Вікова структура населення І проблема вікової соціальної роботи



Скачати 418.05 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації23.03.2016
Розмір418.05 Kb.
  1   2   3




ВІКОВА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ І ПРОБЛЕМА ВІКОВОЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

 


Вікова структура населення

Вікова типологія соціальної роботи ґрунтується на соціологічних характеристиках вікової структури населення [27,550], під якою розуміється співвідношення чисельності різних вікових груп населення, що створює базу для всіляких розрахунків як демографічного, так і соціального, економічного характеру. Вікова структура населення формується під впливом природнього й механічного руху населення, людських втрат у періоди природних і соціальних катаклізмів.

Вікова типологія соціальної роботи

Існують різні класифікації віку.

У статистиці, наприклад, найбільш часто використовують класифікацію віку Б.Урланіса: 0-2 роки - ясельний вік; 3-6 років – дошкільний вік дитинства; 7-15 років - шкільний вік дитинства; 16-24 роки - юність; 25-44 - зрілість; 45-59 років - повна зрілість; 60-69 років - літній вік; 70-79 років - рання старість, 80-89 років - повна старість, 90 років і більше - глибока старість. Для вивчення взаємозв'язку росту населення і його вікової структури тут застосовується і класифікація шведського демографа Г. Сундберга, що розбив населення на 3 вікові групи: діти - 0-14, батьки - 15-49, прабатьки - 50 років і більше. У соціальній педагогіці вікова періодизація зазвичай співвідноситься з етапами соціалізації. Тут існують різні періодизації. На думку відомого російського вченого А.Мудрика, досить зручною із соціально-педагогічної точки зору є наступна вікова класифікація: дитинство (від народження до 1 року), раннє дитинство (1-3 років), дошкільне дитинство (3-6 років), молодший шкільний вік (6-10 років), молодший підлітковий (10-12 років), старший підлітковий (12-14 років), ранній юнацький (15-17 років), юнацький (18-23 років) вік, молодість (23-30 років), рання зрілість (30-40 років), пізня зрілість (40-55 років), літній вік (55-65 років), старість (65-75 років), довголіття (понад 70 років) [18, С.10]. У геронтології [45,19] з погляду процесів старіння в онтогенезі людини поширена наступна хронобіологія (вікова періодизація), що була прийнята в 1963р. у Києві на семінарі геронтологів і Всесвітньої організації охорони здоров'я: молодий вік 18-44 роки; середній вік 45-59 років; літній вік 60-74 роки; старечий вік 75-90 років; довголіття старше 90 років. Крім того, у геронтології для оцінки віку окремих людей і суспільства в цілому звичайно використовують наступну рольову (функція виробництва) статевовікову схему:; допродуктивний вік 0-17 років; продуктивний вік 18-64 роки – чоловіки; 18-59 років – жінки; післяпродуктивний вік старше 65 років чоловіки ; старше 60 років – жінки; старість 65-79 років – чоловіки; 60-79 років – жінки; глибока старість старше 80 років Наявність численних підходів до класифікації віків і численність їх типологій є наслідком складності, багатозначності й багатосторонності самого феномена "вік". Сучасні науки, які вивчають цей феномен, ще не виробили інтегративного уявлення про нього. У цих умовах практичний соціальний працівник повинен спиратися на власний професіоналізм, виходячи з конкретної мети і завдань своєї діяльності.
У межах цього підручника автори дотримуються наступної логіки.


Завдання вікового розвитку

На кожному віковому етапі перед людиною постає ряд завдань (проблем), від сприятливого чи несприятливого вирішення яких залежить її особистісний розвиток, особиста "доля".Віковий підхід у соціальній роботі повинен будуватися так, щоб забезпечити умови сприятливого вирішення цих завдань на кожному етапі життєдіяльності людини відповідно до норм цивілізованого суспільства.
Крім того, у руслі індивідуальної соціальної роботи з клієнтом на базі вікового підходу йому повинна надаватися конкретна допомога по вирішенню завдань (проблем), які перед ним стоять.З тією чи іншою мірою умовності можна виділити три групи завдань кожного віку:-природньо-культурні (досягнення на кожному віковому етапі визначеного рівня біологічного дозрівання, фізичного й сексуального розвитку, що мають певні нормативні розходження в тих чи інших регіонально-культурних умовах);-соціально-культурні (пізнавальні, моральні, ціннісно-смислові), які специфічні для кожного віку в конкретному соціумі і які, з одного боку, пред'являються особистості у вербалізованій формі інститутами й агентами соціалізації, а з іншого боку-існують у вигляді визначених норм і цінностей у суспільній практиці, не збігаючись один з одним і нерідко суперечачи;-соціально-психологічні (становлення самосвідомості особистості, її самовизначення в актуальному житті й на перспективу, самоактуалізація й самоствердження), які на кожному віковому етапі мають специфічний зміст і способи їх вирішення. Якщо якесь завдання залишається невирішеним, то це або затримує розвиток особистості, або робить його недосконалим, або спотворює особистість. Можливий і варіант, коли те чи інше завдання, не розв'язане в певному віці, зовні не виявляється в розвитку особистості, але через якийсь період часу воно "спливає", що призводить до нібито немотивованих вчинків, рішень, змін в особистості.

СОЦІАЛЬНА РОБОТА З ДІТЬМИ

Категорія діти

До вікової категорії "діти (дитина)" ми відносимо осіб, які не досягли вісімнадцятиліття.
У цю вікову категорію з визначеною умовністю можна включити періоди:-дошкільного дитинства (дитинство, молодший дошкільний вік (1-3 роки) і старший дошкільний (3-6 років) віки;-молодшого шкільного дитинства (6-10 років);-підліткового дитинства (11-14 років);-ранньої юності (15-17 років).

Вікова характеристика дитинства

Коротко позначимо вікові характеристики дитинства (А.Мудрик, В.Сластьонін, М.Михайленко).

Дошкільне дитинство Вікові завдання: природньо-культурні (формування рухових навичок, здатності до прямоходіння, сенсорний розвиток); соціально-культурні (оволодіння мовою, предметно-маніпулятивною діяльністю, розвиток образної й елементарної логічної форм мислення, довільності поведінки, оволодіння первинними способами співробітництва й кооперації); соціально-психологічні (становлення "образу Я" і самооцінки, статева ідентифікація, знаходження несвідомого почуття "базової довіри" до зовнішнього світу, почуття автономії, ініціативи).Інститути й агенти соціалізації: родина, дитячі ясла і садки, ЗМК (телебачення, радіо, книги), батьки чи дорослі, які їх заміняють, інші старші члени родини, найближчі сусіди, вихователі, однолітки (з 3-х років).Безпосередньо-емоційне спілкування дитини з дорослими як головний фактор її розвитку в дитинстві. Госпіталізм.


Спілкування з дорослими як провідний фактор розвитку дошкільника: позаситуативно-пізнавальна й позаситуативно-особистісна форми спілкування. Криза 3-х років.Спілкування з однолітками. Дитяча субкультура: ігри, мовотворчість. Небезпеки: хвороби і фізичні травми, безграмотність і (чи) аморальність батьків, убогість, занедбаність, антигуманність вихователів дитячих установ.
Основні напрямки діяльності соціальних працівників: освіта й консультування батьків, організація сімейних дитячих ясел-садків, ігрових груп і групових занять; патронаж неблагополучних родин.

Дитинство молодшого школяра Вікові завдання: природньо-культурні (розвиток рухових навичок, розвиток ознак маскулінності-фемінінності, формування довільності психічних процесів); соціально-культурні (оволодіння роллю учня, систематизованими знаннями й уміннями в обсязі шкільного навчання, індивідуалізація інтересів і оволодіння способами самоорганізації для їхньої реалізації, формування прагнення до досягнення результату, уміння адекватно оцінювати свої успіхи й невдачі); соціально-психологічні (розвиток рефлексії щодо своєї діяльності, статева стереотипізація, подолання протиріч між ролями дитини й школяра (криза 6-ти років) і між прагненнями до імпровізації, творчості, демократичного спілкування й прихильністю до стереотипів і підпорядкування авторитетам).


Інститути й агенти соціалізації: родина, школа, ЗМК, позашкільні установи, батьки, учителі, інші дорослі, однолітки в класі і надворі; їхня роль і можливості у вирішенні вікових завдань.Особливості субкультури: ігри (на уроці, на перерві, надворі, удома), дитячий сленг, словесна творчість, фантазії і марновірства, клички. Зміст і норми спілкування з дорослими, однолітками своєї і протилежної статі, зі старшими й молодшими дітьми. Зміст і форми предметно-практичної і духовно-практичної діяльностей, які організовані самостійно та дорослими.Особливості організації дорослими спортивних занять і ігор молодших школярів.Небезпеки: пияцтво й аморальність батьків, убогість, антигуманність учителя, паління, розтління, зґвалтування, фізичні травми, гноблення старшими хлопцями.
Основні напрямки діяльності соціальних працівників: просвітницька діяльність з батьками, створення умов для розвитку молодших школярів у мікросоціумі, виявлення потенційно й реально віктимогенних чинників і віктимних молодших школярів, координація й кооперування діяльності інститутів виховання.


Підліткове дитинство Вікові завдання: природньо-культурні (ріст усіх систем організму, статеве дозрівання); соціально-культурні (оволодіння знаннями в обсязі шкільного курсу, проба сил у різних сферах інтересів, формування групового інстинкту, залучення до романтичних ідеалів (вірність, друг, відвага, честь та ін.), самовиховання в значущих сферах (фізичне вдосконалювання, індивідуальні інтереси), визначення виду подальшого утворення); соціально-психологічні (подолання кризи особистої ідентичності через поглиблення та розширення самооцінок, ідентифікація зі статевовіковою групою й референтною групою однолітків, подолання маргінальності між дитинством і отроцтвом через автономізацію від дорослих, придбання навичок саморегуляції в значущих сферах поведінки й стосунків).
Провідні інститути й агенти соціалізації: родина, школа, мікросоціум, телебачення і відео, батьки, учителі, однолітки своєї статі, старші діти своєї статі; їхня роль і можливості в процесі вирішення вікових завдань.
Вікова субкультура: ігри (перевага рухливих, поява азартних, захоплення електронними), жаргон, елементи моди в одязі і т.ін., марновірства, міфи, фантазії.Особливості спілкування: предмет спілкування - підліток як суб'єкт взаємодії; з дорослими - скорочення обсягу, падіння довіри, ріст конфліктності; з однолітками - активний пошук, практична основа, яка доповнюється емоційним компонентом, нестійкість мікрогруп, конфліктність. Небезпеки: пияцтво, алкоголізм, аморальність батьків; убогість, помилки педагогів і батьків, паління, токсикоманія, зґвалтування, розтління, самітність, фізичні травми, цькування однолітків, залучення в асоціальні й злочинні групи.
Основні напрямки діяльності соціальних працівників: просвітницька діяльність з батьками, діагностика віктимності родин, робота з віктимогенними родинами та віктимними підлітками, організація в мікросоціумі груп і організацій для пробудження й задоволення інтересів підлітків з використанням масових і групових форм взаємодії.


Рання юність Вікові завдання: природньо-культурні (завершення фізичного та статевого розвитку, гармонізація систем організму); соціально-культурні (оволодіння програмою навчального закладу, визначення ціннісних орієнтацій у професійній та позапрофесійній сферах, вибір подальшого життєвого шляху, подолання ставлення до людини як до засобу й формування ставлення до неї як до мети, оволодіння ефективною взаємодією з оточуючими особами своєї та іншої статі, іншого віку), самореалізація через самоствердження в сутнісному та зовнішньому планах); соціально-психологічні (гармонізація "образу Я", розвиток рефлексії, подолання маргінальності між підлітковим і дорослим станом, відносно безболісне проходження через рольову й особистісну невизначеність, сексуальна децентрація в поведінці, гармонізація прагнень "бути як усі" і "бути не як усі"). Провідні інститути й агенти соціалізації: родина, навчальні заклади, мікросоціум, суспільство однолітків, референтні групи, друг, подруга, відео і телебачення; їхня роль і можливості у вирішенні вікових завдань.
Вікова субкультура: мода, жаргон, способи проводження часу, стиль поведінки, естетичні пристрасті. Особливості спілкування: предмет спілкування - людина як суб'єкт відносин: з дорослими - падіння інтенсивності й вірогідності поряд із прагненням до спілкування на рівних; з однолітками - сполучення широких приятельських стосунків, контактів із глибокими дружніми стосунками у вузьких групах, пошуки спілкування з особами іншої статі. Небезпеки: антисоціальна родина, пияцтво, наркоманія, педагогічні помилки батьків і вчителів, убогість, проституція, зґвалтування, самітність, суїцид, утрата перспективи, фізичні травми, маргінальність, цькування однолітків, залучення в злочинні групи. Основні напрямки діяльності соціальних працівників: просвітницька діяльність з батьками і юнаками, створення умов для позитивного вільного проводження часу відповідно до тенденцій моди, створення різних за змістовною спрямованістю клубів і організацій, діагностика віктимних сфер і віктимності особистості, її подолання, робота з переорієнтації окремих юнацьких груп і за "розколом" асоціальних груп.

Типологізація дітей за групами ризику

Соціальна робота з дітьми припускає їх типологізацію за групами ризику (проблемними групами). Сюди необхідно включити: дітей-інвалідів; дітей з неповних родин; дітей з малозабезпечених родин; "дітей вулиці"; кинутих дітей; дітей-втікачів; дітей-сиріт; дітей, які страждають алкоголізмом, токсикоманією, наркоманією; дітей-злочинців; дітей соціально-педагогічної занедбаності; дітей, які піддавалися насильству; дітей девіантної поведінки і т.ін. Таким чином, діти групи ризику - "це та категорія дітей, яка в силу визначених обставин свого життя більше за інші категорії піддається негативним зовнішнім впливам з боку суспільства і його кримінальних елементів, що стали причиною дезадаптації неповнолітніх" [21,59-60]. Причини влучення дітей до групи ризику можуть бути всілякі: пияцтво батьків; їхня асоціальна поведінка (дармоїдство, злодійство і т.ін.); улаштування на квартирі батьками кубел (асоціального й кримінального характеру); сексуальне розбещення батьками власних дітей, торгівля ними; жорстоке ставлення до дітей (побої, побиття, голод і т.ін.); відсутність даху над головою, блукання разом з батьками без засобів на існування; утечі з дому, конфлікти з однолітками і т.ін. При цьому неможливо виділити одну головну причину, що послужила фактором ризику. Проте досить точно встановлено, що дітям групи ризику властива одна загальна характерна риса - порушення соціалізації в широкому розумінні слова: нездатність адаптуватися до незнайомого середовища, до нових обставин, порушення статевої орієнтації, гіперсексуальність, злодійство, облудність, утрата цінності людського життя, жорстокість, агресивність, утрата інтересу до праці, лінь, відсутність ціннісних орієнтацій, норм моралі й моральності, бездуховність, втрата інтересу до знань, дурні звички (уживання алкоголю, наркотиків, паління, токсикоманія, нецензурна лайка і т.ін.) [21,60].

Організація соціальної роботиз дітьми на основі фактору "ризику"

Основою зазначеної організації такої роботи є наступні обставини [44,3].
По-перше, при доборі й розробці методик та технологій соціальної роботи з дітьми "групи ризику" і їхніх батьків необхідна опора на психологічні особливості дітей різного віку й різного особистого досвіду й опора на взаємодію та узгодження загальних зусиль фахівців різних галузей соціальної роботи.
По-друге, серед усіх заходів соціальної роботи з дітьми пріоритет належить
профілактичній роботі, у рамках якої необхідне об'єднання зусиль різних фахівців і створення цілісної служби допомоги дітям, де дитина може одержати психологічну, педагогічну, правову, соціальну та інші види допомоги.
Профілактична робота з дітьми насамперед припускає науково-обґрунтовані та своєчасно здійснені дії, спрямовані на: -запобігання можливих фізичних, психологічних чи соціокультурних колізій в окремих дітей і дітей груп ризику;-збереження, підтримку й захист нормального рівня життя і здоров'я дітей;-сприяння дітям у розкритті їхніх внутрішніх потенціалів. профілактична робота з дітьми має ряд напрямків. Психопрофілактична робота [36,222-229]. Цей напрямок визначається необхідністю своєчасного попередження можливих порушень в індивідуально-інтелектуальному розвитку дітей, у створенні умов для повноцінного психічного розвитку дітей. Така робота ведеться опосередковано через педагогічний колектив, опікунів і інших дорослих, які впливають на становлення і формування особистості дитини. У процесі психопрофілактичної роботи соціальний працівник (фахівець зазначеного напрямку) здійснює ряд конкретних заходів: -проводить психологічне обстеження дітей при надходженні в дитячу установу інтернатського типу і при переході з однієї установи до іншої (із будинку дитини до дошкільного дитячого будинку, із дошкільного дитячого будинку до шкільного чи в школу-інтернат), а також на кожному новому віковому етапі (при надходженні дітей до школи, при переході із початкової школи в середню, при закінченні неповної чи повної середньої школи) з метою створення програми індивідуальної роботи з кожною дитиною для її оптимальної адаптації до виховання й навчання на новому етапі, ранньої діагностики можливих відхилень і їхньої корекції, розвитку її особистості й індивідуальності; -проводить роботу із попередження психологічного перевантаження й нервових зривів у дітей, пов'язаних з особливими умовами їхнього життя; -організує педагогічні консиліуми з метою психологічного аналізу поведінки й розвитку вихованця для найбільш повного розкриття індивідуальних особливостей його особистості та здібностей; -проводить роботу зі створення сприятливого психологічного клімату в дитячій установі інтернатського типу: оптимізує форми спілкування в педагогічному колективі (дорослий - дорослий), сприяє поліпшенню норм спілкування педагога з дітьми (дорослий - дитина), консультує педагогів і інших працівників дитячої установи з широкого кола проблем як професійних, так і особистісних; -сприяє розвитку комунікативних навичок професійної діяльності педагогів, здійснює заходи щодо попередження й зняття психологічного перевантаження членів педагогічного колективу; -проводить роботу з адаптації вихованців до широкого соціального оточення за межами дитячого будинку чи школи-інтернату, оптимізує взаємини вихованців із членами їхніх родин (родичами, опікунами і т.ін.) у випадку, якщо такі взаємини зберігаються. Консультування в галузі профілактичної роботи з дітьми має наступні завдання: -інформування батьків (педагогів, соціальних працівників та ін.) про вікові й індивідуальні особливості дитини; -своєчасне виявлення в дитини первинних психосоматичних відхилень і направлення її на психолого-медико-педагогічні консультації; -попередження вторинних відхилень у галузі розвитку й рекомендації з психогігієни та психопрофілактики (разом із психопатологами та лікарями); -складання рекомендацій із психолого-педагогічної корекції труднощів навчання дитини для об'єктів впливу (педагоги, батьки, соціальні працівники й ін.); -складання рекомендацій з виховання в родині (спільно із фахівцями із сімейної терапії, соціальними працівниками, педагогами); -проведення корекційної роботи в спеціальних групах при консультації з дітьми й батьками. Корекційна робота з дітьми в галузі профілактики припускає проведення відповідних заходів, починаючи з дошкільного віку, і посилення цієї роботи в підліткових колективах. З цією метою соціальними працівниками розробляються корекційні програми, які охоплюють усі вікові групи дітей і спрямовані на профілактику й корекцію різних видів девіантної й делінквентної поведінки.




Робота з дітьми девіантно-кримінальної поведінки

У дитячих девіаціях найбільш яскраво виступають наступні психологічні особливості[7,17-19]: -висока афективна зарядженість поведінкових реакцій; -імпульсивний характер реагування на ситуацію фрустрації; -короткочасність реакцій із критичним виходом; -низький рівень стимуляції; -недиференційована спрямованість реагування; -високий рівень готовності до девіантних дій.
Таким чином, девіантні діти часто виявляють систему властивостей, які свідчать про значні емоційні порушення (вони, як правило, імпульсивні, дратівливі, запальні, агресивні, конфліктні, що утрудняє їхнє спілкування в навколишньому середовищі й створює значні труднощі з погляду соціальної роботи з ними. Для девіантних дітей характерні такі властивості емоційно-вольової й ціннісно-нормативної сфер особистості, як тривожність, дефектність ціннісної системи (мета і сенс життя). Дитяча девіація як форма поведінки знаходиться в прямій залежності від комплексного особистісного утворення, здобутого в дитинстві, що детермінує й забезпечує реалізацію девіантної поведінки. Факт наявності дитячої девіації визначається реальними протиріччями, що виникають у житті кожної дитини. З одного боку, для повноцінного існування дитина має потребу в постійному опорі в прагненнях до задоволення власних потреб, оскільки такий опір (факторів середовища і внутрішніх умов) забезпечує феномен актуального самопочуття й створює можливості розвитку. З іншого боку, подолання опору задоволенню тієї чи іншої потреби завжди являють собою напругу, а при відсутності відповідного емоційно-вольового ресурсу приводить до деструктивних ефектів (конфлікт, стрес, агресія, девіація тощо).
Девіантна поведінка дитини може бути позитивною, коли вона ламає застарілі норми й об'єктивно сприяє її розвитку (дитяча творчість) і негативною, об'єктивно перешкоджаючи її розвитку чи існуванню (утечі з дому й бродяжництво, страхи й нав'язливість, наркотизм, вандалізм, гомосексуалізм, суїцид і т.ін.). Наведемо ряд прикладів з галузі типології девіантної поведінки дитини.
"Вуличні діти" (представники групи "бомж") - діти, які втекли з дому через різні обставини.
Дитяче бродяжництво є своєрідною формою протесту чи образи на вчителів, батьків. Іноді втечі обумовлені страхом перед можливим фізичним покаранням за зроблений непорядний вчинок чи за погану успішність у школі. Значно рідше втеча з дому і бродяжництво виникає без очевидних мотивів (раптова зміна настрою, що негативно впливає на критичну оцінку дитиною ситуації, імпульсивно виниклий нескоримий потяг за типом "готове рішення" і т.ін.). Прагнення до бродяжництва, як правило, виникає періодично й може бути пов'язане із сезонними факторами (весняно-літні, літньо-осінні цикли). Утечі з дому, у більшості випадків, здійснюються поодинці, без усякої підготовки й роздумів про можливі труднощі і позбавлення (нічліжка, де прийдеться, голодне харчування, змушене жебрацтво, злодійство і т.ін.). У таких умовах дитина нерідко попадає в асоціальну чи кримінальну компанію, починає вживати алкоголь, наркотики і т.п.
Діти, підвладні страхам і нав'язливостям Виникнення різних страхів (фобій) досить характерно для дитячого віку. Найчастіше це невротична хвороба темряви, самітності, розлуки з батьками й близькими, підвищення уваги до свого здоров'я. У старшому дитячому віці найбільш розповсюдженим страхом є дисморфобія (необґрунтована переконаність у наявності в собі фізичного недоліку, неприємного для навколишніх).
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка