Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка1/29
Дата конвертації22.02.2016
Розмір6.5 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29
Андрій КОНДРАТЮК

Гості з Аргентини
Повісті. Оповідання. Думки

ВИСОКА ДИВИНА СВІТУ
1. Барви і звуки хутора
Але незважаючи на великі втрати у людських
існуваннях, на жорстокий наступ на людські душі, на
жахливі поруйнування краю, життя під небесами продовжувало свій плин, своє перетривання і в нашім Закутку. Життя – се річ така дуже розмаїта і багатовимірна, щоби його можна було зупинить цілковито а навіть наймогутнішою людсь­кою потугою. Одвічний поклик життя сильніший над усі супро­тив­ні людські пристрасті. Бо в поняття це входить і щорічне земне розбуяння квітів та дерев, і життя худобини, звіра, і піяння птаства піднебесного. Життєдайні сили усьому сущому на землі поси­лають Сонце і небесні світила, а й могутнє випромінювання Любови, що було у замірах Творця. Тому за одним махом усе одразу неможливо, як то декому здається, викорінити. До того ж ріжнорухе пульсування життя має дивовижну властивість до відродження і оновлювання.

Треба завдячувати нашому прекрасному хуторові, що він заплів у моє дитинство таку дивну барву, де поряд і Річечка, неперекопана, стрічкою поміж сіножатями вигиналася, і вільхи по обидва береги стояли, гайок витворюючи. Та Річка іще не перекопана була, і поля довкола межами зеленими врунистими позначені, так різнокольорово зацвітали щороку, і стежки білі поміж ними, що аби-но ступив на таку стежку да іти спрямувавсь, то чого тільки не надивишся там, що тільки не милує око твоє, – і жита, і пшениці, і вівса, і гороху маленькі смужки, і нивки білої-білої гречки (се вже потому «На білу гречку впали роси…»), й пахощі п’янкі затуманять твою голову, захмелієш цілковито. Хутірські хати у зелених садочках, в’язами та осокорами оторо­ченими, чудувалися. По полю на Наталії1 три дикі груші шатристо розросталися, як великі дива світу. А удалині і ліс синів. Поряд тебе, із твоїм входженням у світ, із пізнанням сього світу і прилу­ченням до його краси були і коні, і худоба свійська, і овечки, й барани круторогі, і маленькі лагідні телятка, і лошата, і собаки, й коти, і гуси, і кури, і незчисленне птаство дике, що навперебій виспівувало такі чудесні мельодії, і все різне, кожної птахи спів на спів другої не схожий був, і метелики, і цвіркуни, і джмелі вусаті, а у воді, у Річці риба й раки, і жаби – і все розмаїття животвору Божого поряд з тобою співіснувало. І це таке багате природне окруження клало, заронювало у дитячу свідомість великий заряд позитивної енергії. Це всупереч а будь-чому.

А поруч ще й жила казка, і перекази, і передання. Пам’ятаю, у ті перші повоєнні роки як часто і багато розповідали дорослі, в основному старі люде, баба Купчиха, про незвичайні небесні з’яви, що показувалися на небі вечірньої чи світанкової пори, що їх бачили люде у Бронному, у Високому, а котрі і сама Купчиха своїми очима бачила. Це були якісь небесні вогняні стовпи, або ізнов древні старці із білими бородами воссідали на небесному престолі, або ізнов великими вогняними буквами написи із’явилися на півнеба. Купчиха бачила ті написи, хоча й не могла прочитати, але дано було, послалося їй у розуміння, що ті написи сповіщали про кінець світу, який ось скоро гряде. Я вислуховував ті розповіді, причаївшись, із завмиранням серця. І так чудно робилося мені, аж зідхав у павзах, і незрозуміло ставало, чому такий прекрасний світ да має загинути через людські гріхи. І хіба ж не можна було б тим людям обійтись без гріха, жити так, щоб не грішити, то й світ зостався б.

Оповідям таким не було кінця і краю, особливо коли збира­лися на вечірки кужіль прясти. Тоді і про вовків, і про ляків різних можна було почути, і про телегузів, що се якби скелет людський світиться, і рухається темної вечірньої пори, несеться за заблу­калим самотнім подорожанином, що як би не втікав той, то не втече, телегуз світляковий так і насідає на людину, що й погибає декотра од переляку. Тут можна було почуть і оповіді із сивої давнини, про часи, які відшуміли, і про людей, котрі відійшли, за далиною вже. І все у тім давнім часі було таке манливе та прекрасне, далебі прекрасніше усе, як тепер. Аж дівчина, котра не стримається да й вигукне «Ото нам би в ту пору треба було народиться да жить, то й горя не знали б!»

А то просто казки розказували. Це вже знаєш, що казка, що вигадане, нереальне, а все одно кортить слухать, бо й у казці, якби все живе, якби продовження самого життя чи відлуння його.

Відтак ізнов пісень співали. Одна пісня іншою змінювалася. Були пісні веселі, а були й печальні. Се за словами, та й по голосу можна було розрізнить. Але мене дивувало, що ті пісні із людського голосу вихоплювалися раптово і несподівано, якби хтось усере­дині людини ті пісні підказував. Бо це ж треба було таке велике число пісень вивчить і запам’ятать як на слово, так і на голос. Що аж феномен людської пам’яті здавався мені тоді дивовижно неймовірним.

Із шести років, здається, я був приставлюваний до роботи. Навесні, коли розливалися води, наставав Великий Піст, земля парувала, струменіло пахощами незрівнянними духмяне повітря – усе манливо кликало надвір, мене заставляли сукати цівки, бо у хаті в час Посту, як звичне, розставляли верстать, і ткали полотно, чи радюги, чи що там, шматники, чи рябу таку тканину полотняну на штани мені, й на верхній одяг для усієї родини. Туди в основу впліталась чорна нитка, виварена в ольшинових котиках. І матерія виходила чорно-біла, ряба, у клітинку, якби французька матерія. Я любив спостерігати, як полотно тчеться, і саме по собі скла­дається у грубе покотьоло, як потому знімають його із верстата. А от цівки сукати не любив. Се було надзвичайно марудне для мене заняття. Може, а й мабуть, таки тому, що сильно кортіло мені вийти надвір, в обійми веселої манливої весни.

А коли пообсівають поля, пообсаджують городи, й коли зазеленіє трава, мені доручали на Болітці пасти гусей. І це вже було заняття веселіше. Гуси на волі, і ти на волі, хоча до одного місця прив’язаний – до Болітця. Траплялося, що я засинав на малій сіножатці. Гуси те одразу завважували своїми маленькими всюдипроникними очицями, й моментально ішли в шкоду, ховалися у ячменеві, пшениці, у вівсові, чи що там іще було посіяне поблизу, поспіхом, але якби і повагом об’їдали колоски, обшморгували волоття. Коли хатні заставали гусей у шкоді, на мене з криком накидалися, розбуджували, я прокидався зо сну стривожений, і одразу із раю потрапляв у гамірний, дратівливий світ – тоді перепадало і мені, і гусям. Але траплялося інколи, що гуси затримувалися у шкоді, а сон мій тривав довго, гуси наїдалися досхочу, та й самі поволеньки виходили зі шкоди, якби впорядкованою зграйкою, розташовувалися на Болітці, уже не паслися, розкошували у ситості, вола їхні були небачено грубі, спокійно вищупували дзьобами під крилами та під животиками, скрізь, де можна було дістати, і як дозволяло згинати шию грубе воло. Тихенько собі перемовлялися. А баба галамага. Я інколи, прокинувшись із тривалого і смачного сну, заставав таку ідилічну картину. Але серце моє одразу заходилося неспокоєм, і це тривожило мене іще сильніше, як коли гусей заставали у шкоді. Бо невдовзі хтось із старших домашніх неодмінно переходив Болітце ніби у своїх справах, але за грубими волами і поведінкою гусей одразу ж і здогадувався, висновував про шкоду, та й завертав убік на поле, ішов дивитись потраву. І тоді перепадало тільки мені, а гусям уже нічого. Не понісши кари, вони уже й реабілітовані стояли та вищупували дзьобами своє пір’я. І це друге діяло на мене дошкульніше, аніж перше. Тут впливав момент несправедливості. Як мене докірливо відчитували, ганили, то гуси тільки байдужо поглядали на мене своїми малими очицями, побіля яких, як мені здавалося, гарцюють смішинки, лукавинки. І зносити такий насміх із їхнього боку ставало просто несила.

На Болітці біля гусей тоді я часто мріяв про дорослість. Що все кортіло мені скоріше хоч трохи підрости, дорівнятися до справжнього пастуха, полишити сих гусей із їхнім Болітцем, чи Болітце із гусьми, вийти на широкий простір, і разом з усіма пастухами гонити на Наталію пасти свій товар – і корову, і телятко, і овечки, і барана круторогого, на якому, воссідаючи, і тримаючись за круті роги, і поїздити можна. Він собі біжить, як ні в чім не бувало, а і тебе везе. Тільки щоб дорослі хатні не бачили, не знали, бо на баранові їздити не дозволялось.

2. Схід сонця
Се була елегія, ідилія мого пастушкого життя, як відлуння тих давніх античних і біблійних елегій та ідилій, хоча під тую пору мені іще й тринадцятий не минало.

Як пасли ми товар на Наталії. У череді пасли, а кожний свій товар наче й зосібна пас. Скільки голів тієї худоби було, овечок да телят скільки, то й душ пастухів не набагато менше було.

Але тільки навпрошки, як глянуть на схід сонця, то до Наталії рукою подать – близенько. А якщо в обгін свій товар гнати, великою дорогою у світ, да на Стінку, ізвідки вже гинша дорі­женька прямісінько на схід сонця поворот, відгалуження робила, да через мазурську Купину, да через сіножатку, да через Річку на високую Білу гору, що проз Дубину на самісіньку Наталію до першого болота на сиві комиші й вела. Се була путь дальня. І від нашої хати. Ті ж, котрі гонили свій товар на Наталію пасти від Шляху, із Правої дороги аж – для тих се був путь іще далекіший, хоча й не пряміший також. І для кожного се завжди було так проблематично свій товар штири рази щодня сюди-туди прогнать доріжками вузькими, що крізь жита, пшениці, вівса, гречки білопінні, да що там іще, попрорізувані, прогнать і шкоди не наробить. Бо наробиш кому шкоди, да відомо стане, що це ти, то лиха тобі не обібратись, і опінія твоя гонориста, яко пастуха, а геть поникне. Шкодливих пастухів у нашій окрузі уже знали, і на них лягала печать вирізнюваного привселюдно відчуження. Це ж не те, що тепера: наробив шкоди, чоловіка обікрав, побив, а то і вбив, та й в іроях ходить – не вирізнюваний осудливо при­вселюдно. На нашім хуторі у мої дитячі літа сі звичаї іще не побутували – наближалися хіба тілько із-за пагорба невидимо, хоча й відчутно, може, у схованім бринінні настроїв.

І тут треба було добре пильнувати, як женеш свій товар на пашу. Бо товар, худоба, вона і на те є худобина, що тільки норовить, як би у шкоду вскочить да зела свіжого сріберно росяного уранці скубнуть, да потолочить його. На шкоду кожна худобина надто спокуслива. І хіба встережеш, утримаєш її, коли сутність твоя, у прочумлюванні скута, іще до бадьоріння сповна не розпросто­рилася. Але і в міру бадьоріння єства твойого не пильнування худоби ону заманює, зате світу вранішнього росяного свіжого розглядування зір твій манить, спокушує необоримо. Який тихий да прекрасний він. Надто ж коли ти першим женеш свій товар, і уся первісна вічна краса усесвітова перед тобою стелеться і розгортається. Як сонце червоне велике із-за Наталії перед тобою устає уповільнено, але неухильно. Таке потужне джерело денного тепла і яскравіння світової краси. У тім Наталинськім моїм раннім дитинстві нічого, здається, я не любив так заманливо спосте­рігать, як схід сонця. Як воно повільно неухильно із-за Наталії устає. І ти наближаєшся, і воно навстріч тобі устає. Але не зійтись вам ніколи упритул, не позустрітися зблизька. Бо як ти до обрію наближаєшся, то обрій від тебе тікає, навіть якби і вдалося тобі через цілу Наталію перейти да до самих Холопів сягнуть. Такий сей безмірний та дивний світ все мінився у зорові твоїм, і в свідомість твою кладучи дивність нез’ясовну.

Се далеко потому уже на схилі віку свого на своїй убогій постелі одпочиваючи, я слухав радіопередачу «Світ розмаїтий», гостем якої тоді був один уславлений пілот-випробувач. Тон мови його випромінював поважність. І в єстві моїм ізнов запульсувала колишня давня симпатія до пілотів, як вони вільно у піднебеснім просторі почуваються, і шматок хліба їхнього завжди чесно зароблений. Ізнов Антуан де Сент-Екзюпері. Маленький принц.

І стала ведуча радіопередачі єлейним голосом, а я вслухався все, героя неба того розпитувать. Чи вірить він в амулети. Та ні ж. І чи зустрічався з НЛО. А ніколи. Від інших тільки чув, начувавсь. І чи малює. А трошки. Олівцем в основному. І якими мовами іноземними володіє. А ніякими. Тілько коли у світи широкі далекі став літать, то вивчив англійську мову у тім обсязі, що може спілкуватися у леті та в час приземлення із диспетчерами аеро­дро­мів. І тут згадав я, не втримався, як у газеті «Бульвар» зізнавався оден побратим, ніби він знає напам’ять аж дванадцять іноземних мов. Що викликало у мене неабияке подивування. І запитав я потому принагідно у довірчій розмові а ще в одного зна­комого побратима, чи й направду хвалений той наш сучасник да знає аж дванадцять мов. Лукаво усміхнувшись, сей уже побра­тим, і відказав тільки: «А він жодної, а він і своєї, як слід, і то не знає».

І в спогадуванні, пригадуванні отакім одверта стриманість сього пілота будила у моїм серці іще глибиннішу повагу до нього.

А тут ведуча уже ізнов єлейно, єлеєм маже, да з новим запитаннячком да навстріч пілотові іде. Яка дивина найбільша та найвражальніша йому у небі запам’яталася. Й відповідь пілотова тут раптовою й однозначною була. А зустрічав він, і не раз таку дивину в небі. Як летів він до схід сонця, супротив сходу сонця. Червоне сонце із-за обрію сходило, показувалося. І то була картина неймовірно, невимовно прекрасна. Бо у леті в небі воно ж зовсім не так сприймається, як на землі. Червоне сонце устає і біжить тобі навстріч в ушвидшенні, і се картина дивовижна. Що її і словами не передать. Жодна мова у світі неспроможна передати цілковитого сенсу речей, особливо страшних і пре­красних. Тодось Осмачка.

І в інтонаціях розповіді пілота забриніла непідробна стри­ма­ність в осяганні світу. І зі стіп злежаности пам’яті моєї заворушився спогад, і над очі уявно картинка постала. Як я у дитинстві схід сонця зустрічав, на Наталію свій товар пасти женучи.

Бо і мені відтоді завжди, кожного разу було як зворушливо схід сонця зустрічать. Рівно ж як і проводжать сонце при заході, коли воно ізнов червоним та великим робилося. Чогось диво­виж­нішого у величності своїй мало на світі мені зустрічалося. Як схід і захід сонця.



3. Випромінювання свята
Але були ранки і були дні святкові, дні недільні і дні рокових свят. Вони і зараз стоять перед зором моїм, й уповільнено кінематографічно лине течія їхня. Се була врочистість виняткова, і міра благодаті висока. Як дарунок небес за праведні труди. Ніколи більше у житті не клалось на моє серце таке врочисте і благісне осягання свята, як у ті дитячі Наталинські літа. Особливо і знову ж таки у літні ранки, у пору Зелених свят. Врочистість і свято клалися на наш хутір, на Наталію і увесь піднебесний простір іще звечора. А уранці високий святковий настрій розсіювався рівно­часно, як і сонячне проміння розсіювалося. І загусав, і вистою­вався, як і сонце загусало та вистоювалося. І сочився наскрізно не знати й ізвідки. Що увесь світ скоро був напоєний, суцільно пронизаний врочистим святковим настроєм. І це було сяяння неймовірне, й печать умиротворення незрівнянна клалася на серце. Що того також словами не передать. У музиці хіба. Ізнов як прекрасний голубий Дунай. Що пливе блакитними річками льон. І щось діється із твоєю душею несказанно неймовірне, але осягнуть того усвідомлюванням і розумінням своїм неможливо.

Із Наталії нам добре видно було, як святково бриніли у сяянні високім наші хутірські оселі із своїми садками густо зеленими. А дорогою, шляхом трахтовим аж ген ішли до сусіднього села наші хуторяни, хуторянки здебільшого, до церкви. Одні лиш цятки віддалеки розрізнюємо, а празникові вишивані строї на них самі угадуються. І застигла від пасіння у благіснім умиротворенні худо­ба, усесвітову гармонію наслуховуючи. І хвалу Творцеві у величній симфонії складало різноголосне птаство. Свято є свято. І його не­зрів­нянне благісне випромінювання пронизувало кожне живе дихання. Й тривання його продовжувалося аж цілий довгий день, і ніхто нічого в цей день не робив, окрім запорювання худобини, бо вона – створіння німе, і сама собі ради дати не може. Хоча ви­сокий святковий настрій і кожну худобину наскрізно прони­зував та осявав.

І тільки під вечір на твоє серце клалося передчуття, усвідом­лю­вання, що усе на цім світі минає, й угадування віщувало, що скоро все скінчиться, святковий настрій за ніч розсіється, потане в темені аж до наступного свята, а завтра настане, спаде на наш край будень.

Як поклалось на свідомість мою і відбилось у пам’яті, то усі фази того святкового дня були високо повнозначні в осяганні моменту благості, врочистості, краси й гармонії. І як на день товар заженеш, то у дворі і в хаті яка благодать стояла. Зелене липове гілля скрізь по стінах порозвішуване разом із запахущими паннами-лепехою. А у хаті то і на землі, на долівці, і на лаві, і на канапі панни порозкидувані лежали. А лиця усіх домашніх – і Батька, і Матері, й усіх старших братів та сестер випростовувались у сяянні посмішки та благодаті. Й лагідності неймовірної. Що підступитись мені, малому, було зовсім не страшно, як то наразі ставало в усі інші дні. І в моменті отім як бриніння моєї і віковічної мрії наближалося. Момент, коли лев і лань поряд возлежатимуть, а над світом запанує високий мир.

Часом десь уже пополудні, коли сонце сягало заповітної небесної висоти, а світовий простір застигав якби у нерухомості, тільки удалині на небозводі хиталося марево, фата моргана, із церкви поверталися Мати, у вишиваній червоним і чорним сорочці, і спідниця на них так само вишивана чи підтикана була, а за Матір’ю ішли тітка Катерина, Батькова старша сестра, і дядько Юхим. Я тоді так соромився у нашому дворі і в хаті чужих людей, що тут і віддалявся у якесь потаємне місце. Але тітка Катерина мене одразу і виявляла, наближалася до мене упритул, і з кишені у вишиваній, візерунчастій легкій камізельочці діставала два кольорових у папірцях цукерки й подавала мені. А я повинен був поцілувати тітці Катерині руку. Так Мати научали, наказували. Хоча й варівко робилося мені, та несмілість сковувала. Але і дивність нова клалася на серце, що аж розкошував я потайки собі десь у закутку, коли гості до столу всідалися.

Й іще надвечірня картинка свята запам’яталася, коли сонце до заходу хилилося, довгий літній день згасав, прохолода, вільгість на землю спадала. А умиротворені, празниково вбрані хуторяни сиділи по дворах своїх на лавках і ослонах коло хат, вели тиху мудру гутірку, а на їх випростані спокоєм лиця клалася печать передчуття будня.

Усі фази святкового дня містили повнозначні благісні смисли буття. Хоча й одмінні, неповторювані у перебігу миттєвостей вони були. Але найврочистішими вирізнювано це все-таки були ясні ранки недільні і ранки великих рокових свят. І коли випадало мені котрийсь такий ранок на Наталії прогавити, то важке огірчення клалося, і довго, уже цілий день не сходило із серця мого. А траплялося це тоді, коли Мати, жаліючи, не будили мене, а посилали пасти наш товар когось із старших. І коли у яснім уже молодім дозрілім ранкові я теліпався на Наталію, щоби замінить на пасовиську старшого брата, то щемкий жаль за чимсь непов­тор­но втраченим суцільно сковував моє єство. І довго потому іще здавалося мені, і зараз здається, що то був найпрекрасніший ранок на світі. І не раз так здається іще часто мені, що найяскравішу дивину світу сього ми або прогавили у сні, спали ми, а вона розгорталася проминально поза нами, або не застали уже її, тобто прийшли у цей світ запізно, або станеться вона, із’явиться, заяскра­віє, коли нас уже не буде, відійдемо коли ми. Щось подібне і Мати наші згадували, коли уже паралізовані були, говорили мені, свій жаль висловлювали. Що які то були благісні і неповторні часи у їхньому уявлюванні, проглядуванні і розумінні, коли Ісус по землі ходив, зцілення і дива різні грішному людові являв.

Се далеко й далеко потому, через гони літ, через десятиліття цілі, укінці аж століття і тисячоліття я із репродуктора увечері в своїм убогім помешканні слухатиму римсько-католицьку програму «Кредо». І передаватимуть, говоритимуть радійно про послання Папи Римського про свято, які високі смисли містяться у святкових днях, як учинені вони за замірами Творця, щоб від трудів своїх одпочивала людина і возносила хвалу Господові. Й дні такі а зовсім одмінні од буденних. Бо у дні такі входить у наше серце високе відчуття й осягання свята, яке кладеться, посилається у піднебесний простір ізвиш, і бриніння його у наших відчуттях та в усвідомлюванні нашім яке незбагненно нез’ясовно благісне і блаженне. Що також посилається ізвиш.

І одразу із пам’яті моєї так і побігло, найшло над очі прига­дування, якими ж яскравими були у нашім дитинстві на зорі життя усі ті літні хутірські й Наталинські недільні ранки і дні. Які високі смисли буття клалися на твоє серце, увіходили у свідомість, якими первісно світлими переживаннями повнилася твоя душа. Що аж тільки на схилі віку ось осягаєш їхнє істинне значення, і складаєш усьому тому правдиву ціну.

4. Вареники з вишнями
Як 1948 року наша старша сестра вийшла заміж, то скоро й перебралися вони жить у сирітську хату на пагорбі. Мене Мати потому часто посилали із якоюсь передачею до сестри. Через Попову гору – се вже не пагорб, а справжня тобі піщана гора із вітряком у місці високо найпримітнішім, вітряк тоді ще інколи крильми своїми розмахував, як я ішов, – було кілометрів п’ять пішого ходу. Найчастіше посилали мене улітку, але і в інші пори року також. Зажену товар, візьму нарихтований Матір’ю клумак у руки чи за плечі – та й подавсь собі. А спека, буває, аж тремтить у високості під небесами, розімліла геть. А я іду та до місць нових подивовано приглядуюсь. І все таке чудне мені. І що подалі від дому заглиблююсь у простір світовий, то все інтересніше мені.

Так що ті місця уже тоді вабили мене, нез’ясований для душі інтерес викликали міченістю, може, своєю.

А одного спекотного літнього дня року, здається, 1949-го зі мною у дорозі така неспогадано жахлива історія прилучилася, яка проте по перебігу своїм одразу ж і потішливою стала.

Якось то отакого спекотного літнього дня – теплінь тиха стояла неймовірна, повітря аж дихтить, пашіє в тремкості ясній – коли загнав я із паші до хліва уже товар, Мати і зрихтували мені передачу до сестри нести. Миску глибшу вареників із вишнями. В хустку завинули біло жовтаво із квітками червоно чорними посередині. Видно, се була уже стара хустка, а мені здавалось, що нова, празникова. І так се подивовано не узгоджувалось у сприйманні і розумінні моїм, що от врочисто празникова річ да на таку прозаїчну річ, як загортання миски із варениками, ужито. Але від того і мисочка сама, і вареники з вишнями – щойно вчора сі плоди земні сонцем тішились, я їх на вершечках гілля позривав, – сьогодні вони вмістом вареників стали – також нового сяяння і смислів набували. А не такого тільки, щоб у рот укинуть.

Позв’язували Мати ріжки хустини, і не видно синьої мисочки, сховалася, два вузлики у центрі перетинання її витворились. Я за вузлики ті у руку та й пішов собі. Понад Річкою. Скоро й хутір наш поминув, на широку ґрунтову дорогу вибивсь. Стежка тут обіч біла, аж сяє до сонця, співає, твердо втоптана. Що то ніг людських по ній ступало, що то слідів позоставлено. Міркую собі. До них незчисленних і свої сліди босих порепаних стіп додаю.

А навкруги теплінь ясна висока застигла і висне. Аж ряхтить у полуденнім зеніті. І людей по обидва боки дороги ніде не видно. Душа віддалилася й розчинилася у високій ясності тій. Німують дерева. Врочистість для осягання й душею переживання недосяжна.

Жита клаптиками, килимками сиво, як полотно, половіють. Вибілюються у ясності. І нивки із іншим збіжжям стигнуть. Десь людина, змаліла геть, удалині показалась. Її значіння в дооколі неістотне. Бо те, що під небесами вистоялось, схоже, значніше, й величніше і над саму людину, і над її душу. Яка то інша висока усесвітова душа своє дихання над краєм випромінює.

У дивних відчуттях простую собі, а сутність моя мала у безмежжі того простору вже розчинилася. Помалу й до Попової гори наблизивсь. Стежка тут уже піщана, ноги вгрузають, і пісок поміж пальцями чуть. На гору зіп’явсь, і вже долина в усі сторони світу передо мною лежить, простяглась, розпросторилась.

Вітряк німує, і немов жива істота, також замисливсь. Стежка, що перетинає, проз вітряк на Попову гору веде. І от, ізвідки тільки він і взявсь, стежкою піщаною від вітряка мені на перетинання пес біжить. Суцільно чорний. Тільки язика червоного висолопив та й віддихується. Жах який несказанний. Аж спокій високий піднебесний сколихнувсь. Душа моя від переляку тут же і в п’ятах порепаних опинилась. Над усе у світі із самого малку я боявся собак. Однаково, як великих, так і малих. Але над усе чорних. Сей страх і з літами не розвіявсь, дотепер у мені сидить. Страх то така річ, аби но завітав, то й засів невитравно, а то й розростається іще. Про це, про мій стан душі отакий, собакам, кажуть, добре відомо. Аби-но завважив, що боїшся його, так одразу в наступ та агресію переходить, не відстане вже.

І в тому я мав можливість пересвідчитись. Хоч, може, той чорний пес, це вже як потому я став здогадуватись та висно­ву­вать, і не належав до скрайніх таких, а поблажливіший був. Може, він незалежно від мене свою путь куди то тримав, до подруги, наприклад, і не обов’язково суцільно чорної, а язика червоно висолопив тому, що спека ж полуденна допікала. А йому ж іще в кожушку незміннім перебуваючи.

Просто наші шляхи, дороги наші, може, випадком перетну­лися, як випадком багато чого робиться у цьому житті. А мені вже здалося, що пес нарошне мені навперейми женеться і кусать з наскоку наміривсь. А поряд – хоч би одна яка душа жива. Зупинивсь я. Занімів на місці. Ноги мої глибше у пісок вгрузать почали. Чи то здалося просто так мені. Як же і буть мені тепер, що робить. За вродженою полохливістю і ніяковістю я не із тих, щоб ув одчайдушний поєдинок із нападником вступати. Я ізмалку і аж дотепер до того схиляюсь, як би зручніше нападника обійти, розминутися із ним. У крайньому випадку у переговори із ним вступить, домовиться. Уже якщо і неможливо й те, то задобрить його, на компроміс піти. Зрештою останню лахманку свою скинуть та віддать, аби він, нападник, од душі відсахнувся. І хоча висока одвічна істина про те, що коли просять, вимагають від тебе сорочку верхню, то й спіднє віддай, а спіднє вимагають, то й каптана свого скинь, іще не відома була мені, вона лиш у повітрі надо мною носилась в піднебессі. Але діяти саме таким чином я уже був готовий, правда, не так від внутрішнього переконання, готовності душі, як із спонуки.

Я вирішив, здогадався, вірніш, – на що ж іще і здатен був мій кволий здогад, – задобрити пса, хоч він не накидався й не гавкав поки що на мене. Крізь ріжки розтулені хустини празникової я руку свою в мисочку заглиблюю. Вареничка із вишнями дістаю.

– Ось нате, прошу пана, покуштуйте. Може, ви не куштували іще із вишнями…

І під ноги псові суцільно чорному вареника кидаю.

Він до подаруночка мого нагнувсь. Язика червоного свого в рот увібрав, зелепання припинив, обнюхувать вареника почав. Відтак голову підвів і на мене дивитись став. А смачне. Якби подяку висловлював. І вже аж потому за трапезування приступив, узявсь. Але я того вже не бачив. Страхом великим гнаний, я чимдужч поспішав своєю дорогою. Як би подалі відійти. А думка моя довкола одного оберталася, вертілась, як же він, пес, вареничка того їсть. Із кісточками вишні варені ковтає, чи кісточки випльовує.

Не озираюсь допоки, боюсь поглядом своїм, озиранням щоб лиха не наробить, не накликать. Та по якімсь то моменті все-таки озираюсь, а пес уже женеться до мене ізнов, і вже близько. Суцільно чорний із язиком червоним висолопленим. Я хутчіш руку у мисочку занурюю та вареничка дістаю, під ноги псові кидаю:

– Ось нате, прошу пана; смакуйте далі, якщо ваша ласка. Тільки кісточками не вдавіться…

А сам тим часом чимдужч дорогою поспішаю захеканий. Мені якби чим подалі увійти, поки пес трапезуватиме.

Та цього вареника він уже хутчіш із’їв. Розсмакував, що воно таке. Та й ізнов із висолопленим язиком червоним за мною же­неться. І хоч би гавкнув тобі. А я вже третього вареничка із миски дістаю. Та й псові під ноги:

– Нате…


А сам чимдужч поспішаю, щоб подалі увійти. Вже й Попову гору минув. У долину дорогою спустивсь. Мисочка моя легень­кою стала, а пес і не думає від мене відставати. Переслідує. Ось і річечка вже блищить. Я бігти пустивсь. Навтеки. Мені дай річечку перетнуть. Може, у воду, у брід пес не піде, ніг мочить не схоче. Змірковую собі. Хіба перескочить у вузькім місці.

Я річечки уже майже сягаю, але з одчаєм намацую у мисці тільки одного останнього вареника. І тут винахідливість, як з’ясу­ва­лося, моя спрацювала. Я переламую того вареника. Спершу одну половину переслідувачеві під ноги кидаю, відтак уже на самому березі річечки – другу. І на переміллі пускаюсь убрід. Віддихуюсь на другому протилежному березі.

Тепер я на однім березі, а пес – на другім. Озираюся. Дивимось одне одному в очі. Схоже, і на переміллі пес убрід пускатись не наважується. І я полегшено віддихуюсь, що нарешті спекався грізного переслідувача. Але що скаже сестра і що скажуть Мати? Чогось вигадувать я не вмів, але уже знав, що коли говорити правду, то не повірять. Якщо і збиратимуться вірить, то сумніви на перешкоді повстануть, вийдуть та й розроста­тимуться, як пересторога.

А поки що стою на березі, віддихуюсь. Серце моє безпеку відчуло та й ізнов на розкошування випростовується. Я долиною уздовж річечки милуюсь. Така прекрасна долина. Від опівнічних вітрів пагорбом захищена. У глибині долини он садок пишний у розімлілій високій ясності в зелені стоїть. Одпочиває. Не скажеш, що замріявсь. Дивно так. Садок пишний, а без хати. Хату уже спалили. Адамів садок тільки й зоставсь. Батькова хата згоріла. Хату батько будував, садок Адам садив.

А пес, повертівшись трохи на тім березі, покрутивши хвостом, повернувся та й побіг собі в протилежному напрямку, у проти­лежну сторону на Попову гору, ізвідки й із’явивсь. І друга знов загадка. Чому ж це він а жодного разу і не гавкнув на мене, може, той пес був якийсь дивний у колі своїм сумирний, не від світа сього, як і я серед людей.

Сестрі та Матері я все-таки розказав про вареники, як і було насправді. Не можу сказать, чи повірили вони, і як це у їхнім розу­мінні відбилось. Але для мене та подія назавжди зосталася потішливою пригодою. Як я із самого раннього дитинства собак боявся. І тепер боюсь, коли до схилу обважнілого мій полудень віку котитись почав.

Але того спекотного, куди, у котрий бік не глянь, то повітря розім­ліле у задусі хитається, літнього дня 1949 року я стояв над рівчаком із порожньою мискою і опереможено дивився услід псові, що розмірено поволеньки трушки біг, повертався на Попову гору.

Пес усе віддаляється й віддаляється, але перш ніж змалілий він щезає, розчиняється у тремкім жовтім мареві, рветься ясна тонка струна мого зацікавлення, що простяглась у тремкім жовтім просторі між зором а між змалілою цяткою пса.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка