Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна Вихователю групи продовженого дня Схвалено радою методичного кабінету



Сторінка4/6
Дата конвертації08.03.2016
Розмір1.04 Mb.
1   2   3   4   5   6

Учень

Бо рідний край – це наша Батьківщина,

Найкраща в світі дорога земля.

Для нас вона, як матінка – єдина,

ЇЇ ліси, озера і поля.

Учень

Степи і гори, ріки і долини

Відчути прагнуть теплоту долонь...

Я все віддам для блага України –

Тепло душі і серденька вогонь!

ІІІ. Ознайомлення з новим матеріалом



Слово вчителя

  • Діти, ви вже знаєте, що мир на нашій рідній землі був не завжди. Сьогодні ви дізнаєтеся про важкі часи в історії нашої Батьківщини.

  • Щороку 9 Травня ми відзначаємо День Перемоги. Дорогою ціною заплатив наш народ за участь у найстрашнішій за всю світову історію війни1941-1945р.р. Не зникнуть з пам’яті людської, не підуть у забуття подвиг і велика трагедія нашого народу - його битва, його перемога над фашистами.

Ми радіємо сонцю, життю, чистому небу. Ми ніколи не забуваємо про мільйони синів та дочок нашої Вітчизни, яким не довелося дожити до наших днів, до світлого Дня Перемоги, до завершення Великої Вітчизняної війни, що розпочалася 1941 року, коли на нашу країну без попередження напав ворог, який хотів знищити нашу країну, наш народ. Тому саме цього дня – 9 Травня, у День Перемоги, ми згадуємо тих, хто поліг у боях, хто віддав своє життя заради щастя інших, для нашого щастя та мирного неба над головою. Ушановуємо ветеранів, дякуємо за їх мужній подвиг.

Учень

Ветерани! Скільки горя впало на ваше покоління! Кожен втрачати бойових товаришів не хотів, Тисяча чотириста вісімнадцять героїчних днів.



Вихователь. Так, діти, дуже довго тривала ця війна. Сьогоднішня година спілкування – це маленька часточка великої данини пошани полеглим заради нас.

Діти, згадаймо про те, як український народ визволив наш рідний край від німецько-фашистських загарбників.

Виступ ветерана, який визволяв рідний край.

Учень. Зараз Велика Вітчизняна війна відійшла у далеку давнину. Ми наші батьки знаємо її з книжок та кінофільмів. Нам не довелося чути, як вибухають бомби, як гуркотять гармати, не даючи заснути вночі. Але коли сьогодні читаєш про ці страшні події, то розумієш, яку високу ціну заплатив народ за спокій, яких страшних втрат заплатив.

Фашисти мали намір знищити весь наш народ, але їх планам здійснитися не судилося. Усі піднялися на захист країни. Декілька мільйонів українців відділи своє життя за свободу і незалежність нашої Батьківщини. Хіба ми можемо про це забути? Тому і стоять вічні солдати з граніту. Людство повинне пам’ятати тих, хто захистив нас найдорожчою ціною – ціною власного життя. На честь безсмертних назвали вулиці, площі, обеліски, братські могили.

Щороку в день Перемоги до них нібито стікається людська доброта, біль та гірка пам’ять. Свято Перемоги з присмаком сліз. Це свято щорічно відгукується з болем у серці, адже немає, мабуть, такої сім’ї, яка б не втратила у тому страшному пеклі близьку людину.

Учень

Їх прийняла війна, лишивши списки,

Загиблих в праведнім бою,

Застигли в тузі обеліски,

В гранітнім каміннім строю.

Учитель. Так, діти, дорогою ціною заплатив наш народ за участь у найстрашнішій за всю світову історію війни, не можна забути тих, хто поліг у боях, хто віддав своє життя заради щастя інших, за мирне, чисте небо над головою кожного з нас.

Ці пам’ятники, які ви зараз бачите, - це знаки увічнення солдатської слави. Золотом сяють на мармурі імена загиблих воїнів. Вони були такими самими хлопчиками, дівчатами, як і теперішні учні, а еоли над країною нависли тяжкі воєнні хмари, не пошкодували своє життя, стали на захист миру на нашій рідній землі. Ці пам’ятники закликають нас пам’ятати цих героїв, стояти на захисті миру та злагоди.

ІV. Підсумок заходу

1.Бесіда


- Подивіться на ці малюнки, діти! Вони також закликають всіх нас: «Хай завжди буде мир!»

- Діти, чому зображено саме білого голуба? (Білий голуб-це символ миру на Землі.) Я вважаю, що кожен із нас не хотів би, щоб на нашій землі, нашій планеті була коли-небудь війна. Так чи ні? (Так).

Ви хотіли б, щоб завжди над нами було чисте блакитне мирне небо, щоб завжди панував мир на Землі? (Так)

- Тоді пропоную на знак того, що ми завжди боротимемося за мир, що ніколи не забуватимемо тих страшних подій, про які ви сьогодні почули, прикріпити цих символічних білих голубів до зображення нашої планети на дошці.

Нехай ці чарівні голуби оберігають нас від усякого лиха, від війни. (Діти по черзі підходять до дошки і прикріплюють голубів до зображення планети або мапи України.)

2. Бесіда з ветеранами, запрошеними на годину спілкування

Учитель. Ось і добігла кінця наша година пам’яті. Наостанок хочу прочитати вам, діти, такі слова. Запам’ятайте їх та несіть через все життя!

Людське безсмертя з роду і до роду

Увись росте корінням родоводу.

І тільки той, у кого серце чуле,

Хто знає, береже минуле,

Хто вміє шанувать сучасне,-

Лиш той майбутнє вивершить прекрасне.


Краєзнавча розповідь

до 70-річчя визволення Черкащини

від німецько-фашистських загарбників
Черкащина займає 3 відсотки території України, але тут відбулися події, в яких проявився найвищий національний характер українського народу – стійкість, мужність, самопожертва в ім’я визволення рідної землі від фашистів. У радянській історіографії перший період Великої Вітчиз­няної війни висвітлювався здебільшого в негативному плані.

Зрозуміло, що і таке було. Та було й інше. Була величезна сила народного опору чужинцям, причому з першої години війни. Мільйони людей, у яких ще ятрились рубці від насильницької ко­лективізації об’єдналися в спільному горі, за винятком мізер­ної кількості запроданців, і повели безкомпромісну боротьбу з фашизмом.

Напружені кровопролитні бої на землях Черкащини – форсування Дніпра, визволення Черкас, Канева, Звенигородки, Умані, Корсунь-Шевченківська битва – стали складовою частиною бойової операції по визволенню України.

В ніч з 18 на 19 вересня 1943 р. Кононівка і Білоусівка першими з поміж міст і сіл сьогоднішньої Черкащини виявилися на шляху доблесних визволителів.

“…Уже не перший день багряніли на горизонті пожари, чулася далека канонада. Але ось могутній «переспів» гармат зовсім наблизився, І всі чекали, коли в село ввійдуть наші”

“… Тієї ночі ніхто не спав. Кожному хотілося швидше глянути в дорогі обличчя. І сльози радості стояли в очах людей, згорьованих усім пережитим” (О.Григоров).

До кінця вересня 1943 р. було звільнено від фашистів Драбів, Золотоношу, Чорнобай.

У зведенні радінформбюро на той день було сказано:

“… на Київському напрямку наші військf зайняли 180 населених пунктів”

Ще не оговтавшись після нищівної поразки на Курській дузі, Гітлер поспішив заявити, що: “… швидше Дніпро потече вверх, ніж радянські війська здолають їх”, тобто, Червона Армія нізащо не ступить на правий берег Дніпра, де утворено потужну лінію німецької оборони під умовною назвою “Східний вал”,

Першими форсували Дніпро в районі села Григорівки під Каневом.

Ось і гора, де за “Заповітом” поховали Тараса Шев­ченка. Сходи ведуть наверх. Нескінченний людський по­тік витоптав їх. За роки окупації вони заросли бур'яном. Постать людини, що задумливо зробила крок уперед, ви­соко піднята над горою. Широкий Дніпро привільно виг­нувся біля підніжжя гори. Все це — і Дніпро, і гора, і брон­зовий Тарас — гармонійно зливаються у могутній образ привілля і сили.

Фашисти не зруйнували могилу. Вони осквернили її. Коли фронт наблизився впритул до Дніпра і наші частини зайняли позиції на протилежному боці ріки, вони затіяли одну з наймерзенніших провокацій: вирили на горбах, cyсідніх з тим, де спочиває прах Шевченка, окопи і дзоти, а за Чернечою горою розташували свої батареї, які з закри­тих позицій, через гору, били по наших військах. Розраху­нок був простий: викликати вогонь у відповідь й застави­ти нас самих зруйнувати могилу.

Щоденно, зранку, батареї починали обстріл. Вони били з впертістю й настирливістю. Ворожий артилерійський спостерігач, зовсім не маскуючись, сідав з телефоном у вікні музею, з якого всі наші підходи до Дніпра було видно десятка на півтора кілометрів, і коригував стрільбу.

Декілька днів фашисти таким чином випробовували на­ше терпіння, проте ні один снаряд наших військ не впав на Чернечу го­ру, зате артилеристи, точно визначивши звукометричними приладами місце перебування батареї по той бік гори, за один концентрований наліт навісним вогнем дощенту рознесли німецькі гармати. Таким чином могила була збережена.

“Долиною смерті” називали потім солдати той клапоть правого берега під Каневом. Так виник знаменитий букринський плацдарм.

23 вересня 1943 р. було звільнено від фашистів Золотоношу. Через кілька днів після Золотоноші, а саме, 27 вересня 1943 р., було визволено Чорнобай.

Жорстокі бої розгорнулися за місто Черкаси. Надаючи місту великого значення, фашисти перетворили його в потужний укріплений район і підготували його до кругової оборони. 30 днів у надзвичайно складних погодних умовах йшла виснажлива битва за місто.

14 грудня 1943 року його було звільнено.

В тій запеклій борні

Не злічити звитяг.

І стають юнаки

Під овіяний стяг

І доноситься клекіт

до юних Черкас –

То грудневе світання

відлунює в нас. ( Микола Негода)


Наприкінці січня було повністю звільнено великий промисловий і залізничний центр Черкащини – Смілу. Більше двох із половиною років над містом на Тясмині висів чорний фашистський морок. Але мешканці міста чинили героїчний опір німецькій навалі. На те, щоб дійти до Сміли з Черкас (а це по прямій не більше 30 км), нашим військам знадобилося рівно 45 днів.

“Німці, не жаліючи ні сил, ні техніки, неодноразово намагалися відкинути наші війська від Сміли. Та все було даремно. Вдалий фланговий удар, нанесений нашими частинами південно-західніше міста,вирішив його долю. Наші частини після запеклих вуличних боїв повністю оволоділи Смілою!”, - так писав про це Борис Полєвой, на той час військовий кореспондент,

Великі воєнні події на території Черкаської області розвернулися на початку 1944 р. У загальній лінії наших фронтів на Правобережній Україні утворився ворожий виступ із територією в кілька тисяч квадратних кілометрів. Цей виступ стримував дальший наступ наших військ.

Ставка наказала командуючим військами Н.В.Ватутіну й І.С.Конєву знищити Корсунь-Шевченківське угрупування ворога. Корсунь-Шевченківська битва — одна з видатних операцій по оточенню та знищенню великого угруповання противника.

24 січня — 17 лютого 1944 р. війська 1-го та 2-го Українських фронтів провели наступальну операцію в районі міста Корсунь-Шевченківський. Прорвавши оборону противника, війська з'єдналися 28 січня в районі Звенигородки і таким чином завершили оточення великого угруповання 10 дивізій і однієї бригади.

Щоб уникнути зайвого кровопролиття, радянське командування послало в село Шендерівку парламентерів з ультиматумом про капітуляцію. Однак гітлерівці відхилили ультиматум. Бої спалахнули з новою силою. У період Корсунь-Шевченківської операції сотні й тисячі селян підносили за страшного бездоріжжя боєприпаси на передову. Світ не бачив такого немислимого напруження та жертовності.

Весь день 17 лютого точився жорстокий бій, який тривав до полудня. А потім враз стихла стрілянина й фашисти почали здаватися в полон. Невелике поле бою було завалене трупами гітлерівців, понівеченою технікою. Ворожі війська були розбиті. Ця битва завершилася поразкою німецько-фашистських окупантів. Шевченківський край було звільнено від загарбників.



Ворожі втрати Корсунь-Шевченківської битви такі: 55 тис. убитих і поранених, 18 тис. полонених, велика кількість техніки й боєприпасів. 18 лютого 1944 р. Москва салютувала двадцятьма артилерійськими залпами на честь нової знаменної перемоги наших військ. На місцях боїв Корсунь-Шевченківської битви – пам’ятні знаки меморіалу. На братських могилах – монументи, квіти, вінки. Скарбницею народної пам’яті про подвиг наших воїнів став музей історії Корсунь-Шевченківської битви.

За відзнаку в боях 23 частини та з’єднання Червоної Армії були удостоєні почесного найменування “Корсунських”, 6 – почесного найменування “Звенигородських”, 14 нагороджені орденом Червоного прапора, 7 – орденом Богдана Хмельницького. Серед воїнів 102 учасники боїв удостоєні звання Героїв Радянського Союзу, понад 16 000 бійців і командирів нагороджені орденами і медалями.

Продовженням Корсунь-Шевченківської битви стала Умансько-Ботошанська операція 2-го Українського фронту, яка давала можливість визволення всього півдня країни від гітлерівських окупантів. Першим етапом операції була ліквідація умансько-христинівського угруповання. В результаті бойових дій радянські війська заглибились на 45 км. Долаючи непролазну грязюку, виносячи на руках гармати й боєприпаси, наші воїни нестримно рухались вперед. Уманські шляхи в умовах цілковитого бездоріжжя стали могильником для німецької техніки і важкого озброєння. Прорвавши лінію німецької оборони частини 2-ї танкової армії спільно із стрілецькими і артилерійськими впритул підійшли до Умані і зав’язали бої за її визволення, а 10 березня Умань перейшла в руки радянських військ.

Рух опору фашистам у наших краях був одним із найвідчутніших для ворога. Значних втрат гітлерівцям нанесли підпільні групи й організації у містах та інших населених пунктах. За масштабами, політичними і військовими, всенародна боротьба в тилу ворога стала важливим військово-політичним фактором в розгромі фашизму.

На території нинішньої Черкаської області діяли 24 парти­занські загони, в яких налічувалося близько 15 тисяч партизан. На­родні месники Черкащини пустили під укіс 72 німецьких ешелони, висадили в повітря 56 мостів, знищили 664 автомашини.

На Черкащині значну бойову діяльність проводили партизан­ські загони під командуванням Ф.Савченка, С.Пальохи, П.Дубового, А.Куценка, Ф.Щедрова, К.Колодченка, Д.Горячого, М.Соболева, Г.Іващенка, П.Марущака та інших. У партизанському русі виявилась безприкладна мужність на­родних месників, безмежна відданість народу, палкий патріотизм, могутня духовна сила нашого народу.

У холодноярському партизанському загоні воювали військові й цивільні, люди різного віку, різних національностей, з різною освітою. Багатьох приймали в загін без документів, під чужим прізвищем. Завдяки строгій дисципліні, постійній виховній роботі вдавалося виконувати серйозні бойові операції, завдавати відчутних ударів німецько-фашистським загарбникам.

Ворог сатанів, тому намагався знищити партизанів у лісах, підпільників у містах і селах. Жорстоко вони розправлялися також із сім’ями партизанів. Нелюдських тортур зазнавали захоплені патріоти в катівнях гестапо.

Пліч-о-пліч з дорослими наближали перемогу і юні месники, твої ровесники, ризикуючи життям, а часто і втрачаючи його. В історії Черкаського краю назавжди залишаться ім’я Володі Саморухи, уродженця с.Коритні, що на Монастирищині. Він був бійцем партизанського загону Д.Медвєдєва.

Розвідниками Чигиринського партизанського загону під командуванням Дубового були підлітки Коля Печененко, Вася Хільченко й Толя Ткачук. Під час чергової розвідки Ткачука було вбито, а Печененка й Хільченка схватили карателі. Хільченку вдалося втекти, а Печененка піддали жорстоким тортурам. Партизани зуміли визволити Колю. Пізніше Печененка було нагороджено орденом Червоної Зірки й медаллю “За відвагу”.

14-річним прийшов у загін Дубового відомий український поет, автор відомої пісні “Степом, степом” М.Негода. Його літературний хист став у пригоді, коли випускали партизанську газету “На бойовому посту”, редактором якої був Коля Негода.

Серед холодноярських партизанів були також і неповнолітні (Ваня Назаренко, Аня Балох, Петя Костенко та ін.) На Тальнівщині свято бережуть пам’ять про юного героя Вітю Проценка, розвідника місцевої підпільної організації. В 1944 р. 15-річний Проценко загинув у бою з карателями біля с.Гусакового.


У Стеблеві, на Корсунь-Шевченківщині за розповсюдження листівок окупанти розстріляли підлітка Павлика Янчевського. Загинув також 13-річний Ваня Босенко. А Яша Кикоть із Канівщини допоміг визволити радянського офіцера. Яшу було заарештовано й згодом розстріляно в Золотоноші.

До визволення України залишалося зовсім небагато. Гітлерівці, почуваючи, що горить земля у них під ногами, по-звірячому розправлялися з населенням. Страшна доля спіткала хутір Павлопіль на Маньківщині. Завдяки його віддаленості від населених пунктів, сюди часто навідувались партизани. Ввірвавшись одного разу до хутора, карателі не застали там партизан, і тоді вони вирішили помститися мирним жителям.

Зараз уже мало хто пам’ятає цей маленький хутір на топографічній карті. Якщо увесь світ облетіла звістка про страшну долю Кортелісів, Хатині, то подзвін по Павлополю чується лише якомусь десятку людей, котрим вдалося тоді вибратись із того палаючого хутора і уникнути долі тих, хто залишився там назавжди. Страшенна доля його була сприйнята, як звичайний епізод війни, який, до того ж трактується по-різному.

Вбиті, поранені діти, жінки і старі падали до ями, над якою вився стовп диму й полум’я. Закидавши живу могилу снопами й дровами, поливши бензином, карателі запалили її.”

“… Брати мого чоловіка заховали від карателів у ямі, але їх і там знайшли, закололи багнетами. Всього п’ятеро Холодів, що значаться на пам’ятнику, лежать у могилі…”

“… А останньою до могили привели Галину Макарюк з немовлям на руках. Як вона просилася, благала не вбивати хоча б її дитину… Однак не пощадили, нелюди, розстріляли” - це страшні спогади вдів із хутора Буда на Чигиринщині.

Час і доля по-різному перегортають сторінки історії, політики вносять до неї свої корективи. Розпався Радянський Союз, на його місці постали й утверджуються суверенні держави. Але ніколи не зникне пам’ять про людей, які винесли випробування найжорстокішою війною, про нашу спільну перемогу. Минулого не можна забути й замовчати. Серед мужніх людей Черкащини - 149 Героїв Радянського Союзу та 14 повних кавалерів ордена Слави. 460 воїнів були удостоєні Героя Радянського Союзу за визволення Черкащини. Про подвиг воїнів-визволителів нагадують черкащанам пам’ятні знаки, встановлені в різних куточках міста.

Над широким розливом Дніпра здійнявся курган. А на ньому височить бронзова постать матері-Вітчизи. Рука підняла чашу з вогнем. То – вічний вогонь. І горіти йому завжди, ніколи не затухати.

Звання, і прізвища, і дати



Печалі бронзове лиття.

Лежать наморені солдати,

А не проживши й вік, життя!

Хтось, може, винен перед ними.

Хтось може, щось колись забув.

Хтось, може, зорями сумними

У снах юнацьких не побував.

Хтось, може, має яку звістку,

Якісь несказані слова…

Тут на одному обеліску

Є навіть пошта польова. (Л. Костенко)

Історична пам’ять – дзеркало душі народу. І вічно жити героям у нашій пам’яті і серці поколінь



Настане день,

А він настане,

На сцену вийде в орденах старик, -

Останній в нашім краї фронтовик,

І перед ним уклінно люди встануть. (Лопатіна В.М.)

Ми мусимо знати і не забувати ціну війни і перемоги.



Тарас Григорович Шевченко –

Великий Син України

Виховний захід для учнів 3-4 класів



/До 200-річчя від дня народження

Тараса Григоровича Шевченка /


Мета. Розширити знання учнів про життя і творчість Т.Г.Шевченка; сприяти вихованню національної самосвідомості учнів; формувати у дітей уміння працювати в команді; розвивати здатність до взаємодії; формувати громадянську і загальнокультурну компетентності, бажання читати твори Т.Шевченка; збагачувати словниковий запас учнів; розвивати творчі здібності дітей, музичний слух, почуття ритму; виховувати любов до національної культури, прагнення бути справжніми українцями; виховувати почуття гордості за Україну, за її національного генія – Тараса Григоровича Шевченка.

/Біля імпровізованої хати сидить батько, мати, дитина./

Дитина (звертається до батьків)

Любий тату, милий тату

Ти скажи, навіщо хату

Рушниками ми прибрал

Ніби в свято великоднє?

День який у нас сьогодні,

Що квіток отак багато?

Батько: Так, у нас сьогодні свято!

Дитина: (до матері) Мамо, що ж за свято нині?

Мати: Та Тарасове, дитино!

Знай, колись, моє серденько,

Був у нас Тарас Шевченко.

Дитина: Хто ж він був нам, люба ненько?

Мати: Наймиліша всім людина

І найкращая перлина,

Яку має Україна,

Наша рідная країна.



Учень: читає вірш Остапа Левицького «Тарасе!»

Ти розніс України славу далеко, широко,

І в Слав’ян сім’ї великій ставив нас високо.

Ти показав, що наш народ ще живе, здоровий.

Що язик наш так спосібний, як і інші мови.

Ти розкрив нам сонце ясне, ти нам дав прозріти,

Що ми правду упізнали «І чиї ми діти.

«Учимося», як велів Ти, «Думаєм, читаєм»,

Та і «найменшого брата» разом просвіщаєм.

І просвіта вже несеться від хати до хати;

Щира праця нам приносить вже полон багатий.

Бо се, бач, уже прозріли ті незрячі маси.

Усміхни-ж ся з-за могили, усміхнись, Тарасе!

Вихователь: По всій нашій милій Україні проходять Шевченкові дні з нагоди 200-річчя з дня його народження. І ми сьогодні зробимо уявну подорож Шевченківськими дорогами.

Дитячі роки Т. Шевченка


  1. 9 березня 1814 року в селі Моринці на Черкащині в сім’ї кріпака Григорія Шевченка серед морозної темної ночі блиснув на все село один вогник – це народилася дитина. Для пана – нова кріпацька душа, а для України – великий поет, незламний Кобзар. Батьки дали йому ім’я Тарас. Хлопчик ріс лагідною, чуйною та щирою дитиною. Найбільше він любив свою матінку.

  2. Інсценізація «Розмова малого Тараса з матір’ю»

Куточок української хати. Заходить жінка, вбрана в селянський одяг, несе запалену свічку,ставить на столик біля портрета Т.Шевченка. до неї підходить хлопчик.

Хлопчик. Матусю,а правда що небо на залізних стовпах стоїть? (Слайд 2) Мати. Так синочку правда (Жінка сідає на лаву, хлопчик сідає біля неї).

Хлопчик. А чому так багато зірок на небі?

Мати. Це коли людина на світ приходить,Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Хлопчик. Бачив,матусю,бачив. Матусечко, а чому одні зірочки ясні,великі,а інші ледь видно?

Мати. Бо коли людина зла,заздрісна,скупа її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей,робить їм добро,тоді свічка такої людини світить ясно,і світло це далеко видно.

Хлопчик. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати. Старайся, мій хлопчику.

  1. Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка « в науку». За найменшу провину дяк карав своїх учнів різками.

  2. Гірке дитинство випало на долю Тараса.Коли йому було 9 років радість і втіха потьмарилися горем: померла мама. І почалося страшне сирітське життя біля мачухи. Чужа недобра жінка дуже погано ставилася до Тараса. Її дратували його мрійність, гаряча вдача. Коли Тарасові виповнилося 11 років, помер і батько від злиднів та важкої роботи. Залишився хлопчик сиротою.

  3. З самого дитинства Тарас прагнув до знань. Навчився читати, писати, співати, а особлива любов була до малювання. Шевченко дуже любив рідну природу. Часто сидів під деревом, чи на березі річки, рано-вранці чи увечері, і дивився: як ростуть верби та берізки, чи слухав, як пташки співають в гаю, бачив як сонечко увечері сідає. А потім складав вірші.

1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка