Відкриті тестові завдання завдання з розгорнутою відповіддю



Сторінка1/7
Дата конвертації08.03.2016
Розмір1.12 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7
ВІДКРИТІ ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

Завдання з розгорнутою відповіддю

Завдання потребують досить стислої, але все ж розгорнутої відповіді, яка може складатися як з кількох слів, так і з кількох речень. Відповіді записуйте на окремих аркушах.



  1. Назвіть основні літературні роди.

  2. Дайте визначення роману.

  3. Наведіть приклади епічних жанрів.

  4. Назвіть жанри драматургії.

  5. Дайте визначення епітета.

  6. Дайте визначення рефрену.

  7. Дайте визначення тавтології.

  8. Охарактеризуйте особливості авторського стилю П. Ти­чини.

  9. Дайте письмову відповідь на запитання: Що спонукало героя роману У.Самчука «Марія» Корпія Перепутька до переродження? Свою думку аргументуйте.

10. Через які образи та події розкривається в романі І. Багряного ідея людської незламності? Свою думку аргументуйте.

  1. Як розкривається екологічна проблема у романі О. Гон­чара «Собор»? Свою думку аргументуйте.

  2. Назвіть трискладові стопи та дайте їм коротку харак­теристику.

  1. Назвіть основні види римування.

  1. Назвіть основні проблеми, яких торкається О. Гончар у романі «Собор».

  1. Розкажіть про особливості композиції роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

  2. Охарактеризуйте жанрові особливості «Лісової пісні» Лесі Українки.

  3. Укажіть, які спільні жанрові ознаки мають «Енеїда» І. Котляревського та «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ'яненка?

  1. Що єднає етюд М. Коцюбинського «Цвіт яблуні» та новелу М. Хвильового «Я (Романтика)».

  2. Назвіть твори, у яких українські письменники торка­ються проблем чорнобильської трагедії.

  3. Виконайте повний аналіз байки Г. Сковороди «Бджола і Шершень».


Власне висловлювання (твір)

Наступні тестові завдання передбачають написання влас­ного висловлювання (твору) на одну із запропонованих тем. Твір має будуватися у формі роздуму. Працюючи над твором чітко слідуйте обраній темі, наводьте цитати з художніх творів, аналізуйте (якщо в цьому є потреба) образи, проблеми та конфлікти, яких торкається автор утворі. Розкривайте власне сприйняття описуваних проблем, актуальність теми тощо.

Нагадуємо, що орієнтовний обсяг твору 3,5-4, 5 сторін­ки учнівського зошита. Не забувайте про орфографію та пунктуацію, уважно добирайте слова, намагайтеся уникати стилістичних та граматичних помилок.

Відповіді записуйте на окремих аркушах.

Далі пропонуємо перелік тем, які можуть бути запропоно­вані для написання творів. Зазвичай пропонується не менше трьох тем (на вибір). Ми ж запропонуємо Вам значно більший перелік тем для тренування. Ви можете спробувати написа­ти твори на всі теми, а можете обрати ті, які зацікавили, а з іншими ознайомитися в розділі «Відповіді», де подано зразки творів на теми:


  1. «Перверзія» Юрія Андруховича як постмодерністський роман.

  2. Чи завжди сміливі мають щастя (за романом І. Багряного «Тигролови»).

  3. Особливості ранньої прози Володимира Винниченка.

  4. Остап Вишня про характерні риси українців у гуморесці «Чухраїнці».

  5. Антикріпосницька спрямованість повісті Марка Вовчка «Інститутка».

  6. Духовна чистота і велич - головне багатство людини (мої роздуми над романом О. Гончара» Собор»).

  7. Естетика Олександра Довженка.

8. Моральна краса і духовна велич людини в кіноповісті Олександра Довженка «Зачарована Десна».

9. Засудження війни в кіноповісті Олександра Довженка

«Україна в огні».


  1. Художнє осмислення чорнобильської трагедії в поемі Івана Драча «Чорнобильська мадонна».

  2. Софійський собор як символ духовного надбання поколінь (за романом П. Загребельного «Диво»).

  3. Естетика трагедійного в історичній п’єсі Івана Карпенка-Карого «Сава Чалий».

  4. Проблема сім'ї у драмі Олексія Коломійця «Дикий ангел».

  5. Проблема митця і народу в романі Ліни Костенко «Маруся

Чурай».

  1. Феномен повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків».

  2. Образ ліричного героя в новелі Михайла Коцюбинського «Intermezzo».

  1. Герої драми Івана Кочерги «Ярослав Мудрий».

  1. Виражальні засоби в «Патетичній сонаті» Миколи Куліша.

  2. Змалювання козацького лицарства і любові до України в романі Пантелеймона Куліша «Чорна рада».

  3. Він жив для незалежної України (образ Мазепи в одноймен­ному романі Б. Лепкого).

  4. Пошуки ідеалів і проблема вибору в романі Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

  5. Актуальність повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я» у наші дні.

  6. Жанрове і тематичне розмаїття та настроєво-стильова непов­торність лірики Олександра Олеся.

  1. Образ матері в поезії Бориса Олійника.

  1. Поетичне вираження любові до матері-землі у творах Максима Рильського.

  1. Духовна велич людини в романі Уласа Самчука «Марія».

  2. Основні мотиви лірики Василя Симоненка.

  3. Україна в поезії Володимира Сосюри.

  1. «Батько українського театру» (історична драматургія М. Старицького).

  2. Втілення в образі Марії трагічної долі України (за новелою В. Стефаника «Марія»).

  1. Мотиви лірики Василя Стуса.


Відкриті тестові завдання

Завдання з розгорнутою відповіддю

1. Основними літературними родами є лірика, епос і драма. Виділяють також ліро-епічні твори.

2. Роман - великий епічний твір зі складною будовою. Події в ньому розгортаються протягом тривалішого часу, пока­зують усю складність доби, суспільних процесів. У ньому велика кількість осіб, розгалужений сюжет. Загалом у романі виділяють дві і більше сюжетних ліній.

3. Серед епічних жанрів виділяють оповідання, нарис, новелу, есе, повість, роман, роман-епопею тощо.

4. Основні жанри драматургії: комедія, драма і трагедія. Також виділяють трагікомедію, містерію, вертеп тощо.

5. Епітет - це художнє означення. Наприклад, ніжна береза.

6. Рефрен - це рядок або кілька рядків,, що повторюються в кінці кожної строфи чи групи строф.

7. Тавтологія - повторення того самого слова чи тієї самої думки в іншій формі.

8. Авторський стиль П.Тичини визначають як «сонячний кларнетизм». Для нього характерні звукові образи, які творять алітерації та асонанси. Крім того, у поезіях П.Тичини знач­на увага приділяється символіці кольорів, образів. Разом з витонченою версифікацією, внутрішніми римами це й творить неповторний авторський стиль раннього Тичини.

9. На мою думку, переродженню Перепутька, його морально­му виродженню сприяла, як не парадоксально, радянська влада. її представники на селі несли зло, цинізм, жорс­токість, зневіру, що вплинуло на молодого й несвідомого героя, перетворило його на морального покруча. Адже держава, яка топче віру в Бога, у справедливість, калічить людські душі.

10. Ідея людської незламності в романі розкривається через образи Григорія Многогрішного та представників родини Сірків. Григорій зумів втекти зі страшного потяга, незва­жаючи на всі заходи Медвина, він вижив у далекосхідній тайзі без засобів до існування, врятував життя Наталці і. ще багато разів доводив силу свого духу. Такою ж сміливою і мужньою показана Наталка, яка разом з братом та батьком полює на ведмедів і навіть тигрів.


  1. Екологічна проблема в романі розкривається через зма­лювання того диму, який постійно дошкуляє мешканцям Зачіплянки. Автор також звертає увагу читача на поступове виродження Скарбного, яке забруднюється стічними вода­ми. Є в романі герої, які намагаються протистояти такому ставленню до природи. Це, звичайно, Микола Баглай, який! разом із товаришем з власної ініціативи працює над проек­туванням очисних споруд, тобто не тільки говорить про проблему, а й намагається щось зробити для її розв'язання.

  2. Дактиль - трискладова стопа з наголосом на першому складі, амфібрахій - трискладова стопа з наголосом на другому складі і анапест - трискладова стопа з наголосом на третьому.

  3. До основних видів римування належать перехресне (АБАБ), паралельне чи попарне (ААББ) та кільцеве чи опоясуюче (АББА, таку риму ще називають оповитою).

  1. Проблема духовності, збереження історичних пам'яток, батьків і дітей, кар'єризму, безправ'я селян, екологічні проблеми тощо.

  1. Оскільки у твору два автори, то має місце певна віддаленість окремих його частин, зокрема другої. Крім того, у першій частині порушено хронологію викладу, адже роман починається з розділу «Польова царівна», у якому ми зустрічаємо Чіпку молодого і задоволеного життям, у цьому розділі він зустрічає своє кохання, а далі автор розповідає про його народження, дитинство. Проте такі композиційні особливості зумовлені жанровими особливостями твору.

  1. «Лісова пісня» — це драма-феєрія, у ній співіснують люди і міфічні істоти, такі, як Мавка, Водяник, Лісовик, Русалка та інші.

  1. Обидва твори мають ознаки бурлеску.

  2. Обидва твори написано в імпресіоністичній манері. Головні герої обох творів зустрічаються з проблемою роздвоєння внутрішнього «Я»: у етюді «Цвіт яблуні» — це батько і письменник, а в новелі «Я (Романтика)» - чекіст і людина.

19. Такими творами є поема І. Драча «Чорнобильська мадонна», поема Б.Олійника «Сім», повість В. Яворівського «Марія з полином в кінці століття».

20. У ній автор виражає свої погляди на життєву необхідність працювати за природними нахилами, засуджує неробство, ледарство, паразитизм.

Розповідна частина байки коротка: це, власне, суцільний діалог Бджоли-трудівниці та Шершня, котрий насміхаєть­ся з Бджоли, що вона працює більше для інших, ніж для себе. Цю частину байки називають фабулою, діють у ній алегоричні персонажі (комахи).

Після фабули йде мораль - «сила», яка полягає в чітко сформульованому визначенні «Шершень єсть образ людей, живущих хищеніем чуждаго и рожденных на то одно, чтоб ъсть, пить и протч. А пчела есть герб мудраго человька, в сродном дълъ трудящагося». Далі ж автор подає цілий ряд прикладів, які повною мірою ілюструють погляди філософа на значення та роль тієї праці, що людині не лише до впо­доби, а й "до лиця", тобто праці, що відповідає здібностям людини, спроможності виконати ту працю якнайкраще. У байці, як і в переважній більшості інших, знаходимо афоризми, серед яких такий: «Благодареніе блаженной натуръ за то, что нужное здълала нетрудным, а трудное ненужным».



Власні висловлювання (твори)

1. «Перверзія» Юрія Андруховича як постмодерністський роман

Сюжет цього твору має умовний характер. Інтелектуал, учений, митець Станіслав Перфецький їде на наукову конференцію у Венецію. У мандрівці він веде богемне життя, повне насолод. Читає лекції з мистецтва, зустрічає веремію людей, J приділяє пильну увагу протилежній статі, задіюється в масі таємничих подій. Нарешті на самій конференції відбуваються і абсолютно ірраціональні події: він зустрічає жінку своєї мрії, учасники конференції констатують, що цивілізація знаходить­ся в тупику, а зранку після прощального вечора Перфецький з'ясовує, що виданий гонорар — просто маленькі пачки паперу замість грошей і що всі учасники й організатори зникли без сліду («Майстер і Маргарита» М. Булгакова). Далі Станіслав і сам зникає за таємничих обставин, але усе схиляє до думки, що він утопився в одному з каналів, які у Венеції виконують і роль вулиць.

У процесі розвитку дії читач помічає, що персонаж — це людина без цілі, жінки, дому, особистих речей («Людина без властивостей» Р. Музіля). Власне, ім'я в романі не вказує на особу. Відбувається гра іменами (масками), коли Станіслав стає Стахом, прізвище «Перфецький» (від латинської — «досконалий, викінчений, довершений») зазнає трансформацій майже на кожній сторінці, ба, більше — автор дає Станіславу низку прізвиськ, об'єднаних темою риба-вода-перевтілення («Мобі Дік» Г. Мелвілла).

Центральним гаслом роману є вислів: «Посткарнавальне безглуздя світу: що далі?». Життя цивілізації уподібнюється до карнавалу. Карнавал у Південній Америці — це містичне дійство, покликане пробудити життєві сили всесвіту, зробити їх доброзичливими до себе. Карнавал — граничне напруження сил життя в усій повноті й невичерпності, вищий прояв любові зі смертю. В людях згас вогонь існування. Венеція стає прооб­разом аварійної зони: повільно потопаюче місто вказує на по­топаючу Землю. У воді гине Перфецький, Венеція, культура, Земля. Настав кінець світу, й на людині лежить тяжке завдан­ня самоспасіння.

Власне, рятувати людей треба не від інопланетян, падіння астероїда, екологічної катастрофи, перенаселення чи атомної війни. Через показ внутрішнього світу своїх персонажів Андрухович натякає, що людей треба порятувати від них самих, заповнити їх душевну порожнечу. Центральним принципом існування є гедонізм — пошук насолод, задоволення життям як способом користування благами цивілізації («Портрет Доріана Ґрея» О. Уайлда). Любов і еротика торкаються тіль­ки фізіології. їхнє життя — це життя тіла. У Перфецького немає думок, є тільки сприйняття того, що відбувається нав­круги. Розпад людського в людях проявляється в аморалізмі чи навіть позаморалізмі, бездуховності, відсутності справж­ніх цінностей. Спробуймо пояснити назву. Перверзія або пер-версія — перекручення чогось, збочення, відхід від норми. У романі автор констатує відхилення людства стосовно самого існування. Життя перетворилося на затяжне й виснажливе святкування-розважання, де карнавал мусить тривати, інак­ше настане кінець, тому за будь-яку ціну show must go on! За­вдання роману — пошуки сили, що врятує карнавал.

Ірраціоналізм, містика, синтез релігій світу —- такий шлях пошуку здійснює Перфецький. «Матрицею» його кохання стає міф про Орфея та Еврідіку — велика містерія чоловіка та жін­ки, містерія кохання, яке може подолати смерть. Андрухович наголошує, що безглуздя починається там, де закінчується любов, тому ера постмодернізму — це «постлюбовний» час, час дефіциту людських взаємин. Тому таємниче щезнення «доско­налого» риби-Перфецького у водах каналу може бути тільки видимістю смерті, а насправді — народженням нової форми життя («Перетворення» Ф. Кафки). Смерті як такої нема, є тільки змагання життя і смерті, перехід в іншу форму існуван­ня. Тому «перверзія» може розумітися й протилежно — як ви­найдення абсолютно нового напрямку для розвитку людства.


2. Чи завжди сміливі мають щастя (за романом І. Багряного «Тигролови»)

«Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи», — ось життє­ве кредо сильної людини. Таким постає перед нами зі сторінок вражаючого пригодницького роману «Тигрололови» Григорій Многогрішний. Іван Багряний, автор цього твору, переконує читачів, що за будь-яких обставин людина повинна загаша­тися людиною, бо вона народжена для щастя й добра. І при­родні стихії, і свавілля тоталітарного режиму, і лють людолова - все можна витримати, все перемогти, якщо надихаєшся могутньою волею до життя, гідного людини.

Ми бачимо Григорія в різних екстремальних ситуаціях. Інколи здається, що його муки — на грані можливого! Але незбориме бажання жити додає сили правнукові славного українського гетьмана Дем'яна Многогрішного. І тому цей мо­лодий «тигр», не приручений до покори тоталітарній системі, перемагає, бо у шаленому полюванні на його волю непохитно вірить: він — не нуль в історії, його душа не озвіріла, не захли­нулася ненавистю до людей. Ми із захопленням розуміємо, ЩО; людяне серце юнака здатне співчувати, співпереживати і твер­до вірити: чесна людина може кинути виклик цілій нищівній системі та вистояти у цьому двобої.

Та чи щасливий сам Григорій у такій запеклій боротьбі, у таких нелюдських випробуваннях? Чи не краще було б, як тисячі інших, змиритися, не піддавати смертельному ризи­ку своє й так уже надломлене життя?.. Але хіба можна було б тоді те невольницьке існування називати життям? І хіба лю­дина може бути щасливою за таких умов? Ні! Іван Багряний, який сам усе життя вірив у тріумф людської гідності, йдучи над прірвою, проголошує аксіому: «Сміливі завжди мають щастя», як мав його Григорій Многогрішний, що не скорив­ся жахливим обставинам, а «стрибнув у певну смерть, але не здався».

...Сьогодні, коли наш народ зазнає чималих труднощів у відбудові незалежної держави, до нас повертаються імена тих, хто пройшов довгий шлях від забуття до безсмертя. Поверта­ються, щоб підтримати і надихнути, щоб своїми творами до-і вести: щастя — це життя, повноцінне й вільне. А воля вибо­рюється тільки чесними і сміливими вчинками.

Тому й знак тотожності між. благородною сміливістю та щастям, на мою думку, є незаперечним.


3. Особливості ранньої прози Володимира Винниченка

Сюжети ранніх творів Винниченка буквально вихоплені з і живої дійсності: найчастіше вони відбивають соціальні струси початку нового століття. Винниченку судилося стати літопис­цем «смутного часу». Смута ж завжди супроводжується хаосом, настроями розчарування й непевності, зневіри.

Скажімо, в оповіданні «Суд» ідеться про наростання се­лянського невдоволення після «грабіжок на Полтавщині в 1902 році». Ось-ось «закипить» і село, в якому верховодить Самоцвіт. Ніякого правового дійства в оповіданні немає, навпа­ки — Самоцвітів «суд» — це тріумф кулака. Селяни для земсь­кого начальника — тільки слухняне бидло, він вихваляється перед сусідами: «Служу я вже 10 год у земських начальниках, три рази мене били мужики, два рази палили, сам я за сотню, та де там, тисячу морд розбив... Знаю я вже їх, як свої п'ять пальців...» Але й він зрозуміє, що грядуть зміни. Справді, со­ціальне збудження села мало ознаки емоційної стихії, мінли­вої й вибухової. Здається, що гору бере Самоцвіт: непокірному Никифору Крутоноженку зв'язують руки і відвозять у місто, де на нього чекає вже «настоящий» суд. Можливо, автор за­кликав до боротьби, щоб такі, як «Крутоноженки», знаходили відповіді на свої болючі питання.

Оповідання «Солдатики» цікаве з погляду розкриття взає­мин лідера та маси. Однак якщо в оповіданні «Суд» люди не підтримали Никифора, то в оповіданні «Солдатики» за Явтухом люди пішли. Моральна перевага — на боці Явтуха та його односельців, крім того, маса тут стає більш організованою, єдиною.

Рання творчість письменника була дуже різноманітною, але в головному він був послідовний: він вважав, що людина завжди повинна залишатися порядною і не втрачати гідності за будь-яких обставин.
4. Остап Вишня про характерні риси українців у гуморесці «Чухраїнці»

Великі надії покладав Остап Вишня на культурне відрод­ження 20-х років, українізацію. І 1926 року він видав збірку «Українізуємось». Відчувається стурбованість гумориста про­блемами розвитку української мови. Він розмірковує про збе­реження її чистоти, розширення сфер вживання, про шляхи досягнення грамотності. У гуморесці «Чухраїнці» з сумною іронічною посмішкою говорить Остап Вишня про менталітет українця, його негативні національні риси. Скільки в ній гір­кої іронії, болю через егоїзм, інертність думки й дії рідного народу. Для казкової країни Остап Вишня вигадує дотепну назву — Чукрен. її жителі — чухраїнці, бо завжди чухаються. Алегорія дуже прозора. І географічні координати підтверд­жують, що йдеться про Україну і українців, територія країни простягається від біблійної річки Сону — до Дяну, на заході — пасмо Кирпатих гір, а на півдні — найулюбленіша чухраїнська річка Дмитро. Країна Чукрен — хліборобська, а чухраїнці — великі майстри співу, та співають чомусь перекрученою мовою.

Характеризуючи чухраїнський народ, гуморист перерахо­вує його найістотніші негативні риси: «якби ж знаття», «за­був», «спізнивсь», «якось-то воно буде», «я так і знав». Чухраїнці не пригадують, якої вони нації («Та хто й зна... Живемо в Шенгеріївці. Православні»); їх улюблена рослина — соняш­ник («... як ісхилить голову і стоїть перед тобою, як навколіш­ках... Так ніби він — ти, а ти — ніби пан. Уперто покірлива рослина»). А у вирі полеміки вони здатні і голови один одному попровалювати. У чуханні чухраїнці неперевершені майстри, Ще й вигадливі дуже.

Остап Вишня іронізує зі свого народу. Але це від великої любові до нього, про що свідчить запис у щоденнику гуморис­та: «Треба любити людину. Більше, ніж самого себе. Тільки.! тоді ти маєш право сміятися. І тоді людина разом з тобою буде.,, сміятися... із себе, із своїх якихось хиб, недоліків...»


5. Антикріпосницька спрямованість повісті Марка Вовчка «Інститутка»

«Живу думкою одною про ті світлі часи, коли людина ста­не володарем своєї долі, свого щастя». Це слова Марка Вовч­ка, великої письменниці, всі помисли, праця, воля якої були спрямовані на розвінчування кріпосництва, бажання бачити щасливою, вільною людину української землі.

Звично якось, говорячи про кріпацтво, уявити образ гнівного поміщика, чоловіка десь середнього віку. Тому особливо вражає уяву читача постать юної панночки, інститутки, що стала втіленням найжорстокішого і найсвавільнішого в кріпосницькому світі. По-моєму, саме той факт, що найніжніша і найчистіша частина панського середовища показана звироднілою і жорсто­кою силою, гостро підкреслює антикріпосницьку спрямованість повісті «Інститутка». Душа цієї поміщиці спустошена, нічого людського, гідного в серці її немає: ні здатності кохати, ні вміння цінувати красу, щастя, життя. Все це замінено одним: жадобою до багатства та прагненням необмеженої влади над кріпаками. Знущається, коле шпильками, штурхає, віддає в солдати, лає, б'є — ось її віддяка тим, хто працює на неї, створює їй блага.

Стара пані така само жорстока і деспотична, як її внучечка. Вона обмежена і пуста, тому й зображено її в сатиричних то­нах. Стара не ходить, а «коливає», не говорить, а тільки «ніам-шам».

На перший погляд, серед цього панського світу є і «добрий поміщик» — молодий лікар. Він має лагідну вдачу, ліричний характер, інколи навіть співчуває селянам. Але устами опові­дача Марко Вовчок доводить, що він мало чим відрізняється від своєї дружини, поміщиці-деспотки. Він просто безволь­ний, безхарактерний, нікчемний, і тільки це змушує його ро­бити деякі поступки кріпакам. Своїм невтручанням у справи дружини він зруйновує сім'ю Назара. Люди знемагають від непосильної роботи, а він «нічого не помічає». На думку пись­менниці, немає добрих панів, усі вони жорстокі, неситі, тіль­ки по-різному діють: одні відкрито, інші замасковано.

«Повість «Інститутка» сягає найглибше в суть кріпацт­ва», — так говорив про цю повість І. Франко.


6. Духовна чистота і велич — головне багатство людини (мої роздуми над романом О. Гончара «Собор»)

У всі часи людина мала вибір: чинити добро чи зло, служи­ти людям чи вождям-тиранам, бути вірним сином Вітчизни чи яничаром. Що ж впливає на цей вибір?

На таке питання дає відповідь роман О. Гончара «Собор», який став видатною, але неоднозначною подією в історії ук­раїнської літератури. Написаний у 1968 році, він виявився своєрідним вибухом серед «офіційного» благополуччя, скеро­ваним проти серйозних суспільних вад. Для роману, вилуче­ного з літературного процесу на вісімнадцять років за націо­нально-патріотичні мотиви, доля зачіплянського собору стала ніби прообразом.

На сторінках роману жорстко зійшлися у двобої Руйнач і Будівник. І руйнація, і будування вершаться на рідній зем­лі, де вже утворилися страшні за своїми наслідками «зони зла». Вони не лише в душах безбатченків, які задля власно­го матеріального благополуччя та бюрократичних поривань до нових посад ладні забути і зрадити рідні витоки. Вони за­роджуються і в душах тих, про кого Микола Баглай сказав: «Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо... Руйнуємо своєю байду­жістю».

Через весь роман проходить ідея вибору, яка поділяє людей на героїв та антигероїв, наче триває повсякчасне випробуван­ня на. людяність. І над усім цим возвеличується спрямований угору Собор як символ духовної краси, багатства, як свідок іс­торії. Тому собор стає для нас, читачів, тим виміром, за яким формується наше ставлення до того чи іншого персонажа.

О. Гончар відверто підводить нас до висновку, що не люди намагаються зруйнувати собор-святиню людського буття. Це робить система демагогії, брехні й кар'єризму, яка плодить «лободівщину». Образ цієї системи реалізований через Володьку Лободу, який сягнув високо не завдяки своїй духов­ності, а завдяки кар'єристським здібностям. Близькі до нього і колгоспний бригадир, що «зламав собор душі Єльки», і Ромця Орляченко, який живе за правилом риби, що шукає, де глиб­ше. Огиду викликає у мене і п'яна компанія, яка влаштувала оргію у храмі.

«Лободівщині» у «Соборі» протистоїть народ та історія. Образ народу, духовно красивого і вірного рідній історії, втіле­но в молодих героях: Миколі Баглаю, Єльці, Віруньці та Івані Баглаю. Мене особливо вразив образ Миколи Баглая, який, на мою думку, як і його вчитель Хома Романович, — з когорти святих. Тому такий трепетний слід залишають в душі слова вчителя: «Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!»

Собор входить у долю кожного героя роману як щось невід'ємне, а от уже чи сприймати його, уболівати за нього, чи руйнувати — справа совісті. Жахливо, боляче уявляти обдер­тий, зранений, у гнилих риштованнях собор. Але він стоїть. На цей раз вистояв. Та чи надовго? Це питання наче б'є по тобі, по твоїй свідомості, совісті. Воно спрямоване письменником до наших душ, до мене особисто, до моїх однолітків, до май­бутнього покоління,

.. .Я перегорнув останню сторінку роману і зрозумів, що став на якийсь щабель вищий. «Собор» Олеся Гончара відкрив мені свою мудрість: усі вчинки (і великі, і незначні) народжуються у душі, благословляються у її соборі. Значить, ось що головне: собор душі! І від того, які святині він уміщує й проповідує, за­лежить і життя, і доля. Сьогодні перед випускниками стоїть важлива проблема: як правильно обрати свій шлях, щоб потім все життя не каратись за помилку. Роман підказує: керуйся дороговказом святинь собору своєї душі, відчуй, чого від тебе очікують люди, мобілізуй свої здібності й можливості — і тво­ри добро!

  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка