Вісник київського національного лінгвістичного університету серія Філологія



Сторінка2/19
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.99 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

ЛІТЕРАТУРА


  1. Анохіна Т. О. Полівекторність маркерів мовчання (на матеріалі англомовного художнього дискурсу) / Т. О. Анохіна // Актуальні проблеми перекладознавства та навчання перекладу в мовному вузі : Тези доповідей Міжнародної науково-практичної конференції КНЛУ. – К. : Вид-во КНЛУ, 2006. – С. 18–20.

  2. Арутюнова Н. Д. Молчание: контексты употребления / Нина Давидовна Арутюнова // Логический анализ языка. Язык речевых действий. – М. : Наука, 1994. – С. 106–117.

  3. Безуглая Л. Р. Значимое молчание в системе прагматической импликации / Л. Р. Безуглая // Вісник ХНУ імені В. Н. Каразіна. – 2004. – № 636. – С. 3–7.

  4. Богданов В. В. Функции вербальных и невербальных компонентов в речевом общении / В. В. Богданов // Языковое общение : Единицы и регулятивы. – Межвуз. сб. научн. тр. – Калинин : Калининский гос. ун-т. – 1987. – С. 18–25.

  5. Лурия А. Р. Язык и сознание / Александр Романович Лурия. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1998. – 335 с.

  6. Корольова А. В. Лінгвопоетичний і наративний коди інтимізації в художньому тексті (на матеріалі української та російської прози другої половини ХІХ – першої половини ХХ століть) : автореф. дис. ... доктора філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова”; 10.02.02 “Російська мова” / А. В. Корольова. – К., 2003. – 35 с.

  7. Корольова А. В. Національно-культурні особливості інтимізованих звертань в українському художньому мовленні (зіставний аспект) / А. В. Корольова // Науковий часопис. – Серія 8. – Філологічні науки. – Вип. 3. – К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2009. – С. 7–14.

  8. Космеда Т. А. Аксіологічні аспекти прагмалінгвістики: засоби вираження категорії оцінки в українській та російській мовах : автореф. дис. ... доктора філол. наук : 10.02.01 “Українська мова” / Т. А. Космеда. – Х., 2001. – 32 с.

  9. Кубрякова Е. С. О Тексте и критериях его определения. Текст. Структура и семантика / Елена Самойловна Кубрякова. – М. : СпортАкадемПресс, 2001. – Т. І. – С. 72–81.

  10. Носова О. Е. Молчание : стратегия или тактика / О. Е. Носова // Весник Башкирского университета. – Т. 14. – № 1. – Уфа : Башкирский государственный университет. – 2009. – С. 105–109.

  11. Рудик І. М. Культурна специфіка невербального коду в міжкультурній комунікації / І. М. Рудик // Вісн. Житомир. держ. ун-ту імені Івана Франка. – 2005. – № 23. – С. 101–103.

  12. Сливинський О. Т. Мовчання як ієрогліф: до проблеми жанрово-наративної гри у прозі болгарських неомодерністів / О. Т. Сливинський // Пробл. Слов’янознавства : міжвід. наук. зб. – 2008. – Вип. 57. – С. 153–160.

  13. Солощук Л. В. Взаємодія вербальних і невербальних компонентів комунікації у сучасному англомовному дискурсі : автореф. дис. … доктора філол. наук : 10.02.04 “Германські мови” / Л. В. Солощук. – К., 2009. – 37 с.

  14. ФЭБ : Фундаментальная электронная библиотека. Квятковский А. П. Поэтический словарь / Науч. ред. И. Роднянская. – М. : Сов. Энцикл., 1966. – C. 45 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://feb-web.ru/feb/kps/kps-abc/


ДЖЕРЕЛА ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ


  1. Забужко О. Сестро, сестро. – К. : Факт, 2003. – 240 с.

  2. Скляренко С. Д. Володимир. – К. : Держ. вид. худ. літератури, 1962. – 545 с.

  3. Скрябін Кузьма. Я, “Побєда” і Берлін / Худож.-оформлювач І. В. Осипов. – Харків : Фоліо. – 2006. – 223 с.

  4. Carroll L. Through the looking-glass and what Alice found there. – L. : Macmillan. – 1872. – 137 p.

  5. Cox J. Rainbow Days. – L.: Headline Book Publishing, 2005. – 435 p.

  6. Ekman P., Friesen W. V. The repertoire of nonverbal behavior: categories, origins, usage and coding / P. Ekman, W. V. Friesen // Semiotica, 1969. – V. 1. – P. 49–98.

  7. Kerouac J. On the Road. – N. Y.: The Viking Press. – 1959. – 178 p.

  8. New Writing 8 / ed. by Tibor Fisсher and Lawrence Norfolk. – Vintage: the British Сouncil. – 1999. – 575 p.

  9. Scott R. L. Dialectical tensions of speaking and silence / R. L. Scott // Quarterly Journal of Speech. – 1993. – 79(1). – P. 1–18.

  10. Smith Z. White teeth. – Suffolk : Penguin books. – 2001. – 542 p.


НАУКОВІ ЗАСАДИ ВЖИВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЛІТЕР “Ґ”, “Г” ТА “Х”

У ЗАПОЗИЧЕНИХ СЛОВАХ
ВАКУЛЕНКО М. О.

Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка
У статті розглянуто доцільність уживання графем “ґ”, “г” і “х” у запозичених словах на основі фонетичних, етимологічних і семантичних міркувань. Доведено, що не варто штучно розширювати сферу вживання “ґ” за рахунок “г” і “г” – за рахунок “х”. Зокрема, у словах англійського походження літеру “h” слід передавати українською “х”.

Ключові слова: звук, фонема, літера, запозичення, правопис.


В статье проанализирована целесообразность употребления графем “ґ”, “г” и “х” в заимствованных словах, исходя из фонетических, этимологических и семантических соображений. Доказано, что не стоит искусственно расширять сферу употребления “ґ” за счёт “г” и “г” – за счёт “х”. В частности, в словах английского происхождения букву “h” следует передавать украинской “х”.

Ключевые слова: звук, фонема, буква, заимствование, правописание.


The article deals with the use of letters “ґ”, “г” and “х” in the borrowed words on the basis of phonetical, etymological, and semantic considerations. It is shown that there is no strong reason to use “ґ” instead of “г”, and “г” instead of “х”. Particularly, in the words of English origin, the letter “h” should be rendered as “х”.

Key words: sound, phoneme, letter, borrowing, spelling.


Написання запозичень є одним із найгостріших питань українського правопису. Актуальність дослідження визначається тим, що на сьогодні правила вживання графем “ґ”, “г” і “х” сформульовані не зовсім чітко, тому ця проблема потребує негайного вирішення.

Метою статті є з’ясування фонетичних, етимологічних і семантичних закономірностей уживання літер “ґ”, “г” і “х”.

О. Потебня [13, с. 156] розрізняв у слові зовнішню форму (тобто звучання), об’єктивований звуком зміст, і внутрішню форму (або найближче етимологічне значення слова, той спосіб, яким виражається зміст), підкреслюючи при цьому, що зовнішня форма нероздільна з внутрішньою. Отже, вживання тієї чи іншої літери впливає не лише на звучання слова, а й на його семантику.

Українські графеми “г” і “ґ” походять із грецької літери γ (гама), що з’явилася у Х ст. разом із кириличним письмом (М. Брайчевський стверджує, що вона існувала ще раніше, в протокирилиці [2, с. 15], а другу ввів М. Смотрицький у 1619 році [8, с. 5]). Фонема /ґ/ має словорозрізнювальну функцію у небагатьох парах: гніт – ґніт, грати – ґрати. І ця функція не є принципово важливою, оскільки після заміни ґ на г значення наведених слів можна легко відновити з контексту. У працях [4, с. 89; 6, с. 12] було зазначено, що /ґ/ змінюється за тріадою фонеми /г/, тобто маємо г (ґ) – ж – з': Вінніпеґ – Вінніпезький, а не Вінніпедзький. Зауважимо, що глухі їх відповідники мають окремі тріади: х ш с' (рух рушити у русі), к ч ц' (рука ручний у руці). Отже, фонема /ґ/ виступає як варіант /г/ подібно до відповідних графем. І це не дивно, адже, як переконливо довів А. Мейє у роботі “Общеславянский язык” [9, с. 15], у процесі становлення української мови проривний звук [ґ] перетворився на щілинний [г]. Ця тенденція спостерігається і в еволюції українського правопису: запозичені слова (переважно грецького походження), які початково (скажімо, за желехівкою) писалися з “ґ”, у пізніших правописах (наприклад, 1928 року) – коли засвоєння вже завершилося – вживалися з “г” [8]. Саме тому у словнику української мови Б. Грінченка, який відображає українську лексику, що складалася протягом століть, переважна більшість слів із літерою “ґ” мають паралельні форми з “г”. А відомий мовознавець Іван Огієнко зазначає в “Українському стилістичному словнику” [12, с. 97–98]: “Чуже, малоприродне нам g нарід наш оминає... Вимова [г] єсть наша характерна споконвічна ознака, руйнувати яку було б непотрібним нехтуванням своєї старої культури”. В іншій своїй праці “Історія української літературної мови” [11, с. 372–373] він справедливо критикує Правопис 1928 року за невиправдано надмірне вживання літери “ґ”, що спричинило тоді масове невдоволення вчительської інтелігенції.

Зазначимо, що вибуховий [g] нестійкий і в інших мовах: перед голосними переднього ряду і, е в англійській та італійській мовах він перетворюється в [дж] (George, Genova), у французькій – у [ж] (Gerard), в іспанській – у [х] (Gijon).

Отже, ця нехарактерна для української мови фонема відображає її минулий стан і є лише варіантом /г/. Тому вживати відповідну букву доцільно лише в небагатьох усталених словах та хіба що, за зразком грецької мови, після н (де першотвірний двознак “” читається як [(н)ґ]): анґел, анґіна тощо.

У зв’язку з цим розширення сфери вживання літери “ґ” сприймається як неприродне явище. Тим більше, що деякі з тих слів, у яких нам пропонують замінити “г” на “ґ”, навіть в оригіналі не мають проривного звука [g]. Такі слова, як геній, геніальний, генератор, нітроген, оксиген походять від грецького слова γένος (укр. рід); генерал – від спорідненого слова γενικός (укр. загальний; генеральний, головний; капітальний); газон – від γαζώνω (укр. строчу; шию на машинці); гарнір – від γαρνίρω (укр. прикрашаю; гарнірую); гірлянда – від γιρλάντα; глісер – від γλίστρημα (укр. ковзання); грип – від γρίπη; дегустація – від γούστο (укр. смак); егоїст, егоїзм – від εγώ (укр. я); ігнорувати – від γνωρίζω (укр. знайомлю; ставлю до відома; знаю); плагіат – від πλαγιάζω (укр. вкладаю в ліжко); португалець – від Porto + Γαλλία (укр. Франція); пропаганда – від προπαγάντα. Літера “γ” читається як український звук [г].

Прагнення створити таку просту й однозначну відповідність g – ґ неодмінно тягне за собою таке ж просте співвідношення h – г: гомонім, газарт, гісторія, Гельсінкі, Сагара, Ганой, нов-гав, гав ду ю ду, генде гох, Голмс, Гартфорд, Гельмут, Гичкок, стала Гола, голокост, Рагіль, Загар, Паргом, Мигайло, тьгу та й годі, не пгикайте, гай тощо.

Дехто з сучасних мовознавців вважають, що це віддаляє українську мову від російської, але насправді відбувається віддалення не від російської мови, а від болгарської. Наприклад, назва міста Hamburg і в російській, і в українській мовах записується однаково: Гамбург, а в болгарській – Хамбург. Це стосується більшості слів, які запозичувалися через письмо (насамперед топоніми).

Представники північноамериканської діаспори власне український звук [г] сприймають зовсім не так, як ми, і вимовляють його ближче до нашого [х]: “хосподь”, “бахато” тощо. Це дуже близько до звучання англійської фонеми /h/.

Простежимо транскрипцію звука, що зображується в латинографічних мовах літерою “h”.

Латинська h у грецизмах позначає давній еллінський придих, який пізніше зник, і в сучасних романських мовах вона здебільшого не вимовляється: ’ώ – ora (італ.), hora (ісп.), heure (фр.). Самі ж елліни англійську h транскрибують як  (“хі”), яку англійці прочитують “hai”: Hamilton – ά, Hilton – ί, ά – Hania.

В іспанській, італійській і французькій мовах ця літера не читається. Сербохорватська мова дає відповідність h – х: Hrvatska – Хрватска, та й болгари пишуть: “Хамбург” (Hamburg). У румунській мові h звучить як [х]: Mihai (Міхай), Hagi (Хаджі), в угорській – [х]: Mihály Csikszentmihályi (Міха́й Чіксентміха́ї), Szombathely (Сомбатхей), у фінській – [х]: Lahti (Лахті), Lehtonen (Лехтонен), в арабській – [х]: Mahmoud al-Zahar (Махмуд аль-Захар), Rahil (Рахіль). У сучасній польській мові h звучить як [х]. У чеській мові h прочитується близько до української [г] тільки у своїх словах, а в запозичених тут звучить [х] [17, с. 138]. Англійці, у свою чергу, сприймають чеський звук [h] як близький до свого [g], а не до [h]: Praha – Prague.

Згідно з дослідженнями [18, с. 519–520], праслов’янському “х” відповідає німецька “h”: хліб – hleib (давньонім.), hleifs (гот.), хижина – hûs (давньонім.). Німецький же [ch] часто звучить близько до [шь]. У відомій праці [9, с. 37] зазначено, що слов’янський звук [х] менш напружений, ніж німецький ch, і легко редукується в придихання чи зникає зовсім.

Етимологічно англійській h відповідає х: house – хата. У запозиченнях, де носії мови орієнтуються здебільшого на слух, при відтворенні англійських слів явно переважає відповідність “h” – “х”: холдинг (holding), хеджування (hedging) [17]; ховер (hover), хіп-твіст (hip twist) [15]; хіндж (hinge), хіп-хоп (hip hop), хаб (hub), хакер (hacker), хелпер (helper), хілер (healer), хот-дог (hot dog), Хаммер (Hummer), холідей (holiday) [5]. Тільки штучно введений “гелікоптер” порушує цю закономірність.

Порівняльні дослідження акустичних характеристик відповідних звуків переконують, що англійський [h] фонетично значно ближчий до українського [x], ніж до [г]. Насамперед зауважимо, що в англійській мові (а також у романських, германських та багатьох інших мовах) фонема /h/ завжди передує голосній фонемі, що вказує на її етимологічний і функціональний зв’язок із придиханням. Тому під час вимови звука [h] конфігурація мовленнєвого тракту подібна до конфігурації для вимови голосного, але зі значно ширшим розкриттям голосових зв’язок [21, с. 34]. Українські фонеми /х/ та /г/ не мають таких обмежень у сполучуваності, а звуки [х] і [г] загалом відрізняються від [h] за своєю артикуляцією. Отже, можна говорити не про тотожність відповідного англійського та українського звука, а лише про їх певну акустичну подібність. В українській мові основні алофони цих фонем розрізняються насамперед за ознакою дзвінкий – глухий, зумовленою переважанням основного тону або шуму відповідно. В акустиці вони протиставляються за відношенням амплітуда основної хвилі – амплітуда шумів (мал. 1a, 1б).



Мал. 1а. Головні та побічні форманти звука [х] (ч)



Мал. 1б. Звук [г], вирізаний зі слова “ага” (ч)

Оскільки англійська фонема /h/ завжди стоїть перед голосною, то у формуванні акустичного сигналу значну роль відіграє взаємодія відповідних звуків. Отже, порівнювати потрібно не окремі звуки, а їх комбінації: [hV] та [хV] і [гV], де V – голосний. У таких сполученнях важливу роль відіграє післяпридих. Під час вимови вголос у перехідному проміжку між глухим приголосним [x] і наступним голосним виникає післяпридиховий звук, який має голосову складову. Очевидно, це й спричинювало “несподівані” стрибки частоти основного тону після глухих приголосних, спостережені в роботі [10, с. 257].

Кожен приголосний може мати післяпридих – звук, який виникає на переході до наступного голосного. У фонетиці давно відомо про існування так званої і-подібної ділянки у звукосполученнях “пом’якшений приголосний + голосний” [14]. Саме післяпридих зумовлює появу такої ділянки. При вимові вголос післяпридих кожного приголосного – навіть глухого – має голосову складову. Післяпридих приголосних (крім проривних) здебільшого відсутній перед наступним приголосним.

Післяпридих надає складу відкритості, тому може з’являтися й перед паузою, якщо артикуляційний апарат “готується” вимовити голосний звук. Аналоги післяпридиху – це короткі голосні “ъ” і “ь” (“єр” і “єрчик”) у старослов’янській мові, нейтральний англійський звук [ə], звучання французької “німої” е. Слід відрізняти післяпридих від початкової фази наступного голосного, адже наявність голосного звука зовсім не обов’язкова для виникнення цього явища.

У наших дослідженнях було знайдено частотні характеристики післяпридихів українських приголосних. Зокрема, післяпридих звука [х] (подібно до післяпридиху [г]) має форманту Гельмгольца в межах 360–530 Hz, першу форманту – в межах 1150–1550 Hz, другу – в межах 2000–2500 Hz [3]. У післяпридиху звука [х] (на відміну від післяпридиху [г]) виникають сумарні та різницеві комбінаційні форманти на частотах Fp2 + Fp1 і Fp2 – Fp1, де останні разом із основним тоном і резонансом Гельмгольца зумовлюють низькочастотну складову до 1100 Hz (мал. 2).

Мал. 2. Звук [х] із післяпридихом

Акустична та функціональна спорідненість звука [х] із придиханням досліджується у ряді праць. Так, А. Мейє [9, с. 37] зазначає, що слов’янський звук [х] менш напружений, ніж німецький [ch], і легко редукується в придихання чи зникає зовсім. Нестійкість звука [х] та його уподібнювання до наступного голосного підтверджується експериментальними даними [1, с. 103]. Українська мова також відтворює придихання буквою х: ха-ха, хи-хи, хе-хе, хо-хо, хап, хекати (а не: “загеканий”), тьху (а не “тьгу”), кахикати (а не “кагикати”), чхати (а не “чгати”), пхикати (а не “пгикати”).

Досліджуючи акустичні особливості приголосного, що поєднується з наступним голосним, виділимо два сегменти: власне приголосний (осердя), перехідна ділянка (транзема). Щоб відрізнити післяпридих приголосного від початку наступного голосного, виберемо такий голосний, що не має форманти Гельмгольца, а частота його першої форманти достатньо висока. Максимально задовольняє ці вимоги звук [а].

У наших акустичних експериментах із порівняльного дослідження звуків [х], [г] та [h] було задіяно 6 українських мовців (по троє кожної статі) і 10 американських (по п’ять кожної статі). В усіх акустичних реалізаціях фонеми /h/ – як ізольованої, так і в потоці мовлення – осердя звука [h] характеризувалося невеликою амплітудою основної хвилі та доволі значними амплітудами шумів (мал. 3), що свідчить про його акустичну близькість до українського звука [х] (див. мал. 1а, 1б).



Мал. 3. Осердя звука [h] зі слова “bеhind” (ж)

Це узгоджується з висновками американських фахівців. Так, за даними фонетиста Петера Ладефогеда [19, с. 182], в англійській мові фонема /h/ на початку слова вимовляється як глухий палатальний щілинний звук. Кеннет Стівенс [21, с. 448–449] зазначає, що в інтервокальній позиції під час вимови [h] переважає шум, а вібрація голосових зв’язок здебільшого припиняється. Інколи ці коливання продовжуються, але їх тривалість не перевищує 100 мс. А експерименти зі сприймання мовлення [20] показали, що короткочасні коливання голосових зв’язок (до 100 мс) недостатні для того, щоб слухачі сприймали такий приголосний, як дзвінкий.

Англійський [h] в інтервокальній позиції (коли коливання голосових зв’язок не припиняються) інколи може справді сприйматися як дещо наближений до українського [г]. Зазначимо, що таке явище є не дуже поширеним: наприклад, під час записів американських мовців тільки один із десяти продемонстрував цей тип вимови. Крім того, не існує чіткої закономірності такої вимови (після яких звуків), і така акустична реалізація дуже залежить від особливостей конкретного мовця.

Дослідження транзем (перехідних ділянок від приголосного до наступного голосного) дає змогу детально розглянути проблему (мал. 4).





Мал. 4. Транземи [h–a], [г–а], [х–а]

На мал. 4 наведено двовимірні спектрограми транзем [h–a] (“behind”) у реалізації з найвиразнішою (ліворуч угорі) та звичайною голосовою складовою (ліворуч унизу), [г–а] (“ага”) (праворуч угорі) та [х–а] (“хата”) (праворуч унизу). Звідси видно, що співвідношення амплітуд основного тону, гармонік і формант переходу [h–a] подібне до [х–а]. У спектрі транземи [г–а] значно вища амплітуда основного тону та першої головної форманти [г], а також відчутний провал у діапазоні 500–1000 Hz.

Український придиховий звук [х] і англійський [h] мають схожий частотний склад, зокрема істотну низькочастотну складову в інтервалі 500–800 Hz, а український звук [г] вирізняється саме відсутністю помітних обертонів у цьому діапазоні. Ці результати підтверджують те, що ми чуємо “неозброєним” вухом. Порівняння мал. 2, 4 і 5 дає змогу стверджувати, що спектральний склад транземи [х–а] з такою низькочастотною складовою зумовлюється не голосним [а], а післяпридихом [(х)ъ] (мал. 5).


Мал. 5. Транземи [х–а], [ha], [г–а]

Таким чином, наявність післяпридиху з низькочастотною складовою до 1100 Hz (зумовленою резонансом Гельмгольца та різницевою комбінаційною формантою) робить український звук [х] (у поєднанні з голосним) близьким акустичним відповідником англійського звука [h]. Без урахування цих фонетичних особливостей української мови освоєння запозичень із фонемою /h/ так і залишатиметься, за словами К. Городенської, “найскладнішою проблемою” [7, с. 4].



Отже, практика відтворювання англійської (німецької, шведської, фінської, румунської, угорської, хорватської і т. д.) h українською х має вагомі історичні, логічні та акустичні підстави. Відповідність “h” – “х” виправдана для запозичень із чеської та словацької мов. Але змінювати написання тих слів, які вже давно вкоренилися в українській мові, недоцільно. Перспективами подальших досліджень може стати формування відповідних правил вживання згаданих літер в українському правописі.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Бондарко Л. В. Звуковой строй современного русского языка / Лия Васильевна Бондарко. – М. : Просвещение, 1977. – 175 с.

  2. Брайчевський М. Походження слов’янської писемності / Михайло Брайчевський. – [Вид. 4-те]. – К. : Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2009. – 154 с.

  3. Вакуленко М. О. Акустичні характеристики та інваріанти звуків української мови / М. О. Вакуленко // Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО КДЛУ : Філологія, педагогіка, психологія. – Вип. 1. – 2000. – С. 62–66.

  4. Вакуленко М. О. До правопису чужомовних географічних власних назв / М. О. Вакуленко // Вісник геодезії та картографії. – 1996. – № 1 (5). – С. 86–92.

  5. Вакуленко М. О. Розвиток терміносистем і термінотворення / М. О. Вакуленко // Українська мова. – 2010. – № 1. – С. 88–93.

  6. Вакуленко М. О. Російсько-український словник фізичної термінології / М. О. Вакуленко / за ред. проф. О. В. Вакуленка. – К. : Поліграфічний центр Київського ун-ту імені Тараса Шевченка, 1996. – 236 с.

  7. Городенська К. Нові запозичення і новотвори на тлі фонетичної та словотвірної підсистем української літературної мови / К. Городенська // Українська термінологія і сучасність : зб. наук. пр. / відп. ред. Л. О. Симоненко. – К. : КНЕУ, 2009. – Вип. VIII. – С. 3–9.

  8. Історія українського правопису XVI XX : [Хрестоматія. Проект “Наукова книга”] / В. Німчук, Л. Зизаній, М. Смотрицький та ін. ; упор. В. В. Німчук, Н. В. Пуряєва ; переднє слово В. В. Німчука. – К. : Наукова думка, 2004. – 583 с.

  9. Мейе А. Общеславянский язык / Антуан Мейе. – М. : Иностранная лит-ра, 1951. – 491 с.

  10. Методы автоматического распознавания речи : в 2 х кн. / пер. с англ. ; под ред. У. Ли. – М. : Мир, 1983. – Кн. 1. – 328 с.

  11. Огiєнко І. Історія української літературної мови / Іван Огієнко ; упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. – К. : Наша культура і наука, 2001. – 440 с.

  12. Огiєнко І. Український стилiстичний словник : підручна книжка для вивчення української літературної мови / Іван Огієнко. – 2-ге вид. – Віннiпeг : Т-во “Волинь”, 1978. – 497 с.

  13. Потебня А. А. Полное собрание трудов : Мысль и язык / Александр Афанасьевич Потебня. – М. : Лабиринт, 1999. – 300 с.

  14. Тоцька Н. І. Сучасна українська літературна мова : фонетика, орфоепія, графіка, орфографія : [монографія] / Ніна Іванівна Тоцька – К. : Вища школа, 1981. – 183 с.

  15. УРТ – Українська рада танцю : положення. – Львів, 1999. – 18 с.

  16. Чешско-русский словарь / под ред. К. Горалека, Б. Илка, Л. Копецкого. – Прага : Гос. пед. изд-во, 1958. – 1302 с.

  17. Шимків А. Англо-український тлумачний словник економічної лексики / Анна Шимків. – К. : Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2004. – 429 с.

  18. Этимологический словарь русского языка / Г. П. Цыганенко. – К. : Радянська школа, 1970. – 599 с.

  19. Ladefoged P. A Course in Phonetics / Peter Ladefoged. – Orlando : Harcourt Brace. – University of California, 1975. – 196 p.

  20. Stevens K. N. Acoustic and perceptual characteristics of voicing in fricatives and fricative clusters / K. N. Stevens, S. E. Blumstein, L. Glicksman, M. Burton, K. Kurowski // J. of the Acoustical Soc. of America, 1992. – P. 2979–3000.

  21. Stevens K. N. Acoustic Phonetics / Kenneth N. Stevens– Cambridge : MIT Press, 1998. – 607 p.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка