмугованого бунчуками владного життя, а омріяного, чистого, вільно-піднебесного.

О, моя Мілено! Я давно хотів стати скрипалем, але став поетом чи новелістом, цілком належачим тобі!




ГАЛИНА ГЕРАСИМЕНКО-КРАВЧЕНКО

смт. Макарів


1.

Час невпинно гортає щоденник життя,

І ховається суть у рядках кострубатих,

І під тиском важким гомінкого буття

Розтираємо фарби, вчимось малювати.
...Діаманти ряхтять в пилюзі, на шляхах,

Наче безліч зірок в чорноті піднебесся,

Що несуть через смерть в боготворчих руках

Обпікаючий плід, знову вкотре воскреслий.


...Поведе добровольців новий поводир,

Заведе у болото – не вийдеш до скону,

Та щораз беремося за голий папір

І малюємо кров’ю стражденну ікону.


2.
Так було завжди – чобітьми по душах.

Мала людинка – вічності мураль,

Яку одвічно душать – не додушать,

І що їм Блок, чи Пушкін, чи Стендаль...

Голодним шлункам не потрібні очі,

Вони шматують святості вуаль -

Це вирок долі: світлом серед ночі

Палатиме обірваний скрипаль.

Юрба лютує: ” Крові! На Голгофу!” –

Туди, де все відплачуєм сповна

Безжалісній, безсовісній епосі,

Яка бажає крові, не вина.

Роки земні спливуть на дно століття,

Намул зі слів у серці осіда,

Людці тоді чужу біду помітять,

Коли джерельна в нім загра вода.



3.
Поети закарбуються в віках,

Бо їхній дар – народжувати вічність.

Вони живуть плеядами в рядках,

Щоб обертати в казку сіру звичність.


Жерці любові творять без вимог,

Рятуючись з безвиході й нестями,

Щоб часу невблаганний епілог

Черствими не спотворився серцями.


4.
Моя ріка ще в море не ввійшла,

Вона збирає сили для розливу.

Крило збирає крапельки тепла

Для юного, пронизливого співу.


Це тільки паперовий корабель,

Ще дерево рукам не піддалося,

І ще веселий, безтурботний ельф

Танцює у тюльпановім волоссі.


Йому ще вчитись покоряти небеса,

Його душа не уявляє зовсім лиха,

Гартує тіло вранішня роса,

І сивий гном буркоче тихо-тихо:


“Душі моєї вже зів’янув цвіт,

Весняні сили осінь відібрала...”

До молодого усміхнувся світ, -

І гном заснув під сніжним покривалом.



5. На узбережжі
Тендітна, вічно юна сила

Дарує щедро первоцвіт.

А я тебе ще не зустріла

На узбережжі юних літ.

Душа нахмарилась дощами,

Заслала туга височінь –

Ну що робити з почуттями,

Яким наснилася глибінь?

Надійде час, чи вже запізно,

То де ж початок тій ріці?

Мабуть, тому і небо слізне,

Та тільки весняні співці

Собі паруються, веселі,

Голубляться серед гілля –

Їм неба неземна оселя

Справляє пишні весілля.

Тепер птахам до нас байдуже –

Усі закохані чудні –

Такі, як ми з тобою, друже,

В цій розхвильованій весні.


6.

Зібрався човен мій в дорогу,

Чека з тремтінням на приплив,

Забувши геть перестороги,

Він вітер сподівань зустрів.

Його лоскоче хвиля тихо,

Ласкаво обійма боки.

Мені з небес жадана втіха

Дарує зорі в дві руки...

Гукає місячна дорога,

На плесі хмари, наче сни,

Ведуть покоями Сварога

До незабутньої Весни.
7. Кохання

Воно приходить непомітно,

Розгойдує свічадо снів,

Як місяць, що мрійливо блисне, -

І по воді проллє свій спів.

Немов лілея сумноока

Його задумлива душа –

Зустрінеш раптом, ненароком, -

Мов наполохане лоша,

Шугне у ворушливий натовп,

В надійну схованку сумну,

І вимагатиме шукати

Бентежну квітку потайну.

Знаходити і покидати,

Щоб знову переймати мить,

Щоб їй всього себе віддати,

Розплутавши химерну сіть.

Аж доки вихопиться з шуму

Прекрасний, присмирілий кінь,

І сам, над річкою, в задумі,

Зіп’є з очей надмірну синь...

8.

Ох, поліські ліси, ви язичницькі чари

Розплескали під неба бентежним свічадом.

Карі сосни, чорниці блакитноокі,

Білокорі берези, ялини високі...

Чи ще вас лісовик береже до світання,

Чи живе ще з природою наше єднання?

9.

Вітаю таємничість лісу,

Самотні сосни, свіжий лист,

Високу, первозданну тишу,

Що так розчулює, до сліз.

Радію храмові природи,

У нім шукаю забуття,

І настанови й насолоди,

Добра і правди для життя.

10.
Хіба погано бачити зерно?

Та тільки рано розщепили атом

Охрещеним під вогняним дощем

Вже від розплати не сховати фатум.


Байдужість серце оцтом залила,

А розум – отруїла ненаситність,

Та полинова, вогняна стріла

Розверне всіх лицем у сиву вічність.


11. Настане час
Вилущується зернятко добра,

Мале, тендітне дитинча природи,

Довірливо до тебе промовля

Терпи, минай невдачі, перешкоди.


Настане час – навчишся розуміть,

Відчуєш дно, побачиш слід учинків,

Та наперед не треба говорить,

Що світ ведеться до сумних обжинків.


12.
Багато знаєш – небагато встигнеш,

Багато зробиш – мало проживеш.

Брехнею світ перейдеш мов на лижах,

Але душі уже не повернеш.


Мене ти блудословить не примушуй,

Я щиро вірю в товстий Фоліант, -

Потрібно бачити в людині душу,

А потім вже – майстерність і талант.



13.
Як гарно мерехтять ранкові роси,

Як ваблять чистотою небеса!

І тихо-тихо, мов дівчатко босе,

Ступа тендітно по землі краса.


14.
Мудрий листопад у вікні

Про журбу шепоче мені

Виє вітер – розлючений звір

Каже свистом: “ В кохання не вір”.

І душа догора, як свіча,

Закипає в сумних почуттях,

Серце крається і на очах

Вивільняється скований птах.

В нім існують, обнявшись крильми,

Віщуни: алконост і сирин

Світла радість і темна печаль

Розтинають душевний рояль.


Поет – це крайність: жарт або печаль,

Натхненний сміх, або нестерпна мука.

Конаючий розладнаний рояль,

Або незвичні гармонійні звуки.


15.

Про що шепоче груша восени,

Коли в лещатах непростої долі,

Мов тая Мавочка, очікує весни

На спопелілому, схололому престолі?
Колише стиха річка хвилі-сни,

Останній лист тріпоче на тополі...

Шепоче вітер лагідно: “Засни,

Не має наше літо більше волі...”



16.
Тріпоче лист – це осінь дощова

Уже бреде по литки у калюжах

В її слідах пожухнула трава,

Похмурий погляд стомлено-байдужий.


Чомусь початок і чомусь кінець –

Струмує часу невблаганна річка.

Вогні багряні сходять нанівець

Пелюсткою вмираючої свічки.


17. Перший сніг
...І випав сніг, неначе біле пір’я,

Залишене на згадку про птахів…
Уранці вийшла з хати,

І не впізнала світу! –

А де ж подівся жовтий,

Ласкавий дим беріз?

На білім полі снігу

Чорніють пальці віття,

Холодний пух з розбігу

Вкрива їх краплі сліз.

Ворушаться сніжинки,

Неначе біле пір’я

Зіщулилася хата,

Перекосився хлів...

Залишили подвір’я

Ключі птахів крилато,

Лиш пір’я килимами

На згадку про птахів.



18.Зимова казка
Рано-вранці, ще при зорях, в небесах

Крильми плескав понад світом білий птах.

Сипав щедро снігом – пухом на дахи,

Заколисував натомлені луги.


Приголублював заморені ліси,

Що просвічувались в мареві краси,

І гасив у небі спалах зір

Понад ковдрою таких далеких гір.


Заспокоював спустошені поля, -

Одягались в біле небо і земля...

І так блідо місяць прокладав

Ранку шлях з пітьми нічних заграв.


19.Димитрію Ростовському
Руїна двадцять першого століття

Шукає сил піднятися з колін,

Щоб відродитись в дусі і розцвісти,

Піднятися до предківських вершин.


Допоможи, премудрий Златоусте,

Відбудувати віри світлий храм,

Зневіру зруйнувати в душах – пустках

Допоможи, Святителю, всім нам!


Допоможи молитвою і вчинком

Злетіти із потреб суєтних тіл,

Ланів духовних на сумних обжинках.

Дай сили змаху обгорілих крил.



20.Україно моя

Україно моя, моя люба країно,

Не забуду тебе навіть я уві сні.

Ти зростила нас, рідна, о Мати єдина,

Ти піснями чаруєш усі наші дні.

Вчиш цінити життя і по полю ступати,

Де жита золоті, і небес голоси.

Ти зігрієш, як сонце, й приголубиш, як мати,

І дивуєш щомиті суцвіттям краси.
***

… Эти сильные плечи,

Беззащитные руки

В необыденный вечер

Отгоняли разлуку.

Старый дом в переулке,

И сирень у забора –

Там впервые встречались

Два блуждающих взора.

Мягкий волос волною,

Поцелуи без счета,

Ветер пел за спиною

О полночном полете.

Грели алые розы,

Чуть мерцали бокалы,

Превращая их слезы

В кубок горькой печали.

… Лишь увядшая роза

Дотлевает в конверте.

Разгулялись морозы,

Как голодные черти.

Дважды чуду не сбыться.

В прошлом – горечь страданий.

Но нет силы укрыться

Им от воспоминаний.

… Не жалейте же сердца

На живые порывы –

И тогда не придется

Вам стоять над обрывом!
ДІАЛОГ

Хай же Любов оживляє серця!

Чисте натхнення оновлює душі

Щирі, по вінця, ідуть до вінця.

Досить топтатися – зрушуй!

Днесь розчиняється Брама Дощів,

Сонце стає на побиті коліна.

Чом раптом вигляд твій так задощів?

Вийди із кола, людино!

Пий! нескоріма жага пізнання.

Їж! Та не стерво – незаймане тіло.

Йди! та не колами й не навмання,

Не зволікаючи, сміло!

Мить розцвітає і гасне щодня.

Чом же у тебе неширості маска?

Істина ж – Світло, Любов, а знання –

Казка.

Вся гіркота – у надмір’ї смаку,



Сіль – не солодка, а рани лікує.

Ніщий у Дусі в пилу на шляху

Чує.

Ти розчиняєш замріяну вись –



Я розчиняю занедбані душі.

Час твій надходить, прошу, роздягнись –

Нуж-бо!

Страх – перепона для щирих мостів.



Вже проминула повчальна поразка.

Серденько, вивільни схований спів,

Вийде, буль ласка.

Ось і розкрилась бутоном живим,

Радість цвіте на щасливому личку.

Прошу у коло поважних братів,

Люба сестричко. (22.08.05.)

***


Вузенька стежка, що прослалась здавна,

Торована у невідомий світ,

Яка ж через роки ти первозданна!

І – злітна смуга, й мій дитячий слід.


Будяк сухий понад вологим шляхом

Від росяної першої сльози,

Де ще непевним, боязливим змахом

Хитнула доля міцні терези.


Запекла крівця на стерні іржавій.

Та тільки й думки, щоб за небокрай,

Де б лебідь силу крил своїх розправив.

Тоді вже зась! – А сробуй-но, піймай!


У піднебесся – щастя перевесла,

Назбирані по світу між людей,

Розкрилитись – і нести, нести, нести

Крізь хвилі часу струм Твоїх ідей!


Засіявши ген аж до небокраю

Добірним зерном душ заспраглих пил –

Відчути сонцеранок – справжнім раєм,

Змахнувши поту із лиця солодку сіль.


ОКСАНА МІЩЕНКО

смт. Макарів



След
Безмятежность – удушье.

Хочешь слушать, так слушай

Плоть свою.
Среди мнимо живущих

Будешь мнимо идущим

Не в строю.
Разрывая все связи

Между миром и миром

Что в тебе,
Ты плетёшься по грязи

За незримым кумиром

На петле.
Твоя кровь бескорыстна,

Ты бесплоден с рожденья,

С малых лет.
Ты балуешься жизнью

И несёшь разрушенья –

Вот твой след.

***


Это душа. Её нет.

Она задохнулась в закатанной банке.

Её закатали конечно по пьянке.

Это душа видит свет.


Это вода. Она - лёд.

Она замерзает на дне океана.

Она заживляет кровавые раны.

Это вода живёт.


Это любовь. Она - мох.

На ней залежалось немало изгоев.

Она умудрялась решать всё без боя.

Это любовь – это Бог.

***

Закружишь голову – оставишь контур жизни



и будешь думать, что ты - сильный человек.

А хочешь…

посмотреть в свои глаза, когда они совсем

повисли


на кончиках твоих уставших век?

А помнишь то, что знало твоё тело,

когда ты был великим богом снов?

А знаешь, что ты мог и что ты делал

тогда, когда ты был ещё здоров?..
ЄВГЕНІЯ ГОДЕНКОВА

смт. Макарів


ЖИЗНЬ КАК КОФЕ

Новелла

Предисловие


Дорогие читатели, хочу подарить вам эту историю.

История самая обычная. Сценарии «наших жизней» ведь давно уже написаны Там, выше… А мы, люди, лишь импровизируем…

Что, как и почему случилось? Просто так случилось! Жизнь ведь – странная штука…

Грусть… Она всегда присутствует в наших сердцах, как бы хорошо ни было. Гораздо труднее найти сластинку, когда тебе горько…
Прожитый день не радует.

Жизнь шоколадом не балует.

Горькая ложь иль сладкая правда? Не суть…

Подлость и зависть, предательство –

Жизни простой издевательство.

Замкнутый круг никогда не укажет нам путь…
У каждого человека есть своя судьба.

На этапах жизни появляются амбиции и желания. Поступки…

Часто они могут не совпадать с линиями на ладонях.

Когда это случается, когда мы идем на поводу у своих желаний и требований, когда мы не умеем ждать… Именно тогда возникают странные ситуации, несостыковки и прочее... Такие моменты мы называем «несчастьем» или «не судьбой».

А что же такое «судьба» тогда?

Судьба – это что-то противоположное…

Не хочется делать неправильные выводы… Но получается, что нужно сидеть и ждать «с моря погоды» в своей боязни сделать ошибку… Ждать своей «судьбы»… Но под лежачий камень вода не течет…
Да, у каждого своя судьба…

Одни ждут и надеются всю жизнь.

Другие в постоянной спешке что-то решают, делают, обжигаются, устают, и вновь делают – и обжигаются, но все же живут.

И те, и другие делают жизнь. Свою жизнь. А иногда и чужую жизнь. А еще бывает одно «иногда», когда не дают кому-то жизни…

Хуже всего, когда ты следуешь жизненным правилам, идешь строго по своему плану, а потом можешь просто «не вписаться в поворот судьбы», как сказал Б.Ю.Крутиер. Знать бы верный маршрут…
Эта история одних людей в одной жизни, а точнее, как несколько жизней переплелись… И, может быть, случайно, стали одной. Судьба или «не» судьба…

Жизни, люди, судьбы и… кофе…

*Диалог*
Ну, вот и все!

Лишь кофе чашка…

Слегка помятая рубашка…

Ну вот и все!

Мы смотрим в никуда…
Мы все забудем?

Не грусти.

Ну, вот и все!

Пора? Прости…
Ну вот и все!
А ты боялась…

И ничего не поменялось…

- Ну вот и все!…




1*

Наше время. Англия. Старое кафе в центре города. Утро.

  • Я выстрелю! – сказала женщина, дрожащими руками сжимая пистолет.

Они были вдвоем – она и он. Она старше его. Она, взрослая опытная женщина, словно маленькая девочка, испугано смотрела на него. Посетителей не было. Запах кофе, как и всегда, доносился в каждую квартиру этого района. Но посетителей не было. Их уже давно не было…

  • Ты не сможешь этого сделать! – с насмешкою сказал он.

  • Еще шаг!… Я смогу! – она плакала.

  • Но почему ты так не хочешь это сделать? Это же хорошие деньги!

  • Это моя жизнь!…

  • Какая жизнь? – они кричали друг на друга.

  • Ты никогда этого не поймешь… - она зарыдала.

  • Подписывай! – закричал он еще громче.

  • Нет… - она присела на пол, спиной съехав по стенке.

  • Я сказал тебе!

  • Не подходи ко мне!

  • Но я ведь люблю тебя, милая! – сменил он тон.

  • Я уже ничему не верю…

  • Любимая, я в последний раз прошу тебя: подпиши эти бумаги!

  • Нет!

  • Ну, как знаешь…

  • Что ты собираешься делать? – испугано спросила она.

  • Ничего особенного для меня, - мягко сказал он ей, направляясь к бар-стойке, где стоял старинный сервиз.

  • Что ты собрался делать? – испугано вытирала она слезы.

  • То, что нужно было сделать давно! – закричал он и резко обернулся.

Одной секунды хватило ему, что бы махнуть рукой и сбросить сервиз на пол. Второй секунды хватило ей, чтобы нажать на курок пистолета – и выстрелить… Это получилось больше случайно, от неожиданности, нежели от чего-то другого… Он упал. Упал рядом с сервизом. Кровь брызнула красным. Такого цвета она раньше не видела.

  • Как ты могла?… - на последнем выдохе сказал он.

  • … я… - она подбежала к нему и упала на колени рядом, - милый, я не хотела…я… я… ты шутишь! Не играй так со мной! Милый! Милый! – она закричала, обняла его, потом опустила голову к себе на колени – и горько заплакала.

Спустя несколько минут, она пришла в себя. Теперь никто ни о чем ее не просил. Он лежал рядом, недвижимый, бездыханный, ее любимый. И это сделала она… Та, которая любила его больше жизни. Больше той жизни, которую получила в подарок… Любила его, как кофе…
2*

Эта история началась очень давно, еще с рождения.

Маленькая девочка росла в обычной советской семье. В семье со своими скандалами, со своими разборками, со своим счастьем… Было все – и хорошее, и плохое. Школа, друзья, вечерние прогулки, из-за которых потом долго ругали. Но это было... Постепенно стирались иголки на ежовых рукавицах воспитателей – так она взрослела. В школе была большая любовь, которая закончилась изменой любимого, на всю жизнь оставив огромное разочарование. Потом было училище, которое находилось ближе к дому, а по сей причине дочку туда и «поступили». Но что может дать та профессия, к которой не лежит душа? Было второе училище. Она училась петь, но денег на дальнейшее обучение не хватало – бросила. Нужно было зарабатывать деньги…

Что-то как-то и с любовью не складывалось больше… Ее часто посещали мысли уехать. Уехать навсегда, подальше. Бросить родителей не составляло большого труда, поскольку все давно занимались только своими делами – отец много пил со своими дружками, а мать решала вопросы с любовником. Нет, ее, дочь, конечно же любили…

Рядом был маленький скверик. Катя часто прогуливалась там. Как-то раз она встретила знакомых ребят, они возвращались из лесу. У них была гитара. Они весело общались, дошло и до песен. Они настолько хорошо пели, что люди стали бросать им деньги за это. Все это воспринималось в шутку, а поздно вечером по подсчетам оказалось, что такая шутка принесла довольно крупную сумму.

И так шутка превратилась в неофициальную работу, после которой они заходили в маленькое кафе за углом, и пили кофе с разными вкусностями.


3*

В один прекрасный день она ушла рано утром из дома. Зашла в кафе на кофе. Там совершенно не было посетителей. Она сидела тихонько за столиком и думала о своей жизни, о будущем. Что же ждет дальше…

Радости в этих мыслях было мало. Она вертела чашку вокруг своей оси – и смотрела, как остывает кофе…

Скрипнула дверь, зазвенел дверной колокольчик, вошел какой-то человек, взял кофе, сел за столик напротив – а она все так же вертела чашку. Ей хотелось плакать, она едва сдерживала слезы. Он читал утреннюю газету. Она по-прежнему думала о своем, не замечая никого вокруг. Он изредка поглядывал на нее. Потом это «изредка» превратилось в наблюдение. Мужчина не мог оторвать взгляд. Он поражался ее красоте. Нет, не внешней… Он был восхищен красотой задумчивости девушки. Ее унылость никак не портила ее. Он увидел в ней картину, образ… Но не стал мешать. Он просто наслаждался этим видом. Мужчина был старше ее лет на двадцать, а может, и на тридцать. Внешний вид ни о чем не говорил. Разве что нетипичный стиль одежды (плащ, шляпа) как-то выдавал его. Странно это для нашего народа. А еще - излишняя опрятность.

Появились люди – развеяли тишину. Она встала, расплатилась – и ушла. Он поспешил следом за ней. Катя направлялась в парк. Она не хотела петь сегодня. Она просто села на скамейке, поджав под себя и обняв ноги. Она так же думала… Он присел на скамейке рядом. Он просто сидел и молчал. Прилетел голубь. Мужчина достал семечки из кармана и бросил несколько зерен на асфальт. Прилетела еще парочка. Они все задорно клевали брошенную им еду. Повевал ветер,

играя осенними листьями. Она наблюдала за голубями. Все это отвлекло ее от грустных мыслей. Голуби, наевшись, стали играться: они забавно ворковали и ходили друг за дружкой. Она улыбнулась. Он – тоже. Спустя мгновенье они уже хохотали вместе. Он радостно качал головой, мол «вот дают…», а она улыбалась, совершенно забыв о своих проблемах.



  • Почему люди не птицы? – сказала она ему.

  • What? I don’t understand you… - ответил он.

  • А, вы не наш! Тогда все ясно… - разочаровалась она, - наши редко могут покормить в парке голубей, слишком уж все обозленные…

  • Не-эт, я нэмножко понимая… - оправдывался он.

  • Заметно, что не-эмножко… - подшутила она.

  • Hello! My name is Jon! – решил он познакомиться и протянул руку.

  • Катя! – кивнула она, но не ответила на рукопожатие.

  • Я – гост.

  • Что, простите?

  • Я приехать к вам в гост.

  • Вам гостиница нужна?

  • Не-эт! – рассмеялся он, - я уже. Я приехать к Вам, - показал он сначала на себя, а потом на нее.

  • Ко мне? – удивилась она.

  • Yes!

  • Теперь я не understand!

  • Вы не понимать меня?

  • Нет, мы не понимать! Совершенно, причем…

  • Я увидеть, нет, увидел вас там, - показал он в сторону кафе, - вы очень wonderful girl.

  • Спасибо… - улыбнулась она.

  • Я знать, почему я приехал сюда… - продолжал он.

  • Да? – она заинтересовалась.

  • Yes. Вы моя muse!

  • Это как? Я не понимаю!

  • Muse! Muse!

  • Что за мус?

  • No! No! Как это у вас?… вы моя му-са.

  • Муза? – удивилась она, - и что дальше?

  • I am… - начал он, но подбежали ее друзья, и в общем шуме потерялась суть разговора.

Они устроили распевку, а затем начался привычный концерт. Англичанин слушал, улыбался – ему нравилось. А в это время Катя думала, что все это означает: «Муза! Тоже мне дурочку нашел. Я ведь – не игрушка, и, как ни странно, не красотка какая-нибудь... Пусть ищет себе развлечения в платных валютных услугах! А что, если это мое будущее?… Хотя нет, какое будущее! Он же мне не то что в отцы годится, а вообще…»

Концерт окончился, он ждал ее. Она с друзьями все шутила, смеялась. Делала вид, что не замечает его. Они все вместе собрались уходить. Он ждал ее… Он позвал ее. Она сделала вид, что не слышит. Он пошел следом. Толпа смеялась. Он шел за ними. Рядом проезжала маршрутка – все забежали туда, а она осталась. Осталась, потому что жила рядом, и никуда ехать ей не нужно было.



  • Все, давай!

  • Пока!

  • Пока!

  • До завтра!

  • До завтра! – они все попрощались, двери закрылись, машина уехала. Она осталась одна. Ей стало страшно, ведь темно на улице. Она поспешно направилась домой.

  • Катья! – позвал он ее, она не отозвалась. - Катя! Wait! Please!

  • Мне некогда! – закричала она и побежала к дому. Он не стал бежать за ней.

  • Вы будете tomorrow? – бросил он ей вслед.

  • Ага!

  • Я буду ждать вас, Катья! Я буду ждать, - сказал он, поворачивая в сторону дороги, где уже давно ждала его сопровождающая машина…


4*

На следующий день он пришел в кафе рано утром. Принес розу. Он ждал ее все утро. Он попросил принести вазу и воды, потому как роза уже не выдерживала. А он выдерживал – и ждал. Ее все не было. Его английской выдержке можно было только позавидовать. Заходили разные люди – он растеряно искал ее глазами. Он ждал. Джон просидел там до обеда. Ее не было. Впрочем, почему она должна была прийти? Она редко заходила туда по утрам, скорее ближе к вечеру или в обед. Все зависело от того, когда они встречались с друзьями. А вчера? Она ничего ему не обещала… Ее «ага» означало, что завтра она, разумеется, будет в парке. Он не дождался ее. Роза так и осталась на столе в вазе. Он был разочарован. Где-то через полчаса после его ухода появилась Катя. Она почему-то сразу заметила высокую алую розу за тем столиком, за которым сидела вчера, а впрочем, и всегда.



  • Какой красивый цветок! – сказала она официантке, - Что это вы стиль решили менять в кафе?

  • Если бы!… - вздохнула та. - Это какой-то немец принес. Ждал, ждал кого-то. Девушку, наверное. Или женщину – не молодой он уже.

  • А с чего ты взяла, что он немец?

  • Неразборчиво как-то говорил.

  • Так, может, у него проблемы с дикцией!

  • Нет, не наш он.

  • А может не немец?

  • Да все они немцы, раз с нашими воевали!… - ответила всезнающая официантка.

  • Понятно, - улыбнулась Катя, - можно мне «как всегда»?

  • Конечно! Кофе сейчас будет.

  • А скажи, он такой… в шляпе, да?

  • Да, было у него что-то на голове…

  • Ох уж эти немцы… - улыбнулась она.

Катя сразу же поняла, что за немец приходил. «День сегодня был хороший. Приятно ощущать, что ты хоть кому-то не безразлична. Пускай и «немцу». Почему же немец? Ведь – англичанин (все это вызывало улыбку)… Давно мне никто цветов не дарил, только Митька… Ох, и глупая тогда была… Любовь-морковь. А спать нужно было с Риткой… Почему бы и нет… Да ну его!».

В парке вечером англичанина не было. Хотя в Катькиной симпатичной головке уже успело мелькнуть несколько мыслишек по поводу него. «Обиделся, наверное» - подумала она.

Ночью тяжело было уснуть – нет, не от мыслей об очаровательном Englishman-e, совсем нет. Просто вечером было выпито слишком много кофе. Уснуть было трудно, практически, невозможно. В итоге, эти, выше упомянутые, мысли все-таки залезли ей в голову.

«А почему бы и нет? Пусть он старый! Ну, не старый, а старше. Зато с опытом. А если просто поиграться? Тогда не надо! А если – нет? Бр… Пора спать.»


5*

Утром ситуация повторилась. Он принес розу. Ждал. Не дождался.

Она пришла поздно вечером в кафе. Опять увидела розу. Розу белого цвета. Улыбнулась.


  • Видишь, какой этот немец ненормальный, - возразила официантка.

  • Вижу! – улыбнулась Катька, - ну, надо же…

Не смотря на все это, в парк он не приходил. Видимо не понял, что чаще ее именно там можно встретить.

Катя думала он нем. Много думала. Может, в чем-то она себя и переборола. Но не могла встретиться с ним из-за несовпадения времени.

На следующий день она прихорошилась – и с утра пораньше отправилась в кафе. Ждала его. Он не пришел. Она удивилась. Потом расстроилась. Потом разозлилась. А потом ушла…

«Как так можно? - думала она в ярости, - я пришла, жду! А он! Вот, английский немец! Бр!»

После концерта они все вместе с ребятами зашли в кафе. За тем же столиком стояла желтая роза. Катя засверкала от радости. Никто из ее окружения ничего не заметил, но она сияла…

Позже она подошла к официантке и попросила передать записку странному немцу: «Я буду ждать вас вечером в парке. Катя».



  • Ты чего, Катька? – удивилась та.

  • Ничего, просто хочу пару слов ему сказать, - оправдывалась Катя.

  • Зачем? Он же все равно ничего не поймет…

  • Что нужно, поймет…

  • Ладно, как скажешь…
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка