Використання особистісно орієнтованих виховних технологій у діяльності школи з метою розвитку творчої особистості школяра



Скачати 115.09 Kb.
Дата конвертації16.03.2016
Розмір115.09 Kb.
Використання особистісно орієнтованих виховних технологій у діяльності школи з метою розвитку творчої особистості школяра

Нині одним із пріоритетних завдань школи є реалізація на практиці особистісно орієнтованого підходу в освіті. Його суть полягає в тому, щоб розглядати учня в системі освіти не засобом, а метою, тобто він має стати суб’єктом навчання, виховання, розвитку.

Особистісно орієнтоване виховання передбачає забезпечення комфортних і безпечних умов для розвитку особистості учня, реалізації його природних потреб і здібностей. Учень повинен вибудувати в міру свого соціального розвитку й підростання особистий варіант життя, гідний його як людини, набути власного досвіду повноцінних взаємин, ствердження свого істинного людського „Я”. Особистісно орієнтований підхід у вихованні передбачає,

по – перше, визнання пріоритету особистості, по – друге, спрямовує на те, що пріоритет особистості має стати основою філософії виховання, ідеології у сфері виховання, центральною ціннісною орієнтацією як вихователів, так і вихованців.

Ідея особистісно орієнтованого навчання і виховання як пріоритетного напрямку розвитку освіти України не є зовсім новою. Але, без сумніву, ця ідея залишається актуальною в наш час. І не лише актуальною, але і не до кінця розробленою, тому і не достатньо впроваджуваною педагогами.

Але, як показало дослідження, далеко не всі класні керівники правильно орієнтуються в суті поняття „особистісно орієнтоване виховання”. Основною помилкою у розумінні цього поняття є ототожнення особистісного та індивідуального підходів до учня. Індивідуальний підхід полягає в адаптації діяльності педагога, навчального і виховного процесу до індивідуальності учня. Індивідуальний підхід може бути складовою особистісного, але не більше того. В найгіршому разі особистісний підхід ототожнено з індивідуалізмом. В особистісно орієнтованому освітньому процесі головною діючою одиницею є діалогічна цілісність: особистість учня – особистість педагога. Крім того, сам учень як індивід не є центром освітнього процесу. Таким центром є його особистість, точніше, вісь: особистість у минулому – особистість тепер – особистість у майбутньому. Особистість у минулому – це передусім суб’єктний досвід діяльності та моральних переживань учня. Особистість тепер – це особистість учня як суб’єкта діяльності та взаємин з певною системою особистісних цінностей. Особистість у майбутньому – це той „Я-ідеал”, якого прагнуть сама особистість і соціум, зміст життєвих значень, планів, мети і цінностей особистості. Особистісно орієнтований виховний процес будується не просто на основі врахування індивідуальних особливостей вихованців, а в послідовному ставленні до них як до особистостей, які є відповідальними і свідомими суб’єктами діяльності.

Особистісно орієнтоване виховання спрямоване на реалізацію сутнісної природи суб’єкта, якій відповідають цінності служіння, коли основним жит-тєвим ставленням виявляється любов до інших людей. Це дає людині змогу виходити за межі своїх актуальних, наявних можливостей.

Для здійснення особистісно орієнтованого виховання необхідно дотримуватись трьох позицій: розуміння дитини, визнання дитини і прийняття дитини.

Одна з найгостріших людських потреб – бути зрозумілим, прийнятим, визнаним. Кожна людина прагне, щоб її розуміли і приймали в будь-якому стані, в будь-якому прояві, з визнанням усіх наявних переваг і поблажливості до наявних недоліків. Тому позиція, що враховує ці потреби, має бути домінантою особистісно орієнтованого виховання.

Розуміння педагогом дитини неможливе без правильної оцінки її емоційних станів. Педагог має виходити з того, що основним джерелом інформації про цю сферу людської психіки є: міміка і поза, жести й рухи, інтонація і темп мовлення. Спостерігаючи прояви поведінки вихованця, педагог може зробити висновки стосовно його особистості. Однак глибоке розуміння дитини не можна будувати на відчужено – дослідницькому до неї ставленні. Педагогу потрібно співчутливе, емпатійне розуміння та готовність прийняти вихованця навіть з його недоліками.

Щоб процес розуміння учнів вчителем загалом був результативним, педагог повинен мати такі якості:



  • здатність сприймати й адекватно психологічно інтерпретувати поведінку дитини безпосередньо в кожну мить спілкування, фіксувати зміни в почуттях і вчинках, визначати причини, які ці зміни викликають;

  • сформованість широкого набору оцінних критеріїв, які б давали йому змогу порівнювати характер змін, які настають у вербальній і невербаль-ній поведінці вихованців, і своєчасно робити з цього правильні висновки;

  • уміння постійно вдосконалюватись і правильно реагувати на те, як сприймають і психологічно інтерпретують його образ і поведінку вихованці;

  • глибокі знання про типові помилки „стереотипізації”, „нав’язування суб’єктивного бачення” тощо, яких нерідко припускаються вихователі, оцінюючи зовнішній і внутрішній образ вихованців, а також психоло-гічно пояснюючи спостережувану картину їхньої поведінки.

Визнання – це передусім право дитини бути собою, індивідуальністю, яка має свою позицію щодо тих чи інших явищ, ситуацій, проблем. Вимога визнання дитини ґрунтується на вірі в її можливості, а значить у самовдоско-налення, на розумінні безкінечності пізнання людини, навіть коли вона ще зовсім мала. Таке ставлення спрямовує педагога на активізацію особистісних переживань вихованця.

Прийняття означає безумовне позитивне ставлення до дитини, незалежно від того, тішить вона дорослих чи ні. Прийняття – це не оцінка, це визнання того, що інший має право бути таким, яким він є. Якщо педагог приймає дитину, то приймає її недоліки, не оцінюючи їх. Він просто знає, що вони існують. Педагог, який здатен до прийняття, не тільки приймає вихованця, а й показує йому, що приймає його таким, який він є.

Наскільки педагоги нашої школи психологічно готові до розуміння, визнання і прийняття учнів? Як показало проведене анкетування, 89% вчителів намагаються прийняти дитину такою, якою вона є, але готові змиритися з недоліками дитини лише 67%. Позитивно ставляться до всіх учнів, навіть тих, з боку яких відчувають негативне відношення до вчителя, 82 % опитаних.

9% вчителів признались, що іноді при оцінюванні знань та поведінки дитини керуються суб’єктивними установками.

Виховання досягає своєї мети, якщо вміє спрямовувати особисту діяльність дитини. З огляду на це, виховний вплив мусить залучати дитину до виховної діяльності, навіть до самодіяльності.

Розрізняють два класи завдань за їхнім місцем у процесі виховання. Перший клас – це виховні завдання, які вирішують самі вихованці, тобто ті, під час вирішення яких здійснюється самовиховання.

Другий клас завдань – це педагогічні, які вирішує педагог, тобто завдання, що забезпечують керування діяльністю вихованця. Одна з особливостей педагогічного завдання полягає в тому, що воно не може бути розв’язане тільки вихователем, а лише у спільній діяльності й спілкуванні в системі „вихователь – вихованці”, їхній співпраці і співдружності в реальних, живих контактах одне з одним. Це і є тим середовищем, у якому розвиваються особистість дитини та особистість дорослого як вихователя.

Отже, педагог має бути готовим і здатним до взаємодії з дитиною або дитячим колективом, зокрема:


  • будувати спілкування з дітьми на засадах гуманістичних принципів

( діалогічності та емпатійного розуміння; прийняття та довіри до

можливостей і здібностей дитини; визнання та ставлення до дитини як до

суверенної особистості; щирості та відкритості для дитини особистих

моральних якостей, переконань, цінностей, інтересів);



  • будувати спільну виховну діяльність із дітьми на основі співпраці;

  • створювати виховні ситуації ( протиріччя, успіху тощо) в навчальній, трудовій, ігровій, художній та інших видах діяльності дітей;

  • розкривати та реалізовувати виховний потенціал процесу навчання

(через зміст, форми та методи навчання), предметно – естетичного середовища, в якому перебувають діти;

  • взаємодіяти зі школярами як суб’єктами шкільного самоврядування;

  • підтримувати процеси самопізнання, саморозвитку дитини через організацію групової та індивідуальної роботи;

  • створювати реальні можливості для особистісної самореалізації, життєвого самовизначення дитини;

  • трансполювати гуманістичну культуру взаємин дитини на себе, на довкілля;

  • бути відкритим до виховного впливу дітей.

В умовах сьогодення особливо актуальним є фундаментальне положення класика української психології Г.Костюка, що „виховання за своєю суттю –

це керівництво індивідуальним становленням людської особистості... виховувати – це проектувати поступове становлення якостей майбутньої особистості і керувати здійсненням накреслених проектів”.

Особистісний підхід до виховання розглядає особистість не гармонійно, а ієрархічно розвинутою, в якій природне, фізіологічне, психічне підпорядкову-ється духовному.

Вихідною позицією в особистісно орієнтованому вихованні має бути відмова від концепції формування особистості і створення концепції сприяння її розвитку. За терміном „формування” все ж таки стоїть образ піддатливої глини, з якої художник ліпить те, що він замислив. Але дитина – жива істота, не глина, джерела її розвитку в ній самій, і вона потребує допомоги, а не формува-ння. Колись в одному з виступів В.Сухомлинський сказав так: „Ніколи не буває, що дитині кажеш „оце” і одержуєш „оце”. Ти дитині кажеш „оце”, а отримуєш дещо „інше”. „Формування” ставить дитину в ситуацію трагічного вибору: або залишитись самим собою, або слідувати нав’язаним ідеалам, моделям поведінки і повторювати чужі думки.

Отже, виникає необхідність підвищення розвивальної ефективності виховання, оптимізації процесу керування виховною діяльністю дитини. А це пов’язано зі створенням і використанням якісно нових виховних методів. Останні мають ґрунтуватися не на механізмі зовнішнього підкріплення (заохочення і покарання), а на рефлексивно – вольових механізмах, механізмах співпереживання й позитивного емоційного оцінювання, які апелюють насамперед до самосвідомості та передбачають творче ставлення людини до суспільних норм і цінностей. Такі методи можна назвати виховними технологіями особистісної орієнтації. В основі таких технологій повинні лежати наступні принципи:



  • принцип цілеспрямованого створення емоційно збагачених виховних ситуацій;

  • принцип особистісно – розвивального спілкування;

  • принцип використання співпереживання як психологічного механізму виховання особистості;

  • принцип систематичного аналізу своїх і чужих вчинків;

  • принцип виховання у колективі і через колектив на засадах гармонії інтересів особистості і колективу;

  • єдність самостійності і самодіяльності учнів і педагогічного колективу;

  • суб’єктно – суб’єктний характер взаємин учителів і учнів.

З розбудовою особистісно орієнтованих систем виховання зростає роль класного керівника у виховному процесі, змінюється зміст, форми та методи його діяльності.

Особистісно орієнтоване виховання вимагає, насамперед, всебічного вивчення і діагностування особистості школяра і здійснення на цій основі індивідуального підходу до кожного учня, мета якого – створити сприятливі умови для розвитку усіх духовних сил і здібностей дитини, що піднімає її особисту вартість і дасть в майбутньому змогу бути корисною для інших.

Класні керівники повинні підходити до питання вивчення особистісних характеристик учнів різносторонньо, комплексно: вивчаючи сім’ї учнів (знайомство, відвідування), визначаючи коло спілкування учнів в школі і поза нею, досліджуючи особливості психіки, характеру, темпераменту учнів. Для вивчення індивідуальних рис, якостей учнів, рівня їх вихованості, ставлення до оточення можна використовувати такі методи і форми: різноманітні анкетування, спостереження, бесіди з учнями і їх батьками.

Класні керівники передбачають у своїй діяльності вивчення індивідуальних здібностей учнів, їх нахилів, психологічних особливостей. Особливо важливими такі діагностичні дослідження є в 1-их та 5-их класах, коли відбувається знайомство вчителів та учнів. При цьому слід пам’ятати, що результати вивчення індивідуальних якостей та здібностей учнів не можна вважати константними, тому потрібно здійснювати постійний моніторинг розвитку особистості школярів.

Вивчивши в комплексі особистісні характеристики учня, класні керівники на основі їх результатів створюють подальшу програму особистісного розвитку школяра.

На жаль, класні керівники ще мало використовують у своїй практиці складання карт, діаграм особистісного розвитку учнів.

Відповідно до результатів вивчення індивідуальних особливостей учнів, їх інтересів, нахилів, потреб класні керівники планують свою подальшу роботу з класом в цілому і з кожним учнем зокрема, залучаючи всіх школярів до активної творчої діяльності, розподіляючи доручення між ними.

Використання особистісно орієнтованих виховних технологій з метою розвитку творчої особистості учнів виправдовує себе в організації діяльності учнівського самоврядування. Саме безпосередня участь учнів у роботі органів учнівського самоврядування сприяє розвитку їх активності, ініціативності, творчих здібностей, виявленню та вдосконаленню індивідуальних нахилів, а отже, особистісному зростанню.

Особистісно орієнтована педагогіка передбачає побудову всього навчально – виховного процесу не лише на основі особистісного підходу до кожного учня, вона визначає пріоритетність суб’єктно – суб’єктних відносин, співтворчості та співпраці учнів, учителів та батьків. Така педагогіка співробітництва передба-чає, що учні відверто, довірливо спілкуються з вчителями, що є важливим кроком на шляху до взаєморозуміння між класним керівником та учнем. Гласність і демократизм, відносини співробітництва, довірлива психологічна атмосфера повинні панувати у кожному класі.

Іноді демократизм у стосунках між класним керівником і учнями гіперболі-зується і підміняється повною свободою дій учнів. Без належної координації та контролю з боку класного керівника така „демократія” перетворюється на вседозволеність, особливо, коли рівень вихованості учнів ще не забезпечує свідомої дисципліни і виконавчості. При такій ситуації, особливо коли вона є тривалою і коли керівництво класним колективом переходить від класного керівника до негативного лідера, є ризик перетворення розвитку ( прогресу ) особистості на її моральну і соціальну деградацію.

Як зазначалося вище, розвиток особистості учня можна ефективно здійснювати в ході індивідуальної особистісно зорієнтованої роботи. Звичайно, класний керівник не повинен обмежуватися індивідуальною роботою лише з „важкими” учнями чи з обдарованими, а через індивідуальний підхід до кожного учня сприяти розвитку його особистісних якостей. При цьому слід дотримуватися таких принципів:



  • єдність поваги і вимогливості до особистості;

  • єдність прав і обов’язків учнів перед собою, батьками, школою, суспільством;

  • єдність свободи і відповідальності особистості у виховному процесі;

  • свобода вибору особистості ( моральних цінностей, участі у колективній діяльності тощо), право на власну думку;

  • зв’язок виховання з життям, з власним досвідом дитини.

Значний виховний вплив на розвиток творчої особистості учня мають індивідуальні бесіди з ними, звичайно, за умови методично правильного їх проведення. Такі бесіди можуть бути на найрізноманітніші теми: морально – етичні, художньо – естетичні, пізнавальні, але всі вони повинні продумуватись так, щоб сприяти , за висловом Л.Виготського, „переходу дитини із зони актуального в зону найближчого розвитку”, тобто забезпечувати поступове особистісне зростання школяра.

Крім бесід, до ефективних особистісно орієнтованих виховних методів і прийомів, що сприяють розвитку творчої особистості учня, можна віднести дискусії, обговорення конкретних випадків, створення виховних ситуацій, рольові ігри, тренінги, екскурсії, включення в практичну діяльність, створення ситуації успіху та ін. Організовуючи позакласну виховну роботу з класним колективом, треба бачити не просто клас, учня, а людину, гідну поваги, створюють вмотивовані ситуації авансованого довір’я учневі, програмують успіх і розв’язують моральні завдання.

Дуже результативним з погляду особистісно орієнтованої спрямованості та творчого розвитку учнів є використання технології колективної творчої діяльності в організації позакласної виховної роботи з класом. Колективна творча справа – це спільний пошук оптимальних рішень, життєво важливих завдань, який творять, виконують, організовують, задумують, вирішують спільно з учнями педагоги, батьки та інші зацікавлені особи. В кожній колективній творчій справі вирішується цілий ряд педагогічних завдань, відбувається розвиток колективістських, демократичних основ життя, самостійності та ініціативності дітей, самоуправління, творчих здібностей та особистісних якостей. Як показує практика, виховний захід є найбільш результативним, коли в його підготовці і проведенні задіяно якомога більше учнів. А ще краще, коли ініціаторами і організаторами заходів виступають самі учні.

Особистісно орієнтований підхід до процесу виховання лежить в основі ще однієї виховної технології – створення ситуації успіху, тому що точкою її відліку є духовне удосконалення внутрішнього світу дитини. Переживаючи ситуацію успіху, дитина зазнає сильних емоційних вражень, що сприяють позитивним змінам у формуванні її особистості. А це дає можливість відкрити приховані можливості учня, реалізувати його духовні сили і творчі здібності.



Запроваджуючи особистісно орієнтовані виховні технології, слід пам’ятати про важливу роль особистості вчителя у цьому процесі. Особистість педагога – дієвий чинник формування особистості дитини. В реальній діяльності педагог наочно демонструє моделі поведінки , соціальні норми та цінності. Його індивідуально – психологічні характеристики обумовлюють ціннісно – смислову основу вихованця. Лише той педагог успішно справляється з цією місією, який постійно працює над розвитком у собі мотивації до оволодіння духовною культурою, засвою глибокі й різноманітні знання, орієнтується на безперервне вдосконалення своєї професійної майстерності.


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка