Вісник наукової лабораторії



Сторінка5/7
Дата конвертації08.03.2016
Розмір1.19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Література:

  1. Національна доктрина розвитку освіти // Дошкільне виховання. – 2002.– № 7. – С. 4–9.

  2. Наукові записки. – Вип. 52. – Ч. 2. – Серія: Педагогічні науки. – Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка. – 2003. – 251 с.

  3. Сухомлинський В. О. Джерела естетичних почуттів: Вибрані твори. В. 5-ти томах. / В. О. Сухомлинський. – К.: Рад. школа, 1977. – С. 539 – 544.

  4. Сухомлинський В. О. Живопис: Вибрані твори. В. 5-ти томах. – Т. 3 / В. О. Сухомлинський. – К.: Рад. школа, 1977. – С. 557.

  5. Сухомлинський В. О. Творчість – могутній стимул духовного життя: Вибрані твори. В. 5-ти томах. – Т. 3 / В. О. Сухомлинський. – К.: Рад. школа, 1977. – С. 565–567.

  6. Сухомлинський В. О. Ставлення до краси в природі й суспільстві: Вибрані твори. В. 5-ти томах. – Т. 2 / В. О. Сухомлинський. – К.: Рад. школа, 1976. – С. 409–416.

  7. Сухомлинський В. О. Кожна дитина – художник: Вибрані твори. В. 5-ти томах. – Т. 3 / В. О. Сухомлинський. – К.: Рад. школа, 1977. – С. 53–55.



ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ СИЛ У ПРОЦЕСІ ВАЛЕОЛОГІЧНОГО ВИХОВАННЯ

П’ясецька Н.А.

канд.пед.наук, доц.,

завідувач кафедри корекційної

педагогіки та психології,

Уманський державний педагогічний

університет імені Павла Тичини
Здоровий спосіб життя має широкий позитивний спектр упливу на різні сторони організму й особистості людини. В поведінці це проявляється у великій життєвій енергії, зібраності, оптимістичному настрої, умінні забезпечити свій повноцінний і приємний відпочинок, цілісну культуру життєдіяльності.Звідси виникає необхідність розгляду валеологічних засобів, що забезпечують формування здорового способу життя на здоров’я людини. До них відносять: природні сили; гігієнічні засоби валеологічну культуру; фізичні вправи.

Людина знаходиться в постійній взаємодії з навколишнім середовищем. У цьому проявляється закономірність єдності організму і середовища. Сонячне випромінювання, температура повітря і води, опади, рух та іонізація повітря, атмосферний тиск можуть викликати суттєві біохімічнізміни в організмі, що призводять до певних фізіологічних і психічних реакцій. Отже, необхідно враховувати вплив природних сил як засобу, спрямованого на спосібжиття і здоров’я дітей.

Використання природних сил у процесі валеологічного виховання відбувається у двохнапрямках:

1. Природні сили при правильному їх використанні доповнюють і підсилюють ефективність оздоровчих впливів на організм людини, створюють сприятливі умови для зняття нервово-емоційного напруження, забезпечують психофізіологічну регуляцію організму.

2. Природні сили використовуються як відносно самостійні засоби оздоровлення і загартування організму у вигляді спеціальних водних процедур, сонячних, повітряних ванн. Ці процедури, щовключаються до режиму трудової і навчальноїдіяльності, при оптимальному використанні стають формою активного відпочинку, підвищують відновлюючий ефект, спричиняють позитивні емоції.

Використання природних сил дозволяє реалізувати механізм переносу ефекту загартування в трудовій, навчальній і побутовій діяльності, створює можливості для використання більш високих адаптаційних навантажень, а отже, підвищення працездатності людини.

Реалізація принципу оздоровчої спрямованості системи валеологічного виховання можлива за умови, що знання валеологічної культури стануть органічною частиною життєдіяльності людини. З другого боку, очікуваний ефект можливий тільки при дотриманні необхіднихгігієнічних норм як валеологічногозасобу, що забезпечує формування здорового способу життя. Як би добре не був організований педагогічний процес, він ніколи не дасть бажаного результату при порушенні, наприклад, організації харчування і сну, організації праці і відпочинку. Гігієнічна спрямованість засобів валеологічної культури складає широку групу, умовно поділену на дві підгрупи. До першої підгрупи входять засоби, які забезпечують життєдіяльність дитини поза навчально-виховним процесом: норми особистої гігієни, праці, самопідготовки, побуту, відпочинку, харчування, тобтоумови для повноцінного способу життя і здоров’я людини. Другу підгрупу утворюють засоби, що включені до освітньо-виховного процесу, оптимізація навчальних навантажень і відпочинку, створення зовнішніх умов для занять (чистеповітря, достатність освітлення, справність інвентаря, зручність одежі і т.д.). Максимальний оздоровчий ефект можна отримати тільки при комплексному використанні цих засобів.

Одним із засобів здорового способу життя дитини є систематизація фізичних вправ, що відповідають статі, віку і стану здоров’я. Різні рухові дії, що виконуються в повсякденному житті, в організованих і самостійних заняттях фізичними вправами, об’єднуються терміном “рухова активність”, який позначає активне ставлення, розуміння й участь особистості в системі фізичної культури. Ця активна, систематична діяльність індивіда з використання фізичних вправ є частиною здорового дозвілля, розширенням власного рухового і функціонального потенціалу, адаптивних можливостей, самовираженням і самореалізацією в руховійактивності (змагання та ін.).

Одним із основних джерел захворювань серцево-судинної системи є гіпокінезія – зниження рухової активності людини. Зрозуміло, що руховий спокій стосується не серця, а понад 600 м’язів. Серце, позбавлене необхідного м’язового навантаження, потрапляє в несприятливіумови, швидко зношується, не справляється з важливоюфункцією – управління кровообігом.

Соціальна основа використання валеологічних засобів, що забезпечують формування здорового способу життя, залежить від ряду факторів: установок на формування валеологічної культури; навчаючихдій, підвищених вимог до здоров’я людини як соціальної цінності; підвищення загального рівня культури людини та ін.

До змістових внутрішніх і зовнішніх факторів, що визначають здоров’я людини, слід віднести режим праці та відпочинку, режим дня, сну і харчування, рухову активність (організовані і самостійні заняття фізичними вправами - цілюща сила рухів), особисту гігієну і загартування, відсутність шкідливих звичок (вживання алкоголю, наркотичних речовин, тютюнопаління), психофізичну регуляцію організму, культуру міжособистісного спілкування, культуру сексуальної поведінки, традиційну і нетрадиційну медицину, валеологічне самовиховання і самовдосконалення.

Режим праці і відпочинку як компонент здорового способу життявизначається закономірностями біологічнихпроцесів в організмі. Всі явища у Всесвіті відбуваються ритмічно, впливаючи на життя тваринного і рослинногосвіту. Відомі добові і сезонні коливання освітлення, температури, вологості повітря, атмосферного тиску, з ними народжується і існує все живе. У процесі багатовікової еволюції живі організми виробили найтонші механізми ендогенних (внутрішніх) і екзогенних (зовнішніх) ритмів, за допомогою яких вони пристосовуються до змін зовнішнього середовища діяльності, своїх систем, органів клітин і внутрішніх структур. Це, наприклад, ритм бадьорості і сну, ритм дихання і серцевихскорочень. Температура тілалюдини до вечора підвищується, а вранці знижується; сила м’язів збільшується вдень, а вранці і ввечері зменшується. Ритмічне, правильно організоване чергування праці і відпочинку, що забезпечує відновлення сил людського організму, можна назвати альфою і омегою здорового способу життя.

Культура харчування відіграє значну роль у формуванні здорового способу життя. Кожна людина може і повинна знати принцип раціональногохарчування, нормальну масу своготіла, вміти підтримувати її. Раціональне харчування – це фізіологічно повноцінний прийом їжі з урахуванням статі, віку, характеру праці та іншихфакторів. Його призначення в організмі досить просте: постачати клітини енергетичним і будівельним матеріалом, щоб він міг виконувати свої програми діяльності. У шлунково-кишкового тракту два головних вороги: занадто оброблена їжа і “система напруження”. М’яка, подрібнена їжа детренує м’язи кишкової стінки і гальмує виділення ферментів. Довготривале психічне напруження з неприємними емоціями здатне порушити нервове регулювання шлунка і товстого кишковика.

Одним із обов’язкових компонентів здорового способу життя є систематичне використання фізичних навантажень, що відповідають віку, стану здоров’я. Важливо усвідомити два типи процесів, що протікають у клітинах, і, відповідно, в організмі, який складається із багатьох клітин.Перший – тренування (рухова активність) - є сильним зовнішнім подразником, що примушує функціонувати всі молекули “робочих” елементів з напруженням, від них йде максимальний “запит на синтез” білка. В результаті рухової активності процес синтезу випереджує процес розпаду і маса білка зростає, підвищується потужність рухової функції.

Другий процес – детренованість – послаблює функції організму, зменшує “запит на синтез” білка, процес розпаду випереджає процес синтезу, сумарна маса білка зменшується (атрофія). Детренованість визначає розвиток багатьох хвороб: органи не в змозі впоратися з віковим навантаженням. Людина починає більше займатися мислительною діяльністю, це призводить до втрати рухової активності.

Знання правил і вимог особистості гігієни і загартування обов’язкове для кожної культурної людини. Гігієна тіла вимагає особливого догляду за станом шкіряного покриву, що виконує ряд функцій: захисту внутрішнього середовища організму, виведення з організму продуктів обміну речовин, бактерицидну, терморегулюючу та ін. У повному обсязі ці функції виконуються тільки за наявності здорової, чистої, міцної шкіри. Догляд за порожниною рота і зубами, гігієна взуття – додаткові гігієнічні вимоги до способу життя і здоров’я.

Людство, кожен індивід зокрема, прагне не тільки до якомога більшої тривалості життя, але й до більш багатого, більш якісного змісту. Здоров’я людини визначається взаємодією біологічних і соціальних факторів. Таким чином, на кожному проміжку часу рівень здоров’я індивіда залежить від генетичного “фонду”, стадій життєвого циклу, адаптивної здатності організму і ступеня його активності, а також кумулятивного впливу факторів зовнішнього середовища.

Література:


  1. Брехман И.И. Введение в валеологию – науку о здоровье. – Л., 1997. – 125с.

  2. Ващенко О. Історичний аспект розвитку проблеми виховання здорового способу життя // Початкова школа. – 2003. – № 5. – С.44-47.



ЗМІСТ ТА МЕТОДИ ГРОМАДЯНСЬКОГО ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ

В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Рогальська Н. В.

канд. пед. н., доц. кафедри

дошкільної педагогіки та психології

Уманський державний педагогічний

університет імені Павла Тичини
Постановка проблеми. Державні документи пріоритетами розвитку освіти визначають національне, громадянське, моральне виховання, які мають реалізовуватись упродовж усього процесу навчання та виховання молоді. Особливе значення для виховання дітей має формування моральних почуттів і переконань, норм, принципів, правил, звичок суспільної особистісної поведінки, передання народних традицій роду, народу, що в своїй єдності становлять загальнолюдські та національні надбання нашого народу, його духовності і культури. Нині освітяни активно працюють над реалізацією національного та громадянського виховання молоді, справедливо визначаючи його змістом формування патріотизму, національної свідомості, правову та екологічну культуру, моральні якості особистості, її соціалізацію, тощо.

Згідно Концепції громадянської освіти в Україні, яку розробили науковці Інституту громадянської освіти Києво-Могилянської академії «метою громадянської освіти є формування особистості-громадянина, члена правового суспільства, демократичної держави, особи, що відчуває й цінує ідеали свободи й рівності, усвідомлює вартість людської гідності, здатного самому визначати пріоритети власного життя» [3]

Зазначимо, що сьогодні практики гостро потребують науково-методичного забезпечення з проблем громадянського та національного виховання, що складає мету написання цієї статті.

Виклад основного матеріалу. Зазначимо, що для забезпечення громадянської освіти молоді важливо забезпечити поєднання громадянських знань та вмінь, соціальний досвід соціально-політичного життя, громадянські якості, усвідомлення демократичних норм та установок поведінки. Усі ці компоненти складають основу громадянської культури особистості, яка формується в аспекті загальнолюдських, національних надбань та пріоритетів відкритого громадянського суспільства.

Історія розвитку людства доводить, що майбутнє кожної держави залежить від того, наскільки вона зможе забезпечити виховання духовно зрілих, соціально-активних громадян. Суверенній Україні потрібні громадяни, які мають глибоко усвідомлену позицію, патріотично налаштовані й водночас толерантно ставляться до інших людей, їхньої національної культури, мови, звичаїв. Зростити і виховати таке покоління молоді, духовно багатих особистостей можна за умови розвитку національної освіти, у якій би система виховання, навчання і розвитку ґрунтувалася на ідеях вітчизняної філософії, засадах української етнопедагогіки, прогресивній науково-педагогічній думці.

Плекання національної свідомості, прищеплення громадянських, соціально-моральних ідеалів, формування ціннісних орієнтирів починається з дошкільного дитинства.

У народній українській етнопедагогіці знайшло втілення те, якими засобами можна здійснювати виховання дитини в її дошкільні роки як майбутнього громадянина та патріота своєї Батьківщини. Так, громадянські мотиви вже прослідковуються в колискових піснях матері: «Рости, синочку, в забаву, козачеству на славу, вороженькам на розправу...».

Багатовіковий визвольний козацький рух сприяв зародженню козацької педагогіки, яка формувала у підростаючих поколінь почуття патріотизму, вірності своїй Батьківщині, загартовувала національний характер, формувала високі лицарські якості, пошану до старших людей, жінок, виховувала фізично та духовно загартованих, з міцним здоров'ям захисників рідного народу.

Загальновідомо, що вже з дошкільного віку хлопчиків привчали скакати на коні, стріляти з лука, жити в степу. Старші люди розповідали дітям про рідну Україну, її захисників та патріотів, збуджуючи у дитячих душах вдячність, глибоку шану і прагнення продовжити свободолюбиву боротьбу.

Ефективними народними засобами формування патріотичних почуттів є українські народні думи, легенди, казки, прислів'я, де славляться справжні громадяни, славетні історичні постаті України. Несли правду дітям про героїчну минувшину і кобзарі, які своїми історичними думами, піснями плекали патріотичні почуття дітей, бо саме вони були найбільш вдячними та активними слухачами, а в майбутньому – справжніми громадянами своєї Батьківщини. Етнографічні нариси засвідчують, що дітей в сільських громадах вважали за маленьких громадян і тому дорослі до них, як і вони до дорослих, дуже поважно ставилися. Етикет вимагав, щоб дитина, зустрівши старшого, віталася з ними першою. Коли ж хто проходить повз гурт дітей, повинен з ними привітатися першим, незалежно від свого віку. [2, с.87]

Отже, і родина, і сільська громада дбала про зростання дітей на засадах свободолюбства, громадянства, патріотизму, честі і гідності.

Дослідження учених (В.Кузь, Є.Сявавко, О.Руденко, М. Стельмахович) засвідчують що народна педагогіка прагнула виховувати в молоді любов до рідної Землі, Вітчизни, готовність боротися за долю всього народу. Зміст уявлень про свою землю, «Материзм», «Дідизм», «Вітчизну» складав головне місце в свідомості молоді. Діти, підлітки і юнаки виховувалися на героїчних лицарських традиціях українського народу. Найвищого рівня піднесення досягла національна патріотична ідея у вихованні молоді в епоху Запорізької Січі – період найвищого національно-духовного, патріотичного розвитку нашої Вітчизни. Отже, ідеал людини в свідомості нашого народу – патріот-лицар. На думку Ю. Руденка «В кожен новий історичний період ідеал людини – лицаря гармонійно поєднує в собі традиційне, сучасне і майбутнє народу» [5, с. 14].

Сьогодні багато учених і педагогів стурбовані реальним станом справ в системі громадянського виховання молоді. Справді, великою мірою права і свободи дитини залежать від позиції учителя, дошкільного педагога, їхніх громадянських якостей, національного характеру, патріотичної свідомості, національного світогляду. Вивчення особливостей орієнтування вихователів на утвердження прав і свобод дітей показало, що, в цілому схвалюючи ідеї Конвенції прав дитини, на практиці педагоги недостатньо володіють методикою правового, громадянського виховання дітей. Лише невеликий відсоток практичних працівників активно шукають новітні підходи до організації громадянського виховання.

Отже, саме життя ставить завдання – виховувати дітей як громадян, які люблять свою Батьківщину – Україну, свій народ, мають національну самосвідомість, гуманістичну мораль, знають свої права і свободи, вміють ними керуватися у своїй життєдіяльності. Громадянське виховання молоді передбачає формування у особистості відповідального ставлення до сім’ї, до інших людей, всього народу і Батьківщини. В умовах сьогодення важливо, щоб кожен відчував відповідальність за долю усієї планети, якій загрожують різноманітні катастрофи і усвідомлював себе громадянином Землі.

Звичайно, виховання маленьких громадян повинно бути спрямоване насамперед на розвиток гуманістичних почуттів, формування національних та загальнолюдських цінностей, доброти, уваги, щиросердя, совісті, чесності, правдивості, гідності, любові і поваги до родини. Також значне місце у змісті громадянського виховання має відводитися формуванню культури поведінки дітей.

Звідси особливу увагу слід звернути на створення доброзичливої довірливої атмосфери в освітньому закладі та в родині, врахування задатків та інтересів дитини, заохочення проявів ініціативи, можливості змістовного різновікового спілкування як з дорослими, так і з дітьми.

Звичайно, не слід допускати надмірного моралізування та дидактизування в організації педагогічного процесу. Важливо навчити дітей способам ділового і особистісного спілкування, співробітництва, толерантній і коректній формі зауважень, відстоювання власної думки без використання недоброзичливих суджень та оцінок. Натомість слід роз'яснювати можливі способи громадянської поведінки, які виражають бажання надати допомогу людям, підтримати ініціативу інших, учити справедливому ставленню до зауважень партнера, умінню аргументувати заперечення, умінь переконувати партнера.

На сучасному етапі розвитку України відповідно до означених демократичних орієнтацій важливо, щоб усі члени суспільства мали уявлення про права людини в громадянському суспільстві. У руслі вище означеного важливим є донесення до свідомості дітей первинних уявлень про права кожної людини. ІІравовиховна робота з дітьми-дошкільниками має вирішувати цілий комплекс завдань з формування уявлень про нашу державу, її закони, права і обов'язки людей, правила і норми їхнього співжиття в соціумі. Конкретизацію моральних та правових уявлень дітей слід починати з найближчих їхньому соціальному досвіду ситуацій, в яких дитина могла пережити або переживала певне емоційне неблагополуччя і тих способів поведінки, які використовують ровесники для захисту своїх прав, зміни негативних станів, утвердження власної самоповаги, гідності та свободи.

Вихователям прислужаться такі методи і засоби, як:

розгляд картин, що відображають знайомі для дітей життєві ситуації, які демонструють настрій, стани, поведінку дітей у довкіллі (тривогу, хвилювання, страхи, фізичний біль, образу) і реакцію старших людей або однолітків на ці стани самопочуття;

читання художніх творів, зокрема казок, у яких змальовується певна ситуація, що втілює певний правовий зміст з наступним її обговоренням;

вправи-практикуми: Нащо дітям права? Які обов'язки дітей? Чим відрізняються права дорослих і дітей?

ігри-вправи на актуалізацію "Я": Хто у нас в групі самий відповідальний (працелюбний, сміливий)? Кому можна доручити... ?

Усі ці методи доцільно використовувати на основі комплексного підходу до організації всіх видів діяльності дітей.

Підсумовуючи викладене, робимо наступні висновки:

 національне відродження України гостро ставить проблему громадянського виховання особистості;

 важливого значення в системі роботи набувають історично-культурні, трудові, морально-етичні, природні цінності, які містить довкілля, свідома опора на прогресивні традиції народної педагогіки, спадщину видатних педагогів та сучасні концептуальні засади громадянського виховання в Україні.

 сьогодні, в складний час девальвації духовних цінностей, втрати ідеалів, доцільно звернутись до педагогічних ідей і досвіду В.О. Сухомлинського, прислухатись до його мудрої поради «Займіться перспективною становлення Людини-громадянина»



Література:

  1. Основи громадянської освіти.  К. АПН, 2000. – 58с.

  2. Заглада Н. Побут сільської дитини.  К., 1929.  С.87.

  3. Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності. // Дошкільне виховання. – 2003 – № 2. – С. 3-8.

  4. Національна доктрина розвитку освіти у ХХІ статті.  К.: Шкільний світ, 2001.  24с.

  5. Руденко Ю. Патріотичне виховання учнівської молоді. / Освіта. 22-29 серпня 2001.  С. 11-15.

  6. Сухомлинський В.О. Народження громадянина. // Вибр. твори: В 5-ти.  К.: Рад.школа, 1997.  Т.3. – 559 с.

СУЧАСНА СОЦІАЛЬНА СИТУАЦІЯ І ОСОБИСТІСТЬ У ДОШКІЛЬНОМУДИТИНСТВІ:

АСПЕКТИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ТА ВИХОВАННЯ

проф. Рогальська-Яблонська І. П.

завідувач кафедри теорії та

методик дошкільної освіти,

Уманський державний педагогічний

університет імені Павла Тичини
Проблема соціалізації особистості завжди займала одну з провідних позицій у соціологічних та психологічних дослідженнях. Натомість, офіційна педагогіка, розглядаючи механізми становлення особистості, оперувала поняттям виховання. Ситуація у сучасній педагогічній реальності, на думку Н. Голованової, відбувається «з точністю до навпаки»: одні автори просто скасовують виховання і все, що його попередньо стосувалося, проголошують соціалізацією, витісняючи таким чином звичні і зрозумілі поняття у педагогіці; інші вважають соціалізацією громадянське і моральне виховання, намагаючись усі проблеми, пов’язані зі зміною життєвих цінностей, вирішувати засобами соціалізації; треті відносять до соціалізації усі стихійні, педагогічно необґрунтовані впливи на дитину, виводячи таким чином соціалізацію за межі предмета педагогіки” [1, С. 23]. Питання з’ясування педагогічного змісту та статусу категорії соціалізації привертає увагу багатьох дослідників сьогодення (А. Богуш, Н. Гавриш, М. Галагузова, Н. Голованова, А. Капська, О. Кононко, Н. Лавриченко, С. Литвиненко, А. Мудрик, С. Савченко, С. Харченко).

Створення і практична реалізація технологій соціального становлення дитини та введення її в соціальну дійсність має здійснюватися на глибокому знанні і правильному використанні як психологічних закономірностей функціонування і розвитку особистості в період дошкільного дитинства, так і особливостей сучасного соціального середовища, в якому живе і зростає як особистість дитина дошкільного віку і яке слугує своєрідним «матеріалом» для процесу її соціалізації. Відтак, педагог має володіти науковими знаннями про природу соціуму, соціокультурного середовища, норми якого як необхідну умову своєї життєдіяльності свідомо чи неусвідомлено вбирає у себе дитина. З іншого боку, виникає необхідність уточнити нормативні показники розвитку для сучасних дітей, знати закономірності соціальної ситуації розвитку особистості в дошкільному дитинстві.



Ми виходимо з того, що створення концепції соціалізації особистості в дошкільному дитинстві обумовлюється самою логікою суспільного розвитку, яка характеризується такими основними тенденціями: а) усвідомленням дитинства як самоцінного, самобутнього і неповторного періоду життя особистості та необхідності підвищеної уваги суспільства до дитинства, взагалі, і до кожної дитини, зокрема; б) цілісним уявленням про дитину як про об’єкт і суб’єкт соціалізації; в) новою соціокультурною ситуацією і суспільними вимогами до особистості, якій доведеться функціонувати в системі постійної змінюваності соціального життя.

Оскільки мова йде про соціалізацію особистості в дошкільному дитинстві, де закладаються основи особистості, окреслюється загальний напрям у формуванні її моральних і соціальних установок, вирішення завдань соціалізації дітей дошкільного віку залежить у першу чергу від урахування особливостей цього вікового періоду. Період дошкільного дитинства, який трактується науковцями як стадія ранньої соціалізації і розглядається як „період первинного фактичного становлення особистості” (О. Леонтьев) займає особливе місце у педагогічній і психологічній науці. Це пов’язано з тим, що у цей період відбувається формування особливостей психіки, які визначають поведінку дитини, її ставлення до навколишнього світу і становлять фундамент особистості. Для вирішення завдань соціалізації особистості в дошкільному дитинстві вважаємо за необхідне акцентувати увагу на тих особистісних нормативах психічного розвитку, які детермінують особливості перебігу процесу соціалізації дитини у цей період онтогенезу. Ми виходили з позиції, що с суспільство, яке знаходиться у стані постійних змін, виробляє і постійно удосконалює низку культурно-нормативних критеріїв у різних галузях знань та життєдіяльності людини. Саме цими критеріями визначається той спектр уявлень, той стереотип поведінки, який мають засвоїти індивід для того, щоб адекватно відповідати вимогам того суспільства, в якому відбувається його особистісне становлення. Отже, з одного боку, існують норми, які характеризують вікову динаміку розвитку дитини, а з іншого – особливості розвитку, пов’язані з вимогами суспільства, яке через соціально-психологічні особливості задає напрям у визначенні загальноприйнятих шаблонів мислення та стереотипів поведінки людей у певному суспільстві. Дитині, як елементу певної суспільної системи, водночас властиво не лише шаблонне відтворення стереотипів цієї системи. У процесі її розвитку особистість соціалізується через ідентифікацію та індивідуалізується через відособлення, у процесі чого складається її індивідуальність як міра своєрідності, відмінності від інших, специфіка здібностей, інтересів, рис характеру. Таким чином, безперервний процес соціального становлення дитини здійснюється як взаємозв’язок соціалізації, завдяки якій дитина засвоює соціальні нормативи і установки, прийняті у суспільстві, та індивідуалізації, завдяки якій дитина утверджує себе, своє «Я» у навколишньому соціумі, формується як особистість. У результаті психічний та соціальний розвиток дитини проходить за зразком, який задає суспільство, соціальне середовище. Не варто забувати, що соціум як соціальне оточення дитини незмінно володіє і позитивним педагогічним потенціалом, і досвідом стихійного впливу на індивіда. Соціалізуючись, дитина входить до нескінченної кількості взаємодій, кожна з яких розвивається, переплітається з іншими взаємодіями у зв'язку з психічним розвитком самої дитини, яка по-різному сприймає усі впливи середовища, сама вирішує за ким іти, що наслідувати, сама творить себе і відстоює право бути собою, проявляючи свою активну позицію. У праці «Як любити дитину» [3] Я. Корчак подає характеристику чотирьох типів середовища: „догматичного”, „ідейного”, „безтурботного споживання” і „зовнішнього лоску і кар’єри”. Для „догматичного” типу освітнього середовища характерним є наявність жорстких традицій та авторитету, дисципліни, «веління як абсолютний закон», «необхідність як життєвий імператив» [3]. Відтак, догматичне середовище сприяє вихованню пасивної дитини. Для «безтурботного» типу освітнього середовища характерна атмосфера «внутрішнього благополуччя та лінивої консервативної звички» [3], яку відрізняє доброзичливе ставлення до вихованців, відсутність необхідної вимогливості, внаслідок чого формується пасивність, неспроможність жити діяльним, напруженим життям. «Кар’єрний» тип середовища організовує «життя не як працю і відпочинок, а винюхування і обхажування. Тут дітей і не люблять, і не виховують, тут лише їх оцінюють, втрачають на них або заробляють, купують або продають» [3]. Таке середовище формує конкурентно спроможність, діяльний прагматизм, наполегливість, байдуже ставлення до інших людей. «Ідейне» (творче) середовище зі своєю терпимістю, «повагою до людської думки, радістю, що вільна думка буяє на різних рівнях і у різних напрямах...» [3] є хорошою нивою для виховання особистості з високою самооцінкою, відкритої і вільної, перетворювача, який активно освоює навколишній світ і змінює його. Питання впливу соціокультурного середовища на формування особистості дитини має велике значення для педагогіки, яка визначає своїм завданням формування особистості, здатної розуміти світ природи, суспільства, сприймати себе у світі, і світ у собі. Оскільки наше дослідження є педагогічним, то цілком очевидною є увага до цього напряму досліджень. Така увага зумовлена передусім розумінням середовища як категорії, що спрямовує розвиток особистості, визначає цільове і функціональне її призначення, впливає на формування соціальних почуттів, на світосприйняття дитини. Виходячи з таких позицій дитина водночас є:

– об’єктом впливу середовища, в якому вона народилася, та обставин, у яких вона росте і розвивається;

– об’єктом цілеспрямованого та стихійного, систематичного та епізодичного, довготривалого та короткочасного впливу;

– суб’єктом різних видів діяльності: комунікативної, ігрової, навчальної, трудової тощо;

– особистістю, яка уособлює багатомірне ставлення до світу, інших людей, самої себе;

– індивідуальністю, яка відрізняється лише їй властивими особливостями, своєрідною сукупністю властивостей та якостей та їх проявів.

Отже, соціальне середовище є тим оточенням людини, яке відіграє провідну роль у процесі її виховання та соціалізації. Взаємодія дитини з середовищем і в першу чергу з соціальним оточенням, мікросередовищем, засвоєння нею «створеної людством культури» (О. М. Леонтьев) виконують першорядну роль у її психічному та соціальному розвитку і у перебігу процесу соціалізації. Наукові дослідження та повсякденна практика соціально-педагогічної діяльності. засвідчують зниження багатьох показників якості життя сучасних дітей у сфері морального та духовного здоров’я, інфантицид як відвернення дорослих від дитини, дітовбивство (велика кількість абортів), соціальне сирітство та зростаюча адопція (усиновлення/удочеріння ) чужих дітей. У сучасних умовах соціум вимагає усе більшої уваги і держави, і суспільства, і соціальних інституцій, і сім’ї в усьому його безкінечному розмаїтті рівнів та змісту їх зв’язків, просторів та форм взаємодії. Стверджуючи це, ми керувалися думкою О.Вовчик Блакитної про те, що «Подолання наслідків негативних факторів сучасного соціокультурного середовища видається можливим лише на шляхах визнання існування проблеми як такої, забезпечення умов для реалізації рівноправної взаємодії, реальної гуманізації стосунків дорослого співтовариства зі світом дітей та підлітків. Це можливо за умови відповідального ставлення дорослих до важливих психологічних завдань ранніх онтогенетичних періодів розвитку, врахування специфіки вікових потреб та вразливої психічної організації наймолодших членів суспільства, усвідомлення обов’язку захистити їх внутрішній світ через відстоювання прав дитини, що фіксує «Декларація прав» [2]. Адже, дитинство – це період залежності від турботи та економічної підтримки суспільства. І хоча дитина в силу своїх психологічних особливостей не є дієздатною повною мірою, сьогодні на державному рівні за нею узаконено усі людські права.

Як і кожний віковий етап, дошкільний період характеризується зміною соціальної ситуації розвитку, яку утворюють єдині і неповторні, специфічні для цього віку стосунки між дитиною і середовищем, що визначають об’єктивне місце дитини в системі соціальних відношень та відповідні очікування і вимоги до неї з боку суспільства; спосіб життя дитини і її ставлення до займаної позиції у системі своїх взаємостосунків з оточуючими (Л. Виготський, Л. Божович). Особливістю соціалізації дитини дошкільного віку є, перш за все, те, що вона відкриває світ для себе вперше, і при цьому «можливості освоєння соціального розкриваються у неперервній зміні простору її «соціального дозрівання», у збереженні тенденції розширення ступеня свободи у такому освоєнні, у поглибленні та ускладненні свідомого в суб’єктивній активності індивіда, у характері занурення його в соціальний світ»[4, С. 185 ].

Складність аналізу описаних вище можливостей обумовлюється тим, що мова йде про процес соціалізації, який передбачає розгляд особливостей становлення особистості в дошкільному дитинстві, що займає досить незначний, але надзвичайно місткий період часу у загальному процесі соціалізації людини протягом її життя. А також про соціалізацію особистості в дошкільному дитинстві як результат. Уточнимо, соціалізація як результат характеризує соціальне становлення людини відповідно до її віку або рівня розвитку. Дитина в соціальному розвитку може випереджати або відставати від своїх однолітків. З таких позицій соціалізація як результат характеризує дитину по відношенню до її однолітків. Тому дослідженню підлягає соціалізація як процес і результат, але домірно визначеному нами віку – дошкільному дитинству (3 6 років), що відповідним чином має відображатися у теоретичній конструкції моделі соціалізації особистості в дошкільному дитинстві.

Звичайно, кожний етап, кожна вікова стадія дошкільного дитинства відрізняється своєю специфікою змісту та особливостями перебігу соціалізації, що обумовлюється психологічними особливостями та соціальною ситуацією розвитку дитини, а також особливостями культури конкретного суспільства загалом та дитячої субкультури, зокрема. На кожному віковому етапі дошкільного дитинства по-різному складається взаємодія дитини з тими чи іншими факторами та агентами соціалізації, відрізняються засоби та механізми соціалізації. Соціальна ситуація розвитку ставить перед дитиною на кожному етапі дитинства специфічні завдання, що виступають об’єктивною необхідністю розвитку.


1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка