Відзначення Дня соборності України (22 січня) та Дня пам’яті Героїв Крут (29 січня)



Скачати 300.96 Kb.
Дата конвертації08.03.2016
Розмір300.96 Kb.

Матеріали надані НМЦ ПТО в Чернігівській області 



Відзначення Дня соборності України (22 січня) та Дня пам’яті Героїв Крут (29 січня).

(На допомогу заступнику директора

з навчально-виховної роботи,

педагогічним працівникам ПТНЗ для

використання в виховній роботі)


ДОКУМЕНТИ ТА МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ


Передвступний договір, заключний дня 1 грудня 1918 року в м. Фастові між Українською Народньою Республікою й Західноукраїнською Народною Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю



1.
Західноукраїнська Народня Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою – значить заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усією територією й населенням, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республіку.


2.
Українська Народня Республіка заявляє цим рівнож свій непохітний намір злитись у найкоротшім часі в одну державу з Західноукраїнською Народньою Республікою – значить заявляє свій намір прийняти всю територію й населення Західноукраїнської Народньої республіки, як складову частину державної цілости, в Українську Народню Республіку.


3.
Правительства обох Республік уважають зв'язаними повищими заявами, то значить: уважають себе посполу зобов'язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби в можливо найкоротшім часі обидві держави утворили справді одну неподільну державну одиницю.


4.
Західноукраїнська Народня Республіка з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними ріжницями окремішностями життя на своїй території й її населення, як будучій частині неподільної Української Народньої Республіки, дістає територіяльну автономію, которої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацію її рішень компетентними законодатними й правительственними державними органами обох Республік. Тоді також установлені будуть детальні условини злук обох держав.


5.
Договір цей, списаний у двох примірниках, як двох окремих оригіналах, призначених по одному для правительств кожної з обох держав, може бути опублікований за згодою обох правительств, т. є. Директорії Української Народньої Республіки й Ради Державних Секретарів Західноукраїнської Народньої Республіки.
Директорія Української Народньої Республіки:

В. Винниченко

П. Андрієвський

Ф. Швець

Отаман Укр[аїнських] Респ[убліканських] військ

Повно власники Ради Державних Секретарів

Західноукраїнської Народньої Республіки: С. Петлюра
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Соборність України – одна з важливих тем історії України. Для українського народу, віками позбавленого своєї власної державності та розірваного на частини між сусідніми країнами, дана проблема завжди була особливо болючою й неймовірно складною.

Слово «соборність» включає в себе єдність і згуртованість. У слові «соборність» ми чуємо слово «собор». Ще великий український класик Олесь Гончар закликав: «Бережіть собори душ наших!».

Поняття «соборність» з’явилось у нашому науковому й політичному лексиконі порівняно недавно. Вона не є явищем лише суто українським. Це загальна, органічна ознака будь-якої нації – неодмінна умова її розвитку та процвітання. Вона означає, по-перше, об’єднання в одне державне ціле всіх земель, які заселяє конкретна нація на суцільній території. По-друге, духовну консолідацію всього населення країни, єдність усіх її громадян, незалежно від їхньої національності. Нарешті, соборність невіддільна від досягнення реальної державності, забезпечення справжнього суверенітету й незалежності народу, побудови процвітаючої демократичної національної держави.

Ідея соборності стала загальнонаціональною мрією, невід’ємною частиною всіх українських визвольних програм наступного періоду. Величезні жертви, віддані на вівтар волі та незалежності, навчили українських патріотів всюди, куди б не закинула їх доля, бачити в своїх мріях і боротися за єдину соборну, вільну та незалежну Україну.

У січні 1918 року була проголошена Українська народна республіка (УНР), а на територіях, які входили до складу Австроугорської Імперії, утворилася Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

У грудні 1918 року лідери двох новоутворених держав у місті Фастові підписали договір про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю. Цей договір був урочисто проголошений у м. Києві на Софійській площі 22 січня 1919 року як злука УНР і ЗУНР. Той день увійшов у історію як День соборності України.

Проте втримати незалежність та єдність України за того періоду не судилось: тяжке економічне та воєнне становище, взаємна недовіра політиків призвели до катастрофи. Через кілька місяців після того, як було проголошено про утворення єдиної Української Народної Республіки, більшовики захопили Київ, Східну Галичину окупувала Польща, а Закарпаття – Чехословаччина. Із завершенням революційних подій національно-державний процес припиняється на материковій Україні, але продовжується за кордоном, у тих державах, на території яких перебували в еміграції (екзилі) члени уряду УНР. Ідея соборності постійно жила у мріях українців. Святкуючи День Соборності 22 січня 1990 року, мільйони тоді ще радянських українців побудували «живий ланцюжок» від Києва до Львова, а кілька десятиліть потому український народ реалізував свою багатовікову мрію жити в соборній державі, проголосивши Акт незалежності України 24 серпня 1991 р.

Уряд УНР діяв в екзилі до серпня 1992 р., коли офіційна делегація Державного центру УНР на чолі з президентом УНР в екзилі М. Плав’юком прибула до столиці України м. Києва та на сесії Верховної Ради України 22 серпня урочисто склала свої повноваження перед Президентом незалежної України Л. Кравчуком. «Акт Злуки» став реальним втіленням мрії українського народу про суверенну державу. З 1999 року, у відповідності до наказу Президента України Л. Кучми від 21 січня 1999 р. № 42/99, День проголошення соборності України став державним святом незалежної України.
Проголошення Акту Злуки 22 січня 1919 року стало логічним фіналом української національно-визвольної революції, яка вибухнула в березні 1917 року, гідною відповіддю на імперські зазіхання контрреволюційного більшовицького уряду Росії та їх українських посіпак, шовіністичних провідників тогочасної Польщі. У контексті тогочасних бурхливих протистоянь проголошення і утвердження ділом соборницької ідеї стало викликом сусідам-загарбникам: Україна хоче бути вільною та єдиною Соборний Універсал декларував встановлення української влади на українських етнічних теренах, які в різні часи були поділені між різними імперіями, а станом на початок 1919 року державно організувалися на уламках Російської й Австро-Угорської імперій у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки: "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України...".

На жаль, об’єднання УНР і ЗУНР виявилося нетривким. Невдовзі колесо історії повернулося так, що окремі частини українських земель знову опинилися у складі різних держав. А страхітливі криваві методи, якими з волі сумнозвісного "вождя всіх народів" було здійснено нове об’єднання українського "сходу" і "заходу", залишили незагоєні рани в душах мільйонів наших співвітчизників, посіяли зерна взаємної недовіри й ворожнечі, які даються взнаки і сьогодні.

Видатний енциклопедист, історик і публіцист сучасності, професор Я. Дашкевич зауважує: "Термін "соборність" увійшов до української політичної термінології наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. і одразу ж означав об'єднання українських етнічних земель, тобто включення до майбутньої Української держави всіх тих територій, на яких більшість становлять українці. Саме в такому розумінні термін пройшов ціле ХХ ст. через теорію (наприклад, через політичні програми) та через практику державного будівництва".
Українська революція 1917-1920 років зробила реальною мрію багатьох поколінь українців про об"єднання в єдину соборну державу. День Злуки УНР та ЗУНР, 22 січня 1919 року, символізує собою об'єднання, а точніше декларацію про об'єднання двох частин України - тих частин, що були розділені історичними колізіями протягом довгого часу. Одна частина розвивалася в умовах російської авторитарної політичної дійсності, інша в умовах австрійської, більш ліберальної дійсності. Відповідно сформувалися дві політичні еліти. Одна політична еліта - наддніпрянська, інша - галицька. У 1919 році було зроблено спробу їх об'єднати.

Відзначаючи День Соборності, потрібно віддати шану політичній мудрості і патріотичним почуттям тодішніх політичних лідерів, ініціаторів і безпосередніх творців Акту Злуки: Лева Бачинського, Володимира Винниченка, Сидора Голубовича, Стефана Левицького, Андрія Макаренка, Симона Петлюри, Євгена Петрушевича, Федора Швеця та багатьох інших. Слід пам'ятати, що на їхню долю випав не тільки тріумф ухвали доленосних рішень, а й гіркота поразок та усвідомлення власної причетності до їх творення.

Історична правда полягає в тому, що більшість українських земель було об'єднано в межах однієї держави лише у 1939-1945 роках сталінським режимом. Соборність України, проголошена на Софійському майдані в 1919 році, згодом була перепідтверджена у Львівській опері в 1939 році під гуркіт сталінських танків. Безперечно, тодішнє радянське керівництво вирішувало свої стратегічні завдання, нарощуючи територію держави, найменше турбувалося про соборність України та етнічну консолідацію українців. У результаті нового перерозподілу Європи, завдяки злочинній домовленості між Сталіним і Гітлером західноукраїнські землі були інкорпоровані до складу СРСР. За це довелось заплатити мільйонами українців, загиблих у Другій Світовій війні та від гітлерівських і більшовицьких репресій. Понад десять мільйонів "рускоязичних" українців та духовний занепад нації теж є платою за це возз'єднання.

Попри справжні наміри та сподівання партійно-державного керівництва СРСР, об'єднання всіх українських етнічних території в одній, навіть квазідержавній структурі мало і позитивне значення. Насамперед, це соціальне піднесення, промислова модернізація краю, підвищення освітнього рівня людей тощо. Населення східних та південних регіонів теж відчувало вплив своїх західних співвітчизників. Долаючи ідеологічні перешкоди, їхня ментальність, культура, політичні настрої знаходили відгук, особливо в середовищі інтелігенції, інспірували дисидентський рух, сприяли національному пробудженню.

Чотирнадцять років тому вдалось відродити історичну правду про Акт Злуки 1919 р. і сотні тисяч українців 21 січня 1990 року стали з синьо-жовтими прапорами у живий ланцюг від Харкова до Львова та Івано-Франківська, аби маніфестувати духовну єдність мешканців "сходу" і "заходу" України як запоруку існування єдиної, соборної і лише в соборності сущої демократичної України. У розмаї жовто-синіх знамен творився переддень незалежності, а вже незабаром Україна стала вільною державою.

В Україні, особливо після здобуття державної незалежності, проявилися, розпалюються, певними безвідповідальними політиками, тенденції до регіонального розподілу на східних і західних українців. Політична мета такого протиставлення ясна: перебільшуючи та гіпертрофуючи регіональні субетнічні та етнографічні, а також діалектні особливості, розхитувати єдність нації, нацьковувати регіони один на одного, щоб розмежувати об'єднану Україну на окремі частини. Були навіть спроби творити фальшиві етнічні псевдоменшини: новоросів, прикарпатських русинів, кримський народ. Як ми сьогодні розуміємо, час такого спотворення відходить в минуле.

Багатство субетносів у складі єдиної нації – це предмет її гордості, а не смутку. В кожній великій нації: у німців є баварці та прусаки; в австрійців-тирольці; в іспанців-ряд субетносів, які істотно відрізняються - як і в інших націях-також діалектами, народним одягом, специфічним характером. Ніде ніхто не бачить у цьому нічого поганого, а тим більше, трагічного.

Складається враження, що це погане і трагічне шукають у себе лише українці або хтось для українців.

Проте, єдність української нації не виключає її культурної, ментальної, етнографічної, діалектної багатогранності - таких явищ , що вимагають не лише уважного національного вивчення, а й розумного ставлення, підтримки на регіональному рівні, вже з боку регіональних еліт.

Ідея соборності може виступити фундаментом для сучасної української ідеї, яка має трактуватися як ідея завершення створення європейської української політичної нації.


Ми живемо на землі наших предків, але ще недавно різні частини України входили до складу різних держав. Це призвело до нашарування відмінного історичного досвіду, що не могло не даватися взнаки.

Україна — як єдина цілісність, як стабільне суспільство, як мирна територія і прогнозована держава — відбулася завдяки, перш за все, могутній консолідуючій силі державницької національної ідеї, високопрофесійному менеджменту, мудрості народу і відповідальності зрілих верств його еліти. Тому любителі розхитувати державний човен завжди були і будуть у меншості."

Підсумовуючи, потрібно зазначити, що у всіх випадках для сучасної української еліти залишається ключовою подією декларація Українських Народних Республік про своє об’єднання в соборну Українську Народну Республіку. Акт Злуки показав непереборну волю українського народу до об’єднання своїх історичних земель в єдиній державі. Сьогодні, ця пам'ятна дата української історії, потребує нового ідеологічного наповнення.

Українська держава має чітко і переконливо формувати нову політичну традицію, яка ґрунтується на важливих історичних проривах, одним з найяскравіших з яких був Акт Злуки між Наддністрянщиною та Наддніпрянщиною. На практиці, піднесення цього свята має сприяти встановленню принципово нових правил політичної гри. Ґрунтовна засада яких має полягати в наступному, за будь-яких умов не можна використовувати регіональне протиставлення задля досягнення своїх вузько партійних, тимчасових інтересів, пов'язаних з політичною боротьбою.






Урочиста лінійка до Дня соборності України
(Присвячується Дню проголошення України вільною суверенною незалежною державою 22 січня 1918 р. (Четвертий Універсал Центральної Ради) та Акту Злуки ЗУНР і УНР 22 січня 1919 р.).
Урочисто прибраний зал: на видному місці герб, у кутку – калина –символ України. Всі учасники свята в національних костюмах. На стіні слова В. Липинського:
Ніхто нам не збудує держави,

Коли ми її не збудуємо,

І ніхто з нас не зробить нації,

Коли ми самі нацією не схочемо бути.
1 – ий ведучий.
Моя Україна – зоря світанкова,

Пшеничні лани, голубі небеса,

Її солов’їна калинова мова

Світиться, наче на сонці роса.

(З. Филипчук)
2- ий ведучий
Моя Україно, хай доля сія

Волошками синіми в житі,

Моя Україна- домівка моя,

Найкраща у цілому світі!

(В. Федорова.)
1- ий ведучий
Не має кращого неба, ніж небо України!

Воно благословляє свою Україну, береже у віках її материнську любов, тому його ніколи не відділити від рідної матінки - землі.


2- ий ведучий
Україна - країна трагедій і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше знали її. Вистраждавши, виборовши собі волю, Україна має тепер свої державні символи: герб. прапор, гімн, які уособлюють її історію, її сутність.
3- ій ведучий
Вже скільки закривавлених століть

Тебе, Вкраїно, імені лишали…

Тож встаньмо, браття ,в цю урочу мить:

Внесіте прапор вільної Держави !

Степів таврійських і карпатських гір

З’єднався колір синій і жовтавий.

Гей, недругам усім наперекір-

Внесіте прапор вільної Держави!

Ганьбив наш прапор зловорожий гнів,

Його полотна в попелі лежали…

Але він знов, як день новий, розцвів,

Внесіте прапор вільної Держави!

Повірмо в те, що нас вже не збороть,

І долучаймось до добра і слави.

Хай будуть з нами Правда і Господь-

Внесіте прапор вільної Держави!

(В. Крищенко.)


  1. ий ведучий.

До внесення прапора вільної України стояти струнко! Рівняння на прапор!

(Звучить фрагмент «Запорізького маршу»)
Учень.

22 березня 1918 р. Центральна Рада в Києві ухвалила закон про державний прапор УНР, який був жовто - блакитним. Вибір кольорів був умотивований такими міркуваннями: символами України є чисте небо (синій колір) та пшеничне поле (жовтий колір). Як сказав поет:

«Наш стяг - пшениця у степах

Під голубим склепінням неба.»


(Виходить юнак, стає біля прапора, читає вірш)
Юнак.

Віддавна народи світу

Мають власні прапори,

Наче долю горду й світлу

Піднімають догори!

В будь - якій чужій країні

Я завжди усім казав:

- В мене прапор

Жовто - синій…

це колосся й небеса.

З’єднуй фарби – жовту й синю –

у гармонію одну:

хліб дарує людям силу,

небо – віру і мету.

(В. Филипчук.)
2 – ий ведучий
Пісня – душа народу, національні гімни – найвищий прояв його волелюбних прагнень, духовно – патріотичних устремлінь. Слово гімн – грецького походження (дослівний переклад – похвальна пісня).Це урочиста пісня, 3прийнята, як символ державної, національної єдності.
3 – ій ведучий.
Національний Гімн України – Це урочиста пісня, символ нашої державної єдності. Його більше століття тому написали поет П. Чубинський та композитор М. Вербицький .Слова гімну, які були надруковані вперше в 1863 році, так припали до серця всім українцям, що вони навіть приписували їх всім українцям, що вони приписували їх Т. Шевченку.
Учениця.
Все, що мріялось віками,

Сповнилось, настало!

«Ще не вмерла Україна» -

Гордо зазвучало.


Звучить Гімн України.
1-ий ведучий
Сьогодні, 22 січня, ми відзначаємо День Української Державності, Української Соборності, вшановуємо дві визначні події в нашій історії – це проголошення Четвертим Універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки незалежною, вільною, самостійною державою (22 січня 1918 р.) та проголошення Акту Злуки ЗУНР і УНР (22 січня 1919 р.)

2 – ий ведучий


Україні, як відомо, судилося виникнути на перехресті давніх шляхів між

Заходом і Сходом – шляхів торговельних, культурних. «Народ наш живе на Україні вже дуже давно, - пише визначний український історик Михайло Грушевський , - тисячу триста літ тому (600 або 700 літ по Різдві Христовім) жили вже наші люди мало не по цілій Україні, як і тепер…»





  1. ий ведучий

На вівтар української державності багато поколінь українців поклали свої життя. Тому ми дуже багаті духом своїх свободолюбивих предків, багаті своєю історією. І якщо хочемо осягнути минуле України, то маємо багато вчитися, знати і пам’ятати, бо без пам’яті можемо стати манкрутами.


2 –ий ведучий
Прийшло 20 століття… Воно було багато в чому переломним для всього людства і нашої України. Це доба наших рідних старшого покоління, а частково і наша з вами. На початку 20 століття народ України пережив трагедію Першої світової війни, ентузіазм початку української революції, розчарування і кров війни громадянської… В ці роки відродилась Українська Соборна держава.
3 – ій ведучий
22 січня – річниця проголошення Центральною Радою 4 Універсалу, яким Українська Народна Республіка оголошувалась цілком незалежною державою.

«Віднині, - відзначалось в Універсалі, - Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу.»


1-ий ведучий
22 січня – річниця проголошення Акту Злуки ЗУНР і УНР.

3 січня 1919 року в м.Станіславові Українська Народна Рада Західно- української Народної Республіки, як виразник волі українців колишньої Австро–Угорської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник, урочисто проголосила злуку Західної Української Народної Республіки в одноцільну, суверенну Народну Республіку.


2 –ий ведучий
Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну державу Українську на благо народу.

22 січня 1919 р., у місті Києві.

Голова директорії: Володимир Винниченко.

Члени: Симон Петлюра, Андрій Макаренко, Федір Швець, Панас Андріївський.


3 – й ведучий
Здобутки попередніх поколінь продовжують своє життя в поколіннях прийдешніх. Вони допомагають, підтримують зберігати найсвятіше - пошану до справи наших батьків, дідів; справу боротьби за Українську державу.

24 серпня 1991 року Україна проголошена незалежною, суверенною державою. Слава Україні! Героям слава!


1 – й ведучий
Нехай Господь береже твою і мою Україну кожного дня, кожної хвилини, щоб тут народжувалися гарні й щасливі діти з ясним світлом в очах, з любов’ю і добротою в серці.
2 –й ведучий
Хай на рідній землі під небесною ласкою вовіки віків буде Україна!

3 – й ведучий


Молюсь за тебе, Україно,

І свої сили віддаю,

Щоб відродити із руїни

Наш дух і волю вікову!

(М. Бакай).

ПОЕТИЧНА ПАМ’ЯТЬ ПРО КРУТИ
ПАМ'ЯТІ ТРИДЦЯТИ

На Аскольдовій могилі

Поховали їх -

Тридцять мучнів українців,

Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! -

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука? -

Квітне сонце, грає вітер

І Дніпро-ріка…

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! -

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих. -

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

П.Тичина


КРІЗЬ СМЕРТЬ

Їм північні вітри гудуть,

Їм сніги замітають путь,

А вони ідуть без упину,

А вони без спочину йдуть.
Їм шати залляла кров,

На шмати їх корогов,

Та кожен, кожен із них

Смертю смерть поборов.


Їм північні вітри гудуть,

Їм сніги замітають путь,

А вони ідуть без упину,

А вони без спочину йдуть.


КРУТИ

В мороці неладу, в пітьмі підлот -

Ваші пісні молодечі,

Лот ваш орлиний, нестримливий льот,

Льот крізь вітри і хуртечі!
Що там, що вперше з рушницею ти,

Що там, що тому п'ятнадцять,-

Так хороше вам на ворога йти

Співом гучним захлинаться...


Хай вам вітри вибігають на шлях,

Просять вернути, голосять,-

"Щоб наша доля..." - лунає в полях,

"Щоб краще в світі жилося!.."


Хай ще зловісніше тьмариться рань,

Голови юні тим вище...

Як на параду, йдете ви на брань,

В простори гроз, як на грище.


...Стрінулись. Казять ворожую злість

Ваші розгукані стріли...

Псами б на вас позривалися з місць

Тріскотні вкрай скоростріли!


Лавами - ворог... Ось кинувся він,

Котить на ваші окопи...

О, вже не лежачи і не з колін

Лити крицеві окропи,-


Виросли враз ви, немов на наказ...

Тільки чому це, орлята,

Тільки чому ця тривога у вас?

Чом' заніміла гармата?


Чом' це щодруга рушниця - німа,-

Голосу бракло у зброї?

- "Дайте набоїв!" Набоїв- нема.

В полі далеко набої.

О. Стефанович
Націлений у небо обеліск ,

вода , як вічність , літепло струмує ,

старий ясмин - оцвіттям весь німує ,

а віддалі - німує чорний ліс ,

а навпіл зламаний іржавий кріс

в граніт угрузлий - ніби розкошує .

і тільки мати сина вже не чує ,

вже біль іі старечий спопеливсь .

Вона сама . Вона сліпа - свічадом

осіннього промерзлого ставка .

і висохла вижовкла її рука

ще образи обмацує нерадо .

Бо де там син ? Де бог ? Нема обох .

і смерть обсіла пустку , наче льох .

В. Стус
Любіть Україну, козацькі сини,

Вона в нас, як мати, єдина,

Любіть Україну, шануйте її,

І з вами вона не загине.

Любіть Україну, вона в нас одна,

Другої нема і не буде.

Любіть Україну, як матір щодня,

Тоді вона й вас не забуде.

Любіть Україну, як матір свою,

Як рідну, кохану дитину.

Любіть Україну, благаю, молю,

Як першу любов і єдину.

Любіть Україну, всім серцем любіть,

Священную Русь - Україну.

Як предки великі її бороніть,

Кохайте її до загину.

Любіть Україну, як вірні сини,

Віддати життя їй готові,

Як юні сини, що життя віддали

Під Крутами всі, як герої...

В. Криволап "Любіть Україну"
Вихрить зима, встеляє землю снігом,

Скрипить над шляхом сивий осокір.

Згасають зорі. Місяць вовчим слідом

Бере в полях, вітрам наперекір!

У ніч таку, - її не позабути! -

Коли здригала й студеніла мгла,

Трисотня тихо облягала Крути,

Трисотня в шанцях грізно залягла!..

Над Бахмачем курів кривавий обрій,

Доносивсь гуркіт, віяло димком.

І в цій хвилині, довгій і недобрій,

Здавалось, вічність маяла крилом...

А коли ранок прошкував полями

І стріснувся із сонцем в далині,

Неначе грім, рокочучи в нестямі,

Ударив бій!...Як у гарячім сні.

М. Щербак "Крути"
Вони лежать навіки молоді,

Ставні й веселі, з усміхом щасливим,

Готові чути поклик, як тоді,

Коли на бій ішли з бадьорим співом.

Сумні батьки й жалобні матері,

Минувши повз Аскольдову могилу,

Мовчазно зрять, як страдницькій порі

Журба вербу вколисує похилу.

Лихі вітри, гойдайте верховіть

Живого свідка бойових крутянців!

Та не турбуйте кореня, не гніть

Святих дерев, що знали новобранців.

Безвусі, юні, вічно молоді,

Ви клали голови за рідний Київ,

Скріпивши крок державницькій ході,

Вписавши подвиг у свободи вияв.

Яр Славутич "Крутянці"
Їдуть у закутні Крути

Жваві юнацькі сотні,

Шляхом чернігівським чути

Лунко буяють пісні.

В співі бадьорім ожила

Слава борців золота -

Віра, Надія і Сила. Пісня - присяга свята.

М. Оверкович "Богатирський епос"




До річниці бою під Крутами

23.Jan.2008

У січні 2008 року тому працюючи з фондами празького архіву, частина якого зберігається у Центральному державному архіві вищих органів влади й управління України у Києві, кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри історії Сумського державного університету Власенко Валерій Миколайович знайшов рукописи кількох віршів відомого українського поета, нашого земляка Олександра Олеся. Вони датуються 3-22 січня 1923 р. Один з віршів присвячений битві під Крутами , 90-річчя якої відзначається нині. Цей вірш був написаний 20 січня 1923 року. Інші 3 вірші також мають патріотичне спрямування і присвячені захисникам Вітчизни, борцям за вільну Україну.






Фото Похорони загиблих під Крутами студентів, 1918 р.



Скорботна Україна править тризну

(До 90-ї  річниці бою під Крутами)

Геннадій Іванущенко,
директор Державного архіву Сумської області

Українська революція 1917-20 років... Якою постає вона в роботах істориків, архівних документах? Безумовно, одна з найгероїчніших сторінок нашого минулого дає всі підстави пишатися здобутками державотворення, високим патріотизмом громадянства, особливо молоді. Водночас, фатальні прорахунки керівництва держави, сліпа надія на всесвітнє „братство народів” замість розбудови власної держави, армії, забезпечення кордонів привели до трагічних наслідків. Безвідповідальні заяви окремих керівників Центральної Ради на зразок „Якщо не буде України соціалістичної – не треба нам ніякої”, або „Україні непотрібна армія, бо вона ні на кого не збирається нападати” не могли не породити анархії, розчарування. Проте, не відразу такий стан опанував суспільство. Багато людей ще довгий час вбачало в лідерах Центральної Ради тих провідників, які виведуть український народ з темряви бездержавного життя.

Про настрої серед населення нашого краю в 1917 році розповідають періодичні видання того часу. „Життя розбурханим потоком пливе, гуде і розбива перешкоди, вишукує чи щораз то кращу дорогу для себе. Перешкоди на дорозі українського життя надто ще великі, щоб з легким серцем можна віддихнуть. Безладдя, руїна, темнота, погроми так розсілися на нашій землі, такі корні глибокі запустили, що нам треба немало сили, щоб привести все в належний порядок. І народні кращі сили напрягли всі сили, не дивлячись на труднощі, щоб привести край в плодну ниву.

Центр. Рада постаралась забезпечити фронт від большевицької навали, яка несла загибель Україні, постаралась привести в порядок боєву армію і забезпечить народ перед насильствами грабіжників.

Правда не все у нас в порядку, скрізь видно недостатки, однак все при щирій праці і допомозі народу України з часом вдається наладить. Народ український не може дожидать на готове з заложеними руками, а й сам брать участь в роботі, не гальмуючи при тім праці наших вищих установ. (...) Десять місяців революції принесли Україні велику користь. Україну проголошено Республікою, утворено національну армію, взято в свої руки залізні дороги, телеграфи і утворено немало українських шкіл, одним словом народ український показався спосібним сам керувати своїм життям.” – писала в ті дні роменська газета  „Наша спілка”.

Прагнення підтримати українську владу було головною темою громадського життя і в інших повітах теперішньої Сумщини: Конотопському, Лебединському, Кролевецькому, Глухівському, Сумському. Так, 27 листопада 1917 року на засіданні Сумської міської Думи в присутності 38 гласних пройшли вибори делегатів до Українських Установчих Зборів, а 28 листопада 1917 р. владу  Української Центральної Ради було визнано Сумськими повітовими Земськими зборами надзвичайної сесії. Отже, у нашому краї, як і по всій Україні, відбувався процес становлення української державності, причому, проходив він за ініціативою місцевих громад.

Такі успіхи українського громадського життя дуже непокоїли новий імперський центр – більшовицьке керівництво Росії. 5 грудня 1917 року з`являється „Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради” за підписом Леніна. Його зміст зводився до вимоги встановити на території України радянську владу.

Так почалася перша російсько – українська війна. Нечисленні українські війська на Лівобережжі потрапили в кліщі двох російських армій: з Харкова на Київ насувалися війська Муравйова, а з Гомеля на Чернігів і Бахмач – армійська група Берзіна. Їм на допомогу з Брянська через усю сучасну територію Сумщини рухався “Первый московский красноармейский отряд особого назначения” під командуванням А.Знаменського. Саме з його діями пов’язана перша окупація нашого краю, а назва загону характеризує суть нової влади. Загін був споряджений за вказівкою В.Леніна і складався з робітників фабрик і заводів Благуше-Лефортовського району Москви. По дорозі він поповнився робітниками Брянська. Попри розповсюджену в радянській історіографії тезу про “тріумфальний хід радянської влади” уважний перегляд навіть офіційних партійних видань вказує на героїчний опір малочисельних українських військ та місцевого населення більшовицьким загарбникам:

-    27 грудня 1917 року загін Знаменського захопив ст.Хутір-Михайлівський, а 29-го – Ворожбу. Проте відділи Армії УНР вибили нападників і тільки допомога з Білопілля дозволила червоним відновити контроль над станціями.

-    1 січня 1918 року було окуповано Глухів, створено ревком, але через день війська Центральної Ради відновили українську владу у Глухові і Хуторі-Михайлівському (вдруге!) і утримували їх до 6 січня.


Перші кроки радянської влади показували, для чого власне прийшла вона в Україну: почалися грабування населення, примусові реквізиції. Вже 18 січня 1918 р. зі станцій Хутір-Михайлівський і Конотоп було відправлено до Москви і Петрограду 140 тисяч пудів цукру, повідомляє нам „Історія міст і сіл УРСР”. Через день-два мали відвантажити ще близько 200 тис. пудів борошна.

Серйозний опір московським і брянським частинам було вчинено у Сумах і Ромнах, де знаходились більші відділи української армії. В Ромнах вони гуртувалися навколо “Селянської Спілки”. Велися бойові дії і в інших населених пунктах:

- Шостку до 14 січня 1918 року обороняв загін “Вільного козацтва”, доки не був витіснений переважаючими петроградськими і московськими робітничими загонами.

- У Лебедині ще 21 листопада місцеві більшовики підняли заколот, але війська УНР відновили порядок.

- В Охтирці місцеві жителі створили загін на допомогу українській армії, запекла боротьба проти ворога точилася в районі Хотіні і Юнаківки.

- Біля Миропілля на допомогу відділам “Червоного козацтва” В.Примакова (яке виконувало суто „декоративну” роль для надання агресії українського колориту) була сформована “сотня інтернаціоналістів”, куди увійшли німці, чехи, словаки, угорці. В інших містах (наприклад, Ромнах) також з’явилися “интеротряды” латишів і китайців. Всі вони відзначалися, як свідчать більшовицькі джерела, «особой преданностью делу революции» і... нечуваною жорстокістю, на чому наголошують очевидці тих подій.

В такій ситуації особливого стратегічного значення набувала маловідома на той час залізнична станція Крути, розташована між Бахмачем і Ніжином, на якій, за планами більшовиків, наступаючі з різних напрямів червоні частини повинні були з`єднатися при формуванні „ударного кулака” для захоплення Києва, адже найкоротшою дорогою до столиці з півночі йшли залізничні шляхи Гомель — Бахмач і Харків — Ворожба — Бахмач. Саме біля цієї станції 29 січня 1918 року відбувся бій сотні Першої Військової школи ім. Б. Хмельницького та сотні Помічного Студенського Куреня проти наступаючих на Київ більшовицьких військ під командуванням П.Єгорова.

Тривалий час серед українських істориків більше говорили про сам бій і мало робилося досліджень про його підготовку. А обставини були такі: у січні 1918 року на українсько-більшовицький фронт в р-н Бахмача виїхав Помічний Студентський курінь на чолі з сотником Омельченком, сформований з студентів-добровольців Українського Народного Університету та Київського Університету ім. Св. Володимира, учнів старших класів Української Кирило-Мефодіївської гімназії. Тоді ж  газета «Нова Рада» видрукувала таке звернення  «До українського студентства»:

«Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету Св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хотять придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим... Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували — Українській державі! Записуйтесь до «Куреня Січових Стрільців», який формується з студентів Університету Св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги...»

Як згадує у своїх спогадах один із учасників бою Аверкій Гончаренко, по дорозі до місця призначення воякам юнацької сотні довелось побувати в кількох боях з дрібнішими більшовицькими загонами, що просувалися в напрямку на станцію Ворожба.

До кінця січня 1918 р. бійці Студентського Куреня, учні Військової школи і невеликий відділ Вільного Козацтва (всього бл. 300 чол.) зайняли оборону обабіч залізничного полотна поблизу станції Крути (у напрямі до станції Пліски). В Крутах студентська сотня, в складі існуючого вже там загону, почала риття окопів уздовж залізничної колії і спорудження земляних укріплень. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів, та 16 кулеметів.        Вранці 29 січня 1918 р. загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крут. З тилу їх підтримував ще й бронепоїзд і гармата, які вели обстріл наступаючих. На залізничній платформі також була гармата сотника Лещенка, якою  стримували наступ більшовиків. Але російські війська (6 тис.чол.), які складалися з петроградських і московських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту, розпочали наступ. Протягом 5 годин українські підрозділи стримували атаки ворога. На допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова і з боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд, який почав обстріл студентських загонів з тилу. Тим часом, за свідченням очевидців, у студентів закінчилися набої і снаряди для гармати. Скориставшись кількаразовою перевагою в чисельності, наступаючі зім'яли оборону і почали оточувати українські частини. Розуміючи безвихідність свого становища та небажаючи здаватись у полон ворогові, бійці Студентського Куреня пішли в багнетну атаку і були майже всі знищені. 27 студентів і гімназистів (серед них: Божко-Божинський, М.Лизогуб, О.Попович, В.Шульгин, П.Кольченко, М.Ганкевич, Тарнавський, Соколовський та ін.) були захоплені в полон.

Перед стратою гімназист Пипський почав співати гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили всі засуджені на смерть. Після розстрілу більшовики не дозволили місцевим селянам поховати тіла загиблих. Декілька українських бійців, яким пощастило врятуватися, вночі розібрали залізничну колію і все-таки на кілька днів затримали наступ Червоної гвардії.

Після звільнення території України від більшовиків, за розпорядженням українського уряду, 19 березня 1918 року у Києві відбувся урочистий похорон 28 полеглих у бою під Крутами. Під час Служби Божої і на могилі співав студентський хор під керівництвом О.Кошиця. Траурну промову виголосив Михайло Грушевський. Загиблих було поховано з військовими почестями на Аскольдовій горі у Києві. В радянський час могили полеглих під Крутами було зруйновано. Сьогодні на місці останнього бою українських студентів під Крутами і на могилі героїв встановлено пам'ятні знаки.



(На фото – листівка, присвячена вшануванню пам`яті героїв: ДАСО. Листівки. - № 2647. – С.1.)

Вшановуючи героїзм української молоді, ми мало ще задумуємося над витоками їхнього патріотизму. Безумовно, можна пояснювати це значною часткою галичан серед студентів Києва, що справді мало місце. Але вирішальним фактором швидкого громадянського становлення молодих людей була унікальна історична ситуація, в якій опинилася молода Українська Народна Республіка – живі приклади боротьби кликали молоді серця до дії. Велику роль зіграв і загальний патріотичний настрій, який панував у навчальних закладах і виховання цієї молоді, яким опікувалися відомі люди. Наприклад: історію України  в другій Українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства викладав Олександр Грушевський – брат голови Центральної Ради, перший голова архівної служби України. Вчителем латини тут  був 28-річний Микола Зеров. 9 жовтня 1917 року його було обрано також і секретарем гімназійної педради. Правдоподібно, саме він був тим неназваним гімназіальним професором, який у промові над могилою порівняв героїв Крут з героями Фермопіл. Від того часу це порівняння назавжди лишилося за юнаками, які поклали своє життя на вівтар Батьківщини. Наставником у восьмому класі тут був уродженець міста Суми, випускник місцевої Олександрівської гімназії Павло Іванович Зайцев, видатний шевченкознавець. До історії культури він увійшов п’ятьма числами журналу “Наше минуле”, першим томом “Записок Історично-філологічного відділу УАН” та т.зв. варшавським зібранням творів Шевченка як їхній редактор. 7 листопада 1917 року в сьомому класі класним господарем було обрано дочку Івана Карпенка-Карого Марію Прохорову. Крім того, по вільному найму законовчителем у молодших класах гімназії працював відомий композитор о.Кирило Стеценко.

Коли ми говоримо про еліту нації, про її роль у вихованні, ми повинні пам`ятати героїв Крут та їхніх учителів. На прикладі жертовності української молоді в міжвоєнний період було виховано ціле покоління борців за волю України, які продовжили справу, розпочату в 1917-му. І виглядає цілком логічним, що в незалежній Україні на державному рівні вшановують цвіт нації, кращих представників українського народу, які любили Вітчизну більше, ніж ті, кому це належало за посадою. Тому і лягають квіти до підніжжя пам`ятників. І можна було б сказати – правда перемогла, висновки зроблено. Тільки настане ранок 23 лютого. І знову ляжуть квіти, цього разу на честь армії, під багнетами якої загинули українські юнаки морозного ранку 1918-го... І згадаються рядки поезії:

Коли злітає триста янголів,


Скорботна Україна править тризну.
І визначає для своїх синів
Цей день, як день захисника Вітчизни.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Герої Крут : Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / упоряд. І. Ільєнко. - Дрогобич : Відродження, 1995. - 348 с.: фото.

Історія України ХХ століття : Курс лекцій : У 2 кн.: Кн.2 / Мельник Л.Г. Верстюк В.Ф. Демченко М.В. - Київ : Либідь, 1992. - 464 с.

Зарицький В. Крутянська подія / Фундація ім. О.Ольжича. - 2-е вид. - К. : Видавництво ім. О. Теліги, 2001. - 78 с.: іл., фото.

Капелюшний В.П. Здобута і втрачена незалежність: Історіограф. нарис укр. державності доби національно-визвольних змагань (1917-1921 рр. ) / Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. - К., 2003. - 607 с.

Крути. Бої за доступи до Києва // Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / упоряд. Б.Якимович. - Львів, 1992. - С. 404-406.

Куць М. Крути : Поема, поезії, переклад / ред. В.Харитоненко. - К., 2004. - 320 с.

Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917-березень 1918). - Київ-Львів, 1996. - С. 174-182.
Періодичні видання

Антоненко П. Крути відлунюють у серці // Слово Просвіти. - 2007. - ч. 5(382), 1-7 лют. - С. 1.

Антоненко П. Крути: незгасна пам`ять і урок сьогодні // Слово Просвіти. - 2007. - 25-31 січ. - С. 3.

Антончик Л. Крути - наша слава, наша історія : Сценарій тематичного заходу // Українська культура. - 2004. - № 1. - С. 36-37.

Бушанський В. Крути: бій проти "духовного закріпачення" // Віче. - 2006. - № 1-2. - С. 3.

Гвоздь М. Крути і ми // Українське слово. - 2007. - 31 січ.- 6 лют. (№ 5). - С.3.

Гвоздь М. Точка неповернення Крути: урок нащадкам // Українське слово. - 2004. - 5-11 лют. (№ 6). - С. 2-3.

Горак В. Драма біля станції Крути // День. - 2006. - 12 трав. (№ 74). - С. 8.

Івченко В. Подвиг під Крутами і міф про "Варяг" // Науковий світ. - 2006.- № 1. - С. 11-13.

Кирик Л. Гіркий урок українського державотворення : 85 років трагедії під Крутами // Освіта. - 2003. - № 4-5. - С. 2.

Крути - слава і смуток народу : Знаковий бій у збройній борні з більшовицькою Росією за відродження української державності // Демократична Україна. - 2004. - 29 січ. - С. 6.

Крути: честь і трагедія України // Час. - 2002. - 25-31 січ. - С.8.

Кузик В. Відлуння героїки Крут // Народна творчість та етнографія. -2005. -№1. -с.90-91

Лавренюк С. "Крути - це воскресіння, по довгих століттях, обірваної Полтавою визвольної війни..." : 29 січня в Україні відзначають День пам'яті героїв Крут // Голос України . - 2005. - № 17. - С. 1, 12.

Леонтович О. Це вогненне слово - Крути : До 85-річниці битви під Крутами // Урядовий кур'єр. - 2003. - 29 січ. - С. 14.

Липовецький С. Крути: право на могили // Україна молода. - 2006. - 28 січ. (№17). - С. 6.

Музиченко Я. "Смолоскипи" й "вогнегасники": Героїв Крут "запалили" батьки. Хто ж "погасив" їхніх антиподів?// Україна молода. - 2004. - 29 січ. (№ 16). - С. 4.

Музиченко Я. Було триста - буде три мільйони : Як пластуни бережуть пам'ять героїв Крут // Україна молода. - 2005. - 27 січ.(№15). - С. 11.

"На Аскольдовій могилі український цвіт" : Крути // Україна молода. - 2003.- № 17. - С. 10.

Панченко В. Володимир і Юрій: дві постаті трагедії під Крутами // День. - 2004. - 24 січ.(№ 11). - С. 7.

Солдатенко В. "І справжні, не фальшиві фарби"? Крути: спроба історичної інтерпретації // Дзеркало тижня. - 2006. - № 3. - С. 20.

Томків В. Жертовний подвиг героїв Крут // Вільне життя. - 2004. - 22 січ. - № 6. - С. 6.

Ткаченко І. Крути - зоря нової доби : Окремі аспекти короткого життя одного з героїв подій під Крутами в січні 1918 - Григорія Піпського // Слово Просвіти. - 2004. - Ч. 5. - С. 8-9.

Ткаченко І. " На кров'ю политім крутянськім снігу в безсмертя вписалось геройське ім'я": (Частина I): [Вшанування славної пам'яті київських гімназистів, що полягли геройською смертю 29 січня 1918 року під Крутами] // Визвольний шлях. - 2002. - № 1. - С.66-81; фото.

Трофімова Н. Герої Крут : справжні та самопроголошені // День. - 31 січ. - С.2.

Унікальна сторінка історії України // Урядовий кур'єр . - 2006. - 31січ. - С. 6.



Ференц В. Чи можливі нові Крути? // Слово просвіти. - 2006. - № 41. - С. 4.


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка