Вісник наукової лабораторії



Сторінка5/6
Дата конвертації08.03.2016
Розмір1.06 Mb.
1   2   3   4   5   6

Література:

  1. Базовий компонент дошкільної освіти в Україні. – К., 2012.

  2. Зязюн І.А. Інтелектуально творчий розвиток особистості в умовах неперервної освіти. – К., 2005. – 636 с.

  3. Концепція розвитку дошкільної освіти Черкащини /За ред. Н.В.Рогальської. –К., 2010. – 51 с.

  4. Кремень В.Г. Освіта в Україні: Доповідь Міністра освіти і науки України на II Всеукраїнському з’їзді працівників освіти /Освіта України, 2001. – №47. – С.4.

  5. Русова С.Ф. Вибрані педагогічні твори. – К.: Освіта, 1996. – 304 с.

  6. Третяк О.Якщо не ми, то хто? Нагальні проблеми підготовки магістрів в Україні //Вища освіта України. – 2001. – №1. – С.65-67.



ПІДГОТОВКА МАЙБУТНІХ ВИХОВАТЕЛІВ ДО СУПРОВОДУ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ДОШКІЛЬНИКІВ НА МАТЕРІАЛАХ СПЕЦКУРСУ “АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО ДИТИНСТВА

проф. Рогальська-Яблонська І. П.

Уманський державний педагогічний

університет імені Павла Тичини
Процеси реформування та модернізації, які зараз відбуваються в системі вищої педагогічної освіти, об’єктивно спрямовані на її подальший прогресивний розвиток, забезпечення потреб суспільств та держави у кваліфікованих фахівцях, що передбачає відповідні зміни у професійнопедагогічній підготовці педагогів до роботи з дітьми дошкільного віку. Проблеми підготовки майбутніх вихователів пов’язані з реформуванням вищої педагогічної освіти, пошуком її нового змісту, перебудовою на засадах особистісно зорієнтованого виховання, що зумовило необхідність запровадження соціально-педагогічного супроводу соціалізації особистості в дошкільному дитинстві.

Підготовка сучасного фахівця до соціально-педагогічного супроводу соціалізації дитини потребує розробки та включення у педагогічний процес вищих навчальних закладів курсу “Актуальні проблеми сучасного дитинства”. Зазначимо, що у сучасних навчальних планах факультетів дошкільної освіти вищих навчальних закладів питання соціалізації особистості дитини розведені за багатьма предметами: у курсах “Дошкільна педагогіка”, “Методика розвитку рідної мови та ознайомлення дітей з навколишнім”, “Дитяча психологія”, “Інноваційні технології дошкільної освіти” тощо. Зауважимо, що дошкільна освіта як перша самоцінна ланка має гнучко реагувати на сучасні соціокультурні запити, збагачувати знання дитини необхідною якісною інформацією, допомагати їй реалізувати свій природній потенціал, орієнтуватися на загальнолюдські та національні цінності. Це завдання визначено Базовим компонентом дошкільної освіти і спрямовує вихователів на забезпечення психолого-педагогічного супроводу розвитку дитини у дошкільні роки. Ми абсолютно погоджуємося з Н. Гавриш у тому, що завдання забезпечити особистісну зрілість, повноцінний розвиток дошкільника неможливо реалізувати принаймі без двох чинників, які, на жаль, при нинішньому стані вітчизняної дошкільної освіти перебувають не на належному рівні. Це професійно-особистісна готовність вихователів до реалізації заявлених у Базовому компонентів дошкільної освіти гуманістичних цінностей та невідповідність чинних нормативних параметрів оцінки якості освітнього процесу, освітнього середовища дошкільного навчального закладу заявленим у БКДО гуманістичним цінностям.

Задля подолання цієї суперечності у сучасних фахівців практичної дошкільної галузі має бути сформоване цілісне уявлення про дитину як суб’єкт і об’єкт соціалізації, про дитячу субкультуру як важливий фактор процесу соціалізації, знання з технології соціально-педагогічного супроводу соціалізації особистості у дошкільному дитинстві та знань, умінь, навичок з методики ознайомлення дітей із суспільним довкіллям.

Аналіз цілей соціалізації дошкільника через призму специфіки соціально-педагогічного супроводу дозволяють згрупувати можливості соціалізації у завдання, що умовно задають окремі цільові напрями: 1) сприяння адаптації дитини до умов життєдіяльності, введення дитини у світ людських стосунків, формування у дітей відкритості до світу людей; 2) сприяння динаміці і розвитку самоусвідомлення, що дозволить дитині змінювати уявлення про себе і ставлення до себе у процесі життєдіяльності, формування готовності до сприймання соціальної інформації, виховання навичок соціальної поведінки; 3) формування у дитини суб’єктивної життєвої позиції, допомога у самореалізації. Передусім це стосується, виховання усвідомленого ставлення до себе як вільної самостійної особистості та до своїх обов’язків, що визначається взаємодією з іншими людьми, бажання їх пізнавати, робити добрі вчинки. Окреслені цілі розглядаємо як основу для визначення пріоритетних напрямів діяльності дорослих з дітьми, для відбору форм, методів та засобів їхньої соціалізації.

Основними характеристиками соціально-педагогічного супроводу є його процесуальність, пролонгованість, занурення в реальне повсякденне життя сім’ї та дошкільної установи, в особистісну взаємодію між учасниками цього процесу.

Основним спрямувальним елементом соціально-педагогічного супроводу соціалізації дитини вважаємо супровідну діяльність педагога, спрямовану на розвиток соціально та індивідуально значущих показників соціального становлення дитини дошкільного віку. Основою супровідної діяльності є дія супроводу. Соціально-педагогічний супровід побудований на гуманістичних засадах, що означає зорієнтованість на особистість дитини, створення умов для становлення її як суб’єкта соціалізації та власної життєтворчості; на створенні у групі дошкільного закладу сприятливого психологічного клімату захищеності і комфорту. Він має превентивний і розвивальний характер.

Показником ефективності пропонованого супроводу є позитивні зміни у рівнях соціалізації дітей, її результат – збільшення кількості дітей із високим рівнем – гармонійної соціалізації.

Усе це разом спонукало нас до розробки та запровадження курсу “Актуальні проблеми сучасного дитинства”. Цей навчальний курс має на меті надання студентам можливості|спроможність| уточнити і систематизувати знання і уявлення про світ дитинства як соціокультурний і психолого-педагогічний феномен, про сутність процесу соціалізації особистості на етапі дошкільного дитинства, що дозволяє усвідомити складний процес входження особистості дитини в соціум та оволодіти сучасними ефективними методами і прийомами, що сприяють розвитку когнітивної, емоційної|емоціональної| і поведінкової сфер дитини|дитяти| при її ознайомленні із|із| суспільним довкіллям.

Загальними завданнями курсу виступили:

– формування у студентів цілісного уявлення про світ дитинства як складний соціокультурний і психолого-педагогічний феномен;



  • формування стійкого інтересу до проблем дитинства і потреби у підтримці і збереженні |зберігання|самобутності світу |світу|дитинства;

  • сприяння духовно-етичному розвитку майбутніх вихователів, озброєння їх знаннями змістової і процесуальної сутності, механізмів і факторів соціалізації особистості та закономірностей її соціального становлення на етапі дошкільного дитинства;

  • формування стійкої професійно-педагогічної мотивації до реалізації соціально-педагогічного супроводу соціалізації особистості у дошкільному дитинстві та уміннями ураховувати індивідуальні особливості дитини|дитяти| і специфіку дитячого співтовариства|спілки|;

– вироблення у студентів педагогічних умінь та навичок, що дозволяють творчо будувати взаємостосунки з |із|дитиною|дитям| і дитячим співтовариством|спілкою|.

Методика викладання курсу “Актуальні проблеми сучасного дитинства” передбачає:



  • інтеграцію соціально-педагогічних знань про світ дитинства як соціокультурний і психолого-педагогічний феномен зі змістом суміжних соціальних, психологічних та педагогічних дисциплін;

  • вироблення у студентів уміння орієнтуватися у сучасних проблемах дитинства, аналізувати соціально-педагогічні проблеми та самовизначатися у соціальній ситуації розвитку особистості в дошкільному дитинстві; приймати адекватні рішення у сучасній ситуації суперечливого ставлення дорослого світу до світу дітей;

  • виклад навчального матеріалу про сучасне дитинство як соціокультурну цінність суспільства|товариства|, самостійний і значущий період життя, в якому відбувається |походить|інтенсивний розвиток і соціальне становлення дитини|дитяти|, активне її входження в соціум за умови реалізації соціально-педагогічного супроводу дорослих;

  • формування знань технології соціально-педагогічного супроводу соціалізації дітей дошкільного віку та ефективних методів і прийомів, які сприяють розвитку когнітивної, емоційної|емоціональної| і поведінкової сфер дитини|дитяти| при ознайомленні з |із|суспільним довкіллям;

  • екстраполяцію науково-теоретичної інформації про особливості соціалізації особистості у дошкільному дитинстві на соціальний досвід студентів, використання набутих знань у практичній діяльності студентів;

  • застосування інтерактивних, проблемно-пошукових методів навчання, орієнтація на особистісно зорієнтовану взаємодію, діалог, самостійне наукове дослідження актуальних проблем дитинства у сучасному соціумі.

Окреслений підхід до підготовки педагогічних кадрів для системи дошкільної освіти відповідатиме сучасним вимогам педагогічної науки і забезпечуватиме позитивну соціалізацію особистості в дошкільному дитинстві. Необхідним елементом цього процесу є цілісне уявлення про дитину як об’єкт і суб’єкт соціалізації, розвиток активності, ініціативності, самостійності і відповідальності як базових якостей особистості; залучення дітей у широке суспільне довкілля для формування уявлень про життя людей у соціумі, формування гармонійних стосунків з однолітками через організацію взаємодії на рівні емоційного спілкування, вибудовування соціальної поведінки дитини в суспільному довкіллі, особливостей гендерної соціалізації дітей-дошкільників, що і становить перспективи подальших наукових розвідок.

Література:

  1. Психолого-педагогическое консультирование и сопровождение развития ребенка: пособие для учителя-дефектолога / Под. ред. Л.М. Шипицыной – М.: Гуманит. изд. Центр Владос. – 2003. – 528 с.

  2. Рогальська І.П. Соціалізація особистості у дошкільному дитинстві: сутність, специфіка, супровід: Монографія / І.П.Рогальська. – Київ: “Міленіум”, 2009. – 400 с.



ТВОРЧІСТЬ ДОШКІЛЬНИКІВ

О. М. Самусенко

викладач Уманського гуманітарно-

педагогічного коледжу

Розглядаючи творчість як вид людської діяльності, ми повинні перш за все звернути увагу на суб’єкт творчості – людину, а найголовніше – на зародок творчої особистості – дитину. Під час навчання в дошкільному закладі дитина проявляє свій творчий потенціал через навчально–творчу діяльність, розвиваючи тим самим і саму себе.

З огляду на вище зазначене, ми схиляємося до визначення творчості, яке дав Л. С. Виготський. Але, розглядаючи дитячу творчість під час навчальної діяльності, слід зауважити таке: під творчістю дітей дошкільного віку в процесі навчальної діяльності ми розуміємо процес створення ними нового продукту з опорою на знання, навички і вміння, під час роботи над яким вони використовують відомі їм способи діяльності, у результаті чого отримують новий для себе підхід до виконання завдання. При цьому велике значення має самостійність або часткова взаємодія з вихователем. [2, с.189].

Огляд психолого-педагогічної літератури дозволяє виділити деяку сукупність ознак, що розкривають сутність навчально-творчої діяльності, яка орієнтована на розв’язання навчальних проблем (М. М. Махмутов), творчих задач та завдань (В. Г. Розумовський). Навчально-творча діяльність – це педагогічно керована діяльність, але педагогічне керування здійснюється переважно на основі засобів непрямого та перспективного керування (В. І. Андрєєв). Успішність навчально-творчої діяльності часто залежить не тільки від рівня розвитку формально-логічних (усвідомлених), але й від еврістичних, інтуєтивних (не завжди усвідомлених) процедур інтелектуальної діяльності (Я. О. Пономарьов).

Однією з важливих ознак навчально-творчої діяльності є те, що в результаті її здійснення створюються нові психічні утворення: знання, вміння, творчі здібності (можливості) особистості. При цьому виділяють їх різні компоненти. Так, у навчально-торчій діяльності, у процесі розв’язування навчальних проблем звертається увага на відкриття нового знання (Л. С. Виготський, С. Л. Рубінштейн), на породження нових цілей і змісту (О. М Леонтьєв), нових способів діяльності (Я. О. Пономарьов), знань які виступають як орієнтовна основа діяльності (Н. Ф. Тализіна), пізнавальних мотивів (А. М. Матюшкін). Навчально-творча діяльність ( за Андрєєвим В. І.) – це один із видів навчальної діяльності, спрямований на розв’язання навчально-творчих завдань, який здійснюється переважно в умовах застосування педагогічних засобів непрямого або перспективного управління, орієнтованих на максимальне використання самоуправління особистості, результат якої має суб’єктивну новизну, значущість, прогресивність для розвитку особистості й особливо її творчих можливостей. У залежності від домінування інтуєтивних і логічних процедур діяльності можуть бути виділені два види навчально- творчої діяльності: інтуїтивно-евристична та нормативно-логічна.

Причому навчально-творче завдання виступає одночасно і як об’єкт навчально-творчої діяльності, і як спосіб педагогічної організації навчально-творчої діяльності. За допомогою навчально-творчого завдання формулюється мета, умови та вимоги навчально-творчої діяльності. Це означає, що у розв’язуванні навчальних задач можуть виникати різні ситуації. Зокрема можливі репродуктивні ситуації, що вимагають від дітей застосування раніше відомого алгоритму, способу, прийому діяльності, і творчі ситуації – такі, що потребують вирішення протиріччя, результатом чого є пошук нового методу, прийому, засобів діяльності, які одночасно стимулюють розвиток творчих можливостей особистості (дискусійні ситуації, ситуації прогнозування, висування гіпотез). [2, с.191].

Дидактика звертає увагу на дві суттєві ознаки навчальних завдань:

– по-перше, однією із відмінностей навчальних творчих завдань є те, що вони виступають як специфічна форма організації змісту навчального матеріалу;



  • по-друге, навчальне завдання дозволяє тому, хто навчається, оволодіти деякими знаннями, вміннями та розвинути особистісні якості.

Навчально-творчі завдання в навчальному процесі можуть використовуватися з метою розвитку творчих можливостей особистості; опанування нових знань про поняття; опанування розумових і практичних умінь; діагностика творчих здібностей особистості; контролю знань і умінь; актуалізації знань, умінь, творчих можливостей особистості.

Експерементальні психологічні дослідження творчості доводять, що творчий процес здійснюється особистістю в цілому як суб’єктом творчої діяльності. Тому саме застосування системного підходу дає змогу враховувати вплив особистісних факторів на творчість. Точка зору, сформована в спеціальних психологічних дослідженнях творчості, і підтримується і в філософських, педагогічних та загальнопсихологічних дослідженнях.

Філософ О. Н. Лук виділяє такі етапи творчого акту:


  1. Накопичення знань і навичок, необхідних для чіткого усвідомлення і формулювання завдання.

  2. Зосередження зусиль і пошуки додаткової інформації.

  3. Відхід від проблеми, перехід на інше заняття.

  4. Осяяння.

  5. Верифікація або перевірка.

Основними рисами творчої особистості, як визначають вчені-дослідники, є сміливість думки, схильність до ризику, фантазія, уявлення, уява, проблемне бачення, уміння подолати інерцію мислення, виявити суперечності, переносити досвід і знання в нові ситуації, незалежність, альтернативність, гнучкість мислення, здатність до самоуправління.

Найбільш прийнятне поняття формулює В. І. Андрєєв, зазначаючи, що творча особистість – це такий тип особистості, якому притаманні стійка, високого рівня спрямованість на творчість, мотиваційно-творча активність, що проявляється в органічній єдності з високим рівнем творчих здібностей, які дозволяють їй досягти прогресивних, соціально й особистісно значущих творчих результатів у одній або декількох видах діяльності.

Проблемі здібностей та їх розвитку присвячено багато праць вітчизняних та зарубіжних учених. Філософська, психолого-педагогічна і методична література висвітлює проблему задатків, здібностей, інтелекту, обдарованості, а також роль різних факторів у діагностиці, формуванні і розвитку здібностей. Однак не тільки педагоги, але й психологи неоднозначно трактують поняття «творчі здібності».

Більшість учених розглядають здібності з позицій діяльнісного підходу (О. Ковальов, В. Крутецький, Г. Костюк, Б. Теплов та ін.). Вони характеризують здібності як синтез індивідуально-психологічних властивостей особистості, що сприяють успішному виконанню нею певної діяльності.

Творчі можливості дітей реалізуються в різних видах її діяльності. Для успішного розвитку творчих можливостей дошкільників необхідні такі соціально-педагогічні умови:

– орієнтація суспільства і його суспільних інститутів на розвиток творчих можливостей дітей;

– розробка науково-педагогічної та методичної системи розвитку творчих дітей (діагностика, методи педагогічного управління навчально-творчою діяльністю тощо);

– удосконалення підготовки майбутніх вихователів, їх готовність до творчої взаємодії з дітьми;

– організація конференцій, «круглих столів» по впровадженню досвіду вихователів-практиків із проблем розвитку творчих можливостей дітей.

Література:


  1. Андрєєв В.И. Диалектика воспитания и самовоспитания творческой личности – К.: Изд-во КГУ, 1988. – 238с.

  2. Базова програма «Я у світі»: методичні рекомендації для вихователів ДНЗ / упоряд. О. Б. Полєвікова. – Х.: Вид. Група «Основа», 2009. – 174,[2] с.

  3. Волощук І. С. Науково-педагогічні основи формування творчої особистості. – К.: Пед. думка, 1998. – 160 с.

  4. Кичук Н. В. Формування творчої особистості вчитея. – К.: Либідь, 1991. – 96 с.



ЗНАЧЕННЯ ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА ДЛЯ

ЕСТЕТИЧНОГ ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ

І. Слободян

науковий керівникканд. пед. наук, доц О. В. Поліщук

Уманський державний педагогічний

університет імені Павла Тичини
Один із найдієвіших засобів естетичного виховання, формування естетичної культури є мистецтво. Впливаючи на емоційну сферу людини, воно формує її морально, розвиває її розум, почуття, уяву, допомагає побачити й оцінити красиве в оточенні. Образотворче мистецтво наочно демонструє дітям способи художнього втілення краси світу: образів природи, людини, історичних подій, казкових та побутових сюжетів.

Щоб уміти бачити твір мистецтва, розуміти його зміст, відчувати його образи, перейматися почуттями і настроями художника, глядач повинен мати розвинене естетичне сприймання. Естетичне сприймання – це глибокий і складний процес, здатність людини помічати прекрасне в житті, літературі, мистецтві.

У процесі становлення особистості з найдавніших часів особливе місце відводилось естетичному вихованню. Здатність відчувати, сприймати, розуміти, усвідомлювати й творити прекрасне – це ті специфічні, завжди витончено індивідуалізовані прояви духовного життя людини, що свідчить про її внутрішнє багатство і глибину.

Поняття «естетичне виховання» настільки неосяжне й багатогранне, що проблемі його конкретизації педагоги і філософи постійно приділяли значну увагу. Найбільш поширене тлумачення цього поняття характеризується орієнтацією на такі головні моменти: по-перше, естетичне виховання передбачає якісну зміну рівня культури об’єкта виховання, яким може бути як окрема особистість, соціальна група, так і суспільство загалом; по-друге, його здійснюють через передачу досвіду та навичок, здобутих суспільством; по-третє, естетичне виховання – це не просто заучування якихось правил, «естетичних норм» або отримання знань на рівні інформації – це водночас і естетична діяльність особистості, її безпосередня участь в естетичному процесі опанування дійсності. Відповідно, по-четверте, мету естетичного виховання визначають як «пробудження здатності людини до естетичної діяльності» [3. с.286-290].

Аналіз літератури показує виняткову складність підходу до проблеми естетичного виховання загалом. Так, С.У. Гончаренко поняття «естетичне виховання» визначає як «складову частину виховного процесу, безпосереднього спрямовану на формування й виховання естетичних почуттів, смаків, суджень, художніх здібностей особистості, на розвиток її здатності сприймати й перетворювати дійсність за законами краси в усіх сферах діяльності людини. Естетичне виховання спрямоване насамперед на виховання в людини гуманістичних якостей, інтересів і любові до життя в його різноманітних проявах» [2.с.119].

Н.О. Ветлугіна визначає естетичне виховання як «розвиток здатності сприймати, відчувати, розуміти прекрасне в житті і мистецтві, як виховання прагнення самому брати участь у перетворенні оточуючого світу за законами краси, як залучення до художньої діяльності і розвитку творчих здібностей» [1.с.5].

На думку О.В. Поліщук, «естетично виховувати – це означає не просто залучити людину до мистецтва, а пробудити в ній творчі здібності, які необхідні у будь-якій справі: навчанні, виробництві, науці і культурі. Починати роботу із формування естетичних смаків, ідеалів, понять та уявлень людини належить педагогам дошкільних навчальних закладів та початкової школи» [4.с.7].

О.В. Сисоєва зазначає, що «у процесі естетичного виховання в людини формуються потреби і вміння не лише сприймати прекрасне, а й активно вносити його в життя, боротися за нього, виступаючи проти потворного в мистецтві, у психології людей, в їх побуті» [5. с.3]. Велику роль в естетичному розвитку, на її думку, відіграє образотворче мистецтво, зокрема живопис – один з найстародавніших, найбільш яскравих і поширених видів образотворчого мистецтва, що за допомогою фарб передає навколишній світ. Твори живопису в зв’язку з властивою їм образністю і емоційністю впливають на різні почуття і думки людини [5.с.3-11].

Найбільш повним, на наш погляд, є тлумачення феномену естетичного виховання, зроблене колективом авторів – українських учених-філософів, яке є засадовим стосовно нашого дослідження: естетичне виховання – це система комплексного, планомірного, цілеспрямованого і послідовного впливу на людину з боку певних соціальних інститутів та установ на основі єдиних науково-педагогічних принципів, методів та засад, в результаті якого в неї виникає світоглядна установка на безпосередню творчу оцінку дійсності і власного життя в суспільстві як проявів прекрасного і потворного, піднесеного і низького, трагічного і комічного та інших естетичних категорій.

Отже, у більшості концепцій особлива увага приділяється цілеспрямованості процесу естетичного виховання. Як його результат передбачають формування здатності сприймати, розуміти, цінувати, зберігати, переживати й творити красу у побуті, в праці,в людських стосунках, у мистецтві.

Безперечно, розглянута нами література далеко не вичерпує існуючий спектр концепцій, проблем і питань, які вимагають вивчення й спеціальної розробки і з загальнометодологічних позицій, і з боку використання конкретних засобів виховання, що на сьогодні має особливе значення стосовно естетичного розвитку дітей старшого дошкільного та молодшого шкільного віку. За усієї наявної кількості різних підходів до розв’язання завдань естетичного виховання об’єднувальною, найбільш значимою є орієнтація на необхідність формування активно творчої позиції індивіда стосовно об’єкта пізнання.

Література:


    1. Ветлугина Н.А. Эстетическое воспитание в детском саду / Н.А.Ветлугина. – М., 1985. – 207 с.

    2. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник / С.У.Гончаренко. – К.: Либідь, 1997. – 374 с.

    3. Эстетика / Под общ. ред. Л.Г.Левчук. – К.: Высш. шк., 1991. – 301 с.

    4. Поліщук О.В. Декоративне мистецтво Черкащини в образотворчій діяльності дітей / О.В.Поліщук. – вид. 2-ге, – Умань: ПП Жовтий О.О., 2013. – 94 с.

    5. Сисоєва О.В. Естетичне ставлення дітей до творів живопису / О.В.Сисоєва. – К. 1990. – 261 с.


1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка